А іііі мосту стояли Ольг і Рюрик, спостерігали за побоїщем
11111\ Бачили вони, як залізна підкова їхній дружин витяглась у
….. рппосий клин, як він почав врубуватись у товпище новгород-
I її и Бачили і Вадима, що кричав відчайдушно:
167 — Гай, обадники лукаві! Чого на міст повтікали? Боїтесь помі­
рятися силою?.. Гей, ти, Вольже, і ти, Рюрику! Ви що — боягузи?!
Мужі на мосту перезирнулись. Звичайно ж, вони не були боягу­
зами. Але не хотіли мірятися дужістю із ницим ворохобним татем…
А залізні варязькі раті уже трощили голови новгородців. Як
снопами, вкривалась земля їхніми тілами…
Ольг не витримав, спустився з мосту вниз, де билась його дру­
жина. Гукнув комусь.
— Візьміть воєводу їхнього живцем!..
— Гей, Вадиме Хоробрий! Кидай меч — врятуєш голову!..— за­
кричав хтось до Вадима. Це був голос тіуна Дудиці. Вадим у від­
повідь кинув:
— Ах ти, плюгавець! Тобі боги давно приготували місце у цар­
стві Пека!..
Дудиця пірнув за спини ратників, вислизнув з іншого боку і
закричав до Вадима:
— Все одно Вісна до тебе не повернеться!.. Ха!..
Вадимова рука на мить здригнулась… але опанував собою і щоси­
ли рубонув мечем дебелого дружинника, який прорубувався до ньо­
го. За Вадимом щільно йшли новгородські мужі — плече в плече…
— А Вісна твоя у Вольга!..— знову випірнув збоку Дудиця. І
тепер Вадим бачив тільки його короткий розплесканий ніс і ви-
змієний під рідким волоссям бороди рот. Дудице, хочеш отруїти
його останні хвилі життя?
— А заткни рота! — вистрибнув Вадим уперед і кінчиком меча
сягнув-таки тіуна під підборіддя. У того на груди бризкнула кров.
Вадим зареготав.
— Живцем беріть його!..— Гукав десь поряд триклятий Ольг.
Але Вадим уже нічого не чув — його оглушило брязкання мечів об
щити, тріск зламаних списів і сулиць.
— Га-га-га! Захотіли нашого воєводу взяти! А ось вам!..— це
громовий крик ковача Біди,— Ось вам!..
— А-а-х!..— зойкнув поряд Местивой.
І вже не бачив Вадим, як чотири схрещених мечі підняли угору
тіло ковача Біди. Як він востаннє поглянув у весняне небо й дивно
посміхнувся.
А хто бачив усе те, не збагнув до кінця своїх днів, що подумав
тої миті відважний ковач із Славен.
У небі сяяло яре сонце. З вирію поверталися ключами журавлі.
І пробуджений Перун-громовик уже лаштувавсь об’їжджати коліс­
ницею свої небесні володіння.
А над землею лунала пісня про відважних хоробрих синів нов­
городської землі, що боронили високу людську мрію про правду-
волю:
168 А як во сланному Нові-городі,
А як і був Вадко да гуселыцик-от…
А як і грянула смута да великая,
А як запінилась від крові да Волхов-ріка…
Перед судом богів людина постає нагою. Тому, коли всевлад­
ний ипець слов’янського люду бог богів Рід прикликав на суд за
ні і м ні і in бешкети буйного Перуна-громовика, велів йому вилізти
I МИІН nimi ii роздягтися.
Хоча Псрун і був богом, його мали судити яко людину. Перун
нннеиун очима, сяйнув вогненно-золотим чубом і почав здирати зі
і моїх мінних рамен вбрання із сірої хмари-паволоки. Біля ніг Рода
іі.і міних оболоках уже гойдалися всі його родаки, які зібралися
і win і її зухвалого Перуна. Бо що ото він сотворив на слов’янській
н ми і? Безкінечне брязкання мечами, пролиття невинної людської
і ромі, їмо навіть у далеких бодричів робилося його іменем. А що
и > і’ и слинній новгородській землі! Уся вона потонула в сльозах
і і 11 пі и і,їх На Буєвищі не стало місць для поховань. І Великий
мнимі, мудрий кудесник, придумав класти обпалені кості мертвих
\ і інрі мої или.
І Інрушунались усі звичаї й покони!.. І ще: через свавілля Перуна
іііііінула вольниця в усій Новгородській землі. Ольг і Рюрик на­
їм ні і мої дружини в городки й погости, накинули на виї оратаям
пі і>\ мімесникам свою волю і владу.
111 нрої німі гріхи творяться в роді слов’янському. Перевертається
ми Іюли ірікшоться богів і кленуть їх.— Що ти накоїв? —
II и п м і ріікпум Рід на сина. Його сиві очі зблискували гнівом.—
‘Im І їм іп і|!
11 >і и н миру мі ум 11 ні и ми плечима, ніби випробовував силу в них;
мін м\ и і пні і пм і рули Мовчав. Бо що скажеш — у самого правиця
їм…… мін ми січі біля мосту. Рубався ж поряд із Вадимом Хоробрим,
Мі і …… м Бідою, Братилом… Жадав допомогти їм — адже новго-
Iмни і.ні ішіпіп добре кермувала своєю вільною державою! І помира-
…..і на »іс і пику, гордо й мовчки, не благаючи пощади…
1.1 «мі! Це були воин, оці його брати й сестриці, що нині так
пі…..nim і и >«пійся довкола й осудливо-зверхньо блимають на
мі…………….ими? Бачите, він і його люди не здолали ворога. їх
in и і и и і А ми її коли виправдовує повержених? Переможених усі
……… .. …… І і if мііі дня них місця ані в людській пам’яті, ані в
щи и 1.1 її’ і\ т .IV .им и м илих садах божественного Вираю.
і їм м мчпннли її цім ковпчем Бідою. Підняли його тіло рюри-
………….і мечі, души ж, їй звичаєм, полетіла в небеса. Просила ж,
м і….. 111111. і. прихистку II спокою хоч тут. Так де! Не захотів узяти її
и і мої і іиілчні світлиці усміхнений Хорс-Дажбог, злякався, мабуть,
u ііунпиного духу. І старезний дідисько Сварог заплющив своє
169 єдине око-місяць і вдав, ніби спить-подрімує і нічого не бачить. А
вже Стрибог легкокрилий — той лишень на одній нозі і на однім
крилі пострибав-покотився на вітрах, тікаючи від того клопоту,
аби не втручатися в сю справу. Та навіть лагідні сестриці Лада й
Жива розвели руками й світлі свої очиська під лоба закотили —
мовляв, ключі від Вираю не в них, а в старших.
І що з того вийшло? Примчав верхи на Вихорі Чорнобог зі сво­
єю зажерною зграєю — оті всі Мавки, Лісовиці, Блуд, Морд, Пек,
Морана і Мара та всяка інша нечисть, похапали нещасні душі ко­
вача Біди та інших забитих у тій битві мужів і понесли у підземне
царство Пека. Туди, де вирують чорні глибини, болотні безодні, де
течуть ріки смоляні киплячі, де нестихаючий огонь горящий, де
Пекельник-змій вивергає полум’я із чрева, а пазуристий чорний
птах довбає печінку й викльовує очі…
Не встиг тоді Перун вихопити з того бойовиська чесну душу
ковача Біди — сам-бо поряд із Вадимом Хоробрим лежав непри­
томний з посіченою рукою…
Ось і зараз іще ледве може ту руку зігнути. Перун підняв її уго­
ру, стиснув кулак, і враз почувся переполоханий крик.
— Ох!.. Він же поранений! У нього на руці кров!..— Це Лада
з Живкою заголосили. Але Перун гнівається на них: пожаліли! А
тих, посічених на смерть біля мосту, що билися за свою волю і
свою владу-державу, навіть не згадали!.. І чи хоч пам’ятають, де
подівся лодійшик Величар?
Перун ображено зиркнув у бік Рода, який все ще осудливо ко­
лов його сивим прискаленим оком.
— Отець! — наважився захищатись.— Моєї вини у тому немає!
Люди жадали свою волю застоять. Своєю державою правити. Але
їм ніхто не допоміг — ні сусіди, ні боги їхні. Усі їх зрадили. А я
після зимового голоду, сам відаєш, тільки набирався сил. Не зміг
допомогти Вади му-воєводі. Брати ж мої, бач, збайдужіли до зем­
них справ. Дбають лише за свої гаразди і свій спокій, як ті бояри-
можці. І нас побили…
— Треба було й не починати битви! Пощо благословив їхній
меч? От і пішов рід на рід… Брат на брата… Казав тобі не один раз:
зречися, Перуне, намірів своїх. Забери у людей меч — нехай краще
міцніше тримають в руках рало та хліб сіють…
— А як той хліб забирають сильніші? Хто з мечем!.. Рід
слов’янський скубуть свої здирники і чужі нападники, грабують і
збиткуються…
Старий Рід одвів убік сердиті очі, засопів.
1 до всього йому є діло, отому зухвалому Перуну! В усяку бійку
свого носа всуне! Хай би вже їздив на тій своїй колісниці, гримко­
тів на розширах синіх небес. І все.
170 • Хий собі скубуть. А ти своє ремесло маєш у руках. Живи
мі іинсжно й гордо! А то он весь посічений, боки, бачу, в синцях.
11 •111 же гак низько падати синові великого Рода! Уже попереджав:
їм муч чинитимеш — спущу на землю!..
(милуйся, отче!..— усміхнувся Хорс-Дажбог.— Він же, чуєш,
ні пиііро бився.
Добро!..— засопів Рід — І погубив он не один рід на землі.
Отче, хіба не відаєш, що добро утверджується силою? Іного
ІИ ‘М ІІ1 Перун рішуче глянув в очі Родові.
Силою!., силою!..— зневажливо залопотів тріскучими крила­
ми ( фибог.— Послухайте цього мудреця! Кому не відомо, що там,
іг ічіпи, – там насильство й зло, кривда і смерть…
Іпого — не дано! — вперто тріпнув золотими кучерями
Ні рун Умій дивитися на землю не тільки зі своєї високої обо-
ніі и Хоч інколи спускайся вниз!..
• – Хо, він іще й повчає! Дякуй нашому мудрому батечку, що
……. . тою вберіг у тій січі…— Стрибог улесливо турчав, лопотів
і іншими довкола Рода, що у того від розчулення скотилися з очей
і ні,пиши: бач, діти цінують його.
А що скажеш ти, прабатьку Свароже? — статечно повернув
…..ні гривасту голову Рід до старого володаря Неба, зірок, світла
і її.ми, який давно вже передав свою владу над світом синам та
тім ,їм Снарог блиснув своїм напіврозплющеним оком, сяйнув
іірчпе і’ИМИ шатами.
К.іх-ках-ках!..— відкашлявся в кулак — давно уже не гово-
………. піни далебі,— Я у ваші справунки не втручаюсь. Сотворив
HUH Mill і ІІІІ, одягнув, обігрів, то й живіть, як умієте!..
О’ ()’ Отако! — блиснув золотисто-вогненними очима
11 «11 s 11 ІІи ому ні до чого діла немає! Коли новгородці посла­
ні …….. по полочан і смольнян, Стрибог займався собою — до
Микиті шпинявся. Послали до дреговичів — тамошній володар
• і м 111 u н мін ревнощів до Стрибога лютував у своїх болотах…
\ кпини твої? Чому вони не допомогли? — влесливо посміх-
………. І Іеруна Дажбог, знаючи, що він, Перун, їхній найбільший
ІІОкІмшм гелі.,
Ь іншим три і не до Новгорода! Ледве стримують своїми чер­
ні ними піні «ми кочову ординську навалу. Не те що твої дерев­
иннії 11)ні 11 1їй і пиже1 — Перун знав, що Дажбогове кругле об-
……… Криене сонечко — древляни завжди вишивали на своїх
…. .І ЧI S І и| ІИІ 11 и ч і.іхоиались у лісових нетрях і нікому помочі не
нпіпії, ні новгородцям, ні киянам.
ІІпмимч уже хоч трохи! — гримнув Стрибог,— Взагалі не ро-
iVMliii чи кого судить тут? Враження таке, ніби усіх нас судить
І Іі’руїІІ
171 Рід стрепенувся, блимнув очима — невже він задрімав і випус­
тив кермо із рук?
— Нехай он дядько Велес скаже! — гукнув Дажбог.
— Хіба я знаю, що казати? —забубонів товстими губищами що­
катий дідуган і почухав п’ятірнею лоба.— По мені, аби було що
їсти й пити, тим клопотом переймаюсь. Щоб людський рід не ви­
мер від голоду. Ото!
— Аби ж то усі були ситі,— склав на грудях руки Перун.— А то
багатичі лукаві, ті, що державлять, мають усього по горло. А інші
голодні!
— А що інші? Мають і вони щось. Усім даю, а там — нехай ді­
ляться самі.
— Ну які ж ви усі ледачі на мисль! Які до всього байдужі!.. Де
ж ваш дух високий?
— Досить, що ти у нас он який борзий. Лихо довкола колотиш.
Державу біднякам хотів дати. А хіба вони кермувати вміють? Он у
землі деревлянській при владі князь Ніскиня — і все тихо й спо­
кійно,— задоволено гойдався на хмарі кругловидий Дажбог.
— Де вже там тихо! — обурився Перун, бо знав, що деревляни
потай кують мечі супроти полян і тільки й гкдуть нагоди, щоби за­
городити їх у спину сусідів,— Он київський князь Тур у полян та­
кож добре державить — тільки ж без кінця борониться звідусіль… і
від деревлян також…— 3 Перунової зраненої руки зацебеніла кров.
Цей суд богів погано діяв на його нервову систему…
— То як нам бути із цим свавільцем? — Рід бачив, що розмова
хилиться не туди, вирішив якось кінчати з цим судилищем. У сло­
вах його зухвалого сина Перуна вчувалась якась істина. Перун хо­
тів підняти людей над жадобою наживи, хотів вивищити їх духом,
зробити справедливими, з’єднати їх у єдину сім’ю.
Але ж ніхто, зовсім ніхто його не підтримував. Більше того —
кожен робив підкопи під ці добрі наміри Перунові. Велес своїми
стараннями, виходить, розділив людей на багатих і бідних. Стрибог
займався лише своїми інтимними справами і нахабно поширював
чутки про нібито непорядність Перунову. Дажбог люто заздрив
Перуновій славі і десь нищечком готувався перегризти йому горло.
Світовид тільки відмовчувався, хоча з усього видно було, що він
зовсім не на боці двійника-брата свого Перуна.
Через усе це влада в землях була нетривкою, її захоплювали
то одні, то інші. Чубляться, гризуться! А де б’ються двоє — нео­
дмінно вивищиться хтось третій. Треба б сказати про це Перунові,
аби пильнував. Та не зараз, потім поговорить з ним — віч-на-віч.
Зараз же треба показати, що суд був справедливий і що всі Родові
діти — мудрі й обачні правителі своїх уділів.
Тим часом брати-боги придумували Перунові покарання.
172 – Спустити Перуна на землю — і все! — лютився Стрибог.
Мене? За що? — аж підстрибнув Перун.
І вдаю, досить буде відібрати в нього колісницю й меч-
інмі пінку. Це буде болячіше,— нарешті обізвався Світовид.
І ти також?..— На очі Перунові навернулась пекуча сльоза.
( улить! А за віщо? Бо не вдалося перемогти. О, коби він здобув
ін іісмогу, усі цілували б його в щоки, безсоромно славословили
……спіли. Особливо ж Дажбог і Стрибог… Колись, років із двісті
11 >мV. він добився блискучої перемоги, допомігши полянам і де-
ренліпіам закріпити держання їхніх князів. Скільки було галасу й
риніту вітального! Але відтоді він не повертався до тих країв. Хоч
І н іш і, що у полян всюди й понині стоять його капища й кумири.
І Ірнида, деревляни спокусились на світлий лик Дажбога, Красного
мінс’ікіі. Йому більше треб кладуть, але потай від нього Перунів
пін 111, гострим, хоча вдаються до нього лише в боротьбі з братами
■ пі и м 11 полянами.
111* рун кресонув з-під лоба вогневицями, зневажливо скривив
\ і і і і Рішуче схопив лівою рукою свої чорні шати, що лежали у
MI.DI о під ногами, правицею вирвав із рук Рода свій меч і шаленим
і іріІІІКОМ скочив у колісницю.
Го-го-го-о! — зареготав переможно, аж небеса здригнулися,
минулися й розіслали перед ним сувої білих оболок. По них він
нпитін свою громову колісницю. Уже здаля блиснув мечем, ви-
I річ in (їлискавицю.
І,і ним зі свистом і шумом кинувся на своїх крилах-вітрах
і ірнініг, Дажбог м’яко посміхнувся, примружив свої очі й пурхнув
ііі ч м 11 р у < і арий Сварог уклав свої старечі кості в теплішу хмару й
ііініініуіі V tic шість. А Рід озирнувся на своїх дочок, що дивилися
і пі и……. неприхованим подивом, махнув рукою і поліз на свою
і пін 1111 tv ніч…
Кнгти іривало, як і одвіку.
ГИіі.кіі піхто не помітив, що на одній прозорій хмарині гойда-
…….. …. чиста душа, для якої так ніхто й не відчинив дверей у
ІІнріїІІ, До неї приєдналася іще одна душа. Потім — ще й ще.
Дни /і Vi и Величара-лодійщика, ковача Біди і їхніх побратимів
мін мін час лин нового подвигу — випробування забуттям. Що ж,
ні тніріпушим. їм не звикати! Вони були терплячими на землі, то
и и игр чі і п і їїму іт. свого часу. А ні — то знають, як постояти за
II не і ні чес її, свою ii отут, на небесах…