Дід Соловій статечно йшов до князя. Високий, кремезний, сту­
пав широко й твердо, легко похитуючись, немовби йшов по хист­
кому днищу човна. Сиве, притиснуте до чола тонким пасочком гривасте волосся його ворушилось, мабуть, також від подиву. Довгі
руки важко обвисали уздовж тіла. Став. Схилив голову, вперши
підборіддя у груди. Примружив допитливо око під ворухкою бро­
вою; друга брова потяглась до перенісся.
Оболонці вичікувально принишкли, міцно тримаючи своє бо­
йове оснащення напоготові.
— Хочу бачити і чути тебе, Соловію,— сказав князь.
Соловій підвів голову, аж борода розметалась.
— Шана тобі, княже. Від усього мого роду і від моїх богів.
— Твій пошанівок нечестивий, Соловію. Тримаєш мого сина у
своєму домі! — визивно кинув Тур.
— Твого сина у мене немає. Синів тобі народжують твої жони.
Ііоярині й царівни. Тут їх немає, княже. Тутка живуть худії люди.
Обійди все й подивись.— Соловій статечно провів рукою довкола
себе.
— А Славина? Де вона? — скипів Тур і метнув поглядом до
ганку, з якого щойно вийшов сей старець. Звідти спускалося ще
двоє старезних дідів. То були Сварун і Німаня. Вони підійшли до
Соловія й мовчки стали за його спиною.
— Славина не царівна і не бояриня. Простолюдинка, t не твоя
жона.
— Віддай мого сина, Соловію, миром віддай. За тим і прий­
шов.
Соловій обернувся до братів.
— Нема її… нема…— прошепелявив Німаня. Сварун хитнув і
собі головою: авжеж, де ж їх узяти, як нема?
— Сина свого у жон своїх шукай! — стояв на своєму Соловій.
Тур пересмикнувся. Зухвало говорять з ним ці простолюдини
горді!
— Але… пощо ім’я дав йому холопське? Оскол!
— Не холопське, княже. Царське. Колись був у наших родах
великий володар Осколот. Увесь люд його шанував тим іменем —
осколотами звали. Ще інак — сколотами. Нині річка Ворскла є,
тим, на полудні, тече в Дніпер. То була межа земель царя Осколота
і Степу.
— Царя… Не відав того… Не чув…— бурмотів Тур.
— Авжеж — немає пам’яті про минуле… зникає в людях. Волхви
тільки требища стережуть!..
Велю усім про те оповісти, Соловію. Осколот — царське ім’я!
Хай буде так. Тож і віддайте його мені. Із Славиною. Дам їй землю
t терем поставлю. За нащадка.
Соловій мовчав.
— Не піде вона челядницею до твого двору! — раптом гукну­
ла та сама молодиця, що викликала Соловія. Визивно взялась у
31 боки.— Сина, мовлено тобі, шукай у твоїх княгинь. Від челядниці
челядин народжується. Покон давній!
Тур хльоснув у повітрі батурою, аж у вухах ляснуло. Сивань
його метнувся вбік.
— Діти челядниць від князя — княжі діти. Коли він того жа­
дає!
— А коли його жадання нараз щезне? — відверто глузувала
молодиця,— Тоді що — в хозарську неволю віддаси? Чи на торзі
у Царгороді виставиш? Коли хочеш мати сина, бери Славину в
жони.
— В жони! — скипів Тур.— Се не по обичаю! — Блиснув люто
очиськами й завернув коня. За ним рушили й гриді. Він більше не
хоче ламати своєї гордості перед цими простолюдинами. Ба, -зна­
йде на них іншу управу. Супроти богів і локонів свого високого
роду не піде! Не хоче йти сама у його двір — не тягтиме. Син і тут
ростиме.
А тільки-но відкинеться од материного молока, силою забере.
Комонники уже потемки чвалали до Києвої гори. Бралося на
холодну ніч. Сторожко вдивлялися у землю молоді зорі, кліпаючи
в подиві за людську затятість.
На дворищі старого Соловія влягався розтривожений гомін.
Терем для Славини і земля! То велика щедрість! Ба, ні! Хай бере в
жони. За звичаєм!.. Буде княгинею Славина… А може…
Гніва заламувала руки біля овина, ловила очима останні від­
світи вечірньої зорі. Посилала молитви до Дажбога-Ярила, до отця
безсмертного й негаснучого Вогню, благала висвітити ярим світ­
лом темні закамарки людської душі… Бо й сама розгубилась тепер,
не знаючи, чого хоче: терем і землю? Чи щоб Славина стала кня­
гинею…
Гніва благала Перуна і Ладу, Рода і Стрибога допомогти їй
осягти мудрість.
— Зодягни красою і напої добротою дитя моє, великий Роде!
І ти, воїне Перуне, натягни лук справедливості і врази супостатів
наших, що чинять недобре… І дай нам мудрості, і позбав лукав­
ства…
Скидалися руки Гніви у щирому молінні. Душа її терзалася у
ваганнях і сумнівах… Сама ж вона не знала, як бути дитині. Кого
слухати — розум чи серце? Та певно ж, Соловій уже обрав для
Славини путь!.. Як на неї, то найліпше йти до сусідів. До дерев­
лян. Податися до Ірпеня, а там уже й деревлянські пущі. А князь
деревлянський Ніскиня? Чи ж прийме?.. Люди приймуть. Мовили
двораки, ніби Тур збирається йти на деревлян. Бо Ніскиня відо­
соблюється, своє держання міцнить. Тож, певне, буде захищати від
кривдника Тура й Лупкині. — Ая… може ж, і захистить…— уголос прошепотіла Гніва і за­
йшла до горниці, де уже кублились чорні сутіні, то тут, то там
снували якісь шерехи. Щось немовби рипіло чи кректало, чмокало
й сопіло… Мабуть, добрий дух оселі Домовик бився із Мороком.
Чи, може, потерчата, голодні й голі, нишпорили по виталищу, ви­
шукуючи якийсь шмат пряжма чи печеного буряка. І раптом над
усіма тими звуками пролунав голос Соловія:
— Збирайся, дочко. Я поведу лодію до Ірпеня.
— Сіє добре,— обізвався хтось на покуті. Ніби знайомий го­
лос.— І я поїду з тобою.
Аж тепер Гніва впізнала голос баби Красички. Славина готува­
лась до подорожі.
Хозарський тархан Ієхуда міцно стискував щелепи. Його високе
смагле чоло під вузьким шовковим пов’язом, кінці якого звисали
па спину, побіліло від напруги. Від цього різкіше виділялись високі
дуги густих смолянистих брів, що розкрилювапися над переніссям
топкого, з ледь помітною горбинкою, носа. Ніби від якоїсь внутріш­
ньої настороженості його борода видовжувала і без того довгасте
лице тархана. Стрункий, міцний стан його, перехоплений неширо­
ким паском із срібною пряжкою, хитнувся в сідлі. Ієхуда нагнувся,
наче видивлявся щось на землі, затим легко сплигнув додолу.
Здивовано присів навпочіпки. Перед ним стирчав загнаний в
грунт меч. Кілька таких же мечів лежало обіч. Таки правду сказали
його люди: поляни-руси не дали данини; намість неї кинули отсі
мечі…
Тархан Ієхуда рішуче розігнувся, випростався: на нього стриво­
жено дивились мовчазні вої, пильнували з-під гостроверхих шкі­
ряних шоломів за кожним його порухом. Вони бачать Тарханову
ганьбу. Чекають від нього слова. А що він може сказати? Одне
лише: війна!
Війна з цим непокірним слов’янським племенем, що засіло на
придніпровських кручах і підібрало під свою владу своїх близьких
родичів. Війна! Бо ватаги-дружини русів-полян знову безборонно
пронизують хозарську землю до Ітиля і до Джурджанського моря.
І вже не можуть їх спинити ні накази царя-бека і кагана, ні раті
іирхинів-полководців, ні орди кочових племен, що нині заполони-
ііи хозарську землю. Біда із тими дружинами — вони мають під-
іримку поселян-оратаїв слов’янських, що живуть біля Дону, а так
само й осілих хозар-землеробів. Бо ті дружини полян захищають
їх від грабіжників-кочовиків, що нишпорять по степах і витолочу­
ють їхні ниви. Кагани й царі все більше й більше накликають тих
ординців, аби душити ними тих непокірних хозарських тарханів,
беків та етельберів, котрі не хочуть визнавати іудейської віри.
І.Злм 345
33 Тархан Ієхуда підійшов до вершини високої кручі, зупинився
над урвищем. Був він невисокий, стрункий, з трохи вигнутими
назовні тонкими ногами — як у кожного, хто змалечку сидить у
сідлі.
З-під його ніг зірвалось каміння. Посипалась земля. Сухий по­
тічок її прошурхотів по скелястому прямовиссю, далі поміж куща­
ми й корчакуватими низькорослими шелюгами. Тархан збентеже­
но стежив за тим шурхітливим потічком, потім перевів погляд на
околицю нижнього града — Подолу, де в’юнилися вулиці рукомес-
ників — гончарів, кричників. кожухарів, рибарів, золотарів… Біля
валу, поблизу річки Почайної, шумувало торговище. Стояли довгі
купецькі валки із осторожниками, горіли вогнища під казанами;
поряд стояли і лежали вівці, телята, кози, коні, корови… І все це
тепер чаїло для нього, для тархана Ієхуди, небезпеку. Все це за­
явило, що не хоче коритися, віддавати свої набутки його кагану і
царю-беку.
І він, довірений муж бека Ханукки, має тепер повернутися до
своєї столиці з порожніми руками. Бо отсі мечі за спиною — то не
хліб, і не хутра, і не меди, і не сувої лляного полотна. Мечі — то
війна. Тархан Ієхуда мусить зараз же сказати про це своїм людям: ві­
йна! За непослух — війна! За поглум над каганом і усім каганатом —
війна! За зневагу до нього, тархана Ієхуди і його воїнів,— війна!
Але… але Ієхуда зараз нічого не скаже. Він ще раз оглянувся
на своїх верхівців-осторожників. Скільки ж їх тут? Небагато. Вони
уже збагнули причину його сум’яття. Війна? Кияни піднімуться
усім скопом і вмить усіх переб’ють. А князь Дир, певне, тільки й
чекає, щоб вони взялися за мечі, уже й рать свою завчасно підго­
тував. Либонь, зараз вона стежить за ними із довколишніх чагарів.
Звідусюди стежить. Князеві лучники тримають стріли на тятивах,
і досить тільки одного непевного руху, жоден з них звідси не ви­
рветься живим.
Ієхуда пильно вглядається в очі своїх людей. Чи розуміють вони
це? Вої заворушились, рішуче поклали долоні на руків’я своїх ме­
чів. Одне його слово — і зблиснуть тонкі леза їхніх Хорезмських
мечів…
Ієхуда нахилився, підібрав якийсь камінець і з усіх сил пожбу­
рив його в зарості, що встеляли кручі. Зашуміло листя, а коли
камінець у щось вдарився, над його вухом просвистіла стріла…
Тарханове обличчя зблідло. Він скочив у сідло й крикнув до своїх
людей:
— Заберіть цю данину!
Кілька верхівців спішилися, повкидали мечі киян у шкіряні
міхи. Рушили до почайнівського берега. Вони не будуть битися із
велеможним київським князем Диром у його граді. Вони прийдуть
34 сюди більшою силою пізніше. І своїми ордами знесуть усі оселища
слов’янські — від Дону до Дніпра! А зараз треба якось уникнути
сутички.
Та коли почали наближатись до того місця, де вони залишили
свої лодії, побачили на березі натовп озброєних киян — у кольчу-
іах, шоломах, зі списами в руках, луками за плечима. При боці у
кожного на опояссі висів меч.
Ієхуда спинив свій загін. Що се? Кияни хочуть понищити їх?
Чи вкинути у воду? Але ж хозари нікого й пальцем не зачепили.
Попи навіть не пішли скаржитися князеві на зухвальство киян. За
віщо ж його, високорідного тархана, принижувати? Ієхуда примру­
жив очі — важкі повіки прикрили люту ненависть в гарних зіни­
цях. Але повні рожеві уста його розтягувались у привітній посміш­
ці Гой осміх стирав з тарханового обличчя личину благородства.
Піп став схожим на запопадливого лакузу з дурнувато-облесливою
посмішкою. Якісь боги покарали вродливого хозарина отим дур­
нуватим осміхом, що оголював не тільки його великі зуби, але й
хижу душу.
Кияни щільно обступили загін хозарів. Тархан нишпорив очи-
м;і — хто тут серед них старшинствує? Усі однаково закуті в коль­
чуги й шоломи. Жодного ялівця не видати! Тоді Ієхуда здійняв
погори руку:
Я тархан Ієхуда, присланий сюди моїм каганом і царем-
іігі ом. Я прийшов до вас, полян, по данину. Хочу говорити з кона-
U)м Диром. Коназ! Я жду твого слова. Я жду! — лякливо вдивлявся
в ніян, що оточили його загін і мовчки все тугіше стискалися в
І’ Ільцс.
Крім підняли списи й спрямували на непрошених прибульців.
І її- достоєн говорити з нашим князем! — мовив басовито
ішнм сивовусий червонолиций ратник,— Кажи, що маєш, нам.
Хто єси? — глипнув на нього тархан, гарячково думаючи про
НІ чи і веслярів. Хто ж його порятує у цю скрутну мить?
Єсмь Радим-воєвода. Кажи!
Князь Дир має ряд із каганом і його людьми про данину. Ряд
і а данини ні.
Данину забрали.
Го ж мечі!
Гака наша данина віднині…
Кисвпчі присягали хозарським каганам…— почав було тар-
ХПІІ.
Князь Тур нікому не присягав.
Але ж Тур-Дир Києвич? — обурився тархан.
Кіп великий волостель у слов’янських племенах! — запере­
чнії Радим.
35 — Князь Дир — є родичем царя-бека хозарського Ханукки.
Тримає в жонах його дочку — найкращу квітку Хозарії — Чечак!
— Лупкиню? То забирайте оте добро назад! — гукнув хтось.
— Га-га-га! — Регіт вибухнув над головами й гучно покотився
понад берегом.
— Забирай свою колючку!.. Бісицю!.. Отруйницю!
— Не велено,— лагідно посміхається тархан. Відчував, що на­
товп уже починає гарячкувати, дратуватись на кожне його слово.
Але ж і мовчати не можна.— Наш бог хозарський покарає Чечак за
порушення заповідей: жона убоїться мужа свого.
— Ваш бог? Так ви ж продали свої душі і своїх кумирів чужому
богу! То він за плату все простить вам!
Тархан Ієхуда лише посміхався згідливо, боячись, що; цей по­
ганський натовп жорстоких нечестивців ось-ось підніме його на
списи.
— Маю говорити з Чечак!.. Каган просив… Цар-бек наказав
їй…— Тархан боровся за кожну мить життя.— Хочу говорити з
хозарським купчиною беком Барджилем!
Радим опустив свій спис. За ним так само зробили його вої.
— Ходімо! — коротко мовив боярин Радим,— Один іди. А сих
залиш! — очима вказав на тарханових осторожників.
Кияни відразу випустили з кільця Ієхуду, а решту розгублених
хозар обступили ще тісніше.
Тархан занепокоєно дивився на них, потім погляд його нена­
роком спинився на бурунистій течії Дніпра, над якою з відчай­
душним криком кружляли білогруді чайки. В його серце мовби
враз ударила холодна хвиля священної слов’янської ріки — Дани
Перуна…
Бек Барджиль, великий хозарський купчина, що мав на тор­
жищі при Почайні кілька десятків ларів, жив неподалік від берега.
Він уже знав про Ієхудину пригоду й чекав на нього. Стояв на
порозі свого високого дому, що вікнами дивився на Щекавицю, у
довгому, з сірого сукна, подірі, перев’язаному на грудях золотим
паском; його сиве кучеряве волосся на маківці прикривала мілка
повстяна шапчина. Випнуті вилиці купчини були вкриті старечим
рум’янцем, що пробивався крізь видублену вітрами і сонцем шкі­
ру. Вузькі очиці під навислими широкими бровами дивилися на
гостя нетерпляче й стривожено.
Які новини оповість? Яку волю бека оголосить високорідний
тархан, улюбленець Ханукки і двору?
— Біда! — швидко кинув тархан, ледве відкланявшись за звича­
єм. Хапливо обвів поглядом обійстя Барджиля, ніби зважував, чи
знайдеться в ньому якийсь закапелок для схову.— Кияни забрали
моїх воїв… Вони десь поділи усіх моїх веслярів,— Аж тепер у його
голосі затремтів розпач.
36 Барджиль мовчав. Пощо спішити язиком своїм? Можливо, що
нічого не трапиться того!.. Можливо, коназ Дир лише полякає хо-
мр. Ллє правдою є те, що поляни-руси данини вже не давати­
муть.
– Руси возгордилися своєю силою. Зламали покору! — обурю-
II,ївся чи жахався тархан Ієхуда. У нього спітніли долоні, метуш­
інню бігали очі.
— Спіши, тархане, назад,— спокійно порадив Барджиль.
Не встигну вже!.. А Чечак? — Ієхуда раптом згадав про дочку
цмря-бека й допитливо глянув на купчину.
Обличчя Барджиля враз мовби закам’яніло. Його широка по-
і мішка, що надавала всьому виду хозарина привабливості, ніби
наша. Затвердли блискітки в маленьких чорних очах. І тільки тоді
пірхан Ієхуда зауважив, як постарів цей поважний Барджиль, си-
шчи отут, над Почайною. Ніби розчинився в минулих літах. А він
інім’ятав його ще повним надій і сили, коли разом із Чечак і її че-
ііиддю відправлявся до Києва. Стільки років Барджиль був вухами
II очима хозарського царя в полянській столиці! Він не поспішав з
відповіддю, але нарешті тихо проказав:
На неї остання надія.
Вони так і стояли на порозі високого дому. Барджиль не запро­
шував тархана на гостину, не пропонував ложа для відпочинку, не
присилав рабинь, щоб гостеві помили ноги. Навіть не припрошу-
піііі до столу. Прикрив важкими підпухлими повіками очі й тихо
монип:
Гобі треба негайно, зараз же — бігти. Хтось та має повер­
н у ті і. до Ітиля! — Серце у тархана обірвалось, надто ж коли
І •і|ї ї міні, підтвердив, що у нього воїв уже немає.— Немає ні вес-
мірім, ні лодій… Мої люди доправлять тебе потай до Неситьця.
\ МІМ вмі.ми челядь від орд. Ось золото. І кистень. Всередині у
ньому залізний стержень. Б’є добре…
Долоні у тархана спітніли. Йому доведеться ще й вбивати?!.
Барджиль сумно хитав головою, немовби стверджував полохли-
ін ідо гад и свого земляка.
Коли іархан Ієхуда шаснув із двору разом із бековими людьми,
Іііірд/киль узяв сучкуватий ціпок і попрошкував на Княжу гору.
11.1 нього гам чекала одинадцята жона київського князя, найкраща
і мі і ка Хо іпрії Чечак, яку тут зневажливо прозвали Лупкинею.
Всі ні роки перебування в Києві для бека Барджиля були неве-
■сними Мав усе винюшкувати, викручувати, пускати намови і по­
тное, мав усе зважити наперед і знайти вірних людей, щоб допо­
ки и ні отій Чечак стати повноправною господинею в домі і в серці
І урм-Дира. А відтак і в усіх слов’янських землях. Не для самої
III чнк старався Барджиль. Сам лютував на неї і зневажав за горо­
37 биний розум і велику, як тіло верблюда, пиху. Уболівав Барджиль,
як чесний і відданий хозарин, за свого царя і свого кагана. Та й
за себе. Вознесуться цар-бек і каган, вознесеться Хозарія, коли
приєднає до себе Подніпров’я, і йому і його роду слава впишеть­
ся на віки. І землі нові, і шана. Скажуть: це тихий та мудрий бек
Барджиль так зробив — намовив жону київського коназа Дира,
щоб вона полонила серце мужа свого і навернула його в свою
віру; прилучила до свого роду, і він сам охоче приєднав свої землі
до Хозарії… От і стала Хозарія великою, переступила межу Дону і
міцно поставила ногу біля Дніпра!..
Старався Барджиль від щирого серця. Але Чечак не в усьому
слухала його. А коли досягла чогось, то забула про Барджиля, зо­
всім зневажила його раду. Отоді все й почалося…
Тепер Хозарія втратила данину від полян-русів. А ще більше
втратила слави й честі. Хто нині скаже, що хозарський каган мо­
гутній, того вмить засміють, і не тільки поляни. Нічого собі велич
хозарська, якщо кияни високорідного тархана Ієхуду пошанували
мечами, а його лодійщиків потопили в Дніпрі!.. Розкотиться сія
недобра слава по окольних землях, і володарі їхні будуть пальцями
тицяти в хозарів! А найбільше ромеї.
Возносливі й пихаті гречини тепер неодмінно придумають для
хозарських торгівців нові мита, побори, заборони й обмеження в
Цареграді, Сугдеї, Херсонесі, в усіх таврідських городах. Вони із
задоволенням принизять їх до рівня поганських другосортних пле­
мен. Не захочуть пускати на великі торжища… І за все це в одвіті
буде він, бек Барджиль! То ж мусить неодмінно щось придумати.
Недаремно ж його рід прилучився до віри обраного народу, який
має панувати над усіма іншими народами. Як сказано: «Хай по­
служать тобі всі народи і поклоняться тобі всі племена. Ті ж, що
проклинають тебе,— будуть прокляті; а ті, що благословляють,—
будуть благословенні…»
І він, купчина-хозарин із давнього роду білих хозар, молитовно
склав руки на животі… Передихнув. Озирнувся: уже подолав чима­
лий шлях до тієї Княжої гори. Уже під ним гомонів і клекотав ру-
комесний Поділ. А поглянув угору — то побачив, що до вершини
прямовисся ще дуже далеко.
Зітхнув, попросив у свого бога помочі. І знову думки закруті-
жились у його голові. Десь у глибині душі Барджиль інколи сумні­
вався в тому, що новий іудейський бог істинно й щиро прийняв у
своє лоно родовитих хозар.
Барджиль знав напам’ять священну книгу — Талмуд, читав кни­
гу Буття, Старий і Новий завіт, твердо знав про те, що бог обіцяв
лише праотцям іудейського народу — Аврааму, Ісааку, Іакову —
благословити в них і в сімені їхньому всі племена земні, що тільки Іудейський люд був обраний богом для того, аби він панував над
іншими народами і давав їм царів. То коли Барджиль творив свої
молитви до бога і просив дати його племені силу й мудрість, аби
вивищитись і в чужій землі, і над іншими народами, то завжди
нумав про те, що він просить не за себе, і не за своїх родаків-
чоіар, а за отих, котрі сидять у найліпших палацах Ітиля, мають
багато земель і стад і змушують усіх слугувати — працею, розумом,
талантом, самовідданістю. Тож і виходило, що прості й довірливі
кочівники-хозари, чи вже осілі земле-роби-хозари, навіть богом
були ошукані.
Бек Барджиль тоді починав бунтувати. Бачив добре і знав до-
і>рс, що цар-бек Ханукка, як і його брат Обадій, і всі родичі їхні,
и к і стали тарханами, беками й етель-берами,— були іудеями, ніко-
іо до себе не наближали, окрім своїх, і нікому не дарували благо­
датей, земель, городів, домів, рабів — окрім своїх. Відсували подалі
під себе навіть такі можні стародавні роди хозарські, як рід бека
Барджиля, що білими вежами височить над великим Доном… Бо
вони, тільки вони — рід Обадія й Ханукки — мовляв, обрані для
іюлодарювання над іншими.
Ось він, бек Барджиль, і його батько скільки вже дарували
іімрю-беку табунів коней, отар овець і кіз, скільки бранців-слов’ян
підправили до червоного палацу в Ітиль, одначе не сподобилися
киги у хоромах царських. Те було дозволено тільки їхнім єдино­
кровним одновірцям. Барджиль залишився ізгоєм і після того, як
в жони собі взяв дочку небагатого купчини із Дербента. Може
сому, що його чарівна Ревекка була із родини не вельми знатного
тривнії, який недавно втік із Цареграда, не стерпів жорстокостей
s|»и* ііімііських законів. Ізгоєм Барджиль залишився і тоді, коли
і ї їи’ і м мі-я читати й пасати і як ідуей, і як сарацин, і як гречин. Знав
чим,їло про життя й звичаї інших народів і племен. І все ж ним
іребуиали. Іноді дозволяли сісти поряд і робили те з таким вигля-
цім, ніби ощедрювали золотом. А він жадав не зневажливої ласки,
и ііонодлрювання! Хотів мати нові землі і нові городи на побережжі
І і урджаиського моря, хотів сидіти поряд із царем завжди. Хотів,
щоби він і сини його могли жити в Ітилі…
Колись, перед від’їздом до Києва, Барджиль сказав про це ца-
Iїї пі Годі Ханукка, запустивши п’ятірню в свої густі сиві кучері,
чнтро прискалив на нього своє велике чорноброве око, сказав,
їмо бек Барджиль має здорове честолюбство. Він відверто говорить
про ге, чого жадає. А коли чоловік знає, чого хоче, тоді іде до
і ікн і мети навпростець. І ніщо його на тому шляху не спинити.
Ін іік-нтежився враз Барджиль, коли помітив, що якась іскринка
минулась із примруженого ока Ханукки в друге, і тої ж миті те
і|і\чг шпигонуло його ненавистю. Коли Ханукка помітив на об­
39 личчі Барджиля ознаки переляку, брови його зметнулися вгору,
товсті зморшки вкрили велике, із залисинами чоло. Маленькими
випещеними пальцями цар-бек почав перебирати тугі сиві кучери­
ки своєї бороди. Нарешті мовив:
— Маю до тебе велику довіру. Поїдеш у Київ, до полян-русів.
Князеві їхньому віддаю дочку, Чечак. А ти — вуха мої і очі мої
там!..
Слова Ханукки скупі, але повнили надіями.
Чечак-ханум мала прокласти Барджилю шлях до багатства і
слави.
Але чим довше він жив у Києві, тим впертіше гасли сподіван­
ня; тим більше гризли його душу сумніви щодо прихильності бога
до нього. Та про ці сумніви не знали в Ітилі. Там знали, що бек
Барджиль був добрими вухами й очима царевими, а інколи — і
його хитрим розумом.
Добре торгували крамом його люди; добре зустрічав Барджиль
гостей із свого багатомовного краю; добре дбав про славу хозар­
ського кагана — вдавалося йому посилати своїх гінців через степи
й орди, щоб повідомити Ітиль, коли руські дружини готувались
перегородити поле черленими щитами.
О, сей черлений щит руський! Сей меч двосічний! З роками не
слабіли руки, що тримали їх, навпаки — ставали міцнішими… І
ось зараз… Сплетені ним, беком Барджилем, сіті в княжому теремі
враз розлетілись під ударами руського меча…
Нарешті Барджиль вибрався на Княжу гору. Широкою, вто­
рованою дорогою, простував до княжого двору. Палац Тура був
складений із витесаних брил сірого каменю, з усіх сторін захи­
щений високим валом, поверх якого ще стояла дерев’яна рублена
стіна. Лише з одного боку — над прямовиссям урвища — не було
ніякої опаси. Та звідти й не добутись до палат. Тільки звідси, через
браму, над якою височить дерев’яна сторожова вежа. До неї й на­
близився Барджиль.
Ніби й не було видно княжих гридей-опасителів, але як тільки
бек наблизився до брами, йому назустріч вийшло двоє вусанів при
мечах і в шоломах. Барджиль чемно вклонився, склавши на гру­
дях руки, приязно посміхнувся на всю ширину вилиць, оскалив­
ши жовтаві зуби. Здавалося, з його вуст ось-ось злетить привітне
слово — так запобігливо вдивлявся він в очі гридей. Опасителі ж
мовчали, пасли хозарина суворими непривітними поглядами.
— До княгині я… До Чечак-ханум…— проказав бек.
— Такої тут нема,— прогув старший вусань. Барджиль схилив
на одне плече голову, знову широко посміхнувся, ніби чомусь рап­
тово зрадів:
— Звичайно ж… Є княгиня Лупкиня! Я до неї.
40 — Не велено,— сухо одказав той же вусань. Барджиль нараз
ніби злякався — його не пускають до княгині? До дочки царя?
— Хто ж… не велів? — прошепотів найлагідніше.
— Не велено… от і все.— Строго глянув на нього той же осто-
рожник. Бек збагнув, що нічого іншого від нього не почує.
_ Д-а-а…— згідливо, з щирою посмішкою, закивав головою.
Чемно вклонився. Важко повернув назад.
Навіть здаля видно було, як зігнулись його плечі, як він увібрав
голову, немов на неї раптово упав неймовірний тягар.
Княгиня Лупкиня не прорвалась ні до серця, ні до влади у па­
лаці князя Тура.
Найстарший син оболонського рибаря Соловія — рукатий і
цибатий Бусл — і справді нагадував довгоногого крилатого пта­
ха, якому в глибокі правіки кланялись в роді Соловія. Три діди,
гри старійшини роду — Соловій, Німаня і Сварун — одночасно
стверджували, що таким-от був і їхній пращур, князь слов’янський
Бус, якого облудою прихопили разом із сімдесятьма старійшинами
кляті готи й розіп’яли ондечки на тій горі, що й тепер називається
Бусловою. Це там, де річка Либідь вливається у Дніпер. Поряд же,
на полі, ті самі готи вбили і всіх старійшин. Відтоді і назва того
поля — Буслове поле.
Давно все те було. З тих пір у їхньому роді, в кожному коліні,
старшого сина називали Буслом. Був і в коліні Соловія найстар­
ший брат Бусл, та ще молодим упав під мечем хозарина. Тож свого
старшого сина Соловій нарік Буслом. Пам’ять про великого пра­
щура мала лишатись не тільки в назві гори, але і в іменах нащад­
ків. Коли Славина принесла княжатко додому, то Соловій уперся
було, щоб наректи немовля Буслом. Але мусили були зважити, що
все ж то було княже дитя, відприск київського волостеля. Чи дове­
деться йому сидіти на київському столі, чи ні, але рід зажадав, аби
в імені дитини зберегти найважливішу прикмету його народження.
Найпаче ж клопотались про це баба Красичка та Гніва. Зрештою,
діди поступились. У їхніх дітей ще будуть сини, ще когось назовуть
Буслом. А от чи будуть княжата — того вже боги не скажуть.
Та й на те зважили — мужа Гнівиного названо Буслом, але
щастя принесло йому те ім’я? Цибатий, рукатий, ніс тонкий і до­
вгий над ріденькими світлими вусами, чуб, як віхоть пшеничної
соломи, стирчить над вузьким чолом. Справді тобі лелека, бусл,
бузько, чорногуз, бацян, гайстер чи як там ще називають цього
довгоногого, договшийого птаха. А що з того?
Собою, усі ж бачать, невдатний, норовом ніби смиренний,
мовчкуватий. Що на умі — не второпаєш. А нині життя таке пішло,
що як не вирвеш зубами собі шмат ораниці чи пари волів, то ніхто
41 не згадає, що того Бусла обсіла купа дітей і що всі вони просять
їсти. За все своє життя Гніва так уже нагарувалась-набідувалась
на тій ниві і в тих оборах, що ж ночами кістки гудуть в тілі. То й
злість у неї від тих болістей. І від безсоння. І від Бусла.
Хто ж не відає того тихомира? Ніби й не красен з виду, а на
молодиць оком кидає і це при тому, що мав аж три жони. Від
першої, правда, сам пішов і другу зневажив — не з’явився на ве­
сілля. Бо це вона, Гніва, так наврочила: на світанні посипала січе­
ною сон-травою поріг і стежку, якою мав іти до тієї, другої. Гніві,
бач, присягався-клявся, на сіні з нею світанкував, а брати в жони
іншу хотів — молодшу. Ну, то вона й побігла до старої відунки-
знахарки. Та начарувала відворіт-зілля, дала Гніві, то й відвернуло
його від тої любаски. Не пішов Бусл на своє весілля…
А вона ж, Гніва, як тоді колотилася! Іде, було, повз ниву, що
під горою, де Бусл косить. Тремтить уся, аж коралі на довгій сма­
глявій шиї видзвонюють. А з грудей пісня їй рветься на волю. На
всю оболонську сторону кращої співухи не було. Співає, аж в небі
дзвенить її голос. Бусл ніби й не чує — і голови не поверне. Тільки
бачить: здригається кісся в його міцних руках; коса врізається в
землю. Помічає, що люди уже насміхаються. А їй що? Не питала
ні в кого броду — пливла по хвилях своєї любові сліпо, як тая
лебедиця…
Отак і стала йому жоною. Але його рід не злюбив Гніву. Мовили:
звабила піснями. І нині про те не забувають. Причарувала, кажуть.
А що з того? Коби відала, що ніякого щастя не принесе їй той
Бусл, то не співала б. Не бігала б попід тією горою. То лишень в
казках бусли-лелеки приносять людям щастя. У житті — не так. У
житті — інакше.
Ти, калина, ти, малина, над водою схилилась.
Над водою схилилась, я, молода, зажурилась.
Я, молода, зажурилась, що од роду свого одбилась.
Ой піду я, гукаючи, свою долю шукаючи.
Одгукнулась моя доля коло синього моря… Гей!..
Тужили потім Гнівині пісні за незнайденим щастям. А тепер
вона проливає сльози над доччиною долею. Що не робить, де не
ходить, а в голові сумні думки снуються, як оцей човник у її ру­
ках… бігає… бігає… то в один бік, то в другий, а все навколо однієї
основи.
Тче Гніва полотно. Тепер надбати його треба і для Славини,
і для княжати, для Осколота їхнього. Потай переправили вони з
Красичкою їх в землю деревлянську. На схилі піщаного пагорба,
що навпіл розрізає широке плесо ріки Ірпінь, мужі оболонські зро­
били добру хижку. Неподалік й оселище деревлян, яке називалось так само, як і річка, що слугувала за межу між полянською землею
і деревлянською. Без людей не проживеш самотиною, та ще коли
мале дитя на руках. У осельців добули козу, курей. Знайшлася і
баба-знахарка: коли-не-коли нагляне, зіллям хворість яку з дитяти
вижене. Наче все передбачили, а серце болить. Не дізналася б зла
Лупкиня; не наскочили б гриді деревлянські; не винюхала б вовча
зграя… Та й деревляни — люди чужого племені. Живуть за своїми
звичаями й поконами, на своїй, не чужій землі. Хто зна, як вчи­
нять, коли довідаються, що Славина — від полян.
Гніва перекидала човник з одної руки — в другу, змахувала з
пекучих повік сльозу. І далі гримала лядою ткацького верстата, а в
очах мигтіли стрімко натягнуті нитки основи…
Взимку не встигла доткати полотна. Гадала, вистачить. Та не
вгадала. Тепер от весна на вулиці, а її наздогнала недороблена
робота. Та ще купчина якийсь об’явився в їхньому оселищі — ску­
повує полотно і суху рибу, навзамін пропонує сіль або хусту ро-
мейську. Яка жона відмовиться від тієї ошатної вдяганки? То й
поспішає Гніва. Швидко і впевнено злітають її мозолясті руки над
основою. Туди-сюди ширяє човник. А ляда — стук та стук… ви­
рівнює і збиває нитки…
Добре, що в поле уже сини ходять. Браві у неї отроки — Ізток
та Гордослав. Нині з Буслом порають поле. Ходять уже і біля корів.
Легше їй на руки стало.
Крізь снування ниток і думок прорвалося хряпання хвіртки.
Хтось чалапає по двору, тупцює по ґанку. Пригинаючись у дверях,
до світлиці заходить Бусл. Щ о так рано? Гнівині руки млісно за­
вмирають на ляді. Бусл прийшов, либонь, прямо з поля — холо­
ші ногавок закочені вище щиколоток. На босих ногах — пилюга.
Сердито кинув повстяну шапку на лаву, сів край столу. Мовчкує.
Затим підводиться, іде в сіни, набирає в цеберці кухлем воду. П ’є.
Заходить у виталище і вже не сідає — метеляється перед очима
туди, сюди… туди, сюди… Гніва вичікує. Бо зірветься в крик її мов­
чун, спалахне, як соснова скіпка, ще й турсоне під бік. Отакий цей
Бусл Нарешті він зупиняється перед її верстатом. Відкашлюється,
готується до розмови.
— Мовили… Кхе-кхе… Князь на деревлян іде.
Гніва сіпнулась тілом. На деревлян!
— Як?
— На брань, мовили, іде.
— На бр-а-нь?.. Пощо ж… так? — не йме віри молоди­
ця. Розширила свої великі сірі очі. Ловить кожен порух вузького
Буслового обличчя. А воно, обвіяне весняною смагою, тверде, рішу­
че, чимось для неї завжди тривожно-вабливе, тепер не обіцяв нічого
втішного. Суворо блискають його темно-сині, ніби аж чорні очі — Мовлять, не шанують Києва деревляни. Не прислали данини
князеві нашому.
— Не шанують…— повторює Гніва. І раптом їй спадає на дум­
ку: — А як же наша Славка?
— Мовлю ж: князь рать збирає. Треба й мені.
Звичайно ж, хай він піде, може, захистить дочку і дитятко її… А
інша думка вже нагадує про господарство, про ниву… Та й волів не
буде кому як слід попорати. Коні… Корови… Але ж Славка!
— Що буде із Славкою? — зітхає Гніва й гнеться до ляди.
— Нічого. Князь Тур, гадаю, не наскочить!
— Хай боги її боронять там…— Гніва зводить очі до віконця —
там небо, там обиталище великих і мудрих богів, що захищають їх
від напастей і бід,— То коли збирати?
— Позавтра, мовлять, уже й виступати.
Мліло тіло, тремтіли руки. Гніва збирала Бусла в похід. Хто
знає, чим обернеться ця війна для них. Добре було б, якби поляни і
деревляни не ворогували. Але тоді київський князь простягне свою
руку і за Ірпінь, дістане Славку! Забере її на згубу у свій двір! А той
Ніскиня… Мабуть, не може забути, що колись його пращури сиділи
на київських горах і побудували на них ще до Кия свої порубіжні
городки. Відтоді загонисті деревлянські волостелі вважали ці кручі
й довколишні землі своїми. Києвичів не хотіли визнавати. Тож ки­
ївські князі час від часу мусили мечем нагадувати возносливцям про
свою перевагу і про першість полянської землі серед інших племен
подніпровських слов’ян. Авжеж, черлений руський щит боронить
і їх, деревлян лукавих, від дикого поля. І деревляни, і волиняни, і
дреговичі, і кривичі — за їхнім, полянським черленим щитом! Тож
і мусять давати данину Києву. За кров полянських мужів.
Та коли ординські копита не стукають у їхні ворота, те все за­
бувається. Не тільки воїв, а й данину на дружину не посилають.
Із них, подільських та оболонських худих людей, княжий двір і
його тіуни деруть потяги, й правежі, й данину… і людей… Скільки
вже голів полянського племені висіялось білими черепами в степах
Задніпров’я і Подоння, коли Тур гамував жадібність хозарську!..
Тепер — ідуть на деревлян. І не знати, чи їм, полянам-русам —
оратаям і рукомесникам, радіти чи плакати за той похід. Що він
принесе в дім простолюдина — згоду сусідів справно брати й на
свої плечі частку кривавої данини на війну чи невтішний плач і
скорботу за пролиту братню кров…
Гніва збирала Бусла в похід, а в серці не влягалась тривога.
Треба б навідати Славку й попередити, аби тихо сиділа. Та одвезти
борошна, й сиру, й копченини якої. Попросить вона Красичку —
удвох безпечніше та й швидше доправують човном до того піща­
ного ірпінського пагорба.
44 Баба Красичка щиро зраділа запросинам Гніви. Довкола при­
гаслих її очей засміялися сіточки зморшок, і очі ті, старечі й добрі,
іасвітилися життям. Вона її трав цілющих набере для княжати, і
масельця візьме. Заметушилася, заклопоталася стара, усім єством
своїм посміхалася, бо давно радість не переступала порога її само­
тньої хижі.
Рано-вранці спустили на воду рибацького човна й погнали ти­
хою ходою — бо проти течії — попід берегом, повз деснянську
заплаву, до Вишгорода, а там — уже й Ірпінь. Тихоплинна, ніби
стояча вода в тій широкій та не дуже глибокій річці. Там уже легше
веслувати. Нелегка то справа для перетруджених жіночих рук. Але
все долає мати, яка спішить на поміч своїм дітям.
Гнівина розважливість підносила її над власними бідами й бо­
лями; вселяла надію, давала снагу. Жадання побачити дітей ско­
ряло в її серці усі відстані, нахиляло до землі найвищі небеса. Не
було нічого святішого й солодшого для неї на цій землі, як праг­
нення допомогти Славині і її малятку вистояти в цьому розгойда­
ному пристрастями житті…
Красичка кермувала, Гніва пружно гребла веслами воду. Човен
тихо плив попід очеретами, ковзав по лататтю, шурхав поміж за­
рослями верболозу. Мовчали. Дивувались прозорості ранкового
неба, золотавому світінню, пташиному щебету у прибережжі. І та
земна радість, і те сяяння ранку ніби відтіснили темні бентеги й
важкі думки, що тривожили жінок.
Учаровувались земним раєм, що дарував щедру тиху радість
буття, пили п’янкі трунки лугів, чули себе часткою цього світу —
безмірного й вічного. І ніби самі розчинялись у безмежжі й вічнос­
ті цієї краси, перед якою відступали всі знегоди і суєта людського
життя…
Уже йшли ірпінською водою. Гніва втомлено затримала весла
на рогачиках і, тримаючись за лозину, оглянула річковий простір.
Враз аж випросталася в напрузі, Красичка й собі озирнулась і міц­
ніше затиснула в руках весло. Човен крутнувся, шугонув носом в
очерет і застряв.
По широкому плесі ріки їм навздогін пливли вітрильники.
Блискала-шумувала вода між ними. Уже чутно було й лопотін­
ня полотнищ. Жінки вдивлялись у своїх попутників. Зрештою, їм
нема чого боятись — везуть своїм мужам, що рибалять в ірпінській
заплаві, ядиво. Нікому до того немає діла…
Відштовхнулися від очеретів, завернули на середину.
Вітрильники наближались. їх було два. Певно, князеві лодії летять
до деревлянської землі. Але чому ж так мало?
Вітрильники догнали човен, стишили хід. Наближаються до
них. Гніва трималася рукою за борт човна, Красичка й собі по­
45 клала весло. Вичікували. Ось уже порівнялась з ними перша лодія.
На кормі встав на повен зріст якийсь муж у довгій свитині, зняв з
голови повстяну шапчину й став до них махати. Чужак, не русич,
не полянин. Якісь купчини.
— Де тут найближчі оселища? Чи далеко?
Гніва й собі звелася на рівні, роздивлялась. Авжеж, хозарські
купчини кудись правують.
— Уже скоро й буде! За піщаним горбом і оселище! Відразу ж
за поворотом.
— На якому боці?
— Тримайтесь лівого. Отам і село.
Купчина вдячно блиснув посмішкою. Ніби десь бачила те
восково-смагляве широке обличчя і чорну закучерявлену бороду.
Та вітрильник рвонувся вперед. За ним ковзнув і другий.
А сонце вже повернуло на вечір. Жінки ледве піднімали весла.
Ніби й близько вже, а сил не вистачало.
— Перепочинемо,— зітхнула Гніва.
— Гаразд…— погодилась Красичка. Розв’язали вузлики, захо­
дилися полуднувати, хоча ще й не обідали… Невдовзі їхній човник
знову тихо ковзав по воді. Незчулися, як сонце почало відсвічу­
вати рожевими зблисками в хвилях, як рожево-багряними пасму-
гами стало переливатись небо. Враз зачорніли ліси над берегами.
Нарешті проминули піщаний пагорб і сільце біля нього. Назустріч
їм летіли вітрильники. Придивились — ті ж самі. Пропливали
близько, але до них уже не озивалися. Тільки видалося Гніві, що
до неї привітно осміхнулось знайоме обличчя куцобородого куп­
чини. Де ж вона бачила його? Далебі, чи не той самий, що ходить
до них на виселок і скуповує полотно та сушену рибу. Це в нього
вона хотіла добути собі барвисту ромейську хусту.
Вибралися на берег. Витягли з човна свої клунки, ледь поміт­
ною стежиною попростували до бору. Тут, під старими соснами,
біля струмка, стоїть хижа Славини. Он і коза припнута до кілка, і
кури насторожено підняли на них голови.
Та на поріг ніхто не виходив. Гніва скинула з пліч свій міх з
борошном, поставила на землю плетений кошик.
— Славко-о! — гукнула. Голос її потонув у шумовинні лісу.
Коза метнулась з усіх ніг вбік, за нею зірвалось троє козенят. Ого,
Славчине господарство зростає. Красичка перепочила й собі гук­
нула: — Славко-о!
Довкола німувала тиша.
І раптом Гніва скрикнула. Змахнула руками й кинулась до две­
рей. Бігла несамовито, нажахано, хапаючи ротом повітря…
Двері хатини були розчинені навстіж. У сінцях валялось пере­
кинуте цебро, поруч на долівці — дерев’яний кухоль. У світличці
46 пес було перевернуто догори дном. Зім’ята верета на лавиці. Зі
сволока зірвано гак, на якому висіла вербова колиска. На підлозі
череп’я від розбитої миси й горщиків… Якісь таті… грабіжники все
тут потрощили. Але нічого й не забрали!
— Славко-о!.. Славко! — розтинав тишу Гнівин голос і глухо
повертався назад від стовбурів вікових сосен.
Тихо шульпотіла вода в прибережній осоці. Під ногами шарудів
золотистий пісок. Поволі вщухало шумовиння лісу… До хатини
щільною стіною підступали сутінки.
Красичка завела козу з козенятами в сіни. Гніва сіла на поріг,
важко дихала. З очей котились сльози. Славки не було.
— Може, де в ліс пішла? — намагалась розраяти її Красичка. З
надією вдивлялась в лісові нетрі.
Гніва не відгукувалась. Незрушно дивилася у простір і нічого не
бачила. Вона уже знала, який то купчина скуповував у рибацькому
оселищі полотно й рибу.
Довгі руки Лупкині таки настигли Славчииу долю.
Комонники і піша рать князя Тура підійшли до межі Полянської
землі, за яку правила широка тиха річка Ірпінь. Цього літа води
її затопили всі переправи й піщані береги. Луки перетворились у
суцільні болота. Над ними розкошували хмари комарів і мошкари;
шугали зграї білогрудих чайок, плавали табуни диких качок і гу­
сей, злітали у високості лебеді, бродили у твані журавлі й лелеки.
Добратися до деревлян, що сиділи в своїх лісових гніздищах
по той бік ірпінської заплави, пішій раті було нелегко. Через те
вої князя Тура спинилися на підвищеному правому березі і стали
іабором. Ніхто не знав, скільки їм тут стояти і чим закінчиться цей
похід, тому й почали подекуди насипати вал.
Князь у супроводі воєвод ходив уздовж берега й розмислював,
и к добратись до того лукавця Ніскині, що, певно ж, бачив! Бачив
його рать і не висовував носа. Знав, що за болотами й лісовими
річками не дістати його. Хіба що водою.
Раптом князь побачив Бусла. Той прилаштувався на великому
і попі з очерету, звісив ноги у воду н списом цілив у хвилю — по­
топав на рибу.
Швидким впевненим кроком підійшов до Бусла. Той споло­
шився, звів на нього свої круглі темно-сині очі під пшеничними
(іровами. Такий же пшеничний острішок чуба стирчав над побо­
розненим зморшками невисоким чолом. Щирий подив чи пере­
тік, дитинна чистота Буслового погляду враз притамували збурену
душу князя. Спинився — і не знав, що сказати.
— Я… сули он… на юху набрав…— Бусл винувато кинув погля­
дом на берег. Там у траві тріпотіли міцними смугастими хвостами
кілька добрячих судин.
47 _________________________________
— На юху?.. А-а…— промимрив князь і знову розгубився —
такою щирістю віяло від обличчя цього Бусла, що не мав сили й
охоти його в чомусь винити.
— Славина даремно боїться мене…— несподівано для себе по­
скаржився Буслу князь.
— Не тебе, княже. Твоєї Лупкині боїться! — пошепки довірив
свою таїну Бусл.— Мовили ж: струїти її хоче.
— Струїти? — стрепенувся Тур. І знову жаром обпекло йому
серце. Клята хозарка тихцем урядує в його домі!
— Мовлять же: Бистрину згубила. На Славку важить. От вона
і сховалась.
— А син?
— З нею ж, мовлю тобі,— Бусл подивився на ріку, про щось
подумав і доказав: — О-он-дечки там… у тій хижі.
Тур остовпів. Уперся очима в той берег, в ту самотню хижу.
— Човна маєш? Ага, де тут його взяти! Лагодь пліт! Зараз пере­
беремось туди! — крикнув Буслу.
Бусла немовби вітром звіяло. Скочив у воду з того снопа, за­
брьохався, вибіг на берег.
— Та я вже… Мовлю ж тобі — зробив. Думав уночі… сам!..
— С-а-м! — розгнівався на нього Тур.
Удвох витягли пліт із вільшаника, спустили на воду. Уперлися
жердинами в берег. Воєводи Микульчич і Радим лише тоді угледі­
ли князя, коли пліт опинився посередині річки. Схопились за го­
лову: князь без осторожників! А як там його деревляни схоплять?!
— На плоти! За князем! — гукнули в два голоси. Але вої тільки
подивувалися з воєвод: де ж ті плоти? Лишень рубали засіку до­
вкола становища.
— Вали сосни! В ’яжи плоти! — Воєводи лиш тепер здогадалися,
що все це потрібно було їм зробити завчасно.
А князь Тур уже був на тому березі. Ішов з Буслом стежиною
до хижі. І вкрай здивувався, коли на порозі їх зустріла… Гніва! І
Красичка!..
— Се ти?
— Учора… хозарські купчини забрали їх… нас обігнали…
— Кого забрали?
— Славку й Осколта. На лодіях з вітрилами йшли. То був
отой хозарин, що на торжищі багато ларів має,— прошамкотіла
Красичка,— Я його впізнала.
— Бек Барджиль? — скрикнув Тур.
— Мабуть, він, княже…
— О-ох, донечко моя! Онучку мій! — тихо й уже безслізно голо­
сила Гніва,— Доженіть же їх! Заберіть же їх!
Тур мовчав. Коли се були хозари, та ще й сам бек Барджиль, то не до Києва повезли вони Славку й Осколта. То вже вони погнали
лодії вниз по Дніпру, до моря, а там через Дон і до Ітиля їм шлях
проліг. У чорну хозарську неволю. Щ о там їх чекає? Авжеж, не
царські палати. І не про їхнє щастя й славу подбав бек Барджиль.
— Коли ж се було? — Князь Тур уже отямився од несподіванки.
Тепер розмислював, як бути далі, що має робити.
— Учора надвечір. Ще сонце не сіло…
Погоню!.. Догнати й перехопити хозарські лодії. Але як? Вони
тут без лодій. Навіть без плотів. До Києва гнати гінця — згаяти
час. А вітрильники мчать по течії на полудень, до Руського моря.
Потім — повз Херсонес і Сурож, через Самкуні — Керч — до
Бузану-Дону… Звідти — волоками — до Волги й Ітиля. Скільки ж
днів мине на це?
— Бусле, добрий муже. Відправ додому жону й матір. Та візьми
десь коней і людей з собою візьми — воїв моїх. Скачи до Сугдеї…
Перехопіть Барджиля.
— Але ж… деревляни коней не дадуть. Хіба що князь їхній
Ніскиня дасть.
— Ніскиня? Далебі, чекає, аби пустити мені стрілу в груди.
— Хозари ж, мовлю, вороги й для деревлян! — стояв на своєму
Бусл.
Тур важко сів на поріг хижі, безнадійно махнув рукою — нема
про що говорити!
Важкі думи опосідали Тура, стискували тугим бугом скроні. Що
вчинить цар-бек з його нащадком? Славку продадуть у рабство —
до Єгипту чи до арамеїв. А сина — єдиного спадкоємця київського
столу? Можуть і його продати в рабство. Чи просто вбити. Щоб за­
лишити київський стіл без законного переємця. Тоді тут почнуться
чвари, міжусобиці. Ослабне Полянська земля — хто захоче, той і
пригорне її під свою руку. О, тоді тархан Ієхуда першим приведе
свою орду до Києва шукати потоплених своїх воїв і поганьблену
честь. Але… Коли б, хотіли позбутися княжати — учора вбили б.
Навіщо для цього везти до Хозарії? А то, бач, погнали його під охо­
роною. Дві лодії!
Тур замислився ще глибше: якась тут велика таїна… щось інше
умислили хозари… Недарма ж Лупкиня так настійно жадала взя­
ти у свої руки спадкоємця. Може, хозарином надумала зробити —
прилучити до своєї віри, до свого роду — і його іменем панувати
над слов’янами. Може, для того й Барджиль викрав дитя… Хто зна.
Але, напевне, не для добра полян-русів. Не для добра Києва…
До Ніскині! Швидше до нього! Кожен згаяний час збільшує
відстані між Туром і його сином Осколтом.
— Ходімо! — гукнув сердито до Бусла.