Венетська земля, її багатства вабили до себе все нових і нових
войовників. Датські, норманські вікінги, морські королі й пірати,
німецькі графи й герцоги, а пізніше єпископи й королі безкінечно
терзали землі сусідів-слов’ян. Латинські хроністи не втомлювались
обліковувати багатства своїх сусідів, до яких невпинно тяглися жа­
дібні руки загарбників. «У морі, в ріках і озерах неймовірно багато
риби,— писав один із них,— цілий віз оселедців можна купити за
пфенінг; всі землі заселені дичиною, буйволами, оленями, дикими
72 і домашніми свиньми, ведмедями і великою кількістю диких звірів
усякої породи; великий повсюди достаток коров’ячого масла, ове­
чого молока, баранячого жиру, огром меду, пшениці, проса, маку,
нарешті, овочів різного роду. Робочих коней — многота. За достат­
ком всяких плодів можна було б вважати цю землю обітованою,
немає тільки вина, оливкової олії та фініків…»
Слов’яни постійно відбивалися тут від нападників і самі по­
волі звикли до морських походів, набігів, битв і розбоїв. Та най­
більше вони торгували. Торгівців із Венетського побережжя знали
у Візантії, у прикаспійських землях, на Волзі-Ітилі, на Дніпрі, а
ще більше в Данії, Швеції, а також у франків, англів, по всьому
південно-західному побережжю Венетського моря, на островах,
на південних узбережжях Скандінавського півострова. Венетські
купці ходили по морях з великими дружинами, море для них
було рідною домівкою, а морська війна — звичайним ремеслом.
Слов’янські дружини вагрів, бодричів, лютичів — не залишалися
в боргу перед своїми ворогами. Німецький хроніст писав: «Усе це
народ відданий служінню ідолів, завжди буйний і неспокійний, що
шукає здобичі в морському розбої, вічний ворог датчан і саксів…»
У пізніші часи, коли посилився натиск німецьких феодалів і
католицького духовенства, що з жорстокою впертістю насаджувало
свого латинського бога, слов’яни кинулись відчайдушно захищати
міру пращурів і, звичайно, за жорстокість платили ворогам жорсто­
кістю. Хроніст Гельмгольд записав: «Якими різноманітними вида­
ми смерті слов’яни губили християн, розповісти важко…»
Хроніст цей тільки забув записати, як люто катували його од­
новірці язичників-слов’ян. Назва слов’янських племен, особливо
ніч які жили поблизу німецьких і які постійно мусили боронитися
під ворожого наступу, відбивали їхню войовничу вдачу: вагри —
хоробрі; бодричі — невсипущі; рароги — соколи; лютичі — люті;
велети — венети — могутні, великі…
Пізніше хроністи часто об’єднували всі ці назви одним сло­
ном — велети, або венети. Слава про них летіла по всіх країнах.
Англійці про них писали як про народ, який є найвойовничішим
на морі і на суші. Відвагу, стійкість, героїзм слов’ян у боротьбі із
поневолювачами італійські та німецькі автори розцінювали по-
і поему, їхню непокору називали жорстокістю, навіть ненажер­
ністю.
Та найоб’єктивніші. найчесніші із одвічних ворогів примор­
ських слов’ян не могли утриматись від захоплення їх мужністю.
•І (і слов’яни — народ м іц н и й і ви н о с л и в и й на труд, він звик до зо­
всім нелукавого життя,— пише саксонець Відукінд Корвейський.—
Чесність і порядність між ними така, що вони, майже не знаючи,
що таке кража й обман, не замикають своїх скринь. Не видно у
73 них ніде замка або ключа… Одяг, гроші, усякі коштовності вони
ховають в коробки й скрині, просто прикриваючи їх віком, і не
бояться злодійства, бо його не знали».
«Що не добуде слов’янин своєю працею, чи хліб, чи рибу, чи
дичину, він усе віддасть частуванню й вважає кращою людиною
того, хто щедріший»,— писав Гельмгольд. І далі: «Дивовижна річ: у
поморян не знімається ніколи зі столу їжа; у кожного господаря є
окрема домівка, чиста, вбрана, яка служить лише для столу й час­
тування; в ній стоїть стіл з усякою їжею й питвом, завжди накри­
тий, і, коли одне блюдо вивільняється, несуть інше; відтак лишень
покривають блюдо скатертиною найчистішою, і їжа завжди готова
й чекає гостей, і в усяку годину, коли захочуть поїсти чи гості
прибулі, чи самі домашні, то, увійшовши в трапезну, знайдуть усе
готовим…» Той же автор зауважує, що слов’яни не допускали, щоб
серед них були бідні або щоб хтось жебрав милостиню. Хворих
і старих віддавали на руки родичам, які й турбувалися за них до
кінця…
Саги скандінавів і легенди слов’ян зберегли чимало згадок про
перемоги й відважні подвиги слов’янських воїнів і в пізніші часи.
Віками тривала війна північного слов’янства проти імперії
Каролінгів, яка побудувала на східному порубіжжі лінію укрі­
плених фортець. Ця боротьба в IX столітті злилась із бороть­
бою чехів, моравів, словенців, хорватів, болгар — майже всього
слов’янського світу — проти німецької держави, що зазіхала на
їхні землі, прагнула онімечити, нав’язати християнство.
Германський король Людовік у 858 році відправляє проти
слов’ян війська у трьох напрямках: проти моравів і їхнього князя
Ростислава; проти полабських сербів; проти бодричів і глинян на бе­
реги Венегського моря і Лаби. Сам він збирає ще одну рать і вирушає
воювати свого суперника, короля Франції, рідного брата Карла…
А князь бодричів Добромисл у цей час об’єднав племена гаво-
лян, сербів, вагрів, гломачів і встановив союз із сусідами — нор­
маннами. Бодрицькі князі постійно то воювали, то дружили з
ними. Цього разу відгукнувся на заклик Добромисла племінник
9 І здбкДкпміеіааооовдмтлд.гб сТлиуррвьі Со.илок ДдлцацоміЛооьд ьгиобвкооюсД’гу рюляд!ооо кон богоммХиврпери. ітол.ркіос.о ем млл нмизяуаон .еасн ернвлсГ і Ремь азарксарзннконнаоаагуллн вмовьии вдк ітксваазчуо воавотро зн,вв їоніиув клі а щічвялннріе,оий аа.г сдпвупьуаиЦРж оклбоеаери и—р, а л бизпнуисккзіа .лпви чат.ср СуоВтяРідагжомноокилиу ісрвнвтчопиитацанрнкявісі ваиуюр й,кпі ,онзн ршз яаяіосо щкрзтлв іовви о іса вмннвбюс’ апеу яос лензоюдасрес юкзоаьмвтлнзпкл ожииооіюре­­­зї Людовік Благочестивий насильно посадив там князя Чедрага.
Князі-волостелі бодричів усі справи вирішували тільки на раді із
старійшинами.
Та Добромисл зневажив думу своїх ліпших мужів: тепер кликав
на віче худий люд. Як те робили сусіди-лютичі. У лютицькій землі
князів давно вже не було — усі справи вершило тільки віче, народ!
І князь бодрицький у цей тяжкий час наважився також виявити
довіру своєму народові.
Але ця довіра народу оберталась недовірою до старійшин. Через
те можці на вічі цупко тримались один одного.
Князь Добромисл жадає підняти за собою ще й лютичів? Отих
возносливих сусідів, що живуть без князя й хизуються своїм ві­
чем? Що хочуть бути першими серед племен венетських? «Немає
згоди!» — дружно кричали старійшини.
Князь Добромисл хоче возвеличити свою владу над ними з
поміччю свого люду і дружин сусідніх племен? «Не бути цьому!»
Пошлють самі сольбу до поморян, і тамошнє віче не дасть згоди
на поміч Добромислу. Скажуть ліпшим мужам Поморської землі:
князь Добромисл хоче побити вашими руками не тільки герман­
ського короля, але і своїх ліпших людей. Хоче сам керманити у
бодричів. Яко цар. А як попустимо, то й ваш князь поморський за­
хоче того! І зійдуть із землі слов’янської знатні роди — ваші і наші.
І тоді сусіди — лютичі — заберуть ваші й наші землі. Краще нам не
воювати з німцями, а дружити з їхніми благородними герцогами й
королями. Аби нікому не коритися!
Тоді Добромисл розпустив віче. Покликав до себе потай купців,
які відправлялися з крамом у довгий шлях на Ітиль-ріку, попросив
зайти в Новгород. Він знав: через чотирнадцять днів купецькі лодії
пристануть на землі новгородській. Затим іще кілька днів переходу
по річках і морю Нево — і лодії вийдуть Волхов-рікою до великого
града на Ільмені…
Новгородці знову збиралися в похід.
Велитар і всі лодійщики Славенського кінця довбали днища
нових кораблів, на них набудовували високі борти, конопатили,
заливали смолою щілини, ставили щогли для вітрильників, спус­
кали на Волхов. Кричники, щитники, ковачі готували мечі, списи,
кольчуги, шоломи — усе, що потрібно воїну в далекому поході.
В усіх кінцях Нового города чувся дзенькіт ковадл, скрегіт за­
ліза, пахло смолою й живицею — чорні дими слались по вулицях і
садибах. Наприкінці седмиці рукомесники виносили на торговище
різні вироби — продавали, міняли, дарували… Лише лодійщики ні­
кому не продавали своїх додій: їх забирав посадник Будята і платив
за них гривни із градської скарбниці.
75 Від світання до сутінків стовбичив Величар на дворі. Спритно
орудував він то тесаком, то сокирою, то долотом, то рубанком…
Піт заливав йому очі. Волосся, туго перетягнуте ремінцем на чолі,
злипалося у довгі косми. Тріщала й розповзалася на вуграстих ра­
менах сорочка… Він того не помічав. Як не помічав ні високого
сонця, що вже пекло по-літньому, ні зелених віт яблунь, що уже
одцвіли і наливали соком тугі сув’яззя плодів. Не помічав і дбалого
свого помічника, бодрича Местивоя… Тепер він один і лишився
йому — замість синів…
Та що б не робив Величар, як би не шаленів у роботі, в його
очах палахкотів, гугонів жертовний вогонь; той, що на Велесовім
требищі з тріскотливим шумом пожирав одяг, волосся, шкіру,
очі — великі перелякані очі — його Далька. Дим від його наймен­
шого сина був нестерпно гіркий… І понині шаленіє кров і тьма­
риться розум у Величара, крижаними голками шпигає серце від
несамовитого синового волання. Він знову ніби чує його. І тоді
руки безвільно м’якнуть і німіють. І щоб не випала з рук сокира,
Величар напружувався і гахкав:
— Гах-х!.. Гах-х!..
Віялами розліталися вусебіч бризки трісок. Здавалося, що
з-під сокири разом із тими трісками викрешувались іскри його
горя. Местивой стоїть поряд і трохи відсторонюється. Він розуміє
Величара… І чує за собою якусь вину, й від того його руки почи­
нають тесати ще швидше, аби хоч якось перейняти на себе ваготу
безмірної Величарової скорботи.
Щоночі, влягаючись спати після тяжкої праці і не засинаючи
ні на хвилю, Величар молив богів. Спочатку просив Рода, потім
якось непомітно в його уяві цей господин-вседержитель перевті­
лювався у Хорса. Але його лагідне, усміхнене обличчя, благість і
тепло, як і доброта діда Рода, не захищали Величара від кривд.
Само собою і виходило, що він частіше почав звертатись по захист
до громовержця Перуна. Благав його захистити вогненним мечем
справедливості від напастей; просив скарати клятого Будяту, який
підсунув волхвові Далька для жертви. Бачив же, як Будята вказу­
вав очима на його отрока!.. А декотрі з мужів чули і його слова…
Бо навіщо тому скотному богові, володарю стад худоби й усі­
ляких добр, навіщо цьому старому господину небесних і земних
багатств людська кров? Він помножує добро у людських коморах і
в людських душах. Та нині Величар бачить інше: те добро зникло
найгіерш із серця волхва, з серця боярина Будяти і його братця —
боярина Гостромисла. Вони стоять на стезі гріха. Хотіли класти на
требище бранця-бодрича, який не з власної волі прийшов сюди,
але з власної волі лишився тут. Велес прийняв його під свій по­
кров — ніч перебув цей Местивой біля требиша. Значить, бла-
76 годять цього бога увійшла в його душу! Він не міг померти на
требищі за свою безневинність. Цей хлопак так чимось нагадав
йому Вадима. Той теж бранець… Десь у полоні… Через те щось і
кольнуло у справедливе серце Величара-лодійшика: він мав захис­
тити беззахисного, мав відстояти покон людського роду, за яким
людина народжується на світ, щоб жити. І гадав: справедливість
обернеться рятівною силою для його Вадима.
Але не подумав добросердий Величар, що справедливістю сво-
і ю підрізає силу Великого волхва і золотих поясів.
Горіти їм, проклятим усіма богами, у такому ж спопеляючому
вогні!.. Смерть за смерть… кров за кров — за стародавнім звичаєм.
Перуне, грізний і праведний боже, націль свої вогненні стріли у
супостатів роду людського!.. Спопели ворогів наших вогнем, гро­
зою! Дай у руки йому свій непереможний меч і залізної сили дай
для великої кревної мсти! О, як потрібні зараз усім людям твоя,
Перуне, нездоланна сила і твій меч! І ти, Местивою-бодриче, мо­
лись своєму Світовиду — то ж рідний брат Перуна, і так само має
караючий меч і спис.
У серці Величара рушились старі храми, давнішні покони і мо­
литви. До нових богів тяглося його скривджене серце. І тривога на
душі билась крилами, як спутаний сокіл. І сіялась невіра в себе…
у свою правоту…
А коли невіра й сумнів закрадається в душу людини — настає
самота. Під її ногами хитається твердь. І ніби ти сам розпластуєш­
ся на требищі життя…
За думами-розмислами незчувся, як перед ним опинився його
добрий сусіда — ковач Біда. Прибіг, либонь, від горна — весь чор­
ний, прокопчений димами й духом розпеченого заліза. Низький
на зріст, але дужий в плечах. Ніби з кременю витесаний. Блискає
голубими очима на чорному від природженої смаги обличчі. В ру­
ках тримає кліщі — вони ще димлять.
— Новина, чув? — перше кинув до Величара, а потім приві­
тався.— Боярин Гостромисл повернувся! Із старо граде ьки ми куп­
чинами.
Повернувся Гостромисл? Із полону? І його не покарали боги за
кривду? О грізний Перуне, нашли на нього свій караючий огонь!
Величар з такою силою рубонув колоду, що Біда аж пригнувся.
— Здурів чоловік… Кажу ж… Гостромисл має знати щось про
Вадимка. Пошли Вісну, хай розпитає.
Сусідова порада варта уваги. Вісна — жона Вадимові перед бо­
гами і перед людьми. Хай іде до свого батечка. А Величар не буде
пі про що питати у боярина Гостромисла.
Цюкнув сокирою в колоду, попростував до дому. Біда рукавом
горочки витер з чола піт. Підставив своє, пекучим вогнем гор-
77 на змордоване, обличчя під повів вітру, що легатів з Волхов-ріки.
Звідти, з-під мосту, доносились перегуки волочан, веслярів, куп­
чин і різного торгового та рукомесного люду новгородського.
— Еге ж… Вісна про все й дізнається…— буркнув Біда. І пі­
шов.
Вісна жила чеканням. Буяла весна, а весною ніхто не вірить
у кінечність життя. Хто думає із живущих на землі про згасання
сонця в очах, про минущість щастя, коли його ще й не куштував?
На землі буяла весна, вона була в буйному шумовинні яблуневих
садів, у широких розливах прибулих вод. Весна жила у паморочли­
вих переливах солов’їних витьохків, у цвіркотінні ластівочих зграй,
у стрекотливих гуках червононогих буслів. Земля квітувала й спі­
вала, і душа Вісни летіла услід за лебединими стаями. Повнилась
сумом і вірою, що світ зітканий з добра і краси, що все гріховне,
мерзенне, підле — відступить перед світлом. І що Вадимко її нео­
дмінно повернеться.
Вісна говорила про це Людані. І мати на хвилю веселішала. Її
скорбних уст тоді торкався промінчик усмішки. Розрадонька ти
наша! Утіхо солодкая… Може, твоя віра, твоя певність — від богів
і поможе її синові вистояти в негодах життя.
Але їй, Людані, боги не подавали ніяких добрих знаків. Були
до неї лихими, як і до її дітей. В ту священну мить, коли своїми
руками щиро віддавала найліпші скарби свого дому, найсвятіші
обереги її щастя, боги забрали у неї синів.
Біль і образа на богів точили Люданине серце. Сльози застилали
перед зором її небеса, безжально перевертали світ. Вона зробилась
ніби сама не своя — зів’яла, зжухла, змертвіла. Її невсипущі руки
робили усе самі — вергали рогачами горшки в печі, доїли корову,
прали, порали ниву. А душа немов заціпеніла. Ото лиш і відтане на
мить що від слів невістки.
Вісна горнулась до свекрухи. То заглядала їй в очі, то підсовува­
ла ласий шмат хліба, рибини чи курки. Це ж була мати Вадимова!
Вони удвох його вірно чекали й незрадливо любили. Ні, тепер,
либонь, утрьох. Але про це знала тільки Вісна.
Людана збиралась пекти хліб. Тісто підійшло добре, дражливо
пахло на всю світлицю. Вистоялось на хмелю. Людана, засукавши
рукава й обгорнувшись чистим рушником, місила його, підсипала
із миси борошна обережно, щоб не впала на мостини жодна по­
рошинка. Останній-бо хліб в цьому році.
— Доню, збігай ще раз до комори. Може, де знайдеться який
вузлик борошенця? Хоча б з півмиси — не вистачає…
Вісна бігла до комори, нишпорила в усіх закапелках, проте бо­
рошна вже ніде не було.
У печі тріщав вогонь. Черінь дихала, пашіла гарячінню. На сто­
78 лі лежали пелюстки капусти — на них господиня зараз викладе
палянички, засуне їх у піч. Палянички підростуть, зарум’яняться…
от тільки зам’яке тісто… не вистачило борошна.
— Може, я збігаю додому? Попрошу…
— Ні-ні! Не ходи, дитино. Не ганьби себе і нас пере багатича-
ми!
Щосили рвонулись двері. На порозі став, хитаючись, Величар.
Щ о з ним? Грюкає дверима, ніби не знає, що хліб збираються са­
дити в піч! Усіх добрих духів дому налякає…
— Що тобі? — здивувалась Людана.
— Гостромисл повернувся… З купцями старгородськими.
Відпустили його варяги— Людана так і присіла на лавицю. Боярина
Госгромисла відпустили варяги! А Вадимка? Гостромисл — боя­
рин, багатич. Від усяких бід відкупиться. А Вадим?..
— Вісно! — кинулась до невістки.— Таки доведеться бігти до­
дому… за Вадима там розпитай…
Вісна як ногу вломила. Тільки встигла кинути на стіл порожній
полумисок. Від удару він розколовся навпіл Людана схопила че­
репки, спробувала стулити їх, але вони не тримались купи. Серце
забилось у тривожному передчутті — поганий знак подали їй боги.
Зціпила у відчаї уста.
Руки не слухались, ураз поважчали, ніби в них хто насипав
піску. Так-сяк посадила палянички, затулила заслінкою… і стала
ждати Вісну. Величар теж очікував її, незрушно сидячи на лавиці.
Уже й зсутеніло. А разом із сутінями до хати вповзали лихі вісту­
ни… примари… страхи… Уже й ніч упала на землю. Замерехтіли у
сріблисто-сірому небі золоті іскрини. Тихо влягався по кутках сон.
А Віспи не було.
— Вона вже не прийде, Величаре… Боярин не пустить…
Душа душу чує, а серце серцю вість подає. Так бають слов’янські
люди. Вісна жила сподіванням, що Вадимко живий, хоч не бачила
ні неба, ні сонця, ні зір — скорбота била у скроні, бугом перети­
нала горло. Щезло довкола неї життя — усе виповнилося темря­
вою. Тоді Вісна намагалась вслухатись у себе, до того життя, що
озивалося в ній. Як би зраділа мама Дана і отець Величар, коли б
шали! Але їй соромно про це сказати батькам. Ні, не Гостромисл
і не бояриня Милослава, що породили її на світ, а тепер вкинули
м темний чулан, як у безодню, були її батьками. Вони й чути не
хочуть про Вадима. Стережуть її, щоб не втекла. Все ж утече!..
Пахне борошном (міхи борошна стоять попід стінами у комір­
ні, не те що у Величара!); пахне сухим листям берези — пучки бе­
ре іових мітлиць для мовні звисають тут зі сволока; пахне грибами
і мишами. Вісна обмацала стіни, знайшла якісь старі рядна і в’язанки ху­
тра — постелила їх на мостинах. Лягла, зігнулась бубликом і за­
дрімала. Зігрілась навіть. І зовсім не печалилась тепер. Тільки жаль
роздирав серце, що не встигла мамі Дані за Вадимка сказати —
живий він! На лодії гребцем, у грізного витязя Буя. Він має скоро
прибути у Новгород по данину…
Отче Величаре, мамцю Дано! Молітеся ж, молітеся за нього
своїм добрим богам! А вона також молиться; щохвилі, щомиті…
І Вісна усміхалась сама до себе у темряві. Хто б міг повірити,
що вона — щаслива? Але це було так: все, чим жила, чим дихала,
у що вірила і що берегла,— було з нею і в ній. І Вадимко десь
плив до неї. Перегрібав веслами море, дивився на весняне сонце
й складав для неї пісні… Чула на щоці гарячу сльозу. Засинала
під старими смердючими шкурами і знову прокидалась. Від свого
щастя їй було тепло й затишно, радість бриніла в серці… Перед
очима ніби пливло безмежне море, золотилось хвилями на сонці,
і вона бачила варязькі лодії, що стрімко летіли, мов на крилах, і
смагляві Вадимові руки, що пружно змахували веслами… Він летів
до неї!..
Коли двері чулана тихо відхилились і на порозі стала бояриня
Милослава із свічкою в руках, Вісна злякалась. Лежала незрушно,
заплющивши очі — відвикла од світла. Але дивний осміх на устах
її не згасав. Серце у боярині стрепенулось — щось недобре поро­
билося Вісні… скаламутився розум у дівки…
Тепер Милослава дивилась на дочку зачудовано, боялась, що її
прокляття уже впали на голову Вісни.
— Що тобі, дочко? — торгала за плече.— Ти спиш?
— Не сплю…— відповіла, не розплющуючи очей і посміхаю­
чись.
— Ми ж тобі жадаємо добра, дочко. Не думай про них — про
отих Величарів. Вони злі ворожбити. Злидарі вони! Причарували
не по правді тебе до того співуна свого ледачого. Щоб наші добра
разом із тобою собі забрати. Ти одна у нас. Кому передасть боя­
рин Гостромисл усі свої набутки? Не тебе вони полюбили — наше
багатство! А ми з отцем приготували тобі іншу долю — віддамо за
боярича чи за княжича, та й будеш розкошувати увесь свій вік.
— Не треба ані боярича, ні князя мені. Буду з Вадимом. Жона
йому.
— Ну то й залишайся жебрачкою на все життя! Ані ногати тобі
не дам. Ані хусти! — Вогник свічки метався від її крику, червоно
висвітлював розкритий у ненависті рот.
Бояриня Милослава кричала люто й довго. Нарешті хряпнула
дверима й зникла. І знову темрява й тиша обступили Вісну звіду­
сіль. Тепер було зовсім не страшно. Десь писнула мишка. Цей тем­
80 ний закуток боярського терема також жив своїм життям, в якому
кожна істота шукає собі щастя.
1 Вісна знову дрімала. Тільки вона одна знала, що то є щастя:
це коли одна душа на двох; коли одне сонце — на двох, одні й ті
ж зорі — також на двох… Знову пробігали в пам’яті короткі дні її
щастя… Як легко втопити у спогаданнях свою біду і свою самоту!
І як легко окрилити себе надіями.
Повернувшись із полону, боярин Гостромисл знову одяг зо­
лотий пояс. Похмуро зиркав на людей. Бач, уже нового посадника
відразу ж знайшли. Рідного братця… Хіба ж не знали всі мілкої й
заздрісної душі Будяти, його мізерний розум? Знали! Але їм легше
підбити такого під свою волю…
Будята ж відразу підгріб під себе усі багатства його дому —
в’язки соболиних шкурок, бочки з медами, міхи із зерном і браш-
ном. Бояриня Милослава тільки руками услід змахувала, як роз­
тривожена квочка крилами. Будята добрався й до повалуші — ви­
сокої круглої вежі з критим гонтою дахом. У ній можці завжди
тримали найошатніше узороччя свого дому, золото, срібло, хутра.
Будята, звичайно, забрав усі тарелі, лагвиці, келихи, чаші й постав­
ці, виставлені тут в ларях, познімав зі стін знамениті шемаханські
килими, хутра єленів та ведмедів. Постягував з полиць коштовні
руків’я мечів, ножів, оздоблені каміннями тули, розшиті шовкови­
ми нитками одяганки. Усі ті набутки — від ромеїв, хорезмійців, від
поморян, франків і німців.
Тільки тепер Гостромисл збагнув, що Будята, сидячи на старо­
му батьковому дворі, не спав ночами та все поглядав у його бік, усе
лічив його добро. І вичікував, мов той шуліка, миті, аби вчепитись
у хребтину жертви залізними пазурами. По-іншому тепер дивив­
ся Гостромисл на рідного брата, по-іншому дослухався до його
вкрадливого голосу й тихої ходи. Щоб себе возвеличити, вдоволь­
нити свою гординю, упитися владою, Будята переступив божеські
й людські покони. До влади таки допхався. Але він ще не знає, що
влада — річ слизька. Її легше взяти, аніж утримати надовго.
Що ж, Будята нині посадник єсть. А вже така посада робить і
найбільшого злочинця святим.
Гостромисл знає, що піднімати зараз голос супроти нього марна
справа. Усі відають, що Будята — тать, рабіжник, злодіюка! Та ніх­
то й слова не писне супроти, бо він — на посаді. Він — святий.
А Гостромисл — ніщо, нікчема, звалений із требиш ідол, йому
вже не несуть дарів, на нього вже не моляться. І це тоді, коли він
має потребу. Щоб од варяг відкупитись. Ходив по двору, грюкав
кулаками в двері порожніх комор і медуш. Лютував. Посадництво
Будяти освячене Великим волхвом, і Велесом, і вічем Новгород-
її. Чам. 345
81 ським, то й він, Гостромисл, тепер мусить стояти, як худобина німа,
в гурті й принижено просити його дати згоду накласти на посошних
і рукомесних людей нові потяги й платежі. Бо вже скоро припливуть
кораблі-лодії витязя Буя по данину. Гостромисл пообіцяв віддати
варягам данину за своє звільнення із усієї землі новгородської. А як
не буде на те згоди посадника і віча? Де взяти стільки багатств? І він
вирішив не чекати віча, а переговорити із Будятою в чотири ока.
Брата застав на подвір’ї. Той ступав по землі широкими крока­
ми, аж підгуцикував від задоволення, брязкав ключами, бо огля­
дав свої кліті, набиті усяким збіжжям. Напевно, ховав поглибше в
утайнах найцінніші свої набутки. Може, боявся, що брат надумає
забирати свої добра назад.
— До тебе, брате,— притишено від лютої злостивості, що рап­
том скинулася в ньому рибиною, проговорив Гостромисл. Руде
волосся Будяти, що стирчало вусебіч з-під шапки, мов пошарпана
стріха, ніби ще більше настовбурчилось. Поспішливо ховаючи за
широкий пасок ключі, видушив з себе:
— Бачу…
Жовтавими рисячими очицями нишпорив по обличчю
Гостромисла. І раптом поглянув на його вбрання — той був у ста­
рій сірій свиті, латаних постолах, яко простолюдин, важко опирав­
ся на патерицю. Лише соболина оторочка на боярській шапці та
золотий пояс виказували в ньому високу родовитість.
У Будятиних очах спалахнуло обурення — Гостромисл не зні­
мав перед ним шапки!
— Не визнаєш яко посадника? — хрипнув невдоволено. На ши­
рокому білошкірому, в рудих цятках обличчі виплямилася червінь.
Рудувата рідка борода й вуса враз немовби настовбурчились, стали
схожими на обчухране віниччя.— Волхвом і вічем єсть обраний…
По обичаю!
Гостромислові майнув здогад — страх засів у серці Будяти!
Шукає виправдання перед ним. Точать його сумління і непев­
ність… лжа… Авжеж, повалуша геть порожня нині — ані хутра,
ані срібла-злата! Та не для того прийшов сюди Гостромисл, щоб
правити свою правду! Це буде потім. Зараз дивився, як Будята
нетерпляче тупцяє на місці, й помітив, як в його рисячих очах
зжухла зухвалість, натомість визирав страх. «Еге, братець,— по­
думав,— не вмієш кермувати своїми жаданнями й помислами —
тож не досягти тобі вершини духа! Не вмієш володіти собою, не
будеш володарювати й над іншими. Ні, не бути Будяті керманичем
у Новгороді!» — Думав про це, а казав братові інше:
— Данину хай готує Новгород. Варягам. За викуп.
— Ворон не приносить добрих вістей! — вихопилося в нового
посадника.— Одвіку не давали!
82 — Тепер маємо дати.— Гостромисл і сам дивувався своїй пев­
ності, яка раптом з’явилась у його голосі! Мудрість не любить су­
єти, бо за суєтою ховається сліпа душа,— Обіцяв, яко посадник
новгородської землі. Обітницю свою не зламаю.
— Немає у тебе нині новгородської землі! І Новгорода у тебе
немає! — раптом озлився Будята й вишкірив вузенькі жовтаві кі­
лочки зубів, аж ворухнулись його клапасті вуха.
— Тепер — нема. Але тоді — була! — примружив одне око
Гостромисл, ніби щось звіряв по ньому.
— То й віддавай данину із своїх надбанків. Якщо дав обітницю.
Віче не дасть своєї згоди на нову данину. Маємо йти у бодрицьку
землю нині. А нещодавно до Києва пішла дружина…
— Коли віддаси моє срібло-злато, тоді віддам сам.
— Твого не брав! Не брав! Ходи в дім — добачиш! Шукай!
— Не піду шукати у твоєму теремі. Сам принесеш. Але — того
мало буде. Не дамо варягам вдосталь — самі візьмуть більше.
Полон великий візьмуть. До свеїв чи урманів продадуть.
Будята заусміхався, і знову його зубія-окілля дивували своєю
рідизною. Щось вертілось у нього на язиці. Гостромисл терпляче
ловив кожен порух брата, кожен зблиск в його рисячих очицях.
Хоч і годувала братів одна мати, та з різних мис сьорбали вони.
— Мене у полон не візьмуть. Тебе заберуть варяги витязя Буя.—
Я вже віддав йому свою дань. Ти давай свою.
Гостромисл аж присів: Будята знає витязя варязького на ймення!
— Коли ж… віддав? — обімлів Гостромисл.
— А коли перш приходили!
— А чому тільки ти один дав данину? А інші? А я? Чому ми не
‘іншій про варязькі лодії?
Тебе мали в полон поять.
— Мене? Звідки ж знали про мене?
— Боги підказали. Чорнобог, напевно, зі своїми відьмаками! —
С ухий сміх тріскотів у горлі Будяти.
Гостромисл почав розкручувати в пам’яті той весільний день.
Варяги вочевидь недарма прийшли на бідняцький Славенський кі­
нець. До дідинця, до теремів боярських, чомусь не пішли. Мабуть-
і.іки, знали, де перебував у ту мить найбільший новгородський
ііластоїмець Гостромисл. Хтось підказав їм.
Важкою гадюкою ворухнувся у грудях здогад. Гаряча хвиля уда­
рила йому в скроні, в очах збурились чорні вирви. І понесло його,
ик на варязькій лодії, у прірву…
Непевною ходою рушив Гостромисл по вулиці колишнього
оітлища, а тепер Людинового кінця, що упиралась своїми мос-
пімами у дідинець, який оточував тереми і Буєвище новим валом.
І Іохилились круті плечі колись всевладного новгородського мужа.
83 Прожив своє життя боярин Гостромисл у шані й славі, дістав
у спадок не лише землі й погости, тереми й стайні, лодії та че­
лядь, але й відвагу і мудрий розмисл, про що голосно й повсюдно
кричали догідники. Та він знав їм ціну — і добре платив за те. Бо
відав одну істину з-поміж багатьох інших: боги не зменшують грі­
ховних бажань суєсловів. Але — вони були йому опорою, твердю
його. Він пильно стежив за ними, обдаровував, але й остерігався;
звав, жадібність їхня безмежна. І підступи в їхніх душах не дрі­
мають.
А от за брата свого рідного — не подумав. Завжди був догідли­
вий, жертовно мовчкуватий. А він, Гостромисл, захлинувся своєю
владою і гординею. Лише тепер побачив: яке болюче прозріння!
Що навколо нього гніздились проворники, властоїмці й заздріс­
ники, ізточені брехнею лжесловці. Тепер вони гидливо мовчать і
не дивляться йому в очі. Він щедро платив їм у дні своєї величі, а
зараз мусить сам у них просити. Просити у тих. хто колись повзав
перед ним на колінах за волості, за погости, за тереми…
Важко прозрівав Гостромисл. Важко обходив новий вал дідинця,
де жив і молився Великий волхв. Цікаво, чи він знав про прибуття
варягів? Може, цю змову боярську волхв освятив своєю молитвою.
Хотів, либонь, і собі позбутися важкої руки Гостромислової! Але ж
він ніколи не обходив щедрістю Великого волхва. Далебі, нині може
просити в нього помочі супроти варягів.
Коли Гостромисл підійшов до требища Велеса, уже вечоріло.
— Хто іде? — почув над собою знайомий голос. Сьогодні йому
в тому голосі вчувалось якесь незадоволення.
— Гостромисл прийшов.
— Який се Гостромисл? — незадоволення переходить уже в
гнівливість. Ого, коротка ж твоя пам’ять, волхве!
— Поможи, отче. Велика біда суне на град і на наших богів.
Варяги йдуть грабувати Новгород! Хочуть взяти данину за два літа.
А Будята, цей погубитель нашого спокою, продав Чорнобогу свою
совість і честь. Не хоче дати данини.
— Злоречивий єси, боярине Гостромисле…— бурчить Великий
волхв, віщун і цілитель духу, піднявши над ним руки.— Се ти від
зламаної гордості, боярине… Але терпи… Якщо жадаєш перемог­
ти — покірно приймай безслав’я…
— Хочу відборгуватись од варягів. А потім розборгуюсь із
Будятою та його блудодіями. Він у змові з варягами. Коли корми­
ло в руках ницих і низьких, вони чинять злочин, святий волхве.
Пошо допоміг Будяті звеличитись?
— Не я. Боги так повеліли. Жертовний дим із требища повер­
нув у його бік. Це був знак богів.
— За моє срібло-золото… За моє! Знаю…— лютував Гостромисл .—
84 Порожня повалуша… онбари й кліті порожні… І я голий нині —
як оце стою… А варяги прийдуть — усіх обберуть. Візьмуть по-
пои. Клич, отче, люд новгородський на віче. Попроси у кумирів.
Прийде час — відіб’ємось мечами. А зараз не встигнемо. Пагуба
велика іде на нас.
Великий волхв замислився. Знав, Гостромисл даремно слів на
вітер не кидає. Відає правду… Бачить єдину дорогу. Але ж Будята!..
Зв’язав його той Будята своїм сріблом-золотом…
Гостромисл очікував. Розумів хитавицю, що володіла волхвом.
Але як же інакше схилити буйне віче новгородське на цю згоду?
— А як же слово князю бодрицькому Добромислу? Він чекає
помочі,— знову озвався Великий волхв.
— Дати йому поміч зараз. Потім він дасть поміч нам.
— Хто ж поведе дружину? Будята? — питався волхв,— Він туди
не хоче йти.
— І не треба — осоромить нас,— Глибокі зморшки
Гостромислового чола враз зламалися. Волхв уже радиться з
ним — отже, виконає його волю! — і посилив наступ.— Хто най­
більше сіє смуту в Новгороді? Хто чернь ворохобить? — запитує
Гостромисл,— Будята?
— Ні, Гостромисле. Будята боягуз. Є інша сила… Копитить
вона спокій наш… В хижах отих народ ворохобить…
— Діло мовиш, отче…— погодився Гостромисл.
Авжеж, хіба не чорні люди, оті лодійщики, кричники, ковачі
насміялися на весіллі над ним? Усі вони, новгородці, об’єднуються
па Буєвищі тільки на вічах. Але розділяє їх чорна ненависть до
можців. Ота лютая чорная чадь щомиті ладна здійнятись на стань,
и(ш тільки хто кинув клич. А Величар? То такий чоловік, що кине
і сокиру в спину! За ним худії люди всі підуть — і в огонь, і в
йоду.
— Хай віче обере достойного мужа… Ну от… Величара.
— Мудрий єси, боярине…— уже лагідно говорить волхв,—
Величар із града ізійде — забере всіх ворохобників, своїх прияте­
лів. . Мудрий єси!..
— А ти, волхве, ще не радій. Готуй данину варягам. Віддай усе,
т о маєш для богів. Все одно заберуть силою. А тобі згодом воз­
дається, отче. Знаєш-бо: мужі злато добудуть.
— Як скаже віче,— спохмурнів Великий волхв. Борідка його
метнулась, зачепилась за плече.
— Віче скаже! —грізно пообіцяв Гостромисл, і волхв відчув, що
йому не минути своєї долі…— Роби заклич. Буду говорити людям
новгородським правду.
Волхв зігнув свою кістляву спину, пошкандибав до величезної
сухої сосни, до гілляки якої був прикріплений шмат заліза, уда-
85 рив по ньому металевим прутом. У підвечірньому небі розсипалися
сріблисто-дзвінкі звуки. Скоро на них прибіжать биричі, щоб почу­
ти про новину, яку мусять оповісти людям. Гостромисл наказав:
— Хай оповістять: віче буде завтра опівдні.
Гостромисл відчув, що знову здатен повелівати.
Нестерпно боліло серце. То вривалися в нього світлі надії й
дарували крила, то враз чорні духи ламали ті крила. Тоді Людана
впадала у відчай, з якого довго не могла виборсатись.
З того часу, як біда вирвала з домашнього вогнища Вадимка,
щастя почало обходити її дім. Загинув Далько. Пішов у похід
Бравлин. Не повернулась додому невістка. Пізніше дізналася, що
Вісну тримали довго в чулані. А тепер уже ніхто й не чув нічого про
неї… На новому вічі бояри прокричали, а народ підняв шапки за
Величара. Він повів дружину новгородську до берегів Велетського
моря, у поміч бодрицькому князеві Добромислу. З ними пішов
Местивой. Це було влітку.
Нині вже й осінь проминула. Залягли глибокі сніги. Тріщали
морози. Людана мерзла в холодній порожній світлиці. А недавно
ж — скільки гомону тут було, скільки сміху!..
Вона ходила тепер повільно, човпала старими постолами по
мостинах. Інколи тихо спинялась перед темними закутами, щоб
не злякати якогось доброго домовика, що стереже їй дім. Погляд її
став пильним, доскіпливим і важким. Скроні щедро взялися памо­
роззю. Здавалося, що вся вона чаїла в собі якусь велику таємницю.
І справді чаїла, бо засумнівалася в силі своїх кумирів і волхвів…
Але про те нікому не зізнавалась. Молитви свої творила за звич­
кою. Лякалась того. Адже боги можуть ще більше за це розгніва­
тись на неї! Та, подумавши, перестала боятись — більшого горя
вона уже не могла мати.
Дослухалась тепер до гомону торговища — чи не почує щось
про своїх мужів. На вічі Гостромисл сказав, що прийдуть варяги-
таті за даниною… Якщо не прибули на лодіях, прийдуть санною
дорогою. Вона ж вірила, що з ними прибуде й Вадимко…
Добрий Волхове, рівна крижана дорожейка! Простели, розгор­
ни свою гладінь білу; укрий кригою свої ополонки, щоб жодна
кінська нога не втопила копита у твою крижану воду! Щоб сани
летіли стрімко, стрілою, бо в тих санях сидітиме її Вадимко.
Тоді вона піде з ним у двір боярина Гостромисла й забере назад
свою невістку. Челядини мовили — непразна вона вже. Злютився
Гостромисл, катує дівку мором, аби скинула дитя… Довго плакала
вона за Вісну, молила бояриню віддати її — не віддала, лютісна!
До кого підеш скаржитись? Віче викричало знову Гостромисла по­
садником… А на нього — вже нікому не поскаржишся.
86 Людана тепер не плакала. Зціпивши вуста чекала на Вадима.
Жила чеканням в порожньому дворі. Корову з телям одвела на
торг і накупила на зиму брашна. Курей вивела за літо — надто ба­
гато зерна клюють. Була в домі ще капуста та трохи сушеної риби.
Л там якось буде, перезимує.
Німував великий Новгород. Немовби замерз під кучугурами
игомлених снігів. Опустіли вулиці. Не чути ні пісень, ні гуслів,
ні парубоцьких гуків, ні дівочих пересміхів. Тільки значні мужі
попіднімали голови. Запанувала тиша у граді. Тиша у душах люд­
ських…
І саме в цю тишу, яка гнітила й холодила все довкола, хтось
постукав до Людани в дім. Потім розчинив двері, не очікуючи її
відгуку. Це був тіун Дудиця, челядин Гостромисла.
— Від посадника до тебе,— почав запопадливо ще на порозі.
Водночас оглядав світлицю, ніби на голку нанизував усе, що було
в ній.— Тобі чолом б’є посадник. І слово своє передає. Мусиш за­
платити правіт за обиду боярина. За бороду.
— Божечки мої… Таж вони поквиталися на весіллі!..
— По новгородській правді,— провадив своє далі Дудиця.— За
обиду боярина і за сором. 1 за сором його дочки, яку твій син узяв
у жони без згоди отця. Дванадцять гривен… І за переховування
біглого холопа, бодрича Местивоя — п’ять гривен.
— Ой лишенько моє… То як же се… як же? Вісна привселюдно
шлюб узяла з Вадимом… А Местивой… Чий же він холоп? За його
життя заплачено кров’ю дитини нашої — Далька…
— Посадник велів чолом бити і правіж правити по новгород­
ській правді,— стояв на своєму цей рудий обшарпаний челядин.
— Де ж тут правда, Дудице? Немає нашої вини перед посадни-
и>м ні в чому. Все було за звичаєм і з волі богів.
Посадник велів…— стояв на своєму запопадливий челядин,
тіун Дудиця.
— А щоб вас лихий Див усіх проковтнув!.. Щоб вам Тряс повні
груди здоров’я напхав, аби й дихнути не могли!..— розгнівалась
Людана.
Дудиця і оком не моргнув на її прокляття.
— Прийду за три дні. Як не знайдеться гривен, то велів іти на
двір. До обори. А як побіжиш — обель. Краще не буде.— Тіун ще
раз прошив гострими рудими очицями світлицю і вийшов.
— Божечки!..— Людана не могла отямитись. Заціпеніло сиділа
на лавиці, склавши на колінах руки, і тільки спромогалась стогна­
ти: — Божечки добрії… Божечки…
Надвечір побігла до сусідів. Ковач Біда не йняв віри, ахкав та
ойкав, але не міг нічим зарадити. Жона його, Туга, тільки-но по­
вернулась із торгу, але нічого не продала. Кляла увесь світ, що
87 стоїть на неправді. Почувши від Людани таку новину, заходилася
кликати на голови можців ненаситних і властоїмців лукавих хво­
роби й біди і всіх духів злих, про які тільки чула.
— Муже зичливий і ти, сестро Туго, сусіди ви нам добрі.
Може, якось спроможетесь дати мені у борг хоч десять гривен?
А там якось умовлю боярина. Зачекає, доки з походу повернеться
Величар чи Бравлин.
— Сестро, хіба і ми не такою водою зуби ламаємо, як ти? Де ж
ті гривни? — заплакала Туга.
— Еге, знайшла, сусідко, багатичів,— сумно сміявся Біда.— Та
у нас грошей як на жабі пір’я. Нічого ж ніхто не купує. Ніби ви­
мер увесь град.
Людана пішла до Гостромисла — застоять свою правду. Сіріли
білі сніги й хитався сірий світ перед очима. І сонце десь котилося
низько над далекими синіми овидами. Ніби крізь густу сизу імлу
сіяло своє проміння, що було також сіро-сизим. Голодне вороння
несамовитіло, чорною хмарою кружляло над нею. Немовби засте­
рігало її.
О, сонце Хореє, дай силу словам її, пошли доброту у серце
ворогам її, степли їм душу!.. Рознеси на пісках сипучих, на травах
повзучих їхні стріли-перестріли, що на нас націлені. їх отруту від­
неси у море глибокеє, у гори високії — хай Чорнобогові діти нею
уп’ються і від нас, грішних, відступляться… Давно вже так щиро
не молилась Людана.
З надією підійшла до високих воріт боярського дому. За валом,
який був обнесений зверху окіллям, височів терем Гостромисла.
Поряд із теремом — вежа повалуші. Ворота міцно зачинені.
Маленька привратна хижа для сторожі — порожня. Гриді, певно,
десь повіялись. Але куди їй поспішати? Вона й зачекає. Хтось же
та йтиме, гукне боярина… Усілась на засніженій колоді біля сто­
рожки, налаштувалась чекати.
Здригнулась від скрипу хвіртки — хтось визирнув у ній і зник.
А за якийсь час вийшло двоє гридей.
— От і добре, тітко, що сама прийшла. Тебе ждуть.
— Хто, синочки мої, боярин Гостромисл?
— Га-га-га! Корови в оборі ждуть, тітко. Доїти треба — немає
кому. І-д-д-и… Ондечки туди. А як утечеш — холопка обельна на­
вік. Шануйся, тітко Людано.— Гриді покинули її біля обори. Вона
схопилась за серце — що це? Зробили її робою, і незчулася. Боги,
пощо даєте безумствувати дітям людським над людьми ж?..
— Мамо Дано! — хтось немовби її кличе,— Ходи сюди.— Людана
озирається, не второпає, звідки це чується такий знайомий голос.
Ніби ж Вісна кличе її…
— Вісно, це ти?
88 — Я тут, в оборі. Ти мене шукаєш? — Вісна світила до неї ве­
личезними страдницькими очима. Обличчя її було таке схудле, що,
коли б не голос, і не впізнати. Губи розпухли, потріскались. Гострі
плечі і великий живіт випиналися під старою вотолою. На голо­
ві — темна хуста. Вісна доходжувала останні дні. Мала народити
Величарам онука! Але — чого вона тут? Дочка боярська має сидіти
у світлиці, а не в оборі, серед кізяків — Отець відіслав сюди. Щоб
тут привела дитя. Серед худоби. Щоб ніхто не бачив мого сорому.
— Божечки мої! Та який же то сором — дитя на світ привес­
ти?
— Отець мовить: від боярина — боярин родиться; від князя —
князь. А від жебрака — жебрак. Неси, каже, свого жебрака у хлів.