Чим же прикметний такий літературний дебют? Коли погортати зшитки тогочасних газет, пояснення знайти не так уже й важко. Впадає в око тривога напіввицвілих заго­ловків: «Боротьба з голодом», «Боротьба з неписьменніс­тю», «Допомогти голодним!», «Знову анархобандити», «Лік­відація бандитизму», «Боротьба з холерою»… А тут, у тон крилатому тичинівському «Чорнозем підвівся…», Сенчен- кове — «Чорноземні сили». На противагу голоду, банди­тизму, холері підносяться чорноземні сили звільненого народу. У «Селянській правді» після публікації цього опо­відання навіть запровадили постійну рубрику — «На чор­ноземних просторах». А що цей образ зовсім не випадковий у І. Сенченка, засвідчує узагальнюючий портрет україн­ського молодого письменника, як він тоді його уявляв: «Він весь із сонця, золота, вогкий од чорноземної пари, трішки незграбний й щиро прекрасний…» ¹

Батько І. Сенченка, не маючи землі, мусив підробляти і садівником, і крамарем, і чинбарем, і церковним реген­том. Гірким був набутий тою безпросвітною працею хліб, і це з малих літ зрозумів майбутній письменник. Тому він не відчував над собою непоборної влади землі, хоча чор­ноземні сили все ж струмували у його крові, як і в його дядьків, братів (відірвані од хліборобства експансією про­мислового капіталу, вони працювали на заводах, парових млинах, живучи вже не на свій убогий урожай, а на мізер­ний заробок. Ця обставина від найперших кроків позна-

лецький з подивом відзначав, що І. Сенченко «зобов’яза­ний своїм першим досягненням зовсім не «сільській темі»

1 це справді видавалося незвичним для тогочасної україн­ської літератури. Через рік М. Хвильовий, вважаючи опо­відання Сенченка «Історія однієї кар’єри» винятковим явищем тогочасного літературного процесу, досить про­никливо пояснював оригінальність творчості молодого пись­менника: «В той час, як Стефаник чи то Косинка органічно вросли в село. Сенченко дивиться на село збоку і, зна­чить, не з якоїсь маленької дзвіниці… (а з пташиного по­льоту.— Ред.). От чому В. Стефаник і Г. Косинка вносять у свої оповідання елемент суб’єктивності, що послідовно приводить їх до ідеалізації людей, явищ і до народниць­кого світогляду, а Сенченко малює село цілком об’єктивно і рішуче йде до наукового марксизму. Це зовсім не зна­чить, що ліричний хист автора «Історії однієї кар’єри» не положив свого відтінку на дані оповідання… Сенченко узагальнив певні явища й людей і дав їх в тенденції їхньо­го розвитку. І Г. Косинка, і багато інших селописців під­ходять до села як до соціальної категорії, так би мовити, статичного характеру…

І. Сенченко, не будучи «селописцем», показав нам справжнє село, продовживши в цьому сенсі Винниченка» ².

Можна не погодитися з такою високою оцінкою цього оповідання (хоча М. Хвильовий помітив і деякі його вади), але сутність обдаровання І. Сенченка і тенденція його роз­витку як письменника виявлені точно. З раннього дитин­ства місто перед ним поставало казковою країною. З бать­ківського обійстя виднілись дими над паровими млинами Кричевського та Ірхіна в містечку Костянсинограді. А за мальовничою річкою Берестовою бачив він ще більше на той час диво — могутні потяги. Напевно, вони бентежили душу учня Костянтиноградського чотирикласного учили­ща, який прикипав усім єством до бурхливого міського життя. 1916 р. І. Сенченко закінчує училище. 1921 р., пе­реїхавши до Харкова, працює у книгарні, згодом бібліоте­карем, викладає українську мову в робітничому гуртку. І починає друкуватися — у «Селянській правді», «Вістях».

1921  р. тут вмішено кілька його віршів, хоча справжнім дебютом у літературі вважають згадане оповідання «Чор­ноземні сили»

1926. № З С 151

²  Хвильовий М. «Соціологічний еквівалент» трьох критичних огля­дів // Вапліте. 1927. № 1. С. 98—99.

«Агітка» стала основним жанром, у якому працював тоді молодий письменник. Загалом це задовольняло його — він з головою поринув у «бадьору» роботу тільки-но зас­нованої літературної організації «Плуг». Вона склалася з молодих літераторів, журналістів, які гуртувалися навколо газети «Селянська правда», редагованої С. Пилипенком. Ініціативна група (С. Пилипенко, А. Панів, І. Шевченко,

А.  Крашаниця, Г. Коляда, І. Сенченко) друкує в березні

1922 р. статут спілки. Письменник деякий час входить і до складу бюро «Плуга».

Хоча він —один із організаторів спілки селянських письменників, але чіткої програми у нього не було, про що свідчила участь І. Сенченка в той же час у журналі пролеткультівців «Зори грядущего», а пізніше — вступає до «Гарту» (без виходу з «Плугу»); потім виходить з «Гар­ту» та «Плугу», вступає у серпні 1926 р. до ВАПЛІТЕ.

У 1924—1925 рр. І. Сенченко публікує ряд творів, у яких відходить од споглядальних схем, намагається глибше осмислити життєвий матеріал. Книжки «Петля», «Інжене­ри», «Оповідання» (1925) завершували початковий період творчості письменника. У його творах з’являється пластич­ність у розробці сюжету, забарвленість розповіді ліричною тональністю.

Згодом він зізнається, що 1924 року пережив творчу кризу, втратив віру в себе, став безпорадним у сприйнятті життя… Те, що раніше здавалося істотним — революція, фронти, громадянська війна, відійшло на другий план, ос­кільки знання про все це у молодого літератора були по­верхові. А те, що знав добре, здавалося малоцікавим. До­помогли поїздки з Харкова додому — до Червонограда, Шахівки (куток Наталиного, де жили батьки). І. Сенченко відразу зауважив разючі зміни, що завдяки непу запану­вали тоді на селі. Щоправда, новий матеріал давався не­легко, глибини бачення бракувало. Це можна простежити

Сьогодні зрозуміло, що перші варіанти «Подорожі до Червонограда» чи окремих «червоноградських портретів» мають значні художні прорахунки, але нещадна критика цих творів була наслідком вульгарного соціологізування та міжгрупових суперечок, пов’язаних і з багатьма поза- літературними обставинами.

І. Сенченко подав образи новітніх шахраїв та махінато­рів, образи колоритні й на той час типові. Молодий пись­менник зобразив специфічно український варіант непма- нівської лихоманки й спробував не лише показати, а й ос­мислити причини, що її породили: «Голод і стриманість, жах і тривога — там, позаду. Тільки розгнузданість, буян­ня, скажені гулі, безтурботність і злива самогону — котять­ся містечком і селом». Проте намагання вирватися з ле­щат загальників, розкрити життя в усій його неповторній конкретиці, дослідити найновіші процеси в ньому спричи­нило догматичну оцінку критики: «Ми скеровуємо культур­ні процеси в напрямку інтернаціоналізації, а І. Сенченко не тільки намагається закріпити ті національні відміни, які є на сьогодні і які склалися внаслідок історичних про­цесів, він намагається ще розмножити всі національні від­міни, розподіливши на районові й округові відміни. Він закликає шукати специфічного полтавського стилю, слобо­жанського стилю. Такі «шукання» червоною ниткою проходять через творчість авторів багатьох романів і ви­являють, що вони хворіють не лише на національну обме­

На багато років робота письменника над «червоноград- ським циклом» була пригальмована…

Проте ще в довоєнний час І. Сенченко написав історич­не оповідання «Діоген», де помічаємо поглиблення його письменницького погляду, його проникливості V світ та лю­дину. Давньогрецький філософ, котрий розумів істинну доброчесність як досягнення своєї незалежності від реаль­ного життя, а вищим благом вважав самоспоглядання, си­лою обставин змушений піти на військову службу до Алек­сандра Македонського. І — диво! Філософ-самітник відчув нові могутні струми, що пройняли його єство: «Внутрішнє, як цимбали, живе справді лише тоді, коли світ зовнішній кладе на нього свій дотик. Але ж світ зовнішній — безмеж­ний; нема нічого величнішого і чарівливішого за ньогої Які ж потужні мелодії він може викликати з людської душі!»

Втім, така констатація була б надто прямолінійною для художнього твору. Власне, вона б цілком лягала в про- крустове ложе тогочасних ідеологічних канонів. І. Сенчен­ко ж пішов далі. Вигартувалося в походах тіло Діогена, але мудрість його не змаліла. І коли прийде час жаданої перемоги Александра, Діоген побачить в ній і поразку. Він збагне хисткість величної імперії, коли вона, здавалося, перебувала в найвищій силі. Зрозумівши марність споді­вань допомогти Александров! порадою, Діоген повернеться у свою діжку.

Змучений тяжкими думами й безуспішними зусиллями втримати велич своєї держави, Александр з’явився перед Діогеном й почув пораду філософа: порятунок — у звіль­ненні країни від рабства.

Александр не послухає Діогена, але й не покарає його за зухвалі думки. А на запитання придворного філософа- прислужника, чи не розхвилював, бува, його цей мугир, відповість:

« — Мугир?

Александр тоскно глянув на Птоломея. І вже не скоро сказав:

— Так, мугир, але коли б я не був Александром, я во­лів би стати Діогеном. Але що до цього тобі?»

¹  Коваленко Б. Класи і стилі // Молодняк. 1930. № 3. С. 115.

²  Там само. С. 125.

Лише наприкінці 60-х років письменник вдруге повер­тається до «червоноградського циклу», хоча цей матеріал зустрічається і в деяких його оповіданнях попередніх ро­ків: «Іван Чорногорець» (1930), «Порфирій Мартинович» (1940) та ін.

Спочатку переробляються оповідання «У золотому за­куті» та «Історія однієї кар’єри». Рукою зрілого майстра відсікається зайвина — і цього виявилося досить, щоб до­сягти досконалості. Згодом доопрацьовується завершальна частина «Червоноградських портретів» — повість «Фесько Андибер», що дістає нову назву — «Фесько Кандиба». Пи­сьменник вкорочує її вдвоє, і твір стає конденсованішим, художньо переконливішим. У ці ж роки він задумує по­вість з дореволюційного життя Червоноградщини. Так, у 1967—1972 рр. письменник створює повість «Савка», в якій найповніше проявилася зрілість художньої концепції май­стра слова. У його ранніх «червоноградських» творах не менше колоритних деталей, живо індивідуалізованих ха­рактерів, але там вони здаються часом самоціллю, до того ж співіснують якось розрізнено. Досить відчутна й зада­ність ідеї; соціологізація уявлень, хоча як внутрішньо опи­рався їй Сенченко-художник, давалася взнаки.

У «Савці» повнокровність і цілісність художнього об­разу, вміння побачити істотне сповнюють розповідь про звичайнісінькі житейські справи світовідчуттєвим глибин­ним баченням. Це — філософський роздум про життя про­стої людини, внутрішній світ якої надзвичайно багатий.

Проте завершення «червоноградського циклу» могло б і не відбутися, коли б ще раніше, в 50-х роках, І. Сенченко не зробив вагоме художнє відкриття в іншій темі. Це сто­сується оповідань із життя київської робітничої Солом’ян- ки, а згодом — творів про шахтарів Донбасу. Було по-но­вому осмислено матеріал, простота набула виразної усклад­неності.

Письменник уважно придивлявся, прислухався до зви­чайних людей, і розвіювалося враження про їхню позірну простоту. Хоч би про що писав І. Сенченко у «солом’янсь- ких» оповіданнях — чи про становлення молодого робіт­ника («Рубін на Солом’янці»), чи про дівчину з київської околиці («На Батиєвій горі»), чи про щирість і красу сто-

«Солом’янський» цикл оповідань І. Сенченка був до­сить помітною подією в літературному процесі 50-х років. Ще в довоєнний час він у різних критичних виступах під­креслював, що мистецтво покликане не констатувати фак­ти, а виявляти їхню приховану художню сутність. Отже, збагнувши внутрішню значимість своїх солом’янських ге­роїв, він досяг і значних успіхів. Те саме можна сказати і про цикл «донецьких» оповідань, завершених у 1964 р.

Привертали увагу в цих циклах врівноваженість загаль­ної концепції автора, спокійний плин оповіді про звичай­нісінькі події, в яких соціальний конфлікт нібито приглу­шено. Втім, ці твори виявилися загалом глибоко соціаль­ними— перш за все пафосом життєствердження. Критики (Л. Новиченко, І. Дзюба, М. Острик, К. Волинський та ін.), аналізуючи стиль оповідань І. Сенченка, час від часу по­рівнювали їх з романтичною піднесеністю творів О. Дов­женка, то апелювали до епічної розлогості прози Л. Тол- стого чи М. Шолохова, чи гумористичної оповіді М. Гого­ля. І якщо вже говорити про творчі впливи, то сюди слід долучити також могутній дотик іронічного тону славетно­го Сервантеса. Він, до речі, вчувався ще в довоєнних тво­рах: «Із записок» (1927), «Діоген» (1940).

І.  Сенченко прожив скромне літературне життя. Його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж виз­наних. Твори рідко перекладалися іншими мовами. Тим часом спадщина письменника багата й різноманітна: від воістину філософських повістей («Подорож до Червоно- града», «Савка», «Фесько Кандиба»), романів («Його по­коління» та опублікованого вже по смерті письменника — «Любов і Хрещатик»), оповідань («Діоген», «Рубін на Со- лом’янці», «На Батиєвій горі», «Денис Сірко», «Під тери­коном», «Кінчався вересень 1941 року» тощо), творів для дітей (оповідання «Мої приятелі»—1951), повісті «Руді вовки», «Чорна брама» (1936), «Діамантовий берег» (1962) та ін. і до спадщини І. Сенченка-критика. Його статті «Спі­ралі і петлі», «Зачароване коло», «У парках зблідлих фан­тазій» (1930), «З нотаток про поезію П. Г. Тичини», «Про золоте яблуко» (1944), «Думи і мрії» (1945), «Автор і ви­давництво» (1961), «Знайти свою Солом’янку» (1974) мож­на вважати класичними для нашої критики. І. Сенченко умів говорити про конкретний твір, звертаючись до набо­лілих літературних і життєвих проблем.