Хоробрі замисли ведуть
ваш ум на подвиг.
Із «Слова о полку Ігоревім»
Усе почалося з бурі. Верховний бог всього сущого на землі і
на небесах — Рід — важко возсів на білих хмарах і покликав до
себе синів і синовців своїх, зухвалих молодих богів — Перуна,
Світовида, Хорса, Стрибога, Дажбога-Ярила, Живу, Ладу, Лелю,
Мокошу, а також Сімаргла, Радогоста, Чорнобога та ще багатьох
інших кумирів людських, на честь яких по всій землі слов’янській
усі племена ставили ідолів.
Верховний владика слов’янського світу не покликав до себе
лише свого дядька Велеса, який із правіку випадав табуни худоби
то в далеких горах, то в степах, то за широкими ріками на лугах.
Не покликав, бо цей одвічний трудівник спрадавна займався своїм
господарством, був задоволений набутками й пошануванням рата­
їв і не втручався в політику. Як і старезний коваль Сварог. Щ о ж
до молодших богів, то чого тільки вони не творили!
Видавалося, що вони уже зовсім забули, якого роду-племені і
хто їхній батько. Скрізь пхали себе в кумири, насаджували свою
владу над племенами, змушували їх ставити собі пишні капища,
кидати до ніг своїх ідолів злато й срібло, приносити сувої льо­
ну, пурпуру, шовків, приганяти до требищ і віддавати волхвам-
чародіям для жертв худобу, створювати й утримувати охоронні
дружини. І все те вони робили для утвердження власного імені, з
жадоби поклоніння.
А він, старезний зсивілий Рід, з обважнілим тілом, з ломотою
у кістках, совався собі на оболоках-печах, вдовольнився багатою
трапезою — м’ясом і хлібом, медами й сирами, які завжди готу­
вали слов’яни для нього і для Рожаниць-матерів, та й не угле­
дів, як молодші боги відтрутили його від капищ, відтіснили з душ
людських, залишивши йому лише теплу черінь. Тепер бач вони
главенствують у родах і в племенах, заполонили всі вершини гір,
лісові нетрі, річки й озера, луги й поля. Взяли в руки свої мечі й
6 брязкають ними — нацьковують племена на племена, освячують
своїми іменами братнє кровопролиття, знесилюють озлобленням
слов’янський ЛЮД.
Особливо викликав обурення молодший син Рода — Перун, яко­
му бог-отець вручив фомову колісницю, вогненний меч і стріли-
блискавиці. Тепер у багатьох родах слов’янських Перун став голо­
вним кумиром! Тепер він сам неподільно повеліває діяннями полян
наддніпрянських! О, люди, слабкі й ниці створіння, яка коротка у
вас пам’ять! Радо йдуть за тим Перуном, утверджують свою силу на
землі мечем. Забули мудрі настанови престарого отця земного: не
мечем, а багатством, добрами своїми має утверджувати себе народ!..
Хмара-оболока, на якій сидів Рід, гойднулась від гніву, що ки­
пів у серці верховного володаря світу, підстрибнула вгору, затим
попливла вниз. З його очей потекли гарячі сльози. Із хмари на
землю линули дощові струмені теплої води…
А люди на землі зраділи, вибігали із своїх хиж і домів, витан­
цьовували, приказуючи: «Дощику, дощику, припусти, припусти,
зварю тобі борщику у новому горщику! Тільки сійся, родись!..»
Люди дякували старому Родові, обіцяли щедрий обід. Отже, є
ще в нього сила!..
На душі у Рода стало спокійніше. І коли враз підпливла до його
білої оболоки велика чорна хмара з колісницею-громовицею, на
якій гордовито стояв, обіпершись на стрілу-блискавку, широко­
плечий, гнучкий у стані красень Перун-громовержець, коли від
його золотисто-вогненного волосся засліпило очі, старий Рід тіль­
ки вдоволено потер руками. Далебі, ладний син у нього! Недарма
полюбився людям, хоч вони на ідолах своїх зображують його вуса­
тим, статечним мужем у шапці з крисами. Бо не бачили! Визнали
тільки за силу і справедливість. Та й інші Родові діти-боги, хоч і
не зовсім щиро, все ж визнають Перуна за старшого над собою.
Його кров, його краса! І вдача у Перуна — його, молодецька. Ач,
як блискає очима-вогневицями, радо вітаючи отця свого рідного!
Перун нагнувся, підхопив повіддя баских білих коней, що були
запряжені в колісницю-хмару, вихором промчав довкола білої обо­
локи, на якій возсідав Рід. Гнучко хитнувшись у колісниці, метнув
вогненну стрілу над батьковою головою. Старий вітець від несподі­
ванки затулив долонями обличчя.
— Го-го-го!.. Гур-гур-гур!.. Ах-ах-ах-х! — гримнув-торохнув у
небі, розсипався тріскотливою луною вітальний сміх Громовержця.
Його підхопили інші боги, що вже погойдувались на своїх оболо-
ках довкола Рода.
Над землею враз стемніло, а небо гриміло й спалахувало.
Шквально свистів вітер, що його наганяв Стрибог, підкидаючи
важкі хмари… На землі бралося на бурю.
7 — Куди ти нас женеш, Стрибоже? — мерзлякувато куталася в
смугасту верету Лада й незадоволено поглядала з-під довгих тем­
них вій на свого брата, бога вітрів,— Я боюся!.. Адже під нами
море…
— Коли б ти, сестро, й оглянула всю землю слов’янську, як не
зараз! — підпер білим крилом небеса веселоокий Стрибог.
— На морі ж немає слов’янських земель! — куталася у козяче
корзно дочка Лади — Леля.
— Що ви! — поважно відкинула за спину кінчики шовкового
повою стара богиня життя Жива.— На побережжі цього холодного
моря — сила-силенна племен слов’янських. Могутніх і відважних
ратаїв і воїв. Сусідні народи їх нарекли велетами. І море це хо­
лодне також давно назвали Велетенським. Дивіться, як вони зараз
зустрічатимуть моїх вістунів-ластівок. Адже зараз весна! — Жива
засунула за широку порожню пазуху білої Лляної сорочки змор­
щену від довголіття руку й метнула жменю чорних грудочок. Враз
вони розкрилились, перевернулись — і вже ціла зграя білогрудих
посланниць весни шугонула на землю.
— Ах, яка краса! — провела ластівок поглядом Леля,— Ах!..
— Цитьте! — невдоволено буркнув Рід у білу кошлату бороду.—
Зібрав сьогодні вас, діти, у поважній справі. Але — не бачу всіх.
Де кривичанська тітка — Мокоша? Де Сімаргл — дреговицький? І
чому немає Чорнобога?
— Ха! — кинув Стрибог й закотив очі під лоба.— їм не до на­
шого віча. У них своє. Весна ж нині!
Хтось пирснув у кулак. Рід грізно зиркнув у бік зухвальця і по­
вів мову далі:
— Зібрав у поважній справі. Про Перуна хочу мовити. Особисто
про нього!
— Про мене? — тріпнув огнистим чубом Перун.— Хіба я в чо­
мусь завинив?
— Велика твоя вина, сину. Велика. Скаржаться на тебе бра­
ти твої. Через твою самовпевненість і твоє зухвальство народ
Подніпров’я став забувати своїх істинних богів. Твоїм зухвальством
і честолюбством перейнявся і твій братець — Хоре. Наставляєте
вухо й дослухаєтесь до мудрості іних богів, самозванців, які навча­
ють людей утверджувати свою владу над подібними собі! Ну скажи
мені, навіщо слов’янським племенам, котрі осіли по Дніпру, Десні
й Дунаю, навіщо їм тримати в руках твій меч і розчленовувати свої
землі на окремі держання їхніх князів?
— Час такий настав, отче!.. Такий уже час…— відповів Перун.
—Час? А що за час нині? — ніби аж сполошився Рід.
— Дев’ятий вік. Так люди лічать. Від народження Христа.
— Не згадуй мені цього самозванця! — гримнув Рід.— Скажи
краще, скільки це від сотворения світу?
8 — Від сотворения, з часу, коли дід Сварог і його брат Саваоф
розділили тьму й світло і витворили земну твердь — вважай, уже
шість тисяч триста літ із якимось там гаком.
— Охо-хо… час і справді уже не молодий…— зітхнув Рід.
— Час новий, отче. Племена групуються в союзи, створюють
свої держави. Греки і ромеї давно вже зміцнили свої держання на
землі.
— Навіщо мені чужі племена? Т и мені про наш, про слов’янський
люд скажи.
— Скажу. Слов’яни на Дунаї разом із болгарами уже утворили
свою державу, шарпають ромеїв-візантійців, дістається і німець­
кій імперії. У землях привіслянських розживаються ляхи-поляки.
Чехи-слов’яни і морави свою державну силу ставлять на землях
подунайських. На Подніпров’ї піднімаються руси-поляни. Скоро
свою могуть скріплять у державну силу…
— Але! — зупинив Рід промову Перуна.— Цей люд, який від­
давна схилявся перед нами, забуває нині шанувати своїх найдо-
стойніших, найзаслуженіших богів — ото тільки Перуну й кладе
треби. І ти, Перуне, і ти, Хореє, потураєте цьому в своїх уділах! —
Розгніваний Рід блиснув сивими крицевими очима в бік Хорса-
сонця, але той повернувся до нього іншим боком — і це вже було
усміхнене лагідне обличчя Дажбога-Ярила-деревлянського. Бо сон­
це слов’яни завжди і скрізь шанували й любили. Та Рід не вгавав.
— Де капища Родові і Рожаницям?
— На печі! — тихо, але щоб почули всі, проказав білочубий
вітрогон-пустун Стрибог. Довкола пирснули сміхом.
— Ось як!.. Ось!..— спалахнув Рід.— Ось яка шана мені від
дітей. А що вже казати про підвладний нам люд! І все це через
витівки Перуна! Я тобі довірив найголовніше — вогненну зброю
і непереможний меч. Я тобі віддав право на продовження життя
на землі! А ти!..— Рід по-старечому закашлявся. Затряслись його
зігнуті плечі…
— Вітець, даремно сваришся! Я роблю все, щоб люди у
Полянській землі і в інших землях карбували свій слід на тверді.
Щоб він не згубився серед інших племен і народів. Такий час нині,
батьку. Хочеш вижити — міцни держання своє на землі. Бачиш,
що діється довкола? На заході Європи виникла імперія-держава
в Іспанії, у центрі Європи — Саксонське герцогство кує свою ні­
мецьку державу й тіснить роздрібнених слов’ян Велетського по­
бережжя, душить чехів і моравів. А Візантія? Ромеї пориваються
панувати над усім світом — над слов’янами в першу чергу. Як ви­
стояти? Не інакше — як треба відбиватись мечем. Меч мій — ось
початок державної міці! Він прокладає шлях в Історію, цю, сказати,
пам’ять людства. Пам’ять і вічність роду і народу… Тому я щедро
9 даю свій непереможний меч відважним племенам слов’янським,
які жадають залишитись на землі й утвердити себе! — запально
закінчив свою промову Перун і метнув у хмару, що висіла над
богами, блискавицю.
— Безумцю… зупинись! — застогнав Рід,— Щ о робиш? — уже
грізно рикнув старий володар, аж дроттям настовбурчилось на
голові його кошлате сиве волосся.— Твої вчинки нагадують мені
розбої отих варягів, що нишпорять по всьому Велетському побе­
режжю. Ти розбійник і зловмисник, бо свідомо чиниш, кровопро­
лиття! Жадаєш досягти того, чого ніхто до тебе не досяг!
— Так! — гнучко хитнувся у своїй колісниці вогнисточубий
Перун і блиснув очищами,— Я безумець! Безумці ж — завжди по­
чинають! А мудреці знайдуться пізніше — вони підхоплять добру
справу й довершать її!
— Ти заважаєш нам тихо жити… збиваєш нас на погану сте­
зю,— вставив і своє гнівне слово Світовид-Триглав, двоюрідний
братець Дерунів.
— Авжеж! — блиснув своїм холодним ликом Хоре, одвернув­
ши усміхнене лагідне обличчя, яке люди прозвали Дажбогом або
Ярилом.
— Не чекай від мене благословення, Перуне! Не чекай і пам’яті
про себе в народі. Хто не шанує батьків, того забудуть нащад­
ки. Перуне, тебе чекає забуття! Намість тебе прийдуть нові боги,
молодші, зухваліші, спритніші. Тоді згадаєш мене, сину…— Гірка
сльоза скотилась з очей Рода-батька. Упала на землю. І посипався
із хмар великий важкий град…
— Мені байдуже! — зухвало вигукнув Перун.— А я зроблю свою
справу — я вознесу слов’янський люд у сонячну вись!
— Це божевілля!.. Тут володіння богів!..— холодним важким то­
ном проказав кругловидий Хоре, і довкола нього попливли мінливі
кола північного сяйва.
— Може, в тому божевіллі моє щастя! Ха-ха! — зареготав Перун
і щосили рвонув віжки своїх білогривих коней.
Гримнуло, здригнулось Небо…
Принишклий від цього бурхливого віча синкліт слов’янських
богів занурювався у глибини важких хмар. Лише Стрибог весело
сяйнув очима, махнув тугими крильми-вітрами й змовницьки під­
моргнув до Хорса.
— Старий уже вітець наш, Рід. Сидів би краще на печі!..
— Тихше! — приклав палець до холодних уот Хоре і розтанув
у сірій імлі.
А Рід, розлючений, як тур у бойовиську, почав перекидати че­
рез себе розколошкані хмари, нищівно шматуючи сіру паволоку
небес й прориваючи в ній дірки до зір.
10 Над слов’янськими землями — від Волхова до Дунаю — коти­
лися грози. В них народжувався важкий і бурхливий дев’ятий вік.
Ш ість тисяч триста років з якимось там гаком по сотворению сві­
ту… Вісімсот з якимось гаком літ по народженню Христа…
А буря свистіла й неслася над землею. Сповнена незнаних досі
жадань… Палких чекань… І великих звершень.
Буря розгойдувала холодне море. З оглушливим ревом і глу­
хим стогоном здіймались білі гребені на височенних каламутних
хвилях, що мчали, як білогриві ошалілі коні, до берега. Тріщали
його кам’янисті груди. З гуркотом відколювались від гранітних
скель брили й дрібне каміння і зі свистом та стогоном шубовтали
у пінисту воду. Володар цих уділів — Світовид — разом із братом
Стри-богом-вітровієм розколисували море все більше та більше.
Вони вирішили прогнати звідси Перуна-громовержця геть, щоб
він не заважав їм самим тут володарювати…
Та ось буря ущухла, мов зачаїлась. Нестерпна миттєва тиша
готувала щось дивовижне, грізне. Брудно-жовтава, переколочена
з піском і рінню морська вода втомлено розгойдувалась, стогну­
чи, здіймалася велетенськими округлими хвилями, сягаючи сірого
шмаття, що звисало з кошлатого важкого неба…
Води мішалися із хмарами, що повзли низько над ледь влови­
мим пругом. Вони то розступались і зяяли чорними безоднями,
то збивались докупи, наскакуючи одна на одну. І тоді крутились у
шаленому танці, здіймаючи запаморочливі вихори.
Враз товщу згромаджених хмар розрізали ламкі батоги блиска­
вок. Громовий окрик неба знову хитнув землею…
Небо гнівалось. Жбурляло свої сірі табуни на землю. І в цю
хвилю з боку моря почулось якесь шипіння. Шум наростав, ска­
женів. Вмить потемніли і спинились завислі над морем розідрані
оболоки. Розтинаючи їхню ворухку завісу, котився велетенський
чорний вал води і з люттю нісся до потрощеного берега. Це був
найбільший водяний вал. Він котився по землі, накрив собою при­
бережні виступи кам’яних стін і з гуркотом хлюпонув у розще-
лини. Земля немовби проковтнула його, цей найгрізніший порив
моря. Останній вал. Він розбився об цю хоч і знеможену, але не­
здоланну землю.
Водяний вал зник, його поглинула земля, а сама лишилась, як
і була. Важко починався на землі дев’ятий вік. Котився грізно, як
дев’ятий вал.
Знесилене море застогнало. На горбатих хвилях гойдалась жов­
тава піна, тріски, дошки, весла. На мить визирнули з води улам­
ки лодії… Десь у морському шаленстві згинули ватаги морських
гребців. Хто вони? Купчини, які везли на торги багаті паволоки І й ласощі? Раби-втікачі, що захопили лодії й кинулись у бурхливе
море? Грабіжники-варяги. котрі жадали пограбувати прибережні
городи й рибацькі осідки?
На зламаному стовбурі сосни завис чийсь шовковий окрил.
Нещодавно він, мабуть, прикривав плечі якогось велеможного
мужа.
Море втомлено шумувало, цілу ніч гойдало хвилі. Лише вран­
ці морський овид вивільнився із обіймів чорно-сірих хмаровищ.
Море ще зітхало розкотистим прибоєм, але вже напнуло над со­
бою сріблисто-сонячний серпанок.
Нараз у тій променистій вишині затріпотіли білі крила лебеди­
ного ключа. Немовби зродились із золотистої імли, що виповнила
небесну вись. Лебеді летіли до своєї землі, яка оживала, терпко
пахла весняним зелом, манила їх, обіцяючи щастя, продовження
роду і вічність у ньому.
І здалося, що й не було тієї бурі, яка прагнула поглинути зем­
лю, що вічно над нею у високостях пливли білі лебеді весни…
Весняні грози котились над смарагдовими рівнинами й лісами.
Перунові стріли розтинали чорні оболоки, ніби гострий плуг зем­
лю; шугали в глухе шумовиння великої Ріки, що несла свої води до
теплого Полуденного моря. Сині блискавиці влучали й у пласкі па­
горби, що зелено здибились над правим її берегом. Ріка, священна
вода Перуна, кидала навстріч блискавкам пінисті гребені хвиль.
Поселенці краю називали ріку Дана Перуна, а згодом — Данапер.
Вона несла свої бурхливі води через землю багатьох слов’янських
племен і тепер радо вітала свого справедливого й грізного воло­
даря небесного — громовержця Перуна… Ось тут, над зеленими
лісами й пагорбами, цей молодий зухвалець завжди гасав на своїх
колісницях. Білогриві хмари-коні його мчали безперешкодно над
зеленими долами, і він, натягуючи тятиву золотого лука, полю­
вав на дичину, часом пускав оті стріли-блискавки, а то й хапався
за меч, щоб доконати жертву своєї пристрасті, щоб догнати свою
мисливську удачу.
Над цією Рікою стояли кумири-ідоли Перуна. Тут жили
слов’яни-руси, які клали треби йому; тому й мисливське щастя тут
завжди віншувало його. Інші боги-брати сюди вже давно не на­
важувались ступити. Хіба що сестри й сестриниці — Лада, Жива,
Леля вільно ходили тут, як і по всій Слов’янщині, бо несли любов
і життя, і продовження роду слов’янського. На них Перун не зва­
жав — нехай собі! Плем’я слов’янське, що живе на цих пагорбах,
час від часу ослаблюється — його виснажують безкінечні напади
різних степових орд. Налітали вони, мов шуліки, то зі сходу, від
великої Волги-Ітиля, то від полуденних степів, де простягала свою
12
Ј руку Ромейська імперія й нацьковувала, на слов’ян-русів підвладні
собі племена. Тож слов’яни ті й мусять жити купно, міцно трима­
ти в руках меч і постійно відбиватись. Ще при князеві Киї вони
почали гуртуватися довкола полянського племені. А нині його
нащадки міцно державлять у своїй землі. Мечем утишили кочові
орди, що насилала на них велика Ромен. Тепер потіснили й сусід­
ню Хозарію, союзницю ромейську. Київські князі навіть нарекли
себе каганами. Так величають себе володарі колись неперемож­
ної Хозарії — цього підступного й лукавого сусіда подніпровських
слов’ян-русів. Засіли на Волзі і в Джурджанському помор’ї, закри­
ли дорогу ізмаїльтянським купцям до слов’ян, підбили під свою
владу майже всі південні землі довкола Теплого моря й разом із
ромеями грабують сусідні народи.
Але тепер настали інші часи. Дев’ятий вік уже розпростерся над
землею. Нині і сама Хозарія потерпала від набігів слов’янських
дружин. Найбільше досадив їм київський володар, князь Тур. Ромеї
і сарацини-араби назвали його в своїх хроніках — Диром. Хай буде
Дир! Його дружини змусили хозар відкрити шлях для вільного
плавання слов’яно-руських купців по Теплому морю, яке нині на­
зивається Руським, і по морю Джурджанському. Навіть арабський
хроніст Ібн-Хордадбек із подивом записав, що оті руси «виходять
на будь-який берег… Інколи вони возять товари на верблюдах із
Джурджана в Багдад». Хо! Нині хозарські володарі, зціпивши зуби,
змушені пропускати через свої землі лодії русів, що волоками
йдуть від Дону до Волги, а далі — пливуть у Джурджанське море,
пливуть до побереж багатого Гіляна, Табаристану, Азербайджану,
Ширвану…
Лодії слов’янські тонули від набраного тут добра! Ледве добира­
лись назад. Тож хозарські володарі із заздрістю дивились на них. І
не утримувались від спокуси: нападали на них, а добро забирали…
Нещодавно на таку обтяжену дружину напала хозарська гвардія
кагана — арсії. Три дні тривала жахлива січа. Тридцять тисяч голів
полягло в ній. Слов’яни-руси були розбиті…
Але ж чи надовго? Бо хто ж, як не Перун, дав у руки тих
слов’янських дружин свій двосічний меч? Вселив у серце жагу
дерзань? Бо немає перемог без дерзання! Лиш відвага й відчай­
душність штовхають людину вперед.
І Перун, тріпнувши вогнисто-золотим настовбурченим чубом,
метнув синю стрілу над степами помор’я.
Раптом у хмарах закружляла білими лебединими крилами Лада.
Сердито махнула на Перуна за ті його вчинки — боги уміють чути
один одного на відстані! 1 без слів здогадуються про думки своїх
ближніх. Через те, шо боги. Тож Лада розсердилась на брата: що
він тямить у житті людському? Кохання й любощі штовхають чо-
13 ловіка до звитяги й утверджують його на землі. Так віддавна учили
їх батько Рід і матері Рожаниці. А її честолюбивий братець пле­
кає в серцях людей гордощі, владолюбство, марнослав’я. Все те не
тривке, відійде рано чи пізно, а натомість лишиться порожнеча…
Любов, тільки любов і мир утверджують людину у вічності!
Лада широко розправила білі крила й закружляла над зеленими
слов’янськими просторами. Нехай собі Перун воює, відбиває від
напасників свою землю, а вона висіє в серця людям неперебутну
любов до цієї землі, до свого роду й народу.
Хмари почали танути у голубій висі небес, зблиснуло сонце.
Сяйнуло діамантами у мокрому, задощеному молодому листі. Десь
далеко прогуркотіли громи. Перун погнав їх за смарагдові ови-
ди…
Князь Тур, волостель в Полянській землі, що розкинулась на
берегах Данапера — Дніпра-ріки — від Десни і до Росі, діждався
часу, про який мріяли його пращури. Слава і велич прийшли до
нього несподівано, хоча, правду кажучи, він і його рід давно на це
сподівалися. Давно готували білі сувої лляного полотна для сте­
жок, до яких мали прийти ці звершення.
Перший день слави князевої зійшов на сході, як сонце. З того
боку, де розкинула свої простори лукава Хозарія. І не тільки лука­
ва, а й могутня, адже підбила під копита своїх гарячих тонконогих
коней двадцять п’ять великих племен і чимало малих народів. Уже
більше двохсот літ вона прагнула накинути на шию вільнолюбних
слов’ян смертельний зашморг із сириці… Захопив своїм кінцем він
частково сіверян і радимичів, а також і полян. Поляни спочатку
відкуплялись багатою даниною. Складали її на високому узвишші,
що здіймалося між Почайною і гирлом бурхливої річки Киянки,
яка збігала в Почайну. Давали хозарам пшеницю, хутра, меди, по­
лотно, копчені окісти, бочки сушеної риби. В останні дні літа від
Дону чи, як називали цю ріку хозари, Бузану, через Руське море
вони прибували в гирло Дніпра й піднімалися до Києва. Ставали на
Почайні, все те забирали й знову ішли Дніпром через Руське море в
Дон-Бузан. Там пливли до переволоки й уже волоками чи на конях
перевозили данину русів-полян до свого стольного града — Ітиля.
Та віднині князь Тур оголосив хозарам розмир’я. Велів назива­
ти себе каганом — імператором, як називали хозарського волода­
ря. Велів не давати хозарам данини. Велів скликати віче. На вічі
пригадав київським мужам, як змусили хозари платити їм данину.
Тоді поляни воювали з древлянами. Деревлянські князі із роду
Ніскиничів побудували на київських кручах свої градки і змушу­
вали полян давати їм данину. Але поляни піднялися на війну і
вигнали деревлян.
14 Не встигло сонце зробити один обхід землі, як зі сторони полу­
денної річки, що під Києвом, від Стугни, налетіла хозарська орда.
І побила полян. І набутий їхні побрала. І відтоді хозарські тархани
припливали зі своїми воями на подіях і ставали на Почайні і брали
данину. Або прибігали зі Степу і також брали данину, яку залиша­
ли кияни на горі біля Почайни.
Та недавно біля Дніпра, на пониззі, з’явились хозарські втікачі.
Князь Тур послав нарочитих мужів до них розпитати — чого тіка­
ють? І тепер знав, що каган хозарський Захарія, а найперше цар-
бек Ханукка пішли супроти свого народу і супроти хозарського
роду. Найперше — цар-бек Ханукка! Брат бека — Обадій змусив
каганів хозарських прийняти віру в іудейського бога й віддати в
руки йому державне кермо. Старі значні роди хозарські збунтува­
лись — їх не допускали до цієї віри і до влади. Тоді Ханукка при­
кликав із Заволжя орди диких гузів, печенігів і угрів. І погромив
цю стару велеможну знать. Решту відтіснив на околиці своєї дер­
жави. Довга й виснажлива війна іде всередині Хозарії.
Князь Тур сказав своїм мужам:
— Не дамо хозарам данини.
Кияни мовчали. Як не дати, прийдуть і погромлять гради й
оселища. Полонять жон і чад. Так і сказали князеві.
— Не прийдуть нині. Готуйте по мечу від дима. Станемо усі на
рать! Ото й буде наша данина. А над Почайною, на горі, замість
данини поставте меч.
— Тоді на нас пошлють своїх воїнів ромеї, союзники хозар­
ські,— мовили мужі, не скидаючи високих соболиних шапок.
— Пошлемо на них дружину свою! — Тур упевнено блискав
очима. Тур гаразд розмислив над усім!
— Де взяти? Дружину свою треба тут тримати. У Києві.
— Попросимо дружину у новгородців. Хай ідуть у землю ро-
мейську. Не буде у хозар тоді підмоги.
— Згода, княже!
— Велемудрий наш князь Тур!
— Готуймо данину! По мечу від дима!.. Велика рать збереться!
Го-го-го! Увесь люд Полянської землі…
— На хозар!..
— До Новогорода шлемо сольбу! Сольбу шлемо!
Князь Тур іще не довершив усіх справ на вічі. Мав дістати згоду
й на сольбу. Так велів закон — в усьому мати згоду і раду віча. Але
иіче вирувало, як Данапер у грозову годину. Обтяжлива се робота
для князя Тура— радитись у всьому з вічем! Йому простіше все
самому зробити!.. Ось воно, віче! Кричить, радіє… А чому радіти,
коли ще хозарський меч висить над його, Туровою, головою? І
стереже той меч у власному теремі Тура на Києвій горі його мо­
15 лода жона. Дочка Ханукки, Чечак. Тобто «квітка»… Мусив брати
ту хозарку, коли з Хануккою уклав ряд і мир востаннє. Запорука
миру ніби.
Тур повернувся до своїх бояр, які ловили поглядами кожен
його порух.
— Кого пошлемо в Новгород? — спитав князь.
— Воєвода Ольма дорогу відає добре. Хай іде! — сказав статеч­
но боярин Радмир.
— Хай іде! — відгукнулись голоси.
Старий сивовусий кремезняк з високо підстриженим, як у про­
столюдина, волоссям твердо ступив крок вперед.
— Іди, Ольмо! — сказав йому князь.— Новгород уже два літа не
шле Києву своїх лодій…
Наймолодша жона велеможного київського князя, яка дістала­
ся йому від хозарського царя-бека Ханукки за меч, відчувала себе
обійденою і своїми, і слов’янськими богами. Коли Турові люди
привели її із червоного мурованого палацу в Ітилі до Києва, по­
обіцяла народити князеві багато синів-нащадків. Але ось уже сім
літ минуло відтоді, а боги так і не послали їй дітей. Старші Турові
жони тицяли на неї пальцями. Хоч, мовляв, і молодша від них, хоч
і привабливіша чорноока степова квітка Чечак, а князеві не може
подарувати навіть дочки!
Смагляве, в’юнке тіло молодої княгині не приймало в себе
сім’я великого мужа. Бо була вельми підступною та лукавою. Чаїла
в собі ненависть до них, і до града, і до всього люду, і до князя.
Зухвалість її не знала меж. Надумала вознестись над ними й над
усією землею і намовила князя Тура вигнати усіх його жон із те­
рема. Вона, чарівна степова квітка — Чечак, хотіла одна владарю­
вати в землі київській. Бо ж — дочка самого царя-бека, обранця
божого у землі хозарській. Знала, що, допоки житиме тут, доти й
буде існувати мир і ряд між Києвом і Хозарією. Тож безборонно
владарювала Чечак у палатах княжих на Києвій горі. Князь Тур
повелів поставити новий терем для своїх жон і своїх дочок, а Чечак
наказала дати всім їм роботу — прясти вовну, в’язати для князя
теплі вдяганки. Згодом вони і для неї в’язали та мережили ошатні
навершники й свити, гаптували золотою й срібною ниткою та пер­
лами сорочки і убруси. Не сиділа і челядь у теремі — для всіх зна­
йшла роботу мудра Чечак. За всіма стежила сама, аби ніхто дарма
не їв хліба у князевому дворі.
Навіть свою покоївку — отроковицю Славину, яку тіуни взя­
ли у двір з почайнівської оболоні, не забула приставити до діла.
За це двірська челядь зненавиділа загребущу Чечак і прозвала її
Лупкинею. Була вона жадібною до чужого добра, заздрісною до
16 чужої слави й краси і жорстоко карала тих, хто намагався якось
уникнути повсякденної виснажливої роботи.
Та скоро угледіла мудра хозарка, що всі її старання у теремі, навіть
її любощі уже не тішать могутнього князя Тура. Став засиджуватись
у своїх старших жон, у розмовах-бесідах з ними почав шукати собі
розради й забуття. Був чимось пригноблений, якоюсь потаємною
думою, якоюсь безвихіддю. Лупкиня-Чечак боялась допитуватись —
боялась почути правду. Сама, либонь, здогадувалась: князь потерпав
за нащадка. Було Турові уже чимало літ,— а сина не мав.
Собою був Тур доладний, дужий у раменах, як усі Києвичі, так
що сорочка тріщала на його плечах. Ходив тихо, хоч і швидко, яко
барс. На широких долонях не виводились круті мозолі від меча.
Той двосічний руський меч осторожив його землю з усіх боків —
від хозарського степу і від ромейського Подунав’я, від заздрісних
слов’янських сусідів-сіверян, а найбільше від деревлян, які не хо­
тіли коритися полянам.
Владно державив Тур у своїй землі. Звідусіль пливли і йшли
до нього купецькі валки. Багаті торги шумували на подільських
торговищах, біля почайнівських увозів. Та кому все те передасть?
А вже перші сріблисті нитки переткали його довге — до пліч —
русяве врлосся. І дві глибокі борозенки не розгладжувались уже
на переніссі. Тепер нові з’явилися, що підковою вимальовувалися
довкола рота. Конечне-бо створіння — людина. У володінні богів
немає нічого вічного: що народжується, те має і померти. Він знає
це. Але знає і те, що його земля не мусить померти! Мусить стоя­
ти вічно, як вічними є боги небесні, що благословили слово і рід
слов’янський. Тож має передати цю землю, якою володіє, в спадок
у надійні руки. А які ж руки надійніші, як не руки рідного сина?
Але сина у Тура не було. Тому, коли угледів перше срібло у
своєму волоссі, сполохався… розгубився… кинувся за порадою до
своїх жон…
Від того збентежилась і Лупкиня. Відчула, що перестала бути
єдиною втіхою князя. Бо ж перестала бути йому жоною… Була не­
нависною челяді, жонам і навіть йому…
Лупкиня уміла дивитись правді в очі. Знала, що її ненавидять,
що давно вже ніхто не називав справжнім іменем. Для всіх була
щирцею Лупкинею. Від того ще більше злостилась на челядь і
на двораків. Її лють обходила тільки сумирну Славину. Але якось
придивилась до отроковиці і в долоні сплеснула. Та вона уже й не
отроковиця, красна дівиця! Он яка біла шкіра на довгій лебединій
шиї і на грудях, а рум’янці — на всі щоки! Ще й оті дві ямки на
них, які виникали, коли осміх торкався її рожевих уст. А очі, що за
очі! Довкола чорних зіниць золотились веселі медові цятки. І біле
волосся до пліч…
2. Зам. 345
17 і
ї
Ј
Гаряча хвиля злості бугом скрутила горло Лупкині. І це у неї під
носом розквітла така ніжна мальва! Тут же вирішила: треба відпра­
вити дівку назад. Щоб не було блазну для мужів… і для Тура. Авжеж,
примітила, якось він затримав свій погляд на дівчині. А Славина
зашарілась, зачервонілась, аж сльози забриніли на довгих світлих
віях. Серіде Лупкині скинулось рибиною від ревнощів. Білотіла, по­
вногруда Славина, певно, могла б народити Турові сина!
Якогось пізнього літнього вечора Лупкиня накинула на пле­
чі темну мереживну хустку й подалась із Гори. Спустилась
Боричевим узвозом на Поділ, пішла у бік торговища. Ще коли
вона прибула до Києва, хозарський цар-бек Ханукка послав з нею
своїх довірених людей разом із беком Барджилем. Жив тепер він
близько від подільського торговища; його челядини торгували тут
бухарськими оловирами і китаянським балдакіном. Слов’янську
ж мову знав іще змалечку, бо виріс на Дону-Бузані, де його рід
володів землями давніх слов’янських осельців. Відтоді, як його
вітець прихилився до слова й віри в іудейського бога, Барджиля
навчили читати священні іудейські книги. У Києві він їх читав
своїм людям, купцям, часом і Лупкині-Чечак, аби не забувала
свого істинного бога, хоч мала прихилятись і до богів свого князя.
До того ж вона повинна була викликати пошану до своєї єдино
істинної віри і в Тура — тоді західні рубежі Хозарії стали б добрим
заслоном від усяких напасників. Але життя затягувало Лупкиню в
інші сіті. Про свого бога вона згадала тоді, коли відчула, що пере­
стала владарювати у серці і в домі свого господина. Тож і побігла
до Барджиля…
А повернулась — сама не своя. Ночами не спала, никала без­
шелесною тінню по хоромах. Удень ховалася від чужих очей. Аж
зсохла, зжухла, почорніла і без того чорна квітка хозарського
Степу. Інколи вибухала злістю. Лютувала серед двірні, придуму­
вала жорстокі кари для ледачих і недбальців. Славини ж не чіпа­
ла. Придивлялась якось по-новому до її тихого норову, до рівної
м’якої ходи, до голосу… Який це був голос! Дослухалась до тихого
співу Славини, коли та, упоравшись у її ложниці, сідала до вікна
прясти. Прислухалась — і ніби душею відтавала.
Ой на річці-річечці човпочок пливе.
А у тім човночку кудрець-молодець.
Миє ясне личко студеной водичкою!..
Голос у Славини був ласкавий, теплий, ніби якийсь медовий.
Як і очі. Добра душа була у дівчини. Покірна й сумирна. І собою
вдатна челядниця її. Доброго сина народила б князеві!.. І вже те­
пер без люті згадувала слова бека Барджиля. Він нагадав їй покон
і звичай хозарського роду…
18
Щ&!И 1и.і«[і ІШ Я И Я Д Я Ш — 1— — Ч Лупкиня наважилась. Довго й чіпливо оглядала себе в ромей-
ські люстра. А тоді вже відчинила двері князевої палати. Увійшла
до Тура, тиха й покірна, як лань. Тонка і гнучка у стані, як ромей-
ська виноградна лоза. В її вузьких очах іскрилась відчайдушність
і… зреченість.
Тур аж піднявся з лавиці від подиву. Зухвала і горда Чечак-
Лупкиня була якоюсь особливо звабною… І якісь незвичні слова злі­
тали з її пересохлих уст.
— Княже, будь милосердним до своєї Чечак. Послухай її сло­
ва,— Тремкий голос Лупкині ніби надломився.
Тур відсунув убік лук, до якого сам припасовував нову тятиву.
Ох, ця Лупкиня, певно, з новими домаганнями прийшла! Порожні
її гордощі йому вже надокучили.
— Що тобі? — неохоче обізвався.
— Є у мене добролика покоївка. Славина. Тиха й сумирна по­
лянка з оболоні почайнівської. Худого роду вона. Але тілом дужа.
Увійди до неї і візьми її. Нехай вона народить на мої коліна твого
сина. Я стану йому матір’ю. Такий є звичай у моєму роді…
Тур підхопився на ноги. Від несподіванки аж дух перехопило
йому. На крутому широкому чолі висіялись дрібні росинки. Думки
і здогади жужмом проносились у його голові. Вона хоче бути
матір’ю чужої дитини?.. Ні, матір’ю його сина!.. Вона прагне його
тим повернути до себе? Чи хоче іще чогось?.. Може, жадає тим
знову себе вивищити в домі його і в його землі? А може… Може,
дізналась уже за ту Славину і за нього… Які ж тенета розставляє
йому велемудра дочка Ханукки?
Ледве отямився, щоб суворим голосом сказати:
— Іди у свою ложницю.
І тут подумав про те, що даремно пустив у Київ бека Барджиля
і хозарських купчин. Щось потаємне плетуть вони довкола нього…
виловлюють людські душі… Чорно-богові люди…
Лупкиня міцно стиснула вуста, аж звосковіли її гострі вилиці.
Вона стільки перестраждала! Вона змусила себе зректись власної
гордості, щоб наважитись сказати йому це! Щоб наважитись стати
матір’ю його сина від челядниці. А він її проганяє. Як останню
холопку! Не хоче взяти з її рук такої неймовірної жертви!..
Палаючий вогонь ненависті обпалив її всю зсередини. Ошаліло
вибігла із хоромини. Зачинилась у своїй ложниці. А навздогін їй
нісся гучний регіт князя Тура. Дурна твоя голова, Лупкине! Великий
Тур давно уже і без твоєї згоди гамував свою хіть зі Славиною! А
народить дівка йому сина — віддасть найстаршій жоні — Бистрині
своїй. Уже й домовився про це, бо Славина уже й непразна.
Лупкиня заніміла, коли через кілька місяців старша жона
Турова прийняла від Славини сина. Прийняла і… віддала його ма­
19 тері. Славині тій. Щоб ростила сама княжича. Але все ж не вона,
не Лупкиня його взяла, яка так хотіла мати цю князеву довіру!
Невідомо чому, але раптом померла Бистрина. Мовили, зси-
ніла від якоїсь отрути. І потаємний пошепт вихопився вітерцем із
княжого терема: се мстива Лупкиня вдіяла! Се вона отруїла добру
жону Турову…
Перелякана Славина на світанні вийшла за ворота княжого
двору. Сторожа спала. Лише сухий слід лишився на росяній стежці
від її босих ніг. Ішла на оболонь, до свого дому, до діда Соловія.
Там її не дістануть ні руки Лупкині, ні її отрута, ні її недобре око.
Пращури рідного вогнища оберігатимуть життя її і її дитини.
Берегом Киянки, лозняками спускалась вона до Почайни.
Лугом і городами добралась до свого дому.
На розлогому березі Почайни, яка круто відходила від Дніпра й
притискувалась до діброви, на сивому від роси оболонському лузі
стояло кілька рублених домів. Були це доми оболонських рибарів.
Високі, з ганками, деякі на підклітях. На підклітях же стояв і дім
діда Соловія, старійшини великого рибарського роду, що жив тут з
прадавніх часів. Трохи оддалік, ближче до діброви, стояли рублені
доми синів, онуків і правнуків Соловія, імен яких він часом уже й
не пам’ятав. Усі жителі оболонського оселища уміли будувати човни
й лодії, плести сіті, рибалити, ходити на звіра; кожна родина мала,
звичайно, і свою ниву, коней та корів і все, що мусить мати чоловік
для того, щоб жити: їсти, пити, одягатись, ростити дітей, хворіти,
старіти й помирати, залишаючи після себе достойних нащадків.
Коли Славина об’явилась у домі Соловія з дитям на руках, дід
спокійно звівся з лавиці (сидів під віконцем, латав постоли), зсу­
нув на переніссі острішкуваті сиві брови — мовляв, як же се? Що
се? Ішла служити у князів двір одна, а повернулась — удвох… Ішла
з дому, то вже б і йшла. Хто міг заробити собі на хліб десь, той уже
не мусив розраховувати на поміч родини — був як відрізана скиба.
Давно вже її місце заступили інші діти — його онуки й правнуки.
Тепер мали про них дбати. І ось тобі: повернулася, та ще й не
одна. Як тут не кинешся в обійми жури?
Але за звичаєм мав скликати на раду увесь рід — п’ять синів,
п’ять невісток, їхні діти й їхні дорослі онуки; а ще дві дочки з ро­
динами; а ще два його менших брати — старезні оболонські рибарі
Сварун і Шманя та їхні сини і дочки… Усі вони визнавали Соловія
старійшим і мудрішим над собою. Бо хоч і молодший за них, але
колись служив у дружині київського князя, ходив на Дунай і на
Дон ходив, на хозар. Побачив чимало людей і земель. Знав людські
болі й радощі, то й умів бути справедливим. Але коли вже виносив
вирок, усі мали коритися.