Славина тому й прийшла спершу до діда, а не до матері. Знала-
бо, як дід скаже, так і буде. Ні отець Бусл, ні матінка Гніва без
лілового слова не вдіють нічого.
Тепер Соловій дивився на свою онуку й розмислював про її
долю. Несподівано все це упало на його голову.
Онука ж тільки пригортала до грудей дитя та жорстоко кусала
губи. Очей не піднімала. Чула, як за спиною у неї хряпають двері,
як виталище виповнюється родичами. Від них уже тіснява й заду­
ха. І тоді Соловій сказав:
— На подвір’я ходімо, родаки. Там і подумаємо.
Сам усівся на колоді біля воріт, поряд із братами, що тут, на
цій колоді, здається, днювали й ночували. Славину обступили пів­
колом. Ось пробралась до неї мати Гніва, витирає сльози, загля­
дає до дитини. Ось отець Бусл, притупцює постолами подалі від
Соловія — хто зна, який суд вчинить батько над його дочкою…
Славина стояла перед усіма мов гола, хоч була в сорочці, та
без хусти, без убруса — в чому вибігла із терема. Боялась же, аби
Лупкиня не послала за нею гінців, не вирвала княжатка. Тільки
притискувала до грудей дитину в білому ряденці.
Усі поглядали на Соловія. Мати Славини аж обличчям міни­
лась. Гнівине серце ладне було розірватись на шмаття з бажання
захистити свою Славку і її дитя від докірливих позирок родичів. А
Бусл? Може, і він почувався кепсько. Та чоловік є чоловік — на
виду у нього нічого не розбереш.
А Бусл до того ж був мужем строгим і суворим, як і його батько
Соловій.
Терпла душа у матері Славчиної. їй була зрозумілою і такою пе­
куче близькою доччина біда, її нелукава любов до князя їхнього, її
палка материнська відданість дитині і горда непоступливість своєю
честю. Гніва виповнювалась рішучістю не дати скривдити дочку ро-
дакам, коли вже чужі потоптали її душу…
Вона розправила плечі, колихнула на грудях дзвінкими разка­
ми коралового намиста. Взялася міцно в боки. Тільки рішучістю
блискали її великі сірі очі з-під низько насунутої на чорні дугасті
брови хусти. Авжеж, зараз усі кинуться на її доньку — мовляв,
збезчестила чистий рід їхній! Від очікування тих ганьбливих слів
Гніва затиснула так вуста, що її обличчя од випнутого вперед під­
боріддя враз зробилося кутастим.
А що готує їм дід Соловій? Яку кару? Певно ж яку. Вогнище
пращурів, скаже, не може бути вкрите соромом. Хай іде собі геть,
повія княжа!.. Ізгоєм нехай по світу тиняється… О, діду-старче,
тільки-но посмій вимовити сії слова! Гніва тобі відразу ж кинеться
її очі, витягне язик твій кощавий!.. А ти, батьку Бусле? Що вчиниш
21 Вона торкнула ліктем свого мужа, який стояв, смиренно опус­
тивши на груди голову. Ганьба дочки якось ніби вив’ялила з нього
силу й прибила до землі. Яко травину градом. Хіба він міг думати,
що великий київський волостель може скривдити дівку?
Подвір’я ґелґотало, як розтривожене гусяче стадо. Жіноцтво
осудливо одверталось од Славки, спльовувало вбік. Молодші хо­
тіли упіймати її погляд, а коли ловили — сміялися в очі. Статечні
мужі намагались і не дивитись на збезчещену, чулися ніби яки­
мись винними за свій рід чоловічий.
Сварун, найстарший брат Соловія, нюхнув повітря і не знати
до кого кинув:
— Треба знайти для дівки хлопака-ізгоя, аби сором її покрив!
— Ізгоя? То це годувати ще один рот? Відривати хліб від наших
дітей? Від чесних матерів? — заверещала одна з молодиць.
— І веретею ниви одріжуть у когось із нас…— Це вже розсудли­
вий господар обізвався.
— Ая!.. Без землі не сидітимуть. І без худобини…
— То нехай князь і дає. А то вигнав голу!..
— Мо’, не його дитя? Мало хто!..
— Йой, люди-и-и! Пощо плещете на дівку?
— Га! Була дівкою!..
Славина щулилась від тих слів, як вербиця на морозі. Бігла до
рідного дому, гадала знайти тут захист… Ой, як боляче, коли й
родаки вривають честь твою! І отак безсоромно б’ють словами!..
Кидають її під ноги… Ой, матінко Гніво, як боляче-е!.. Вона ки­
нулась до Гніви, і та обійняла дочку з дитиною, ніби тілом своїм
хотіла захистити їх від тих слів…
— Втворіть тишу! — раптом прогучав сильний голос діда
Соловія. Хтось іще не міг спинити себе й докинув і своє колюче
слівце. Та його перехопила Гніва:
— Мовчи, вороняче горло! І на твою голову біда знайдеться!
Соловій обіперся об сучкувату ковіньку, оглянув свій рід.
Родаки вгамовувались.
— Вопіяла біда в нашому роді… Пощо радієте?
Гніва рвучко зняла рукою сльозу із щоки, витерла долоню об
сорочку. Авжеж, що біда! Усім їм біда!.. А Соловій продовжив:
— Бачся, усі тут праведники зібралися, але всі просите у богів
милосердя. А самі умієте бути милосердними?
— Чужою бідою всі хитрують! — не витримала Гніва.
Соловій мовчки повернув до неї сиву гривасту голову. Пощо,
молодице, кидаєш порожні слова на вітер, коли бачиш — зачинені
серця для правди?..
— Боги завжди спокушають серце людське блазном. Сьогодні
одному випала покута за гріх, завтра — іншому. І невідомо, у кого
22 який гріх буде більший. Для людських бажань немає єдиної сте-
и Кожний пливе своїм руслом. І невідомо, яким скорбом випо­
вниться душа кожного з нас завтра — усі-бо грішні єсть! Як не­
збагненний шлях сокола в небі, так неосяжна й стежка до серця
людського!..
Родичі заніміли у мовчанні. Певно, перебирали в пам’яті свої
гріхи минулі чи наважувались на нові… То правда, кожного з них
чекає своя покута. Але… зайвий рот у такій великій родині, зайва
веретея ораниці, відторгнута од твоїх дітей… Хто ж утримається
тут?
Гніва витирала мовчки сльози. Бусл нарешті підняв голову —
батько Соловій мовить правду!.. Дорога життя — повна несподі­
ванок…
У Славині відходило затерпле серце. Гаряча кров била в скро­
ні. Руки щосили горнули дитину до грудей. Гніва сполошилась —
ще задушить немовля, навіжена! Вирвала з її рук теплий вузлик.
Притулилась щокою до личка маляти. Дитя чмокнуло губами, ли­
бонь, їстоньки просило. Княжатко… Затвердле дотепер обличчя
Гніви розм’якло, в ласкавому світінні її великих сірих очей про­
мінилась надія.
Славина ловила кожне слово діда Соловія. То він її не виганяє з
родини? Сльози градом котилися з очей, як прозорі перлини. Уста
розпухли. А під сорочкою випружинились високі перса молодої
повносилої матері. Сорочка на грудях почала мокріти — сочилось
солодке материнське молоко…
Соловій же здійняв над собою ковіньку і ніби націлився у своїх
родаків:
— Хто з вас зараз може присягти, що завтра боги не скарають
котрогось ганьбою? Або смертю? Або лукавством? Хто може по­
хвалитись, що усі дороги неба звідав? Що зібрав у свої долоні ві­
тер? Що іде знаним шляхом? Кожному боги вказують свою дорогу.
I Славку нашу боги вивели на цю стежину. Вона народила сина.
Великому князеві — єдиного нащадка. І слава їй!
Онімілі родичі тільки очима лупали. Отся вітрогонка, отеє сти­
довисько має бути прославлена? А вони, чесні й вірні мужі й жони,
і їхні діти — ні?
— Так пощо ж тоді князь її вигнав?
— Тю на тебе! — скинулась Гніва.— Сама втекла!.. Бо Лупкиня
хотіла відібрати наше княжа!
— Ба, уже й «наше»!..
— То нехай князь і бере її в жони,— обізвався нарешті Німаня,—
II о обичаю і покону.
— То його справа. А як не візьме, не дамо княжати! — докінчив
Соловій і твердо цюкнув ковінькою об землю.
23 — Атож, Лупкині не віддамо. Наше воно дитя! — аж захлину­
лась на радощах Гніва.— Наше! Он який рід у нас великий — ви­
ростимо княжа наше!
Загомоніли, зашуміли родаки. Справді-бо, дитя княже, єдиний
нащадок — і віддати його злій Лупкині? Не бути сьому. Не хочуть
вони холопити ні своїх душ, ні своєї плоті. А князь — нехай бере
Славину в жони. По обичаю. Отеє їхнє слово. Та куди ж зараз ді­
тися їй?
— Ходи, Славко, до нас. У мене хата велика, діти сіли на своїй
оранці, сама живу.— Це підійшла до Славини бабця Красичка,
сестра діда Соловія. Суха, згорблена, із пригаслими очима й ви­
робленими руками. Була високою й кощавою.
— О, що се тобі в голову зайшло? Чи в неї батька-матері
нема? — скинулась до неї Гніва.
— Так у вас іще дітиська… Отроки… А в мене — порожньо,—
Очі баби Красички спалахнули живим відсвітом.
— Не піде Славка нікуди! — войовничо виставила вперед своє
плече Гніва,— Ходімо додому, Славко! Час годувати княжа!
Славина зашарілась. схопила руками себе за груди.
— А ви ходіть здорові, діти. Веснувати час! Зозулі давно одчи­
нили небо ключами — Дід Соловій підняв свою ковіньку й пома­
хав нею на своїх нащадків, як на отару овець.— Гайда!.. Гайда!..
На душі у Славини було святочно й чисто. Як у небі, де ся­
яла прозора ясність. Увесь світ промінився осонцено, лагідно,
гожо. Після всього пережитого Славина чула себе щасливою тим
щастям, яке стає зрозумілим тільки тоді, коли душа перейде коло
великої людської кривди. Тепер в її душу увійшло тихе сяяння
супокою. Може, то було сяяння щастя. Тільки чула, ніби втома
загусла важкістю в зіницях. Важкістю налились ноги. Мабуть, від
перетлілого горя. А може, від надбаної і привселюдно визнаної її
материнської правди…
Дитя ніжно присмоктувалось до грудей, цідило в себе теплоту
материнського життя, яку та віддавала з радістю, щедро і самозре-
чено. Бо що на білому світі, підвладному лише богам, є вищим за
високу материнську любов?..
Далеко в мріях своїх возносився київський князь Тур, волостель
землі Полянської. І боявся своїх мрій, бо розковували вони його
зухвалість, а самого тягли за межі усталеного, узвичаєного буття,
де ламались старі звичаї і покони землі слов’янської. Зважував, як
сусідні великі державці стали сильними. Збагнув: через самовладдя
міцними стали. Коли наступили на горло меншим, лукавішим во­
лостелям, що своє честолюбство ставили поряд із державним. І він,
князь Тур, із дому славетних Києвичів, також міцно нині восхопив у
24 свій кулак кормило своєї землі. Тому й вивищився над іншими, під­
корив їх своїй владі і своїй волі й силі. Он вони, оті родові князьки
й старійшини — Микульчич Пороський, Радим Переяславський,
Чурило від Триполя, Ольма із Чернігова — тепер поставили свої те­
реми поряд із його палатами. Гнуть хребти під його важким мечем.
Лише Добрита, полянський старійшина з лівобережних оселищ, ра­
зом зі своїм сином Олієм утік до Білоберега, до моря. Не дістати їх
звідси Туру! Але — нехай живуть! Там вони йому не заважають.
Усі полянські племена тепер були під рукою Тура. А коли б
він восхопив самовладдя над усіма племенами слов’янськими? Чи
була б його сила меншою, аніж має ромейський імператор чи хо­
зарський каган? Го, перевершила б їхню силу. Але тоді земельні
князі й князьки мали б погинути в усій Слов’янщині. Поступитись
волею свого народу… Народу? А може, не народу, а тільки своєю
власною волею й власним владарюванням! Зате яка б сила постала
отут, на берегах священної слов’янської ріки — ріки великого й
могутнього Перуна!..
Думки-гадки терзали його душу ночами. Чув у собі сили зро­
бити велике діло для своєї землі; сумніви ж спиняли, вселяли у
серце острах бути проклятим, дістати слави ізгубителя волі народу
свого. Тож віддав себе на терзання. А то вже біда, коди сумніви й
хитання входять у душу державного мужа — бо гублять його силу.
Катувався, вагався, не наважувався і не знав, чи грішив у помислах
своїх, чи йшов стезею богів.
Про це могли йому повідати тільки волхви. Отой ж надвечір,
коли земля розпростерла свої зелені шати під теплим весняним
сонцем, пішов на Перунову гору.
З часів старого Кия тут стояв кумир Полянської землі. Під
крислатим велетнем дубом, над стрімким узвишшям піднімався
тут висічений із дерева чотириликий ідол. Важка округла шапка із
щирого золота була схожою на шапки полянських оратаїв чи пас­
тухів — невеличкі криси тінили обличчя ідола від променів сонця
і захищали його від дощу. Довгасті, з прижмуром очі під навислим
чолом вдивлялися в далеч, на дніпровські заплави — звідти час від
часу її долинали громи Перунової колісниці; звідти часто доносив­
ся і кінський тупіт численних орд. Ідол Перуна мав завчасно знати
про небезпеку й повідомляти полян про неї. Тож його червонясто-
бурштинові очі відсвічували живою негаснучою іскрою — вдень
і вночі. Очі Перунові були насторожі. Довге, до пліч волосся й
довгі — ковані із срібла — вуса ідола переконували в суворості й
іи-підвладності цього кумира.
Довкола дуба й постаті Перуна було требище: викладений гла-
ііпм.ким, обтесаним камінням майданчик. День і ніч, ніч і день
іуі курилися дими. То вибухали хмарами, то струменіли тонкими
25 _________________________________________________ ___________
гойдливими пасмами. Біля требища чаклував волхв. Здається, він
чаклував тут справіку, може, пам’ятав іще часи Кия. Його літа дав­
но вже сягли високого неба, давно зігнули йому спину, зсушили
тіло й скоцюбили руки й ноги, бо і взимку ходив босоніж, в одній
білій сорочці й білих ногавках. Не брали волхва ані спека, ані мо­
рози, ні болісті людські. Був суворої вдачі. Як і його кумир. Уста
отверзав рідко, бо ж, відомо, хто береже уста свої, той береже і
душу свою. А він, полянський волхв, мав іще берегти й душу свого
народу, який довірив йому долю й високе ім’я слов’янське.
Усі полянські волхви — невідомо з яких часів — звалися
Славутами. Так повелося ще від Кия, коли, мовлять, великий по­
лянський волхв Славута повелів спалити себе на требищі й кинути
свій прах у хвилі Дніпра. Ріка Перуна відтоді стала називатися
Славутичем. А всі волхви Перунового требища перейняли те ви­
соке ім’я свого пращура, щоб у народі не згасла пам’ять про свій
родовід. Тож нинішній волхв теж був Славута. І перед ним волх­
вував Славута. І після нього прийде новий, молодший, але нео­
дмінно — Славута.
Князь Тур спинився перед требищем. Два його гридні поклали
на тесані кам’яні плити зв’язаного бичка. То — жертва Перуновому
вогню. Славута, що незрушно сидів на колоді біля кумира, поволі
звівся на ноги, обома руками обіперся об посох. Він, здавалось, аж
хитався од вітру. Вельми древній старець був цей Славута. Скоро і
його заберуть боги до себе.
Тур махнув гридням, щоб відійшли — негоже дворакам чи про­
столюдинам знати, про що ведуть мову з богами і волхвами веле-
можці.
Опустив себе на коліна перед старим Славутою. Тепла земля
дихнула йому в обличчя вільгістю весни. Соковиті тугі стебла тра­
вин пружно прострелювали чорнозем і проривалися на волю, до
сонця, до світла. А волхв дивився на нього й ніби крізь нього, не­
мов бачив якусь таїну за його плечима. Його довга й рідка борода
ворушилась від теплого леготу вітру, а видовжене і витягнене впе­
ред обличчя із коричневим носом ніби до чогось принюхувалось.
Пригаслі безбарвні очі раптом блиснули живинкою й згасли. Чи,
може, то промінь сонця, що уже висіло над Почайною, торкнувся
прощально до його столітніх зіниць.
Віщун мовчав. І Тур подумав, що даремно ішов сюди, але
Славута хитнувся в його бік і несподівано соковитим голосом про­
рік:
— Прийшов за мудрістю, княже. Але вона не дасть тобі заспо­
коєння.— Тур здивовано очікував дальших слів волхва. Хіба йому
потрібен супокій? Має вдосталь інших утіх для душі й тіла. Та
мовчав — не хотів своїм словом перебивати віщі слова чаклуна.
26
п и м и т в н н н п Славута ж ніби прокинувся чи відірвався від своїх дум, поглянув
на Тура, мовби вперше бачив його перед собою. Сиві очі його на­
повнилися смутком.
— Недовершені умом звинувачують у своїй недолугості богів;
знедолені винуватять за свої страждання щасливіших; лукаві ви­
нними за свою підлоту роблять інших підляків. І ніхто не скаже:
винен сам у своїх бідах. Хто живе, той і свою долю має творити,
княже. Роби, що надумав робити. Бо то найбільша біда: могти і не
зробити.
Славута прикрив свої посивілі очі сухими зморщеними повіка­
ми. Напевне, сказав усе. Бо знову сів на колоді біля свого кумира.
Князь підвівся на ноги, розправив плечі. Обійшов довкола Перуна
й спинився над урвищем.
З цієї високої кручі ніби прозирались несходимі простори вели­
кої слов’янської землі: на схід сонця — жили в’ятичі й радимичі;
на захід сонця — в лісах і в долинах рік — вкрилася весями й го­
родками деревлянська земля; в полудневих краях — лежали землі
тиверців та уличів; в полунощних — сіверян, кривичів, словен.
Л як іти на захід сонця, до самого Велетського моря і до річки
Лаби — дійдеш до земель поморян, лютичів, бодричів, лужичів та
інших племен слов’янських.
Велика єси, земле народу слов’янського! Зорана й засіяна зер­
ном життя — у довжину і в ширину. Багатий урожай нуртується в
тобі. І великий буде той муж, який стягне тебе докупи, з’єднає всю
гвою силу, і всю мудрість, і всі твої колоски…
Тур приклав долоню до чола — над Либіддю золотим колом
повільно й сліпуче пропливав Дажбог-Ярило. Лагідністю й млістю
дихало небо. А по ньому тяглися ключі журавлів. Білими крилами
зблискували пари лебедів, що ніби купались у сонячних хвилях.
Раптом двоє лебедів стрімголов шугонули вниз. Немовби великі
білі грудки. За ними полетіла до землі друга пара… третя… ще
одна… Лебеді падали із високості на широкі тихі плеса Либеді й
Глибочиці, на теплі плеса озер. Звідси їх не видно було за порос­
ними верболоззям кручами, але здавалося, що плескіт води, на яку
радісно падали лебеді, сповнював увесь Київ.
А по небу попід білими оболоками пливли й пливли журавли­
ні ключі, купались в золотистих променях сонця то спалахуючи
юлотисто-рожевим полум’ям, а то сіріючи. Як і оті думи-лебеді,
що ячали в князевій голові. Вони хитали його душу, як і раніше,
манили осягти неосяжне, кликали у вись весняного неба, налива­
ми жагою. В цю мить йому здавалося, що для нього на цьому світі
нема нічого недосяжного. Що підвладна і сама Вічність. І Небо. І
Любов.
Він не помилявся. Хто шукає мудрість — знаходить її; хто по­
27 множує добро — той добром і насититься; хто ступає на стезю
слави — вкусить терпких плодів важко здобутої величі…
А дома на Тура чекала новина: Славинин рід не віддає йому
сина. Дід Соловій, і дід Німаня, і дід Сварун, і весь рід оболон-
ських рибарів зажадав, аби князь узяв Славину в жони. За звичаєм.
А коли не згоден — не віддадуть кш.жати!
Лупкиня розлючено металася по світлицях княжого терема. Її
нечутна, стрімка, як політ стріли, хода, полохала челядниць і по­
коївок. Вузькі чорні очі її стали ще вужчими й чорнішими. І сама
вона ніби обвуглилась. Обвила свою голову і свій гнучкий стан
чорною прозоро-серпанковою паволокою, кінці її чомусь метля­
лись за спиною, як чорні крила примари. Здавалося, що по тере­
му не ходить, а літає якась лиховісна Мара, видивляється своїми
блискучими очима якусь жертву, щоб вчепитися в неї своїми лю­
тими пазурами. Чоловіки пригинали нижче голови й швидко зни­
кали з хоромин. Жінки тамували дихання й щулились, завмираючи
на місці. Хозарка то тут, то там з’являлась так несподівано і так
гамірливо, що полохались і здригались навіть стіни. А слідом за
нею летів ледь чутний шепіт:
— Бісиця… Струїла Бистрину… Важить на Славку…
— Дитя її хоче забрати. Князя намовля!
— А він? Чого мовчить?
— Ге, князь велів гридей туди послати.
— Супроти своїх?
Тверді кроки на ганку розполохали шептунів. Тур був сердитий.
Сина він відбере! А Славини у жони не візьме. У домі Києвичів
жон із простолюддя не брали. На тому стоять і ромейські царі, і
хозарські кагани та всі інші володарі в сторонських землях.
Проте від Славини не відмовляється — люба йому. Поставить
їй терем, дасть землі. А в жони не візьме. Зниціє рід княжий роз­
мислом простим. Бо простягнуть руку до керма державного прості
умом, а жадібні душею.
По двору прогупотіли комонники. То гриді його помчали на
оболонь. Тур твердо сціплював уста, аж випиналися круті жовна.
Нетерпляче міряв кроками гридницю. Нікого не кликав у свід­
ки своєму бентежжю. Раз по раз натикався на лавиці, застелені
яскраво-смугастими веретами; і на довгий стіл із дубових дощок,
які були добіла вишкреблені. Підійшов до стіни. На ній тьмяво
зблискували у важких лагалищах мечі, шаблі й тонколезі ножі.
Он скільки зібрав їх у своїй гридниці! То все від повержених
ним ворогів, що лізли на землю русів-полян,— хозарських беків,
булгарських та угорських ханів, ромейських та іних воєначаль­
ників…
Обережно зняв один меч з кривим руків’ям. Махнув ним з усього плеча — аж свиснуло. Добре оружжя! Се дарунок Ханукки.
Либонь, робота Хорезмських ковачів! Поглянув у вікно.
Сутеніло. Його гриді якраз і прихоплять усіх за вечерею. Чорні
люди, оті рибарі, бач, возгордилися духом своїм, хочуть стати врі­
вень із ним, Туром-Диром, князем київським! Го-го! Він дасть їм
відчути, де їхнє місце…
І Іечутно відхилились двері. Гойднулись у чиїхось руках П ЛО М ІН ­
ЦІ свічок. За ними війнула довгими крилами чорна тінь, блиснула
іскрами чорних очей. То Лупкиня. Її доладне гнучке тіло визмії-
лось перед князем — аж обпекло гарячінню серце. Згадав щось?
— Княже, біда! Сина твого єдиного, спадкоємця твоєї держави
названо холопським ім’ям! Без нашої згоди!
Тур стрепенувся. Холопським ім’ям? Його сина? Біда — боги ж
годі не приймуть його у сонм волостелів, зіпхнуть униз, до смер­
ит, до чорнолюддя, до худих холопів! Ім ’я — то дух великих бо-
гін, які беруть під свій покров людину. Княжі пагони, якщо їх
нарекли княжим ім’ям, боги пильнують яко волостелів. А якщо
холопським?..
Яким же?..— Голос у князя зробився ніби крихким.
— Оскол! — злетіло з потрісканих вуст Лупкині. Поглум… по­
глум! Осрама йому, великому полянському владиці: сина його, пе-
реємця єдиного, названо осколом, одірванцем, шматком, відкрая­
ним куснем… Оскол — скалка, тріска, частка, окраєць, дріб’язок для
сякого-такого вжитку. Не те що могутній Тур, для якого немає ні
в чому перепони: силою своєю турячою столітнього дуба виверне…
Мандрівники-сарацини, хозарські та арамійські купчини, яких нині
повно у Києві, вимовляють його ім’я з повагою, дзвінко: Дир! Декотрі
можім кияни, падучі до чужого звучання слів, теж інколи так вимов­
ляли його ім’я. Для простолюдинів же він Тур, володар, повелитель,
захисник їхніх вогнищ від напасників. Та водночас — сам знав про
те — і найбільший здирця. То так! Але де йому взяти тих хлібів, медів,
одяганок і хутра, щоб утримувати свій двір, дружину і себе?
Отож корилися йому. І в землі слов’янській він всюди знаний
як Тур, як той дикий золоторогий, нездоланний володар київських
пущ, що своїм трубним гуком потрясає придніпровські гори. То
в нього переселився бог могутньої сили і всіляких добродійств —
Ііслес, дядько й опікун Перуна з рогами тура на чолі… Тур — зву­
чить! А що Оскол? Як подумати, то від нього ж таки, від Тура ве-
нпкого,— скалка, скибка. Його нащадок, його біль і єдина радість.
Гож і має бути з ним разом, під його прихистком стане скелею!
Князь крутнувся на м’яких підошвах шкіряних ромейських хо­
даків із загнутими вгору носками, зірвав зі стіни хозарський меч,
причепив до паска. Вибіг із гридниці. Куди побіг Тур, Лупкиня не
відала. Але знала, що перемогла…
29 Червоні зблиски світила, розпеченого за день до несамовитості,
мерехтіли у хвильках Почайни, уздовж якої ледь видимим протоп-
том чвалав Турів кінь, дрібно б’ючи копитом землю. Бо володар
все частіше приострожував його в боки.
Сонце ось-ось пурхне в пурпурові оболоки й потоне в них, у
потемках вибиратися з цього закута незручно — ноги коня час від
часу провалюються в баюри, в’язкі калюжі та болітця, які ще не
висохли після весняної повені. Дніпер не увійшов у свої береги,
щедро поїв Почайну і її луки живими водами.
Тур не мав ні часу, ні бажання споглядати красу й могуть ріки
його покровителя. Мчить він до висілка Соловієвого роду. Чим
ближче під’їздив, тим виразніше чув якийсь лемент, гуки. Ніби
десь близько була січа. Знову приострожив коня, і його сивогри­
вий, розпустивши віяло хвоста, рвійно полетів на ті гуки.
Не відразу втямив князь, що коїлось на вулиці оболонського
оселища. Мужі й жони, отроки й дівиці — хто з чим у руках: ко­
сами, серпами, вилами, веслами, дрюччям — оточили його двір­
ських гридей і відгонили од хатин. Коні під воями харапудились,
задкували, дибились, збивались докупи. Гридей тіснили до лугу,
до озера, знаючи, що твань болотистого берега відразу присмокче
їхніх коней.
Тур звівся в стременах. Уздрівши його, гриді закричали:
— Не їдь сюди! Тікай! Уб’ють!.. Тікай, княже!..
Розлючений натовп також упізнав Тура і його сивогривого і
став поволі вгамовуватись. Оболонці втупились у князя, дивува­
лися: сидів на коневі охляп, без сідла. Чого б то поспішав? їхня
кипуча злість вичахала, відчайдушшя пригасало: сам князь прибув
до них. Ти ба!
— Чого хочеш? — гукнули до нього із натовпу. Десятки очей
обмацували його з цікавістю.
— Хто огнищанин тут? — Тур примружив очі, вдивлявся в не­
знайомі обличчя, ніби когось шукав.— Чий рід тут старшинствує?
— Соловія, рибаря оболонського! — охоче відказали.
— Кличте діда! Лю-у-доньки! — заверещала якась молодиця.
— Соловію!..— метнулась до хати інша жона. На ганку затупав
постолами дід Соловій. Вдивлявся у верхівця, не поспішав озива­
тись.
— Пощо не твориш князеві пошанівок? — гукнув один із гри­
дей. Тільки тоді оболонці побачили, що всі вої князеві, на мить
покинуті їхньою увагою, уже вибрались з оточення й стали поряд
зі своїм князем. Отакої!..