«Приветствую тебя,
Отечество Вадима!»
К. Рилєєв
У славному місті Новгороді, на берегах Волхов-ріки шумувала
весна. Озивалась весільними гуками, хороводами, щасливим смі­
хом. Все це линуло зі Славенського кінця, з подвір’я лодійщика
Величара.
Та враз весільний гомін урвався. На порозі Величарової горни­
ці постав посадник — боярин Гостромисл. У білій широкополій
єпанчі на соболях, туго підперезаний широким, золотом гаптова­
ним поясом. Уперся руками в одвірок і своєю дебелою статурою
загородив вихід із виталиша.
— Не даю своєї згоди! — гримнув Гостромисл,— Негоже нашо­
му знатному роду падати так низько! — У боярина тремтіла велика
чорна борода. По обличчю стікав холодний піт,— Віспо, чуєш? Не
для жебрака тебе ростив!.. Не буду порушувати покону давнього!
А ви чого дивитесь? — гримнув на гридей, що товпилися за його
спиною,— Хапайте його! До Волхова тягніть!..
Люди схоплювались із довгих лавиць, мовчки тулились до стін.
Гриді ж підбирались до присадкуватого молодика, який разом із
заквітчаною молодою сидів на покуті під мисником.
Але юнак миттю зірвався на ноги й вискочив на стіл.
Вихопив невідь-звідки меч і щосили крутонув ним довкола себе
так, що аж у вухах засвистіло. Здивований зойк переріс у гомін.
— Диви! А на вигляд такий ніготний! Ото крутонув!
— А, відроддя Пекове! На боярина руку піднімаєш? Ану тягніть
його за ноги! — Гостромисл першим кинувся до столу, ухопив
молодика за ногу, але той одразу ж вирвав її з його чіпких рук. Як
тільки боярин знову нахилився над столом, щоб все ж стягти його,
молодий ловко підняв ногу й наступив на широку Гостромислову
бороду.
— А-а! — заволав боярин,— Відпусти!
— А-а! — стоголоссям обізвався подив у горниці.
52
«./-• ‘ а. ^ г у г г п – ,;. .*• г-< • *«’ % > _ ✓ — Вадиме! — задзвенів високий стривожений голос заквітчаної
білокосої молодої.— Вітець же просить!..
Кілька гридей підбігло до боярина, але Вадим розмахнувся ме­
чем.
— А геть звідси! — басовито крикнув, і ті відскочили.— Уб’ю
всіх! Усіх!..— Знову крутнув у повітрі мечем, аж у вухах прохурча-
ло.
Попід стінами стало тісніше — люди немовби хотіли злитися зі
струганими дошками, якими були обшиті стіни горниці.
— Вадиме…— заламувала молода свої руки над головою.—
Вадимоньку-у… Не треба! Відпусти його!..
— Геть усі! — Вадим не звертав на неї уваги. Несамовито блис­
кав очима. Його хвилясте русяве волосся розсипалося на плечах,
вибилося на чолі з-під тонкого пасочка. Високо занесений меч
готовий був упасти на будь-чию голову.
Німа тиша встановилась у виталищі. Чути тільки сопіння боя­
рина, який так і стояв зігнутий, сідницею до людей. Лише очима
люто крутив вусебіч. Обличчя його наливалось важкою червінню.
І раптом Вадим розреготався.
— То де ж поділася твоя сила, боярине? Чи вона вся в бороді
опинилась? Га? І челядини твої не порятують тебе? Го-го-го! Га-
га-га!.. Мене бояться більше, аніж тебе? Хо-хо-хо!..
Гості у світлиці заусміхались, загомоніли й собі. Правду рече
їхній Вадимко. У боярина, певно-таки, вся сила в бороді!..
— Ха-ха-ха!.. Га-га-га!.. У бороді!..
Гриді відводили очі вбік — кому ж охота підставляти свою голо-
пу під меч отого несамовитого зухвальця? Відітне той горщик — і
оком не моргне! Не приліпиш тоді!..
Гомін і сміх наростали. Боярин крутився, як пес у капкані.
Знущальний регіт ставав усе дошкульнішим.
Славне було весілля! Такого ще й не пам’ятають новгородці!
Одружувався добрий молодець із Славенського кінця, син знаме­
нитого лодійщика Величара з боярською донькою Вісною. Та й
сам знаменитий не менше! Що вже собою вдатний, а ще ж як уда­
рить по гуслях та як заспіває, серце від солодощів мліє.
А як во славніїм в Нові-граді,
А і як був Садко да гусельщик-от,
А і як не було багато незліченної золотої казни…
Де вже там утриматись на ногах! Звеселяться і небо, і зорі, і
сонце. Навіть сосни підуть шпарко навприсядки, похитуючи свої­
ми важкими шапками-кронами.
Щедро обдарував знадами сина свого великий новгородський
рукомесник лодійщик Величар. Бо й сам колись, мовили свідущі,
53 мав їх удосталь. Тож недарма ім’я таке носить, певно, боги не по­
скупились на чари для доблесного новгородського мужа. Навіть
волхви нічого супроти нього не вдіють, хоч і клянуть його по своїх
капишах.
Віднині разом із волхвами озлобились на рід Величарів ліпшії
мужі і Славенського, і Неревського, і Людинового кінця великого
міста Новгорода. Бо люблять його худії смерди-ратаї, і кожум’яки,
і теслярі, і кричники, і здателі. Хай-но лише гукне Величар чи син
його славний — Вадимко отсей. Ураз ополчиться весь робітний
люд і на цьому, правому боці Волхова, і на лівому. І піднімуть на
списи й ратища усіх володарів трьохсот золотих поясів! Усіх зна­
тних мужів! Здеруть із них оті пояси, а самих кинуть з вічового
мосту, що Волхов-ріку перетинає.
А нині — яка пригода! Яка дивина! Вадямко Величарів умкнув
дочку новгородського боярина посадника Гостромисла й бере із
нею шлюб!.. Боярину ж своєму ногою на бороду наступив!.. Ну й
пригода! Ну й дивина!
— Ого-го-го! Га-га-га! Хо-хо-хо! — вже тряслися тесові стіни
горниці. Той регіт перекинувся за поріг на подвір’я, далі на всю
забиту людом вулицю. Здається, регоче, аж здригається, увесь
Славенський кінець. Давно ж усі відали, яку велику любов пода­
рувала їм мати Лада. Про свою Вісну Вадимко розповідав у піснях
всьому світові: «Гой, красуне Вісно, гой, лляна коса, у тобі во­
скресла на землі краса…»
Ні, боярину Гостромислу не спинити цього реготу. Найліпший
муж Новгорода, посадник його, улюбленець волхвів, володар усьо­
го Людинового кінця, тепер мусить покірно слухати той регіт, тер­
піти оту ганьбу від чорного люду, від чародія-знущателя Величара
і його зухвалого гусельщика!..
— Го-го-го! Потерпи ж, боярине! Га-га-га! Змирися, голубе!..
Гі-гі-гі! Уху-ху-ху! Родичайся з нами!
Трясуться стіни Величарової горниці. Вологим сміхом бризка­
ють білі зуби Вадимка, очі його іскряться синім відсвітом. Він бо
нині переможець! Звитяжець! Змусив загонистого посадника за­
мовкнути! Ото посадник!.. Ото властитель вічового новгородського
Буєвища!1..
Враз Гостромисл відчув за своєю спиною якесь човгання по
мостинах, якесь сум’яття. Хтось там пробирався до нього. Хтось
ніби ішов на поміч, вигукував:
1Буєвище — у Новгороді частина Дитинця-дідинця, кладовища, місця,
де в старовину збиралось віче біля капища, правився суд, відбувались язич­
ницькі ритуальні ігрища та адміністративні відправлення. (Див.: История
СССР, 1971, № 2, с. 39).
54 — Поможіть… Корець срібла дам… Злато дам…
— А візьміть-но секирь та відсічіть йому оту бороду! — почувся
гучний голос Величара-лодійщика,— Нумо, молодці! Хто зуміє од­
ним ударом відсікти бороду? Га? Аби отсей боярин не був такий
пихатий та лукавий! Тільки ж щоб голова уціліла! Все ж — родичі!..
Він поклав на край столу сокиру.
— Атож. Бо хто візуватиме тоді на Буєвищі?
— Га-га-га! Охочих є чимало!..
— То шо? — спинився біля принишклого Гостромисла Величар.
Уперся вузлуватими руками в боки, повертав сивою головою то в
один бік, то в другий.— Охочих нема?
— А коли з тією бородою і голову заодно, га? — пискливо гук­
нув хтось від сіней.
— У-у-у…— завертівся боярин. Упізнав верескливий голос ко­
пача Славенського кінця Біди. Знав-бо його важку руку! Чорні,
міцні, залізні п’ястуки, яко у Чорнобога, були в цього ковача.
Клешнями своїми голову скрутить вмить, хутчіше, аніж підкову!..
— Ну, Вадиме, дуже охочих на тую роботу не знаходиться.
Доведеться тобі самому збити з боярина пиху! Га?
— Вадиме, утни тую бороду!
— Мечем би… Воно звичніше.
— Секирь би дали йому! — чулися звідусіль поради.
Вадим мовчки й зосереджено уперся кінцем меча в стіл, при­
мружив, приміряючись, око.
У горниці поволі вщухав гомін. Ото весілля так весілля! Одвіку
такого не бачили!..
Раптом Вадим відставив одну ногу назад, зігнувся для розмаху і
підніс руку з мечем угору. Ж-ж-их!
— О-о-о… х-х-х…— зітхнули стіни.
Тої ж миті Гостромисл важко гупнув на підлогу.
Величар підійшов до столу, зібрав у жменю відсічене волосся
бороди і підняв його над головою:
— Ось вона!
— А-га-га!.. Ха-ха-ха!..
— А боярин помер!.. З переляку!..
— Отче! — зойкнула в кутку Вісна й звалилась на руки друж­
кам.
Вадим пружно зіскочив зі столу, поставив Гостромисла на
ноги. Бліде обличчя бояринове смикалось. По щоках стікали сльо-
ііі. Він плакав. З гніву й образи. Із зненависті до цих чорних лю­
дей, до зчорнілого сонця, під яким вони разом жили і яке зараз
реготало над ним. Чорнобоже, скарай їх найстрашнішими карами!
Всемогутній Світовиде-Триглаве! Пожери їх усіх гамузом! Нашли
найлютіші напасті на дітей їхніх!..
55 — Не сумуй, боярине,— весело басив Величар,— Пожартував
ти з нами, то й ми в боргу не лишились. Ну, давай свою руку —
сваття ж бо єсть! — Лодійщик теро-нув свою шорстку широку до­
лоню об поли довгої, змережаної внизу сорочки (на весілля синове
нарядився!), рішуче простяг її Гостромислу. Але боярин відступив
як ужалений вбік, схопив сокиру і з усього плеча рубонув нею в
обличчя лодійщика.
Ноги Величара враз підкосились. Вадим ледве встиг його під­
хопити. Поніс на подвір’я.
Приголомшені люди кинулись із горниці. Над натовпом про­
лунало:
— Кров за кров!.. Око за око!..
— Піде рід на рід… Біда!..
— Вісно! Геть звідси! — наказав Гостромисл дочці, що знетям-
лено водила очима і вже не стогнала, не молила богів.
Примара біди повисла в повітрі. Дихалось важко, щось души­
ло в грудях, щось сковувало душу. Усі відчули наближення лиха.
Невблаганного…
А вона ж, Вісна, так чекала щастя!
Безвільно ступила крок за батьком, коли він смикнув її за
руку. Безвільно подивилась поверх голів гостей, що уже юрми­
лись на подвір’ї. Тут коїлось щось незвичайне. Смикнулась на­
зад і зойкнула. Тої ж миті шарпонувся назад і Гостромисл. На
подвір’ї стояв лемент, ґвалт, вереск. Гості Вадимового весілля
розгублено збилися докупи, як зацькована вовчою зграєю отара
овець. їх тиснули до стін дому, до огорожі і онбару якісь невідо­
мі воїни, У кольчугах, з буйволячими й бичачими рогами над
шоломами. Варяги!
З Волхов-ріки налетіла ця ватага варягів. Якоюсь бурею при­
било сюди сих лютісних морських грабіжників. Багато вже літ
підряд вони не дають спокою усьому слов’янському побережжю.
Це від них море Велетське тепер все частіше називають морем
Варязьким… Криваві напасники косили людські голови мечами.
Мовчки, зосереджено, безупинно. Захмелілих мужів в’язали і скла­
дали на землю, як снопи. Жінок не брали — відштовхували пріч.
Гостромисл розгублено тупцяв поза спинами. Ніби когось від­
шукував чи видивлявся у натовпі. І раптом кинувся до варягів:
— Хапайте його! В ’яжіть! Це тать! Розбійник! Зарізяка! Беріть
його — ондечки він — Боярин підбіг до рогатого воя, поцупив його
за руку до горниці. За ним ввалились у дім інші варяги. Хтось від­
штовхнув Вісну, яка вбігла слідом за ними. Хтось уже в’язав руки
і Гостромислу. А він кричав:
— Це посланець Чорнобога! Беріть його!
Та варяги й без того уже валили додолу Вадима, нишпорили по скринях, перекидали на столі миси з їжею і питвом. Усіх волокли
на подвір’я.
І тоді Вісна схопила вибитий із рук Вадима меч. Підбігла до
переляканих гридей, що вилазили з чулана й інших закамарків. І її
високий дзвінкий зойк пролунав над побоїськом:
— Б-и-й!.. Б-и-й! — неслося услід варязьким грабіжникам, що
поспіхом тягли пов’язаних мужів до Волхов-ріки, де стояли їхні
лодії. Довгошиї змії із роззявленими пащами, які прикрашали
носи тих довжелезних лодій, уже вигойдувались на хвилях.
— Б-и-й! — котилося услід залізним нападникам, що з ходу
стрибали в лодії й хапались за весла. Навгінці за ними нісся натовп
людей з воринням у руках. Частина залізних воїв збилась докупи,
перекинула зі спин на груди невеличкі щити мідного блиску й до­
вгими списами наїжачилась проти людей, що наступали на них.
Крок за кроком варяги, злагоджено задкуючи, відступали до
ріки. Лодії були під вітрилами. За якусь мить вони ковзнули по
чорних хвилях. За ними здійнялась біла піна.
Вісна й інші новгородці, що бігли слідом, вскочили по коліна
у воду. Ріка зустріла їх пінистою пружною хвилею, що ледь не
позбивала їх з ніг… Варязькі лодії забрали кілька новгородських
мужів. Серед них були боярин Гостромисл і Вадим-гусляр…
У горниці стояла тиша. Величар, з пов’язаною головою, лежав
на полу, знеможено розплющивши очі, й раптом тихо скрикнув.
Перед ним стояв чужинець-воїн, у рогатому шоломі, в кольчузі.
Терпляче очікував, доки той розкліпить важкі повіки. За його спи­
ною стояла Людана, жона Величарова, й ще якісь жінки.
— Ти хто? — нарешті обізвався до нього лодійщик.
— Слов’янин єсмь. Бодрич Местивой. Не хочу іти з варягом
Буєм. Хочу бути тут! — говорив поспіхом, немов боявся, що його
не дослухають.
— Людано… Одведи його на горище,— прошепотів Величар.—
А завтра… Проведіть його до Велесового капища. Наш добрий бог
врятує йому життя,— пояснив лодійщик жіноцтву.
— Ходи за мною! — махнула до сіней Величарова жона.
Местивой бігцем добрався до драбини, що стояла в сінях і була
приставлена до лазу на горище. Швидко зник за лядою.
Жінки услід похитали головами. Мовчки розходились. Авжеж,
вони знали се старожитнє вірування пращурів — хто перебуває в
обителі богів, той недосяжний для кістлявої баби Морани! Хай
живе сей бодрич Местивой! Може, чужі боги захистять і їхніх му­
жів, котрих нині зла доля відібрала у них!..
А другого дня биричі усіх трьох кінців Нова-города —
Славенського, Неревського і Людинового — просурмили збір на
57 віче. Старійшини і ліпшії мужі кінців — усі триста золотих поясів і
великих борід — мали повідати люду новгородському про важливі
справи, що віднині лягали на плечі кожному осельцю града.
Величар, який ледве оклигав після весільної потіхи, також зби­
рався на віче. Лаштував на свої чересла шкіряний пасок з мечем,
затикав за той пасок ще й сокиру. Кликав з собою синів — стар­
шого Бравлина і найменшого — Далька.
Жона його — тиха й сумирна Людана — мовчки витирала очі
кінчиком убруса, що туго стягував на голові її важку косу. З му­
жем, знала, сперечатись намарно. А що він замислив щось пота­
ємне, що йде на віче при зброї і синам наказав засунути за паски
топірці,— то вже вона була впевнена. Та й що можна було думати
інше, коли отаке жахне сталося в їхньому домі? Забрали варяги її
середульшого сина Вадима. Кудись завезли лихії напасники. На
якихось торгах продадуть у рабство. Які ж боги допоможуть їй,
матері, повернути сина додому?
Людана молилась щиро усім богам, яких знала. Приказувала
свої молитви-просьби до сонця, до зір, до неба, до землі. Коли
ввечері одвела потай того бодрича Местивоя до капища Велеса,
упіймала на дворі найліпшого когута, відтяла ножем його гребе­
нясту голову й спустилась до Волхов-ріки. Вкинула того півня у
хвилі, ще й коврижку із весільного столу віддала Волхову. Неси,
неси, ріко! Біжи, біжи, водо! Знайди її милого синочка, порятуй
його від напасті, принеси його на чистій хвилі до рідного поро­
га!..
Дома розкладала по кутках і при порозі хліб, м’ясиво і рибу — для
домовиків. Нехай Щур і Пращур повернуть додому її Вадимка!
Світло-сірі очі Людани пригасли. Повіки сльозились безпере­
станку, сіточка тонких зморщок довкола очей ставала густішою.
Опустились ураз зів’ялі уста, і вся вона ходила, немовби побита.
Гей, боги, навіщо вділили ліній молодиці стільки горя-біди? Хіба
вона не шанувала вас належно, як те учив давній покон? Пощо
відібрали у неї сина-співуна, її найбільшу любов земну? Щоб зро­
бити його робочою худобиною, безсловесною скотиною навіки-
віків?!.
Тамувала у грудях ридання, що розтинало серце. Далі вела бесі­
ду з богами, що так несподівано увірвали їхнє тихе сімейне щастя.
А все через отих бояр загребущих. Чуло її серце — не кінчиться
добром Вадимове сватання. Не для бідаків ростять вони своїх до­
чок!
У бояр новгородських — багато всіляких добр, і злата, і срібла,
а ще більше возносливості й пихи. Жадають себе поставити нарівні
з богами, тож платять волхвам за те золотом.
Ох, Людано, нерозумна жоно, грішно і в помислах хулити во­
58 лодарів своїх, а найпаче — волхвів, божих віщунів, що денно й
нощно розмовляють з богами і мають від них довіру. Піди но кра­
ще сама до капища, понеси богам найбільшу жертву, за сина свого
Вадимка, то вони й порятують його!
Ця спасенна мисль зірвала матір на ноги. Як тільки-но Величар
і синами пішов на віче, вона кинулась до скрині, почала вивер­
гати усі свої надбанки — сорочки-мережанки, рушники, убруси,
намисто, червоні хзові чобітки, які взувала за увесь вік лише один
раз — на своєму весіллі. Взяла їх, зав’язала у вузлик. Навіщо вони
їй, немолодій жоні? Хотіла було невістці подарувати, та де тепер
нона, її доня жадана?
Хутенько накинула на плечі сіру вовняну свиту,— хоч і весна, а
ще прохолодно. Поверх убруса пов’язала чорну хустку. Натягла на
ноги щоденні потоптані й перелатані постолики, у яких поралась
по господарству. Уже вийшла за ворота. І враз сумнів її сколихнув;
чи ж достойне її приношення? Чи ж буде благосним воно для бо-
ґів? Чи прийме його грізний волхв Ярогнів? А коли не прийме?..
Треба б іще взяти щось…
Бігцем повернулась до горниці. Окинула швидким поглядом
мисник, лавиці, ларі. Далебі, є у неї срібний напалок — колись
при сватанні Величар віншував її тим дарунком. Ото його й забере
зараз! Віддасть богам найдорожчий оберег її щастя.
Метнулась до мисника — напалок ховала у невеличкому гли­
няному кухлику. 1 раптом від несподіванки завмерла — той кухлик
стояв поряд із великою срібною чашею. З тією самою, що колись
купчини грецькі дали Величарові за кілька лодій, які він разом із
синами видовбав за зиму. Купчини ті набрали тут гори хутра со­
болиного, зубів моржа, а також воску, меду, лляного полотна. Не
хотіли давати лодійщикові золотих, то дали оту срібну чашу. Так
і стояла вона роками без ужитку, доки не забули всі за неї. Стоїть
собі на миснику срібна чаша, потемніла від часу, подекуди взялася
прозеленню. Тільки тьмяно відсвічували ребристі ручки, що вче­
пились у боки чаші, немовби дві вигинисті гадюки.
Людана торкнулась чаші. Вона легко обізвалась срібним дзво­
ном. Боги! Це вам буде найліпший дарунок за сина її. Збережіть
лишень йому життя! Верніте його додому!..
Тремтячими руками вкрадливо вкинула у вузлик ту чашу.
Подалася до капища, що стояло на пагорбі. Від нього ж, від того
узвишшя, колись і селище їхнє прозивалось Холмоградом. Це було
давно, тільки її мати пам’ятала ті часи, коли славени прийшли сюди
і Дніпра і зайняли цей високий правий берег Волхова. Мовили,
що в ті давніші часи були окремі оседлища і на лівому березі —
ІІерев і Людин. Та з’єдналися старійшини усіх цих слов’янських
осідків в одне віче. Тоді й звели новий городок. І почали зватися
59 всі Новгородом. Мали єдине віче і єдине капище Велеса на тому
ж таки місці — на дідинці. Отак і живуть багато літ спільно. Але
славени, що жили на правому високому березі, мали ще й своє
кагіище. На краю Славенського кінця їхнім давнім покровителем
був бог сонця-вогню Коре1, якого тепер називали Хорсом. Від
кам’янистого пагорба, де містилося требище, мужі слов’янські бра­
ли кремінь і робили кресала для видобування вогню. Волхв мав за
те мзду. Тож кресала ті свято збереглись в родинах і передавались
із покоління в покоління. І не доведи, сила небесно, загубити чо­
ловікові той воскресаючий життя камінь! Не докупишся у волхва
освяченого Хорсом кремінця. А не освяченим хіба ж хто ризикне
розпалити домашній вогонь? Біда впаде на весь його рід.
Капище Хорса стояло на тому місці, де до Волхова підходив
земляний вал. Колись кам’яний ідол Хорса стояв на пагорбі під
відкритим небом, дивився просто, ніби радів і сам від того, що да­
рував людям тепло і сяйво від висіченого в нього на грудях кола —
замість серця. А як у капище прийшов з-за лісів і полуденних
рік новий волхв — Ярогнів,— капище обнесли глибоким ровом
і валом, на ньому поставили ще й огорожу. І тепер не кожен міг
підступитися до бога й розмовляти з ним, а лише той, кого про­
пустить через ворота Ярогнів.
Волхв Ярогнів, щоб не бути подібним на простолюдинів, тепер,
як і бояри, носив ошатні одяганки, не голив бороди і не підрі­
зав під круг волосся. Заздрісно поглядав у бік Велесового капища,
де володарював головний волхв Новгорода; ревно стежив за тими
боярами, які йшли до того требища, обминаючи своє, Хорсове.
Його цікавили тільки ті, хто має благодатство і золоті пояси, щедрі
дарунки богам! І Людана знову засумнівалась: чи ж достойне її
приношення?
Біля огорожі капища спинилась. Серце тривожно билося в гру­
дях, перехоплювало дихання. Аж очі заплющила. Якщо вже йому
буде того замало, нехай згорить усе під цим сонцем! Разом із крив­
дами людськими й материнськими сльозами!
На її обличчя раптом упала тінь. Людана здригнулась. Може, це
сам Хоре розгнівався на неї за прокляття і тепер спалить її душу?
Зіщулилась, затулила обличчя долонями.
— Не лякайся, жоно, всевидящий Хоре на тебе давно Чекає! —
Лагідний гучний голос знімає страх з душі Людани.— Ти при­
йшла.
Вона розмежила повіки, відняла долоні від обличчя. Білий, у
‘ Деякі дослідники вважають, що назва бога Хорса походить від древ­
нього слова «кърс», що означає «світло», «вогонь». Звідси — «кресало».
Див.: Гильфердинг А. Собр. соч. СПб., 1874, т. 4, с. 183.
60 довгій до п’ят сорочці, з невеличкою сивою бородою стояв перед
нею Ярогнів. Опирався на сучкуватий ціпок. Пильно вдивлявся в
її очі.
Людана ступила до нього крок, простягла руки з вузликом, упа­
ла на коліна:
— Я прийшла… Вадимка нашого… захисти!.. Ось я тобі прине­
сла за труди твої.
Людана тремтячими пальцями розв’язала вузлик, вихопила
червоні чобітки з довгими халявками, які так веселили колись її
душу.
— Ось… чобітки… Хзові! Візьми.
— Нашому заступникові навіщо вони?
— Ну ось іще — чаша. Ромейська. За три лодії купчини дали
Величарові.
Ярогнів скліпив білі повіки, гостро зблиснули його світлі очі
під навислими сивими бровами.
Людана обімліла. Якщо він і цього не прийме, що тоді їм роби­
ти на цьому світі? Хто заступиться за сина її?
Лихоманково трусила свій вузлик, відшуковувала срібний пер-
стеньок.
— Оце іще нападок… срібний…— простягла волхву. Ярогнів
мовчав,— А більше нічого немає! Прийми!
— Це прийму.— Ярогонів простяг руку до чаші й спритно під­
хопив її довгими гнучкими пальцями. Чаша від доторку обізвалась
високим дзвоном,— А це забирай,— Кивнув на чобітки.— Напалок
також візьму. Срібло потрібно Хорсові.
— Авжеж, авжеж!..— повзала на колінах перед волхвом. Тепер
обнадіяно кидала позирки за огорожу, де стояв кам’яний ідол. То
була її єдина надія. Бог сонця і вогню — добрий Хоре!..
Свята материнська віра! Скількох дітей людських ти повернула
з небуття!..
Дома Людана молитовно зводила очі до неба, до Сонця, до ста­
рого Рода і його дітей, до суворої Ріки Життя — Волхова і до до­
брої Мокоші… Повсюди жили повелителі й рятівники людини —
на небесах і на землі, в травах і ріках, у горах і долинах…
— Мамо Дано, це я! — долинуло з-під високого околля. То був
голос Вісни.
— Чого се ти на Славенах? Отець не велів тобі сюди приходити.
— Ой, мамо, немає ж вітця нині в мене. Варяги забрали. І
Вадима забрали… А дядько Будята мені відмову зробив. Каже, ви-
бубнили тобі весілля чорні люди — ти їм і рідня. Не боярська
дочка віднині — чорна чадь. От я і прийшла…— Про все те Вісна
повідала рівним тихим голосом. Безслізно дивилась на Людану. В
її душі все немовби перетліло.
61 — Вовча сить дядько твій, Вісно! — обурилась Людана,— То
заходь до нас. Невістка мені-бо єсть! Ось тобі й червоні чобітки
приготувала я,— Взяла дівчину за руку й повела. Вона була ще у
вчорашній весільній сорочці, але вже без вінця, йшла немов ослі­
плена.
А Людана раділа: боги вже й послали їй полегшу, невістку в
дім повернули! Треба б іще раз сходити до волхва. Перебирала
у пам’яті свої добра, виважувала їхню цінність очима волхва.
Запримітила чіпкий бистрозорий погляд, який той кинув на чашу.
Не відала проста слов’янка, що те срібло-злато потрібно не богам,
а людям, котрі жадали скарбами поставити себе над іншими. Іного
ж їм не дано.
Мовили пращури: мудрість не в словах, а в діяннях. Але слово,
коли воно істинне, несе людям досвід, береже пам’ять. Якщо у
слові не оживе пам’ять — не зійде й слава. А без слави звідки ж
прийде гордість у душу людини? Хто вознесе її над прикрощами
світу і над власними бідами? Ніхто же…
На Буєвищі, на давньому погості, де спочивали пращури ро­
дів слов’янських, стояло віддавна требище старого покровителя
слов’ян Велеса. Йому приносили свої треби роди слов’янської
мови, що прийшли сюди від велетів — від Нерева, й від моря, і від
полудня. Коли тут об’явилися слов’яни від полуденних країв — від
великої ріки — Дани, що називалась рікою Перуна, вони стали всі
жити разом. Була у них майже однакова мова, свої молитви вони
творили спільним богам — Роду і Велесу, Хорсу і всім земним
добрим духам. На Буєвищі хоронили своїх родаків, тут же ста­
рійшини всіх родів творили суд, кермували землями, приносили
найбільші жертви богам.
Згодом Буєвище обнесли земляним валом і Велес-Волос, по­
кровитель скота, опинився у центрі нового градка, який стали на­
зивати дідинцем. Проте в усіх родових поселеннях, яких разом
тепер називали Новгородом — збереглися ще й свої давніші боги-
повелителі, які були ближчими до серця кожного поселянина.
Давні оселища тепер стали називати новгородськими кінцями.
У кожному кінці чорні люди робили свою справу, до якої були
найвдатніші. Славени, що добирались до Ільмень-озера й Волхова
на невеликих лодіях, були добрими лодійщиками, човнярами й
теслярами, уміли ставити високі доми на підклітях з онбарами, ме-
душами, високими вежами — повалушами. Були славени і добри­
ми звіроловами, часто ходили до югри, до самоїдів і інших далеких
полунощних народів; приносили звідти шкурки соболів, лисиць,
куниць, оленів, ведмедів. Тут же, навпроти мосту через Волхов,
вони й влаштовували торги. Через те сюди прибували не лише бо­ яри й купчини від інших кінців города, але й від усього Помор’я,
від Ітиль-Волги, великої вільнолюбної ріки, від Хвалинського
моря, від ромеїв, сарацинів…
Неревчани й осельці Людинового кінця були вдатними рибаря-
ми, ковачами, щитниками, сідельниками, лучниками, гончарями.
Але на обох берегах Волхова люди не забували ростити жито, яч­
мінь, проса, льон. 1 всі ті добра стікалися струмочками її річками у
двори старійшин. їхні комори тріщали вже від збіжжя. Тому вони
тепер радіше брали потяги зі своїх вулиць срібними гривнами або
золотими ромейськими грошима чи дорогими виробами із срібла,
золота, брали чаші, тарелі, перли, колти, напалки, черені мечів,
зброю, вуздечки в золотій чи срібній оздобі, хутра і все подібне.
Можніли боярські роди. Можніли старійшини рукомесних брат­
чин, які також тяглися начепити на свої чересла золоті боярські
пояси.
Тож коли Гостромисла раптово полонили находники-варяги,
його рідний братець Будята відразу ж пригорнув до себе брато­
ві двори, вигнав стару челядь, поставив свою і вже порядкував
у них яко господар. Він також віддавна мріяв порядкувати і на
новгородському вічі. Через те на вічі в Буєвиші Будята не став
очікувати, доки його хтось попросить, а першим зняв свою високу
шапку і ступив у коло яко керманич. Бояри розступились перед
ним — адже Будята був рідним братом новгородського посадника
Гостромисла!
Тої ж миті Будята відчув, що він мовчазною згодою бояр і волх­
ва вознесений над усім новгородським людом і може ним керму­
вати.
— Браття! — гукнув на повні дужі груди,— Браття!..
На доладній його поставі сяйнув широкий золотий пасок. Вітер
пригладив тонкий ворс на соболиних опушках його білої вовня­
ної опанчі. Вдатний із себе боярин Будята! Вічові мужі шанобливо
зняли шапки. Зняв шапку і, Величар. Голова його була замотана
рушником, крізь який сочилась кров.
— Відколи наші пращури сіли на берегах Волхова, відтоді й
маємо боронити себе. Люті сусіди наші, жадібні до наших добр.
Неволять нас і дітей наших. Учора, знаєте, на Славенському кінці
варяги побрали в полон мужів новгородських. Повели з собою і
нашого посадника Гостромисла!.. Що маємо робити? — Будята за­
питував громовим голосом віче,— Що маємо чинити?
— Стати на супроть!
— На нас напускає варягів лютий німецький король Людовик.
— Откуль відаєш?
— Прибув вістовий від бодрицького князя Добромисла, друга
нашого. По всіх своїх землях, мовить, король стріли розіслав —
63 кличе на рать багатого й бідного. Триста лодій уже налаштовано
для воїв, які він хоче кинути на бодричів. А потім — і на нас!
— Іти на поміч браттям!.. Визволимо бранців!..
— Споряджай лодії! — гукало віче.
Будята розмахував шапкою, гамував народ.
Величар з синами підійшов до волхва.
— Благослови на рать! — нахилив перед ним голову.
— Хай тебе боги благословляють… і твій рід возславлять серед
пращурів наших.
— І я з тобою, брате! — широкоплечий славенський ковач Біда
став поряд із Величаром.
— А хто мечі куватиме? Рала і коси? Сиди вдома.
— І я! І мене благослови!.. Оборонимо сусідів наших,— Вони за
нас заступляться!..
— Благословляю, люд новгородський! Здобувай собі славу, а
нашим вогнищам — мир. Бо прийде в нашу землю ворог — усім
ганьба! А вона сильніша від смерті. Благословляю! — Натовп во­
рухнувся. Передні мужі, що стояли близько від требиіца, стали
на коліна,— Загубимо честь свою — загубимо життя. Здобудемо
честь — і смерть не страшна: за смерть сини ваші відомстять!
Могили пращурів благословляють вас!
Ворухнувся люд вічовий, опустився на коліна, припав до землі,
в якій лежав прах пращурів. І раптом волхв, імені якого ніхто не
міг знати, бо він був Великим волхвом, закрутився біля требища,
закричав у шаленстві:
— Не яріться, боги! При сьогоднішньому сонці вам, спасителям
нашим, буде віддана жертва. А ви, діти новгородські, чи готові
присягти богам?
— Готові… Йдемо!..
— Тоді йдіть оружно до місця, яке обрали собі боги. Ось він,
огнь горящий! Освітлює шлях перемоги позаду, і шлях, що веде до
побіди попереду! Оружжям своїм ударимо в ноги Велесу!..
Натовп зірвався на ноги. Мужі шикувалися у довгу вервечку.
Декотрі з бояр стали на чолі її. Будята ж лишився осторонь. А
на Велесовому требищі уже шугонуло вгору вогнище. Новгородці
посунули до нього. Стукали мечами чи сокирами об кам’яні пли­
ти і знову повертали в коло. Високе полум’я звивалось жовтавим
димом над усім Буєвищем. Ніби якийсь дивний звір, впиваючись
в землю, нетерпляче мотав хвостищем. І раптом двоє челядинів
волхва підвели простоволосого варяга, який утік від своєї ватаги.
Руки його були прив’язані до туловища вірьовкою. В очах паленів
жах. Жертва богам!.. А він же шукав тут захисту й порятунку…
— Варяг…— ніби вітер дмухнув словесами над головами.
Бранець упав на коліна:
64 — Сину неба і Рода, Світовиде! Дай силу вистояти!..
Вічовики, що проходили повз нього, уповільнили кроки.
Слов’янська мова варяга, ім’я слов’янських богів спинили й Величара.
Якийсь гарячий струмінь пронизав йому серце, вивів з кола.
— Великий волхве, сей бранець сам лишився у нас. Він єсть
слов’янин, бодрич! — На Величара дивились відчаєні очі чужинця.
У розширених жахом очах блимали відсвіти жертовного вогню,
який мав зараз спалити і його. По обличчю стікав лискучий піт.
Безвусий, як його сини. Як Вадимко! Губи по-дитячому тремтіли
й вигинались від марного зусилля спинити в собі дріж. О лодійщик
звернувся до бранця: — Скажи своє ім’я, сину.
— Світовиде… дай сили… Мати Живо!..— Хлопак був ніби без­
тямний.
— Він слов’янин! — обернувся Величар до волхва.— Не вели
кидати у вогонь. Він молиться нашим богам!.. Він всю ніч пробув
тут, біля требиша нашого господина Велеса. Закон пращурів за
нього. Не вели, Великий волхве, губити його! Боги наші покара­
ють нас за братню кров.
Великий волхв насупив брови. Йому, хранителю поконів старо­
житніх, нагадують, що він порушує їх? Якесь замішання чи сумнів
миттєво змигнули на зморшкуватому обличчі віщуна. І Величар
упіймав цю мить.
— Гріх упаде і на тебе, волхве! Не вели!
— Не вели! — гукнув хтось із протилежного кінця требища.—
Не вели! — прогучало поряд ще кілька голосів. Волхв підняв над
собою руки. Іти проти волі народу — упасти в мерзоту буття.
Великий той муж, хто вміє в критичну хвилю здійнятись над мізе-
рісю. Тоді будеш владарювати над іншими, коли навчишся влада­
рювати над собою, якщо навіть твоя гординя возстає проти тебе…
Але… які слова знайти для відступу?
Мить вагання інколи стає межею життя. На волхва дивилися в
очікуванні сотні обнадіяних очей. На ньому спинився божевільний
погляд приреченого. І волхв знову здійняв над собою руки. Він
милував. Дарував життя жертві.
— Іди! — сказав до бранця і першим торкнувся його рукою.— Да
буде так!
— Слава тобі, отче! — крикнув хтось.— Слав-а-а!..— Здійнялись
догори мечі й списи, сокири й ратища. Це була, може, найщас-
ливіша мить в житті волхва, мить щирої вдячності народу, мить
великого, невимушеного страхом визнання.
— І тобі слава, муже! — кинув хтось до Величара.— Не дав по­
губити слов’янську душу.
— Хто єси, воє? — розпитували новгородці помилуваного бран­
ця.
Ь. Зам . 345
65 — З помор’я єсть, з бодричів-рарогів. Местивой.
— О, рароги-соколи! Соколине плем’я бодричів!..
А полум’я шугало ввись. І сонце вже хилилося до обрію.
Великий же волхв дав щойно обітницю при сьогоднішньому сонці
принести жертву віщому вогню. Як же тепер буде? Жертва мала
освятити майбутню перемогу над ворогами.
Будята, що досі стояв осторонь, підійшов до волхва, який, зне-
можено упершись обома долонями в свій сучкуватий посох, ніби
дрімав. Сорочка на його спині була геть мокрою. Вперше в житті
він порушив обітницю богам. Яка ж кара за це йому уготована?
Будята тихо мовив:
— Вустами Величара-лодійщика боги порятували твого обран­
ця. Але у Величара тут двоє синів. Боги можуть обрати когось із
них.
Великий волхв немовби прокинувся, стрепенувся, уперся по­
глядом в огонь. Ось він, його порятунок! Обличчя його стало чер­
воним від відсвітів полум’я, грізним, налилось рішучістю. Він по­
вернувся до Величара, який поставив бодрича Местивоя між свої­
ми синами — Бравлином і Дальком, щось йому пояснював.
— Ти! — підстрибнув до них волхв і цупко вчепився кістлявими
пальцями в худеньке плече отрока Далька,— Ти єсть угодний бо­
гам! Ти чистий душею!
Величар і Бравлин заніміли. Боги жадають їхнього Далька?
Богам того замало, що забрали у них Вадимка? їм, одначе, не мож­
на суперечити. їм потрібно лише коритися. На їхню милість можна
тільки сподіватись. Але ж Далько… Найменший син його… Кров
його…
Величар упав на коліна. Ударив чолом об землю. І здалося йому,
що якийсь приглушений голос наказує йому: «Людино, пощо шу­
каєш захисту в сильніших, злостивіших, зухваліших? У собі шукай
захисту! У собі!..» То був зойк з глибини душі, але ошуканий, при­
гноблений. Величар не прислухався до нього. І ніхто не підняв
слова супроти володаря потаємної волі богів.
Великий волхв підвів переляканого хлопчину до вогнища.
Челядини Велесові вмить скрутили йому руки вервечками. Отрок
запручався, забився в риданні. І через хвилю захлинувся вогнем…
Кумири прийняли жертву за майбутню перемогу при сьогод­
нішньому сонці… А повз требище у могильному мовчанні йшли
новгородські мужі… Боярин Будята переможно поглядав на цих
слухняних холопів. Тепер усі ці обікрадені духом худії люди ма­
ють вершити його волю. Її зараз і оголосить великий волхв, якому
Будята уранці віддав свою шану і… міх золота… для бога Велеса…
Сутеніло. Сонце сідало за далекі сині ліси. Останні рожево-
сріблясті промені сіялись з прозорого чистого неба над рікою волх­
66 вів і чародіїв. Де-не-де зблискували зірки. Ніби володар небесних
хоромів Сварог просівав крізь своє сито перетерті на жорнах со­
нячні зерна пшениці. Від того білі ночі стояли в ці дні квітеня мі­
сяця над землею новгородською — від краю до краю. У відблисках
сріблисто-рожевого неба й дотліваючого вогнища тьмяво світилися
широкі золоті пояси новгородських багатіїв. Ось перед ними знову
постав босоногий Великий волхв. Здійняв догори обидві руки —
широкі рукава сорочки зсунулись, оголивши зморшкувату, зсохлу
шкіру рук і вузькі долоні, які не знали ні рала, ні молота… Це були
страшні руки…
Великий волхв гучно крикнув:
— Богів наших оголошую волю! Да буде віднині боярин Будята
кермувати у нас на посаді. Посадимо його! — Він обернувся до
бояр. Ті згідливо похитали своїми високими соболиними шапка­
ми.
— Да буде! Посадимо Будяту! — Двоє бояр статечно підійшли
до Будяти, взяли його попід руки й посадили на камінь біля тре-
бища. За давнім звичаєм тепер Будята визнавався посадником усієї
новгородської землі. Віднині він мав силу і владу, правив іменем
богів, бояр і пращурів своєї землі.
— Воля його і слово — від богів! — викрикував волхв.
— Да буде! — Бояри і віче вклонились Будяті.
Тоді Будята звівся на ноги. Вклонився боярам, волхву і вічу.
— Дяка тобі, волхве. І вам, старійшини! І вам, людії новгород­
ськії! Собраття мої і совоїтелі! — гукнув до віча Будята.— Оголошую
волю богів наших: князю бодрицькому Добромислу дати дружину
в поміч негайно ж.
В цю мить зі сторони Волхова долинуло:
— Отче! Отче! Сольба прибула! З Києва, мовлять! — до волхва
бігло два отроки.
Волхв, Будята, бояри і все віче повернулись обличчям до ріки:
якщо сольба з Києва, то неодмінно на лодіях.
Звідти й справді піднімався до Буєвища гурт людей. Попереду
йшов воєвода Ольма. Невеличкий, сухорлявий, з коротко підріза­
ним волоссям. Сиві вуса — до пліч. При боці в нього висів важкий
меч.
Уважно оглянув вічовий люд, підійшов до требища. Кинув у
вогонь жменю землі, статечно вклонився:
— Від київського князя — слава і шана людям новгородським!
Маю повідати, боярове,— Ольма ще раз оглянув насторожених
бояр. Всі очікували зачаєно його слова,— Київський князь велів
передати: Новгород мнозі смисленими боярами чесний єсть і сла­
вен явися по чужих землях. Пощо ж нині хоче із Києвом воювати?
Два літа лодії новгородські не спускалися до Дніпера-Славутича. А
67 нині князь Тур передає: треба йти на ромеїв. Кияни дружину зби­
рають. А як дані не дасте — не бути новгородцям в дружині князя.
Ваше слово, а князя — меч.
Віче зашуміло. Воно зовсім не хотіло брати від русів-полян меч.
Мужі хоробрі згадували давній похід на ромейські гради в Тавріді.
Згадували золото, й паволоки ошатні, і челядь, яку взяли тоді.
Та з часом забулися рани, і кров, і полеглі в бойовиськах. З від­
стані золото блищало вабливіше!..
Будята-посадник мав дати відповідь київській сольбі, розгубле­
но поглядав на своїх бояр смислених, не міг угадати, чого вони
жадають. 1 коли Ольма, не дочекавшись слова посадника, рушив
до своїх лодій, з місця зірвався боярський син Ольг, підбіг до ки­
ївського воєводи:
— Наша згода!.. Передай князю нашу згоду! Наші роди
слов’янські одвіку, мовлять свідущі, жили у дружбі. Не втикали
між собою меч. Пощо князь Тур погрожує мечем? Ми даємо зго­
ду! — кричав Ольг.
— Діло мовить, хоч і молодий. Даємо згоду! — заворушились
бояри,
— Київ — опора наших земель і отчина наших пращурів.
Князеві Туру — наш уклін і наша дружина! — вклонився вже й
Будята до Ольми.
— Авжеж, повалуші й онбари наші оскуділи без золота. Забули
добрі мужі, коли на торгах чага була по ногаті, а кощей — по різані.
Прийшов час ополонитися челяддю й худобою… Дати Києву дружи­
ну!..— кричали уже й бояри.
— А кому вести? Будяті?
Новий посадник від несподіванки укляк на місці. Що се — його
хочуть випхати із Новгорода? Г раптом почув рятівне для себе:
— Геть Будяту! Нехай Величар веде!.. Нехай син його — Бравлин.
Хочемо Бравлина! — волали мужі.
— Бравлин! — радо вигукнув Будята.— Поведе усіх молодий
муж — Бравлин! Син Величарів!.. Добрий молодець новгород­
ський!..
— Да буде!.. Згода! Бери дружину! — твердо мовили вічові.
Може, цією довірою до останнього Величарового сина хотіли за­
лагодити свою вину перед шанованим чоловіком за смерть отрока
його Далька, за полон Вадима…
Настала тиша. І тоді Великий волхв сказав:
— Боги благословляють рід Величара-лодійщика! Да буде воє­
водою Бравлин…— Великий волхв був і справді мудрим: страшно
залишати у Новгороді буйну силу молодечу та ще коли вона збу­
рена неправдою. Рід Величара-лодійщика має усі підстави підняти
меч за свої кривди на бояр і на нього, волхва. Нехай-но іде звідси
68 сой Бравлин! Для Величара також настане свій час… Настане час!..
Хай ідуть із града…
І Величар, і Бравлин на мить ніби й забули за Далъка. Хвиля
високої честі колихала їхні душі.
Тільки Людана, почувши це все, думала про несправедливість
богів, які віднімали у неї останнього сина…
А Величарів син Вадим, словенський гусляр, виспівував туж­
ливо:
По морю, морю синьому,
По синьому, варязькому
Ходив-гуляв Сокол-корабель
Не багато не мало — дванадцять літ.
На якорях Сокол-корабель не стоював,
До крутих берегів не привалював,
Золотих пісків не придавлював…
Корабель той був небачений: ніс і корма здіймались зубастими
пащеками дивних зміїв. Замість очей у передньої голови — два
прозоро-сині яхонти, за брови правлять чорні соболі мамурські, а
м волосся — куниць золотистих незчислимо…
І летів той корабель-лодія по високих гребенях хвиль легко й
бор ю, а за ним — менші лодії під вітрилами. «А чиї то кораблі-
лодїї? — питали чайки одна в одної.— Нехай-но скаже про те море
холоднеє, море варязькеє…»
Величарів син виспівував на першому кораблі. А суворі, на­
суплені, вітрами видублені обличчя гребців-веслярів дослухалися
до лоскітливих слів гусляра-співця, шо величали їх, розносили про
них добру славу по землях. Вони любили його, Вадимову мову.
І>о голос того гусляра, як срібний дзвіночок, ніжив їхні загрубілі
серця, напоював хоч невеличкою відрадою…
А Вадим співав. Нагадував їм про твердь прибережної землі,
про ніжні руки дівиць, які вірно чекали їх із вічного походу, про
ге плі вогнища хиж, що чаїли в собі надію на зустріч, на багатство,
на щастя…
Витязь Буй сидів на кормі і уже в котрий раз подумки дякував
с воєму богові Водану-Одину за прозріння, що настало з появою на
його лодії цього бранця.
Це було після походу на Ільмепь-озеро, коли вони налетіли
на великий слов’янський городок. Витязь Буй тоді увірував, що
псі їхні походи по слов’янському побережжю дають їм усім добрі
надбавки завдяки цьому сонгаре-співцеві, який своїм срібним го-
носом ублажає водночас і грізного варязького бога, володаря усьо­
го світу й усіх морів-океанів Одина, і величавого солов’янського
69 бога Світовида. На його лодіях чимало гребців, котрі кланяються
Світовиду, бо набрав їх урманський крігаре-воїн із слов’янських
земель.
Ще жодного разу не наскочили вони на засаду, гуляли по морю
вільно, як вітри, безкарно палили й грабували побережні оселища
й градки слов’янських племен — вагрів, рарогів-бодричів, лютичів,
поселення на островах, заходили по ріках Лабі й Одрі в глибину
слов’янських земель, поверталися у відкрите море.
Тільки ж чому сонгаре-співець каже, що дванадцять літ плаває
їхній диво-корабель, бот по-урманськи? далебі, для красного слів­
ця говорить. З ними він пробув недовго. Щоправда, гребці Буя-
витязя перегрібають веслами це море років із п’ять. Але щастя й
багатства не дуже їм посміхаються. Що заберуть у селищах — по­
їдять, поносять, подеруть на собі.
Народ цей слов’янський, що подекуди називає себе русами, не
любить збирати золото й срібло, як це водиться, кажуть, в полу­
дневих багатих краях. Вдовольняється більше тим, що дає земля і
ратайський труд. Навіть житла свої люди ставлять із хмизу, плетуть
довкола загнаних у землю папь стіни, замазують глиною, дах накри­
вають очеретом чи соломою. Аби дощі й вітри не пронизували їх.
Зате які відважні й горді ці слов’яни! Смерті не бояться, і коли
нападають на гніздовища урманів чи датчан, з якими воюють по­
стійно, пощади нікому не дають. Тож мудрий витязь Буй у свою
дружину охоче набрав тих слов’ян-варягів, що на своїх лодіях
нишпорили по всьому Велетському чи Варязькому морю. Бо коли
такі звитяжні серця пристануть до Одина-бога і дадуть присягу на
вірність, ніщо не зможе їх порушити клятву. Одне важко: прихили­
ти їх до себе. А коли дістав згоду, можна йти в землі і полунощні,
і полуденні, і до ромеїв найнятися на службу.
Часто замислюється крігаре-витязь над своєю долею. Не дуже
вона звеличила його тут, на берегах холодного моря. Хоч, правда,
воїв добрих назбирав. І найкращі ж серед них — слов’яни. Вадим
новгородський — бард, співець, Забой — велет із градка Волинь,
достойні і Крут — з вагрів, і Управда — поморянин із Русіграда…
Та всіх і не згадаєш в одночассі!
Витязь Буй добре знає їм ціну, бо ще змалку, від матері-
слов’янки перейнявся повагою до них — за відвагу. Матір назива­
ли Доброславою. І звуки голосу її, і пісні її нагадують йому нині
співи Вадима-гусляра. Може, то мати і випросила його у суворого
Одина і у відважних дів-воїнниць Торгерду та Ірпу, що давали
воям перемоги. Про це витязь сказав Вадиму. Просив, щоб той
частіше співав. Тоді гребці твердіше налягали на весла і лодії не­
слися по хвилях мов на крилах. Всемогутній батько океану давав
їм снагу!
70 Вадим виконував просьбу витязя Буя. Але на другу весну, коли
після зимівлі у домі Буя вони знову вийшли в море, попросив
прийти в його землю й покарати зажерного новгородського веле-
можця старійшину Гостромисла. Того самого Гостромисла, якого
нони взяли було в полон, а потім відпустили додому. Бути весля­
рем уже не здатний, бо старий, то нехай іде в землю свою і готує
щорічну данину витязю Бую і його варягам. Тоді Буй ще не знав,
хто скривдив рід Вадима. Сам же Вадим лишень оживав од завда­
них нападниками ран. Та коли ожив, посадили його до правила.
Добрий був із нього керманич! Тоді й почули його пісні, шо сум­
ною білогрудою чайкою летіли до рідного берега:
Під славним та великим Новим-градом,
По славному озеру по Ільменю
Плаває-пропливає сірий селезень,
Ніби ярий гоголь занурюється,
То плаває-пропливає да черлен-корабель
Новгородського молодця Славка Буслаєвича!..
Витязь Буй охоче пообіцяв відомстити Гостромислу за наругу
над Вадимом. Він сам колись пішов у варяги, щоб помститися
ітгатичу за поганьблення своєї сестри Астриди. О-о! Той навіки
пам’ятатиме, цього кривдника також зуміє покарати. О, він це зу-
ми Багато літ уже долає хвилі холодного Одинового моря, багато
чого навчився.
А ти лишень співай, Вадиме-бард! Співай! Скоро і твій час на­
стане. Он бачиш, весняне біле сонце вже піднялося над сизими
гребенями Одинового царства. Великі густі зграї крикливих пере-
мі і них птахів уже понеслися з вирію на рідні острови. Будуть вони
мостити свої гнізда, виводити своїх дітей.
А чи доведеться тобі, витязю-воїне, мостити своє гніздо? Чи
отак звікуєш свої літа, ганяючись навперейми з вітрами за при­
марною долею своєю?..
Важку думу думає витязь Буй. Дослухається до слів Вадима-
барда:
А добрий молодець по тій лодії походжає,
Такії слова промовляє:
«Світ, моя дружино хоробрая,
Тридцять удалих добрих молодців!
Ставте корабель поперек Ільменя,
Приставайте, молодці, ко Нову-городу…»
Журба точить душу співця. Жде не діждеться, коли стане на
єною землю… І гребці сильніше налягають на весла…
— Добрий витязю! — урвав свою пісню Вадим,— Сонце вже
71 високо по небу ходить. Час до Нового града навідатись. Гуслі свої
срібнострунні забрати хочу!
— А ми і йдемо туди, барде. Як Місяць пройде по небу одне
коло, будемо там.
Вадим примружив очі. Морські вітри й солоний піт ніби обез­
барвили їх за довгі місяці блукань. Брови також вицвіли. З-під
жовтуватих острішків ті очі позирали на світ страдницьки й вод­
ночас спрагло, твердо. Ніби щойно викувані наконечники списів.
Обличчя теж змужніло. Невеличка русява борода прикривала сво­
їми кільцями уперто випнуте підборіддя. Гай-гай! Чи й упізнала б
Вісна в цьому широкоплечому воїнові колишнього ніжноголосого
й тонкостанного гусляра Славенського кінця!
Агов, боги роду слов’янського! Дажбоже-Хорсе! І ти, Велесе!
Дайте йому віри в себе, дайте чар невідворотних, щоби пошвидше
побачив отчий поріг… І тебе, Вісно-жоно… А може, залюбилася з
кимось іншим? Може, боярин Гостромисл пошлюбив за сей час із
якимось багатичем?..
Немовби зашуміло йому в голові від цих думок. Боярин
Гостромисл! Він уже давно володарює в Новгороді.
Вадим кинув на днище лодії старі розсохлі гуслі, аж струни об­
ражено задзвеніли, й пересів із корми на лавицю, щосили гребонув
важку холодну воду моря… Швидше до Новгорода!
Витязь Буй тільки очима змигнув на мить. Добрі вої у нього!
Добра дружина! Як дістане від Гостромисла обіцяну данину — ще­
дро вділить усім. Але ж… Вадим поривається чогось додому. Чи не
задумав утекти від нього, як утік у Новгороді бодрич Местивой?..
Не втече. Він йому вділить найбільшу частку данини. Потім знову
повезе у свою Фіонію. Там одружить з котроюсь із сестер. У нього
їх чотири — хай Вадим вибере собі найкращу. Аби тільки боярин
Гостромисл приготував усе, що пообіцяв.
Відколи слов’яни-венети поселились на побережжі Холодного
моря, відтоді (це пам’ятають їхні роди і їхні волхви) їм доводиться
битися з готськими дружинами, з германськими і датськими на­
падниками. За тисячоліття цієї боротьби зітерлось із пам’яті багато
уславлених імен вождів і відважних воїв, котрі відстоювали неза­
лежність усього венетського Помор’я. Бо мусили і далі боротись.