з явищем «шістдесятництва», дати загальну харак­теристику творчості поетів-шістдесятників; погли­бити знання учнів про життєвий і творчий шлях В. Симоненка, охарактеризувати стильові особли­вості його поезії; розвивати вміння аналізувати твори й робити висновки, дискутувати; формувати патріотичні почуття, толерантність.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: портрети шістдесятників, В. Симоненка, міні-вис- тавка творів поета, план аналізу поетичних творів, епіграфи.

Василь був у всьому красивою, чистою людиною, правдолюбцем, безкомпромісним до лицемірів, ницих і убогих духом підлабузників

Ілля Бердник

Витязь молодої української поезії

Олесь Гончар

ПЕРЕБІГ УРОКУ

1. I.   Організаційний момент
2. II.   Перевірка домашнього завдання

Учні зачитують відгуки про минулий урок.

1. III.    Мотивація навчальної діяльності школярів

«Жити спішити треба, кохати спішити треба». Про що свід­чать ці слова Василя Симоненка — про велику любов до земного життя чи про передчуття невблаганності долі, що відміряла йому

1. IV.   Оголошення теми, завдань уроку

Сьогодні на уроці розглянемо явище «шістдесятництва» та проаналізуємо творчість нової генерації національної інтеліген­ції, яка ввійшла в культуру (мистецтво, літературу) та політику в другій половині 1950-х рр.— у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» й найповніше себе творчо виявила на початку та в се­редині 1960-х рр.

До поетів-шістдесятників належав Василь Симоненко — «ви­тязь молодої української поезії», з життям і творчістю якого озна­йомимося детальніше.

(Учні записують тему уроку.)

1. V.   Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Лекція вчителя (учні конспектують пропонований матеріал)

«Шістдесятництво» й «шістдесятники»

У 1953 р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на XX з’їзді партії Микита Хрущов виступив із допо­віддю «Про культ особи і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так зва­ної хрущовської відлиги. З’явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на тор­жество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати й говорити.

Першими відчули й усвідомили цю свободу інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і нена­висть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рів­них улилися в цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з’являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінгранов- ського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох час­тинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симо- ненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука… Молоді таланти намагалися позбутися нагляду й тиску КДБ, гур­тувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світ- личного, яка на початку 1960-х рр. стала своєрідним центром національної культури.

Реакція на свідоме новаторство двадцятип’ятилітніх «поруш­ників супокою» була різною. Щойно читацька публіка трохи отя­милася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності… Та в цій запальній полеміці пролу­нали й інші голоси — на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко…

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдо­взі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінгранов- ський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Івани- чук, Н. Бічуя); майстри художнього перекладу (зі старших — М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших — А. Перепадя й А. Содо- мора); літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі (режи­сери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук); композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк); публіцисти та правозахисники

У 60-х pp. XX ст. відбувся перегляд морально-етичних ціннос­тей у житті та літературі, загострилося питання правди та істо­ричної пам’яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі «Правда і кривда». Він одним із перших в У PCP звернувся до забороненої теми — голодомору 1932-1933 pp. та сталінських репресій («Дума про тебе», «Чотири броди»), хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не вдалося.

У цей час письменників надихали новітні здобутки НТР: розщеплення атома, з’ясування молекулярної структури ДНК й особливо — польоти в міжпланетний простір. Проте з орбіти планета видалася такою крихітною й безборонною, що невдо­взі на зміну романтиці нестримного освоєння космосу прийшло тверезе усвідомлення крихкої беззахисності всезагальної гармо­нії. До того ж віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України, вірі в непо­борну силу її народу, його провідну місію. Тому у своїх виступах і публікаціях І. Світличний, С. Сверстюк, І. Дзюба не дуже голос­но, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму; поезії В. Симоненка несли якийсь особ­ливий новітній «шевченківський» дух. Популярність Симоненка та Драча виходила за межі усталеного й викликала роздратування в офіціозних колах». Зіткнення шістдесятників із системою було неминучим. Назрівав відкритий конфлікт із режимом. Тим паче, що на той час шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях — зі статутом, «керівними органами», плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді «Сучасник» (голова — Л. Танюк), у Львові — «Пролісок» (на чолі з М. Косовим), імпульсом до створення якого став твор­чий візит до галицької столиці І. Дзюби, М. Вінграновського та

І.  Драча 1962 р. Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й гро­мадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб органі­зовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки й «заборонені» слова— «Україна», «нація» (замість «УРСР», «ра­дянський народ»), поширювалася «нерекомендована» чи й про­сто «крамольна» література, зароджувався «самвидав». Але пе­ріод загальної ейфорії був досить коротким.

Друга хвиля арештів прокотилася 1972 р. (тоді забрали В. Сту- са, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Ка- линця…) — багатьох із них змусила передчасно посивіти.

1980-ті рр.— третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазви­чай проголошували «буржуазними націоналістами».

Головних варіантів виходу з цієї кризової ситуації було всього три:

• дисидентпство (від лат. сііззісіепз незгодний) — активне іна­кодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність — геройська відданість приречених на страту, свідомих своєї приреченості (В. Стус,

І.  Світличний, А. Горська…);

• «внутрішня еміграція» — самоізоляція у власному внутріш­ньому світі, втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Ко­цюбинська…);
• конформізм (від лат. соті/ог/шв — подібний, відповідний) — намагання ціною моральних та ідейних вчинків урятувати власне життя й кар’єру; пасивне сприйняття нав’язуваної ідео­логії, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич…)

Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити:

• лібералізм (культп свободи в усіх її виявах: свободи особис­тості, нації, свободи духу);
• гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості — центру Всесвіту);
• духовний демократизм (культ простої, звичайної людини- трудівника);
• духовний аристократизм (культ видатної творчої особис­тості);
• моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсо­лютного мірила людських вчинків);
• космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);
• активний патріотизм {любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам’яті як оберегів нації;
• культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).

Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна,

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно- естетичними вподобаннями. Тут є й модерністи (І. Драч, В. Голо- бородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалося в жор­сткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існу­ванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота й ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «есте­тизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

1. Виступ учнів із доповіддю

про життєвий і творчий шлях В. Симоненка

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 р. в селянській сім’ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, зрос­тав Василь без батька, який залишив сім’ю. Мати тяжко працю­вала, заробляючи на шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся:

В мене була лиш мати Та був іще сивий дід,—

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так і слід,—

так згадував майбутній поет у поезії «З дитинства».

Бабуся й дідусь дуже любили свого кмітливого внука. їхню любов та турботу пам’ятав Василь до останніх днів свого корот­кого життя. Може й не дивно, що дідова смерть глибоко потрясла тодішнього восьмикласника, викликала більші роздуми про суть життя, які згодом вилилися у вірші «Дід умер» та оповідання «Дума про діда».

Ходив до школи далеко, аж за дев’ять кілометрів, «як на мої чотирнадцять років, то це не так уже й мало»,— згадує письмен­ник в оповіданні «Дума про діда».

1952 р. Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним навчався Ю. Муш- кетик, В. Шевчук, Т. Коломієць.

Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особис­тості, творчі суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити

У роки навчання продовжує писати, але з друком своїх тво­рів не поспішає.

По закінченні університету Василь працює в газеті «Черкаська правда», потім — у «Молоді Черкащини», власним кореспонден­том «Робітничої газети». Як журналіст, він сміливо вторгався в різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей.

Як відомо, напровесні 1960 р. в Києві, з волі пробудженого «відлигою» юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені з’явилася ініціативна й динамічна гро­мадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Пізніше, у літературі поетів, які належали до цього Клубу, почали називати шістдесятниками. Хоча на той час Симо­ненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іва­ном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Свер- стюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею й окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робіт­ничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровес­ників жагу до національного відродження.

Саме за участю В. Симоненка на основі незаперечних речо­вих доказів для людства були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському й Васильківському кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. За його участю тоді ж був написа­ний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимо­гою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали.

Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита туманом загадок, легенд, міщанських пліток.

Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

Ми жахнулися: усі руки були в синцях.

—   А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку. Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш».

Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті. Трохи більше як через рік після цього — 14 грудня 1963 р.— він помирає.

Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і зали­шилося повідомлення про рак.

Після смерті в 1964 р. вийшла друга збірка поезій «Земне тяжіння». У 1965 р. вийшла збірка його новел «Вино з троянд». Через три роки по смерті вийшли «Поезії», де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 не опублікованих творів. А потім — мовчанка, наче й не було В. Симоненка і його творчості.

Тільки у 1981 р. вийшла збірка «Лебеді материнства», а в 1984 р. ще одна збірка «Поезії», яку видали друзі поета. У другій половині 1980 — на початку 1990 рр. у журналах опу­бліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України. Короткий спалах його життя став незгасною зіркою його поезії.

Патріотична лірика, любов до рідної України посідає визна­чальне місце у творчості Симоненка. І не даремно. В. Симоненко знайшов проникливі, яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі.

Україна для поета — найдорожче у світі. Він називає її «ди­вом», своєю «молитвою, віковою розлукою» — бо ж вічно вона знемагала в боротьбі проти сильніших ворогів, часто майже без­надійній. Як і в інших поезіях, Симоненко говорить, що живе й творить лише заради України:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать америки й росії, коли я з тобою говорю.

1. Теорія літератури. Віршові розміри (повторення)

Віршовий розмір або метр (грец. metron — міра) — пошире­ний у силабо-тонічній версифікації термін для позначення особ­ливостей ритмічної одиниці, покладеної в основу певного віршо­

Ямб — двоскладовий віршований розмір з наголосом на дру­гому складі (и—).

Хорей — двоскладовий віршований розмір з наголосом на пер­шому складі (—и).

Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі (—ии).

Амфібрахій — трискладова стопа з наголосом на другому складі — наголошений серед ненаголошених — у стопі (и—и).

Анапест — віршований розмір з трьох складів із наголосом на останньому (ии—).

Пірихій — допоміжна стопа, що складається з двох коротких складів, може заміняти ямб або хорей, але самостійно не вжива­ється й на визначення віршового розміру не впливає (ии).

1. Робота в групах

І група аналізує «Задивляюсь у твої зіниці…», II група — вірш «Я…».

Орієнтовний план аналізу поетичних творів

1. Вид поезії.
2. Тема твору.
3. Філософічність, психологізм поезії.
4. Ліричний герой. Хто він і який?
5. Який образ є внутрішнім стрижнем твору?
6. Чи є в поезії символи? їх зміст і значення.
7. Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору?
8. Віршовий розмір, особливості рими.
9. Своєрідність художньої форми, художня деталь.
10. Яке почуття домінує у вірші (сповідь, сум, щирість…)?
11. Як досягає автор динаміки образу?
12. Авторська оцінка зображуваного.
13. Цілісність твору. Провідна його думка.
14. Духовно-естетична цінність поезії.

Матеріал для вчителя

«ЗАДИВЛЯЮСЬ У ТВОЇ ЗІНИЦІ…»

У поетичній спадщині В. Симоненка чимало віршів адресовано Батьківщині («Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «О земле з переораним чолом…», «Земле рідна» та ін.). Національна само­свідомість, діалог з народом, поставленим у злиденні, варварські

Поезія В. Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці…» почина­ється рядком, який налаштовує на зустріч із коханою ліричного героя. Але ця кохана — Україна, мати, з якої герой не полишає дивуватися, якою пишається, заради якої творить. Гордо й від­верто заявляє поет, що Батьківщина для нього — найважли­віша, хоч і говорить він про це рідко через напружений сучас­ний темп життя, через те, що йому треба боротися з ворогами, бо «ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі». Але йому потрібні й друзі, бо без них він не уявляє свого життя. У цій поезії громадянські мотиви поєдналися з особистими, що свідчить про глибокий патріотизм автора, злиття в його душі най- святішого образу матері з образом батьківщини.

Поезія написана у формі монологу ліричного героя, зверне­ного до матері-України, у вирі буденної суєти, ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материні очі. Побачити все, що приховане в них тільки для сина. Набратися натхнення й сили для подальших битв. Вируюче життя земної кулі постійно перебиває тихий діалог сина-патріота й матері. Тому в поезії стільки звертань: «Україно!», «мамо горда і вродлива», «нене».

Починається поезія з неповторного олюдненого портрета, точ­ніше з очей матері-У країни:

Задивляюсь у твої зіниці,

Голубі й тривожні, ніби рань.

Та за цією красою — тяжкий життєвий досвід, сторінки рід­ної історії:

Крешуть в них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань.

Ліричний герой схиляє голову перед матір’ю. Україна XX ст. постає перед зором свого сина:

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Ця поезія складається з 8-ми строф, але донедавна друкували з них лише 4. Третя строфа, у якій іде мова про щиру інтимну бесіду сина з матір’ю, про щастя бути наодинці з Батьківщиною, повернулася до твору лише нещодавно.

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю —

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

Задля Батьківщини творчість поета — ті самоцвіти-перли, які віддає він людям, його інтелект працює тільки для неї. Рито­ричні оклики, звертання підкреслюють схвильованість ліричного героя.

О         дійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті.

ВІРШ «Я…»

Протягом п’ятнадцяти років забороняли видання творів В. Си- моненка: підготовлене видавництвом «Молодь». «Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували». Нарешті з горем та інк­візиторським редагуванням 1981 р. вийшли його «Лебеді мате­ринства». Поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності. Тому, можливо, централь­ною у творчості поета вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу (і в цьому — пряме продов­ження шевченківських традицій), поєднана з ідеєю самоцінності, неповторності людського «я». Сонет «Я» написано 1955 р., задовго до відомого однойменного вірша «Я…»: «Ми — не безліч стан­дартних «я», А безліч всесвітів різних».

Вірш «Я…» В. Симоненка — лірична сповідь поета про своє «я» — горде, безкомпромісне, гідне звання людини. Бездушне чиновництво намагалося зробити з народу «сіру слухняну масу», бездумного «гвинтика» великої машини, що їде в якесь міфічне «світле майбутнє». Кращі представники нації протестували проти цього, боролися, бо кожна людина — неповторна, і «ми — не без­ліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних». Тож треба навчи­тися поважати себе, тому що «тільки тих поважають мільйони, хто поважає мільйони «я». Людина — це цілий світ. «На світі безліч таких, як я, але я, їй-богу, один».

1. VI.   Підбиття підсумків уроку

У яких же «гріхах» можна було звинувачувати людину, поета, який помер у 28-річному віці й створив книгу дивовижно чистої лірики, що гідна стати здобутком української класики? Хіба що