Життєвий і творчий шлях Бузька склався нелегко. Куди тільки не кидала його доля: й на каторгу, й на заслання до Сибіру, й за кордон в еміграцію, до есерів і до більшовиків, до гетьманців і до петлюрівців, у ЧК і в штаб отамана…
Народився письменник 1890 р. в м. Новомиргороді колишньої Херсонської губернії (тепер — Кіровоградська обл.), в родині священика, який, хоч як це парадоксально, фанатично в Бога не вірував — охочий був до філософії та природознавчих наук, учителював. Через матеріальні нестатки Дмитрові не пощастило здобути світську середню освіту, то ж навчався в бурсі, а згодом — в Одеській духовній семінарії. 1904 р. пристав до нелегального учнівського гуртка й відтоді захопився революційною діяльністю, а в жовтні 1905 р. був серед організаторів Всеросійської спілки семінаристів та учнівського страйку. У жовтні 1907 р. юнака заарештовують, за вироком військово-окружного суду йому належало відбути три з половиною роки каторги. Од- сидівши у в’язниці чотири з половиною роки, з липня 1911 р.— на засланні в Іркутській губернії, де бере активну участь у нелегальній організації політзасланців. Згодом про свої поневіряння він розповість в автобіографічних повістях «За гратами» (1930) і «З таєжного краю» (1931). Здібний до наук, Д. Бузько на засланні займався самоосвітою: самотужки вивчав англійську мову. Через деякий час йому вдається утекти до Німеччини, звідти перебратися до Швейцарії. Тут стає членом організації лівих соціал- революціонерів. Улітку 1913 р. переїздить до Італії, звідти— до Бельгії, де вступає до агрономічного інституту у м. Жамблю. З початком першої світової війни він у Лондоні — член комітету есерів та емігрантського комітету, а з середини 1915-го — у Швеції, потім — Данії; там стає студентом Копенгагенського агроінституту. Водночас бе |
19* |
579 |
ре активну участь у діяльності емігрантських гуртків, вивчає німецьку, французьку, датську мови.
Одразу ж після повалення царизму двадцятисемирічний Д. Бузько повертається на батьківщину. Його швидко захоплює романтика національного відродження й незалежності України, він активно працює в уряді Української Народної Республіки. Калейдоскопічна зміна влад та урядів кидають Д. Бузька врізнобіч: він працює в Міністерстві закордонних справ гетьманського уряду перекладачем, редактором газети «Козацьке слово» в Тирасполі (1918); у 1919 — перебуває в Данії як аташе преси в дипломатичній місії Директорії УНР. Невдовзі він складає свої повноваження і відтак працює інспектором освіти штабу прикордонної петлюрівської дивізії в Кам’янці-Подільському, а трохи згодом — у консульському відділі Міністерства закордонних справ УНР у Вінниці (1920). Улітку 1920 р. Д. Бузька заарештовує особливий відділ 14-ї Червоної армії, обіцяючи звільнити його, якщо виконає «важливе завдання» органів ЧК і таким побитом спокутує свої «провини». Під загрозою розстрілу Д. Бузько погоджується на необачний крок і як уповноважений Одеської губернської ЧК по Балтському повіту їде в штаб Заболотного. …«Полювання» на цього ватажка згодом стане основою сюжету першої повісті «Лісовий звір» («Червоний шлях». 1923). За мотивами цього твору створений одно- іменний художній фільм — один із первістків української кінематографії. Минуло перше пореволюційне десятиріччя. Письменник відчув потребу глибше осмислити досвід жовтневого перевороту й спричиненої ним громадянської війни з її героїкою і трагізмом, калейдоскопічним перебігом подій, соціальними та національними зрушеннями. 1929 р. побачив світ історико-революційний його роман «Чайка». Згідно з авторським задумом, на звивистому й трагічному шляху головного героя — Петра Чайки — мав відбитися процес ідеологічного прозріння й визволення українського інтелігента від політичних ілюзій та хитань. Доля Петра Чайки багато в чому автобіографічна. На каторгу юнак потрапив «за есерівську справу», трохи перехворів «анархізмом». Захоплювався марксизмом. Але соціальна сторона революції й національна проблема розривають героя навпіл, не дають душевного спокою. Цю «двоїстість» можна зрозуміти, коли зважити на те, що шляхи української молоді в революції, здебільшого інтелігентської, були значно складнішими, саме через національне питання, ніж, приміром, для молоді російської. |
580 |
Після виходу в світ роман протягом двох років був тричі перевиданий, зокрема й російською мовою, і викликав гостру полеміку. Одні критики вважали, що автор зумів уникнути стереотипів і намалював постать та звивистий шлях українського інтелігента в революції переконливо й реалістично’; інші вважали Чайку людиною надломленою, хворобливою, вчинки якої зумовлені не так впливом оточення, як власною вдачею, а вульгарно-соціологічна критика— «головним лицеміром», «наскрізь фальшивою», «морально дефективною» людиною з міщанською психологією 2. Та особливо нищівну оцінку дав романові відомий тоді
А. Хвиля, зробивши висновок, що в романі Д. Бузько «затінює контрреволюційне минуле свого героя, недооцінює класової сили петлюрівської контрреволюції… робить спробу помирити минуле свого героя з нашим сьогодні. Таке трактування подій революції й контрреволюції на Україні — не наше» 3. Наприкінці 1927 р. Д. Бузько їде в с. Сокільчу на ком природне: так, він співчуває героєві, прагне пояснити фатальну неминучість саме такого шляху й фіналу. Він — не вигаданий автором винятковий індивід із «сумнівним контрреволюційним минулим», а досить поширений тип інтелігента, який нелегко, але вперто шукав своє місце в революційній дійсності. Наприкінці 1927 р. Д. Бузько їде в с. Сокільчу на Білоцерківщині (в колишній маєток магната Терещенка), де 1920 р.. була створена перша в Україні комуна з романтичною назвою «Чайка», й пише «з натури» роман про ко- муну — «Голяндія», але робить це досить своєрідно. Річ у тім, що роман був задуманий тоді, коли руйнувалися старі форми оповіді, зокрема, зазнавав «девальвації» й класичний роман. Завдяки цим пошукам народився «роман нової конструкції» (згадаймо хоча б «Арсенал сил» Гео Коляди, «Двері в день» Гео Шкурупія, «Інтелігент» Л. Скрипника). Тут, у цьому переліку, помітне місце посідає і роман Д. Бузька. Д. Бузько належав тоді до літугруповання українських футуристів «Нова генерація» й співробітничав у однойменному часописі. Значною мірою поділяючи настанови «ле- фівців» та платформу лідерів «Нової генерації» (що засвідчує, зокрема, його стаття «Проблематична проблемність»— «Нова генерація». 1927. № 1), Д. Бузько вважав, |
1 Див.: Комуніст. 1929 10 жовтня. |
2 Петлюрівщина в освітленні української художньої літератури// Літ. газ. 1929. № 24. |
8 Хвиля А. Нотатки про літературу//Критика. 1930. № 4. С. 27. |
581 |
Що література не повинна художньо пізнавати життя, а лише будувати його, «раціоналізовуючи нову психіку читачів». Ці настанови відбилися й на творчій практиці письменника, найбільше — на романі «Голяндія», що є зразком пародійної прози з елементами репортажу з місця подій. У заспіві до твору (вперше опублікований — «Нова генерація». 1929. №11, 12) автор зробив характерне іронічне зауваження, яке дає змогу краще зрозуміти роман: «Я — не я. Я — вітер. Мінливий і непевний. Погано це, але — що ж зробиш? — Я такий. І, признаюся, кілька разів я, справжній я — намагався почати цю повість, чи роман. І кожний раз у мене мінялися погляди. Лихо та й годі! Непевна ж річ — емоції. От коли б розвідку писати чи репортаж. А то — роман!.. Комедія чи драма — все одно — брехня. Нехай же пише його це друге — вигадане «Я». А я — шукатиму далі фактичну, документальну правду».
У «Голяндії» (поряд з претензійним штукарством) є чимало вартого уваги, передусім—численні гостропублі- цистичні відступи-монологи, сповнені палкого неспокою, спрямовані проти байдужості місцевих бюрократів та горе- господарів. Одним із головних персонажів роману є сам автор. Він — безпосередній учасник або живий свідок того, що відбувається. Він полемізує у творі з критиками й теоретиками літератури, дістається тут і Иогансену, і Шкурупію, і попутникам, і класикам… Письменник дотепно пародіює шаблонні й примітивні форми роману про село декого зі своїх колег — традиціоналістів. Він дискутує і з читачем, виявляючи до нього іноді поблажливу зверхність, при цьому не милує й себе. Руйнуючи канони, автор розкриває «секрети» своєї творчості («не хочу я ховатися з тим, що вигадую»), навіть іноді «радиться» з читачем, як йому краще вчинити з тим чи іншим персонажем. Часом він втручається в інтригу, коментує хід подій (згодом, через кілька десятиліть, до цього типу роману звернеться П. Загребельний, пишучи «Левине серце»). Через увесь роман рефреном проходить поетична казка про прийдешню комуну з зеленими островами, білими будівлями та електричними вогнями, з алеями й квітниками. Чи сам автор вірив у оживлення цієї мрії? Принаймні багато в чому він змушений був відбивати спотворену дійсність за допомогою поширених тоді вигаданих конфліктів твору, населеного шкідниками, саботажниками, диверсантами, шпигунами. Подібне спостерігаємо і в зображенні куркульства (як «ворога найлютішого»). Твір і справді багато в чому враз |
582 |
ливий. І все ж, попри всі його вади й недохопи та всі оті «кінематографічні та щиро інтелігентські виверти» (самокритичний вираз Д. Бузька), він написаний цікаво. Несвідомо чи зумисно роман побудований на засадах реалізму, щедро приправленого «лівим» експериментаторством. Після шістдесятилітнього перебування у спецсховах романи «Голяндія» та «Чайка» побачили світ у видавництві «Дніпро» (1991).
Крім уже згадуваних творів, Д. Бузько написав ще по- вість-хроніку «Смерть Івана Матвійовича» (1926), кіноповість «Про що розповіла ротаційна» (1929), повість «Домни» (1932), збірку оповідань «На світанку» (1932), повість «Нащадки хоробрих» (1933), науково-фантастичний роман «Кришталевий край» (1935), повість для дітей і про дітей «Ядвіга і Малка — поліські партизанки» (1936). Він також автор або співавтор сценаріїв до кількох художніх кінофільмів: «Макдональд» (1924), «Тарас Шевченко» (1926) тощо. Написав і теоретичне дослідження «Кіно й кінофабрика» (1929). Не все з доробку письменника витримало іспит часом. Його талант не міг нормально розвиватися в задушливо- жорстокій атмосфері 30-х років, він не встиг із достатньою глибиною та правдивістю дослідити й осмислити сутність своєї доби. Д. Бузькові не судилося дожити навіть до полудня віку. Архівні документи стверджують, що він був арештований в Одесі 20 жовтня 1937 р. Підставою для арешту став його виступ на зборах письменників Одеської організації СРПУ 16 липня того ж року; ухвалою трійки НКВС по Одеській області від 1 листопада 1937 р. було засуджено на смерть. Вирок виконали 14 листопада. Але протягом трьох десятиліть на підставі лукавого «Свідоцтва про смерть» від 13 грудня 1957 р. вважалося, нібито Д. Бузько помер 18 квітня 1943 р. «від крупозного запалення легенів». Романи «Чайка» та «Голяндія», інші твори засвідчують, що краще з доробку письменника заслуговує доброї пам’яті нащадків. |