Прийде машина

з новою красою,

з  новими кодексами правди.

Рішучим запереченням зужитих форм і відмерлих, як тоді здавалося, цінностей, ствердженням торжества вивіль­неної перетворювальної енергії людини вирізняється «Пое­ма зневаги» (1919). Проте загонисті гасла автора таких тво­рів, як названа поема, чи «Циклони» (1922), навіть зважаю­чи на психологічну атмосферу епохи, сприймаються сьогодні з настороженістю. Рвійне бажання збудувати новий, хай і незрівнянно кращий, як уявлялося, світ на уламках осто­гидлого старого не виправдовує бездумної зневаги автора до непроминальних цінностей.

Короткочасна спроба знайти себе в футуризмі мала для

О   Слісаренка певне позитивне значення лише в стильовому плані, прискорила його відхід од сентиментальних штампів ранньої поезії, посприявши розкутості письма, збагаченню кола тем і образів. Особливо це стане помітним у новелі­стиці.

Письменник виступав прихильником динамічної, гостро- сюжетної новели, і саме його мала проза вирізнялася на тлі тогочасної, переважно лірико-імпресіоністичної, літера­тури. Лірична тональність була панівною у творчості моло­дих українських митців — М. Хвильового, А. Головка, І. Ми- китенка, Г. Косинки. На думку О. Дорошкевича, котрий уже 1928 р. вирізняє М. Хвильового, О. Слісаренка й Г. Ко­синку як найвидатніших сучасних прозаїків, «Слісаренкова новела цілком протилежна психологічній новелі імпресіо­ністичної школи; вона позбавлена ліризму і всю свою увагу скупчує на динамічному розвиткові фабули»¹.

Разом з кількома молодшими літераторами О. Сліса­ренка зараховували до групи «сюжетників», що активно за­явила про себе в 20-ті рр. Теоретиком групи був Майк йо- гансен, автор праці «Як будується оповідання». Увага пред­ставників групи до гострого, навіть авантюрного сюжету, намагання будь-що зацікавити читача, орієнтація на таких письменників, як О’Генрі, Уеллс, була своєрідною реакцією на тогочасне захоплення імпресіонізмом (що породив безліч епігонів, засилля «слов’янської недисциплінованості з до­датком українського пан-ліризму» — М Доленго).

Слісаренкова творчість досить нерівна, і критичні оцінки її бували часом полярними. 1925 р. вийшли збірки оповідань «Сотні тисяч сил» та «Плантації». Вони принесли авторові визнання як майстрові зовні простої, але захопливої фабу­ли. Саме пореволюційна дійсність, зокрема громадянська війна, була винятково щедрою на неймовірні випадки, зітк­нення, пригоди, дивовижні переплетення людських доль, і О. Слісаренко талановито відтворив усе це в кращих своїх оповіданнях.

Письменника цікавила доля звичайної, «маленької» лю­дини в революції, її здатність протистояти насильству, зна­ходити підтримку в умовах, коли руйнувалися усталені уяв­лення, закони, моральні норми. У оповіданні «Випадкова сміливість» (назва загалом симптоматична для розуміння типу героя в Слісаренкових творах про громадянську війну) дія розгортається в глухому, зтероризованому безвладдям і бандитськими нападами поліському містечку. Молодий учи­тель із «співчуваючих» не був учасником революційних по­дій. Та коли над ним знущається отаман Підлужний, неспо­дівано принісши на суд учителю свої недолугі змістом і фор­мою вірші, у героя раптом прокидається уражена гордість і відвага, виявляються приховані сили, які відіграють свою роль в екстремальній ситуації.

О. Слісаренко уважний до тих ситуацій, де герой роз­кривається кращими своїми рисами. Він бере якраз ті мо­менти, коли «спалахують» його герої «падучими зорями ма

589

Голова комбіду Яшка Перець до часу вміє лише блис­кавично зникати при зміні влади на селі. Та запал бороть­би, знущання різних «нальотників» над сільчанами врешті змушують його очолити найодчайдушніших повстанців, він виростає в проводиря. Скільки таких «випадкових» борців розбудила до активної діяльності, вивела на авансцену істо­рії революція! (І як часто потім відчували вони себе ошу­каними, позбавленими тих свобод, за які боролися, не шко­дуючи життя. Але це згодом…) Важливо й те, що оповідан­ня письменника про громадянську війну передають якусь особливу, важко вловиму атмосферу «невпорядкованості», збуреності світу, революційної стихійності; особливо відчут­ної в Україні,— обставини, коли посилюється роль випадку, оголюються риси людського характеру.

Чи не найяскравішою серед інших подібних персонажів виступає постать Крючковара з однойменного оповідання О. Слісаренка. Непримітний службовець-рахівник, дрібно- духий чоловічок, що потрапляє в полон до однієї з численних у глухих закутках Полісся банд, уже не відчуває навіть особливого потрясіння, бо й сприйманню ударів, котрі па­дають на людину, є межа.

З байдужістю приреченого сприймає Крючковар і свій полон, і загрозу смерті. Та коли заясніла надія на поряту­нок, в ньому прокидається діяльна жадоба життя. Крючко­вар гине в нерівній боротьбі. Але саме в ці передсмертні хвилини він чи не вперше духовно випростався, відчув себе справжньою людиною: «Крючковар біг і почував свою пере­могу. Буйна радість наповнювала запалі груди його. Він напився бадьорого трунку боротьби й переродився. Зникла млявість, вихована роками неважкої, але одноманітної пра­ці. Ніколи ще він так гостро не відчував життя, як тепер, у цих нетрях, в оточенні сосен і боліт».

Моменти переродження, піднесення звичайної людини покладені в основу багатьох оповідань О. Слісаренка. В «Авеніті» (це милозвучне слово виявляється назвою особ­ливо врожайних трав) у двобій з насильством вступає хво­рий агроном-селекціонер, і його перемога — це ще й торже-

«Авеніта», «Камінний виноград», «Смерть генерала Га- тераса», повість «Бунт» (всі вони увійшли до збірки 1927 р. «Камінний виноград») засвідчили зростання письменницької майстерності. О. Слісаренко прагне до об’ємності зображен­ня, намагається показати подію чи героя з різних точок зо­ру. Він більше дбає про мотивування поведінки персона­жів, частіше вдається до передачі внутрішнього мовлення. Зростає роль художньої деталі, вага авантюрних елементів у зрілій прозі до певної міри зменшується, автор стає уваж­нішим не так до зовнішньої інтриги, як до внутрішнього драматизму подій.

Ці стильові риси яскраво виявилися в новелі «Камінний виноград» — чи не кращій у всьому прозовому доробку пись­менника. Вирізняється вона й тематично. Автор звернувся до грузинського матеріалу. Каменяр Сандро багато в чому близький героям попередніх Слісаренкових творів. Завдана образа враз пробуджує в ньому здатність до опору, готов­ність до боротьби. Не змирившись із втратою коханої, Санд­ро зважується вбити суперника — російського офіцера. Про­те йому пощастило досягти найбажанішого — принизити невдатного нареченого в жіночих очах. Сцена замаху за до­помогою незарядженого пістолета виписана з вражаючим комізмом: «Вибухнув постріл, і русявий поручик, кумедно відкинувши ногу, сів на землю, а потім перекинувся горі­черева». Врешті виявилося, що, просто «геройський пан поручник до смерті перелякався».

Конфлікт грузинського каменяра й російського офіцера- колонізатора постає тут як частковий прояв тривалого про­тиборства двох способів життя, двох культур — питомої, національної і штучно насаджуваної, йдеться про згубний колонізаторський вплив на стародавню культуру волелюб­ного народу. З цим мотивом пов’язаний ключовий образ но­вели — образ камінного винограду. Колонізатори топчуть «живий виноград життя» казенними чобітьми, насаджува­на ж культура призводить до скам’яніння. Автор послідовно, не без спрощення, протиставляє народну культуру, етику і аскетичне, нежиттєздатне християнство. Але у нього йшлося не лише про релігію, може, навіть не так про релігію, як загалом про заперечення всього омертвляюче-догматичного, «візантійського», силоміць прищеплюваного. Важко сказа­ти, наскільки свідомою була орієнтація самого митця, але

Утвердження переваги «живого життя» над умоглядними символами й нормами — прикметна риса світоглядної й ху­дожньої концепції зрілого О. Слісаренка. У «Камінному винограді» вона виявилася найяскравіше. Змінюється часо­ва організація малої прози О. Слісаренко. Його ранні новели здебільшого замкнені в часі, сконцентровані навколо одні­єї— гострої й драматичної — події; в «Камінному вино­граді» герої виводяться за рамки локального конфлікту, постають представниками різних національно-культурних традицій.

О. Слісаренко не раз звертався до воєнної тематики. Тут також можна простежити, як поступово змінювалися його стильові орієнтації, як відрізняються ранні оповідання від написаних у зрілі роки. Найвідоміші в цьому тематичному циклі — «Редут № 16», «Канонір Душта», «Алхімік», «Спро­ба на огонь», «Позолочене олово». Натуралістичність опи­сів, загалом властива О. Слісаренкові, в даному випадку допомагає відчути безпросвітність зображуваної дійсності, принизливість обставин, у яких змушені перебувати мільйо­ни людей.

Майстерно вибудувано напружений, драматичний конф­лікт оповідання «Редут № 16» (1925). Добре знані подроби­ці нестерпного окопного існування автор нанизує з рідкіс­ною одвертістю. Гнітючий військовий побут, тягар постійної небезпеки й смертельної втоми, безконечні «години чор­ного розпачу та звірячого жаху», здавалося б, могли роз­топтати все людське в солдатських душах. Однак причиною зіткнення між капітаном-артилеристом і його підлеглим телефоністом Чайкою стала якраз вражена людська гід­ність. «Розжалуваний», переслідуваний самодуром-офіце- ром, солдат плекає помсту. Його прагнення відстояти свою людську гідність, можна сказати, рятує від духовного спу­стошення не лише його самого, а й інших. Розв’язка, як то властиво Слісаренковим новелам, несподівана. Чайка не зміг здійснити ретельно підготовленої помсти. Його кривд­ник гине в тому самому редуті смертників, куди він надовго спровадив осоружного солдата. Героя не втішає ця гримаса долі. Для нього найважливішим було захистити свою честь, скинути з душі гніт принижень і образ. Письменник часто відкривав своїх героїв у момент найвищого піднесення. В «Редуті № 16» маємо ніби перевернуту ситуацію, коли

Б92

У пізнішому «Алхіміку» (1927) інтонаційний малюнок уже складніший. Тут і інтригуюча таємничість, і їдкий сар­казм, і нотки болю за безсилля людини перед непідвладни­ми їй обставинами. Сюжет спершу розгортається цілком реалістично. Тиловий штаб, знудьговані тривалим неробст­вом офіцери, шляхетні панночки-медсестри, шукачки екзо­тики на фронті. Близька загроза смерті ніби скасовує для багатьох звичні моральні приписи й закони. Розваги офіцер­ського зібрання О. Слісаренко описує в одверто саркастич­них тонах. Поява тут солдата-ворожбита стривожує при­сутніх, а провіщена картами трагічна загибель молодого поручика справляє на всіх гнітюче враження, тому після прощання з солдатом «немов спав тягар, що пригнічував і сковував волю…». А проте пророкування швидкої смерті збулося — тільки загинув не поручик, а сам ворожбит. Про­заїка чимдалі більше цікавлять не просто інтригуючі пово­роти подій, а напружені в психологічному аспекті моменти людського життя, складні психічні реакції, навіть і таємниці підсвідомого.

Попри зовнішню простоту стилю, О. Слісаренко був не­втомним у пошуках нових форм, у подоланні зужитих по- вістярських прийомів чи, з іншого боку, надміру патетики, ліричного пафосу. Він активно використовує прийоми опо­віді, вдається до імітації розмовної мови, до іронії. Гумор, комедійність — невід’ємна риса обдаровання цього митця. У його доробку кілька гумористичних оповідань; пародій. Серед найвідоміших — «Президент Кислокапустянської рес­публіки». Розповідь про ефемерне «правління» групки бан­дитів, які обдирали навколишніх селян, скомпонована дуже вигадливо. Вводяться такі незвичні для тогочасної прози елементи, як листи, виокремлені монологи-розповіді різних персонажів, промови, дотепні авторські коментарі тощо. Найважливішу роль тут відіграють пародійні, сатиричні елементи. Однак, як часом траплялося у творах письменни­ка, прикро вражає надуживання хай і вдало знайденим при­йомом (наприклад, невибагливість, натуралістичність сти­лізації мови персонажів, прямолінійність, розв’язність ав­торської іронії тощо).

Як послідовний прихильник реалістичного письма, дина­мічних, але при тому міцно пов’язаних з життєвою конкре­тикою сюжетів постав О. Слісаренко у своїх романах та повістях. Упродовж лише кількох років вийшли повісті «Плантації» (1925), «Бунт» (1928), «Зламаний гвинт»

У «Бунті» простежується, як у душах людських, пригні­чених обставинами, виснажливою працею, у учнів приват­ної сільськогосподарської школи під впливом передових ідей часу пробуджується гідність, здатність протистояти зну­щанням шкільного керівництва. Ці хлопчаки, може, й не од­разу усвідомлюють перейдену ними грань між звичайним учнівським непослухом і організованим протестом проти сваволі «вихователів», проти шкільної схоластики. У сере­довищі відірваних від дому селянських дітей відлунюють усі найважливіші соціальні питання, якими живе країна. Одні, як Марко Балан, спрагло пориваються до знань, на­магаються сформувати власне, хай наївне, уявлення про майбутній справедливий суспільний лад, інші не замислю­ються над складними проблемами, але інстинктивно праг­нуть змін, помсти своїм кривдникам.

Один із персонажів і революцію уявляє «як щось подіб­не до величезної школярської капости». Повість написано, очевидно, й з огляду на юного адресата. Виразні характе­ристики героїв-підлітків, значимість моральних колізій, які вони переживають, захоплюючий сюжет, відсутність такої поширеної в дитячій прозі сентиментальної дидактики — все це ставить «Бунт» у ряд кращих в українському пожовтне- вому письменстві творів для дітей.

Багато в чому, новим, пошуковим був для тодішньої про­зи і роман «Чорний Ангел». Автор намагається зламати усталені канони об’єктивно-реалістичного повістування, ві­дійти од традиційних конфліктів, неодмінного прямого про­тиставлення персонажів з різних суспільних таборів. Проте немотивованість поведінки героїв, схематизм, штучне ус­кладнення сюжету коштом порушення правдоподібності подій тут досить відчутні. Як і в ряді інших творів, автора цікавила доля українського інтелігента в революції, пере­довсім сільського інтелігента, «маленької» людини, якій нелегко визначатися серед різних політичних сил і орієн­тацій. Герой «Чорного Ангела» агроном Артем Гайдученко

Артем Гайдученко займається лише своїм винаходом. Його брат Петро, колись’ не чужий революційним ідеям, а тепер отаман-повстанець, сподівається використати Арте- мів винахід для боротьби з радянською владою. Петрова наречена Марта — трагічна постать з-поміж ошуканих і кинутих при битій історичній дорозі, розчахнена між праг­ненням чесно служити народові, революції і «злочинним» коханням до ворога. До речі, саме Марта, переживши тра­гічні помилки й втрати, знаходить своє місце в новому жит­ті. Що ж до Артемового винаходу, то він виявився «цілко­витим непорозумінням» — така величезної вибухової сили речовина, виявляється, була вже відома хімікам. При на­паді банди на комуну, де працював агроном-винахідник, він використав цю речовину і сам загинув у страшному вогні.

Що змушувало О. Слісаренка після 1928 р. писати одну за одною кон’юнктурні, з художнього боку цілком безпорад­ні, твори «на злобу дня» («Зламаний гвинт», «Хлібна ріка»)? Адже це вже був цілком сформований майстер, авторитет­ний, досвідчений письменник. Якраз у цей час змінюється суспільна ситуація, психологічна атмосфера в самому пись­менницькому середовищі. Вульгарно-соціологічними оцін­ками вражають у цей час навіть статті кваліфікованіших лі­тературознавців. Очевидно, що намагання убезпечити себе від дошкульних закидів у нехтуванні сучасністю, а то й у «непролетарській» ідеології і спонукали О. Слісаренка до згубних для нього як для художника компромісів. Та й не лише як для митця. Бадьора розповідь про «хлібні ріки» в українських селах вийшла якраз перед початком страшного голоду. Та, як відомо, всі ці гіркі компроміси (аж до най­прикрішої сторінки у Слісаренковій біографії, коли у нього не вистачило мужності відмовитися від нав’язаної йому га­небної ролі громадського обвинувача на процесі СВУ) не допомогли письменникові уникнути трагічної долі. Він був