За ним ішов дебелий ставний муж, ще молодий, круглолиций,
чорнявий, рухливий. Був у темній туніці, туго перетягнутій пас-
110 ком. Довгими білими пальцями перебирав чотки і тим часом пиль­
но розглядав Бравлина. Це був Петрона Каматіра, спафароканди-
дат, довірена особа імператора Феофіла, рідний брат імператриці
Фсодори. За ними непомітною тінню ковзнув тлумач архієписко­
па 3 ним Бравлин уже добре знайомий. Тлумач тихо заговорив,
ховаючись у тінь,— не треба заважати мужам під час бесід дивити­
ся один одному в очі.
Петрона говорив густим басовитим голосом. Він захоплений
підвагою й кмітливістю руських воїв, які захопили так швидко
неприступну фортецю. Імператор Феофіл був би радий мати при
собі такого відважного воїнника! Тим паче, що віднедавна князь
Бравлин серцем перейнявся високою вірою в Іісуса Христа…
— Так-так…— хитав головою Філарет.
— Отже, я розмовляю із єдиновірцем? — Петрона на мить за­
гримав свій погляд на бронзовому Бравлиновому лиці,— Гадаю,
що князь Бравлин і його вої повернули цьому храму і всім горо­
дянам усе, що спочатку забрали, свідчить: ромеї набули тут вірного
друга й захисника собі. Чи не так?
Бравлин стенув плечима — хай і так. Але він — не князь!
— То все одно. Але… чому русичі-слов’яни не йдуть із Сугдеї? —
уже розпачливо мовить Петрона,— Вони лишаються тут. Чи на­
довго?
— Так…— коротко відповів Бравлии.
— Як се? — уже здивувався й Філарет.— Сугдея належить ко­
риш Цареграда.
Вона тепер належить каганам русів-полян.
Ха-ха-ха! Відколи се полянські князі величають себе найви­
щим царським титулом хозарських володарів! На світі є два всемо-
і V і ніч владики — імператор цареградський і каган хозарський…—
И іронії облизав пересохлі уста; блиснув зубами у поблажливій
ПОСМІШЦІ.
Було два, а тепер є три. Каган Тур, київський князь, підбив
їм і свою руку землі до Дону, тепер — до Сурожа. І нині — Сурож,
•пі як у вас мовлять, Сугдею також підбив собі. Я тут стою ногою
і мечем.
О о! – розгублено витріщився Петрона й тривожно погля­
нув па Філарета. Отже, його опасіння були недаремними — русичі
і не думають звідси забиратись! Це не просто напад для пограбу­
вання — це розширення меж нової подніпровської держави… Що
і годі робити? Якою силою випхати цих диких тавроскіфів, цих
варварів, із ромейської Сугдеї?
Філарет заметушився. Кивнув Петроні — мовляв, мовчи, те­
пер я говоритиму з цим дикуном. Сухою гарячою рукою схопив
Бравлина за зап’ястя. — Сину мій, господь заповідав нам, що премудрість обитає у
розумі. Послухай моєї ради. Сугдея прийме тебе і віддасть в твої
тверді руки свої скарби і життя своїх громадян. Тільки зроби так,
як підказує мені голос Всевишнього ангела: візьми у серце своє
любов жони-сугдейки. Вона покриє всі твої гріхи й нечестиві на­
міри.
Бравлин ступив крок назад. Нерозуміюче дивився з висоти
свого дужого зросту на щуплявого архієпископа. Бронзове облич­
чя його, видублене солоними морськими вітрами, враз зробилося
брунатним. Яку любов має взяти він? Якої жони? Може, тлумач не
так переказує йому слова Філарета? Ні, архієпископ, мовить далі
тлумач, говорить саме про любов знатної гречанки, яка захопле­
на красою й відвагою Бравлина і яка хоче взяти його у свій дім і
хоче віддати йому своє серце. І тоді Бравлин стане рівноправним
громадянином Сугдеї. І він, Філарет, обіцяє йому, що імператор і
вельможі града зроблять його протевоном у Сугдеї.
— Так-так! — щиро посміхається Петрона,— Імператор Візантії
буде вельми з того задоволений. Такий полководець… Сугдея
стоїть на кордоні між володіннями хозарської держави і ромей-
ських імператорів. Ще недавно вона платила данину хозарському
царю-беку. Через те нині тут потрібна міцна рука. Власне, для
того вони й покликали його… А гречанку отець Філарет покличе
зараз. Це вдова сугдейського топарха-воєначальника, який муж­
ньо загинув у боротьбі з тавроскіфами. Його загін віз пшеницю
до града, гнав отару овець. А в передгір’ях на нього напали ватаги
розбійників. Топарх загинув, і Сугдею не було кому й обороняти,
коли слов’янська дружина Бравлина висадилась на берег зі своїх
лодій…
Переклавши все те, тлумач шаснув за темні колони і звідкись
виштовхав повиту чорною шаллю високу жінку.
— Анно, дочко моя, ось твій сужений. Бог повелів увійти йому
в твій дім по закону…
З-під тонкої шалі зблиснули великі очі. Чи, може, то непроше-
ні сльози викотились на трепетні вії молодої вдовиці. Яка ж вона,
ця жона? Бравлин хотів швидше зірвати ту шаль і глянути незна­
йомці в обличчя. Але тепер жінка низько й покірно схилила голову
на груди. Шаль повільно сповзала на плечі.
Про що думала в цю мить? Вона його любила? Вона жадала
його?.. Знатна гречанка бере його в свій дім? А за віщо? Невідомість
ятрила молоде й палке серце Бравлина… Для нього приготовані
пестощі й нігота її смаглявого в’юнкого тіла… Це для нього сон­
це напоювало її своєю гарячою снагою, а вітер моря вигладжував
тонку шкіру обличчя, рамен, тугих грудей… Тонко видзвонювали
на високій шиї срібні дукати. Все те Анна для нього одягла. На
112 юнких зап’ястях — срібні зміясті обручі з підвісними брязкальця­
ми. Це також заради нього! Чарівна жоно сугдейська! Він прийшов
сюди для того, шоб завоювати тебе! Тепер він знав, що йшов сюди
саме для цього. Бравлинова радість розпирала груди.
Не відав юний Бравлин. що саме під цим ласкавим небом, під
ними пестливими вітрами розбудилась від земної краси його до­
зріла душа й вибухнула жадобою кохання. О мудрий Філарет, міцні
твої сіті, вірний улов!..
Анна жагуче блиснула до нього очима й подала тремтливу вузь­
ку долоню.
— До амвона, діти мої! Бог вас благословить! — Філарет метуш­
ливо поспішав уперед. Нарешті Сугдея матиме доброго охоронця
іі захиститься од варварів, що невідь-звідки падали на її береги й
всіляко шарпали.
Вінчати! Негайно ж вінчати цього простакуватого варвара із
вдовицею. Вона передасть йому по закону меч свого загиблого
мужа-топарха. А цей юнак… здається, що не відпив із своєї чари
кохання ані ковтка! Хмільною а щасливою буде його шлюбна по­
стіль. Анна ж бо й справді як пурпурово-чорна троянда серед тер-
і и і в. Та й вона, нарешті, вгамує свою жагу. Втихомиряться зна­
т і сугдейські жони. О, скільки клопоту йому від їхніх ревнощів!
Домагаються, аби її, гріховницю, заточити в монастир, бо, бачите,
мужів їхніх знаджує своїми палкими очима, своїм знадливим голо­
сом і мудрим розумом!
І а найголовніше інше — Сугдея тепер зможе спокійно багатіти
під захистом дружини Бравлина і не боятись сусідів-хозар. Тепер
Філарет всіх воїнів-варварів прилучить до християнської віри —
мі піп поодружуються тут, народять дітей. А там уже саме життя
імусии, і\ іахищати свої родинні вогнища. Хай множиться люд
римсіїї і,кий і стає сильнішою Сугдея — кров слов’янських звитяж­
нім омолодить і наснажить нове коліно сугдейців. Во благо господа
нашого і нас!
Філарет метушливо одягав на себе золотисту, вимережану хрес­
нії ами спітрахиль з бахромою, натягував ризу, хапався за книгу
її відшуковував там якісь записи. Навколо нього тінями плава-
н 11 слуги, запалювали свічі під іконами, розстеляли біля амвона
к ін н ім . ІІстрона Каматіра став поряд з Бравлином. Вичікувально
о н і ране я , доки слуга не дав йому в руки осяйний вінець. Бравлин
ілпмер: вінець Сугдеї! Поряд з Анною став безшелесний тлумач з
іакпм же вінцем в руках. Що се?
Філарет розкрив свою книгу й почав урочисто вичитувати з неї
молитви. Бравлин не розумів. Але спостеріг, що обличчя Анни
ііілідло, витяглось. Що Петрона й тлумач враз одночасно піднесли
над їхніми головами вінці. Голос Філерата м’яко відлунював під
113 склепінням храму. Там, у високості, возсідав великий і милости­
вий грецький бог, який, мабуть, прислухався до врочистого казан­
ня отця Філарета і чомусь, дивлячись на них із округлої стелі цен­
тральної маковиці, застережливо підніс тонкий вказівний палець.
Раптом Філарет підійшов до Бравлина і щось запитав. Тлумач,
піднявшись навшпиньки, протуркотів тихо:
— Чи маєш добру волю, Бравлине, та рішення взяти собі в
жони цю Анну, яку бачиш біля себе? Кажи, Бравлине, відповідь
свою, отець-архієпископ запитує.
Бравлин кивнув головою. Але тлумач знову піднявся навшпинь­
ки.
— Треба сказати: маю. всечеснійший отче.
Бравлин невдоволено повів плечем: коли б тої волі не мав,
пощо стовбичив би оце тут?
— А ти, Анно,— Філарет задовольнився й мовчанкою Бравлина,
поспішив звернутись до Анни.— Чи маєш добру й непримусову
волю взяти собі за мужа цього князя, якого бачиш поряд із со­
бою?
— Маю, добрий отче…— тихо мовила Анна й залилась густим
рум’янцем.
Філарет щось бубонить, піднімає над ними хрест.
— Віднині будеш господарем і царем, Бравлине, в домі і в сер­
ці жони твоєї Анни. А ти, Анно, будь доброю жоною, тоді будеш
панувати над обранцем твоїм. Що бог злучив, нехай не розлучить
людина! — завершив свою службу архієпископ Філарет.
— Веди свого обранця в свій дім, Анно,— зітхнув Петрона й
хтиво обмацав її поглядом. Анна зіщулилась від того, як від моро­
зу, знову накинула на голову свою чорну хустку. Все так спішно
відбулося… усе таке непевне… нагальне… Вона оце тільки сьогодні
роздивилася цього руського князя, коли прийшла до храму Софії
за велінням владики.
Взяла тремтячими пальцями за руку Бравлина.
— Ходімо звідси…
Бравлин легко крокував поряд з нею. Авжеж, задля неї він сюди
прийшов!..
Філарет втомлено опустився в крісло. Петрона ж тільки ротом
зіпав. У Константинополі, певно, похвалять Філарета за таку ви­
нахідливість. Зрештою, чого Філарета? Можуть і його похвалити
за це, коли як слід про все розповісти. Ще й дарунок одержа­
ти! Авжеж — слов’янам-русам і цього разу не вдасться тут ста­
ти твердою ногою. Возносливий князь Дир, який уже величає
себе імператором-каганом, не дістане Сугдеї. А ще коли Петроні
вдасться домовитись із хозарами!.. Ось тепер він, Каматіра, може
йти до них спокійно.
114 За його спиною буде знову міцно стояти ромейська фор-
іеіія Сугдея і стерегтиме її приручений ними слов’янин-русич
Ііравлин.
Тепер — черга упокорити й київського князя. Найкраще це
іробити кривим хозарським мечем…
0 великий Царгород! Велика мудрість твоїх державців!
ІІеспогадані сумніви й тяжкі незгоди підточували великі наміри
II добрі замисли князя Добромисла. Так і не діждався він дружини
під поморян. Воно й зрозуміло. Поморське князівство далеко від
шхідного пограниччя слов’янських земель і фортець, що їх наста­
вили франка ще за Карла Великого; поморських городів й оселиш
міс не сягали грабіжницькі зграї німецьких королів, особливо сак­
сонських та тюрінгських графів. Хата горіла не в них, а в сусідів,
що їм до того?
Не прислали раті й лютичі: де вже їм було єднатися з бодриць-
ким князем, який у них під боком міцнив своє владарювання! їм
инпдніше було увійти в спілку з молодою слов’янською державою
Моравією, яка випала з-під впливу німецької імперії й гуртувала
ino і сили на Подунав’ї.
Моравія стала противагою бодрицького князя, який жадав
ім іцннти своє самовладдя над полабськими й приморськими
слов’янами. Чеський князь Вратислав, що платив данину морав-
і і.кому волостелю, навіть поріднився з лютичами — узяв собі від
11 її\ жону Драгомиру, хоча вона вперто вірила у Світовида й при-
ііссил немало прикростей християнину-мужу.
Ішічайно, Добромислу можна було б також увійти в згоду з
Морини ю, тоді слов’янська сила могла б роздушити, нарешті, не­
пі 1111 v 111 •> г<) ненаситного німецького орла! Але бодрицький князь
і»VII ін і піч, хто вмів поступитись своїм мізерним честолюбством
ііііі’иі великої справи.
Дюромисл боявся, що Моравія, а не він, вивищується над усі-
мн і пон’янами. Цього допустити він аж ніяк не міг. Його світлі
і уіері їсивіли, майже повністю посріблились у вічній гонитві за
міірнослав’ям, колись біла, по-жіночому ніжна шкіра обличчя, те­
пер вицяцькована медовими краплинами, покраялась глибокими
їм і кальними зморшками, з яких зирили насторожені сині очі. Для
….. істиною було тільки те, що хоч якоюсь мірою вивищувало
п и т Не піажнв на те, що люди не горнулися до нього, навпаки —
ненавиділи. Та хто, осліплений сонцем власної величі, власної
пірдині, думає про майбутнє?
1 дина сила стояла поряд з ним — новгородська дружина
Ці мичлра. Невеличкі раті обіцяли дати глиняни й полабські серби.
І оді Добромисл послав свою таємну сольбу й великі дари королю
Мширінгії Лотару, який ворогував із Людовіком Німецьким, сво­
115 їм братом, що успадкував корону Людовіка Благочестивого. Рідні
брати, онуки Карла Великого, люто билися між собою, і Лотар,
володар Бургундії й Лотарінгії, скористався з того, що Людовік
Німецький зчепився зі своїм іншим братом — Піпіном, королем
Аквітанії. Лотар вирішив зробити королевою свою наложницю
Вельраду всупереч волі ненависної жони Тітбер, за спиною якої
стояв римський папа Ніколай.
За Людовіком Німецьким пильно стежив не лише Лотар, який
таємно точив на нього ножа. Сусідні правителі держав чекали часу,
коли, збита удачливими попередниками німецька імперія розси­
плеться під ударами її супротивників і вони заберуть надбані нею
землі.
Отож різні клопоти й стримували похід Добромисла.
Та наступного літа він туго затягнув своє бойове опоясся.
Раннього липневого ранку бодрицькі дружини рушили до града
Веліслава, що стояв на Лабі, неподалік Ленцена, головного міста
племені ратарів, чи, як їх ще називали, родаріїв. Усе довколиш­
нє населення піднялося на ноги й рушило з ратями Добромисла.
Саксонські маркграфи, що побудували на Лабі свою фортецю
Хохбуген і ряд менших укріплень, своїми нападами на ратарів не
давали їм спокійно жити вже багато років підряд. Тому ратарі були
попереду кінноти Добромисла.
Слов’янські вої, як і завжди, були одягнені в білі полотняні
сорочки з мережками. Декотрі покривали голови повстяними ра-
тайськими шапчинами, інші — волосся підв’язували вузьким ре­
мінцем, як те робили простолюдини — орачі, будівничі, градські
рукомесники. Вони ішли на війну, як на роботу,— у звичному сво­
єму одязі. Рідко в кого на голові був шолом із кованого заліза або
сітчаста кольчуга на грудях. То були надто коштовні обладунки для
чорного люду. Тільки князева дружина та новгородці виблискува­
ли проти сонця залізною лускою. Та ше Дружина Добромислових
братів — Рюрика, Трувора та Синєуса була в броні. Бо то — княжі
сини. Десь у хвості плетуться вони.
Піднявшись у стременах, Добромисл озирнувся, хотів побачити
усіх своїх ратників. Де ж той Рюрик?
Вранішній туман низько слався пад зеленими луками. З його
кошлатих сувоїв, що напливали від Лаби, безкінечно виринала ота
сіра вервечка ратників, яка часом зблискувала проти сонця то на-
вершям списа, то лезом сокири. Добромисл одвернувся, поправив
рукою на низькому білому чолі пасма сивих кучерів, що неслухня­
но в усі боки й уподібнювали його до їжака. Не лише Рюрик, але й
інші брати ніби ховаються, ще жодного разу не під’їхали до нього.
Старійшини — Котимир і Томислав — перед виступом повіда­
ли, що бачили на власні очі змову Рюрика з новгородським воєво-
116 лою Величаром. Коли б вони вболівала за справу Добромислову,
так би не чинили. Пильнуй, княже!..
Покраяне зморшками його лице виражало образу. Долоні, що
гримали повід коня, зволожились. Він раптом натиснув на оетро-
іи, і кінь зірвався в алюр. І мчав, доки його серце трохи вичахло.
І оді завернув коня назад. Нехай Рюрик знає, що йому відома його
імова з новгородцями! Але Добромисла бентежила думка: що буде,
коли вони й справді домовились у вирішальну годину покинути
його?
Людовік Німецький уже стоїть під Веліславом разом із своїм
иійськом і військом свого сина Людовіка молодшого. Лотар все
і; не прийшов йому на поміч. Але і Добромислу, бач, не допоміг.
Нині йому не до слов’янського князя! Папа Ніколай посадив під
арешт архієпископа трірського і кельнського за те, що розлучив
Лотара з дружиною Тітбергою, а Вільраду-наложницю вигнав із
палаців. Тепер Лотар гризе свої нігті!.. Йому не до слов’янських
справ!
А Рюрик! Добромисл всюди відчуває його підступи. Знає, що
і гарший син Гордослава давно шукає собі спільника, аби повалити
Добромисла й самому вискочити на стіл князівський у бодрицькій
ісмлі! Рюрика підтримують і його брати. Та великі роди старійшин
(тяться дати Рюрикові владу. Чи не буде він таким же свавільним,
чк його отець Гордослав? Зараз.тим паче — щойно хитнеться в бою
Добромисл, як Рюрик одразу ж підхопить його стремено. Якщо не
ні 11 сам, то його брати.
ІІІнидше-но, швидше до Рюрика, глянути йому в очі — пощо
-іт и гьея? Краще ворога мати на своїх грудях, аніж за спиною!
І нан коня з шаленством, люто копитив землю, немовби хотів
ішшопшти недосяжне.
V. І своє життя Добромисл виношував думку створити ПІД сво­
їми йогами твердь, на яку мав зійти у сяєві всевладного князя
‘ ним инського світу. От хоч би так, як це у поморському князівстві.
І пі <• життя його сили відбирали страхи за підступність братії своєї,
ми яку не насмілювався підняти меч; за підступність зрадливих
і пірійшин, які явно і таємно хилились то до нього, то до Рюрика.
А т коли відважний Рюрик узяв собі в жони дочку урланського
троля (•’фанду, старійшини осудливо відсунулись од нього. Пощо
і криється до чужаків? Чи не задумав їхніми мечами потяти голови
гноїм?
Тепер — змова з новгородцями. 1 знову колотиться душа у кня-
ія Добромисла. Знову темніє лицем і насторожується зором. Знову
инніїжує доблесті Рюрика.
Усе життя той ганявся за владою, як сокіл на ловах за здобич-
…. Але міцно тримались бодрицькі ліпшії мужі, які розгледіли
117 вчасно, що при Рюрикові їм не вдасться владарювати. То й підпи­
рали Добромисла, хоча й з оглядкою. Рюрик же кинувся у розбій.
Збирав собі дружину відважну, садовив її на лодії і мчав під вітри­
лами то до Ютландії, то до свейських берегів. Залітав до пруссів і
до чуді. Привозив багатства й челядинів. Заздрили Рюрику можці,
а ще більше боялися й протиставляли йому Добромисла, хоч і зна­
ли: не зрівнятись йому, куцоногому їжачкові, з соколом! Десь у за­
крайках своєї совісті знав про це й Добромисл. Але ніколи, навіть
перед самим собою, не зізнавався в цьому.
Тепер Добромисл підняв справедливе знамено захисту від сак­
сів і постав перед приморськими й полабськими племенами як
захисник їхньої волі й земель. Може, це буде найбільша, найсвяті-
ша, найсправедпивіша справа, задля якої він усе життя продирався
через тернії й каміння! Здобуде перемогу, тоді ніхто не скаже, що
він дбав лише про себе.
Але ж Рюрик! Він також розуміє, як потрібна ця перемога над
саксами Добромислу! Тож і виходить, що саме в цю хвилю Рюрику
буде найвигідніше зрадити — нанести удар в спину.
Ось вони, вої Рюрикові! Невблаганноспокійні, закуті в заліза, на
ситих добрих конях. Ощетинились списами й стрілами. Коні важко
й чітко ідуть ступою — бік у бік, фива в гриву. Тільки гримить хара­
лужне оружжа. Ні гомону, ні сміху. Зачаєні у своїх намірах.
Позаду цієї залізної лавини їхав Рюрик. Весь у броні. Від того
здавався ще могутнішим у раменах, ще стрункішим у поставі. Раз
по раз здіймався в стременах, окидав поглядом рівнину, немовби до
чогось примірювався. І, може, вперше за все життя Добромисл біль­
ше відчув душею, аніж збагнув розумом, що не він, котрий тримався
за стерно влади у бодрицькій землі, а брат його зумів би зробити ту
справу, якій князь Добромисл підставив свої неповороткі плечі, про­
стіше й ліпше за нього. І все ж Добромисл не відступиться від свого.
Надто багато вистраждав, надто багато поклав трудів своїх, щоб хоч
на старості літ сягнути слави. У його серці скипіла гаряча кров.
— Пощо, брате, їдеш тут сам-один? Ніби тать ховаєшся. Усе
мовчиш.
Гострозорі очі Рюрика з-під сітки бармиці колюче блиснули на
нього. Братець називає татем-розбійником його, Рюрика-Сокола,
грозу Велетського побережжя?!. Боляче б’є словом. Але він і цього
разу стримує себе.
— Мовчу, бо до істини ближчий той, хто мовчить, а не той, хто
кидається словами.
Добромисл спалахнув:
— Я — князь! Маєш бути чемним…
— А коли князь, то й мусиш здогадатись, чому їду отут, а не з
тобою поряд! — осміхнувся лише очима Рюрик.
118 Добромисл звівся в стременах і оглянув довкілля, як це щойно
робив Рюрик.
Довгою звивистою вервечкою розтяглось його кінне її піше во­
їнство. У хвості пленталася Рюрикова дружина.
Добромисла охопив гнів. Його зневажили! Збиткуються над
його недолугістю!.. Хай би вже глумилися, але ж зрадити отак
найзручніше — відвести свою дружину й полишити його одного!..
Напевне! Напевне Рюрик готував зраду!..
Князь належав до тих мужів, які з охотою приписують іншим ті
вчинки, на які здатні самі…
— Неправду мовиш, брате!..— кипить Добромисл.— їдеш тут,
бо мені в очі боїшся заглянути! Через підступи свої…
— На підступи не здатен. А поряд з тобою їхати — таки не
жадаю.
— Боїшся! — Добромисл у несамовитості здиблює коня.
— Ні. Остерігаюсь твоєї жорстокої підступності — Рюрик косує
на нього оком, вирівнюється конем поряд з ним — грива в гриву,
кидає:— І дурних твоїх слів слухати не хочу!..
Добромисл знову здибив коня і помчав наметом уперед.
Пощо посварився з Рюриком? Перед самою битвою!.. Може,
якраз ця битва принесе йому жадану славу і владу?
Не знав честолюбивий Добромисл, що володар, який хоче на-
кинути пута своєї волі на інших, не мусить копирсатись ні в своїй
душі, ні в душах підвладних; він мусить завоювати їх як не дові­
рою, то мечем.
На обрії замаячили вали града Веліслава. Сонце вже змотало
ікжісмп туману у клубки хмар, висвічувало вежі града, вигравало у
чинних спокійної і доброї слов’янської ріки Лаби. Довкола неї по
(іі.іщиа боки слалися неосяжні зелені рівнини, над якими висіла
і нпііокії інша. Рать князя Добромисла трощила й підминала її під
копита Приглушене брязкання зброї, гомін слалися по неосяжних
11V к. і \, тнули у голубому плесі великого озера, що розкинулось
поблизу Веліслава.
Ось тут вони й триматимуть двобій із неситьцями-сусідами і
їхнім богом, який витіснив у німців старих богів і тепер важить на
ГІІИ НІНІ слов’янські…
Гей, воєводо новгородський Величаре! Гордий простолюдине!
Осі. і настав час для роботи, задля якої прийшов сюди! Стій біля
мене, не тримайся Рюрика! Служиш-бо не йому, а законному кня-
іеш бодрицькому, бо володарем його наставило віче.
Ворота Веліслава були зачинені. Там уже давно помітили ве­
нику рать, що ішла до града, й бентега охопила всю людність.
Іа метушилися й король Людо вік та його син — Людовік-молодший.
119 Зібрали усіх воєначальників, веліли поставити на ноги кожного,
хто міг тримати зброю.
Саксонський герцог Екберт. шо все своє життя провів у тяжких
битвах із слов’янами Полаб’я, його помічник, теж немолодий муж
Тітмар. стали просити короля й королевича виїхати з Веліслава,
чекати перемоги над цими варварами у Хохбугені, у фортеці непо­
далік від Веліслава.
— За своє довге життя, хай повірить твоя світлість, я мав чима­
ло зустрічей з цими варварами,— згинався перед королем високий
сухотний герцог.— Вони надто вперті й підступні, й ніскілечки не
дорожать своїм життям.
Його підтримав баб’ячим голоском опасистий Тітмар:
— Так, я знаю це…
— Але я хочу бачити на власні очі, як мої воїни перетрощать
цих язичників! — Король Людовік, що посивів у боях із рідним ба­
течком Людовіком Благочестивим та кревними братами, особливо
з Лотарем і Карлом Лисим, не вважав для себе цей похід небез­
печним. Він і його священики зробили все, аби норманські дружи­
ни й ютландські вікінги не об’єдналися на цей раз із слов’янами.
Щоправда, вони не стали і його спільниками.
Герцог Екберт прагне довести свою найщирішу відданість
йому, піклуючись за його безпеку. Потім, звісна річ, проситиме
нові землі.
Та Екберт, упіймавши в тоні короля безпечну зверхність, від­
чув, що йому не вірять. Мають за одного із придворних підлабуз­
ників, які вміють набивати собі ціну дрібними послугами й над­
окучливою увагою.
— Його світлість король нехай покладається тоді на свою гли­
боку мудрість,— ображено розігнув довгу спину герцог.— Але я,
смиренний, іще раз мушу попередити тебе: слов’янські варвари
надто небезпечні. їхні лазутчики не раз проникали в наші намети
і вбивали кращих провідців. Отакими ось довгими вузькими ножа­
ми…— Екберт вихопив з-за паска довжелезний слов’янський ніж.
— А сторожа? — Враз Людовік уявив, як над ним схиляється
таємний лазутчик з отаким ножем у руці.
— Сторожу вони таємно знімають…
— Так, саме так…— знову пропищав Тітмар.
— А потім, коли уб’ють, і не зможуть вийти, віддають самі себе в
руки наших воїнів. Та найчастіше самі ж кидаються на їхні мечі.
Людовік здригнувся, почав терти довгими білими пальцями з
перлистими нігтями свої сиві скроні. Схоже, що герцог мовить
щиру правду. Ці варвари воюють із саксами уже чотири століття і
ніяк не піддаються їхній силі. За цей час сакси підкорили собі бри-
тів на островах, тюрингів, лангобардів. Тридцять три роки воював ї ї саксами пращур його, Карл Великий, допоки підкорив їх своїй
владі й змусив прийняти нову віру. Та й він, Людовік Німецький,
ледве приборкав їхні заколоти. Тепер сакси вірно служать йому.
Але ці великі воїнники не можуть зламати сили слов’ян-варварів
і понині. Нікому, навіть герцогу Екберту, що походить із роду во­
йовничих саксонських еделингів, до цього часу не вдалося проби­
тися на правий берег Лаби.
— Чому сакси не забрали до цього часу земель на тому березі
ріки? — поцікавився король.— Невже слов’яни такі сильні?
— Наші фрілінги і літи не можуть їх здолати.
— Не можуть! — іронічно блискає очима Людовік.— В дале­
ких землях, за морями сакси підбили під себе інші народи. А тут
поряд — не можуть! — Великі зеленаво-медвяні очі короля зну­
щально оглядають сакса-велетня з голови до ніг. Біла шкіра його
випещеного обличчя рожевіє від досади.
Проте герцог Екберт, старий вовчисько, не поспішає з відповід­
дю. Нехай король в якусь мить відчує себе вищим за нього! Ніколи
не можна суперечити владцям у хвилини їхнього величання собою.
Псе одно зони залишаться глухими навіть до найсправедливіших,
до найсвятіших слів.
Затяжну мовчанку герцога король може прийняти як знак влас­
ної перемоги. Герцог Екберт надто довго прожив на цім світі, над-
іо міцно тримав у руках меч, доки не об’єднав ним усіх саксів,—
щоб дозволити визнати себе переможеним не лише на полі брані,
але і в мудрих бесідах.
Його широка червоняста долоня із зморщеною по-старечому
шкірою на зап’ястях, впевнено лягла на руків’я меча.
Людовік сполохано закліпав очима.
Коли наші фрілінги й літи починають воювати з цими вар-
ічірііми, і иітлий королю, і бачать їхню дивовижну впертість, за­
питають спою віру в істинного християнського бога і кажуть:
< ііои’янам їхні старі боги краще помагають, ніж нам нові. І ми
чочгмо залишитись з нашими старими кумирами, з богами своїх
пращурів!» Тоді наші люди повертаються до своїх поганських ку­
мирні Герцог говорив усе те неголосно, розважливо, але так, як
про дивно знану й звичайну справу.
()’ У короля ворушиться над губою густа чорна щетина.—
Це справді . упертий народ…— І знову потер сивіючі скроні,— Але
паші з’єднані війська, гадаю, мають покласти край цій упертості.
– Так, так…— блимає очицями з-під припухлих повік Тітмар.—
Цс поклало б край і нашим клопотам.
— Що буде — побачимо. Але у Хохбугені королю і його сину
(>г іпечніше,— стояв на своєму сакс.
Тонкими прозоро-синюватими повіками король прикрив бен- тежжя в очах. Екбертова рада слушна. Король не має права важити
своїм життям у битві з такими-от варварами. А в разі невдачі —
підставити себе під осміяння усій владичній Европі! Мовляв, тікав
од варварів!.. Карл Лисий тоді б уже загарбав усі його володіння.
Го, його благочестивий отець Людовік і хитра відьма-мачуха Юдіф,
спородили на світ цього покруча йому для постійні кари!.. Усе
життя цей ублюдок в’яже йому руки й волю. Щоправда, всевишній
бачив ту несправедливість і покарав батечка завчасною смертю —
Людовік Благочестивий помер під час походу проти свого сина,
Людовіка Німецького, істинного спадкоємця римсько-німецької
імперії. Тепер він володіє землями по Рейну, має Баварію, побив
болгар, що тіснили його. Має Саксонію. Щоправда, герцог Екберт
намагається триматись незалежно. Але все ж — він його васал.
Тепер вони мають стати разом на східних кордонах Саксонії проти
язичників-слов’ян.
Так, король Людовік Німецький, засновник Східно-Франкської,
чи просто Німецької держави, не може важити своїм життям!
— Твоя правда, герцог. Ми будемо чекати в Хохбугені, доки
тут встановиться нарешті мир.— Тепер уже щира прихильність
вихлюпувалась на герцога із зеленаво-медвяних очей короля.—
Здається, скоро вечір? — Людовік підняв полог намету й подивив­
ся на небо.
— Ні, то сунуть із заходу хмари. Буде гроза. Велика гроза! —
стурбовано говорив Екберт уже сам до себе,— Варвари можуть піти
на приступ у будь-яку мить — до початку грози. Спіши, королю!
— У грозу вони навряд чи й підуть! — Король немовби приню­
хувався до повітря.— Битися в дощ не будуть — мокрий одяг під
бронею… Не розмахнешся тоді мечем, га?
— Варвари того не бояться,— ледь стримавшись, щоб не засмі­
ятися з королевої наївності, сказав Екберт.
— То, може, це їхні боги накликали дощ і грозу, щоб згубити
наше військо? — М’яке кругле обличчя Тітмара спохмурніло.
— Що я чую! — обурився Екберт.— Достойний сип роду
Белунгів також вірить у силу язичницьких богів!
— Ні-ні, герцог… Це я… навпаки!.. Я думаю, що гроза і дощ
мають допомогти нашим військам. Я певен у цьому! — Тітмар під­
хопився, закружляв на місці, не знав, куди подіти своє велике тіло,
бо в наметі було тісно.
— Час у дорогу й нам,— Король повільно й легко поклав на свої
чорні довгі кучері високий, з широкими крисами чорний капелюх.
Тепер мав суворий і непідступний вигляд.
— До переправи через Ельбу тебе проведе Тітмар.
— Через Ельбу?
— Сакси Лабу називають по-своєму — Ельба.
122 Король з Тітмаром швидко подалися до переправи. Над Лабою,
чи, як називають її сакси, Ельбою, уже висіли важкі хмари. Ось-ось
попи могли прорватись над землею холодною зливою. Вихором на-
літав вітер і падав під ноги. Пахло дощем. Десь у високих чертогах
небес гримнули громи. Луна покотилася над зеленими плавнями.
■ Може, й справді слов’янські боги такі всемогутні?» — лайнуло
и іонові Екберта, хоча щойно за таку гріховну думку висварив гер-
иі>і а І ітмара Білунга.
Але що думають зараз із цього приводу королівські вої — фрі-
дінги, вільні жителі Саксонії, і ще численніші літи, залежні від
гделінгів-можців поселяни? Либонь, злякаються не тільки сили
слов’янської раті, що спинилась біля озера, але й грози. Подумають
про поганського Світовида-Перуна та водночас згадають і богів
і noix пращурів!..
Треба швидше слати до них священиків, нехай переконають:
іосподь-бог — з нами. Він посилає нам, саксам, свою поміч! В цю
непевну мить священики мають нагадати воїнам, якого вони роду!
Снкс — це насамперед ніж. їхні попередники кривими ножами
нирі шли гюрінгів і захопили їхні землі; їхні предки повирізували
племена і народи слов’янські по цей бік Лаби і побрали їхні землі.
Від того й назва їхнього народу — сакс, «кривий ніж».
Герцог Екберт поспішив до широкої площі в центрі Веліслава.
Уже почав накрапати дощ. Важкі теплі краплини видзвонювали об
іплпні обладунки воїнів. Від того під шоломом у вухах віддавалася
пупа Воїни бентежно дивилися на небо, тиснулись один до одного
спинами. Ховатись не було де. Невеликі довгі хижі, що стояли в
центрі града, біля требища, давно були набиті вщерть збіжжям.
і ’ііііт о м настала темрява. В небі щось тріснуло. Сліпуча блис-
і. .шиї і шумом метнулась вогненною стрілою й навпіл розколола
їм і пі ііна (а якусь мить над знетямленим переполоханим воїнством
…. ушлпно вдарив грім.
Воїни сакси упали на коліна. Язичницькі боги ще жили в ду­
ши* простолюддя!
І ерцог Екберт з обуренням почав кричати, командувати, підні­
мані їх Га його слова тонули в тріскучому шумовинні зливи. Вода
лилась суцільним потоком, ніби рухнув з неба океан. 1 тоді він по­
думав, що це і справді поганські боги прорвали небо й випустили
її.і його рать усі небесні ріки, щоб затопити їх тут каламутними
чііплями. Але ж він — герцог, вождь саксів. Отямився і рвучко зняв
сніп шолом Його воїни гак само почали знімати з себе шоломи.
Підставляли обличчя зливі. Дихати було легше.
– Наш бог Іісус Христос з нами! — гукав Екберт своїм воїнам
між ударами громовиць.— Це він послав пагубу на голови наших
супостатів! Слава Іісусу!..
123 Але у відповідь — тільки шум зливи. Декотрі воїна уже стояли
в калюжах.
А небо шаленіло. Блискало й гриміло. І ніхто із ратників не міг
втямити, що все це послано на пагубу не їм, а їхнім супостатам…
Сутеніло. Чорна, як безодня, ніч насувалась над Веліславом.
Герцог Екберт раптом відчув у ногах, у всьому тілі нездоланну
втому. Хитнувся, ледве не впав. Але знову зібрав себе в кулак. Він
знав, що, як тільки упаде над городищем ніч, варвари посунуть
на них. Вибратись з Веліслава за вали його воїнству уже не було
ніякої змоги. Сиділи тут, як мокрі миші в капкані.
І герцог продовжував стояти перед своїми воями під зливою й
запевняти їх у прихильності всемогутнього Іісуса Христа. Раптом
з-за спини до його слуху долинули шуми — якась ляпанина по
калюжах, сопіння, хекання. Він не озирнувся — знав, то вже їх
обступають варвари,
— Сакси! — щосили вигукнув герцог.— На нашому священно­
му знамені лев, дракон і розкрилений орел! Настала мить, щоб у
ваших душах проснулась їхня хоробрість!.. Беріть у руки мечі!
Він не міг збагнути, чи слухають його воїни. Чув лише збудже­
ний гомін, здивовані вигуки в суцільній пітьмі. Тьма ніби виїдала
йому очі й душу, забивала рот, обезсилювала голос. Герцог тоді
зробив єдине, що міг,— вихопив свій меч і наставив поперед себе.
В цю мить блискавка розітнула небо вогненною стрілою, і він по­
бачив, що на них сунув суцільний натовп напівголих людей — без
сорочок, в одних ногавках, що обліпили тіло. Не йшли, а ніби
пливли, яко безшелесні вампіри чи яко мерці уві сні, немов пере­
літали через оті чорні калюжі; лоснилась мокра шкіра, шкірились
зуби, блищали очі.
Екберт розмахнув мечем, протнув одного з них, ніби в пові­
тря ширнув — меч проходить крізь них. Вони — безтілесні!.. Це
мерці ідуть незчисленною юрбою на його воїнів! І він, знаменитий
герцог Екберт, випускає із рук меч. Вперше у житті. І востаннє.
Згасаюча свідомість його ще вловлювала уривки дивовижних зву­
ків побоїська серед чорної ночі і чорної зливи, доки й сам не по­
летів у безкінечний морок…
А над Веліславом упереміш із громами лунало:
— Слава!.. Слава!..
Сонячне небо різонуло йому очі неспогаданим болем. Знову
слов’янська мова… Екберт подумав, що він уже вознісся У райські
сади. Бо точно пам’ятав, як провалився у чорну безодню. А може,
не райські сади довкола, може, у пеклі він, у царстві Сатаніїла,
який тепер збиткувався над ним, насилаючи на нього спокуси со­
нячного світла й переможні гуки слов’ян-варварів. О, володарю
пекельного світу, хіба немає в тебе інших тортур для відважного с аксонського герцога Екберта? Адже він усе життя воював із тими
ненависними йому слов’янами. За віщо ж тепер, у вічному царстві,
пін мусить каратись, слухаючи мову цих варварів!..
Хтось поторгав його за плече і сказав по-слов’янськи:
Оце герцог Екберт. Він стояв із мечем під зливою до самого
КІНЦЯ.
І ерцог кругнув головою — не хотів чути звуків цієї мови! Мова
пі реможпів має бути не співучою, а різкою, як орлиний клекіт. Як
шкдич сакса до бою.
— Але ж, дивіться: герцог живий! Він крутить головою!
Величаре, це твій бранець, ти його й бери. Екберта підняли
дужі руки, понесли. Хтось ляснув його по пиці, і він розклепив
повіки.
— Дивиться!.. Але ж який сердитий, боже!..— Чиїсь голоси на­
сміхалися над ним і далі. Тепер герцог бачив, чий він бранець: над
ним схилився з коня слов’янин, що був у кольчузі, але без шолома.
Па його вузьке біле чоло спадало пасмо сивого мокрого волосся.
Рюрику, дякую тобі за цю перемогу і за герцога,— Бодрицький
князь Добромисл звертався до іншого воїна, який з сідла пиль­
но вдивлявся в Екберта, немовби вивчав його чіпкими колючими
очицями.
— Дякуй за це Величарові, брате.
Екберт приходив до тями. Перед ним гарцювали на конях бо­
дрит.кі князі, яких він усе своє ж и ття таємно і вміло сварив між
собою. Тепер вони були разом! Обхитрили їх варвари і тут. А як
сунули вони своєю несусвітньою силою крізь чорноту ночі Й ЗЛИ-
ШІ, під спалахи блискавок і гуркіт громів! Босі, роздягнені… Чому
роїдиінсні? Щоб видаватись мерцями?
( і ар п 11 воїн, який перебачив усе на своєму віку, не міг номер­
ні іи ро надавши цієї хитрості своїх одвічних ворогів.
• Хто із вас бодрицький князь?— Екберт підняв голову.—
( кажи, чому голі йшли? Чому босі? — Герцог болісно вдивлявся в
широке обличчя Добромисла, густо порізане глибокими зморшка­
ми. Стежив за його невеличкими, широко розставленими очима,
коротким носиком, який більше личив би жінці, аніж доблесному
мужу, рудуваті, підстрижені вуса якого ворухнулись у посмішці.
— Це в нього питай! — засміявся Добромисл і кивнув на стар­
шого воя, що йшов обіч нього — Це Величар придумав усе. Він
прийшов від ільменських словен.
Герцог зітхнув. Отже, не норманни допомагали бодричам, а
ільменці. Стягує бодрицький князь усіх слов’ян під свої знамена!
— Пощо ішли отак — голі? — допитувався Екберт.
Величар усміхнувся у світлий вус. Блиснув щільними рядками
іубів.
125 — Злива! Добра мовня…
Герцог знову підняв голову, глянув запитально: над ним збит­
куються?
Добромисл неохоче пояснив:
— Рубати мечем легше, коли нічого не заважке рукам.
— А так!., так…— погодився старий рубака.— Даруйте старо­
му, князі мої, вороги мої! Я ніколи не бачив, щоби сакси тікали. І
цього разу вони не побігли. Сакси воювали як леви! Як орли!.. Але
я ніколи не думав, що ви умієте так воювати. Хто вміє тримати у
руці меч, той уміє утверджувати свою велич! — Екберт заплющив
очі, безсило схилив голову на списи,— А де моє військо?
— Військо? — здивовано зібгав чоло у зморшки Добромисл,—
Ось воно, дивися! Усе покотом лежить на площі Веліслава!
Герцог спромігся востаннє звести голову, щоб оглянути площу
Веліслава. Вона була завалена незрушними тілами.
— О!.. Прошу вас, доблесні князі… Я хочу залишитись з ними.
Герцог Екберт — сакс. Сакси смерті не бояться. 1 скажіть королю
Людовіку: я ненавиджу його! Я помер не за його шкуру, а за славу
своїх пращурів…
Добромисл глянув на Величара.
— Він твій бранець. Твоя і воля.
Величар відвів очі вбік.
— Я зробив би так само… На його місці.
— Тоді виконай останню його волю. Він був добрим воєм.—
Добромисл повернув коня назад. За ним рушив і Рюрик…
Велика і славна була перемога бодрицьких слов’ян над незчис­
ленним військом Людовіка Німецького. Велика — і неспогадано
легка!.. Отак легко вони могли б усі разом відбиватись і від інших
ворогів! Останні слова Екберта про майбутню велич розворушила
в серці Добромисла нові підозри. Кому віщував будучину старий
сакс — Рюрику чи йому?
І Добромисл вороже зиркнув на Рюрика, який їхав поряд із
ним. Треба… тепер позбутися цього свого одвічного суперника!..