О.   Лятуринської, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою символікою. Лірична ге­роїня Н. Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то «поганкою з монгольських степів», то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголівської сотниківки. Однак грань між реаль­ним людським переживанням і художньою містифікацією настільки тонка, що відкривається не кожному навіть до­свідченому оку. Тим-то збірка поетеси «Вогонь і попіл», де ці мотиви яскраво втілені, викликала дуже неоднознач­ну оцінку. Наприклад, поет і критик Л. Мосендз не спри­йняв поетичної умовності, «маски» героїні, і його вирок був не те що суворий, а нещадний: «…з цього безрадісного ясира плоскості і виходить душа такою маленькою, з об­тятими крилами.

В серці порожньо, тьмяно, глухо по пожежі нічних екстаз, і душа моя, мов старчиха, і думки мої не крилаті.

Н.  Лівицька-Холодна і своєю біографією, і поглядами була подібна до інших своїх ровесників з «празької шко­ли». Дочка визначного політичного діяча Української На­родної Республіки Андрія Лівицького (деякий час був міністром УНР), вона виїхала на Захід, не встигнувши навіть закінчити гімназії, і середню освіту здобула вже в Подєбрадах, відтак вивчала романістику в Кардовому уні­верситеті в Празі, а після переїзду до Варшави там за­кінчувала університетські студії. (Після другої світової війни переїхала до США, де мешкає досі поблизу Нью- Йорка.)

Як митець вона не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, право на повноту емоцій з погляду жінки. Це не завжди знаходило прихильність і розуміння у цей складний, до краю заідеологізований час.

Тож не дивно, що тільки значно пізніше збірка «Вогонь і попіл» була оцінена як неординарне художнє явище, що виникло на перехресті літературних впливів і взаємозв’яз­ків. Б. Рубчак у статті «Серце надвоє роздерте»,— перед­мові до книжки вибраного поетеси «Поезії старі й нові», тлумачив еротизм лірики Н. Лівицької-Холодної як яви­ще, породжене літературною традицією, явище, в якому перехрещуються національне джерело і впливи європей­ської поезії. Він окреслює його як маску «вампа», що бере свій початок у міфології, готиці та бароко й знаходить продовження в декадансі. Це, на думку дослідника, тип, в якому відбилася традиція українського фольклору (гу­цульська нявка, що висмоктує кров із своєї жертви в лю­бовному шалі), традиція козацької культури й раннього Гоголя з його сотниківною у «Вії», «це пані поезія серед­ньовічного ренесансу… яка стає з об’єкта суб’єктом і тому демонізується: вона усвідомлює свою психічну силу і не

Для такого висновку є грунтовні підстави: справді «по­ганка монгольських степів» перевтілюється в «сотниківну в червонім намисті» («На розквіті грона акацій…»):

Поцілую — і до скону будеш прагнуть уст моїх, і затруїть кров червону,

кров юначу п’яний гріх.

(VЧервоний колір — колір зради…»)

Збірка «Сім літер» цілком інша за темою й за тональ­ністю. Назва прочитується як «Україна», основний мо­тив — емігрантська доля, трагедія степового перекотиполя на бруках європейських міст, туга за рідною землею. Вже деякі тогочасні критики, зокрема С. Гординський, оціню­вали цю збірку, незважаючи на пафос багатьох віршів, як слабшу за попередню. І це справді так. Там, де поетеса вдається до патетичних інтонацій, її голос звучить якось знеособлено, не зігрітий теплом внутрішнього переживан­ня. Натомість мотив туги за батьківщиною — сповнений глибокого болю, іноді тут вловлюється і відоме Лесине «без надії сподіваюсь», але частіше це прощання з рідною землею назавжди, «чорний льох чужини», здається, вже ніколи не розвіє свого мороку. Батьківщина стає вже спо­мином, казкою, але казкову ідилію порушує голос реаль­ності — через кордони доноситься «зойк голодного села». Поетеса бачить «малоросійський сон під співи жаб і со­лов’їв», але цей «божевільний спокій» рідної землі мусять збудити відважні й міцні серця, які відродять її:

Весняним птахом заспівай,

Розлийся повінню широко,

Щоби життя ясний безкрай В тобі шумів гучним потоком.

Ось розвивається бузок,

В степах тюльпани паленіють,

І з неба тисячі зірок У кожне серце ронять мрію,

І все одно укотре це Весна блакиттю зацвітає,

Лише прийми з ясним лицем Дари, що їм ціни немає.

Лиш вір уперто, вір і знай:

Колись з весною прийде зміна,

І оживе твій світлий край,

Що зветься дзвінко «Україна».

(«Весняним птахом заспівай…»)