Інтрига конспіративності, напружений нерв революційної боротьби по-різному виявляються у прозі М. Хвильового, О. Досвітнього, Ю. Шпола. У М. Хвильового вони ніби прориваються крізь психологічну насиченість і ускладненість «емоційного поля» героя, дисгармонійність його світосприймання. У О. Досвітнього спостерігаємо сухувату екзальтованість героїв та пафос «технології» підпілля. У творах Ю. Шпола демонстрована легкість і радісний запал від романтики конспірації, збагачений інтимними пригодами та розкутим інтелектуальним ставленням до них; світоглядні ж шукання постають не як муки душі (що є у М. Хвильового), а як раціоналістичні розумування та конт- раверсії; при цьому Ю. Шпол уник нав’язливого романтизуючого догматизму — завдяки об’ємній дозі самоіронії оповідача (що коригує його захопленість) та очудненій жвавості, навіть грайливості викладу, досить незвичної і незвичайної для попередньої української прози.
Саме це поєднання ліризму й раціональної конструкції, «розігрування» інтригою та емоційної ширості; фантазії, нерідко еротично забарвленої, та публіцистичного пафосу; гостроти й трохи нарочитої парадоксальної метафоричності; серйозності й пародійності (властиве різною мірою також М. Йогансену, Гео Шкурупію, О. Слісаренку та ін.) — |
452 |
змушує згадати і О’Генрі, і «ліву» експериментальну прозу експресіоністів та революційного європейського авангарду. 20-х років.
Цікавим явищем була проза М. Йогансена. Він прагнув культивувати на українському грунті конструктивно підкреслений гострий сюжет, новелістичну динамічність, але багатства матеріалу та глибини обробки і йому (й іншим експериментаторам) іноді не вистачало. Але є в його прозі й речі настільки оригінальні, що їм немає аналогій в усій українській белетристиці. Це повісті «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альцести в Слобідську Швейцарію» та «Неймовірні авантюри дона Хозе Перейра в Херсонському степу». Умовні екзотичні персонажі цих повістей виникли з романтичних уявлень автора, переміряних ущипливою самоіронією; сюжет і конструкції — яскраво пародійні, з комічною демонстрацією стереотипних прийомів авантюрності; виклад, пройнятий тоном веселої містифікації. Власне, це рідкісні в українській прозі зразки комічно-пародійної прози, не- безвідносної до традицій Лоренса Стерна. Але є в цих повістях і сильний ліричний струмінь, пов’язаний насамперед з «демонстрацією» та переживанням картин природи. Надто природа з її чарами, таїною, барвами, згуками; природа, що відкривається виспеціалізованому сприйняттю мандрів- ника-естета, і є справжній герой обох повістей. Сам М. Йо- гансен наголошував, що, на відміну од звичайної прози, в якій на тлі статичної природи відбувається рухливе життя персонажів, він прагнув створити прозу, в якій розгортається рухливе життя природи… Отже, Йогансен поклав початок тій традиції, яка відгукнулася в нашій «химерній» прозі. Інший «фланг» тодішньої української прози складали письменники, які не були принципово націлені на стильове новаторство, виходили з традицій класиків, але прагнули поглибити і збагатити їх досвід — Г. Косинка, М. Івченко, В. Підмогильпий, Б. Антоненко-Давидович, П. Панч, А. Головко, І. Сенченко, 1. Дніпровський, А. Любченко,— хоча майже всі вони виразно відійшли од описового реалізму, схиляючись до орнаментальності, імпресіонізму та експресіонізму, ритмомелодійної індивідуалізації стилю тощо. А Ю. Яновський у «Майстрі корабля» (1928) подав зразок органічного поєднання потужної романтичної сугестії з модерною конструкцією. Серед найглибших художніх свідчень про українське селянство в революцію та громадянську війну — проза Г. Косинки. Він говорив щиру правду про складні колізії повсталого села; сполучав народність світосприймання та |
453 |
слова з вишуканою імпресіоністичністю малюнка; вбирав у себе «винниченківську» чутливість до широкого діапазону мінливих соціальних явищ і «стефаниківську» здатність бачити в селянинові особистість у всій висоті людських почуттів і силі переживань та здатність виразити цю особистість її власним «конгеніальним» голосом.
Особлива позиція й місце в літературі 20-х років належали В. Підмогильному. У добу експериментування, коли в прозі (її здатній до пошуків частині) перевага надавалася фабулі та сюжету або ж суб’єктивній ліричній імпровізації із структурно підкресленою індивідуалізацією синтаксису та ритмомелодики, він розробляв «традиційну» (учень М. Коцюбинського!) психологічну, трохи імпресіоністично забарвлену, прозу з урівноваженим поєднанням чуттєвої пластики та прозорого раціоналістичного роздуму. Цю позицію він полемічно підкреслив у передмові до збірки «Проблема хліба» (1927), написаній у формі листа до свого друга Є. Плужника, де висловив побоювання, «щоб уся наша література не почала бити в один фабульно-сюжетний барабан». Але за цією формальною відмінністю, зумовленою особливостями літературного обдарування та культурною школою В. Підмогильного, стояла й важливіша відмінність змістового порядку: в самому матеріалі та його інтерпретації. Якщо М. Хвильовий, О. Досвітній, Ю. Шпол, О. Слісаренко, Гео Шкурупій та інші «революційні романтики» й експериментатори, футуристи (а з іншого боку — «плужани») зверталися переважно до зображення активних сил революції або прилучених до неї шарів, то В. Підмогильний більше цікавився її соціальною периферією, пасивом або навіть жертвами. Він відображав не стільки настрої тих, хто «робив революцію», не стільки романтичну ейфорію підпільників, конспіраторів, комісарів, чекістів та інших її «суб’єктів», різні метаморфози цього кола людей, скільки настрої та стан тих, хто був жертвою або об’єктом революційної навали, революційного шквалу. Особливо близькою була йому тема страждань українського села (реквізиції, голод, пошесті), його вимирання — в лихоліття громадянської війни. Характерно, що й жахи голоду 1921 року він пов’язує з жорстокою утопічністю, ілюзорністю революційних догматів періоду «військового комунізму». І яким трагічним гротеском обертається характерна для бідняцьких героїв української прози початку 20-х років (зокрема, оповідань А. Головка) мрія про «електричну комуну» — скажімо, в роздумах молодого Васюрен- ка поруч з вмираючою з голоду матір’ю (оповідання «Син»). |
454 |
Тема голоду розкрита і в психологічних оповіданнях В. Підмогильного «Собака», «Проблема хліба», О. Сліса- ренка «Тварина», О. Досвітнього «Сірко», К- Поліщука «Інший світ», в драмі М. Куліша «97». (Отже, про голод 1921 р. наша літературу мала хоч мінімальну можливість говорити; через десять років про голодомор 1932—1933 рр. вона мусила не тільки мовчати, а й уславлювати щасливе життя колгоспників.)
Історична доля українського села, непередбачуваний теоріями вплив на хід революції його соціальної енергії, в якій складно й суперечливо поєдналися демократичні, індивідуалістичні, анархічні традиції та імпульси — все це стало для Підмогильного тлом проникливої і об’єктивної інтерпретації махновщини та постаті Нестора Махна в повісті «Третя революція»; письменник дає відчути й внутрішню драматичність постаті ватажка та всього махновського руху, й історичну зумовленість та певну правомірність того «запасу» ненависті села до міста (що уявлялось втіленням багатства й паразитизму), який не раз ставав джерелом неоднозначних історичних потрясінь і трагічних вибухів — і соціальних, і національних. По-іншому висвітлена тема села і міста в романі «Місто» (1928). Під гаслами «змички» в 20-ті роки відбувалися складні соціальні процеси, які мали розширити соціальну базу «диктатури пролетаріату» й підготувати наступне «стирання граней» між містом і селом. В Україні ці процеси мали і свою гостро виявлену специфіку, зумовлену як історично, так і актуальними національно-культурними завданнями. Приплив сільської молоді в місто, спричинений революційним зрушенням на селі, політикою «культурної революції», прилученням селянських мас до освіти, «українізацією»,— приховував величезний соціальний та національно-політичний зміст і був пов’язаний з тенденцією до державно-політичного самоутвердження радянської України. І хоча ці процеси не були доведені до кінця, хоча від самого початку на них лежав фатальний карб непослідовності й половинчастості,— все таки вони залишили глибокий слід в політичній і культурній атмосфері українського життя, запліднили її енергією, яку навіть «палеозойський» терор 30-х років не відразу погасив. Герой роману В. Підмогильного Степан Радченко спершу сприймається (і сам себе усвідомлює) носієм цієї енергії села, свіжої крові оновлення, представником революційної сільської молоді (недавній повстанець, потім культпрацівник), жадібної до науки, сповненої бажання опанувати міську культуру, нести її в народ. Але ця соціальна місія |
455 |
у Степана Радченка психологічно локалізується на почутті особистого успіху, і, таким, чином, соціально-культурна енергія має тенденцію трансформуватися в енергію кар’єризму. В міру адаптації до міста початкове «стереоскопічне» сприйняття суб’єктивної ситуації — з самокритичністю, що доходить до самоіронії,— згодом поступається агресивній реакції, що розвивається з упередженості до міста. З іншого боку, моменти невдач і дискомфорту в чужому середовищі пробуджують у ньому глибини споконвічної нібито «селянської» ворожості й ненависті до урбанізовано- сті. Прихований комплекс неповноцінності у Степана поєднується з почуттям вищості, усвідомленням своєї особливої ролі в світі. Внаслідок взаємодії цих чинників та мотивацій на місце самопочуття соціально-культурного місіонера приходить самопочуття «завойовника», здобичника. Щось у цьому є від героїв Бальзака й Мопассана (зокрема, сексуальна «психотехніка» Степана Радченка змушує пригадати «Любого друга»), у яких В. Підмогильний з такою любов’ю навчався. Але немало — ї від соціально-культурного змісту життя 20-х років. Зрештою, тип «провінціала», який завойовує столицю,— один із вічних типів світової літератури, і В. Підмогильний дав змістовну й оригінальну його варіацію, в якій є і загальнолюдське, і те особливе, що було породжене українською реальністю 20-х років. Певна річ, це лише одна з граней величезної і багатогранної теми: село і місто післяреволюційної України. Але важливо, що В. Підмогильний увійшов у цю тему, сказати б, не з парадного ходу, а з неофіційного, робочого, і побачив те, що не дуже помічалося й акцентувалося.
Для В. Підмогильного взагалі характерне те, що він не дуже піддавався ідеологічним навіюванням, вперто тримався власної «установки» на спокійне, чесне й кваліфіковане письмо. Авторитет і вплив його були значними, він був одним із тих, хто сприяв піднесенню культурного тонусу української прози, а коли ще врахувати, що він був і досвідченим перекладачем не лише художніх творів, а й філософських трактатів, соціологічних та історичних досліджень (зокрема, переклав трактати Гельвеція та «Конвент» Жореса: тоді як уже багато десятиліть філософські та наукові праці такого рівня українською мовою не видаються),— то можна уявити, кого в його особі втратила українська література. Давно стало звичним протиставлення 20-х і 30-х років як двох періодів радянської історії, в першому з яких переважала ліберальніша модель будівництва соціалізму, а в другому — утвердилася одверто тоталітаристська. Особ |
456 |
ливо привабливий такий контраст, коли йдеться про форми й процедури політичного та культурного життя, про духовну атмосферу взагалі. Воно має певні підстави, але їх не варто перебільшувати. Щоб таке протиставлення не суперечило реальному перебігові історичних процесів, його треба доповнити співвіднесенням 20-х і 30-х років, оскільки 30-ті — це не лише хронологічне, а й суспільно-політичне продовження 20-х, а не їх заперечення. Те, що діялося в 30-ті, підготовлене в 20-х. Різниця між ними в тому, що коли в 20-ті була взаємодія й боротьба багатьох тенденцій, часто несумісних, то в 30-ті перемогли, утвердилися і реально проявилися лише певні з них, притлумивши інші і тим самим змінивши власну сутність. Спотворені форми колективізації та індустріалізації великою мірою постали з кризи НЕПу, а централізація влади в руках Сталіна й знищення політичної опозиції були зумовлені антидемократичною структурою партії та психологією партійця-функ- ціонера, що склалася в роки конспірації та підпілля, революції та в 20-ті роки. Та ідея терору, як відомо, породження не 30-х рр. Саме в 20-ті й раніше було освячено «червоний терор», співалися йому гімни різними мовами, і серед співців його були й найкращі українські поети. Не в 30-ті роки народилася й ідея сільгоспкомуни, ідея роз- куркулення, ідея войовничого атеїзму та багато інших ідей, що уявлялися як шлях до нового гуманізму, але в реальності обернулися найбільшим знущанням з народу. В 30-ті відбулася селекція й трансформація ідей, які набирали сили в 20-ті, але тоді вони були ще тільки частиною політичного й культурного життя.
Та й розглядати 30-ті роки як щось цілісне й однозначне не зовсім слушно. Цю добу можна умовно розчленувати на кілька періодів чи, точніше, означити кілька хвиль у цьому потоці. Перша хвиля— 1930—1932 рр. Маховик штучно загостреної «класової боротьби» вже розкручено на повну силу, але і в суспільно-політичному, і особливо в національно-культурному житті в Україні ще зберігається інерція деяких процесів та ідей 20-х. У грудні 1932 р. та в січні 1933 р. відбуваються пленуми ЦК ВК,П(б), на яких піддано гострій критиці «помилки» керівництва КП(б)У в справі колективізації та в національній політиці; для зміцнення керівництва та проведення нової, «правильної» політики в Україну прибули П. Постишев, Хатаєвич та інші керівники вищого, середнього й нижчого рангу. Так почався другий період — масового терору й спровокованого голоду, який тривав до 1935 р. включно. Рік 1936-й приніс певну стабілізацію. Потрібна була «передишка», хоча б для |
457 |
всенародного обговорення найдемократичнішої в світі Сталінської конституції та проголошення здійсненості ідеалів соціалізму. 1937—1938 рр. «реалізували» Сталінську конституцію. Але вже з кінця 1938 року масовий терор знову трохи пригасає, робляться спроби стабілізувати ситуацію. Це, певно, було пов’язане як з внутрішніми труднощами, викликаними кадровим спустошенням, так і з катастрофічною зовнішньополітичною ситуацією, загрозою війни, до якої країна не була ще готова.
У 30-ті роки ціною величезних жертв і злигоднів населення досягнуто ефектних успіхів в індустріалізації Для культури ж, духовності 30-ті, попри деякі успіхи українського мистецтва, сталн періодом втрати того потенціалу, що окреслився раніше. Досить порівняти зміст літературно- мистецьких часописів 30-х років, вимучених й висушених, з періодикою 20-х, розмаїтою, задерикуватою, винахідливою,— щоб побачити разючий занепад художньої і теоретичної думки, відчути страхітливі кадрові проломи. Уніфікації зазнавала тематика й проблематика української літератури; збідніла її поетика: із засудженням усілякого «формалізму» згасли стильові пошуки (навіть у таких майстрів, як П. Тичина, 10. Яновський, А. Головко); авангардизм було шельмовано, а зі складної амальгами натуралізму й революційної романтики залишилися здебільшого зовнішня описовість і патетична фраза. На перший план виходить соціально замовлене однозначне оспівування героїки колективізації та індустріалізації, культурної революції, що включала в себе конструювання «нової людини» та «нової моралі». І ще: боротьба… з «націоналізмом», з «куркулями», із «троцькістами», із «шкідниками», із «шпигунами», з «релігійним дурманом» тощо. Літературу намагаються (і небезуспішно) перетворити у величезне пропагандистське відомство, державний трест по виробництву «охудожнених» ідеологічних стереотипів. Певна річ, українська проза і в ці роки прагнула реагувати на всю багатоманітність життя, але найбільше її увагу орієнтовано на те, що називалося революційними соціалістичними перетвореннями в суспільстві. На жаль, художнє їх моделювання — попри щирий ентузіазм багатьох літераторів — дедалі більше підпорядковувалося полі- тизованим догматичним настановам, свобода й самостійність досліджень поступово зводилися нанівець. Так звана «соціалістична індустріалізація», впроваджувана у варварських формах і форсованому темпі, зумовила докорінні й драматичні зміни соціальної структури та побуту народу, об’єктивного образу української землі, бо |
458 |
лісно виривала із звичного грунту мільйони людей і трансформувала їхню психіку та мораль. Вона мала всі підстави претендувати на одну з центральних тем нашої літератури, тим важливішу, що на рівні історичного життя цей процес був пов’язаний з формуванням національного робітничого класу і виповнюванням раніше «редукованої» соціальної структури української нації. А на рівні предмета художнього зображення йшлося про принципово новий життєвий матеріал (тим паче, що робітництво в українській літературі майже не було представлене — за винятком творів І. Франка, М. Чернявського, С. Черкасенка). Активна — політично заохочувана — розробка теми індустріалізації дала українській прозі так зв. «виробничий роман» («виробничу повість», «виробничу драму»). Треба сказати, що це був певний поступ у розширенні жанрово-тематичних обріїв національної літератури, у функціональному й стилістичному збагаченні літературної мови. Але в атмосфері 30-х тема перетворень, зумовлених індустріалізацією, була повністю підпорядкована суто пропагандистським завданням, і ті можливості філософського й соціально-психологічного осмислення феномена міста, індустріальної праці, робочої людини, які окреслювалися раніше, були втрачені. Не кажучи вже про адекватне відтворення соціального драматизму «перекроювання» народного життя. На жаль, цей потік майже не дав прозових творів, які зберігали б ідейно- естетичне значення для пізніших часів. Деякі з них можуть мати пізнавальне значення, але потребують специфічного читацького вміння відрізняти історично правдиве від , кон’юнктурного або надуманого. У більшості творів домінують не світ людської душі, а виробничі процеси й адміністративні конфлікти, які могли зацікавити частину тогочасних читачів, а на сьогодні вони становлять інтерес хіба що для істориків народного господарства (навіть для історика літератури — не завжди). Журнали наввипередки друкували сирі, недопрацьовані, уривчасті нарисові матеріали, гордо титуловані «романами». Скажімо, «Червоний шлях», ще недавно солідний і престижний журнал, а в 30-ті рр. вимушено-поблажливий до літературного штукарства, друкує 1935 р. (№ 12) «пробні розділи» (!) з роману
В. Кузьмича «Гребля» (згодом виходив і під іншими назвами) — про будівництво Дніпрогесу. Цей автор дуже активно розробляв «виробничу» та «науково-технічну» тематику, постав тут деякою мірою новатором, але власне художнього бачення життя не спромігся. Згаданий же твір — це нашвидкуруч змонтовані описи мітингів, виробничих нарад, колажі соціалістичних зобов’язань та гасел. |
459 |
Такими ж були роман Ю. Зорі «Авангард» та багато інших «шедеврів».
Парадоксально, що при цьому весь час наголошувалася необхідність зображення «живої людини» та її внутрішнього світу (цього вимагали і партія, і літературна критика), і навіть закликалося письменників давати «філософію» (І. Микитенко) життя. Але на практиці масова література зводилася до «філософського», догматичного ідеологізуван- ня, а саму людину сприймала суто функціонально (політично й господарськи), і цю функціональність нерідко тільки підкреслювали наївні замінники духовності й внутрішнього життя у вигляді любовних трикутників, миттєвих, слабкос- тей героя чи героїні (забігання в міщанство, закоханість у соціально чужого елемента тощо). Виробнича література того часу напрацювала низку стереотипів, серед яких майже неодмінне викриття шкідництва буржуазних спеців, троцькістів та націоналістів, що не зупиняються ні перед якими злочинами, аби зірвати графік введення в дію об’єкта і виконання соцзобов’язань та п’ятирічки взагалі; небачені темпи й приголомшливі рекорди передових робітників — неодмінно з власної ініціативи й неодмінно всупереч шаленому опору буржуазних спеців та адміністрації, але при вирішальній підтримці місцевого партійного ватажка; участь у будівництві американських або німецьких інженерів, одні з яких щиро переймаються соціалістичним будівництвом, а інші приховані вороги, які, виходячи зі своєї буржуазної обмеженості, вважають, що не можна, скажімо, бетонувати греблю в грозу або напівроздягненим дівчатам працювати на лютому морозі й вітрі, або що неможливо ставити такі непосильні завдання й тримати такі шалені темпи. У фіналі, як правило, ці представники буржуазного світу визнають свою поразку й розчулено говорять про незбагненну для них силу цього дивовижного народу. Була й низка інших стереотипів. Багато які з них знайдемо, наприклад, у романах В. Кузьмича «Крила» (1930), Г. Коцюби «Нові береги» (1932), С. Скляренка «Бурун» (1932), О. Донченка «Зоряна фортеця» (1933); у збірці творів Я- Баша «Сила» (1934), у «Повісті про Тракторобуд» (1932) Ф. Кандиби та ін. Певна річ, усі ці стереотипи не лише причетні до усієї атмосфери життя, це все-таки певний показово-пропагандистський зріз спотворюваної реальності. Змістовніші й цікавіші на сьогодні ті з «виробничих романів», де є спроба патетику соціалістичного- будівництва вписати у загальнішу гуманістичну, духовну проблематику. |
460 |
Такі, наприклад, романи, як О. Копиленка «Народжується місто» (1932) та Ю. Шовкопляса «Інженери» (1934—1937). Роман О. Копиленка присвячений спорудженню гіганта соціалістичної індустрії Стальгорода. Автор трактував це будівництво як здійснення мрії про гармонійне поєднання науково організованої механізованої праці та здорового, естетично прекрасного побуту трудящих. Але вся ця утопія підпорядкована ряду ідеологічних та «наукових» догм, які сьогодні викликають мимовільну посмішку з приводу штучної поетизації системи колективного співжиття і соціально-культурної поведінки, гімнів «житловим комбінатам» та комунальним службам. У романі борються дві концепції в містобудуванні — «пролетарська» і «буржуазна». Причому позитивні герої, певна річ, наполягають на класовому характері архітектури, а негативні, звісно, заперечують принцип класовості. «Ваше соціалістичне будівництво для мене не існує. Є просто будівництво, для всіх однакове. Я не бачу різниці між вашим будівництвом і буржуазним»,— «цинічно» заявляє представник «буржуазної» інтелігенції архітектор Всеволод. Він же відіграє в романі роль глумливого критика соціалізму.
Найцікавіша особливість чи не більшості творів 30-х років — вкладена в уста негативних персонажів «зловорожа» критика сьогодні прочитується зовсім інакше і найцінніша у творах як найправдивіше свідчення про ту добу, а багато які «ворожі» пророцтва, висміяні тут як плід класової злоби й недоумства, на жаль, виправдалися з лишком. І ще одне: суто політизовані та ідеологізовані мотиви не витримали випробування часом. І, навпаки, більш прийнятними виявилися ті твори або ті мотиви творів, де є стихійні або навмисні відхилення від магістральних тем і актуальних настановлень у «периферійніші» сфери життя. А втім, по- літизація проникала всюди, як чад. Тематика культурної революції охоплювала твори про народження та політичне загартування «нової» інтелігенції; про «нову» мораль, зокрема сексуальну (на матеріалі молодіжного середовища); антирелігійні мотиви та пафос заперечення минулого. Розробка образу інтелігента і проблем інтелігенції теж засвідчувала жанрово-тематичне збагачення та інтелектуальне зростання української прози. Але й найоригінальніші твори такої проблематики написані в 20-ті або на самому початку 30-х рр. А далі вже стала зовсім неможливою поява подібних речей, як роман М. Хвильового «Вальдшнепи» (1927, опублікована лише перша частина) з його насиченістю пристрасними політичними роздумами та справжніми, |
461 |
тивного терору», тоді як пильні комсомольці з загостреним «класовим чуттям», викриваючи їх, мріють про «могутній прожектор, що в одну мить викриває ворога… Бомба сліпучого світла розривається над темрявою, освітлює її, нищить…»
Певна частина літераторів залюбки відгукується на заклики каральних органів викривати «нову тактику» класового ворога, який, мовляв, бувши битий, але недобитий, перейшов від прямого до витонченішого шкідництва, він пристосовується і вдає із себе лояльного. Показовим тут може бути оповідання Я. Качури «Нащадок Богуна», опублікований «гарячого» 1934 р. в часописі «Життя й революція» (№ 4). Оповідання починається із цитування вказівок нового шефа ГПУ В. Балицького: «Зацілілі рештки націоналістичної контрреволюції спробують перешикуватися, підуть в глибоке підпілля, глибше законспіруються і звідтіль намагатимуться провадити свою каїнову роботу, намагатимуться шкодити нашому соціалістичному будівництву». Герой оповідання, який й розробляє цю нову тактику для себе та своїх друзів, наляканий цими словами: виявляється, його бачать наскрізь, найпотаємніші його думки прочитані й навіть передбачені! І все-таки він не може відмовитися од підривної діяльності, складає план дій — але «тихою сапою»: «Будь витонченим дворушником. Цурайся своїх помилок, засуджуй їх сьогодні, щоб назавтра знову їх помножити у іншій, замаскованішій, шкідливішій формі… Шкодь в дрібницях… Будь гадюкою в душі і тихим, смирним голубом на людях… Для нашої мети всі засоби годяться…» Що це? Національний мазохізм? «Наводка» для ГПУ? Мабуть, відчайдушне запевнення у власній лояльності та ще белетризація нових ідеологічних настанов ГПУ, його програми нового витка в розкручуванні терору. Хоч як тоскно читати такі твори сьогодні, проте вони дають нам хоч деяке уявлення про атмосферу, в якій доводилося жити й працювати нашій інтелігенції в 30-ті роки. До речі, герой оповідання не випадково наділений прізвищем «Богун». Більшовизовані інтерпретатори історії оголошували І. Богуна та інших героїв національно-визвольної боротьби українського народу у XVII ст. (насамперед тих, хто не погоджувався із Богданом Хмельницьким у справі союзу з Росією) виразниками інтересів нібито феодальної верхівки й від них проводили генеалогічну лінію українського «буржуазного» націоналізму. Цей мотив на короткий час дістав був поширення і в літературі. Тож і в оповіданні Я. Качури науковий співробітник радянської установи Іван Богун |
462 |
а не казенно-регламентованими ідеологічними суперечками; ні таких, як роман М. Івченка «Робітні сили» (1929) з його непересічною і неоднозначною інтелектуальною та філософською змістовністю; ні таких, як роман О. Досвітнього «Кварцит» (1932), в якому обговорення проблем зв’язку інтелігенції з робітництвом давало можливість для спроби пояснити літературно-естетичні позиції ошельмованих друзів з ВАПЛІТЕ; ні таких, як роман В. Підмогиль- ного «Місто» (1928) з його складним ставленням героя до тогочасної дійсності; не залишалося вже місця і для формальних пошуків у дусі «лівої», експериментальної прози (М. Иогансен, О. Слісаренко, Гео Шкурупій, Ю. Шпол, Л. Скрипник, ранні твори Ю. Смолича).
Від початку 30-х порівняно вільне й щире обговорення в літературі проблематики, пов’язаної з участю інтелігенції в революції, дедалі більше витісняється белетризацією вульгарно-соціологічних стереотипів, як-от: протиставлення молодих радянських кадрів буржуазній інтелігенції, по- трактованій вельми упереджено; суто інструменталістське висвітлення інтелігента як «спеца» без уявлення про величезне явище культури як такої тощо. Прикладом для академіка мав бути пролетар, від якого треба було набиратися світогляду й класової мудрості. Студенти з робітничо- селянської молоді — у таких творах — сміливо руйнували фальшиві авторитети буржуазних професорів і перековували своїх учителів або викривали їх. Так профанувалися загалом гуманістичні уявлення про інтелігенцію, про зв’язок науки з життям, про життєву мудрість народу тощо… Серед творів того часу на цю тему трохи осібно стоїть роман О. Кундзіча «Моцарт і ботокуди» (1935); не позбавлений вульгарносоціологічних настановлень та полігизова- них схем, він, одначе, сягав психологічної змістовності та глибини думки у трактуванні відносин робітництва й інтелігенції, проблем освоєння духовної культури трудящими. З початку 30-х дедалі настирливіше нав’язується літературі соціальне замовлення на викриття «художніми засобами» підривної діяльності української буржуазно-націо- налістичної інтелігенції. У таких викриттях і філіппіках змагалося між собою немало письменників, зокрема й відомих. А молодий тоді літератор П. Колесник навіть змайстрував по свіжих слідах процесу над СВУ галютинативно викривальний роман «Боротьба» («Життя й Революція», 1932, № 1—3) про СУМ («Спілку Української молоді»). Члени СУМу в романі намагаються мобілізувати українську молодь у «лави бойового фашизму під прапором ак- |
463 |
подумки розмовляє з портретом полковника Богуна й немовби пояснює йому, що сьогодні потрібна інша тактика… Все це настільки політично фантасмагорійно, що закрадається думка: а може, тут викладено інший зміст, може, автор і хотів залишити враження трагічного абсурду? Така підозра виникає, коли читаєш багато інших творів тих літ, особливо на теми колективізації, про що далі.
Дедалі гостріше викриття «націоналістичної» інтелігенції в літературі підкріплювалося уславленням діяльності ГПУ, а то й «особисто тов. В. Балицького». Це був такий же обов’язковий ритуал, як і влавляння Сталіна та По- стишева. Найбільше тут прислужилася поезія, але осторонь не лишилися й інші жанри. Проза запопадливо пропагувала міф про рятівну місію ГПУ, яке проводить невпинний і переможний двобій із підступним і невгамовним ворогом. Як справжній гімн «вартовому революції» звучав фінал п’єси І. Микитенка «Кадри». Дух шпигуноманії та викри- вальництва проймає багато творів того часу — досить назвати романи В. Гжицького «Семен Вовгура» (1932), С. Скляренка «Бурун» (1932), О. Донченка «Зоряна фортеця» (1933) та «Море відступає» (1934); повісті Л. Юх- вида «Вибух» (1932), Н. Рибака «Гармати жерлами на схід» (1934), І. Плахтіна «Вузол» (1936), роман Н. Рибака «Київ» (1936). |