Поет і прозаїк Г. Шкурупій відомий завдяки зовнішнім «ефектним» фактам літературної біографії: зміною імені (Гео — усічене від Георгій); привласненням величного ти­тулу «король футуропрерій» (Семенко й то називав себе скромніше — «футурорубом на незайманих лісах україн­ської літератури»), рекламою своєї дружини-красуні Вар­вари Базас у ролі першої жінки-футуристки… І все ж літе­ратурознавці, зокрема зарубіжні (Ю. Лавріненко, О. Іль- ницький), вважають, що Г. Шкурупій і своєю творчістю зумів посісти осібне місце в історії літератури того періоду, прислужившись як до розвитку авангардизму, так і неоро­мантизму..
Народився письменник 20 квітня 1903 р. в м. Бендерах. Мати вчителювала, батько служив машиністом на залізниці.

 

Дитинство промайнуло на Поділлі. Вчився в 2-й Київській гімназії, згодом — у Київському інституті зовнішніх зно­син. Цей навчальний заклад Гео Шкурупій так і не закінчив, бо своєю професією вважав журналістику, яку почав опа­новувати з 16-ти років. Дебютний прозовий твір «Ми» опуб­лікував у літературно-мистецькому альманасі «Гроно» (1920).
Перша збірка поезій — «Психотези. Вітрина третя»

(1922) —побачила світ у київському видавництві панфуту- ристів «Гольфштром». Через рік вийшла збірка «Барабан. Вітрина друга». Обидві написані в стилістиці футуристич­ної поетики, чим дев’ятнадцятирічний автор здобув неаби­яку приязнь панфутуристів і навіть увійшов до ядра київ­ського Аспанфуту. Вже тоді М. Семенко характеризував його як багатообіцяючого авангардиста: «цікаву й багато­гранну фігуру», «дотепного деструктора і поезомаляра»

Власне, Шкурупій виходив на літератури) арену, коли футуристичний рух в Україні вступив у свій другий етап, себто коли він ідеологічно почав сходитися з російським «комфутом», і це повною мірою позначилось на згаданих збірках — заполітизованість автора не заперечити. Щоправ­да, у добу романтиків революції це сприймалося позитивно. Переважає у творах суспільно-політична тематика, вона да­вала підстави першому критикові М. Иогансену сподіватися, що із Г. Шкурупія вийде якщо «не поет революції, то виз­начний поет революційної доби» 2. У ставленні до форми М. Иогансен, помітивши вплив декламаційно-тонічного вір­ша В. Маяковського та деяких строфічно-фонічних спроб М. Семенка, оцінив поезію М. Шкурупія як «запізнілу епа- тацію», що її чутно «не дужче, ніж цвіркуна в гарматній стрілянині». Але така оцінка, мабуть, занадто різка, оскіль­ки притаманні поезії М. Шкурупія риси — фетишування тех­ніки, введення в текст прозаїзмів, іншомовних слів, над­уживання яскравими гіперболами, романтичними метафо­рами, абстрактними соціологічними образами,— це риси, властиві загалом «панфутуристичному виробництву». Автор по-різному намагається реалізувати їх у своїй творчості.

У ці роки Г. Шкурупій працює плідно й заповзято. Щиро зацікавившись футуристичною теорією, він намагається розібратися в маніфестах Ф. Т. Марінетті, застерігаючи, що ні про яку згоду із його платформою не може бути й мови (Семафор у Майбутнє. С. 8. стаття Г. Шкурупія «Ма­ніфест Marinetti й панфутуризм»). Згодом спільно із М. Се-

 

1 Семафор у Майбутнє. 1922. № 1. С. 42.
2 Иогансен М. Гео Шкурупій // Червоний шлях. 1923. № 2. С. 304.

 

менком пропагує панфутуристичні погляди, розгортає справжні літературні бої, в яких «був полемічно гострим, а часом просто нестримним» 1. Переглядаючи футуристич­ний темарій лекцій, знаходимо й прочитані Г. Шкурупієм, зокрема, доповідь «Розгляд існуючих поглядів на мистецтво в марксівській літературі та їх одміни… Коректива, що вно­ситься панфутуризмом в це питання»2. До речі, сама поста­новка питання засвідчує, що український панфутуризм мис- лився його фундаторами спершу як своєрідна (хай і утопіч­на) естетична система, а не просто «ленінізм на третьому фронті». Це вже пізніше він «розчинився в ідеології радян­ської епохи»,-коли, як і російський комфутуризм, почав пре­тендувати на роль світогляду, тотожного марксизму-лені- нізму.
Активна «футуристична» позиція спостерігається протя­гом кількох років, але вже 1924-го Г. Шкурупій не входить ні в центральне бюро Асоціації Комункультівців, ані в ке­рівництво київської крайової філії і навіть висловлюється за об’єднання своєї організації з «Гартом», підтримуючи групи М. Ялового та О. Слісаренка, які відходили од футу­ристів. Його розрив з футуризмом виявився нетривалим, бо вже 1927 р. він «повертається», що й засвідчує «розмова трьох». У цій по-різному інтерпретованій розмові М. Семен- ко (перший співрозмовник) нагадує другому і третьому (Г. Шкурупію та М. Бажану,— ряд цих імен відкриває роз­становку сил в українському футуризмі) про їхню «зраду». Відтоді Г. Шкурупій стане ще запеклішим футуристом, од­ним із центральних діячів «Нової генерації».

Цікаво, що навіть у відомих «Діалогах» В. Юринець іронізує над ідеєю синтезу, прибічниками якої виступали футуристи: «Хто в поезії зв’язав, наприклад, долю й життя людини з історією розпаду атома радію, хто об’єднав їх дугою поетичної веселки? Форми експресії для таких зв’яз­ків?.. Космос як велика сім’я — ось глибокий сенс культури майбутнього, пролетарської культури» 3. Останнє, безпереч­но, стосується обстоюваної знову ж таки футуристами та пролеткультівцями ідеї «Інтернаціоналу мистецтва», що по­стала з утопічної концепції «світової революції».

З 1925 р. Г. Шкурупій виступає і як прозаїк. Про його першу книжку гостросюжетних оповідань «Переможець дракона» О. Білецький відгукнувся як про цікаве явище в

 

1 Тростянецький А. Жарини слів // Шкурупій Г. Двері в день. К., 1968. С. 7.
2 Качашок М. Матеріали до історії футуризму на радянській Ук­раїні // Літ. архів. 1930. Кн. І—II. С. 186.
3 Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. К., 1959, С. 847.

 

нашій белетристиці: «збірник розмаїтий, талановитий» *, хо­ча надміру залітературений.
У 1928 р. побачив світ роман Г. Шкурупія «Двері в день», який засвідчив ще один напрям пошуків тогочасної прози — «ліво»-експериментальний. Автор по-своєму реалізував тут ідею синтезу, поєднавши елементи авантюрного й пригод­ницького романів та репортажний жанр. Ще в своїй першій поетичній збірці він закликав «двигунами двигати по голові міщан». Ця популярна на той час тема розкривається в ро­мані. Головний герой твору Теодор Гай намагається вирва­тися із міщанського середовища в простір оновленої Ук­раїни, де панує рух вперед і завзята боротьба, символом якої стає Дніпрельстан. Щоправда, авторські міркування щодо його ролі у майбутньому України нині звучать наївно. А деякі думки суголосні й сьогоденню. Так, автор відчуває «нефутуристичний» пієтет перед старовиною, розмірковую­чи про українізацію південноукраїнських земель: «Треба було б чути всім, як ці вигодовані на українських хлібах люди міркують про українізацію. Українізація — це насиль­ство. Українські селяни говорять російською зіпсованою мовою, українська мова — це вигадка. І, нарешті, старший інспектор Ковгун заявив, що українців привезли з Галичи­ни». Авторська позиція щодо .цього однозначна: він обу­рений тим, що на Дніпрельстані всі написи російською мовою, у робітників немає преси, книжки національною мовою.

Безліч напівзаштрихованих деталей для уважного чита­ча прозорі, бо вмотивовують напрям естетичних пошуків романіста.

Якщо роман «Двері в день» не втрачає певного пізна­вального значення й донині, то зовсім по-іншому прочиту­ється схвально зустрінута свого часу репортажна новела «Січневе повстання». По-перше, сучасна переоцінка істо­ричних подій примушує нас сприймати січневе повстання київських робітників 1918 р. проти Центральної ради як підтримку однієї з найбільших кривавих провокацій. Від­крилася правда і про сумнозвісну «муравйовщину» (в опо­віданні Муравйов поспішає до Києва «на допомогу» з бо­родатими сибірськими стрільцями, що «наводили жах на гайдамаків»). По-друге, оповідання слабке з художнього боку: примітивний, «спекулятивний» сюжет, невмотивована, дешева розв’язка (епізод із Марією Китченко) тощо.

Порівняно з ним, художнїші «Монгольські оповідання»,

 

1 Білецький О. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 р.//

Червоний шлях. 1926. № 3. С. 154.

 

що з’явилися внаслідок подорожі Г. Шкурупія до Монголії влітку 1930 р. Автор, який у збірці «Психотези» кидав гас­ла на зразок «Двигунами, двигунами розуму знищимо упе­редження серця», тепер у передньому слові до циклу «Мон­гольських оповідань» стверджує: у країні, щойно звільненій від китайського ярма та російського купецтва, його на­самперед цікавить «людина з її звичаями, свідомістю, пси­хологією, боротьбою за існування». Ця настанова на психо­логізм відчутно послаблюється тим, що все бачене й почу­те, як стверджує сам автор, він «зорганізовує… в світлі тої ідейної спрямованості, до якої прагне передова частина трудящих Монголії». Незважаючи на таке «соцзамовлен- ня» Г. Шкурупій зумів колоритно зобразити побут жи­телів цієї країни, розповісти дещо про ламаїзм та інші явища.
У 1930 р. Г. Шкурупій очолив київську філію «Нової Генерації», ставши редактором її друкованого органу — «Авангарду-альманаху пролетарських митців НГ» (вийшло всього два номери). Хоча група здекларувала свою спадко­ємність щодо головних постулатів панфутуриЗму, по суті вона стала під лефівські знамена, викинувши гасла функ­ціональності та раціональності твору, «примату мети і над змістом, і над формою» (В. Маяковський). Не применшую­чи значення діяльності Г. Шкурупія-редактора, який опуб­лікував на сторінках альманаху кіносценарій О. Довженка «Земля», репортаж О. Близька «Поїзди їдуть на Берлін», вірші І. Маловічка, 11. Мельника, Ю. Палійчука, статті К. Малевича, М. Ушакова та ін., змушені наголосити, що на його власних працях («Нове мистецтво в процесі розвит­ку української культури» та «Реконструкція мистецтва») позначилися не так позиція «Нової Генерації» чи авторське розуміння мистецького процесу, як нездоровий дух тогочас­ної загальної суспільно-політичної атмосфери. Зокрема, ав­тор, який раніше виступав поборником українізації, тепер пише про «внутрікультурну боротьбу двох наявних проце­сів — національного та інтернаціонального, яка точиться в українській культурі». На його думку, тепер мистецтво «втрачає національні ознаки і набуває ознак класових».

Г. Шкурупія арештували в 1937 р. Подальші сліди його губляться. Дружину Варвару Базас із сином Георгієм як родину ворога народу виселили із Києва.

Для літературного процесу 20—30-х років Гео Шкуру­пій— постать характерна: він то «одкривав семафори в майбутнє», бадьорився, то плутався і невтомно шукав, бід­каючись. що «нащадки не побачать краси руїн». Тож пам’я­таймо і його, письменника-авангардиста, який так і не встиг

 

роздмухати «жарини слів» своїх, але в якому «жив непере­можний гін модернізації і росту української літера­тури» *.