І п; вони опинилися в лісовому таборі, де жило багато полочан,
пні повтікали із града. У великому торговому Полоцьку, мовили,
II \ ні і більше корисливих і жадібних бояр, аніж простолюдинів,
>іі іг. довели поборами до знемоги. І полоцький кумир Стрибог
мі і її іііііов на бік багатичів. Простолюдини тоді піднялися на стань,
147 але їх побили старійшини. Тепер у них не лишилось нічого, окрім
ненависті та мечів нагострених. І в серцях давно присягли: при­
нести у свій град волю на списах альбо згинути зі славою. Іного
бути не могло!..
Поставили собі нового кумира. Перуна. Денно і нощно новий
полоцький волхв Бородуля, молодий і дужий, але уже сивоборо­
дий, клав йому треби, просив дати сили їхнім мечам, вигострити
серця на відвагу.
— Але ж чому не йдете на град? — питався Вадим в Уліба,— Он
скільки вас! — окинув зором табір, по якому сновигали сотні му­
жів.— І лодії, бачу, налаштовані…
Волхв Бородуля сумовито похитав головою:
— У град пішов наш Вереско. І не повернувся. Наче лива його
проковтнула.
— То навіщо чекаєте? Щоб і вам голови постинали? — здиву­
вався Вадим.
— Веління бога Перуна…— розгублено мовив волхв і пильно
подивився у зіниці Вадимові.— Немає знаку від нашого нового
кумира. Та й мечів у нас мало.
— Мечі відіб’ємо! — гаряче сказав Вадим до Бородулі. І осікся:
як швидко він уже приєднав себе до їхньої біди!
І тоді трапилось несподіване: волхв зненацька ухопив Вадима
за руку, підняв її вгору і щосили закричав:
— Се він! Посланець Дерунів! Се нам знак від нового кумира
нашого!
Вгору полетіли шапки.
…І пішли на Полоцьк. І взяли правду свою від бояр. І зажили
вільно. Одначе не забували пильнувати волю, аби вигнані бояри-
неситьці не змогли із сусідніх земель привести великі раті. Надії
покладали на Вадима, якого нарекли Хоробрим — дали йому меч і
шолом, обрали своїм воєводою.
І та честь і слава поглинули усі Вадимові жадання й волю…
Довгі зимові ночі. Довгі світанки. Не знав, чи й спав хоч
яку годину. Чи тільки марив уві сні. От уже має повертатись до
Полоцька, а Вісни не знайшов. Ще вчора думалося, що єдиним
багатством його є жона і син. А сьогодні вже терзався у розпачі —
куди він забере їх, бідолашних? Під мечі, що їх ось-ось піднімуть
на Полоцьк бояри?
І Вісна… Чому так злякалась його? Чому не пішла за ним від­
разу?.. Звикла до теплих боярських хоромів… До хутр і шалей… А
що він їй дасть у тому Полоцьку?
Ніби щось промайнуло повз віконце. Уже торгає клямку на
дверях, на порозі постає якась тінь. Тупцює, оббиває сніг із валян­
ців. Тихо шамкає, окликує голосом Косари:
148 Ще спите? Вставайте, досвіток уже… А я до Вадимка…
Іііпішіли вчора Віспу, сину. Погана вона…
Уі і посхоплювались з лож.
Що з нею? — зойкнула Людана.
І’ибарі знайшли на Волхові при ополонці. Ледве не втонула.
Де ж вона? — Вадим уже натягував свій кожух єленячу шап-
і \ иідперезувався опояссям з мечем.
У теремі. Бояриня Милослава відпарює й відпоює. Ти забери
н. Вадиме. Не слухай, що вона тобі казатиме. То вона від глуму
>1 пінського ховається за тоті слова. Не вірить у твою щедроту. Сам
ні.п ін, силувано її жити з тим вар’ятом… А тепер совість катує —
морікати будеш. За дитя чуже…
Яке дитя? — не второпав Вадим. І враз остовпів: його Вісна
мій чуже дитя!
У горниці все ще було темно. Величар викрешував вогонь, щоб
і.шалити скіпку. А неждана гостя, що вдерлася у виталище, бла-
і .пі.і печально за Вісну, за чиєсь чуже невинне дитя, за чиюсь зла­
ману судьбу…
Вадим уже не слухав. Відсторонив жінку від дверей і мовчки
вийшов з хати. За ним потупотіла і Косара. Скособочена, неміч-
п.і І>урмотіла щось про недолю людську, кликала у свідки Ладу і
/Кину, благала Рода і Рожаниць бути милостивими та щедрими до
нещасних дітей чоловічеських. Бо переведеться рід людський, коли
/ИіГірота не зігріватиме серця. А без доброти — як жити? Довкола й
і к і 1-ого тризнує розтління духу й володарюють вовкулаки правди.
І п 11. боги, винні в тому! Бо зрадили чеснотам — ганяєтесь за сла-
…. і, підпираєте тих, хто славословить вам і щедро несе багаті дари
н і п.піп неспожираючі требиша!..
< гпра вона, Косара, і тому вже не боялась слати богам свої пе­
ні і тороги. Дбала ж не про себе — про рід людський…
Доки стариця чалапала до мосту, Вадим, уже перебіг його й
і….пився у дворі Гостромислового терема. Ледача зимова Денниця
і нроквола продирала очі й поволі стягувала темну запону ночі зі
і його небесного ложа. Не поспішала будити Сонечка й виводити
йому білих коней на холодний простір сірого неба. Коли й полеже-
(иічитн, як не взимку! Денниці байдуже до того, що хтось там на­
роджується чи вмирає, страждає чи возноситься духом у радощах.
V неї свої клопоти, свій плин Вічності. То лише простолюдини
ні,чають, що богам мають боліти людські турботи.
Вадим зайшов до терема вільно. Гостромисл зі своїми гридя-
ми й опасителями накивав п’ятами із Новгорода. Тепер його те­
рем стояв серед снігів, мовби осиротілий. Ніхто його не стеріг. В
\і і горниці навстіж розчинені двері. Безладдя. Протяги. На білих
мостинах розтрушений попіл. Лише по кутках чути якесь зачаєне
і оптування чи зітхання. Певно, то сумував старий домовик.
149 У ложниці біля Вісни метушилась Милослава. Опасиста, спіт­
ніла, розчервоніла.
Вадим кахикнув у кулак. Бояриня обернулась і рішуче випрями­
лась. Її широке розпашіле лице вмить перекосилось. Вона взялась
у боки і повільно рушила на нього. Мусив відступати до дверей, як
від розлюченої ведмедиці.
— Холопське поріддя!.. Триклятий роб!.. Волочайчині вимет-
ки!.. Бодай тебе понесло на папороть-могили та на Щекотин слід!..
Бодай тебе Див схопив!.. Бодай би на тобі сорочка тряслась!.. Бодай
тебе колом в землю загнано! Бодай би провалився крізь землю!..
Пощо ходищ-никаєш, на чуже добре важиш? Іди звідси на всі ві­
три, шоб тебе язвило в усякий час…— Бояриня Милослава аж зси-
ніла від проклять, що сипались із неї, як із бездонного міха.
Вадим отетерів від зливи нещасть, що падали на його голову. І
ця люта ненависть лише через те, що він бідний, а вона — багата?!
Ні, не було ніколи ладу між велеможцями і злидарями. І не буде.
Цій розпещеній боярині ніколи не збагнути ціни людської щирості
й справжньої любові…
Уже сутеніло, коли Вадим прибився до свого дворища. Холодне
сонце хилилося до сірого пругу, заглядало в обличчя своїми про­
щальними променями. Ба, і сам не відав іще, що тої днини про­
щався зі своїм минулим. Що відривав од серця свого криваву й
тяжку жертву — й приносив її на требище богів безгласно й без­
слідно. Бо вже знав, що для нього не було тих самих доріг. Так
говорив йому розум. Відправившись шукати істину, маєш іти в
упрязі з тягарем, скорботою, самотиною.
Але серце віщувало щось інше! О, серце людське, обиталище
страждань! Ти осягаєш світ своїм болем і тому піднімаєш людину
вище, аніж її розум. Ти водиш людину неосяжними путями любові
своєї, яку не збагнути, і не знищити, і не перейти в одночассі…
Боярин Гостромисл уже не сповідував старих заповідей. Бачив,
що вони, як складені черепки горщика, не трималися купи. Уже
ні новгородське віче, ні триста золотих поясів, ні Великий волхв
не могли кермувати у Новгороді по-старому. Буйна вольниця нов­
городська вийшла, як весняна повінь, зі старого річища й випо­
внила землю смутою, сваволею черні. Холопи, яких бояри наді­
ляли латкою землі та реманентом для обробітку її, тепер не хотіли
визнавати себе залежними від своїх благодійників і сплачувати
їм куни й гривни. Віднині вважали себе вільними. Навіть челядь
двірська, обелі, наймити давно розбіглися хто куди — від корели і
воді до київських гір. Шукай-но їх тепер по всьому світу! Правило
у Новгороді держали рукомесники, вільнії мужі, купчини дрібні.
Ліпших людей до себе на раду не кликали, самі собою правили.
150 Гопер усі визнали за уряд ковача Біду, теслю Братила, лодій-
ншка Величара, сина його Вадима Хороброго, якого обрали своїм
ти подою. І ті їздять по новгородських п’ятинах, погостах, вига-
ммюті» боярських тіунів і посадників, ставлять своїх, чорних лю-
иі’И ло держання землями. А мужі значні зазнають наруги і глуму.
Мер іенніших-бо властоїмців не знайти за холопів, які стають на
місце господина!..
Рушились старі покони. Рушилась твердь життя. Не було кому
підняти меч і захистити їх, недавніх державців, що тримали в своїх
руках багатства й силу землі. Зараз вони збіглися потай до його
н рема, просять ради. Кігтять землю від ненависті до чорнолюддя.
А мю вдієш? Хто допоможе встановити давній лад?
Варяги здиміли із Новгорода разом із славним витязем Буєм.
V самих же сил немає. Он сидить на покуті переляканий братець
Пою Будята. І про свої обиди на брата забув, коли ролейні закупи
отступили з вилами й косами його дружину і майже всю переби-
ііп Прибіг з Ізборська велемудрий Ольг-посадник. Відчайдуха,
гуляйнога, зарізяка, але що вдіє сам? Інші тут старійшини із
І Іпссненська, Нового Торжка, з близьких і дальніх погостів —
( пірковців, Тервиничів, з Моші… У Гостромисла просять поради.
А він і сам собі ради не дасть. Нещодавно лиш повернувся
.’цілому потай, усе відсиджувався у холодній підкліті, з холоду й
є і рачу ледь не переселився до богів…
І спер ось і він гризе нігті, метається по світлиці, кличе гро­
ми на голови своїх зрадливих осторожців-варягів. Та й невтямки
йому, мудрому бояринові: за гроші ніякої волі ніхто собі ще не
купив! Іноземець же служить, доки на нього не чигає небезпека.
Як іачує, що потрібно покласти свою голову під меч, перекинеться
ці нового господина, який добре заплатить…
Ніби все добре було придумав боярин Гостромисл: вважав,
ЩО прив’язав тих варягів землями і жонами. Радо простягли вони
|і\ мі до чужих багатств. Та коли холопи піднялися на стань і за­
махнулись на їхні голови — вислизнули з рук найманці оті, побі-
I їм 1 Біда на сиву Гостромислову голову! Буй осоружний зганьбив
Um о Вісну ж покинув непразною… Ще й прихопив золотий пояс
мосплника…
За море треба слати сольбу, до князів слов’янських…— на­
тискує на басовитий голос ізборський посадник Ольг. Іч який —
мі с поради дає!
Уже були із-за моря! — хтось протестує на ту пораду,— До
і пінського князя треба слати гінців.
Ьудята раптом схоплюється з лавиці і широко розставленими
мрійними очицями влипає в обличчя то одному, то другому. Наче
і і шс вивірити міру їхньої поваги до нього. І рече запально:
151 — До Киева! Пощо до Києва? Київські князі які? Побачать,
що у нас тут хистко, відразу пришлють свою рать — і своє дер­
жання поставлять тут. Так вони підбили під свою руку сусідів сво­
їх — волиняни, тиверці, сіверяни уже їм данину платять. Тепер до
Новгорода руки радо простягнуть!
— Ая!.. На наші виї давно вже зсукали зашморги… Не хочемо
Києва! Самі собі єсть волостелі.
Ольг стоїть на своєму:
— Київським державцям дамо данину, а собі волю збережемо.
Обличчя Будяти береться рудими плямами:
— Коли був я посадником, самі відаєте, добрий мир був між нами
і бодричами. Кажу: слати сольбу до бодричів. Князь Добромисл хай
дає дружину та борзо йде на Волхов. Мають нині допомогти нам
супроти черні ворохобної!
— Запитаймо у волхва, яка на те воля Неба…
— Між богами, як і між людьми, немає ладу…— басить знову
Ольг-ізборець.— На свій меч треба покладатись і на свій розмисл.
— От і поїдь, Ольже, до бодричів,— обізвався й Гостромисл,— І
не гайся!
— Дяка за довіру. Поїду санною дорогою.
Ольг запускає тонкі пальці в чуба, що вилискує гладінню, мор­
щить високе чоло, ніби збирає докупи розсіяні думки. Чи щось
силкується пригадати, чи не наважується щось сказати. Борода та
вуси його доладно підстрижені, чорні очі гостро пасуть зірким по­
глядом обличчя Гостромисла. Боярин-посадник аж сіпнувся, зу­
стрівшись із цим твердим поглядом.
— Усе перемішалося, Гостромисле, удача й біди. І все ж до­
бре, що так…— Ольг немовби списом пронизав його душу тими
словами.
— Добре? — зігнувся Гостромисл, ніби од тягаря тієї доброти,
про яку мовить Ольг.
— Добре, що звіяло звідси Буя. Не володіти йому нашими зем­
лями і жонами! — гнівно мовив. Ого, а Гостромисл все ще вважав
цього ізборського посадника легковажним молодиком. Тепер на­
сторожено націлював на нього очі й вуха. Куди він гне? Що при­
ховується у його зачаєності?
— Коби ти не вітець Вісни!..— холодком війнуло з тих чорних
Ольгових очей.
— А то що? — здивовано розправив плечі Гостромисл. Десь в
глибинах душі він уже боявся цього ізборця.
— Бережи її…— одказав Ольг і одвернувся.— Приїду борзо.
Ізборський посадник одягнувся і хутко вимівся зі світлиці, за
ним зашаруділи по снігу й інші.
Гостромисл сидів у важкій задумі. Вірив і не вірив у слова
152 i tin,і м Якою зневагою метнув на нього! Ніби він не перший муж
і її і…. родської землі, не вічовий посадник, грім і суддя Новгорода
I ПІ 14 його великих п’ятин і волостей — від Чудського моря до
Ні чсри і Югри, а Ольгів челядин.
Якісь дива творились із людьми після того, як усе переверну­
ти і, у Новгороді. Не впізнати лукавого Будяту, що враз замирився
і просить нині захисту у його теремі… А ізборський посадник Ольг
шгонисго підняв себе, ніби натякає на розправу… За кого — за
Пісну чи за Буя? Чи за волості?.. Вкрадливо глипають на нього
і мрійнішій волостей і п’ятин… Мов загнані в бочку пацюки… Не
піти пі, чого від них і чекати — вірності чи підступу… Усе перемі-
м 11 not Vi. усе понеслося невідь-куди, і не знати нині, де вірна рука,
п і яку можна обіпертись. І знову у роздуми Гостромисла вдира-
II н 1.1 и іверді слова і твердий колючий позирк чорних Ольгових
і им и ” Коби ти не вітець Вісни…»
Ин іііі То його рятує Вісна? За неї йому триматись? Один раз
и 111 \ і г нішіпи нею тому находнику-варягу. Та ба! Покинув її при­
ми пі мі. Л може, іще повернеться?.. Нігота красуні надовго при-
‘ 1111 її іііуі герце мужа, хоч яке воно прісне й холодне. Бо, зрештою,
і ін чию живе чоловік на світі? Для багатства, слави й утіх… На
і чині смого віку боярин Гостромисл міг би сказати, що в цьому
нині и щілинному житті в красі й досконалості людській на мить
і їм….. іііі 1»і безмежжя світу…
Нині u. 1>уй дістав із рук боярського Новгорода все — багатство,
і и л и V (і і оі іу-красуню для втішання душі й тіла. То хіба відмо-
II11 пі и ні о усього цього? Напевне ж — ні. Має повернутись і мечем
міаіижити трачене…
І пні ► >іь (іути і Ольгом? Посадник ізборський, не лукавля­
чи і и їм і и цім, іііі клав на Віспу своє право. Право сильнішого. То,
ми и пін і па с пінь підбивав чернь градську, щоб вигнати варягів?
\ні пі кім- пін побоявся б вчинити. Одначе ж зараз не боїться
і м 11111111 и себе у Новгороді. Через Вісну, звісна річ! А втім, сліпуча
і і и и і Мігші хоч кого повергне на коліна, не тільки лукавця із-
(нірі І.КОІО.
іііькмі пився на ноги. Пішов до ложниці, порадитись із бояри­
ні ні Мити навою Ніколи не держав із нею ради. Але тут без цього
in п ін н іш і. Піснії єдина переємниця його роду, його влади і
<>ні.ііі in І’ ому нона дістанеться, той і вознесеться в усій землі.
Iivno в них донедавна по старому покону по декілька жон.
Чоловіки him шпилися недовго — жони мовчки й терпляче злама­
ні юн тичай. Дітьми своїми, переємцями зламали. Бо владу й ба-
I ні і п.і іреба між усіма дітьми ділити. Дрібніє тоді, мізерніє й ви-
|н 11 і ус і ься іначнин рід. Одна жона — один переємець. Старший.
………. її і ким ділити спадку: єдина дочка — і все їй має дістатися.
153 Тож нині пильнувати її треба в оба ока — отой тать, жебрацький
воєвода, недарма хоче її перехопити! Ольг правду мовив: «Бережи
Вісну».
1 знову подив його бере за того Ольга. Віддавна знав цього сина
ізборського посадника, який по смерті вітця з волі старійшин із-
борських став посадником. Ліпий собою муж сей… Гостромислові
завше подобалась його весела усмішка, блиск чорних очей і дотеп­
ність. Умів Ольг словом своїм одного звеличити, іншого висміяти.
Довкола нього завжди регіт, сміх, відпочинок душі. І тільки тепер,
напружуючи пам’ять. Гостромисл бачив його інакшим. Так. Ольг
давно стежив за ними усіма, знав їхні потаємні жадання й тепер
ось використовував їх. Так, він довершено знав людські слабості —
своєю увагою лестив усім, з усіма був ласкавий, дотепний: тому
кине яке добре слово, тому руку потисне чи обійме за плечі, тому
потай дрібний дарунок привезе — лагвицю вина, булатного ножа,
шмат заморської брачини чи хутерко яке соболине… Іному просто
усміхнеться — і вже чоловік тане від привітності…
Але Гостромисл пам’ятав і те, як на вічовому побоїську біля
дідинця цей Ольг кинувся рятувати його від розправи Величара-
лодійщика… Сьогодні ж перед ним постав інший Ольг: зухвалий,
чіпкий, свавільний, з нетерплячим блиском в очах, який свої надії
не підпирає суєтою, а цілить у них з жорстокою влучністю…
Хто ж він є насправді, цей дрібний ізборський посадник, який
не принижується вже перед сильними,— бо вони були сильними
вчора! — який тепер погрожує і вимагає…
Гостромисл розгублено пересмикнув лівим плечем прискалив
одне око. Та що ж скаже бояриня Милослава?
Посадник ізборський? Ой, то благо для нас усіх!.. Хоча б тре­
тьою жоною взяв — бо дві має, усі те відають. Вісна ж непразна…
Той вар’ят не повернеться, вона се відчуває… А розбишацький во­
євода Вадим все блукає попід їхнім теремом, умкнути Вісну хоче,
у дебрі затягти… Світ перевертається… Чи боги розгнівились на
багатичів, чи волхви погано дбають своїм словом за них?..
Гостромисл вислуховував тії ойкання боярині, мовчки пере­
смикував плечима, ніби струшував із себе якусь зайвину. А в голові
сукалась невесела думка. Старий-бо вже він. Життя й боріння по­
чали втомлювати його й злобити. Сили тратив на нікчемні діяння,
а великих зладнати не вмів… Починати все знову був не здатен.
Відступитись від того, на чому стояв,— не дозволяла гордість.
Знав же, що від богів благості немає чого надати, боги не вівці,
що в кошару приводять ягнят. Ті благості треба брати від життя
силою, лукавством, лжею, здирством — і для того напружувати
треба свій розмисл! Але враз зіткнувся із подібним до себе. Відчув
настирність його і перевагу. Знав, що буде змушений віднині вико-
154 муніни його волю. І раптом збагнув, що дні його величі назавжди
і НІІИПІІН
Уі с життя він прагнув багатства, влади і слави. Тепер, на оста­
нок піт, слава принизила його своїм безслав’ям. Хто Гостромисл
ні і м її мі * Де той пошанівок, котрий складав йому великий град?
\ 11 розвіялось в порох…
Нін i-ого дня, як з-за моря повернувся до Новгорода Ольг з
і|і\ ,німою Рюрика і дружинами його братів, про Гостромисла ніби
і іо у 111 ■ Ніби й не було чоловіка! Ніби й не він кермував стільки
мі і римським вічем, посадничав над усіма неосяжними новгород-
• 1.1 ими іемлями. Нині всі заглядали в рот Ольгу та його лакузам,
.звідки набралися і вже погордливо позирали на колиш­
ньою владцю.
І емер був у всьому колишній. Навіть братець Будята немовби
ими 11, іабув, хто його рятував у дні смути й ворохби смердів. Не
иш ні,шли, ковзав, проходячи мимо, невидющим поглядом. Дива!
N м и їмо Ольг і його заморські найманці з отим рудим Рюриком,
мирі і ю їси пались по слободах і погостах у землі новгородській, то
и и ювсім не знали Гостромисла.
Дивно склалося: ніби ж ніхто й не забирав у Гостромисла вла-
иі і к у вручило колись йому віче за мудрість, а її уже немає — ви-
і їм шула з його рук. Ніхто з ним не радився ні про що, не питався,
мі просин розсудити. Тепер верховодили над ним холопи несить-
і і м і ’.ік н\ сам виростив.
Vi і бігли до Ольга. Ніби ж ніхто й не давав влади йому і його
ш/іру і у Рюрику з братами, та вона враз опинилася в них, як тільки
ними притули мечами об стіни дідинця. Вільно розсілися кликані
прим ни по новгородській землі: Рюрик — під Ладогою, Синєус
мі…..і н.і Ііілоозеро, Трувор — в Ізборську, під рукою в Ольга.
ІІрміїмн.мі розмовляли повсюди, як у Новгороді, були в таких же
• ним .ми- ;і\ кожухах та обущах, мали такі ж мечі, сокири та ножі.
Ми і и пі моди дивувалися лише, що «рюрик» по-їхньому означало
……і – а не ж Синєус — так і було: синій ус, бо мав чорного до
і тиши вуса сей муж; а Трувор — витязь урманський, брат наймо-
……… і і <>і 111 Рюрика, королівни Єфанди, яку він з собою привів
і м.і іим пі і ям — Ігорем, залишивши інших жон за морем. Серед
міч ииригін було чимало урманських та ютландських воїв, що три-
м.іиїн ч спік і купи міцно, бо мови слов’янської не знали і чули
ітііс туї ювсім чужаками.
І вийшло, що Ольг і Рюрик тримали свою велику дружину,
упинили нею ворохбу в усіх кінцях землі, силувано брали правежі
н побори з людей. Ліпшії мужі відразу й пригорнулися до них.
ІІмімс иростолюдини-новгородці їх не визнавали — мали своє віче
и ниш мо-своєму. Але так було не довго.
155 Одного дня від дідинця побігли в усі кінці града тіуни, биричі,
метельники, вірники, отроки боярські із закличем до худого люду:
давати коней, баранів, гов’яду, солод, сир, хліб, пшоно, курей та
всякого іншого ядива щоденно на дружину, скільки могла з’їсти; а
ще гривни, ногати, куни, різани — таки ж на дружину прибульців,
на потяги й правежі боярські. Стільки тепер потрібно було давати
колишнім властоїмцям, і новоявленим проворникам, і ловчакам, їх­
нім підручним усяким, що люд новгородський від подиву занімів…
І стало, що не віче вільних мужів держало у граді правило, а
волостелі й находники, які мали мечі й сильну дружину. Що ж до
Гостромисла, то він уже нічого не мав. Його ніби й не було ніколи.
Ольг, який похвалявся нещодавно забрати Вісну, так і не появля­
ється. Чого б то?
Дума Гостромислова була тяжкою, а прозріння відчаєним.
Бачив довкола себе ницих плазунів, натовпи підлих пустословів,
що з великою насолодою топтали його, аби розвеселити Ольга і
Рюрика, аби осідлати тих, кому раніше кланялися доземно. Бачив,
як вони вихваляють тих, од кого хочуть мати мзду, усіх інших
топчугь без оглядки. Бачив і нового Ольга, який тепер нікому не
лестив і ні до кого не протягував правиці у щедроті своєї приязні.
Руки постійно тримав за паском, аби хтось не здумав простягти до
нього свою длань для вітання. Завжди усміхнені очі його уже коло­
ли зустрічних погордою і зневагою.
Ольга чомусь боялися тепер більше, ніж Рюрика. Той був сто­
ронський і робив тільки те, що підказував йому Ольг. Обіпершись
на залізну силу варягів, утвердив свою владу на землях від
Ізборська — на заході до Ладоги — на півночі та Білоозера — на
сході.
Гостромисл не наважувався нагадати про себе Ольгу.
Не хотів принижуватись перед молодим, але сильним і зухва­
лим владцею. Потайними закамарками душі відчував, що Ольг че­
кає того приниження. Уперто, настирливо, щоденно стежить за
ним. Спокійно й жорстоко готує останній удар. Та завжди врівно­
важений, обачний і гордий Гостромисл волів скорше померти, ніж
зазнати ганьби. Терпляче чекав. Не просив милості у богів.
Зима непомітно минала. Розтали буйні сніги. Зблиснули на
яскравому сонці потічки, струмки. Попливли на Волхові крижини.
Задзвеніло у весняній напрузі гілля дерев. Безхмарне небо заго­
моніло паморочливим криком вороння, журавлиних ключів, що
тяглися й тяглися з Вираю… Світла щемка тривога залягла в душах
людей. Будила серця, озивалась солодкою тугою на вічний поклик
богів кохання і життя — Лади, Живи, предковічного Рода…
Та не хороводили дівчата й парубки на галявах гаїв і на бере­
гах Волхов-ріки. Не лунали дзвінкі веснянки. Голодна й гола біда
156 m i/iii ‘їм 110 оселях. Чорна сухоребра Морана забирала старих і не­
мічних, малих і слабких тілом. Але їхні душі, яких не було чим
ним чнути, ходили межи людьми, носили купи каміння під вікна
Г)і)іі|)сііКИХ теремів, стягували з челядинів їхніх взувачки та сорочки,
…..и ми виводили коней з боярських стаєнь, виловлювали на сіда-
м\ і урей, сипали жар у медушах і онбарах, пускали димом двори
Шитих мужів новгородських… Мовили, що навіть у дідинці душі
мерців бешкетували, пограбували у волхвовій хижі Велесові скарби.
V І іон ри на ж Гостромисла знову зірвали ворота, а сеї ночі навіть
лпері у сінці хотіли зняти, та хтось перешкодив — так і повисли на
іииіій петлі.
Гей, хто є? — ходив боярин Гостромисл по дворищу й обе-
рі і по иистукував патерицею по стінах комор. Ніхто не озивався.
I і ось одного тривожного весняного вечора Гостромисл угледів
ми своему подвір’ї Величара. Той ішов неквапом, поли кожуха роз-
і іеіиіуті, ноги переставляє широко й упевнено, калюжі статечно
• •і,м «ції гь. Розбійник і тать, якому давно пора вискубти оті корот-
і-1 иуса, а самого повісити на осиновій гілляці! Його мав давно
нілпяти на мечах німецький король Людовік, але не зробив того
і мої чіп по, ось він і заявився у його дворі! Гостромисл задихнувся,
(і.гіичп те зухвальство цього злодіюки. Метнувся до одного вікна,
н> другого Гукнув до сінець:
Гей, хто є! – Терем мовчав. Ні челяді, ні гридей. Лише
пилим висунулась з-за дверей розкуйовджена сива голова старої
Киї мри Вона пошамкала беззубим ротом і зникла.
I I її іромисл зайшов до світлиці, зірвав зі стіни меч, оголив і застиг
ы и и інгрей, у які мав зайти Величар. Хай-но лишень ступить через
пирії Чий по поткнеться! У боярина гучно гупало серце, затерпали
нині, 11 милися руки. Напружився, як вовк перед стрибком. Чув, як
II. и іч t ір і ні порозі довго, по-господарському, оббивав з постолів бо-
….. чі иі\ав і кректав коло перекособочених дверей. Потім голос
міни піні. :і натомість почулися удари сокири чи молотка.
(п11< <єна вгору з мечем рука боярина уже втомилась, він її
іш ж м і имуетив. Величар не заходить до світлиці, либонь чіпляє ті
і ми 11 /иіі рі па петлі, щось там іще сокирить, цюкає… А хто його
I Ірі II І їм?
N11 * 1 ііпип думка штрикнула боярина: ба, з сокирою до нього
м 111 и и іпрі піка кознивий! Бридень кислоокий!.. Коби твоя сокира
ї ї min н і шпону! Гостромисл зібрався на схилі, знову підняв меча.
Ні иі’і.ір ніс до нього смерть! Так і дістане її сам!..
\ и через поріг ступила нога лодійщика. Витяглась уперед
і”, і ,і и пкііі нін гримав облізлу заячу шапку, затим просунулась
II 11, еннії голова…
І і е-х! Гостромисл щосили опустив на неї свій меч.
157 Лодійщик судомно обернув до нього лице, здивовано вирячив
очі. Рука із шапкою здригнулась, опустилась донизу… З потилиці
на комір кожуха чвиркнула кров… Гостромисл ше раз із розмаху
опустив меч на голову гостя… Той хитнувся усім тілом, сперся
спиною на одвірок і якось повільно, підгинаючи під себе ноги,
став зсовуватись на підлогу.
Боярин від шаленства уже не пам’ятав себе. Молотив мечем, як
ціпом, нерухоме тіло Величара. шматував кожух на клоччя, доки
не вичах. Затим витер холодний піт із чола, випустив з рук меча.
Тремтіли ноги… пекло в грудях… Ледве добрався до ослона. Йому
привиділось, Що у сінях змайнула тінь. Тихо вигнулись під чиї­
мись легкими кроками мостини, а Величар сидів під стіною біля
дверей, розкинув свої руки, вивернувши назовні вузлуваті долоні.
Здивовано глипав мертвіючими очима на Гостромисла. Перед ним
лежала його облізла шапчина. За паском стирчав топірець.
Гостромисл тихо реготав у бороду: ба, прийшов лагодити йому
двері! Хо! Хай би ще й ворота підвісив!.. Нарешті боги допомогли
йому відомстити за наругу, за бороду, за Вісну, за смуту новгород­
ську… Не знайшов собі смерті під лютими німецькими мечами —
тут його дістав меч Гостромислів. Зуб за зуб! Кров за кров! Смерть
за смерть!.. Але… смерті нікому з його роду лодійщик не заподіяв.
Тож виходить, що смерть Величара злочинна! За неї прийде роз­
плата і також смертю…
Страх трусонув бояринову душу, як буря грушу. Війнуло під
серцем холодом. Гостромисл підхопився і кинувся до дверей.
Щойно підвішені Величаром, вони легко гойднулися від доторку
його руки. Опинившись на ганку, щосили залементував:
— Гей!.. Люди!.. Хто є!.. Сюди-и!..
1 злякався свого крику. Навіщо йому люди? Не треба! Ні тіунів,
ні челяді не треба. Ніхто не мусить бачити того, що скоїлося тут. Він
має сам заховати Величарове тіло подалі… Поглибте!.. Щоб ніхто
не дізнався… Поки що можна в поруб, у яму для робів. А вночі десь
закопає в землю. Хоч земля ще як слід не відтанула. Не вдовбаєш ні
рилом, ні ломом… Найліпше буде вкинути у Волхов. Понесуть його
хвилі, крижини перетруть і сліду ніякого не лишиться.
Уже коли витягнув лодійщика на ганок, почув, як хтось чалапає
по калюжах, неспинно наближається до ганку. Завмер від ляку…
Шмигонув без пам’яті у сіни… у горницю… Хтось уже тупцював
біля Величара. Гостромисл вхопив свій меч і подався до дверей.
Якийсь чоловік натужно цупив тіло Величара вниз по східцях.
Побачивши Гостромисла, застиг у нерухомості. Але за мить уже
метнувся до воріт. Хто там може бути?
Гостромисл не міг бігти, боявся, що ось-ось прибіжать сюди
простолюдини. І сотворять над ним свій суд…
158 Тремтячими руками потягнув тіло вбитого назад, у терем. Він
пічопнс його в чулані, а вночі… Діждатися б тої ночі!..
Уже коли затягнув лодійщика в сіни, хтось рішуче відчинив
мін рі Кудлата тінь у присмерку загородила двері. І раптом про-
ИН’іипіЛа:
Се я. Дудиця… Від Волхова йду. Замерз…
Гостромисл уже й сам упізнав свого тіуна. Бач. переховувався
їм унозі… Хто ж тоді шмигонув ото під ворота?..
Гостромисл за тими думками забув спитати свого тіуна, де ж
мі 11 волочився стільки днів, покинувши свого господина напри-
нишище в таку непевну годину… Дудиця став його несподіваним
> шиком і соузцем, допоміг накрити забитого лодійщика рядном.
Посідали на ослоні в горниці. Уже зовсім стемніло, але свіч бо-
м 11 к и іапалюваги. Мовчки цідили із жбана густий мед. У кожного
II пшоні роїлись свої думки…
Раптом за вікном щось грюкнуло. Обоє схопились. Ніби хтось
н ні и и попід теремом і квапливо вицюкував сокирою. Як те не-
ШІІЦЛННО робив Величар. Певно, мерці поприходили до його дому
рн іом із душею забитого щойно лодійщика…
Нав’ї…— прошепотів Гостромисл.— Се вони прийшли по
шині душі…
Я зараз… зараз…— Дудиця наосліп добрався до дверей.
Ртітом за щось зачепився й упав, стиха зойкнувши. Той вигук
і ііііі.нуи у серце Гостромисла. Він підбіг до тіуна. Не встиг нагну-
ин і. чі на ганку вже цюкали сокири, тупотіли чиїсь ноги, гучали
притушені голоси. Певно, ватага нав’їв підступила до терема з
ін ритми вечірніми сутінками. І раптом вікна й двері залило слі-
tlv’H’ світло.
I ні ірпмисл припав до шибки — горіли його онбари і стайні…
Мінній унт« днір боярський. Величезні язики полум’я лизали по-
ІІїНІУІПУ тріскотливий сніп вогню шугав у вечірнє небо. Дудиця
ні і и« и нм коліна, не встаючи, добрався до дверей і побачив натовп
ними и шо погрозливо вимахували сокирами й мечами.
11\ іпце Біжи до Ольга! Хай іде на поміч…— прошепотів
I НІ ІрИМИСЛ.
Ик (іити? — перелякався тіун, не уявляючи, як можна непо-
мінін 11| и и и и шуги крізь цей натовп.
І ми їм них. . Там драбиною…
II \ МІНІМ минувся до сіней, вискочив на горище…
До мірниці влетіла бояриня Милослава й остовпіла: Гостромисл
II мі «и м и руках стояв навпроти вікна у червоних відсвітах пожежі.
Ill«’ і in h im … Що буде з нами?
І’и іромисл здригнувся: Вісна ж!.. Спасенне ім’я дочки своєї
і міним іші інбун у цю мить. Рвонувся в сіни, вискочив на ґанок,
ш ііннііі над головою меч:
159 — Гей, ворохобники,смутьяни!
До нього обернулось кілька голів.
— Диви! Виповз тарганище клятий! Не убоявся ж… Хапайте
його за бороду! Тягніть сюди!
— Смерть за смерть!
Гостромисл раптом упізнав крикуна! то був бодрич Местивой,
якого Величар колись порятував від требища, заплативши за це
порятування життям свого сина… Бач, підла душа холопська, пом-
ститись хоче!.. В усіх отих чорних людей чорні і підлі душі, усі
вони один за одного! Ото він, певно, першим і побачив убитого
Величара, шаснув до воріт, а тепер привів сюди м’ятежників. Але
Гостромисл іще не сказав свого останнього слова!.. Він же його
скаже!
— Гей ви, воронячі горла! М’ятежники й ізгубителі! Де поділи
свого воєводу? Нехай-но сюди поспішає, свою жону рятує, бо зго­
рить у теремі! Іч, забув, що взяв шлюб із бояричною по закону…
Забув, з ким дитину надбав?!.
— Вадима кличте! — гукнув Местивой до натовпу.— Де ж се
він?
— Либонь, вдома і нічого не відає…
— Та він тутка… Стара Косара усіх сюди привела!
З натовпу до боярина і справді пробирався Вадим. Люди роз­
ступалися, давали йому дорогу.
— Прийшов, боярине, на твій заклич! — Став перед
Гостромислом.— Вісну мав привести отець мій. А тепер я сам її
заберу, без твого дозволу!
— Забери свою жону, Вадиме! — лящали жіночі голоси.
А боярину — смерть за смерть! — гукнули чоловіки.— На оси­
ну! Мечем потяти!.. Веди на погости боярські!..
Вадим вирвав меч із обімлілих рук Гостромисла. Боярин від
зненависті аж захлинався. Оглянув своє подвір’я, охоплене поже­
жею… Он рухнула вежа повалуші. З гуркотом летіли на землю па­
лаючі колоди й дошки від стін верхнього ряду виталища. Падали з
гуркотом і сичанням стелі і крокви в онбарах… Вищали зачинені
в сажах свині… Полохливо бігали по двору зігнані з сідал кури…
Усе його багатство здіймалось димом. За якусь мить і він сам мав
упасти під мечем. Під своїм мечем.
Гостромисл вмить зігнувся й ніби скотився з Ганку, помчав до
палаючих онбарів. Ні, він не загине від руки підлого хлопа!.. Він
вознесеться до богів разом із своїм добром… За це боги воздадуть
йому… Вогонь уже лизав зруби стін, здіймався величезними свіча­
ми в небо. І Гостромисл шугонув у полум’я.
Жахний крик вирвався з-під зрубів, падаючі нетрі яких щойно
ковтнули Гостромисла.
160 А и цей час на ґанку з’явилась зігнута постать старої чаклун-
I її Цінні нюхнула повітря, зникла в сінях і за мить повернулася з
III* i u ні і Надим підхопив дружину на руки й поніс крізь натовп.
І рингом якась важка тривога зойкнула над дворищем:
Нас обступили… Рать оточила нас…
С ‘е Ольг со дружиною своєю.
V кого є мечі — сюди… Не біймось! Ставайте плече в плече!..
Ціннім поставив на землю Вісну, а сам побіг шикувати свою
рип. Ошелешені всепожираючою вогненною згубою, відчайдуш­
ним вчинком Гостромисла, люди уже, здається, нічого не боялись.
Ч. ні. і и и и руки палаюче паліччя, котили поперед себе обвуглені ко-
! и ч 111, висмикували з огорожі жердини, запалювали їх і, яко списи,
H І II II И II щільну стіну ВОЇВ, шо обступили їх… А Вадим з піднятим
\ 11 ipv мечем уже рвався до Ольгових ратників. За ним сунуло із ки-
ими Пін о воїнство. Над головами свистіли вогненні списи й камін-
II «і І Іннп. жінки, дітлахи і діди пішли в наступ на дружинників.
К і ні н ольговці щезли у теміні ночі, Вадим повернувся до боя-
ршнніого двору. Витирав вологе чоло, вдивлявся в людей, що блу-
I- І ІП ніі її прищу, несли збіжжя, котили бочки з медами… хто коня
пін что ніс рало… Дим і гариво витали над дворищем.
Віспи ж і Косари ніде не видко. Вадим обійшов увесь терем.
S і принці натрапив на батькову шапку. Засунув її за пазуху. Оце
і in е що лишилося од нього, а він же хотів ладом-миром забрати
і ні і и і невістку… Гай-гай, не з умовляннями треба було йти йому до
І ні іріімислн Тепер — ні вітця, ні Вісни…
ІПіІІніои па подвір’я. Його слух ухопив розмову ковача Біди з
…… и і Іір.і і илом:
Нін (іулемо робити, брате? — питався ковач.
11″ «ні йіп супроти всіх бояр… Най Вадимко нас і веде.
Пі шужасмо їхніх дружин. А яка твоя рада, Вадиме? — піді-
и і h и 11 …….ніш зажуреного воєводи.
Іреіпі кликати полочан. І киян. Брат мій, Бравлин, певно,
” і ……. рпувся і походу на ромеїв, сидить, либонь, у Києві. Разом
V ІМИ І І гити…
А ГИК погодився й Братило.— А шо зараз — чекати?
Ні Ііуїнмо чекати. Станемо на стань. А там і підмога при-
” и 1 “пт игр -і ану іаложимо. Свою волю заступимо!
І……… . ір” і’обі ноздадуть за се… І люди наші. Хто міг би
“. іінн і ни и и ні і ч 111« і велику мрію про волю?
1 “і 111 ні 1111 и їла і., нікого слов’янського міста на Волхові, кін-
‘I нніі і. 111 мі 11111 літа
І іі.”і’і пмій 11 • каї 11 її к Ольг люто зненавидів Гостромисла тої
. ‘”і ненароком угледів голубі очі з сизою поволокою його
И »им Чи
161 дочки Вісни. Доки він думав, яким словом розпочати розмову за
неї з боярином, її умкнув славенський гусляр Вадим. Потім боярин
Гостромисл кинув її у ложе витязя Буя. Таємно серед ночі Ольг
пробрався до Велесового капища і всю ніч молився всевидящому
богові, аби той допоміг заволодіти єдиною Гостромисловою до­
чкою. Це ж бо давало Ольгу ключ до новгородського посадництва!
Але той ключ несподівано опинився в руках варяга.
Ольг відтоді шукав випадку поквитатись із Буєм. Аж ось доля
змилостивилась над ним — стань новгородських мужів вигнала усіх
находників разом із їхнім витязем. Влада Гостромислова захиталась,
і Ольг відчув, що його час настав. Жадібних до влади було багато,
здатних же володарювати — не бачив. Отож і облишив свої тихі, як
у пардуса, кроки і сміливо та грізно глянув ув очі Гостромисла.
Тепер і зовсім розкував свою волю. Дикий кінь пристрастей,
що роками сковували йому душу, вихопився на волю і поніс по
дорозі возвишення. Ольг відчув: здатен творити величезні спра­
ви — злочинні чи добрі, байдуже! Але здатен.
Його охопило шаленство влади, жадоба возвеличення, і він
забув, а може, ніколи й не думав, що оті підступні паморочливі
бажання неодмінно приведуть до розплати. Та що йому боятись
гріхів! Коли він бачив їх довкола себе сповна, коли він сам легко
користав льстою, лукавством, татьбою і добре знав, що розплата
все одно настигне в цьому короткочасному житті і грішника, і
праведника!..
Відчував, що може стати володарем, що влада йому під силу.
Ішов до неї уже не манівцями, а навпростець. Особливо відтоді,
коли князь Добромисл радо віддав йому Рюрика і його братів з
дружинами.
Ольг утишив Рюриковими мечами землю. Посадив їх подалі
від Новгорода, але й не так далеко — по праву і по ліву руку,
та ще на півночі, в Ладозі. Боявся тримати в Новгороді чужаків,
щоб не збунтувались городяни. Та ось, попри цю його обачність,
Новгород усе ж підняв ворохбу.
Боярин Гостромисл згорів у вогні. Ольгова дружина розбита.
Голь новгородська тризнує свою перемогу. Та щось підказувало
Ольгу бути непогамовним, дерзновенним, бо мав справу з такими
ж відчайдухами, як і сам.
Вадим Хоробрий! Його підпирала чернь міська, і холопи, і за­
купи, і смерди. Але — де вони? У більшості сидять по домівках,
на ораницях, у селищах, на погостах. Він же, Ольг, мав, хоч і роз­
биту, одначе свою дружину, та ще мечі Рюрика. Ні, тепер йому
вже не можна прикидатись сіреньким добродієм. Тепер йому треба
йти навально, жорстоко, безоглядно, щоб усіма мечами вдарити по
вольниці робів і голодранців, міцно затиснути в своїх руках кермо
влади!.. І ому, коли Дудиця бічком заповз до його світлиці й пошепки
нміпдомии, що має сказати слово, ізборський посадник зрадів.
О, де ходиш? — говорив так, ніби знав Дудицю завжди, ніби
і ні 11, vn його власним тіуном, а не двораком боярина Гостромисла.—
Інірю біжи до Ладоги — бери сани, коней. Клич сюди Рюрика з
ірулиною.
Іііжу …— схилив покірливо голову Дудиця і зібрався йти на-
і,і і, Але його спинив невдоволений оклик Ольга:
Г<> що хотів сказати?
Дудиця витяг довгу шию, прошепотів:
11 рипів до тебе Вісну з Косарою. Ворохобники хотіли забрати
і і оГюю
їм монетами він уже призабув про неї. А зараз вона в його
ііпмі Дички найбільшого боярина Новгорода, спадкоємиця волос-
и ii і і и м і н11 н Гостромисла, його знатного роду, його влади… Втім,
н і *і і\ < >11.1 давно вже вирвав з його рук. Усе ж — Гостромисл
м\н im І.ікону новгородському посадником — боги і народьство
ир\’іііііи Йому кермо держання влади у землі… І Вісна, отже, ніби
ні і……. 11 на собою ту законність, довіру богів і людей на того, хто
‘ і,іін’ поряд і нею.
Сгій…— Ольг схвильовано схопив Дудицю за руку.— Де
НІН їй?
І\ миті кинувся в сіни…
II. бої и послали Ольгу дотепного Гостромислового дворака!
* пмг …. х інконити своє посадництво в Новгороді! Ось прийде
Рюрик пін усіх утишить…
Ми ми Пупи бліда й утомлена. Глибокі синюваті западини під
мчнмм і *і и ні її и іі мине страдницьким. Зайшла тихою, обережною
*41110111 Іі уііуііи і чола низько натягнуту хусту, розстебнула кожух
і 111 и її Іии на крій чок лавиці. Поряд примостилась Косара у своєму
п. і м 11111 ом у арами й старих стоптаних валянках.
Ніс ма і покійно огледілась, чомусь посміхнулась. І на Ольга ві-
lllISMii чимось новим — затишком, лагідністю. Ось, виявляється, є
• і и і їй. і ні ні – солодко й привітно в ньому, легко, прозоро й ви-
мит Якийсь інший світ, де є місце богах і людині.
Им по Ольг чнав, що мусив якесь зичливе слово сказати їй
•мри і і-і іі’іг нг іиаходив його, сказав лише: — Вісно… Залишайся
ІVI І гін німо и мої му домі не скривдить.
М….. ……а покупи світлі золотисті шнурочки брів, м’яким по-
і ‘іи цім . м. и ч 111111111 ч очей окинула кремезну постать Ольга — його
…… її чгрікніоі нош.ниці в перлових оздобах сорочку, туго пере­
їм! н\ і\ широким паском із срібними бляхами, червоні чобітки із
. и і и і ими мої ори мисками. Коби ще на темному лискучому волос-
1 і ник 11 пй німі мі, іа скіпетр у руки — готовий князь заморський
а II.»II» пар ромсйський!
163 Вісна посміхнулась тому Ольгу у золотій короні і зі скіпетром
в руках. Ота усмішка наддала снаги Ольгу, розкувала його відвагу.
І він також посміхнувся їй. Не знав, що Вісна, коли чула в своєму
домі про того лютісного заздрісника Ольга, уявляла колись його
височенним, волохатим, з цупкою щетиною по всьому тілу, як у
Вихора, з чорними крилами і волохатим хвостом. Той Ольг бігав
прудко по полях, крутив вихори й хурделиці, мов чорний дідь­
ко,— а цей осміхався їй приязно й навіть ніяково, дивився на неї
зачудовано. Було навіть приємно чути, що сей владний і ліпосний
собою муж стає на її захист.
— Спасуть тебе боги за се…— тихо відповіла Вісна.— Але маємо
йти. Нас чекають… Напевне, вже й шукати почали.
— Хто? — спалахнув Ольг.
— Я жона Вадима. Мушу до нього йти…
— Вадимова! — Ольгові очі викресали холодні іскри.— Не ви­
знав до останнього часу твій отець того шлюбу. Була віддана варя­
гу. Але я обіцяв твоєму вітцеві захистити тебе від усілякого лиха.
— Вадимко муж мені, перед богами і перед людьми.— Вісна
усміхнулась — як він щойно підхопив її радісно на руки, як він­
шували їх новгородці! А він її ніс серед того пекельного вогнища,
і добрі очі його іскрилися щастям… А потім бачила, як темнів, на­
ливався кров’ю шрам на щоці, коли їх обступили супостати. Вони
тоді стояли з Косарою розгублені й перелякані, доки хтось в ту
суєтну мить не схопив 11 за руку і не потяг в інший бік, туди, де
скотний двір, де вже догорали обори і ґражда. Думала, що це хтось
із Вадимових содругів допомагає їй вибавитись із того пекла й
тлуму. Лиш коли добрались до дідинця, упізнала тіуна Дудицю.
Передчуття біди охопило її. Наважилась обережно спитати, куди ж
вони йдуть. Дудиця тільки головою мотнув:
— Скоро прийдемо, побачиш…
І ось вони у теремі Ольга. У тому теремі, який нещодавно поставив
ізборський посадник біля дідинця — невеличкий, із соснових зрубів.
Ще пахло живицею; стіни вилискували рожево-білим відсвітом теса­
них колод. Не було на них ні хутра, ні килимів, ні ларів. Може, тому
Вісна почувала себе тут вільно. Звичайно. По-людськи…
— Вадима того чекає осиновий кіл! — твердо мовив Ольг. Вісна
притулилась спиною до стіни, слухала.— А тебе знову забере варяг
отой… Буй!.. І будеш у нього, як в порубі, все життя! — жорстко
докінчив Ольг.
— Буй не повернеться…
— Не повернеться, якщо ми його не пустимо, Вісно. А тебе все
одно забрати забере — з дитям його ходиш… Жона йому.
Вісна прикрила очі довгими золотистими віями. Щоки її взялися
рум’янцем. Ольг про се відає? То навіщо ж тоді залишає в себе?
164 Мене Вадимко забере…— сміливо глянула йому в очі й ще
і.їй 11 u почервоніла.
і >ні.і пив на переніссі брови. Від того на чолі заломилися гли-
I и и І і КЛІІДКИ.
Нидимко твій не забере. Самому треба рятуватись. А мені —
і” і.\т- спадкоємець. Чужакові не дам твоєї дитини.
Пісн іш і очі розширились. Над верхньою губою висіялися роси­
ни і in I V Ольг хоче забрати її — навіть із чужою дитиною? Пощо
ї м .і чеі п. пі? Млість розлилась по тілу…
Пні.і насторожено перечікував, доки вона переборе сум’яття
імш Чекав тепер від неї радості, вдячності. І в цю мить також
и 11 и і и V власну щедрість і добросердечність, бо мав на те причини:
і мни,і його жона, жодна наложниця не подарувала йому спадко-
I МІІИІ
І осаро, ходімо звідси…— враз заспішила Вісна.
і їмі,і шпигнув шию, ніби принюхувався до небезпеки, яка зараз
и 11 ні ми і и іьі його нові хороми. Горда!.. Невдячна!.. Ненависна!.. І,
ми*! німу ще більше жадана… Не вірить йому?..
М ісію 1 Стій. Не ходи! У граді великий м’ятеж. Ти — боя-
і’іінч І мои голова невнарок може потрапити під холопський меч.
Почуптс іут Підете завтра.
І правда,— зітхнула Косара.— Куди ж підеш серед такої жах­
ної мочі?
Oi l. тут ложниця є. Тепло тут…— Ольг показував на про­
чинені и глибінь терема двері,— А я піду до дружини,— 1 швид-
III вийшов. Немовби боявся своєю присутністю переполохати
Піснішу нерішучість.
Віспа тхнула. А певно ж… глупа ніч довкола… Терем бояри-
II I Гостромисла уже, мабуть, також димом пішов. Пробиратись на
1 пінени через волховський міст страшно. Довкола виють голодні
ік нічі іграї.
І іразд, будемо тут ночувати, матінко,— згодилась нарешті
и Нісші. Бо не відала, що, коли біжиш за щастям, спинятись не
Mii/klin мі на мить.
Iі,’ ні’іара-лодійщика ховали усім Новгородом. Мовчазний люд­
яний і пум запрудив головну вулицю Славенського кінця, пере­
мни II I ні горгову площу і вже тоді поплив понад берегом до мосту,
tin и їй і. узявся пізній весняний морозець, що затягнув калюжі й
……. Полото; у повітрі злегка поколювало голчастою памороз-
II” Над Волховом нависла густа прозоро-срібна імла, крізь яку
і, її, проглядало бліде коло сонця. Доки добрались до Буєвища,
ніщо і ювсім потонуло у сірих сутенях. Вадим-воєвода дав знак
і тим мужам, і ті побігли до хижі Великого волхва. Але прибули
Пс і нього, певно, у дні ворохби накивав п’ятами.
165 Звичай порушено не з їхньої вини. Душа Величара вознесеться
до небесних чертогів і без волхва. Отож — мовчки розпалили вогни­
ще і віддали тіло всеочищаючому вогню… А щоб його душі було там
тепло й ситно, земні люди мали віддати покійнику на тризні належ­
ний пошанівок словом і хлібом. Поспішали на Славени пом’янути
Величара. Вадим, насунувши на брови свою єленячу шапку, уже з
мосту озирнувся, чи багато людей іде за ним. Поряд крокував ві­
рний, як завжди, мовчазний Местивой. Він вважав Величара своїм
вітцем і тепер боляче переживав його смерть. Аж лицем зсірів. Його
відданість лодійщикові тепер перейшла на Вадима. Не відступав од
нього ні на крок… Поруч нього крокували ковач Біда, тесля Братило,
багато інших мужів. Похмурі, прибиті гіркими роздумами.
Раптом Вадим побачив, що міст через Волхов перекритий рат­
никами; вони стояли плече в плече, викинувши перед себе щити.
На головах — шоломи, поверх вдяганок — кольчуги. Звідки се?
Вадим зупинився, розставив руки, щоб затримати тих, хто йшов
за ним. Але задні нічого ще не бачили, напирали на передніх, і
передні мусили підійти впритул до ратників. Вадим обернувся й
натужно крикнув:
— Зрада!.. Пастка!.. Шугайте під міст!..
Збурене товпище людей почало відступати назад, розсипатись
по примерзлому крутому берегу. Ріка гуділа криголамом. Дехто ви­
скакував на повзучі крижини, перестрибуючи, добирався до сло­
венського берега, але там їх зустрічали наїжачені списи ратників.
Це були дружини Рюрика і Трувора.
— Маємо пробиватися мечами,— сказав Братило Вадиму,—
Хоча нас і мало… Ішли ж на похорон…
— Біжи на Людин кінець… На Неревський. Удар в клепало! А
ми будемо стримувати цих.— У кого мечі, ножі, сокири — ідіть
уперед! Інші стійте за спинами! Будемо оружжя відбирати у су­
постата.
— Да будуть посічені їхніми ж мечами!..
Тяжко падала на примерзлу грудчасту землю, на чорні хви­
лі ріки тверда чоловіча присяга. Вольниці накинули на шию за­
шморг… Новгородці присягались його розірвати.
— Воєводо! — гукнув до Вадима Местивой,— Воєводо, поб’ють
нас тут. Візьми хитрістю із Ольгам і Рюриком ряд. А виберемось,
то усі купно на стань піднімемось…
— Не підуть вони на ряд, брате. Будемо стояти на смерть або
маємо перемогти. Може, Братило встигне підмогу привести.
— Еге, як добереться,— обізвався Біда.— Ти і мене пошли.
Може, Волхов де перескочу…
— Іди, дядьку…
Біда ткнув комусь у руки топірець, а сам зник у темряві.
166 і іиі.і і І’юрик рушили дружини на новгородців. Загнали їх в
і-\і •»іиіі мосту, як мишей, у міх. Битися не було чим. І тоді Вадим
Ним IIVII що єдиний їхній помічник — темінь. Розбігтися вмить — і
пі 1 1Добути мечі у ворога голіруч — не випадає. Сказав:
С І ій ге тут усі купно. А як тільки вони підійдуть ближче, бі-
1111, кто куди. Завтра ж уранці — на торг. Будемо стань творити!
Будемо, воєводо!..
<>і і. лружини варягів зсунулися з мосту, рівними шеренгами
■<ч і її її н 11 па притихлих новгородців. Група озброєних мужів пішла
111 її і« ‘ і умом на них. І як тільки вони зчепилися — всі інші ринули
І и і піч Бігли понад берегом в різні кінці: бігли на міст, завертали
ні І ty* иишп. Обтяжені обладунками, ратники також розсипались
і н і и 11 млн ЩОГІнці в різні кінці. Побоїська не відбулося. Другого
и…… и юртовій стороні гуділо, грізно вирувало озброєне віче. І ви-
I її і її її ні і послати сольбу до полочан, смольнян і в окольні волості.
І ……………… ні раті і єдино стати всім супроти Ольга й Рюрика.
\ м’ мере і кілька днів до Новгорода стали прибувати охочі
і|і\’Міііи и ріп і их волостей. Але не дрімали й Ольг та Рюрик: на
ін ні уі ии і.к их увозах все частіше приставали чорні лодії із зміїни­
ми і пионами й роззявленими пащами. Як зграя чорного вороння,
vin рсміш 11 білими крижинами, напливали із Ладоги до Новгорода
нині і>.гі ні сили Рюрика. Скоро від них у городі стало тісно. Вої-
iipMiivui.iii не вміщувались у боярських дворах, займали доми
прпі 11 >і к >;і 1111 і н Цупили скот, птицю, борошно… Господарювали
….имени і владно…
II і ірсін) седмицю Вадим ударив у клепало…
I і mm нспий і погідний весняний день. Над Новгородом і
Ні ні і……«і 11 и и пин V Білих оболоках яскрава сонячна повінь. Каркали
и Р и ………….и Бентежно скрикували білогруді чайки, ніби відчували
і і….їм пні чорним тягарем лягли на збентежений натовп людей.
І и ір\ і ним піспули новгородців до берега ріки, охопивши їх заліз-
…….. .. Вадим збагнув, що вийти живим із цієї пастки уже
її. пупи імоги, скинув кожух, приготував меч. Інші мужі так само
….і мітим і себе важку одяганку, повитягували мечі — ніби не на
. мі ри м.міні герць ставали, а готувалися до звичайної роботи.
II її мін і, іапанувала тиша, t в ній усі почули хлюпіт хвилі в бе­
рі її шеречи крижин, що пливли до Ладозького моря, аби навіки
Іін і їм і мі і. її Його водах. І почули бентежні крики чайок і ворон­
им І І І реї гі мечів і щитів, дзенькіт ратницьких кольчуг.
Ilepvii і нами, браття!..— обернувся Вадим до мужів…