Три речі незбагненні для мене і
чотирьох не розумію: путі орла
на небі, путі змія на скелі, путі
корабля серед моря і путі мужа
до дівиці.
Із книги притч Соломонових
Гак воно вже на світі ведеться — щастя само не ходить, тінню
біду за собою водить.
Росла собі Вісна у батьковому теремі, рук не бруднила, білий
»’піт красним личком веселила — боярська-бо доня. Так було, доки
• •<* іавважила отого зухвальця із Славен — Вадимка-гусляра, що
чодив із парубоцькою ватагою по торгу та виспівував предзвінко й
нр»’і олосно, аж у небесах сріблом відлунювало:
— Сидить голуб на стрісі, а голубка в клітці,
З тою дівкою гуляю, друга на примітці.
— Оженися, не лінуйся, будеш панувати:
1 однією жито жати, другую кохати!..
Vїмніііі підхоплювали ту пісню й вели далі свій парубоцький
ІМм міх
— Ой синок, мій синок, час за розум братись:
Каб за тії перебори в дурнях не остатись!
Ми парубочий сміх, на співи зліталися дівочі гурти. Бо де ж, як
не ми im епому торгу Й почуєш оті пісні, де й побачиш отих добрих
мінкідціи женихів, адже в будні вони ходять за ралом, водять лодії
ні u димних кузнях молотами видзвонюють…
А в неділю вже все пороблено, складено в комори чи в чула-
іііі чи віднесено на торговище. А що вже душа мала відпочити за
пі і день тяжкої праці, то й відкривалась щедро для сміху та жартів.
Хай лише хтось де обізветься дотепним словом, або де пісня майне
► рилом, туди народ валом валить. Сказано — слов’янщина! Своє
1 мово і свою славу в слові тім гордо несе по землі, ним єднається в
127 Усіх землях-краях без примусу і пам’ять про рід свій береже в нім
одвіку. Бо слово те вміщує і мудрість, і доброту, і велич душі, за­
хищає від лукавства неситих волостелів і святотатців або сміхом і
Дотепом очищає від бруду й марниці.
— Ой сиджу коло Дунаю і топитися гадаю.
Може, й став би я топитись, дак хто ж буде журитись…
Вадимко-гусляр котив одну пісню за другою — пальці його
злітали над срібними струнами, голос переливався жайвороновим
передзвоном. Довкола юрмилися захоплені обличчя, лунали пере­
сміхи, перегуки, а людські серця вивільнялися від клопотів. Люди
чули себе такими ж легкими, чистими й молодими, як гусляреві
пісні…
Отоді голос Вадимів і впіймав душу боярични Вісни, немов
пташку в сільце. Але пташка та метнула не одну стрілу у Вадимкове
серце. Так і лишились вони аж до того весняного світанку, коли
він назвав її своєю жоною.
Отоді й було у них коротке щастя. Тоді Вісна не знала, що люд­
ське щастя — завжди коротке. І ще раз посміхнулось воно до неї
беззубим ротиком дитяти. А потім змією уповз в її життя витязь
Буй. Гостромисл завів його до її горниці й, гнучись, затанцював:
— Витязь Буй тобі честь втворив! Бере у жони!
Вісна ніколи не чула такого улесливого голосу. Глипнула на
того розхристаного хмільного кремезняка, що тримався за одві­
рок обома руками, аби не впасти! Ведмедище… Брудна копиця
волосся на голові, борода злиплась від густих медів. Маленькі очі,
широкий, з вивернутими наверх ніздрями ніс були немовби налиті
кров’ю.
— Маю мужа, отче. І сина Владимира… Всі відають! По оби-
чаю…— Вісна тремтячим голоском намагалась відхилити крем’яну
скелю, що, здавалось, ось-ось упаде на неї.
— Чим гордишся, дівко? Твої жебраки ніколи не ступлять на
мій поріг! — скипів боярин,— Ославила рід наш — але того біль­
ше не буде. Злоречивці й пустомелі! Хулителі святинь наших!.. Не
Дам тебе їм. Ось тут моя правда, дочко. І не рушу від неї… А ти
пощо дивишся? Бери свою жону! — нараз гнівно крикнув до гостя
Гостромисл і котячим стрибком шаснув за двері.
Буй, сопучи куцим носом, розставив широко руки і пішов на
Вісну приступом. Дихав їй в лице брагою й пахтів крутим потом.
Коротка щетиниста його борідка колола її шию, щоку, слизький
рот ловив її уста… Густе сопіння забивало подих.
Десь у сінцях почувся голос Гостромисла:
— Чого стоїш, стара відьмо? Готуй-но шлюбну постіль. Хтось
зойкав, тупотіли чиїсь ноги за дверима. «Це отець до Косари…
128 I lenno, прислухається челядь до її ложниці… І ия стара відьма…»
Нк па не думала вже про себе. Ні про що не благала богів — аби
а 1111 іе дали їй сили побачити Лодимка. Побачити, як він побіжить,
нк і його синіх очей бризкатиме сміх… Як непокірний чубчик ви-
чригиметься над високим чолом. Викапаний Вадимко.
І другого дня Вісна не молилась богам за себе. О це сповідува­
ти!, ім Хіба вони й без того не чують серця матері? З волі отця
і 1.1 u наложницею лютісного варяга. Ця смиренність її хай буде
покутою за той ослух… А Вадимко уже не прийде — батій, певно,
і Ного запродав цьому варягу…
Світ одступився од Вісни. Навколо залягла ворожа тиша… по-
iiitiiвість у зігнутих спинах. Безмов’я… Безнадія… Облуда…
Якось підійшла до неї стара покоївка, Косара. Схилилась на
костур, довго вдивлялась в її біле обличчя вицвілими очима у ста­
речих зморщених капшуках, жувала порожнім ротом.
Чого тобі, Косаро? — кволо спитала Вісна, ніби боячись
і його власного голосу.
До тебе прийшла… там… Людана…
Завмерло серце в грудях.
■ Де вона?
У сінцях… під дверима. Іди!..
Пісна боязко, боком висковзнула в сінці і віч-на-віч стала пе-
ред стривоженою Люданою. Змарніла, зістарена, вона заговорила
і’ пітливо:
Пісно, дочко… Величар повернувся! Викупив мою волю
ермиїом-ідатом… Вільна я нині… А ти ж… Як же бути тобі? —
■ирнп іаїлидала в очі,— За Лодимира не думай — я заберу його у
11111 н • н і – Н к 11 А ги скажи бояринові: немає дитини — боги до себе
…. …. і чи І псе. Хай тебе не катують за дитину Вадимову.
І Ції мі мовиш, мамо Дано!..— Мало не зойкнула в розпачі
ІІІі і їм їй спіло важко дихати,— Як же я відмовлюсь?..
Нони ж і тебе погублять за дитя, і Лодимка зі світу зведуть.
Інаш іч 1 Новче черево!.. От, бачиш, уже Бую в жони віддали. А за
…….імира, дочко, не побивайся. Ми виростимо. Тільки ж скажи у
ник…….по своєму: померло дитя! Мовляв, від морозу. Так, мовляв,
ІІниішейка гобі сказала. А вона і їм те саме скаже. Величар паво-
ни у пі подарував за те. Усе залагодимо… Ти слухай мене, стару…
loin ,і Пуде легше — твоєї душі не будуть жалити. І не тремти,
■ерце мої Підіб’ємось від Чорнобогової напасті… А твоя стезя
палка Витерпи спою долю.
( казала і тихо зникла в сутінях терема. Вісна притулилась спи­
ною до стіни і не могла й з місця рушити — спливала гіркими
і пі,імами
Ходи-но, болярично, в ложницю,— зашамкотіла біля неї
І пі ара и поштовхала її до ложа.— Я тобі зіллячка зварила доброго. Ось випий, заснеш. А я богам за тебе помолюсь…— Горбата стара
Косара, певно, все чує і все знає, що діється в теремі.
Вісна взяла тремтячими руками кухлик із теплим іще наваром
трав, піднесла до вуст. Зуби цокотіли об глиняний торець. Тоді
стара чаклунка розціпила Вісні скрученими пальцями вуста, бур­
мочучи якесь заклинання, влила в рот свого зілля.
Вісна стала поволі втихомирюватись, тіло її провалювалось в
солодке небуття. І вже круговертю пливла торгова площа, її довгі
ряди дерев’яних ларів, тисячоголосий гомін, сміх, блиск очей, по­
мах рук. І над усім цим юрмиськом злітав срібний голос Вадима-
гусляра:
Ой сиджу біля Дунаю та й топитись гадаю,
Може, й став би топитись, дак хто ж буде журитись…
… дак хто ж буде журитись…
Хто ж, як не вона, хто ж іще, Вадимку? Вісна посміхалась собі,
але того усміху не бачив ніхто. Ні її вологого чола, ні глибокого
сну, який навіяла на неї чаклунка-зелениця Косара.
Ніхто не відав, чому відтоді Вісна стала іншою, надто спокій­
ною, байдужою до всього. Лише інколи посміхалась, але враз га­
сила на обличчі той осміх, як бачила, що хтось може спостерегти
його. І ніхто не міг здогадатись, що Вісна заповзялась витерпіти
свою долю, якою б вона не була.
Коли б тепер хтось запитав її, чи є на землі щастя людське,
вона б здивовано підняла брови: а що воно, щастя? В чому воно?
Бачила довкола себе людей, які шукали волю, плакали й гнівалися,
коли її не мали. Але коли волелюбці потрапляли в золоті тенета
ситості, вигоди, багатства, охоче принижувалися заради слави та
благодатьства… І все ж не були ніколи щасливими ті, які кричали
про волю, бо помирали від заздрощів до багатств, котрих не могли
дістати. Не мали щастя і правдолюбці та правдошукачі, бо правда
їхня завжди ходила голою й голодною. Тож не відала тепер Вісна,
у чому ж воно — те щастя. Був у неї коханий муж, вірила — щас­
лива! Був у неї син Володимирко — знала: дрібка щастя є-таки у
неї. Раптом усе те зникає. І збагнула: боги пожирають праведни­
ків, плодять грішників, кличуть до смирення простих умом, а самі
сіють кривду й возносять лукавих, обдурюють довірливих і щирих
душею. То як жити?
Не знала того Вісна. Бо не знала впертості в трудах, як і у вірі,
не відала тайни творення в поті чола. Хотіла жити тільки кохан­
ням, хотіла повнитись лише любощами і зовсім не вміла боронити
себе. Єдину науку взяла в своє серце щира її душа: світом правлять
сильні й ситі. Але думками все ще тяглася до чистого й світлого
двору Величарів. Вони одні лишилися вірною несхитною твердю в
житті, до якої, одначе, вже не могла пристати…
130 І Іеспогадано скаламутився увесь Новгород. По добрій санній до-
рп и гут об’явився Будята, перевертень отой лукавий. Прибув із вели-
I I ні і лружиною, яку набрав із мері, чуді, весі,— примчав на числен­
них санях до дідинця і почав калатати у вічеві била. Коли збіглося
INI сторони города, коли всі бояри — золоті пояси — вилаштувались
Піии гребища, став гукати Будята до брата свого Гостромисла, гіркі
і римдні слова виказувати: пощо забрав у нього правило землі новго-
Iи»лсі.кої? Пощо покликав отих вар’ятів і дав їм Білоозеро й Ладогу?
ІІощп не чує слів богів наших, що кличуть до справедливості? Ось
•німу Будята прийшов — щоб відчинити двері істині й покарати про-
111 ipti й татя — братця свого, у якого розум усох і голова на плечах
мшнилась без ужитку!…
Будята гримів мечем, що теліпався на паску поверх теплої білої
і ін ш і на соболях, біля самого пупа. Гнівливо поглядав на при-
MMIIIклих новгородських бояр, котрі розгублено переступали з ноги
нн …… А на Гостромисла й оком не повів. Натовп німував. Брат
і Мі і м ні на брата — боярин на боярина. Лише волхв пильно прислу-
Niini н до слів Будяти, а потім нюхнув морозяне повітря й потупав
іщ і мін і хижі. Сховався від чвар боярських. Біда, коли великий
м\ к не іритьдалі своїх власних жадань…
Ішіоті пояси не знали, чим скінчиться ця сварка, до котро-
III і братів їм прихилити своє чоло: до того, що мовчав, оглуше­
нии привселюдним осудом, чи до того, що привселюдно судив,
її тіпни спини від страху прорахуватись. Ніхто ж не хотів добро­
тні,по знімати з себе золотого пояса — ознаку ліпшого мужа й
міченого думці!
Дне розгубленість Гостромисла затяглась. О тоді один із старій­
шин. ше молодий муж, першим ступив до Будяти.
Даремно ся величаєш спасителем, коли ніхто тя таким не
ми шаг! І перед самим носом його грізно махнув кулацюрою.—
Іди геть!
А, це ти, Ольг? Я упізнав тебе! Упізнав, хоч ти й бороду від­
мутім, яко боярин. Не по закону бороду носиш! Знаю твій рід
худорідний — у посадництво добули Ізборськ-город, то й сидіть
і,їм собі! ІГсш-бо воду з чужої долоні!
Мій рід не худіший від твого, Будято,— Ольг блиснув темни­
мо очисі.ками А що слово своє уміє тримати — се знає всяк. А
їм боягуз! До Києва з дружиною не пішов, послав простолюдина!
І и і єсть ізрадця. На нас кличеш пагубу. Кияни за непослух нам го­
мони стинатимуть!.. То нам ліпше твою макітру відрубати й послати
т і Києва. Хай каган-князь знає, що ослухів його караємо!
(зворушились, загомоніли бояри-думці. Авжеж, Будята ізрадця!
А гой Будимир Величарів хтозна-куди повів дружину свою… Ольг,
і ((юрський посадник, хоч і молодіш, а рече істину: Будята вчинив
131 непослух Києву. Але чому ж тоді він мовчав, сей ізборець? Тоді
не підняв гласу проти Будяти-посадника? Тепер же он як репе­
тує. У своєму білому кожусі до п’ят, у хутряних — з вовчої шку­
ри — обущах, у такій же вовчій шапці люто підступає до Будяти.
І Гостромисл враз пожвавішав. Струсив іній з бороди й брів, зир­
кнув на бояр. Певність повернулась до нього.
— Пощо увірвався, брате, у Новгород, яко тать? — рикнув на
Будяту.
— Хощу взяти свою правду у Новгороді — був наставлений ві­
чем посадником. А ти лукавством і підступом відібрав кормило!
Двоє старійшин підійшло до Ольга-посадника в поміч.
— Берімо його! Пощо каламутить віче? — Схопили за Руки не­
повороткого Будяту. Але тут побігла на них дружина Будятина, що
мовчкувала осторонь на санях й дослухалась до сварки.
Тоді зірвалися з місця новгородські мужі. І почалося!
Злітали вгору харалужні мечі, двосічні сокири, голі кулаки, су-
лиці, гасила; тріщали кожухи й свити; рипів, аж вищав, сніг під
підошвами; червонів од крові, бруднився від шмаття розідраних
одяганок, загублених шапок, рукавиць, поясів, переламаних дре-
вок списів…
Новгородці билися за свою правду. Сліпли від лютості, глух­
ли від ненависті. Кожен вихлюпував зі своєї душі образу, біду,
безслав’я, безсилля, все, що переповнювало їх життя глумом, скор­
ботами… Рвали бороди думцям-боярам і градським билям; вибива­
ли очі й зубія старійшинам і посадникам. Помста новгородського
чорного люду гуляла по головах кривдників й утискувачів!..
Величарже прокладав собі путь ліктями до боярина Гостромисла,
який намагався вгамувати натовп. Го, у лодійщика чи не найбіль­
ше рахунків із цим боярином! Авжеж, усе злото-срібло, зароблене
у князя Добромисла, віддав Гостромислу, аби викупити Людану із
холопства. А ще за Вадимка свого порахуватись! А ще за Вісну! Та
й за онука Лодимирка, в оборі народженого!.. Го, нехай він носить
горде ім’я слов’янське — Володимир! Бо гордий є рід Величарів.
Не повзає перед властоїмцями заради багатства; не топче чесних
заради власного звеличення; не одягає кумирів у злото-срібло, бо
не домагається мзди від богів!.. Го, Величар тепер знає, що боги
тільки позирають на сей світ з високих небес та слухають молитви,
де їх возвеличують. А люди мусять самі клепати свою долю — влас­
ними руками, власним розмислом…
Отож — не погрішить супроти богів і Величар, коли поквита­
ється зараз із боярином Гостромислом.
— Го!..— Величар нарешті добувся до першого новгородського
багатича, який з острахом споглядав побоїсько.
— Чолом тобі, свате! Від усього роду мого! — крикнув люто
Величар, що аж збіліли його очі.
132 ( V ти… Величаре? — відступаючи до стіни дідинця, перепо-
……по промимрив Гостромисл.
І’о, се не я, се твоя кара від богів прийшла! — Величар блис-
і мін сі і ю тяв із себе кожух, пожбурив на сніг, засукав рукава со-
….. і- н й і усього плеча розмахнувся на багатича. Той миттєво ухи-
ммні ‘і спритно схопив лодійшика за сорочку на грудях і затряс
імм і нігом:
Ги-ать!.. Уб’ю!.. Уб’ю!..
( Них звалились на сніг. Хрипіли, товкли один одного, рвали
і-мі видирали бороди, вуса, крутили руки… Але в ту мить, коли
її, пичпр притиснув коліном груди боярина, до нього підскочив
і »им їіборець. Упав на плечі Величара — тепер вони удвох по-
……і хіісі. по снігу. Гостромисл підвівся, обтрусив з коміра сніг і
іній нині до когось:
Пощо стоїте? Кличте витязя Буя!.. Кличте, кажу!..
V і с ідуть! Хтось покликав.
Ні нічн привів варягів!.. Тікайте!..
\ І• у<1 обступав своєю дружиною товпище. Його дружинники
і и тоншій мечі, тиснули на безоружних новгородців, які почали
рп іініпійсь. Величар ще пручався в обіймах Ольга-ізборця, напру-
і мі.їм і мої м’язи, доки не схопив Ольга за чуба й не притиснув до
” м и Потім повернув його до себе сіднииею, піддав коліном —
і т ії докотився по витоптаних снігових заметах аж до рову ді-
……… Неличар витирав вологе чоло — шкода, не поквитався з
І ” і ром непом Певно, боги приберегли цю помсту ва інший час.
І”і и піл і прав снігом синці, перемотував онучі й перев’язував
ііітріиьу ти голів, побоїсько біля дідинця затихло. Буєві варяги
/ініірі ти ірнч.піи мечами новгородців.
ІІі’ііішіінік чулися гикання й посвист, шалений тупіт кінських
…….. Пітніючи снігову хурделицю, повз нього промчала на санях
Ііуіімііінп дружина. Го, боярин дав плечі зі своїми воями! Убоявся
мирт іи І пі іромислових! Лютісні найманці на Гостромислове
ним о і рібло н іемлі-погости усім голови ладні постинати. Холопи
…..п.і і неситьства в одяганках вільних воїв завжди однакові —
•ірі • і…….. і пою силу усяким богам, вірно слугують чужій славі, бо
ін мийні, надії на свою, бо звикли тягти дармовщину… З тяжкою
ношею н серні Величар поплівся додому.
II нлпочаї 11 прибув до свого терема і Гостромисл. Кликав собі
н і рпду ини того Ііуя, кликав Ольга-ізборця і ще багатьох своїх
1.1 іруї ін Ііаі піо і них вихопилось із того побоїська без золотих
і и мити Ще кипіли пристрастями бійки, обмацували свої рани.
I м і ні и і похвалялись на чернь новгородську, кляли того перевертня
ііуінгу що скаламутив спокій у граді.
Але пощо чернь градська кинулась до старійшин, а не до
II н н ворохобника? — міркували інші.
133 — Бо смутьяни завжди у пошані серед голоти! — відказували до­
свідченіші.
— Покарати!..
— Варяги посікли гражан на капусту. Хто тепер буде давати нам
потяги й правежі?
— Якщо не доб’ємо нині, завтра вони доб’ють усіх нас. Будята
повернеться з дружиною і восхопить владарювання.
— Побити чернь. А завтра — Будяту! — почувся високий дзвін­
кий голос Ольга,— Бо як з’єднаються — усіх нас переб’ють. А
Величарові голову потять!
У чадну від багатьох свічок горницю увіпхався Великий волхв.
Гомін ущух. Кудесник несе їм слово богів!
— Найбільший ворог і тать той, хто сіє сумнів і смуту…
— Так і є… Твоя правда, волхве. Та що робити?
— Боги дають свої знаки: взяти міцно свою правду і застоять
себе твердо. У Новгороді висіялась супротивність до богів наших.
Процвітає злоречивість, буйствують святотати, насміхаються над
богами і волхвами. То ж знак божий: усмирити свавілля худих лю­
дей!
— Дяка тобі, Великий волхве. Так і втворимо: на світанні усі
підемо проти черні. Витязь Буй зі своєю дружиною, кожен боя­
рин — зі своєю челяддю. Нікого не жаліти — ні старого, ні ма­
лого! — грізно блиснув з-під сивих брів посадник новгородський
Гостромисл.
Думці швидко розходились. До світанку потрібно було добути
зброю, зібрати вірних людей, скликати двораків. Бережись, чернь
худорідна! Ліпшії мужі покажуть свою силу, утвердять свою волю!
Не спалось багатичам тієї зимової ночі. Не спалось і витязю
Бую.
Вісна спостерігала за ним зі своєї ложниці й теж не спала.
Під могутніми кроками Буя скрипіли, аж стогнали, вигинаю­
чись, мостини світлиці. Похитувались пломінці свічок, тяглись за
ним слідом, наче хотіли йому щось сказати. Тільки на дубових сті­
нах виталища полохливо метались кошлаті тіні. Як і думки Вісни,
що сполохано стрибали від однієї прірви до іншої. Як і життя її
знедолене, що кидало її від одного порога до другого…
Вісна в усьому зневірилась — у доброті й справедливості люд­
ській, у теплоті сонця і щедротах долі, жила тому, що не вміла
вмерти. Душа її спустошилась, віра в богів ізійшла кривдами люд­
ськими; разом з вірою зникла й упевненість у правді цього світу.
Бачила лиш суєту людську, вічно невдоволену гординю, несить-
ство блудодіїв та прислужників користі. Такими бачила тепер отця
свого і свою матір-бояриню. Таким же був і муж її новий — витязь
Буй, що жив собою і для себе.
134 Імгчорл молиться своєму грізному одноокому Одину всетворя-
иіому то перевертає моря й хмари або дарує милість і перемоги;
пранні їм звичаєм, кланяється ругському Світовиду. Удень же, на
Мінднч, кііаде треби старому Велесу і ярому Хорсу новгородському.
Якому ж богу віруєш? — колись його запитала Вісна.
Усім вірую… І твоєму Велесу. І Хорсу… Вони дали мені тебе і
Ніні волості на Білоозері і на Ладозі. 1боярську гривну. Ось! — уже
і……. Буй піднімає масне й червонясте обличчя з короткою ку-
‘н іншою борідкою, аби було на шиї його золоту боярську гривну.
І пін шли пальцями з кущиками рудого волосся відтягував ту грив-
н\ під короткої товстої шиї. мацав її теплий обідок, і в очах його
пгмомби плавився віск — ставали вони жовтаво-тьмявими пляма­
ми ю більшали, то округлялись, нагадували мідницю або різану.
І п/п Віспі здавалося, що і сам Буй переставав бути людиною,
н німки» нього боги являли перед нею величезний важкий міх із
і річними, до якого припасували кудлату голову варяга з мідницями
н ім іє м , очей…
І о т вечора Буй повернувся від Гостромисла вкрай гнівний.
Широкі’ м’ясисте обличчя його взялося темними плямами. Глибокі
мшіпн.кі очиці під низькими бровами примружувались і немовби
….оіірюиали свою злість. До неї не підійшов — важко ходив по
• моїй горниці, заклавши руку за широкий шкіряний пасок. Часом
і нітимся, довго вдивлявся в темінь замерзлої шибки вузького ві­
конечка й знову ходив.
Яить недобре передчуття сколихнуло Вісну. Про що так тяжко
ііумін 1>уй? Про неї? Може, довідався про її таємницю й тепер
роїмірмтуї:, як покарати її за оману? Хотіла й сама сказати йому
про ін і жадала тої сповіді й покути. Але страх завжди зупиняв
и Но. и на його в собі як пекельний вар, в якому стлівало її серце й
ми ні V Ііуя не здригнеться рука… Велика, важка рука з товстен­
ними пальцями, на яких стирчать кущики рудого волосся. Страх
оминім усе її єство.
І смію ж як і душно в її ложниці!..
Ира і ніби затихли кроки Буя. Чи він кудись вийшов? Звелась на
попі, прислухалась до шерехів терема. Під мостинами прогурко­
тім маїаіа пацюків — зима вельми холодна, усяка жива душа тяг-
ІІГІМ II ао м илих людських осель. І ще вчулося Вісні, ніби якийсь
и і кий дух майнув тінню по сусідній горниці. Прислухалась — ні
імуку. І Ісмно, домовий нишпорить по терему, шукає свого чорного
► оцінка чи баранця, щоб уночі поїздити на ньому верхи і пороз-
і.пічні иідьом 1$ ці люті морози вони також туляться по закутках
мшдських осель.
Місна скинула з себе пухову ковдру, босоніж ступила на жор-
і п і хутро ведмедя. Чомусь пригадала, що в домі Величара таких
135 зручних надбанок немає, босі ноги спускались на солому, якою
засланий поміст. Від несподіваної згадки тепло війнуло в її душу.
Величари! Як усе просто й зрозуміло в них. Як тепло і щиро гріють
їхні слова… За цією згадкою прилетіла інша — де ж то її Лодимир?
Певно, спить в обіймах баби Людани. А як виросте він, утечуть
вони вдвох подалі від ганьби й облуди людської, що так пересліду­
ють її… У теплі краї втечуть, до Перунової ріки — на Дніпер. Рости
ж, синку, рости! Міцно спи в добрих руках своєї бабусі…
1 раптом до слуху її долинув шепіт від темного кутка:
— Болярично, біда… Пришедьки збираються побити новгородців.
— Хто се? — злякалась Вісна й сахнулась вбік.
— Се я, Косара…— шамкотіла стара покоївка, нахилившись над
Вісною. Ніби якась мара, що ожила серед ночі й приповзла у це
виталише. Може, се лише видіння…
— Косаро…— Вісна простягла вперед руку.
— Рятуй, болярично. Вони хочуть перебити усіх мужів новго­
родських — до ноги. Буй нікого не пошкодує…
Усіх мужів? То це Величара і Лодимирка… І, може, й Вадима.
Та ні — далеко зараз її Вадимко, до Києва, либонь, подався, до
брата свого Будимира. Волохаті руки Буя його не дістануть.
— Звідки відаєш, Косаро? Як же се — усіх мужів перебити?
— У горниці Гостромисла раду держали. Великий волхв дав
своє благословення — бояться черні…
Ось чому Буй такий збентежений. Увесь вечір нуртував злістю.
— Як же ти сюди потрапила?
— Заснув… Ледве дочекалася… Умов свого Буя, Вісно… У мене
ж троє синочків!..
— Ні, Косаро, Буя ніхто не умовить. Біжи, голубице, на
Славени, до Величарів. Скажи — від мене слово вірне. Хутчіше ж!
Бо скоро й світанок…
Косара згорбилась, зашаркотіла якоїсь молитви й розтанула в
темряві. Лише здалеку обізвались легким скрипом мостини… Десь
писнули миші… знову сполохано прогуркотіли під настилом під­
логи голодні пацюки…
За вікном, у міжгіллі старих яблунь, потріскував мороз. Із ніч­
ного зоряного неба сіялась тонка сріблиста пороша.
Сторожко спали молоді буйні сніги. Десь неподалік вили вовчі
тічки.
Тріскотлива скіпка повнила виталише духом живиці і їдучого
диму. Від нього сльозавились очі й лоскотало в горлі. Величар що­
разу покашлював, розтягував на шиї виріз сорочки, ніби вона його
душила. Сидів на колоді, яку щойно довбав, втомлено упершись у
коліна великими долонями.
136 Ніс його тіло було важким від перевтоми. На зап’ястях збугри-
інн’іі синє мотуззя жил; долоні були в кривавих мозолях. І йому
шініа/юся, що не тільки долоні, а й усе тіло і душа його були у
інниочих виразках. Тепер і від меча додалося тих праведних знаків.
І и. добре попрацювали новгородські вої на берегах не такої тепер
уже й далекої слов’янської ріки Лаби. Князь Добромисл і старій­
шини щедро дякували їм за поміч. Тільки Рюрик гордо мовчав —
ні хотів єднатися з низькими людьми.
Гепер ще й у Новгороді добре погуляв — віддавав свої остан­
ні борги бояринові Гостромислові. Від набутків, які привіз із бо-
ірицької землі, нічого не лишилось. Людана тепер коряком вітер
міряє та смажить у печі голодні сподіванки. А зими ще гай-гай! —
• І/іі.ки розгулялася, розвіялася хурделиця та віхола. Але не звикати
ції того — і пес зиму перезимовує.
Про інше болить Величарова душа — набачився трохи світу, і
м и- інші думки голову обтяжують. Боліло від того, що слов’янські
роди між собою гризуться, один супроти другого стають, ще й
іні|югів-чужинців наводять. От як Добромисл із Рюриком. Або
і» і, Гостромисл і Будята, що з’єдналися з варягами. Тепер ті самі
ініпднрюють. Виходить, що люди коряться не розуму, а силі. Що
мудрість в облуду обертають, холоплять простих умом, сіють не-
I ИТЬСТВО і лжу.
< умно Величарові. Гризота решетить його серце. Якось не тим
ііпіячом мають всі вони йти. А яким? Про це мусять дбати владці,
мудреці, але ж вони — бояри, старійшини, волхви — шугають ли-
II НІ 11. ИЛИ себе вигоди, їхня совість не болить за людей. Судять іме­
ні м і мни,них богів, але тільки для власної користі. Тож і виходить,
ми і in ніи Й m-ління слов’янських старих кумирів слугують тільки
і………. .їм Гординя їхня вознеслася над людськими душами. Від
мни і и-мін розуміння між ситими й голодними. Властоїмці йена­
ми гін. ( ного брата — оратая-простолюдина, оббирають і обдира­
ми, Hum і ніхто за нього ніде заступитись не хоче — ні боярин, ні
іннічм. ні князь, ні старі боги.
А що нони можуть самі зробити, вільнії мужі новгородські? У
і ін тг 1111 и ч кпоиотах і злигоднях шукають винуватця своєї гіркої
ні її. .і мини б шукати того, хто запалив би їм світло!..
Иоіо рі і іду ми раптом обриває голос Людани.
ІКчіичарс, чуєш, ніби хтось шкребе у шибку.
Нін прислухається, каже:
Го с і ара груша гіллям тарабанить.
Гаки ж пі слухай іще. Може, то Вадимко… Або Бравлин…—
Ціпилна завжди чекала додому своїх синів.— А може, Вісна…—
гумко додає.
Всличар уже й сам чує, що в шибку стукає чиясь обережна
137 рука, і так швидко підхоплюється на ноги, що аж вогник скіпки
метнувся услід, витягся в довгий пломінець і ледь не відірвався й
не згаснув.
— Хто там? Заходь! — чує Людана голос Величара з сіней.
Хряпають обмерзлі двері. Клубки білого морозяного туману ври­
ваються у горницю, за ними постає закушкана жінка. З-під темної
хусти вибилися сиві пасма волосся, по щоках сповзають сльозини.
Старий кожух увесь у сивій паморозі. Тупцює на порозі, обтрушу­
ється рукавицями, щось шамкотить. Людана з острахом притискує
дитину до грудей.
— Хто єси?
— Од Вісни я… Слово маю до тебе, Величаре,— Зауваживши,
шо Людана сполошилась, додала: — 3 нею боги, і в ній пребува-
ють боги! Але маю сказати таємне слово Величарові-лодійщику.
Се ти, чоловіче, га? — Пізня гостя схопила його руку скрюченими
пальцями:
— Та я. Кажи.
— Тоді слухай мене, Величаре. Оті варнаки з Буєм і з усіма
старійшинами Гостромисловими й дружинами удосвіта підуть гро­
мити новгородців. Хочуть усіх перебити. Біда! Ой біда суне велика
на град! — Бабуся витерла шорсткою долонею зморщений беззу­
бий рот.
Величар у подиві здійняв світлі брови. Глибокі зморшки чола
сягли йому чуба. Та чи може бути таке? Щось плутає стара.
— Мовили: гіояти всіх, хто ходив за море з Величаром. Аби
не коромолили вольницею своєю люд. І твою голову потяти,
Величаре…
— За що нам кара така? Боги наші! — Людана впала на коліна.
— Людано, встань…— тихо сказав Величар,— Одягнись і біжи
до сусідів — до ковача Біди. Нехай борзо іде до торгу і б’є в усі
клепала… Будемо на віче скликати чорний люд. А я побіжу зби­
рати своїх воїв. Прийду на віче з дружиною, оружно. Треба люд
наш застоять. А ти… Хто єси? — обернувся Величар до притихлої
вісниці.
— Покоївка я, Величаре. Косарою колись назвали. Піду і я на
Людин кінець. До куроклику підніму людей… У мене троє синів,
скажу, щоб вони до тебе прийшли на торг…
— Боги у поміч. Косаро.
— Боги поможуть. І Вадимко твій поможе. Либонь, прийшов
нині.
— Вадим прийшов? Вісна мовила?
— Ні. Вісна ще не відає того. Я не встигла переказати. Стережуть
її гриді Прийшов від нього вірний муж і повідав: Вадим прийшов
із полочанами. Правду свою взяти у Гостромисла. Го! — зрадів Величар,— Підемо разом на Гостромисла оруж­
ии Передай йому…
І сн іп хилиться у поклоні й так зникає за дверима.
Чула, мати? Вадко наш тутка!
V лиху годину нагодився…— білими губами прошелестіла
Нмдпня.— У лиху.
Обумись! Увесь Новгород нині стане до меча. Свою волю од
і»>чр і ішрягів виб’ємо,— Величар хутко натягував кожуха, шапку,
имлянкн Людана також уже встигла одягтись. Обоє вихопились
1 чорний морозяний простір. Добігли до хвіртки і мовчки розі-
шипінь урізнобіч.
Мороз ковтав звуки кроків і важке дихання. Тільки тривожно
рініні слід під м’якими постільцями. Земля ж німувала в обіймах
інмпх снігів. І враз над її просторами пролунали удари в клепала.
Ііинм дзенькали зазивно й вимогливо, посушливо, аж захлинаю-
чип. Скоїлась якась біда! Спинився на своїй стежині Величар.
Ніодпна ще не встигла когось повідомити. Хто ж бив на сполох?
Чи не Вадим?!
Іахряпали двері хвірток на подвір’ях. Люди вибігали на вулиці,
іідиплялись у небо — ні, пожежа ніде не підсвічувала його. Всі бі-
і ні до торгу. Повернув туди й Величар. А клепала розсівали у тем­
пу міч тривогу. Кожен хапався за те, що трапляло під руку — меч,
і нміру, між. На усіх, хто жив по сей бік Волхова, на Словенах,
чмішш небезпека.
Коли Величар наблизився до торговища, воно вже було запру-
і н.чю людом. В руках у багатьох рукомесників і оратаїв палали
і міинм киїїи, роздираючи чорноту ночі.
І Інмі ородмі! Шикуйся в сотні!.. Будемо рать держать із боя-
рі м 11 і імими найманцями!
Ііудсмо!..
Ото гусляр! Бравий молодець! Гей, Величаре, ставай і ти під
і >s і v є його сина!
Нирунало торговище. Видзенькувало оружно. Парувало моро-
іннмм туманом. Миготіло смолоскипами. А Вадии уже порядкував
II.І Іншому його кінці.
І Ірисягпйте на мечах голих: альбо правду свою візьмемо, аль­
гін погинемо!..
І Ірисягяемо!..
Величар не впізнавав свого Вадима. Голос ніби ж його і не
Пню якийсь хриплуватий, втомлений. У плечах, здається, став
ширший, чи то такий великий кожух на ньому? t шапка з оленя­
чою хутра — аж на бровах сиділа.
Час уже рушати! — наказав Вадим,— Доки вони не зібрались
(пня дідинця. Засядемо довкола ізводі.
139 Величар задоволено посміхнувся: Вадим хоче упіймати звіра за­
садою. Ловко!
В морозяному небі тьмяніли зорі. Місяць давно вже заховався
за хмари. Поспішали перейти по кризі Волхов. Ось-ось висіється
над землею сірий зимовий світанок, словенці покашлюють в комі­
ри кожухів, тихо, як ловці на полюванні, вибираються до дідинця
й зникають серед кучугур снігу. Не встигли вони вгомонитись, як
пролунало брязкання заліза з іншого боку дідинця. То надходили
оружні ватаги Буя і новгородських ліпших мужів.
…І сталося так, шо оружні люди — варяги й челядь боярська —
впали у розгубу. Бо гнався за ними той немилосердний страхітли­
вий Тряс, якого Чорнобог напустив на них. І посікли їх новгород­
ські рукомесники й оратаї на капусту. Щезли варяги.
У граді на Ільмені запанувала воля вольная!
— Вісно, голубице, де ти? Ось гість до тебе! — шамкотіла
Косара беззубим ротом і чалапала м’якими обущами по мостинах
горниці — Іди ж стрічай!
Вісна чомусь злякалась. Аж пучки пальців похололи. Гість? До
неї? А де ж тоті гриді, що Буй поставив біля її ложниці?
— Де Буй? Де гриді? — спитала вона Косару.
— Не відаю, голубице. Мабуть, ізбігли від ляку.
У темряві було порожньо. Вісна накинула на плечі білу вовняну
шалю й вийшла до гридниці. І вмить остовпіла. У дверях стояв
дебелий, високий муж. У кожусі й оленячій шапці. З-під неї див­
ляться на неї, ба! — навіть сміються! — молоді лагідні очі. Руда ку­
черява борідка в інеї, і весь він запорошений, студений… чужий…
Вісна від несподіванки сахнулась до Косари, що стовбичила
тінню за нею.
— Вісно, не май обиди на мене…— сказав чоловік знайомим
голосом і зірвав з голови оленячу шапку. Густе русяве волосся його
розсипалося на комірі, і перед її зором постав Вадим,— За тобою
прийшов…
Вісна хитнулась, але встигла вхопитись рукою за одвірок. Вірила
і не вірила. До неї сміялися його і ніби не його очі.
— Вадиме… се ти?
— Я…
Стояли одне проти одного і мовчали. Вдивлялися в призабуті
обличчя. Вслухалися в голоси. А може, в свої душі… в свою буйну
радість, що хлюпала в груди і в скроні…
— Тебе так довго не було!..
— Довго, Вісно…
Вадимові очі ніяк не могли розгледіти Вісну. Перед ним вона
пливла, мовби на хвилі; переверталась і кудись пливла і ця грид-
140 МИНИ і хутрами і ларями; і весь терем, і весь білий світ, шо проби­
тии її крпь мерзлі шибки яскравими пломенями білого зимового
……… і.ікож пливли, хитаючись.
Ними уклякла на місці. Не чула, як з її пліч сповзла і впала на
м>” і піні біла тепла шаля… Скільки ж серця її згоріло в чеканні на
11 і.і її <>’ Скільки ж гіркоти випито! Скільки глуму знесено!
Вадиме…— ледь ворушить вона білими устами.
іа тобою прийшов…— знову звучить його голос.
ł:i мною!..— шепоче радісно Вісна. І враз туманіє її погляд: —
Л и ч не твоя вже… Віддали мене… Силою віддали!..
Косара сумно похитала головою.
І спер вільна єсть! — посміхнувся Вадим і широко розкрилив
і>\ і u Гвоя воля, Вісно!
Ні… немає вже у мене волі…— Вісна притиснула до грудей
11 у їй. Обернулась, хотіла було йти назад. Але враз м’яко підігну-
III. і. її коліна, і вона звалилась до ніг Косари.
Що тобі, голубице? — нагнулась над нею стариця,— Бачиш,
Палиме. млість увійшла в її тіло. Та се минеться… Минеться…—
Косара зашепотіла шось над нею, заходилася терти її скроні,
111\ ; 111 Сонечко ти привільнеє! Увійди в сей терем, спечи злії
и ні іі злії помисли врагів-супостатів, властей-воєвод, каби не воз-
ціісплись, не проглаголили лиха супроти Вісни-голубиці, жони
ІІіІШІМОНОЇ, роби Буєвої, дочки Гостромислової… А ти, сину, іди
і” німу. Потім прийдеш за нею…
Кадим зітхнув, потупцював біля дверей і вийшов.
Нарешті Вісна отямилась. Крізь сльози глянула на зеленицю-
нмкпрку.
М,пінко Косаро, попроси у богів для мене смерті…
Мін твориш? Мовчи! — жахнулась стариця й замахала на неї
І *\ і .ічн ІЦастя-доля повернулась до тебе лицем — не гніви богів.
І им ї ї і тим щастям.
Ilu іні сіла на ослін. Заплакала.
Не можу йти, матінко моя. Прив’язав мене клятий Буй ди­
мім споїм… Ось тут воно — за поясом б’ється…
Косара зіпнула ротом, як рибина на льоду. Зігнулась ще нижче,
нищ на и і без того зсутулену спину звалилась найважча ноша.
І Іоінсіи її спитала:
А Малим же як?.. Він же за тобою прийде!.. Іди з ним! Якось
мінім іалагодиться… Не твоя ж вина — простить.
Не хочу прощення його. Жалості не хочу.
Але ж… маєш від нього сина!
Мовчи, Косаро. Не шматуй мого серця. Мовчи!
Косара знітилась і поплелась із світлиці. Зойкнули за нею двері.
І і.окиуло у Вісни серце. І враз у тому зболеному серці зродилось
нестерпне бажання наздогнати Вадима — і нехай буде, що буде!
141 Вісна вискочила на подвір’я. Бігла через замети. Провалювалась
по пояс у кучугурах… Вибиралась і знову бігла… Не чула морозу.
Сльози в очах стали незрушними крижинами; пекучий мороз сік
щоки й шию… Але що той біль! Що той холод, коли все тіло горіло
й пекло, коли серце розтиналось відчаєм, коли страх, що втратила
все, гнав її невідь-куди…
— Вадимку-у-у! — плакала, скімлила, як голодна вовчиця на
місяць, заплющивши змерзлі повіки…
Зупинилась. Навіщо вона шукає його? Щоб узяв із жалощів?
А потім зневажив… Мовчки, на все життя!.. За безчестя, в якому
вона не винна. За сльози, що сохнуть в очах не вилившись…
Але хто повірить у те? Ніхто. Тільки ти, батечку Волхове, здат­
ний погасити в ній той вогонь людської образи, що спопеляє її!
Тільки твої крижані обійми остудять її серце!..
Вісна бігла засніженим Волховом, шукаючи темної цятки опо­
лонки як своєї останньої рятівниці. Груди її розривались від при­
душеного дихання, задубілі пальці не чули ні холоду, ні болю… Вона
падала на кригу, дрягіадась по ній, зводилась і знову бігла, розста­
вивши руки, немов зранена птаха, сліпо летіла у безвість. Єдине ба­
жання билося в ній: швидше! Швидше покінчити з цим глумливим
світом, що стільки збиткувався над нею, зневажав, мордував!..
Сиві сутіні уже спускалися з неба на сріблистих голчастих па­
волоках. Під ними десь линув голос, що в’ялив душу:
«Ой сиджу коло Дунаю, да й топитися гадаю…» Цей голос лише
краєм торкався її пам’яті і пролітав крізь неї…
У Величаровій світлиці було тісно й душно. Уже згас над сніга­
ми короткий зимовий день, уже кілька скіпок затріщало біля при­
пічка. А мужі новгородські все ще гомоніли, думу свою думали.
Не було правди на їхній землі. Боги, яким вони щиро кланя­
лись, зрадили їх. Тепер дають поміч лише багатичам і властоїмцям.
Полюбили золото їхні кумири і їхні волхви, за поради, за вділену
увагу мзду вимагають. Тож одна дорога нині простолюдину: самим
собі давати раду. А як?
Величар бачив чимало світів, бачив, як живуть і в інших зем­
лях по Велетському побережжю. Його слово думне важить для
всіх. Як жити їм — рибарям волховським та ільменським, лодій-
щикам, щитникам, ковачам, теслям, кожухарям-кушнірам, ли­
марям, оратаям? Як встановити правду на своїй землі, ту правду,
яка не вимагає плати ні від людей, ні від богів?
Сьогодні вони побили своїх бояр, вигнали із Новгорода їх­
ніх поспішителів-варягів. Але завтра усі триста золотих поясів
Новгорода з’єднаються, прикличуть нові дружини лютих варягів,
аби голови їм скручували, аби властоїмцям дух вольності виви­
щувати, а їм, хто трудиться невсипущо, зв’язати ланцюгом руки,
накинути на шиї вірьовки неволі й холопства!.. Велика-бо мудрість м и, уміти тримати правду в розумі. Та як осторожити свої жи­
мі чи і с мої землі від кривдників?
Яка правда у мужів велетських? — Уже вкотре питає ковач
ІІІІІІІ V ГІІО І’О сусіди.
ІІіміпчар хилить голову на груди. Го, коби знав про те, чи був би
мі…..им лодійщиком на Славенах? Усе, що бачив, оповів думним
му’Кіім. Але що? Одні живуть, як і вони, під вічем, де правують
і і її і и і) і u и 1111 заздрісні. Інші під королями ходять, захищають їхні ба-
іііїї’піп й боронять від напастей. Ще інші князів мають, але ті князі
нм н і каюті. їх… та ще й ворогують між собою…
Мовив уже,— втомлено відказав Величар,— Для багатичів
н иш правда, для чорних людей — інша…
Ллє ми віднині самі собою володіємо й тримаємо корми-
……ншдарювання в своїх руках,— підняв угору вузлуваті чорні
и мі іуки ковач Біда,— Віднині багатичів нема в Новіграді! Маємо
II їм іахпщати від них і свої добра! Боярове себе захищали варязь-
і ими мечами, а ми самі собі дружину сотворили! І воєвода у нас
с Величар.
Лепський наш воєвода! Хай буде здоров!..
Нпшчар усміхнувся, поправив на чолі пасок, що тримав волос-
■ н Я і ий же з нього воєвода?
ta допіру дяка вам, добрі люди. Але я простий лодійщик.
Мушу іаробляти на хліб щоденно. Коли ж бути воєводою, по-
III и і пі і пильнувати усі землі новгородські і по закону — полюддя
Ч ині іншюкі й устави. Як покину свій щоденний труд?
Матимеш мзду від п’ятин.
Міцніти ін ш і головою хитала — від чаду скіпок дитині й дихати
и мі нічим А і ніч не те що воскових, а лоєвих не знайти бідному
т іпни…. Оп> іі усе твоє воєводство, Величаре!
\ и і ці- паш Вадко? — згадав Біда. Усі чомусь поглянули
ні ‘Im ■11111 v Журливо погойдувала вона колиску; в очах пригас сму­
т і ітрії іенки щедро покраяли її обличчя.
І ні пій, ліпая жона ця добрими коновками тугу міряє! Коли ж
їм і иаі па світла краса їхньої сусідки?.. Людана колише Вадимового
■ шиї Хоч і знають усі, що за кузнею, під старою грушею, насипа­
ти! і пріюк ісмлі, схожий на могилку. Та то лише про людське око,
мі мім и н, поховали там дитину Вісни, що від Вадима-гусляра привела.
Ні і /і 11 мі міг і дитя то їхня незаплямована честь. Вони, прості біда-
і и Milion, єдине багатство на цій кривдній землі — чисте сумління і
пін пі \ гордість роду свого. І те багатство цінують якнайвище…
ІІіодапа докірливо поглянула на Біду. Пощо питаєш, чоловіче?
Чиї ніш , де тепер їхній Вадим? Чи погнався за боярами, чи по­
шті и на підло Полоцька?
ІІс відаю, людоньки…
143 — Ох і повоював же він отих варягів-находників! Дотепний во­
євода. Йому і меч наш вручити.— Це сказав статечний тесля з
Людинова кінця Братило.
— Ай правда… Вадим — смислений муж! Уміє у сіті вовків за­
ганяти!
— Ге-ге, не радійте. Коли б сюди ще не повернулися у великій
силі! — чується засторога Братила.
— Бути воєводою Вадиму! Хай береже нашу вільність! Не пус­
тимо багатичів назад.
Новгородці згадали недавнє баралише під дідинцем і свою пе­
ремогу. І всі сходилися на тому, що Вадим їх вчасно підняв на цю
стань.
Не відразу й помітили, як у розчинені двері разом з морозяним
паром ввалився Вадим, а за ним ще кількоро мужів. Поручкалися,
затим новгородці навперебій повідомили свою ухвалу: бути
Вадимові воєводою. Берегти вільності, труд і правду городян.
Вадим засміявся, перезирнувся зі своїми прибульцями. Один
з них, що встиг уже й скинути свого кожуха, маленький, гостро-
плечий, з широким плескуватим носом і товстими губами, вийшов
на середину горниці. Уважно оглянув усіх, вперто трусонув сивою
чуприною:
— Добрі мужі новгородські і славно вчинили, що Вадима во­
єводою наставили. Та пізно єсть надумали теє утворити. Вадим
має честь бути воєводою у граді Полоцьку. Там був голод напас-
ний. Полочани зворохобились, а вгамувавшись, меч і шолом дали
Вадиму Хороброму. А прийшли ми сюди, аби вашим боярам сва­
волю утяти. І жону Вадима-воєводи з собою забрати! Нині час
і назад нам здиміти… Новгород — великий. Знайде собі воєводу
з-поміж своїх мужів. Так я мовлю? — сивий полочанин повернувся
до Вадима.— А де ж твоя Вісна, воєводо?
Вадим опустив очі додолу, стенув плечем. Не знайшли Вісни
знову. Де поділась — ніхто не знає.
— Не знайшли її, Улібе…— тихо одказав Вадим полочанину.
— Знайди її, сердешну, знайди! — заплакала Людана,—
Погублять її.
— То ви завтра і рушайте. Без мене,— сказав Вадим Улібу-
полочанину.— Дорога нині важка. Візьміть добрих коней із стаєнь
боярських. А ще вівса прихопіть побільше.
— Дякуємо вам, добрі мужі полоцькії, що пособили нам у
скрутну хвилину! — статечно вклонився гостям Ковач. Слова його
немовби розбудили новгородців. Заворушились, заговорили, щиро
дякували своїм несподіваним задругам. Та Уліб знову привернув
до себе увагу отим чіпливим позирком і густим басом:
— Полочани дяку складають вам за Вадима, воєводу нашого
144 спранедливого.— Він гречно вклонився Величарові, потім Людані.
І Іочав одягатись.
— То хоч хлібця в дорогу… цибулину яку…— замету, шилась
біля мисника Людана,— Дорога ж неблизька.
— А ми, жоно, у боярських стравницях добудемо собі на дорогу
лоброго ядива, не клопочись! — засміявся Уліб.— Зараз туди і за-
іпинемо… на вечерю!
— Пора й нам честь знати,— підвівся Біда.
— А мо\ гостей проведемо до боярських теремів? — кинув хи-
ірувато Братило.
— Чого б і ні! І проведемо! — сміялися, товплячись коло дверей.
— Де ж ти був, Вадиме? — тим часом питала Людана сина.
— Уліб уже мовив…
Людана на радощах схлипувала. Вадимко, син її менший, ви­
бавився з полону, живий, дужий повернувся в її дім.
— Ось твій Лодимир. Викапаний ти! Таким був колись.
Вадим, ніяково розглядаючи дитину в колисці, мовив стиха:
— Заберу Вісну і Лодимира. Будемо разом усі…
— Хоч би вже доля тобі посміхнулась.
— Доля! Хто знає, до кого вона щедра, мамо. До бідних, мабуть,
завжди спиною повертається. Через те простолюдинів бороню від
ненаситців і властоїмців. Вигнали ми їх з Полоцька. Порозбігались
князі й воєводи в різні землі — хто до Києва, хто до Нарева. Звідти
можуть прийти з найманцями. Виглядаємо з усіх кінців. Дорога
санна — пройдуть через річки й болота.
Лише тепер збагнув Величар, яким-то воєводою був його син.
Таким, що, може, й даху над головою не мав, переховувався, пев-
по, в лісових нетрях. Перебивався дичиною. Але вільний — як
вітер! Як буря! Тож і полюбився полочанам…
Збагнувши те, лодійщик не дорікав синові. Сам би так вчинив,
бувши на його місці. І коли вже його Вадим ступив на стезю спра­
ведливості, коли вже скуштував волі і не йде на зраду її, не біжить
іуди, де легше,— жити йому і помирати яко великому мужу.
— Чадно у нас…— зводиться Величар з ослона, відчиняє двері в
сіни. — І не заснеш теперича…— промимрив собі під ніс і вийшов
на мороз.
Бентега залягла в його серці. Що принесе їм усім завтрашній
день?
Не спиться Вадимові. Крутіжаться, як хурделиця, в його голові
думки. Не може спинитись, не може за щось зачепитись думкою,
аби прибитись до якогось берега. Чув себе людиною, що не здат­
на подолати важку течію ріки. Віднині його жадання, його воля
слугували не йому, а отим довірливим добрим душам, що з такою
надією дивляться на нього. Змушений тепер накладати пута на свої
забаганки і вчинки, жити за велінням сумління.
10. Зам 345 , А с Ба, ніхто тепер не впізнав би в ньому того веселого безтурбо­
тного гусляра. Та й себе він давно вже не впізнає. Урвалися струни
його пісень. Переміни почались тоді, коли він, тікаюли від Буя і
Гостромисла світ за очі, пристав до волочан, що йшли до Києва.
Бродячи по глухих лісових нетрях і долаючи небезпеки, що чи­
гали на нього, Вадим ніби черствів душею. Слова пісень у ньому
скам’яніли. Намість колишніх веселощів увійшло в серце страж­
дання. Висіялось добірним зерном, вродило важким колосом. Усім
єством прагнув перемогти в собі втому й зневіру, вивищитись над
своїми ворогами. Зухвалий свавілець обізвався в ньому голосом
доблесного й відважного мужа…
Він чув цей голос у собі і пішов на його поклик. Якоюсь част­
кою серця відчував, що той шлях десь має несподівано обірватись
перед прірвою… Але хто звертає зі стезі життя, на яку став свідомо?
То чи не все одно, коли настане той кінець — раніше чи пізніше?
Тільки вже ступивши на той рокований путь, стаєш пильнішим
до тих, хто оточує тебе. До тих, хто словоточить лестощами, до
ревнителів і хулителів своїх. Бо з них виплоджуються найдоскона­
ліші погубителі, найжорстокіші нищителі святощів духу, і мислі, і
слави, і совісті. Тож потрібно пильнувати за життя, щоб вони не
стали твоїми катами і після смерті.
Найчастіше такі думи Вадим гнав од себе, аби не знесилювали
відвагу й рішучість. Пішов на сонце — не обертайся до нього спи­
ною — не світло, тьму уздриш, що за тобою повзе невідступно.
Вадим ішов не озираючись…
Біля Полоцька з ним трапилась пригода: відстав од волочан,
які тягли лодії від Ловаті до Дніпера. Осів у курені на березі тихо­
плинної річки Полоті, що широким голубим плесом розрізала не­
сходимі лісові нетрі Подвіння.
Відпочивав душею від людських кривд. Жив ловами на дикого
звіра й рибу. Мав добрий лук, сокиру, меч і ніж. Скоро й хижу
собі поставив. Проклав між зрубами мох, дах накрив драницею,
димар виклав із каміння, що його назбирав на березі. Думав про
зиму, хоч іще стояли теплі по-літньому дні. Треба було подумати і
про зимові вдяганки. Найперша річ — це хутра лисиць, зайців, та
найліпше — єленів. Ночами вислуховував дрібний стукіт високих
ратиць. На березі потічка, при березах, бачив їхні сліди. Тож не­
вдовзі і пішов по них.
Перехопив лук за вигинисту кибить, засунув ніж і сокиру за па­
сок, пішов на єленячу стежку. Помітив свіжі сліди, прим’яту траву
і збиту росу на ній. М ’якими широкими стрибками почав доганяти
худобину. Поміж дубняком і ліщиновими зарослями вийшов до
якогось озера. Ніколи не бачив такої краси!
Піщаний золотий берег обрамляв тихе плесо озера. В ньому
відбивались волохаті шапки соснових верховіть. Біла хмарина пла-
146 нала посередині. У кущах очерету, при березі, сплескувала сонним
крилом пташня. Чи то русалки чесали там свої коси, щоб прива­
бити якого заблуклого доброго молодця?..
Враз Вадимові здалося, ніби його хтось кличе. Наче голос
Нісш і Озирнувся. Ніде нікого. Тільки сонце котилося над лісом
її и и,ко, в небі сіялося неяскраве, пригасле світло. Жодної живої
•IVпи Л десь поряд — знову голос Вісни…
ІІ.ідим зупинився. Це Блуд зачарував його і водить по нетрях лісо-
ііііч Привів до озера, якого немає, то лише видіння. І слідів єленів
т-ми – то мара. Ось ніби щойно бачив їх — і вже нема. Це капосний
місиннй Блуд кружляє довкола нього, хоче заморочити й привести до
нсіиїдимих для людського ока мавок, бо тіла у них прозорі. Ото й ози-
и,іині,ся голосом Вісни. зваблюють його, дурманять голову…
Але — досить! Більше він не піддасться Чорнобоговим дітям,
і иігнув із плеча лук, наклав на тятиву стрілу й випустив її у гу-
іімііііп, соснових верховіть. У розпалі єдиноборства із лісовими
духами, вихопив з-за паска топірець і став обушком постукувати
по ітовбуру велетенської сосни… Вадим знав, що коли заблуклий
іоркпсться заліза, то страх, що одвічно живе в Блудовій душі, враз
іілимаг і перемагає його лукавство. А ще треба зняти сорочку, ви-
ін р и т і її й одягти навиворіт. Тоді Блуд і зовсім одчепиться.
її аланіни материні повчання. Вадим вивернув сорочку, одяг її
п подався назад, уже тримаючись своїх слідів. Дійшов до озера,
упевнився, що то не омана, а справжнє озеро. І що на ньому хтось
рнЬ.ідиті, Попід очеретами на паколях висіли сіті. Сохли. Перед
ним іч не було! Підійшов ближче, огледівся і побачив невеличкого
мій іміго чоловічка, що перебирав у кошику щойно добуту рибу.
I Ірині мшиись, Вадим похвалив рибаря:
М.н пі добрий улов.
Маю!
II і цім постояв, подумав, затим сів на піску.
А я и Новгорода. Вадимом зовуть.
Чунали про той город. А тут чого? Оселище близько?
Не гак щоб вельми близько… Та й недалече…
А и а…— рибалка кинув погляд на його вивернуту сорочку.
Днино людей бачив. Блуд водив,— пояснив Вадим. — Звісне
и по. Хочеш ходімо у гості. Я — Уліб. Із Полоцька, то й звуть
I Ііілочанин. А ти, певно, біглець?
Угу… Мусив!..