У другій половині 20-х років М. Івченко був досить популярним. Його оповідання та повісті часто друкувалися в журналах, включалися до читанок для трудових шкіл, виходили окремими книжками. О. Білецький у статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» розпочав аналіз творів саме зі збірки М. Івченка «Імлистою рікою», відзначаючи тут, зокрема, сильні традиції класичної літератури та «серйозне чинення авторове з своєю письменницькою роботою» Інший критик, Я- Савченко писав, узагальнюючи творчий доробок прозаїка: «Від цілої його постаті віє спокоєм і серйозним гуманним ставленням до людини. Він увесь задуманий і філософічний» 2.
Але майже шість десятиліть на творах цього письменника лежало тавро заборони, вони не перевидавалися і були відомі небагатьом. До недавнього часу бракувало й біографічних даних про автора. М. Івченко народився 9 серпня 1890 р. на хуторі під с. Никонівкою Прилуцького повіту на Полтавщині (нині Срібнянський район Чернігівської обл.). Про свій родовід письменник напише у спогадах 1929 р.: «Батьки мої походять з козаків, з тих недобитків давньої гетьманщини, що по всіх змаганнях тихо посіли собі сотнями иа землі хлібо- робствувати» 3. Після сільської навчався у вчительській школі, де читав заборонені цензурою твори Т. Шевченка, нелегальну політичну літературу, розповсюджував її серед селян. Це не залишилось непоміченим, і, закінчивши 1906 р. школу, М. Ів- ченко вчителювати не зміг: обов’язкового посвідчення про благонадійність йому не видали. Вирішив їхати на Кавказ: там були далекі родичі, земляки. У Ставрополі-Кавказькому М. Івченко влаштувався в статистичному бюро, водночас вступив до реальної школи й почав співробітничати в місцевій соніал-революційній газеті. Першою літературною публікацією стала новела, написана російською мовою, «Их было трое», видрукована у газеті «Кубанский край» (1910). Того ж року М. Івченко повертається в Україну, працює у Полтавському земстві, згодом очолює відділення стати- |
1 Червоний шлях, 1926. № 3. С. 136.
8 Савченко Я. Поети й белетристи. X., 1927. С. 190. |
8 Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН Уи раїни. Ф. 109. Од, зб. 20. С. 1 (Далі див. посилання у тексті). |
503 |
Стичного бюро в Лохвиці. водночас екстерном закінчує московську землеробську школу. А в періодичних виданнях («Рада», «Русские ведомости», «Хуторянин») публікує статті й нотатки з природознавчих, економічних, національних питань. Знову відчуває потяг до художньої творчості. За порадами звертається до В. Короленка, який тепло підтримав дебютанта.
На початку першої світової війни М. Івченка мобілізують до армії. Проте незабаром він повертається до Києва, працює за фахом агронома-економіста в різних сільськогосподарських установах. Та протягом ряду років сімейні й суспільні обставини (руйнація, голод) змушували часто змінювати місце проживання й роботу. І все-таки М. Івченко ставав усе більш знаним у письменницькому оточенні. Увагу привернуло ще його оповідання «Навесні» (1916), видрукуване в українському журналі «Промінь», що виходив тоді в Москві. Уже тут виявилися характерні риси майбутньої творчої манери письменника: прагнення за зовнішніми вчинками людини побачити її внутрішній світ, відчути її розуміння життя, природи. Людина і природа, навіть конкретніше — людина і земля — ця проблема досить виразно окреслюється в доробку новобранця літератури, коли він починає активно друкуватися в відновленому в Києві «Літературно-науковому віснику» (1917—1919). Активно співробітничає також у перших українських радянських журналах («Мистецтво», «Шляхи мистецтва», «Нова громада», «Червоний шлях»). М. Івченка одразу прийняли митці старшого покоління (С. Васильченко, П. Капельгородський, Н. Романович-Тка- ченко), та молодші, котрі щойно прийшли в літературу (В. Підмогильний, Г. Косинка, А. Головко). В першій половині 20-х років він був активним і в громадському житті: входив до літературних об’єднань «Музагет», «Аспис», брав активну участь у диспуті 24 травня 1925 р. при УАН про шляхи розвитку української літератури, виступив із доповіддю під час обговорення «Сонячної машини» В. Винни- ченка у Київському будинку вчених (7 берез., 1928). Та все ж його натурі, творчому й життєвому світосприйманню більше імпонували спокійна спостережливість, внутрішня врівноваженість, намагання окреслити характери героїв засобами психологізму. Такий підхід багато кому тоді видавався не відповідним напруженому, динамічному часу, вважався як прагнення виявити «нейтральність», втеча від актуальних проблем. Насправді все було глибше й конкретніше: письменник шукав органічного для себе художнього осмислення доби. |
504 |
Активне творче життя М. Івченка тривало понад десять років (1919—1929). Та за пей час він опублікував збірки оповідань і повістей «ІПуми весняні» (1919), «Імлистою рікою» (1926), «Порваною дорогою» (1926), «Землі дзвонять» (1928), а також п’єсу «Повідь» (1924) і роман «Робітні сили» (1929). Усі ці твори так чи інакше ставали об’єктом критичних студій різних дослідників. Професійна критика звернула увагу на письменника фактично після виходу збірки «Шуми весняні», яка в час гучних закликів до творення нового мистецтва стала продовжувачем традицій української класичної прози. Без особливих зусиль дослідники відшукували тут впливи М. Коцюбинського, А. Чехова, Л. Андрєєва, В. Винниченка. Герої творів — переважно романтичні натури, виписані в стилістиці передреволюційної літератури — реально і в мріях вони пориваються до одвічного шукання краси, прагнуть позбутися «сірого» безбарвного життя. Але не були сприйняті ні такий романтизм, ні «безнадійний сум і чехівське скигління» 1 окремих персонажів збірки, ні імпресіоністичні та символістські стильові засоби, до яких виявляв схильність молодий прозаїк.
Та якшо ілейно-тематичне спрямування творів першої збірки М. Івченка викликало в критики сумніви, то її емоційність всі дослідники сприйняли прихильно. Один із перших рецензентів М. Могилянський підкреслював: «Загальний ліричний тон Івченка зачіпляє в душі якісь відповідні струни, звучить справжньою поезією»2. Тут проступали ще не чітко сформовані індивідуальні риси творчої манери письменника. Вочевидь пробивалось намагання автора з’ясувати головну наскрізну проблему всієї творчості — людина й навколишній світ, пошуки гармонії у взаєминах особи й суспільства, пізнання її як частки загальної спільності. М. Івченко шукав підходів до розв’язання цієї проблеми на кожному етапі своєї творчості. У перших оповіданнях («Навесні», «Марійка», «Мужича пісня») переважали етнографічно-побутовий план, безпосереднє сприйняття природи персонажами, загострена зорова та слухова образність. Але від цих ідилічних картин письменник швидко переходить до соціального осмислення порушених проблем. Зокрема, він переймається драмами людського життя, що минає марно («Легкий хліб»), найбільш панорамно відтворивши це у повісті «В рідній оселі» (1918). Тут особливості його стильової манери, зокрема лі |
1 Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. X.; К., |
1924. С. 346. |
* ЛНВ, 1919. Кн. XII—X, IX. С. 175. |
606 |
ризму, проступали дедалі виразніше, що дозволяло говорити не про залежність молодого письменника від своїх сильних попередникіз (як то зазначали рецензенти збірки «ІПуми весняні»), а про творче прагнення обрати свій шлях.
Проблему єдності людини й суспільства М. Івченко намагався осмислити, пов’язуючи її з революційними змінами. Варто підкреслити також, що хоча згодом його часто звинувачували в апологетизації села та упередженому ставленні до міста, вже рання творчість письменника спростовувала ці закиди. У першій спробі змалювати революційну ситуацію — в оповіданні «Місто вмерло» (1919) М. Івченко очима міського інтелігента передає в імпресіоністичній, із вкрапленнями символізму, тональності драматичну боротьбу, руйнування старого світу й очікування прийдешнього. Не позбавлене елементів деякої ірреальності, оповідання гостро передавало сум’яття, розчахненість душі героя, коли він мусив залишати місто, втікаючи до далекого села, щоб вижити в складній веремії. У наступних оповіданнях, де розвивалася соціальна тематика («Із днів польових», 1922; «Наступ», 1923), прозаїк реалістичніше підійшов до проблеми, глибше сприймав живу дійсність. Хоча, дбаючи передусім про сюжетність, втрачав на ліризмі оповіді. Гармонія людського життя неможлива без герцю за неї —до такого висновку приходять герої його творів. А сам письменник прагне простежити її в найскладніших суспільних ситуаціях. Це спостерігаємо в повісті «Горіли степи» (1923) та п’єсі «Повідь» (1924). Повість «Горіли степи» була досить популярною на початку 20-х рр., виходила окремим виданням у «Бібліотеці селянина». Прикметна її ознака — знову ж таки внутрішній драматизм, самовизначення особи в революційному вирі, який М. Івченко художньо відтворив одним із перших з-поміж українських прозаїків. (Будуть потім і емоційніші, масштабніші в цьому плані твори: від новел «Я (Романтика)» та «Мати» М. Хвильового до роману «Вершники» Ю. Яновського. Але це згодом). За гостротою суспільних подій письменник не випускав з уваги й гуманістичний та навіть соціально-економічний, сказати б, аспекти. Досить промовистими видаються, зокрема, роздуми дбайливого господаря, німецького колоніста Вільгельма Кравзе: «Нащо землю одбирати… Все одно прийдуть і скажуть: бери, Вільгельме, свою землю! Дай нам краще хліба. Земля мусить мати свого майстра!» Через напружені роздуми над феноменом людського буття, його зв’язку з вічністю та «душею» рідної землі (повість про Г. Сковороду «В тенетах далечини», 1924) М. Івченко |
приходить до розкриття драматизму, як стану душі особистості, яка відчула дисгармонію своїх стосунків із середовищем і від цього страждає й шукає розв’язання навислого над нею морального конфлікту. Характерним є оповідання «Смертний спів» (1924) —одне з найталановитіших у доробку письменника, близьке в окремих рисах до твору «Злодій» В. Стефаника: тут відображена досить поширена ситуація в молодій пожовтневій літературі («Десять», «Темна ніч» Г. Косинки, «Повстанці» В. Підмогильного, «Солон- ський Яр» М. Хвильового), але помічаємо тут і власне оригінальне вирішення. За напруженими епізодами з життя села періоду продрозкладки (напад селян-повстанців на продовольчий загін, розстріл комісара-латиша, принизливе порятування від смерті колишнього актора-співака, що виступає у ролі оповідача, мобілізованого на допомогу прод- загонові) поставав морально-психологічний драматизм, масштаб якого — від окремої особистості до цілого народу. Своєрідно цей драматизм відображено й в інших оповіданнях на теми перехідного періоду: «Пан Коломбицький», «Векша», «Земля в цвіту».
Майже всі згадувані вище твори увійшли до другої збірки оповідань «Імлистою рікою» (1926), котра одразу поставила ім’я М. Івченка в коло відомих українських прозаїків середини 20-х рр. Критика, нарешті визнавши його лірико-філософський стиль, все ж зауважувала то схильність письменника до пантеїзму (О. Білецький — Ю. Межен- ко), то розмиту сюжетність (О. Білецький — Ф. Якубовсь- кий). Чимало мовилося й про естетизм, абсолютизацію краси, «інтелігентщину». Зрозуміло, стильовою домінантою М. Івченка й надалі лишався ліризм драматичного характеру. Що ж до пантеїстичного забарвлення, то воно притаманне переважно початковій стадії його творчості. Що більше письменник входив у атмосферу складних суспільних подій, то драматичнішим ставав ліризм, виявляючи суперечності між природним покликанням людини та можливостями реального здійснення того покликання. Вдумливий митець не міг не прагнути заглибитись у ті суперечності, зрозуміти їхню діалектику, художніми засобами допомогти людині в складному самопізнанні. Насамперед в цьому і вбачав М. Івченко завдання літератури, її актуальність. І, як лірик, відразу і дуже гостро відчув загрозу спрямування художньої творчості в річище соціального ілюстрування, її параліч однозначними ідеологічними приписами. Застереження письменника сприймалося як необ’єктивне та час згодом підтвердив, що він мав рацію: був правий і |
507 |
тоді, коли й далі наполягав на художньому пізнанні людини не з «парадного входу», а в складнощах становлення, внутрішніх боріннях. Після збірки «Імлистою рікою» це знайшло виразне підтвердження в невеликій книжечці «Порваною дорогою» (1926), де вміщено лише три оповідання («Землі дзвонять», «Порваною дорогою», «Ранок»), але вони, очевидно, були для письменника важливими як певний творчий стан — до поглибленого пізнання села непівського періоду через дослідження первинної клітини суспільства.
Чи не найскладніше ці проблеми переплелися в маленькій повісті «Землі дзвонять», де письменник через змалювання психологічних порухів сільської родини відкрив зміни моральних і духовних цінностей, що сталися під впливом нової дійсності. Для селянської душі це був надто психологічний і болісний процес, стан розгубленості перед новим життям, чекання чогось іще не зрозумілого, кардинального, за чим одні бачили втрату моральних засад, а інші — очищення від усіх «нашарувань минулого» заради завтрашнього дня. Щоправда, філософічні поетизми та ускладнена символіка, до яких так щедро чи не востаннє вдався автор, на наш погляд, дещо пригасили гостроту реалістичних проникнень повісті, принаймні як для тогочасного сприйняття. Чи не завдяки цьому і згодом дехто з істориків літератури побачив у цьому творі найперш «поетизацію ідіотизму сільського життя» *. Гнітючі сторони сільського побуту М. Івченко свідомо намагався виявити якнайгостріше. Але, звичайно, не живо- писуючи їх, а подаючи як серйозну соціальну драму, що не раз переростала в індивідуальну трагедію, на зразок зображеної в оповіданні «Ранок» (убивство в родині при розподілі спадщини). Тут немов продовжено ситуацію повісті «Землі дзвонять»: з одного боку — очікування нового, обіцяного більшовиками колективістського життя, і з другого — сила власницьких прагнень і почуттів. Застереження щодо моральної неодновимірності людини звучить і в несприйнятті науково-технічного прогресу як панацеї від гострих соціально-етичних проблем нової дійсності («Порваною дорогою»). Багатьом це видавалося абстрактним, пов’язаним з ідеалістичним потрактуванням завдань літератури й сприймалося як нерозуміння письменником бадьорого будівничого пафосу революційного оновлення, який все активніше лунав зі шпальт періодики. М. Івченко ж бачив шлях усіх суспільних зрушень найперш через розвиток гуманістичної сутності людини. Заглиблюючись у досвід класики, не лише уважно перечитував твори Марка |
1 Історія української літератури: У 8 т. К., 1970. Т. 6. С. 291. |
508 |
Бовчка, І. Франка, А. Тесленка, Панаса Мирного, а й випустив протягом 1925—1927 рр. серійною бібліотекою у видавництві «Час» кращі їхні оповідання для масового читача зі своїми передмовами.
У оповіданнях та повістях другої половини 20-х прозаїк прагнув досліджувати найтонші порухи душі, які здатні визначити не лише певний вчинок, а подеколи навіть її долю. Дедалі ширшає і обсервація реальної дійсності в його творах— тут і еволюція села очима міського інтелігента («Світляки», 1927), і перебіг життя декласованих елементів («Лісові пасма», 1927), і процес становлення творчої інтелігенції («Березневі вітри», 1928) та студентської молоді («Па-д’еспань», 1928). Помітно збагатилася поетика, тематичні обрії творів прозаїка. М. Івченко докладніше виписує характери своїх героїв, більше зосереджуєтьсз на конкретній постаті; відчутний потяг і до більш реалістичного зображення самих подій, хоча загалом це поглиблення епічного начала давалося авторові не без додаткових внутрішніх зусиль. Характерно, що пошуки нових форм сюжету, композиції водночас супроводжувалися й дальшим посиленням психологізму, освоєнням нових проблемно-тематичних покладів. На жаль, тут, як ставало дедалі очевиднішим, М. Івчен- ко мало відчував підтримки від критики. Вона, навпаки, інколи дезорієнтувала читача й збурювала сумніви у самого автора. Приміром, у рецензії на збірку творів зрілого вже письменника («Землі дзвонять») головний редактор журналу «Життя й революція» І. Лакиза, писав: «Надмірна віра в людину, надмір внутрішніх психологічних переживань людини» ’. Звичайно, ні про який надмір віри в людину не могло бути й мови. (Чи одважиться хто взагалі визначити таку «норму» для художника?) М. Івченко робив те, що глибоко усвідомлював, записавши до щоденника ще 21 серпня 1925 р.: «Маємо багато різних дисциплін із різних галу- зів знання, але самої головної не маємо — як треба жити, як цьому навчитися, як цього досягти. І література повинна цими справами займатись» (Од. зб. 110). Проте науку життя конкретної людини письменник аж ніяк не намагався відривати од суспільного поступу. Він дедалі більше переймається тими процесами й проблемами кінця 20-х рр., якими визначалося тогочасне життя, до яких зверталася література. Але й тепер ішов через психіку, внутрішній світ особистості. Врешті, виникає широкий задум художнього осмислення розвитку нації в соціалістичних |
1 Життя н революція, 1928. № 5. С. 190. |
609 |
уМойах, взятого в синтезі. Зрозуміло, складність, масштабність проблеми вимагали й відповідної форми — письменник одважується на створення «Робітних сил», що виходять окремим виданням 1929 р.
Роман — полемічний, пошуковий. Слід одразу сказати, що автор ще не досить певно почувався в обраному жанрі з його багатими можливостями, не завжди вдавалося йому переконливо виписати персонажів другого плану, які мали б нести більше ідейно-художнє навантаження (Горошко, Гамалій). А проте — це лиш частковості. Головне полягало в тому, що «Робітні сили» органічно влилися в річище тих проблем, котрі читач знаходив у вершинній романістиці тогочасної української прози: «Вальдшнепах» М. Хвильового, «Місті» В. Підмогильного, «Майстрі корабля» Ю. Яновсь- кого… Сюжетна канва твору — проста й непретензійна. На одній із селекційних станцій з невідомих причин сталося різке зниження цукристості буряків. Сюди виїздить молодий професор сільськогосподарського інституту Віктор Савлутинсь- кий. Навколо цієї постаті, власне, й схрещуалися усі інвективи критики, яка упереджено сприймала роман. А Сав- лутинський — постать неординарна. Він тривалий час перебував за кордоном, працював у селекційно-дослідному інституті в Чехії. Його судження ерудовані, хоча й нерідко різкі, безапеляційні, в них подекуди вчувається зайва самовпевненість чи й хизування. Все це викликає в одних захоплення, в інших — несприйняття. В одній з розмов із директором селекційної станції Сахновичем започатковується й головна проблема твору… Савлутинський, згадуючи своє навчання за кордоном, підкреслює: «— Отже, як бачите, Захід привчає нас до високої технічної культури. — І нехтувати зовсім моральну культуру,— підхопив директор. — А це ж зовсім інша справа. Захід завжди йшов дорогою сильної егоїстичної волі, що все перемагала, і це однак не заважало йому дійти великих досягнень матеріальної культури. — А чи ж буде та культура міцна, як вона не має під собою морального грунту?» Це, власне, і є та вісь, навколо якої обертатимуться всі суперечки в романі. Не пройшла непоміченою і теза Савлу- тинського щодо сильної, інтелектуальної особистості, за якою, на його думку, майбутнє. Загалом підтримуючи таку особистість, письменник тим часом і застерігав од прагматизму, авторитарності, що дедалі владніше утверджувалися |
510 |
у суспільстві… Одне слово, критика мала досить цікавий твір — гідний предмет для серйозної розмови про серйозні речі, та й про саме новонадбання української прози. Та ні в час виходу твору, ні пізніше вона не завдала собі клопоту докладніше заглибитися у ідейну канву роману, його проблематику, хоча вона й викликала занепокоєння письменників.
Наставав час інших вимог і підходів до художньої творчості, ніж у перші пореволюційні роки. Інтенсивніше розгорталися індустріалізація та колективізація, і причини невдач волюнтаристського форсування економіки вишукувалися в підривній діяльності капіталістичної агентури, шпигунів, завербованих ними «спеців», яких треба було викривати й таврувати. Тим паче, що назрівали сумнозвісні процеси, на зразок шахтинського, чи так званої Промпартії, які були сфальсифікованими і лише знекровили нашу технічну інтелігенцію. У цьому контексті «Робітні сили» ставали очевидною «поживою» для вульгарних соціологів, котрі націлювали літературу лише на мажорне відображення суспільних явищ. Попутницька ж «белетристика» спричинила класове не- сприйняття ортодоксальної критики. А тим часом до цієї «белетристики» належали кращі здобутки української літератури: крім згадуваних «Міста» В. Підмогильного, «Майстра корабля» Ю. Яновського — і повість «Смерть» В. Анто- ненка-Давидовича, роман «Недуга» Є. Плужника, п’єси «Мина Мазайло» та «Народний Малахій» М. Куліша… Як і названі майстри слова, М. Івченко орієнтувався у своїй творчості не на ідеологічні гасла, а на реальне життя, на той естетичний кодекс, що замість образу утвердження диктував образ-застереження, зокрема, від потворних крайнощів, до яких можна дійти, нехтуючи особистістю, її правами й свободами. В образі Савлутинського критика найперше побачила «спеца» з буржуазними звичками, апологета старовини, егоїстичну натуру, ледь не ніцшеанця. В дусі тогочасних командно-адміністративних настанов одразу ж було зроблено висновок: в романі пропагується ідея, що «гегемоном сучасної соціалістичної «стройки» є не пролетаріат, а інтелігенція» ]. Після шахтинського процесу («шкідництво» технічної інтелігенції на Донбасі), який щойно завершився засудженням 49 чоловік, це був загрозливий закид. Та М. Івченко продовжував інтенсивно працювати. За віком він був у розквіті творчих сил, його талант міцнів, |
1 Колесник П. «Робітні сили» Івченка//Літ. газ. 1929. 1 верес. |
51! |
незважаючи на постійні осмикування й підправляння. Це
засвідчила й повість «У сонячнім колі» (Життя й революція.
У задумах був знову епічний твір — наслідок вивчення життя робітництва в районах високої індустріалізації (Дніпрогесу), про що згадував сам М. Івченко у листі до президії Всеукраїнської федерації радянських письменників (Од. зб. 100). Однак в Україні розгорталася нова кампанія викриття «підривних сил» соціалізму — тепер їх було «виявлено» серед інтелігенції, в так званій Спілці визволення України (СВУ). Підозра впала передусім на тих культурних діячів, що мали стосунки з «буржуазним світом» і в останній час так чи так виявляли стривоженість помітним відхиленням курсу країни від основних засад, проголошених революцією. До таких незабаром було зараховано й М. Івченка. Багато що в його творах уже раніше епатувало ортодоксальну критику. Потрапивши на лаву підсудних, письменник став відкритою мішенню для вульгаризаторських вправ. Здавалось, рецензенти змагалися, хто завдасть болючішого удару. Амплітуда висловлювань коливалася між виразами «обивательсько-міщанська література» («Критика». 1929. № 11. С. 7.), пропаганда «куркульсько-дворянських ідеалів» (Плуг. 1929. № 10. С. 56) та «продукція класового ворога», «продукт фашистської ідеології» (Літ. газ.
На щастя, час масових репресій ще не набрав тотальних обертів. За всієї продуманості судового сценарію органами ДПУ, очевидної підтасовки фактів навіть тоді дев’ятьом підсудним із сорока п’яти так і не вдалося інкримінувати злочину — їх засудили умовно. Серед них був і М. Івченко. У квітні 1930 р. після відкритого судового процесу, його було звільнено. Але публічно зневажений, зганьблений, вимушений каятися у нескоєних гріхах, переживши сильну психічну депресію, письменник довго не міг взятися за перо. Лише 24 грудня 1932 р. він зробив запис у щоденнику: «Перший мій вихід у світ… Пішов на доповідь проф Пер- ліна про погляди на трагедію Арістотеля, Гегеля, Лессінга, Маркса та Енгельса… Якось наважився й виступив і я…» А за кілька днів не менш вражаючий запис: «По довгім боліснім розриві з наймилішою ділянкою праці — літерату- |
т |
рою, здається, знову повертаюся… І ось тепер на новій галявині — нову хату ставлю. І почуваєш себе так, ніби заново треба вчитися ходити» (Од. зб. 112).
З новонаписаного нічого видрукувати не пощастило. (Ця спадщина ще сподівається на дослідників: в рукописах — не лише оповідання, а й, повісті, кіносценарій, роман, подорожні нотатки, щоденники різних років, спогади). Перекладав з англійської, зокрема свого улюбленого Рабіндраната Тагора, з яким особисто листувався. Працював знову економістом (у Київському тресті «Свиновод»), перевтомлювався, почало слабнути серце. Та й сподіванок на кращі суспільні обставини було дедалі менше. Арешт і розстріл у грудні 1934 р. групи безневинних письменників, звинувачених у тероризмі (Г. Косинка, О. Близько, К. Буревій, Д. Фальківський, І. Крушельницький), віщували нову, значно жорстокішу хвилю репресій. Залишатися в Україні багатьом культурним діячам ставало небезпечним. М. Івченко виїздить на деякий час до Москви, а звідти — у край своєї юності, на Північний Кавказ. Працює у Владикавказі за старим фахом агронома- економіста на селекційній станції, а з березня 1939 р.— викладачем англійської мови місцевого сільськогосподарського інституту. Та педагогічний стаж виявився надто коротким. 19 жовтня в Никонівці мати і брат Філарет одержали телеграму про смерть М. Івченка. Трагедія сталася раптово, за три дні перебування в лікарні — від зараження сибірською виразкою. На похорон не встигла з Києва навіть дружина, теж письменниця Л. Коваленко, автор збірок оповідань, п’єс, романів, перекладів з французької літератури. (Вона зовсім невідома в нашій літературі лише тому, що після смерті чоловіка, уникаючи репресій, емігрувала за кордон). …Він довго лишався відлученим од рідного слова, рідної землі. В особі М. Івченка українська література має самобутнього прозаїка ліро-філософського стильового напряму. Він — один із представників, що єднають дореволюційну прозу з літературою 20-х рр., твореною вже тоді Г. Косинкою, А. Головком, а далі, через роки, по-своєму виявленою у творчості М. Стельмаха, Є. Гуцала, Вал. Шевчука. Творчий шлях М. Івченка — то нелегкі пошуки художнього пізнання людини в складну добу соціальних потрясінь, але пізнання не через зовнішнє сприйняття подій, а через внутрішньо-духовне осмислення, емоційне відчуття до того ж не завжди й активною особистістю. Письменник прагнув художнього відтворення реальності переважно з погляду саме такої індивідуальності, даючи цим багатовимір- |
17 юі |
513 |
нішу картину живої дійсності, своєрідно застерігаючи від однолінійного, лише апологетичного її трактування, намагаючись розкривати людину в її одвічних пошуках гармонії зі світом. |