Хто спостерігає вітер, тому не сіяти.
І хто дивиться на хмари, тому не жати.
Із книги Екклезіаста,
або Проповідника, гл. II, вр. 4
Князь бодричів, яких іще називали рарогами-соколами, мав у
собі не тільки високу мрію, а й велику впертість. Та, мабуть, над­
то пізно народився на світ — в плині часу зістарилися корені його
племені, а молода сила не встигла зміцніти. Він рвався у небеса, а
його соколині крила безжально обламувались. І ніхто не хотів під­
перти його мрію своєю рукою.
Проте надії не вмирали в його душі. Добромисл жадав зверши­
ти те, чого не здійснити нікому із володарів слов’янського світу в
районі Велетського помор’я й Полаб’я.
Він подумки оглядав слов’янщину поморських земель і знову
утверджувався в своїх намірах. Розметані по широких долинах рік
та озер, розділені градами-укріпленнями, болотами й земляними
валами, слов’янські племена жили відособлено й замкнуто. Кожне
з них свято берегло свою свободу, старожитні покони й звичаї,
своїх богів і їхні святилища і смертельно ненавиділи пута будь-якої
наруги чужинців.
Але по землі вже котився дев’ятий вік — як дев’ятий вал. Одна
за одною хвиля насильства або змітала з лиця землі цілі народи,
або розбивалась об скелю їхньої могутності. Роздоріжжя Історії!
Свобода чи смерть. Третього шляху не було.
Давня свобода все менше приносила радості — навколо зе­
мель велетів уже піднімалися інші народи, які на себе накида­
ли державне ярмо. Так чи інакше їхній невсипущий меч сягав і
розсіяних слов’ян Велетської й Полабської земель. Уже королі
Східно-Франкської держави залучали до своїх походів слов’янські
дружини. Наступник Карла Великого Людовік Благочестивий по­
силав громити гнізда датських завойовників дружини як саксів,
так і бодричів на чолі з легатом Балдриком. Датські ж правителі
намагались переманити на свій бік численні войовничі слов’янські
90 раті — тих же бодричів. Коли Людовік Благочестивий змусив бо-
дрицького князя Славомира поділитись владою із князем Чедрагом,
спалахнули між ними чвари, стали вони шарпатись, шукати захис­
ту то в одного, то в іншого сусіднього державця, щоб той допоміг
утримати владу.
Втручання сусідніх повелителів — надто ж датських і німець­
ких — у життя цих слов’ян частішають. Вони зміщують одних кня­
зів, ставлять інших. І ті ж самі князі, наставлені ними, часто зму­
шені кидатись то до союзу із саксами, щоб відбитись від датчан,
то до союзу із датчанами, щоб протистояти саксонським завойов­
никам. Все тяжче стає вибороти свою незалежність від натиску за­
хідних держав, яких католицька церква об’єднує і піднімає в похід
проти язичників-слов’ян.
Над слов’янщиною Помор’я й Полаб’я здіймається меч хресто­
носців. Слов’янські племена винищуються. Прийняття християн­
ства. звичайно, спинило б ту криваву жорстокість. Але католицтво
швидше б проковтнуло їх разом із їхніми землями, мовою, звичаями,
градами, храмами, самобутністю. Протистояти натиску, щоб зберег­
ти себе, можна було тільки зібравши свою силу в кулак державності.
Але там, де держава,— там насилля над волею: можновладці ж не хо­
тіли втрачати своїх удільних необмежених прав. їх можна було лише
силою змусити підкоритись. Вони це знали й спільно протистояли
кожному, кого підозрювали в намірах урізати їхню волю.
Ціле тисячоліття вони не корилися чужим загарбникам, тим
більше не хотіли коритися насиллю своїх честолюбців!
Лютичі повалили верховну владу князя — управляли землями
вічовою радою, де старшинствували міцно спаяні між собою багаті
роди Навіть у воєнних походах не обирали собі провідців, рішен­
ні! про бої приймали на вічовій раді, яку тримали у своїх руках
•’»іншії» люди, «значніші» мужі, жупани — волостелини окремих
округів — жуп. У бодричів, ругів-ран, доленчан, гаволян, сербів
лужицьких та інших племен хоч і були князі, але повністю залежа­
ли від такого-от віча, верховоди якого правили на свій лад. Щоб
зберегти за собою владу, вони продавали своїх найкращих, найта-
л.піовитіших мужів сусіднім королям і єпископам, звинувачуючи їх
іменем свого народу у зрадах, підступах, розбещеності.
Іменем віча захищали власну сваволю. На таких вічах у лю-
іичів, наприклад, не допускалось жодного заперечення. Якщо ж
хтось наважувався висловити супротивну думку, того, повідомляє
німецький хроніст Тітмар, били батогами, «а коли й після цього
він буде явно противитись, то або від пожеж і безперервного по­
грабування позбудеться свого майна, або перед народом повинен
заплатити певну кількість грошей, відповідно до свого станови­
ща…»
91 Де вже було прорватись на такому вічі мудрому слову! І оце
свавілля бездар, убогих розумом честолюбців підпиралось справ­
ді дивовижною мужністю, відчайдушним, упертістю, яку слов’яни
виробили в собі у багатовіковій боротьбі за незалежність. Та на­
став час, коли вони втомились воювати. У бурхливому дев’ятому
столітті згуртовані сусідні народи розширяли свої межі, а слов’яни
Помор’я й Полаб’я вдовольнялись тим, що мали, сиділи собі у
градах-фортецях серед боліт, на островах річок, озер, морів, на
скелях, які обносили земляними валами і дерев’яними стінами.
У градах, проте, жили лише в часи воєн, коли треба було хо­
ватись і відбиватись від ворога. Мешкали звичайно в оселищах,
розорювали землю, вирощували хліб, овочі, розводили худобу.
Торгували з Європою, Сходом і Азією — через Старгород, Русіград,
Волинь, Білгород, Колобрег, Сгорелець, Штетин… Багато малих
градів стояло на землях слов’ян.
Але біда тому народові, який вдовольняється щоденною ситіс­
тю і не дивиться вперед! Рабство ожирілої плоті породжує рабство
духу. Тож для народу страшніша не бідність, а ситість, яка за­
колисує думку, робить людину ледачою, недбалою, байдужою до
честі і слави. Справжнє лихо в тому, що в ситій плоті живе єдине
відчуття — страх втратити ситість…
Та про це, як правило, говорять надто пізно…
Князь бодричів Добромисл якимось десятим чуттям осягав не­
безпеку володарювання старійшин. Він бачив, як міцно вони врос­
ли у свої роди й племена, як пильнували за кожним його вчинком,
як їх насторожував той чи інший його рішучий крок, спрямований
на те, щоб урізати хоч краплину їхньої сваволі.
Навіть під натиском загребущих саксів вони не дозволили
Добромислу, синові полеглого в бою відважного князя Держка,
об’єднатись із найближчими своїми сусідами — лютичами, побо­
юючись, що, обіпершись на войовничих лютичів, він обмежить
свободи бодрицької знаті. А от далеких слов’ян із Ільмень-озера і
Волхова старійшини не боялись. Бодрицький князь не зможе по­
всякчас на них опиратись, надто вже вони далеко. Добромисл же
думав про долю держави, про потребу боронитися проти саксів,
бо ці войовничі сусіди уже й без того загарбали на Полаб’ї чимало
слов’янських городів і земель. Адже король Людовік Німецький
знову збирає свої раті на слов’ян. Самим бодричам не вистояти.
І ось Добромисл разом зі своїми мудрішими радцями стоїть на
скелястому березі града Рарога, вдивляється в білі цятки вітрил, шо
мерехтять на обрії. Сторожа ще зранку примітила їх і повідомила
про наближення новгородських лодій. Минав саме чотирнадцятий
день, коли, за розрахунками бодричів, мала прибути новгородська
дружина.
92 Сонце уже сягнуло зеніту. Хвилі моря грали, сліпили очі. Довгі
ключі новгородських лодій, насадів, ушкуїв почали кидати укоті
біля берега.
На першій лодії незрушно стояв Величар — високий, широко­
плечий. у білих ногавках, у кольчузі, шолом тримав у руці біля гру­
дей. Вітер куйовдив його русяве із сріблинкою на скронях волосся;
очі його ховалися в глибоких западинах, довкола яких зібралися густі
зморшки. Він пильно вдивлявся в людей, що юрмились на березі, від
чого здавався сердитим. «Князь!» — майнула думка у Добромисла.
І першим кинувся назустріч. Але тої ж миті згадав, що ільменські
слов’яни живуть без князя, що на їхніх вічах кермують старійшини,
як і в лютичів. Він смикнувся назад — соромно стало від власної
запопадливості перед якимось там боярином. Та все ж простяг руку
новгородському воєводі. Відчув на ній залізні мозолі і знітився: про­
столюдина прислали!.. А воєвода прибульців уже промовляв:
— Чолом тобі, княже, і тобі, старійшинство, від новгородців! —
Відкашлявся в кулак і додав: — Ось вам дружина у поміч, якщо кли­
кали.— Низько вклонився, передав Местивою у руки свій шолом.
— Дякуємо богам і вічу новгородському! — одказував
Добромисл, косуючи з-під високих рудих брів на воїв новгород­
ських, які були в кольчугах і шоломах, при мечах, при тулах і лу­
ках Прибульці брязкали залізом, Дружно висаджувались на берег.
Такої кількості ратників ще ніколи не мав князь бодрицький. Тож
радість розпирала груди, вичахла образа, що було зринула.
Добромисл сміявся на радощах. Невеликі глибокі очі його про­
мінилися з-під крутого чола. Усе єство переймалося впевненістю.
ііі/і того невеличка кучерява борідка, що прикривала вперте під-
Г*і>|*іл/іч порушилась у приязній посмішці.
І пч її. стигнув ІЗ голови шапку, опушену чорно-золотистим
соболем, труснув густою сивою чуприною, що спадала на плечі.
І’о ісіампи руки і обійняв Величара. Багрецевий шовковий окрил
його, що застібався срібною фібулою на правому плечі, метнувся
іа його спиною великим червоним крилом.
Князь Добромисл, приземкуватий і плечистий, сягав Величарові
інше до підборіддя, але поряд зі своїми старшинами видавався ду-
жаком То були суціль сивоголові мужі, у добрих вовняних свитах
і соболиними опушками, у високих шапках, що свідчили про на-
иежність до знатного роду, як і в Новгороді. Величар звернув увагу
па їхні руки, подумав, що не тримали вони ні меча, ні молота, ні
чгпіг. Усе життя їхнє минало в роздумах, чварах, підступах, що ви­
т е грювало у них лише пихатість, відчуття власної величі.
– Складемо дяку і шану богові Перуну-Світовиду! — сказав
иілосно Добромисл і збіг із скелястого узвишшя. Старійшини і
Величар з невідступним Местивоєм рушили за ним.
93 По обидва боки дороги, якою йшли, видніли темні, із дерев’яних
зрубів, та найчастіше обмазані білою глиною хати. То були перед-
градські оселища, що виростали, як і в Новгородській землі, біля
валів. Там жили бодрицькі орачі й рукомесники, вої і купчини.
Перетнули по кладці невеличкий потічок, увійшли в єдиний
на цій зеленій рівнині гайок. Князь Добромисл махнув рукою в
гущину, мовив:
— Прибули.
Підійшли до величезного старого дуба, уже наполовину зсохло­
го. В його стовбурі стирчали ікла вепра. Дуб обнесений дерев’яною
огорожею, у якій було два входи. Через один із них пройшов
Добромисл з Величаром і старійшинами: через другий — новго­
родські ратники. їх зустрічав довгобородий волхв, в усьому білому,
як і Великий волхв у Новгороді.
— Священне требище Перуна, захисника бодричів і вагрів,—
проказав Добромисл і кивнув до волхва. Тільки тоді Величар по­
бачив, що на требищі, під дубом, лежала купа хмизу, а на ній уже
забита говяда.
Волхв уклонився на чотири сторони й почав творити молитву.
Голос його був кволий, вітер відносив його вбік разом із шерехом
дубової крони. Старійшини й князь шанобливо слухали. Почав
дослухатись і Величар.
— Даруй нам, Перуне-захиснику, свої стріли вогненні, хай вра­
зять вони нашого одвічного врага-супостата!.. Повергни погибель
на голови нечестивих, що ловлять серця людей у сіті лжі і ведуть у
полон до нового бога! Дай силу мечам нашим; хай не хитнеться ні
в кого рука перед супостатом!.. А тепер пошлемо з молитвою дари
наші у священну Аркону! У храм Перуна-Світовида. Хай віджене
усі напасті царства Чорнобогового!.. І освітить дорогу до перемо­
ги… Ось князь…
— Ні! — владно спинив волхва Добромисл.— Я не поїду. Хай
старійшини… хто хоче. Хто хоче піти на острів Ругський? Хто по­
везе дари Світовиду? — звернувся князь до своїх старійшин.
Охочі, звісно, знайшлися. А Величар подумав, що тутешній
волхв не має такої владності, як новгородський.
Де ж та Аркона? Де той благословенний острів Ругин? Чи є там
торги? Чи є там купчини, які бувають в урманських і свейських
землях, тих краях, де продають бранців у рабство? Чи не чули вони
чого про новгородців, яких побрано в полон? Чи не знають серед
них Вадима-гусляра?
Тим часом Добромисл вів їх усіх до града. Проминули ворота,
і Величар спинився в подиві: не було тут ні вулиць, ні будинків.
Величезний майдан, посеред якого на невисокому пагорбі стояло
кілька дерев’яних споруд. То був княжий двір — з теремом, стайня­
94 ми, онбарами, коморами, довгими вузькими хижами під драницею,
в яких можна було розмістити чи не всю Величарову дружину.
— Тут буде твоя оселя,— каже Добромисл, ніби продовжуючи
Величарові здогади,— А там,— вказує на такі ж хижі удалині,— там
живе моя дружина.
— Але де ж твій град, княже? — дивується Величар.
— Оце і є град! — сміється Добромисл, вишкіривши вуби.— Як
приходять чужі раті, усі поселяни з доокілля біжать сюди, за вали.
1 тут сидять, доки вороги не відійдуть.
— Але ж вороги палять села і все забирають.
— Усе забирають, так і є. А ми їх б’ємо, і все своє відбираємо
назад. Йдемо в їхню землю — і теж усе беремо. А городів наших
вони не можуть взяти. Тільки палять. Ось цей Рарог колись був
великим градом. Але король ютландський Готфрід пішов на нас
великою війною. Йому тоді братці-лютичі помогли. Спалили вони
Рарог’. Отця мого повісили. А його брат до саксів утік. Але народ
наш побив Готфріда і лютичів. І знову тепер є град Рарог. Менший
тільки. Але є у нас і великі гради — Старгород, Звірин, Росток. їх
хочуть забрати у нас сакси. Мусимо через це раттю йти на них.
— Підемо! — погодився Величар.— Для того сюди й прибули.
Дивувалися новгородський воєвода і його люди: бодричі й
лютичі-велети — брати-слов’яни, а так ворогують. Гірше чужаків.
А коли б з’єдналися, та ще й з Поморським князем увійшли б в
соуззя — хто би їх переміг?
— А де ж нині ворожі раті? Коли підемо на них? — Не терпить­
ся Величарові. Йому не можна баритися тут. Вдома — он скільки
справунків! Та ще й Вадима в цих землях треба пошукати…
Скоро побачиш, не журися, брате. Ось тільки у Світовида-
ІІгрупа, нашого заступника, ради поспитаємо. Чув про наш святий
чрим в Арконі? Наша сольба туди вирушає — пиріг із солодкого
піти повезуть у храм. А білий кінь поворожить нам — то й будемо
шати, коли краще виступити.
— Треба б швидше!..
— Доки Світовид-Перун не сяде на свого білого коня і не пе-
рсступпть трьох священних стріл правою ногою — не почнемо ві­
йни
— А якщо він переступить лівою?
Добромисл поправив сухою зморшкуватою рукою застіб­
ку на правому плечі. Справді, як бути, коли знак великого бога
слов’янського народу не зичитиме добра? Новгородців відпустити?
— Тоді… попросимо у нього священне знамено. Хай захищає
пас!
1 Це було у 808 році (прим, автора).
95 — Гаразд,— погодився Величар.
Переступаючи поріг князевих палат, Величар уже твердо нава­
жився їхати на священний острів Рана, або Ругин, до храму града
Аркони. Може, про Вадима щось дізнається.
У великій стравниці стояли довгі тесові столи. На білих лляних
скатертинах було стільки частування, що у Величара й дух захопи­
ло. Рум’яні білі караваї, підсмажені поросята, ягнята, запечена й
копчена риба, гори куріпок, заячина, шматки копченої оленятини,
вепрятини…
Сріблом виблискували чари, чаші, лагвиці, глеки з хмільною
брагою і пивом; на лавицях попід стінами стояли бочки з медами…
Тільки тепер Величар здогадався, що чекали тут не його, просто­
людина новгородського, а велеможця знатного, може й князя. Але
ж нині Добромисл має знати, хто він є. Не князь і не боярин!
Втомлено оглядав Добромисл свою велику стравницю, спосте­
рігав, як уміло й звично розсідались бодрицькі старійшини по міс­
цях, ближче до столів, і якась туга оволоділа ним.
— Пощо кручинишся, княже? — нагнувся до нього Величар — Не
суши душі своєї завчасно. Піде Людовік на вас — наткнеться на наші
булатні мечі. Новгородці — люди бувалі! В обиду тебе не дадуть. А ти
обідай тут зі своїми старійшинами, я ж — до дружини піду.
— Воєвода-князь не може сидіти за одним столом зі своїми воя-
ми! — спалахнув Добромисл. Йому стало прикро: сей простолюдин-
новгородець, здається, втямив його потаємну гірку образу.
— Не князь я і не боярин, не із можного роду, а із новго­
родських лодійщиків. Вічем наставлений воєводою. Простолюдин
єсмь. То й бути мені серед простолюдинів. Ходімо, Местивою! —
обернувся Величар до мовчазного свого супутника.
— О-о-о! — заусміхались, захитали важкими головами старій­
шини. Крізь той чемний сміх Величарові вчувалася зневага. Не
тільки до нього, але й до князя Добромисла. І він пошкодував за
свою відвертість. Відразу ж голосно крикнув:
— А де ж челядь твоя, княже? Нехай-но наллють знатному во­
єводі новгородському хмільного меду! А ти, княже, стій твердо на
своєму — заступиш честь свою і честь свого народу. Та знай: тепер
честь цяя голою ходить. По всіх землях! Тож і збирай дружини з
усіх простих людей. З холопами неситьства не водись. Охлоплять
тебе, княже, й мислі твої!
Старійшини вороже витягли в його бік шиї.
— Холоп у одязі воєводи… добра не жди…
— Смуту сіє… Голоту підніме…
— За тебе, княже! — Величар вихилив у себе чашу меду се­
ред осудливого шипіння ліпших бодрицьких мужів. Потім швидко
вийшов із стравниці. Майже біг, як від розтривоженого осиного
гнізда, через увесь двір, до низьких довгих хиж.
96 На півдорозі відчув, ніби хтось женеться за ним, уповільнив
кроки — може, якийсь гонець?.. Щоб устромити в спину ніж? Чи
повідати якусь таємницю?
■■Раптово спиняється й круто обертається, бачить перед собою
немолодого вже мужа. Ніби серед старійшин не бачив такого не-
шігокого кремезняка у світлій вовняній вотолі, підперезаній ши­
роким паском. Дивиться на Величара пронизливо-пильно, ніби
хоче у чомусь впевнитись. Сивизна густо всіяла його пряме русяве
волосся, зібране на потилиці в тугий снопик. Весь він — у напру­
женому чеканні.
— Я Рюрик,— нарешті сказав.
— А я — Величар.
— Знаю. Я єсмь старший син загиблого бодрицького князя
І ордослава. Я і мої брати — Синій Ус і Трувор — просять тебе стати
нам у соуззі супроти Добромисла. Отець його — Держко — силою сів
па стіл у бодричів. Саксів кликав. Боги — супроти нього. І народ.
— Нас кликав сюди Добромисл супроти саксів. Маємо своє
слово дотримати.
— Хоче нині йти на них, бо сакси забрали у нього землі. Але ми
хочемо забрати своє княжіння по правді.
— Ми прийшли допомогти бодрицькому народу… В распрі
встрявати не жадаємо.
І Іоможи нам дружиною, добрий муже. Заберемо свою правду
у своїй землі, підемо усі на саксів.
Величар розгублено мовчав: між князями бодрицькими по­
чинаються коромола. А тим часом загребуші сусіди підуть на їхні
землі…
Княже…— захвилювався Величар.— Маєш соколине ім’я —
Рюрик, а мислиш, яко вуж. Коли візьмеш распрю із братом сво­
їм інгине і народ твій, і правда…
Право роду мого мушу відстояти,— тихо, але твердо сказав
Рюрик.— Стільки літ чекаємо слушної хвилі… Гадав, поможеш…—
шркнув і різко повернув назад.
— Стій!..— кинувся за ним Величар,— Якщо підеш супроти
брата свого, поведу дружину назад.
Рюрик розгублено закліпав білястими віями.
— Не піду… Буде по-твоєму,— докинув, не глядячи в очі.
Бо коли новгородці не підсоблять — не перемогти йому ані
Добромисла, ані саксів.
Величар після доброго келиха меду та сякої-такої вечері, яку
він розділив разом з усіма своїми новгородцями, відчув у собі не­
переборну втому. Уже вкладався спати, як і всі його дружинники,
па вузькій лавиці вздовж стіни, коли це Местивой кинувся перед
ним на коліна.
Лам 345
97 — Отець, візьми й мене з собою! Вірно тобі буду служити все
життя! Візьми!..
— Куди взяти тебе, добрий хлопче? — не міг втямкувати.
— На священну ругинську землю — до Аркони. Ніколи не був
там… Вклонюся великому господину своєму С віто виду-Перуну за
те, що порятував життя.
Тільки тоді Величар згадав про запросини князя Добромисла
їхати до Аркони. Авжеж, Местивою є за що дякувати своєму бого­
ві. Нехай їде — вірний його задруг.
Другого дня сольба князя Добромисла рушила на лодіях до
священного острова. Це були родовиті мужі Котимир і Томислав.
Вони везли у плетеному кошику величезний пиріг й усю дорогу те
й робили, що разом з челяддю своєю клопоталися, аби той кошик
не перевернувся, а дар не втратив своєї свіжості й принади.
Величар мовчки спостерігав за тими клопотами, не встрявав зі
своїм словом, тримався осторонь. Мав досить обид на це боярське
Чорнобогове зілля — вовк вівці не товариш. Всю дорогу випитував
у Местивоя про тутешні звичаї й покони.
— На Ругині живе найперший серед усіх слов’янських пле­
мен народ ругський,— лячно озираючись на сольбу, оповідав
Местивой.— Цей народ має свого єдиного царя — Світовида…
— Хіба не бодричі найперший народ? — дивується Величар,—
Він знав, що здавна рароги-соколи міцно стоять на слов’янському
помор’ї і ось уже півстоліття боронять свою землю від франків,
саксів, датчан…
Якби не зрада лютичів-велетів, франки б не відірвали бодричів-
рарогів від їхніх родичів — глинян і смольнян, що жили на правому
березі Лаби, і не поставили б своїх фортець проти слов’ян-варварів
по всій її течії. Найбільша їхня фортеця — Гохбук — виросла на­
впроти головного града смольнян Лончина… Друга фортеця —
Гамбург — також постала у землі бодричів. Саксонські мечі, що
стали тепер головною силою німецької держави, пронизують тіло
слов’янське по всьому Полаб’ю, і тільки бодричі можуть час від
часу відбивати їх. То й мусять бодричі за те бути найпершим на­
родом — так розумів Величар.
— Ні-ні! — гаряче заперечував Местивой.— Не бодричі!
Головний народ серед тутешніх слов’ян — ругський. Його возлю­
били боги! У нього живе наймогутніший господин поморських і
полабських племен — Світовид. Від нього й тепло, він дає пере­
моги; він же провіщає долю… Ось побачиш сам, отче. А волхв
Світовида — наш, із Рарога, бодрич він!..
До наймогутнішого бога племен Венетського помор’я прихо­
дили посли від усіх слов’янських народів. Цей син великого Рода
був тут найбільшим володарем земного щастя; в ньому ж — сила
98 слов’янського кореня. Кожен слов’янин мав за честь прибути до
Лркони й схилити своє чоло перед Світовидом…
Веслярі бодрицьких лодій вправно правували морем до Ругина.
А Величар окидав зором небо — чи не плаває у високостях сокіл
балабан, на честь якого бодричів називають рарогами. То дивні
птахи, які швидко навчаються ловам, каменем падають на свою
здобич, з їхніх пазурів уже не вирветься ані пташина, ані звірина.
Рароги-соколи дорого цінувались на новгородських торгах — бо­
ярські сини, що бавились ловами, не щадили батькового срібла,
коли йшлося про ловецькі втіхи. І в ратних справах рароги-бодричі
не поступляться нікому. А от, виявляється, першість серед племен
не в них…
Важка вода Велетського моря аж пінилась під веслами гребців,
що хотіли хутчіше побачити священну землю ругів-руянів.
Ось уже забіліли над морем крейдяні скелі. Местивой торкнув
руку Величара — ото вже й Ругин. Лодії рвонулись до прямовисних
стін, на вершинах яких ворушились зелені кущики рідколісся.
Скелястий берег Ругського острова прорізаний глибокими
ущелинами, вузькими затоками, що вигрівали свої тихі смарагдові
плеса на сонці. Над ними хмарами кружляли чайки, дикі качки,
гуси… Били крилами об воду гордовиті білі лебеді.
Назустріч бодрицьким лодіям рухались великі й малі купецькі
події, що відчалювали від острова. Одні з них вантажені хутрами,
носком, пивом, інші везли мечі, зерно в міхах, бочки з оселедцями
чи сушену рпбу. Ті лодії були переважно заморські — агліцькі, ро-
мсіісі.кі, снсйські, урманські, ютландські… Аж в очах мерехтіло.
Куди пони плииуть? — питає у Местивоя Величар.
11.1 юрі и до Волина чи до Старгорода! — захоплено пояснює
Мсі 111 пі •11 Велика і багата наша земля!
Мого великі, зеленаві, як морська вода, очі сповнені захвату.
Припухлі пуста під ріденькими рудими вусиками розтягуються в
посмішці. Юний бодрич Местивой підноситься душею від того,
що він — на рідній землі, що ця земля має стільки див, якими
може похизуватись перед славним новгородським воєводою. В цю
миті, душевного вознесіння він забув, що на цій багатій землі для
нього, сироти охолопленого, давно не було вже місця…
Гребці поклали весла, святочно розглядали таємничий острів
Ругин, чи Ругію, чи ще Русію. Величар згадав, що про такий ост­
рів НІН уже колись чув у казках. Такі ж білі скелясті прямовисся;
високий вал; глибокі затоки. Тільки в тих чарівливих оповідях на­
пінився він інакше — острів Буян…
Статечно й шанобливо бодрицькі посли добувались до града.
Аркона була споруджена на північному узбережжі острова,
правдивіше, на невеличкому його виступі — півострові Бітові.
99 Оточений високим валом, поверх якого була ще й дерев’яна
огорожа, град цей охороняв лише святиню всієї північної
Слов’янщини — храм Світовида. Він стояв посередині площі
на узвишші; був дерев’яний, здіймав угору свої високі різьбле­
ні, фарбовані у червоний колір вежі. Його оточувала огорожа,
дерев’яна, так само різьблена; в ній були тільки одні ворота, че­
рез які і пройшла бодрицька сольба.
Те, що побачили Величар і Местивой, зайшовши до храму,
повергло їх, як і всіх бодричів, у німотне захоплення. Зсередини
стіни храму були завішені золотисто-пурпуровими полотнищами.
На стовпах, які підпирали стелю, висіли роги оленів, ікла вепрів,
якесь плетиво коріння — і все це переливалося дивними барвами.
Посередині храму, просто на мостинах, стояв велетенський ідол
з чотирма головами, що дивилися у чотири сторони світу. Лиця
його були такі ж, як у жителів цієї землі — виголена борода,
підстрижені вуса, під кружок волосся. У правій руці ідола — ве­
ликий турячий ріг, оздоблений золотом і сріблом; ліва рука — зі­
гнута, упирається в бік. Одяганка Світовида спадала хвилястими
складками майже до п’ят, і не відразу «можна було збагнути, що
вона зроблена із шматків дерева. Коло Світовида на стовпах ви­
сіли величезний меч, прикрашений коштовним камінням, золо­
тий щит, вуздечка із срібними цятками та сідло. Поряд стояло
знамено, яке тут називають станиця. Те саме знамено, що вело
ратоборців у бій і приносило перемогу: божественна сила його
руйнувала гради, трощила олтарі й чужі храми… На силу цього
невеликого шматка пурпурової тканини, станиці, певно, споді­
вався й Добромисл.
Сольба бодричів поставила перед ідолом свої дари — величез­
ний солодкий пиріг, срібні й золоті монети, сувої лляного полотна.
З-за ширми вийшов до них старий білобородий волхв Світовида.
Местивой шарпнув Величара за поли, й обидва зігнули коліна
перед великим богом неба, землі й потойбічного світу, великим
воїтелем і стражем слов’янської землі.
Волхв наказав челядинам бодрицької сольби віднести всі да­
рунки в глибину храму, де стояли величезні скрині. У них збира­
лась данина від усіх слов’янських племен побережжя.
Кожен муж і кожна жона острова повинні були щорічно вно­
сити плату до святилища свого бога. Купці, що приїжджали тор­
гувати, мали також жертвувати тут частину свого майна; рибарі,
які ловили в довколишніх водах оселедці, також віддавали частину
свого улову до храму. На храм працювали жителі земель, які на­
лежали цьому святилищу…
Усі ці багатства виповнювали не лише скрині, а й комори та
підземелля храму. Датчани, норманни, свеї заздрісно дослухались,
100 ні пик-нить золото й срібло в Арконському храмі. Ці скарби охо-
ромчно гриста озброєних дружинників, які часом і самі полювали
п.і нхіоіо й срібло і здобич віддавали храму Світовида. В обігу
між остріп’янами ні золотих, ні срібних грошей не було, натомість
и /к и міі/іи сь мідниці чи просто шматки полотна…
Волхв Світовида підійшов до свого кумира, узяв з його правої
руки ріг, уважно заглянув усередину, перехилив, вихлюпнув якусь
іигучу рідину. Затим звів очі догори:
Знамення Світовида сумне. Бути неврожаю й скудості в наших
/пшінках. Бережіть хліб, заривайте зерно в землю…— Надтріснутий
голос волхва витав під склепінням капища. Ворушились, ніби ди­
чали, іолотисто-пурпурові тканини, що прикривали стіни.
Сольба бодричів упала навколішки.
Будемо берегти, отче! — мовили схвильовано. Волхв нагнув-
і п налив у ріг із привезеної бодричами бочечки свіжого напою,
і >і пниун посланців, підніс ріг до вуст Світовида.
Господине наш! Ти, що сяєш сонячним світлом, ти, що лі-
…….. па білому коні! Ти, владика гроз, що борешся із безоднею
Чорпобогоного царства! Ти, що твориш тілеса наші від сирої землі,
а кості — від каменю, а кров руду — від моря! Воздай нам від неба
мідяного роси, від землі залізної плоду! Не помори нас голодом
па іемлі! Не ізсуши кладезі й істоки наші. Напої усяк злак силою
своєю, пошли буяння хлібам і травам, птахам і звірам. Поможи від
н< ніяких болістей. Даруй щедро народові бодрицькому, тоді він
привезе тобі більше дарів своїх!..— Волхв одним подихом випив із
рога напій, одразу ж наповнив його і поставив у руку свого куми-
і’ і Іайшов за той височенний поріг — і враз його не стало видно.
Ішимі минули слова іншої молитви-заклинання:
( ‘нповиде, господине й повелителю! А пошли народові бо-
дрицькому угодства, добра і врожаю, щоб на другий рік з-за їхньо-
ю короваю не було видати навіть рук моїх!
Пошли! — упали на коліна старійшини.
— Чи має намір народ бодрицький брати рать зі своїми ворога­
ми? — вопрошав волхв. Його дружно підтримали старійшини:
— Із саксами! Вони грабують наші землі! Просимо спитати у
господина нашого, чи буде нам перемога!
Волхв пішов у глибину храму. А звідти невдовзі вивів білого
коня. Цс був той самий кінь, який серед ночі носив Світовида су­
проти його ворогів, а вранці з’являвся перед очима народу увесь в
багні й піні. Про ці нічні виїзди коня оповідав арконський волхв,
( диний, хто мав право сідати на нього.
Тепер волхв повів коня у двір. Усі рушили за ним. Перед хра­
мом у дворі троє служків втикали в землю на однаковій відстані
гри пари списів. На кожну пару упоперек клали третій спис. Білий
101 кінь Світовида мав переступити через усі ці поперечні списи. Від
того, яку ногу підніме спочатку, звалить чи не звалить спис, зале­
жатиме віщування волхва про майбутню війну бодричів.
Бодричі прикипіли поглядами до коня. Ось волхв підводить його
до першої пари схрещених списів. Кінь змахнув довжелезним вія­
лом хвоста (підрізати його — смертельний гріх), на мить завагався, а
потім високо підняв праву ногу й спокійно переступив через першу
перепону. Посли полегшено зітхнули. Кінь Світовида віщує добрий
початок задуманій справі. Але — ось друга перепона. Кінь знову
спиняється, немовби у миттєвій задумі. Струшує своєю довгою, та­
кож ніколи не підрізуваною гривою і переступає схрещені списи.
Уже й зовсім полегшено зітхнули бодрицькі мужі. Світовид таки
сприятиме їм у війні… Та ще є третя перепона. Найостанніша, най­
важливіша. Чим завершиться їхня війна? Що принесе вона їм?
Кінь тим часом спокійно підійшов до останніх списів. Підняв
ліву ногу та чомусь завагався й опустив її назад. Постоявши якусь
мить, труснув білою гривою, чорними очиськами обвів притихлий
гурт людей, підняв праву ногу, а сягнувши уперед, зачепив попере­
чний спис. Священний кінь втоптав його в землю…
Що віщувало це ворожіння? Поразку? Успіх?.. Що скаже волхв?
Які пророчі слова розкриють бодрицьким мужам таємницю буду-
чини?
Мудрець же мовчки повів свого коня до храму! Бодричі розгу­
блено зсовували шапки на потилиці, тупцювали на місці. Величар
і собі перейнявся загальним настроєм занепокоєння.
— Що ж буде, Местивою?
— Не відаю… Поїдемо, певно, ні з чим.
— А війна з саксами? Треба просити станицю! — згадав нараз
Величар.
— Станицю! — радісно вигукнув Местивой.
Усі ніби проснулись, сполошено загомоніли. Під захистом
Світовидового знамена — станиці — вони будуть нездоланні. Але ж
де волхв? Чи згодиться він віддати їм на час цю святиню Аркони?
Адже вона захищає і ругів, і поморян, і всі інші народи!
Бодричі сумнівались. Що та їхня війна для ругів? Хай собі во­
юють, а здобич — все одно принесуть до цього храму. Стануть
багатшими підземелля Аркони!
Сольба бодрицька повернула до храму. Станицю! Дайте їм свя­
щенне знамено — і вони переможуть. Волхв не може відмовити
їм — адже сам бодрич, відає про небезпеку, яка нависла над його
рідною землею…
Але волхв не міг забути про те, яка земля годує його. Тож за­
перечливо хитнув білою головою:
— Станиця Світовида захищає Аркону й священну землю ругів.
102 і.іі мне станиця, не вистояти й священному граду від напасників.
Тоді нехай дає свою дружину! — підказують Величар і
Мі т і иной старійшинам.— З’єднаємо сили ваші і наші — для всіх
і їм їм Чім тутешніх виборемо волю.
Дай дружину, волхве! Слушно мовлять… Велика рать саксів
Гі самим королем суне на нас…
— Дружину теж не можна,— сумно хитає головою волхв.— Вона
шхищає Аркону…
— А народ бодрицький нехай гине?!. Так?!.
Волхв мовчки зник за ворухкими золотисто-пурпуровими сті­
нами храму. Величар подумав, що неправда і льста панують і тут,
нн священному острові. Ситість тіла знищила велич духу, заколи-
■.пін совість, скувала серце байдужістю… Не чують тут ані стогону
спраглих душ, ані плачу матерів, ані скорботи попелищ. Зраджував
(ірит брата. Багатство сварило рідних людей. Рідною землею для
лекотрих захланців ставала та, яка збагачувала, а не та, що стог­
нала її стікала кров’ю, щоб у борні не втратити пам’яті роду і
пращурів…
Цю найбільшу зраду по-блюзнірському освячувано іменем бога
( вітовида. А люди ще не усвідомлюють, що найбільший ворог не
іой, хто відкрито йде з мечем, а той, хто мовчки спостерігає біду
сусіда й радіє їй, хто в простягнуту для помочі руку кладе гадюку.
Добрий бодричу Местивою,— звертається Величар,— дарем­
но ги гордився великими багатствами й великими таємницями
священної землі. Тут для твого народу підготовлено пагубу!.. Але
*■ – де князь ругинський? Де його старійшини?
Г-е, що князь,— кривить уста Местивой і відводить очі
и»ні- На Ругині всіма справами вершить волхв.
Але ж…— спалахує Величар.— Він поводиться нечестиво. Він
к нопочеться не про волю народу, а про неситьство свого живота!
Так велить йому, мабуть, великий Світовид…— ніяково ки-
II.н Местивой. І Величар розуміє, що молодий бодрич говорить не
іс, що думає.
Дивна ти єси, земле слов’янська! Яка ти добра, мудра — і яка
різна, і яка однаково страдницька! І тут Величар стрепенувся: він
нічого не спитав за сина свого. Підбіг до волхва, схвильовано ска­
зав:
Святий отче, помочі попроси у свого великого господина за
сина мого — Вадима. Варяги наскочили… в полон забрали.
— Попрошу! — погодився віщун,— Але яка твоя мзда Світовиду
іл поміч?
Величар безпомічно озирнувся — він не мав ні золота, ні срі­
бла.
Усе багатство — меч, що висів на опояссі. Але тим мечем він
103 прийшоп допомагати слов’янам-бодричам. Що може бути цінні­
шого від дару волі?
— Треба зараз щось дати.
— Немає нічого зараз. Окрім меча. Поб’ємо саксів — здобудемо
для братів волю…
— Прийдеш, як матимеш щось інше.
Величар знепритомлено упав на руки Местивоя…
Ще уві сні Людану охопила якась бентега. Загупало стривожено
серце, й вона швидко підхопилась на ноги. Тільки коли шум у го­
лові влігся, зрозуміла, що її розбудив гамір, який линув зі сторони
Волхова. Підбігла до віконця, не видати нічого. Розчинила широко
двері — і до витапища влетіли гуки світанкової метушні на Волхові.
Влетіли разом із весняними трунками і мерехтінням зірок, що та­
нули в синяві ранку. Людана вийшла на подвір’я.
Обійстя боярина Гостромисла ще додивлялося останні сни. В
оборах ремигали корови, в кошарах шелестіли у з’їдах вівці. У ві­
кнах терема й челядницьких хиж ще не світилися блимавки. Лише
в наріжному віконці бояринового терема тремтів вогник. То, пев­
но, колотилась Вісна.
Боярин повелів забрати у неї дитину — віддати челядниці
Полонейці, щоб разом із своїм годувала й Віснине немовля. Її ж
зачинив у теремі. Катувалась, бідна, усіма пекельними муками!..
Людана витерла сльозу, що обпекла їй повіки, де подалася
мерщій до Волхова: чи не варяги прибули за даниною? Може, й
Вадимко з ними!
Ріка невдоволено стугоніла під ворухкою периною туману, ніби
гнівалась, що хтось порушив її солодкий сон.
Назустріч Людані сірою вервечкою сунули постаті, що виходи­
ли з лодій. То були вої в кольчугах. На їхніх широких шкіряних
пасках брязкали мечі й сокири. Ішли вони мовчки, зосереджено,
у сутінках були подібні один на одного, що годі й розпізнати, хто
з них який.
Опираючись на спис, попереду йшов широкоплечий витязь.
Його шолом тримав на собі могутні турячі роги. Певно, це був
провідця варязький. Сіра вервечка нарешті дотяглась до дідинця,
спинилась на майдані коло боярських теремів. Навколо них уже
збиралися розбуджені раннім гуком ріки новгородці.
— Чом же не стрічає нас боярин Гостромисл? — гучить басо­
витий глас витязя з турячими рогами на шоломі.— Гей, Вадиме,
заспівай-но боярину пісню, нехай проснеться! Скажи, веринги
прибули за обіцяною даниною!
Ось тоді Людана й побачила Вадимка. Ніби повищав відтоді,
як потрапив у полон. Кольчуга на ньому сріблилась у ранніх про­
менях сонця, як риб’яча луска. Зняв із голови шолом — і золотаве
104 колосся його розсипалось на плечах. Ще мить — і вже дзвенять-
гудуть струни його гусел.
А він оглядає з осміхом натовп і, ніби вітаючись із краянами,
заспівує своїм срібним голосом:
Як пішов же Буй-витязь со дружиною,
Да прийшов до дідинця во Новий-то град,
Да покликав к собі мужів смислених,
Да смислених старійшин новгородських!..
Охнули новгородці, впізнавши Вадима-гусляра із Славенського
кінця. А Людана стояла як змертвіла. Слухала його голос… І чуло
її серце, як рветься син її з тяжкої неволі:
Да й говорить тут витязь Буй:
— Гой єси ви, мужики новгородськії.
Б’юсь із вами об велик заклад;
Напущаюсь я на весь Нов-город битися-дратися
Со всією дружиною хороброю!
Яко ви мене со дружиною поб’єте Новим городом.
Буду вам платить дані-виходи по смерть свою
На всякий год по три тисячі;
А буде ж я вас поб’ю і ви мені покоритеся,—
То вам платить мені такую ж дань!..
Людана проштовхувалась крізь натовп ближче до Вадимка, хо-
і їла заглянути синові в очі, забрати його додому. Не чула, як на-
росіам над майданом тяжкий гомін.
Поб’ють нас оці вар’яти. Поберуть у полон…
\.ііі Гої громисл віддає сам данину, коли обіцяв! За себе ж
иикугі!..
Га і нашої шкури!.. Гнати їх із Нова-града… Бити!
Хто битиме? Усі мужі дружинами вийшли із града — Бравлин
попів до ромеїв, Величар — до бодричів. Хто меча візьме в руки?
Жони?..
А Людана знай пробиралася крізь юрмисько до сина.
— Вадимку! Сину!.. Живий!
Мамо Дано!.. А де Вісна?
Ой горенько! Боярин у теремі замкнув!..
Випали гуслі із рук Вадимових, аж струни зойкнули. До свого
лиха долучилося й це. Не знав, що робити. Стояв на рідній землі,
а бун бранцем варягів. Чув серцем зойк Віспи — і нічим не міг до­
помог™. Нарешті спромігся на слово.
— Мамо Дано,— сказав тихо.— Іди боржій додому. Жди
мене…— І знову ударив по струнах:
105 Світ, дружино наша хоробрая.
Тридцять удалих добрих молодців!
Ставте лодії поперек Ільменя,
Приставайте, молодці, ко Нову-городу!..
Людана не йшла, а бігла додому. Недобре там її Вадимкові.
Співає пісні не від радості — з примусу. Бранець він, роб, як і
вона… Боги добрі, боги милостиві! Поможіть йому! І ти, батьку
Роде, і ти. Хореє, і ви — Берегині й Пращури! І ви, духи добрі,
шо живете у ріках, у травах і в гаях! Пощо не віддячуєте добром
людське добро? В усякий час і в усякому місці. Пощо в’яжете душі
наші, а самі величаєтесь свободою? Даруйте дітям нашим любов
і мир, а нам — блаженну кончину. Вони ж щедрі, діти наші, від­
дадуть вам свою волю, руки, кров і тіло…
А на майдані біля дідинця варязький витязь Буй уже бесідував
із Гостромислом. Боярин хутко прибіг на поклик варягів, кособо­
чився — чи від хворості якої, чи з переляку,— гнувся у поклоні.
— Усім миром тобі чолом б’ємо, господине. Знаєм свої борги…
Віддамо все! На хліб-сіль запрошую тебе до свого терема. Со дру­
жиною!
— Коли так… підемо до терема! — важким поглядом зміряв
Гостромисла Буй. Тривога й осторога чаїлися в його невеличких
жовтавих очах…
Гримів і двиготів терем від біганини челяді й холопів, двораків і
покоївок. Дружинники Буя розсідалися у просторій світлиці за стола­
ми, заставленими мисами й полумисками, кухлями й поставцями.
Мудро вчинив тоді витязь Буй, що відпустив з полону бояри­
на Гостромисла. Метикований провідця! Т від Будяти дістав добру
мзду, коли той прикликав його супроти брата, тепер Гостромисла
стриже, яко вівцю. Го-го-го!..
Смачні курчата й гусенята, запечені на вертелах; а копчені осе­
три! А солодкі короваї! А меди… темні хмільні меди!.. Готував усе
завчасно боярин Гостромисл.
— А де ж твій братець Будята? — нишпорив Буй очима по
кутках.
— Поїхав на полюддя в югорські землі. За хутром! Києву дани­
ну маємо дати.
— Так, так… хутро нині треба… Але навіщо Києву?
— Маємо слухати київського волостеля — звідти прийшло ба­
гато родів на Ільмень.
— Але й з вар’ятського побережжя прийшли сюди.
— Авжеж. І звідти. Але Київ боронить нас своїм черленим щи­
том! — зігнувся в поклоні Гостромисл.
— Від кого? Ось від нас і не оборонив.
— Ви — мої гості. Гостей приймаю у своєму теремі.
106 — Ні, ми не гості!.. Тепер я буду твоїм господином. Я! — Уже
п’яни хитався витязь Буй.—Будеш мені платити данину і на дру-
* ииу давати.
Буду, чого ж…— збентежено пробубнів Гостромисл, ховаючи
під повіками очі,— Твої мечі, витязю, гострі. Захищатимеш нашу
ісмлю від київського кагана-князя.
— Захищатиму! — щедро обіцяв витязь Буй.
— Іще… ліпшії мужі дають тобі за се волості у новгородських
пятинах. Бери собі данину. Бери собі жон. Живи з ними у мирі,—
улесливо вже й осміліло заглядав боярин Гостромисл у широке
бородате обличчя варяга-напасника.
Жон? Візьму жон! Тільки давай багатичну. Бояричну. Давай
і мою дочку! Є у тебе дочка? — Розчервоніле спітніле обличчя ви-
і’йзя хтиво осміхалося.
— Є дочка… Вісна… Але вона…
— Ходімо до Вісни! Веди! — цупко ухопив варяг за плече
Гостромисла ії поволік до дверей.
Добрі темні меди у боярина Гостромисла!..
— Але, витязю, присягни, що будеш мене захищати від брата
мого Будяти…
— Присягаю… чого ж…
— Гей, двораки, де ж свічі? — кричав боярин у темряву тере­
ма Витязь Буй ще ноги поламає через вас…
Вадим тихо окликнув матір з-за вікна. Людана метнулась до
пн рсп Плачучи, тішила його:
Нічого, синку… Аби живий!.. А там — відійдуть ці вар’яти,
ні і и міс псе • Хотіла розповісти про Вісну і сина, але він уже все
піни <>л челядинців, місця собі не знаходив. Мати заспокоювала:
Нічого, виходимо. Думай, як бути самому. Мабуть, тікай,
енну Тільки ж — куди? Сама не відаю…
Земля наша велика, мамо Дано. Побіжу до Шелоні або до
Попам, а гам до Києва-града подамся. Знайду Вравлина. З ним і
повернемось.
Тож біжи! Боржій біжи! Шукай нашого Бравлина,
Вадимку!..
Вадим кинув на стіл торбу з гуслями, нап’яв на плечі батькову
спиту і ніби ногу вломив — тільки рипнули Мостини в сінях.
Людніш насторожено дослухалась до шереху вулиці. Сіла край
і голу, підперла голову рукою. Важкі думи товклися в її голові.
Всс безнадійніше вона прагнула збагнути істину життя. Багатий
крпидпик всюди знайде собі захист, бідний же праведник — несе
покару все життя. Багатич возглаголить — усі возносять його слова
ико правду богів; убогий мудро рече — від нього всі одвертають­
107 ся… І виходило, у кого багата вдяганка — у того й чесна мова…
Сини мої! Поможіть один одному в цьому розхитаному неправдою
світі!..
Незчулася, як загупали біля дверей швидкі кроки. У світлиці
стояв Дудиця з челядниками. Либонь, за Вадимом кинулись…
— Де ж твій гусляр? Боярин кличе! Ге-ге-ге!.. До столу!
Частуватиме його хмільними медами.
— Не було, люди добрі. Оце сама чекаю — а все нема! — раптом
перехопила погляд боярського тіуна, який угледів на столі торбу з
гуслями,— Оце ж віддав мені ше там, на майдані. Мовив: іди додо­
му, а я прибуду. І нема! Уже скоро, мабуть, десь і буде…
Дудиця недовірливо блискав своїми вузенькими світлими очи­
цями. Людана приязно посміхалась йому і собі заклопотано по­
зирала в кутки, куди поглядав тіун.
— То скажеш: хай відразу йде до боярина Гостромисла. Витязь
Буй бере шлюб із Вісною. Ге-ге-ге… Треба на гуслях грати й по­
співати!.. Га-га-га!..— дурнувато реготнув, прикриваючи долонею
рот. Бо знав більше, аніж сказав.
— Як же так? — скрикнула Людана.— А Вадимко? Він муж їй!
— Га-га-га! — уже відверто глузує Дудиця.— Вадим бранець
вар’ятський, який же він муж?
Ще раз гигикнув і виповз із світлиці разом із челядинами. У
Людани не знайшлося жодного слова ні до людей, ні до богів…
Бравлин стояв на гранітних сходах величезної Сугдейської
вежі й неначе сам закам’янів серед мовчазного громаддя стін.
Сугдейська фортеця покірно мовчала під ногами переможного
слов’янського воєводи, якого тутешня знать увінчала лавровим
вінком. Його на русяву Бравлинову голову тонкими, що ніби аж
просвічувались, пальцями наділа прекрасна гречанка. Духовний
владика цього великого ромейського града архієпископ Філарет,
шо від самого святого Стефана перейняв тут владу, прилучив по­
ганську душу цього синьоокого воя до істинного й всемогутнього
бога Іісуса Христа. Стоячи на високій вежі, Бравлин споглядав усі­
яне міріадами зір небо. Вони низько нависли над світом, загадково
й утаємничено блимали, кудись манили, щось віщували. Він також
таємниче посміхається, бо й сам не вірить у те, що вдіялось з ним
у цій казковій Сугдеї.
О, якби знав про це отець Величар і його мама Дана! Сказали
б: баїш байку! Але все те правда… Як оця довколишня краса… Як
те, що він тут стоїть…
Далеко як лишився нині від нього шумливий дерев’яний
Новгород, що розметав свої вулиці-кінці серед тихих втомлених
снігів…
108 Новий бог, котрому тут усі моляться, певно, й справді є всемо-
і угнім, якщо наділяє такою красою і землю цю, і людей. В темряві
полуденної ночі новгородець примружує очі й виразно бачить, як
п.щипається червінню тонке, ніби з мармуру висічене обличчя юної
гречанки, як тремтять її тонкі прозорі пальці і як вона збирає в собі
нею відвагу, щоб дивитись йому просто в вічі й надіти на його голо­
ву лавровий вінок. І він захоплено обіймає її за тонкий стан…
Гордо розправляє широкі плечі Бравлин. Груди його виповнює
упевненість в силі й непереможності. Він, простий новгородський
лодійщик, син Величара, приступом узяв оцю вимурувану із грані­
ту фортецю — її стрімкі стіни, що звисали над морськими вирами,
п високі вежі й бійниці, потаємні кам’яні переходи, глибокі підзе­
мелля з колодязями прісної води, із запасами хліба й вина. Певно,
возлюбили боги Бравлина-воєводу. Але й новий бог прийняв його у
епос лоно. Авжеж! Переможців усі приймають з пошаною; возносять
їх в усі віки. А нехай-но вони спіткнуться! Чи знатиме хто, де їхні
могили?!.
Бранлин підійшов до краю вежі, поглянув униз. Там рівно го­
рять сторожові вогні його дружинників. Вої відпочивали після пе­
кельного сонячного дня. Шкварчали на вертелах ягнята й козе­
нята; вино лилося рікою. Повер-жена Сугдея тепер запопадливо
іаглядала в очі слов’янським воям — городяни щедро частували їх,
ііПи ті не грабували їхніх домів і храмів…
Що тепер? Вертати додому? Сісти в лодії й добратись до само-
іч Царгорода? Чи, може, лишитися тут, у Сугдеї? Стати міцною
ноіою па березі цього теплого моря й назавжди витіснити звідси
роме і п?
ОІІ ні писоко здійнялися твої думки-мрії, воєводо Вравлине!
Л і. чпшупся спіт ув очах від такої високості… Він — син бідного
і кип ородеького лодійщика і — корона Сугдеї!..
Чекай-но, чому корона? Сугдея живе сама під вінцем
І І.ірсі радських імператорів. То й що! — одна думка спиняла іншу в
Ного голові,— Він може відбити цю землю. Він уже визнаний усіма
іш.ідиками града володар, прийнятий у лоно християнської віри,
яку сповідують сугдейці. Бравлин ловить себе на тому, що сам із
і обою говорить уже по-тутешньому — Сугдея. Адже в його краю
ней ромеііеький град усі називають Сурожем…
Наморочиться голова. Рука натрапляє на черень меча… Ні, на
Цпріород він не піде — невелика рать у нього. Але достатня для
гого, щоб стати міцно на цьому березі, у цій фортеці. Державно
носхопити кормило влади. Попросити у київського князя підмо-
ін, коли що. Звідси триматиме за оброть ромейську силу, щоб не
и днадась із силою хозарською і не постала супроти полян-русів…
Гур, напевне, згодиться на це!..
109 Минали дні. Шуміло тепле Руське море. Гримів прибій об
стрімкі стіни фортеці. Дружина Бравлина набиралась сил. Гінці
його помчали до Києва супротивною водою — чекати доведеться
довго. Мріялось нетерпляче: вої-слов’яни тут мають стати міцно.
Тоді навіки будуть роз’єднані сили Ромеї і Хозарії в цих полудне­
вих землях. Якось одного сонячного дня до фортеці прибіг варто­
вий. Моинв, шо до архієпископа Філарета прибула сольба — брат
цареградської імператриці Феодори — Петрона Каматіра, що соль-
бу пропустили, а потім і ворота зачинили… Бравлин насторожився:
чому його не покликав владика? Якась таємна змова?..
Та невдовзі його таки покликали — до храму Софії.
Це був найбільший кам’яний храм Сугдеї, де відправляв службу
сам архієпископ. Мармурові колони тонули у присмерку, підпи­
рали велику округлу баню собору. Крізь високі кольорові віконця
прорізувалися барвистими снопами сонячні промені й вигравали
на царських вратах та іконостасі. Уже вдруге бачив Бравлин вели­
кі, у зріст людини, ікони святих апостолів у важких позолочених
рамах. Перед ними стояли й висіли на довгих темних ланцюгах
ошатні кадильниці-вонявиці. З них постійно струмував солодкаво-
пахучий, до запаморочення, димок.
Бравлин ішов до царських воріт, а вгорі, під високим склепін­
ням храму, лунко віддавалися його кроки, яких майже не чутно
було тут, внизу, на мармурових білих плитах. Пройшов до середи­
ни храму і спинився. Його покликано сюди. Ось він тут. Та більше
ніби немає нікого. Може, захотів владика Філарет над ним насмі­
ятись? Мовляв, прийди і подивись на велич цього дивного храму,
який ти, варвар, хотів поруйнувати й пограбувати!.. Вслухайся те­
пер у його свяшенну тремку тишу, і нехай страх і велич увійдуть
в твоє серце… нехай здригнеться воно від усвідомлення твоїх не­
честивих помислів… Такими словами Філарет висвячував поган­
ського воєводу, що повоював Сугдею. А потім узяв за руку й повів
до гробниці святого Стефана. Золотиста парча покривала жовтаві
мощі святого. Те покривало Бравлин, коли увірвався в град зі свої­
ми воями, зібрав і вкинув у міх. Потім — віддав його архієпископу,
який найбільше побивався за ним…
Раптом Бравлин здогадався: його, певно, чекають біля гробниці
святого Стефана. Кинувся мармуровими сходами вниз, у холод­
не підземелля, до гробниці. Назустріч йому уже йшов маленький
сухорлявий дідусь у чорній ризі — архієпископ Філарет. Ріденька
борідка кільчилась на випнутому вперед підборідді й не закривала
тонкої зморщеної шиї, на якій похитувалась велика кучерява голо­
ва владики.