Уперше про явище фокалізації почали вести мову такі вчені, як Дж. Фьорс, 
У. Чейф та ін., де під поняттям інформаційного фокуса найчастіше мають на увазі 
найбільш важливий елемент речення. Проте посилена увага лінгвістів до 
проблематики фокуса спричинила різноаспектне трактування цього явища в 
термінологічному плані. 
У західній лінгвістиці наявність у реченні фокуса визначається в таких 
термінах як топік (С. Томпсон), фокус контрасту (У. Чейф), семантичний і 
376 
Тема III. Комунікативна граматика 
прагматичний фокус (Т. А. ван Дейк). У вітчизняному мовознавці вживають 
поняття інформаційного фокуса (І. Сущинський), фокуса уваги (Л. Гоготішвілі), 
комунікативного фокуса (Т. Жалагіна), фокуса зв'язного тексту (Г. Степанов), 
фокуса контрасту чи фокуса емпатії (І. Сусов). 
Настільки різноманітні трактування поняття фокуса засвідчують про 
неоднозначність цього явища й дозволяють вести мову про різні види фокуса. 
Деякі вчені проблему фокуса пов'язує з явищем емфатичного наголосу, який 
сприяє виділенню комунікативно важливого елемента й завжди бере участь у 
фокусуванні (І. Сущинський). Рема з фокусом маркується через сильний підйом 
тону на наголошеному складі певного компонента і супроводжується розривом 
мелодики в подальшій постремній частині. Інтонаційне виділення окремого 
компонента дискурсу підкреслює виключний вибір мовця. 
Дослідники спонтанного дискурсу наголошують на необхідності 
розмежовувати фокалізацію реми від контрастної теми, яка теж несе високий тон. 
Контрастна тема позначає, що підметово-присудкові відношення дійсні 
тільки для референта, вираженого номінальною групою підмета, і з цього 
відношення виключені будь-які інші компоненти класу потенційних підметів. В 
інтонаційному плані контрастна тема визначається за наявністю інтервалу, який її 
пов'язує, "крок вниз". 
Інші вчені (зокрема Л. Гоготішвілі), визначаючи фокусування уваги як процес 
виділення в семантичному просторі одного з його елементів як центру, щодо 
якого групуються всі інші "учасники" значеннєвої ситуації речення, 
відзначають найважливішу ознаку фокуса - фіксування зміни значеннєвих 
ракурсів: "Міняючи протягом певного часу синтаксичні ролі учасників значеннєвої 
ситуації, мовець має можливість фіксувати увагу слухача на будь-якому 
необхідному об'єкті" [Гоготишвили 1985, с. 165]. Згідно з цим, зміна фокусів уваги 
комунікативно навантажена такими характеристиками: з його допомогою 
здійснюється рух інформації; фокусування уваги й подальша зміна об'єкта уваги 
дозволяє мовцеві передавати ієрархічну, співвідносно ціннісну інформацію про 
виділені семантичні об'єкти. 
Враховуючи те, що дискурс у цілому й висловлення зокрема мають 
цілеспрямований характер, ряд дослідників пов'язують фокус уваги з вибором і 
реалізацією дискурсивних стратегій мовця (Б. Гудман, 1989). 
Досить глибоко явище фокалізації проаналізовано в роботі Т. А. ван Дейка, 
який локалізує фокус на рівні референції й референційних актів. У лінгвістиці 
референцію тлумачать як співвіднесення мовних виражень з дійсністю - механізми, 
що дозволяють пов'язувати мовленнєві повідомлення та їх компоненти з 
позамовними об'єктами, ситуаціями, подіями, фактами, становищами речей у 
реальному світі [Падучева 2002, с. 7]. Референція - це співвіднесеність, загалом 
кажучи, з індивідуальними і кожен раз з новими об'єктами і ситуаціями. Тому 
референція характерна не для слів і висловлень мови, а тільки для їх вживання у 
мовленні - для висловлення і його компонентів. Значення - це властивість речення як 
типу, а референція та істинність - це властивість цього вживання речення та його 
компонентів у висловленні [Стросон 1982]. 
Смисл і референція різняться такими ознаками: смисл притаманний будь-якому 
синтаксично зв'язаному компоненту речення, автономну ж референцію має не будь-
який осмислений компонент висловлення, наприклад, предикативне слово нічого не 
позначає, а тільки приписує властивість. Ми вважаємо референцію властивістю: а) 
цілого речення (вжитого у складі висловлення); б) пропозиційних компонентів, які 
377 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
входять до складу такого речення; і в) іменних груп речення (теж актуалізованого у 
висловленні) [Падучева 2002, с. 8]. 
Слід розмежовувати також поняття референта й денотата. Відмінності між цими 
групами термінів полягають у тому, що денотат виражає двомісне співвідношення 
між мовними вираженнями і тим об'єктом, що позначає, а референт підкреслює, що 
це відношення по суті трьомісне - третім членом відношень є мовець, суб'єкт 
референції. Окреме висловлення має індивідуальне графічне або фонетичне втілення, 
індивідуальний лексичний склад, інтонацію, морфосинтаксичну організацію, 
стилістичну приналежність. Кожне висловлення неповторне, унікальне, тому що 
воно щораз твориться різними людьми для різних людей, з різною метою, у різних 
ситуаціях, у поєднанні з різними іншими висловленнями й паралельно з 
паралінгвістичними засобами [Сидоров 1987, с. 112]. 
На думку Т. А. ван Дейка, варто розрізняти локальний фокус і більш загальний 
(щодо всієї розмови або тексту), а референтом фокуса в позамовному ряді можуть 
бути: об'єкт, про який йде мова в тексті (тема розмови); об'єкт, про який мова йде 
в окремо взятому реченні (логічний суб'єкт або тема); те, що стверджується про 
тему розмови або про тему речення; ті об'єкти з безлічі референтів логічного 
предиката / реми, які "важливі" або особливо "релевантні" у контексті саме 
цієї розмови. 
Найменш вивченим є останнє з наведених значень понятгя фокуса, що 
включає в себе вимір значимості референтів. Тут пропонують розрізняти 
прагматичний і семантичний фокус, визначаючи прагматичний фокус як акт 
вибору, критерієм для якого є успішність та ефективність комунікації і взаємодії. 
Акт вибору припускає виділення у висловленні мовця тих об'єктів, які, на його 
думку, є найбільш важливими для слухачів. Що стосується семантичного фокуса, 
то він визначається безвідносно щодо контексту конкретної розмови на власне 
онтологічному рівні [Дейк 1978, с. 319]. 
Якщо брати до уваги найбільш вивчені значення фокуса, то поняття фокуса 
з одного боку виявляється тісно пов'язаним з такими аспектами організації 
значеннєвої структури, як тема й рема, логічні суб'єкт і предикат, пресупозиція й 
асерція (ван Дейк 1978), топік і коментар. Поняття "топіка" було уведене 
лінгвістами Празької лінгвістичної школи й спочатку використовувалося замість 
пізнішого терміна "тема". Поняття "топіка" і "коментаря" в сучасному розумінні 
вперше репрезентовані Хоккеттом, який зауважував, що предикативні конструкції в 
найзагальнішому вигляді характеризуються за допомогою понять "топіка" і 
"коментаря"..: мовець уводить топік і потім повідомляє що-небудь про нього [Носкей 
1958, с. 119]. Саме Хоккетт почав розглядати топік як більш загальну категорію, а 
підмет - як окремий його вияв. 
Подальшого розвитку теорія топіко-коментарних структур набула в працях 
Дж. Лайонза, який розглядав топік і коментар і як синтаксичні, і як комунікативно-
семантичні категорії. Ним підтримана і розвинена теза Хоккетта про те, що 
класичний підмет в індоєвропейських мовах є окремим виявом топіка [Лайонз 1978]. 
Словоформа, перенесена у фокус теми і акцентована інтонацією конструкція, 
називається топік. Топік автоматично викликає акцентне виділення реми й часто — 
перенос синтагматичного членування до реми. Але інколи топік виводиться за рамки 
формальної структури, змінюючи його форму на М, і стаючи у препозиції до всього 
речення - це називний теми. Він знімає акцентне виділення. Активне вживання 
номінативних структур і є ознакою топіковості в українському мовлення. Яскраво 
378 
Тема III. Комунікативна граматика 
виражений синтаксичний топік завжди тематичний (саме тому ряд лінгвістів веде 
мову про топік як ггро "прагматичний пік" речення). 
Підметові структури є не більше, ніж проявом топікових, окремим виявом 
реалізації синтаксичної стратегії. Отже, надалі немає ніяких заперечень проти того, 
щоб називати тоггіком і коментарем будь-які предикувальні й предиковані 
компоненти бінарггих мовних опозицій. Отже, реченню притаманна якась глобальна 
властивість, тобто предикативність. Найзагальнішими категоріями для вираження 
структури предикативного відношення є топік і коментар, які розуміються нами 
максимально широко через свою універсальність. При широкому розумінні топік і 
коментар - абсолютні еквіваленти вираження "предикувальний" і "предикований 
компонент" бінарної структури. 
У спонтанному мовленні провідними є саме топікові структури замість 
нормативних підметово-присудкових. При можливому редагуванні запису такі 
структури обов'язково редагують згідно з синтаксичними нормами, перетворюють їх 
у підметово-присудкові, або трансформують у складні речення чи комбінації речень. 
Топіково-коментарні структури більш глибинні, ніж підметово-присудкові речення -
вони створюються у свідомості "раніше". 
З іншого боку, (у більшості випадків) фокус ототожнюється з поняттями 
реми, логічного предиката. Т. А. ван Дейк, уважаючи, що фокус варто пов'язувати з 
поняттями логічного предиката, реми й гнтродукта, проводить межу між темою й 
фокусом, відносячи тему речення до периферії й помігцаючи її в оточення того 
елемента, що перебуває у фокусі [Дейк 1978, с. 321]. Як аргумент для розведення 
цих понять він наводить той факт, що тема (або логічний суб'єкт) може залишатися 
незмінної протягом декількох речень, що абсолютно неприйнятно для фокуса, 
головна властивість якого полягає в зміні референта. Наприклад: Незважаючи на 
втому, Кий відчув, як щось радісне й прекрасне раптом увійшло в його серце. Йому 
здалося, що звідси видно півсвіту - така неосяжно-прозора далеч, пронизана сонцем, 
простяглася в безмежжя. Перед ним лежала прекрасно-дивна країна, помережена 
ріками, заводями, озерами й протоками, вкрита темно-зеленими лісами й буйними 
зеленими травами, заквітчана свіжими барвами, яких він ні разу не бачив у степу, 
країна, котру можна вимріяти лише в казці або побачити вві сні (В. Малик). 
Отже, дослідники актуального членування речення не зовсім чітко 
характеризують різні типи фокуса й часто ототожнюють фокус із такими 
поняттями як тема / рема, дане / нове, відоме / невідоме, пресупозиція / асерція, 
емпатія, топік. 
Деякі вчені наголошують, що в тому самому реченні наявні одночасно дещо 
різні за своєю суттю й формальним вираженням структури. Положення про 
багаторівневу будову речення набуло поширення в основному тільки в теорії 
поверхневих і глибинних структур у різних її тлумаченнях генеративною 
граматикою й генеративною семантикою (Лакофф 1981, Філлмор 1981 та ін.). 
І. Сусов та А. Горліна виділяють дев'ять способів організації значеннєвої 
інформації, що передається висловленням, і відповідно дев'ять синтаксико-
семантичних структур речення: пропозиційну, предикаційну, інформаційну, 
ідентифікаційну, тематичну, топікальну, емфатичну, фокальну й інтенційну. 
Пропозиційна структура речення є елементарною, відтвореною схемою, 
базою для побудови конкретних висловлень (глибинний шар). 
Суб'єктно-предикатна (предикаційна) структура задає логіко-граматичну 
перспективу висловлення, коли один з актантів висувається на роль підмета: 
379 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
"Студент конспектує статтю. Стаття конспектується студентами". Це 
формальна структура речення. 
Інформаційна структура (членування на дане / нове) повідомляє щось нове 
про предмет або факт, що, на думку мовця, вже є присутнім у свідомості слухача. 
Ідентифікаційна структура являє собою членування на відоме, уже 
ідентифіковане й невідоме, ще неідентифіковане. Дозволяє виділити з безлічі 
предметів взагалі й предметів певного класу ті, про які піде мова і які мають 
бути ідентифіковані слухачем у конкретній ситуації. 
Тематична структура репрезентована категоріями актуального членування 
речення (тема / рема) і відповідає за лінеаризацію висловлення шляхом висування 
теми в початкову позицію. У ролі теми залежно від ситуації може виступати будь-
який член речення: 
Край лісу на темному небі / трошки прояснилося (І. Нечуй-Левицький); -
темою цього висловлення є фоновий локальний детермінант. 
Днів через три вони в тому ж гаю / Справдили вигадку свою (Л. Глібов); — 
комплексна тема. 
Топікальна структура виявляється при протиставленні топіка й коментаря, 
коли топік виноситься за рамки речення, не є членом предикативної структури, а в 
реченні тільки задає рамки події (зустрічається в топікальних мовах). Топікальна 
структура репрезентує приблизно такий спосіб подачі інформації: Дніпро! Це ж 
тут я купався! Це моя річка братці! (О. Довженко); Планети. Кажу, вони так 
стануть до Землі, що веремія зчиниться на весь світ (Дзвін); Щастя! Воно прийшло 
як завжди, неждано-негадано (О. Гончар). 
Емпатична структура утворюється фокусом емпатії, перспективи тощо. 
Емпатична структура ілюструє погляд, згідно з яким описуються ті або інші події 
або факти. 
Фокальна структура речення виявляється в полеміці, завдяки чому є 
факультативною. Висловлення, що є контрастивними, містять конституент, що 
виявляється провідним і підлягає виділенню. 
Інтенційна структура (поверхневий шар семантики) являє собою наміри й 
мету мовця, спрямовану на встановлення відношень з іншими учасниками 
комунікації. Ця структура розглядалася в рамках теорії мовних актів Дж. Остіна як 
перформативна структура висловлення. 
Кожна з виділюваних у змісті речення структур виступає, згідно з твердженням 
І. Сусова, у ролі одного зі способів "упакування" інформації у висловленні й має свої 
змістовні й формальні показники. 
До контрастних слід зараховувати висловлення, як, наприклад, відповіді-репліки: 
- А укол зробила ? 
-Ая їх уже не роблю! (З газети "Сьогодні") [Горлина 2000, с. 16-18]. 
У. Чейф пропонує використовувати поняття фокуса контрасту для 
характеристики складової, що підлягає виділенню й протиставлена (експліцитно або 
імпліцитно) іншим можливим кандидатам на цю роль у реченні. 
Щодо змішування понять нового й фокуса контрасту, то треба зауважити, що 
опозиція дане / нове нерелевантна для контрастних висловлень. Під даним розуміють: 
1) те, що відоме суб'єкту (К. Г. Крушельницька); 2) те, що активізоване у свідомості 
суб'єкта у певній ситуації спілкування (У. Л. Чейф, А. М. Баранов); 3) те, що відоме 
суб'єкту із контексту (І. І. Ковтунова); 4) те, що відоме суб'єкту із екстралінгвістичної 
частини певної ситуації. Як бачимо, зазначені елементи визначення даного хоч і 
пов'язані між собою, оскільки певною мірою доповнюють один одного, проте не 
380 
Тема III. Комунікативна граматика 
рівноправні, вчені по-різному тлумачать поняття даності. Найпереконливіше під даним 
розуміти саме те, що вже було згадане у попередньому контексті чи репрезентоване у 
ситуації. Нове - це те, що не згадувалося у попередньому контексті чи ситуації 
[Ковтунова 1976, с. 42]. Наприклад: [О Арсеньсв!..] Він бог цілого цього експресу, 
цілого цього світу. Володар дум і сердець. Він панує тут, як ніколи не панував там - у 
тій неймовірно казковій, відкритій ним країні, що зробила його ім'я девізом і прапором 
всіх мандрівників і всіх - ось таких - конкістадорів. О Колумб заамурської і 
надамурської голубої галілеї!!. (І.Багряний); [Тигри.] Страшне божество, смугасте 
шкірою, а ще смугастіше репутацією (І. Багряний); [Авто м'яко, як уткнувшись у туго 
напнуту сітку, зупиняється. При воротах у суворій готовності застигла палацова 
варта - будь ласка, ворота відчинені.] Але князь Альбрехт сидить непорушне, 
похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами (В. Винниченко). 
А. М. Баранов, аналізуючи поняття даного/нового, виділяє три значення ознак даності: 
активізоване дане, віртуальне дане, нове в тезаурусі [Баранов 1984]. 
Щодо речень із виділеним елементом, то загалом ведуть мову про наявність для 
них трьох чинників: фонове знання, тобто інформація про яку-небудь подію, яка за 
припущенням мовця відома слухачеві; набір декількох можливих претендентів на цю 
роль у реченні (у більшості випадків контраст полягає в тому, що заявлене мовцем 
суперечить наявним у слухача відомостям); вибір однієї з можливих альтернатив 
(основна функція контрастного речення): 
- А ти додому чи ще попрацюєш? 
- Ще попрацюю; 
- Ти на Донецьк? 
- Поїду до Києва. 
Отже, промінентність якого-небудь конституента показує, що цей конституент є 
єдиним претендентом на цю роль у реченні, виключаючи тим самим можливість появи 
іншої альтернативи (тобто мислиться в плані альтернативного вибору), а 
протиставлення даного / нового в таких випадках ролі не відіграє. 
Фокус контрасту відмежовують не тільки від понять теми і реми, даного/нового, 
але й від понять відомого / невідомого. Необхідність ця диктується уже прямим 
значенням слів "дане" і "відоме" (відповідно нове і невідоме): даність пов'язується з 
тим, що дано нам у безпосередньому досвіді, тобто з безпосереднього сприйняття 
дійсності - у тому числі і такої, якою є текст, - а відоме - з набуття, минулим досвідом. 
Наприклад: [... поверталася воля рухів. Залишалася одна тільки слібкість]. Слабкість// 
можна перенести. В цьому//навіть є щось приємне ... 
Визначення поняття відомого/невідомого у лінгвістиці пов'язують з 
докомунікативними знаннями, тобто обсяг визначається соціальними та 
індивідуальними чинниками, залежить від життєвого досвіду, професії, умов життя 
тощо. (Див. праці: Євсюков 1986, с. 35-48, Крилова 1993, с. 53). Наприклад: Але 
найважливішими послідовниками поглядів Драгоманова були два обдарованих, 
енергійних і самовідданих студенти скромного селянського походження - Іван Франко, 
котрий стане одним із найкращих українських письменників, та Михайло Павлик 
(О. Субтельний); Казковий Васнецов і монументальний Рєпін, чаклун, що воскресив у 
фарбах героїчну душу своїх предків... Тихий, незнаний нікому Левченко і геніальний 
Врубель - перламутр кольорової мозаїки сліпить душу.. (І.Багряний). Отже, поняття 
даного/нового пов'язують з вербальним контекстом, а відоме/невідоме - з контекстом 
культури. 
Отже, суть фокуса контрасту полягає не у відношенні фокапізованості 
конституента до тематичної (даної, певної) частини висловлення, а в його відношенні 
381 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
до зовсім іншого елемента, протиставлюваного йому парадигматично, який до цього 
висловлення не входить. На наш погляд, саме цей аргумент може вважатися основним і 
найвагомішим при винесенні поняття фокуса контрасту за рамки бінарного 
протиставлення теми / реми, даного / нового, відомого/ невідомого усередині одного 
речення. 
Література 
1. Баранов 1984: Баранов А. Н. Коммуникативно-смьісловая оппозиция „данное 
- новое" (метаязьік и некоторьіе приложения). Дисс. канд. филол. наук. - М, 1984. -
302 с. 
2. Вихованець 2002: Вихованець І. Р. Комунікативні категорії речення // 
Лінгвістичні студії. Збірник наукових праць. Випуск 9. - Донецьк: ДонНУ, 2002. -
С.43-45. 
3. Гоготишвили 1985: Гоготишвили Л. А. Хронотопический аспект смьісла 
вьісказьівания//Речевое общение: цели, мотивьі, средства.-М., 1985.-С. 150-171. 
4. Горлина 2000: Горлина А. С. Вьісказьівания с фокусом контраста 
(змфатическое вьідиление): Дисс... канд. филол. наук. - Тверь, 2000. -114 с. 
5. Дейк 1978: Ван Дейк Т. А. Вопросьі прагматики текста // Новое в зарубежной 
лингвистике. Вьіп. 8.- М, 1978. - С. 259-336. 
6. Загнітко 2001: Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. 
Синтаксис. - Донецьк: ДонНУ, 2001. - 662 с. 
7. Ковтунова 1976: Коні у нова И. И. Современньїй русский язьік: Порядок слов 
и актуальное членение. - М.: Просвещение, 1976. - 239 с. 
8. Лайонз 1978: ЛайонзДж. Введеиие в теоретическую лингвистику. - М.: 
Прогресе, 1978. - 543 с. 
9. Линский 1982: Линский Л. Референция и референти // Новое в зарубежной 
лингвистике-М.: Прогресе, 1982.-Вьіп. 13.-С. 161-178. 
10. Падучева 2002: Падучева Е. В. Вьісказьівание и его отношение к 
дейс гвительности (референциальньїе аспекти семантики местоимений). - М: 
Едиториал УРСС, 2002. - 288 с. 
11. Сидоров 1987: Сидоров Е. В. Проблеми речевой системносте. - М.: Наука, 
1987.-140 с. 
12. Стросон 1982: Стросон П. Ф. О референции // Новое в зарубежной 
лингвистике. - М.: Прогресе, 1982. - Вьт. 12: Логика и лингвистика. Проблемьі 
референции. - С. 55-87. 
13. Носкей 1958: Носкеїі С. Е. А Соигее іп Могіегп Гш§иІ8г.іс5. - N.Ґ.1 Мастпіііал, 
1958. -XI, 621р. 
Оиубл.: Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія 
"Лінгвістика". — Вип. 5. —Херсон. — 2007. — С. 117-123.

.