Мета:              удосконалювати вміння й навички читати мовчки

й розуміти незнайомі тексти різних типів, стилів і жанрів мовлення з відповідною швидкістю, корис­туватися різними видами читання; робити записи, складати конспект у процесі читання; розвивати ко­мунікативно-мовленнєві вміння, мислення; вихо­вувати у школярів за допомогою мовленнєво-ко­мунікативного дидактичного матеріалу моральні якості.

Обладнання: схеми-опори, роздавальні матеріали, тлумачний словник.

Внутрішньопредметні зв’язки: синтаксис (текст), лексикологія (терміни).

Міжпредметні зв’язки: література, історія.

Тип уроку: урок розвитку мовленнєвої компетенції (урок чи­тання).

ПЕРЕБІГ УРОКУ

1. Організація класу
2. Ознайомлення учнів із темою, завданнями та метою уроку

►    Прочитайте прислів’я. Як ви його розумієте? Сформулюйте за ним тему й мету уроку.

Мудрий вміє читати і рядки, і між рядками.

1. Актуалізація опорних знань і мотиваційних резервів учнів

Ситуативне завдання

►    Уявіть ситуацію: ви прийшли в бібліотеку, щоб дібрати мате­ріал для виступу на семінарському занятті. Для цього вам потрібно дізнатися, яку інформацію можна взяти з книги і як це зробити швидко, з найменшою затратою зусиль. Яким способом читання ви скористаєтеся?

►      Пригадайте, що вам відомо про способи читання? Що впли­ває на вибір того чи іншого різновиду сприйняття друкова­ного тексту? Правильність міркувань перевірте за схемою- опорою.

►      Пригадайте, як ви працюєте над засвоєнням змісту статті, розділу книги. Звірте свої міркування і дії з поданою нижче пам’яткою.

Пам’ятка «Як працювати з книгою»

1. Для ознайомлення в загальних рисах зі змістом книги необ­хідно:

• прочитати титульну сторінку — прізвище автора, заголовок, рік видання;
• прочитати анотацію (коротку інформацію про цю книгу), вмі­щену на зворотному боці титульної сторінки;
• уважно ознайомитися зі змістом, вміщеним або в кінці книги, або після титульної сторінки;
• прочитати передмову або вступ.

1. Під час читання звернути увагу на:

• назви окремих розділів, частин, параграфів і т. ін.;
  • вдумливо ставитися до слів і словосполучень, виділених різ­ними шрифтами (розрядкою, курсивом, напівжирним та ін.);
  • з’ясувати значення незрозумілих слів за допомогою словників та енциклопедій;
  • звернути увагу на посилання (позначаються зірочкою або цифрою) і зразу ж уважно прочитати пояснення (внизу сто­рінки).

3. Для засвоєння змісту прочитаного необхідно:

• поділити прочитаний матеріал на частини, виділити в них найголовніше;
• скласти план (простий, складний), тематичні виписки, тези або конспект.

Бесіда

• Пригадайте, що називається конспектом (конспект — це різ­новид стислого письмового переказу, тобто коротко записаний виклад змісту певного тексту).
• Які різновиди конспектів ви знаєте? У чому особливість кож­ного?
• У яких ситуаціях людині потрібне вміння складати конспект?
  • Якими видами запису прочитаного вам доводилося користу­ватися під час підготовки до уроків?
  • Які труднощі виникали у вас під час опрацювання змісту нау­кової, науково-популярної, художньої літератури?

1. Процесуально-діяльнісний етап

Пошукове завдання

►      Прочитайте текст і знайдіть у ньому відповідь на питання: «Які вміння потрібні людині для оволодіння культурою читання?» Все більше зростаючий потік інформації, інтерес широкого кола людей до науки, техніки, мистецтва вимагають вміння читати, робити записи почутого і прочитаного, зіставляти про­читаний матеріал із раніше відомим, систематизувати його. Вміти читати і занотовувати прочитане — необхідна риса й ознака інте­лектуальної праці. Записи роблять роботу з книгою раціональні­шою, ефективнішою.

Щоб правильно, з максимальною повнотою використати книж­ку, людина повинна оволодіти певними навичками роботи з нею. Потрібно навчитися самостійно робити спостереження й висновки з прочитаного, точно цитувати, знаходити в книжці певні поло­ження для підтвердження чи заперечення висунутого теоретичного

Записи допомагають швидко відновити в пам’яті прочитане і навіть через певний проміжок часу служать довідковим мате­ріалом. Видів запису існує багато. Вибір того чи іншого з них визначається конкретною метою. Якщо зміст книжки несклад­ний, легко засвоюється — можна обмежитися складанням плану тексту. Якщо вас цікавлять лише окремі місця, то потрібно випи­сати саме їх (зробити виписки), а за ними скласти тези. Якщо книжка містить нову, цікаву, але важку для засвоєння інформа­цію, доцільно її законспектувати.

Найважливіші місця з прочитаних книжок можна записати дослівно, а іноді своїми словами, якщо точне посилання на статтю, посібник, брошуру не потрібне. Найчастіше виписки оформлю­ються у вигляді цитат.

Творче списування

►        Дайте відповідь на запитання: «У чому відмінність понять: фактографічне конспектування, вільне конспектування, оці­нювальне конспектування, творче конспектування, лекторське конспектування?»

►        Встановіть відповідність.

►        Прочитайте текст, конспектуючи його. Визначте стиль тек­сту, свою думку обґрунтуйте. Подумайте, який різновид кон­спекту краще використати. Лексичне значення виділених слів з’ясуйте за тлумачним словничком.

Наші одвічні недружелюбці, котрі всіляко намагаються вко­ротити вік українській історії, виводячи її «зі спільної колиски трьох братніх народів» та датуючи «формування етносу» лише середньовіччям, твердять, буцімто національна писемність вини­кла досить пізно. Свідомо чи підсвідомо їм підспівують і ті, хто заперечує культурний розвій дохристиянської доби, вважаючи, що тільки із впровадженням православ’я почався справжній роз­квіт науки і мистецтва, зокрема писемності, залишаючи поза ува­гою те, що ні «Слово о полку Ігоревім», ні «Повість врем’яних літ» не могли з’явитися без раніше створених міцних підмурів­ків — пісень, легенд, переказів, прислів’їв та приказок, інших фольклорних пам’яток.

Якщо про вищенаведені духовні набутки час од часу ще згадують, то один із пластів нашої національної культури вза­галі не береться до уваги. Йдеться про чи не найдавніші сло­весні тексти-шедеври — молитви та шептання, їх призначення досить чітке й конкретне: за допомогою словесної магії поряту­вати людину від насланих вроків, тобто прокльонів, заклинань та інших наворотів.

Наші пращури вельми прискіпливо ставилися до словесних ритуалів: «Слово може зцілити, а може й убити людину». Від­так у його магічну силу свято вірили. Звідси ще один афоризм: «У недобру годину помовчати, а в добру сказати». Вважалося, що є періоди, коли мовлене прокляття набуває сили магізму, і тоді все сказане здійсниться. Але оскільки ніхто не знає, коли слова збуваються, то в побуті намагались обходитися без злослів’я. Тим, хто нехтував засторогою, бажали: «Тіпун тобі на язик!» Це вже пізніше ми розгубили шляхетні традиції словесної культури, призабули її високу місію. Для нас не є за обтяжливим зронити будь-яке, за будь-якої нагоди, лихослів’я, знічев’я забожитися чи кинути мимохідь прокльон, не надаючи цьому значення. Нині ми майже повністю осквернили високе поняття клятви як непоруш­ного слова; присягаючи, тут же порушуємо слово або забуваємо; для нас більше важать писемні циркуляри, які є «речовим дока­зом», нічого не вартує мовлене з вуст «слово честі». Поза тим, саме воно — сказане при свідках — було колись найвищим доказом непорушності висловленої обіцянки. Скріплюючи ту чи ту угоду, в давнину люди не користувалися жодними писемними доручен­нями чи зобов’язаннями. Досить було засвідчитись у присутності будь-якої людини словесними формулами («даю слово», «слово честі», «клянуся життям», «клянуся дитиною» тощо),— і мов­

Щоправда, в побутових взаєминах раніше, а може й пізніше, з’явилися інші різновиди клятв: власним здоров’ям або жит­тям — «щоб я з місця цього не встав», «щоб мене грім убив», присягання своїми дітьми чи батьками, а також господарськими набутками — «щоб моя хата згоріла» тощо. Але до таких словес­них ритуалів було неоднозначне ставлення. Старші люди остері­гали від подібних клятв, уважаючи, що сказане в напливі емоцій слово може бути нещирим, а отже, людина ставить під загрозу інших, не причетних до цієї оказії осіб. Це ж саме стосувалось і божіння — «оскільки ім’ям Господа грішно клястися».

Одне слово, традицією культивувалися високість і непоруш­ність слова. Відтак це змушувало людей не тільки дотримува­тись усталених звичаїв, але й бути обачливими у спілкуванні; особлива увага зверталася на лаконічну, чітку, аргументовану і, нарешті, поетичну форму висловлювань. На жаль, літературо­знавці, як і мовознавці, чомусь обходять цей важливий аспект, який зберігає в собі багатющий матеріал для історичної морфо­логії й поетичної образності. Передовсім це стосується, як уже мовилося, замовлянь і ритуальних молитов.

Якщо «Слово» — витвір, безперечно, обдарованого й освіченого книжника — творилося на староруській писемній мові, то замов­ляння донесли нам оригінал побутового спілкування, мова якого значно більше наближена до сучасної. Оскільки ці та інші замов­ляння сягають дохристиянської доби, а відтак можуть бути первіс- нішими од літописних творів, то ми маємо повне право вважати, що українська народна мова ще в ті часи стояла на високому щаблі розвитку. Ми ж бо знаємо, молитви-замовляння, як і пісні, не зазнавали жодних змін та редакторських вправ (винятком може бути заміна імен давніх богів на християнських святих) — це суперечило народній традиції; не випадково давній афоризм рече: «З пісні слів не викинеш»; до молитов-замовлянь — як до своєрід­них пісень — це визначення стосується повною мірою, оскільки

Будь-які зміни в тексті вважалися неприпустимими.

Отже, в давніші часи слово відігравало магічну роль, викону­вало важливу суспільну місію у повсякденних взаєминах. Тому й ставлення до нього було, можна сказати, побожне: йому вірили, ним дорожили, перед ним благоговіли, вважаючи найвищим при­родним даром. Одначе залежно від того, у чиї вуста укладена магічна сила слова, відповідну роль воно й виконуватиме: у лука­вих устах стане чорнолжою, здатною приносити муки й страж­дання, а в благородних — зцілення й очищення від гріховності.

Сила замовленого слова, вважав відомий дослідник слов’янської міфології О. Афанасьєв, безмежна: воно може керувати стихіями, викликати грім, жувати багатство, збільшувати череди і знищу­вати їх чумою, дарувати людині щастя, здоров’я, удачі в роботі чи завдавати страждань, відгонити хвороби й насилати їх на здо­рового, запалювати в серцях хлопця й дівчини любов або ж охо­лоджувати їхні почуття, провокувати в суддів та начальників почуття милосердя й співчуття або жорстокості й злобливості, робити зброю прицільною, а вояка не вразливим до куль, стріл, мечів, заживляти рани, зупиняти кров, перетворювати людей на тварин, дерев, каміння. Коротше кажучи, слово може тво­рити дива.

Люди, котрі володіли даром слова, у давніші часи сприймалися як божі речники, посланці вищих сил. «От чому поети,— писав митрополит Іларіон,— співці в давнину виконували й роль жерців. Вони вважалися людьми, близькими до богів, як співець Боян, що згадується в «Слові о полку Ігоревім», або співець Митуса Ходина. Поетичне натхнення подають боги. У старовину поети вважалися ще й «пророками», від «ректи» — належно говорити; хто не розумів віщого голосу, той був «невіглас», темний».

Ритуальне слово, отже, виконувало духовну роль самоочи­щення і самолікування. Як мудро сказав Т. Шевченко, цінність слова — коли мовлене воно правдивими, неложними вустами. Великий поет так визначив свою історичну місію: «І на сторожі коло них поставлю слово» (За В. Скуратівським; 957 слів).

Запитання на сприймання та варіанти відповідей

1. Недружелюбці української історії стверджували, що:

А національна писемність виникла дуже рано;

Б національна писемність виникла досить пізно;

В національна писемність виникла в дохристиянську добу;

Г національна писемність виникла раніше, ніж в інших брат­ніх народів.

1. Тим, хто нехтував засторогою, бажали:

А «Хай слово не покидає тебе!»;

Б «Тримай язик за зубами»;

В «Тіпун тобі на язик!»;

Г «Ні пари з вуст!».

1. У тексті не згадується вислів:

А Слово — зброя.

Б Слово може зцілити, а може й убити людину.

В У недобру годину помовчати, а в добру сказати.

Г Слово — не горобець.

1. Скріплюючи ту чи ту угоду, в давнину люди не користувалися жодними писемними дорученнями чи зобов’язаннями бо:

А не вміли читати і писати;

Б вважали забобонними усякі письмові угоди;

В «слово честі» було найвищим доказом непорушності вислов­леної обіцянки;

Г безмежно довіряли один одному.

1. Даючи клятву у присутності свідка, користувалися:

А словесними формулами;

Б спеціальними жестами;

В писемним зобов’язанням;

Г обрядовими речами.

1. Найшляхетнішою клятвою вважався вислів:

А «Клянусь мечем»;

Б «Клянусь конем»;

В «Клянусь серцем»;

Г «Клянусь батьками».

1. Молитви-замовляння виникли:

А із прийняттям християнства;

Б за часів Київської Русі;

В дохристиянської доби;

Г за часів козацтва.

1. Магічна сила слова йде на користь або на зло залежно від того:

А в яку пору сказані;

Б як промовлені вони;

В в чиї вуста вкладені слова;

Г скільки разів промовлені.

1. Дослідник слов’янської міфології, котрий висловився про без­межну силу замовленого слова:

А О. Афанасьєв;

Б В. Скуратівський;

В Т. Шевченко;

Г Я. Головацький.

1. Люди, котрі володіли даром слова, називалися:

А магами;

Б  шептунами;

В  речниками;

Г  цілителями.

1. Вислів: «І на сторожі коло них поставлю слово» належить:

А Лесі Українці,

Б  І. Франку;

В  О. Гончару;

Г  Т. Шевченку.

1. Основна думка тексту:

А Ритуальне слово виконує духовну роль самоочищення і са­молікування.

Б Сила слова безмежна.

В «Слово» — витвір обдарованого й освіченого книжника.

Г Культивація високості і непорушності слова.

Відповіді

►     Передайте ваше ставлення до прокльонів. Дотримуйтеся стилю опрацьованого тексту.

►     Яке значення мало «слово» у житті наших предків? Доведіть свою думку.

1. Контрольно-рефлексивний етап

Групова робота

►     Об’єднавшись у групи, порівняйте тексти конспектів. Оцініть їхню повноту, інформативність, оформлення.

►     Сформулюйте правила конспектування прочитаного. Правила конспектування прочитаного (орієнтовні)

1. Запиши автора і назву статті чи книжки, яку конспектуєш. Виділи їх більшим шрифтом.