Коні іржуть за Сулою —
Дзвенить слава в Києві, ■<
Із «Слова о полку Ігоревім»
З тої весни, коли Бусл помчав на перехват хозарських вітриль­
ників, минуло багато незліченних літ. Може стільки, як зір у
небі, може стільки, як крапель у Дніпрі. Так видається Доброгніві
Бусловій.
Відтоді вона щовесни сідала у свій легкий човник і правувала до
ГІочайни, а звідти добиралась до велелюдного привозу. Там при­
пне човен, вийде на берег і ходить поміж людьми, пильно обмацує
поглядом кожну лодію, кожне незнайоме обличчя. Може, хто чув
за Славину і за княжа; може, хто бачив її Бусла. Чекає вона їх цілу
вічність. Уже намість її серця від розпуки у неї лишився тільки
попіл, як на тих роздертях, де потім переллужують цілинну неза- ■
йману землю. Час переорював її душу, висушував сльози в очах.
Від того вони пригасли, затяглися павутинками сухих і глибоких
зморщок. Тепер знала, що найтяжче тоді, коли очі уже можуть
плакати… Глибокі борозенки залягли довкола уст і потягли донизу
щоки. Лише руки, тверді, з крем’яними мозолями, не втрачали
сили. І тіло… все ще пекло пекельним вогнем, на якому вона ніяк
не могла дотліти…
І знову дзвеніли у весняному небі жайворонки. Пливли, кур­
ликаючи, журавлині ключі; мостили свої гнізда бусли-лелеки, па-|
дали лебедині зграї на плеса тихих лагідних річок та озер довкола
Києва-града. Падали, падали на землю, на високі мрії людські.
Земля вирувала, усе довкола буяло, проростало одвічним життям
і його одвічною мудрістю. І не було на світі сили, яка могла б по­
ставити межу нездоланному утвердженню всього живого. Як не
було того, хто міг би осягти небо, спинити вітер, зібрати докупи
води земні…
Весняне сонце горіло у дрібних хвильках заток-причалів, до
яких пливли, мов пташині ключі з вирію, великі й малі лодії, на­
сади, довбанки. Це до Києва прибувала щорічна лодійна данина
174 ні/і \’і їх земель слов’янських. Великі лодії з високими носами йшли
мім Новгорода і його волостей, менші — від верхньодніпровських
приток Прип’яті й Десни, де жили кривичі, сіверяни, дреговичі;
прибували лодії і з Сейму, Сожу та Березини… А в Києві їх зу-
і ірічпли ватаги веслярів і кормчих, витягали на берег і віддавали
по рук иочайнівських та подільських теслярів. На тих численних
І»учяах починалася гаряча робота.
Имростали шогли, реї, натягувалися вітрила з того полотна, шо
Ного ткали по всій Слов’янщині жіночі руки. Його часто привозили
ші і их же лодіях. А ще ті лодії уснащали ужищами, укотями і уклю­
чинами, щоб водночас могли гребти двадцять-тридцять гребців,
і Н.ікими кораблями ходять тоді руси-слов’яни по Дніпру, добира­
нії і,ся до Хвалинського, або як його називають — Джурджанського
мири, перепливають Чорне море, яке греки іменують Понтом, або
І’угіїКіїм. Де тільки не зустрінеш оті білі руські вітрильники!..
Пробивається до Почайни і від хозарських земель та ромей-
• ї ї 11 \ городів чимало гостроносих хеландій і квадригем, коло яких
ііііі і /ці метушиться торговий люд. Лунає над дніпровським плесом
рі іномовна балачка київських гостей то як гортанний клекіт птахів,
ні нк гуркіт гірського каміння, то як одноманіття степових рівнин…
Може, хтось із них і бачив де Бусла та Славину. Авжеж, хтось та
(нічии! Знайти б тільки таких… Але як їх вгадати?!
І піна товклася поміж тим заклопотаним торговим людом.
Безліч тут гостей з далеких і близьких земель, своїх челядників,
дружинників, лодійщиків, веслярів, ковалів — тих людей, без яких
не вирушить у далеку путь жодна купецька ватага… А ще цікаві до
ні і.ого босоногі юрмища подільських хлопчаків, а ще гіерекупни-
і и крамарі і просто ґаволови, ловці випадкових підробітків, же-
Гірпки, гуслярі… Кого тут тільки не зустрінеш!..
/Кіпка насовує на очі чорний вдовиний убрус, щільніше загор-
ііи ім н в сірячину й чалапає босими, порепаними підошвами по
ііііі і їй піщаній землі привозу…
І ним ті.ся багатолюддю, дивується блиску в очах людей, осміху
н і ім ііч устах, ясності чистого ранку, що висвітлює людські об-
ннччч (давилося, ніхто не думав тут про скорботи і журбу. Нікого
ні м ін н ім ніяка біда. Бо небо було чисте, повітря розпрозорене
і німієм, а ясна височінь зробилася сліпучо-золотою.
І нікому не було ніякого діла до чийогось горя чи гризоти,
і і ргд вируючого багатолюддя і багатоголосся, серед співів, гамо­
ру іужінь, вигуків, сміху Гніва чула себе, як ніколи, самотньою
и нричанленою непереборимим болем. Перед її очима стояли і
і і ііпічсиа, знівечена полоном Славка, і обідране, із вигнутими від
•мінрЬи ребрами дитя, і скатований за непокору Бусл. Може, він
н і і. к о н а є у ямі або ланцюгами прикутий до лавиці такої ось лодії,
175 на якій прибули до Києва хозарські купчини… Дивилася довкола
себе й безслізно плакала.
Раптом чомусь усі замовкли й кинулись бігти до берега. Там
щось скоїлось. Силувала себе, щоб не побігти за юрмою, але ціка­
вість взяла верх, бо не була б вона жінкою, якби не вдовольнила
ту цікавість…
По Дніпру до Почайни пливли білі вітрильники. Хтось почав
лічити, скільки їх, хтось гадати — звідки?
— Новгородські лодії! — загукав якийсь всезнайко — обшар­
паний подільський хлопчина із численних всюдисущих ватаг. До
нього обернулись з недовірою — звідки міг знати, чиї ті лодії?
А він тільки блиснув білозубо до юрби, мовляв, якщо кажу, то
знаю! — Бачите, які носи високі, як шиї у лебедів…
Справді, це були новгородські лодії. Вони підпливали до при­
возу, стали відшуковувати вільні місця, щоб причалити. Почали
стукати носами й бортами об дерев’яні настили причалів. Подив
охопив народьство: хто ж сії добрії молодці? Серед них не видно
купчин, у лодіях — ні міхів із крамом, ні челяді купецької. Якась
пошарпана, так-сяк одягнена дружина. У того перев’язана голова,
у того підвішена рука, той кульгає, той бокує… Лише в кількох
кольчуги й шоломи. Більшість же зодягнені в прості свити. Але ко­
жен при оружжі — в одного меч, в іншого — сокира чи ратище…
— Хто єсте? — загукав до прибульців широкоплечий волоча-
нин, виступивши з юрби. Від подувів берегового вітру на ньому
лопотіла довга сорочка із розірваним на плечах рукавом.— І на чий
заклич прибули?
— Новгородці…— невлад відгукувались прибульці.— За поміч­
чю до вас, браття!.. Під захисток вашого князя…
— Яка ж біда пригнала?
— Варяги кляті Рюрикові не дають життя. Ольг кознивий…
Та до лодій уже поспішав княжий воєвода Ольма, господар
цього вселюдного привозу. Юрба розступилась перед ним.
— Який се Рюрик? — перепитав Ольма, підходячи ближче до
лодій,— Хто тут у вас старшинствує?
— Воєвода Вадим… Іди-но, дбай о помочі…
— Просимо київського князя та його бояр…— Почав говори­
ти молодик, широко розставивши ноги. Немовби боявся впасти.
Може, його все ще хитало, як на хвилях, і він у такий спосіб три­
мав рівновагу тіла…
Довгий і важкий водний шлях від Новгорода до Києва! За бага­
то днів без перепочинку, майже без їжі новгородська вічова дружи­
на, що вихопилась з того клятого побоїська на Волхові, добре-таки
виснажилась. Ледве порятувалась від варязької погоні. Шнеки й
лодії Рюрикових варягів гналися за ними тільки до Ловаті. Але Килим перехитрив переслідувачів, і ось вони прибули до Києва-
ірида Гребли денно і ношно…
Кадим передихнув і, не спускаючи очей з воєн Ольми, твердо
пні’ пічнії:
Просимо взяти нас під свій захист. Немає нам життя у
Новгороді від тамтешніх здирців та варягів. Полонили всю зем­
нії)
Ольма не міг до кінця втямити, що ж там трапилось.
Пригладжуючи сиву чуприну, допитувався:
А де ж ваш велемудрий муж — посадник Гостромисл? Чи
Іміирин Будята? — Він добре пам’ятав віче новгородське, яке спо-
рнджало дружину для походу на ромейські землі.
Надим зітхнув.
Немає їх нині, воєводо. Згинули… Тепер владарюють там
посадник ізборський Вольг та його задруги варяги і їхній воєвода
Рюрик. Прийшов від бодричів на поклик бояр.
Хотів іще додати, шо вони люто билися з ними, що ледве ви­
рвалися з січі. Але змовчав. І добре вчинив! Ох, добре втворив
той Вадимко, що ні словечком не обмовився про м’ятеж і смуту
ш пику!.. Ольмині очі й без того підозріло кололи його дружину.
Иоістину, як мовлять мудрі,— не поспішай словом своїм! Коли б
Опі.ма знав правду, він відразу ж наказав би потопити у Дніпрі
нпих обшарпаних, зранених ворохобників, що посміли підняти
Ііуі v на ліпших мужів.
Але хтось із новгородців не витримав. Хтось із них зловтішно
(іоикнув:
Кладці наші старі згинули яко пси! За кривди наші!
ІІІІІІІІМ зблід, різко обернувся, болісно скривив обличчя: що
Ін’ри11 ІІгред ким хвалиться? Перед таким же боярином?! І по-
і нічіїм лддлн:
Ііппули од находників-варягів! Від Рюрика!.. Веле новгород-
і il и инОнлп А ми — збігли!.. До вас оце…
Чиї ж нині посадничає у новгородській землі? — ніяк не
її і ммк v< ти иода Ольма.
\ т иіл Може, Вольг, а може, Рюрик… Але то все одно —
….і іп.і ну ivrii прокляті богами і людьми! Землю і волості, і погости
…..І мм и спін Під Києва відпали.
і ‘ и.ма мр\ і : 11 н свої зіркі світлі очі, все пас ними по обличчях
тип і іроді іікпх мужін. Якісь сумніви хитали його. Вірив і не вірив
їм І іі’ м о ііГіи говорять істину: заморські варяги давно вже колошка­
ти. 111 ні і іч і її іемлі слов’янські. А буйні новгородські бояри могли
їй рек пнутись до них.
Ходімо до князя, воєводо…— сказав і спіткнувся на слові
І >І І.М.І Бачив, що сей молодик у полотняній сорочці простолю-
I/ І.їм І4П
177 дина, із закривавленим рукавом, не міг бути справжнім воєво­
дою, не боярин-бо! Але ж просить захисту у київського князя. 1
всі новгородці стоять па тому. Мабуть-таки, відпожилась новго­
родська земля від Києва! Непевні часи настали… Тут хозари тис­
нуть. Насилають підвладні їм орди печенігів, угрів, булгар… Там
находники-варяги…
Вадим важко ступав за Ольмою. Ноги його, здавалося, були
витесані з сірого граніту… Над бровами з’явились дрібні росини
поту. В очах тьмарилося від перевтоми… Тільки рубець червонів
на правій щоці.
Гніва крадькома розглядала новгородського воєводу, а думками
летіла кудись далеко, прагнучи відгадати невідомі стежки, якими
блукали десь Бусл і Славина з княжам. І раптом просто біля неї
новгородець якось м’яко змахнув руками, підігнув під себе ноги й
звалився на потертий сірий пісок. І знепритомнів. Хтось зойкнув.
Хтось здивувався. Гніва ж відразу присіла біля воєводи. Припала
вухом до грудей — серце його не билось. Леле!.. Помирає чоло­
вік!..
— Падку мій, падку!..— застогнала Гніва, затим набрала в рот
повітря, скільки змогла, припала до його вуст і видихнула йому в
рот. І знову, і знову… Хтось торсав його за руки, за ноги… Хтось
роздирав на грудях сорочку. І ось воєводині синцюваті повіки
здригнулись. І над привозом вітерцем війнуло зітхання. Тяжко на
душі, коли серед сяяння весни помирає людина. Через те особливе
щастя охоплює, як бачиш воскресіння її.
— Синочку мій!., серце моє!., та що ж тобі таке поробилося! —
зойкала Гніва, стогнала, як над своїм кревним.
— Та в нього он з руки кров сочиться. Додому його треба комусь
забрати…
— Ой падку мій, падку-у… Я ж не підніму його! Підсобіть!..
Ондечки мій човник! Біля верби… туди несіть…
З гурту вихопилися чоловіки, підняли на руки Вадима поне­
сли до Гнівиного човна. За мить поклали на днище, як у колиску.
Коли Гніва взялася за весло, до човна кинувся якийсь крутоплечий
рудий новгородець:
— Стійте!., стійте ж… Я з вами…
— То його побратим! Візьміть і його, тітко!
— То Местивой-бодрич!.. Без нього — як же…— гомоніли нов­
городці до Гніви й утомленими очима проводжали її човник. А
Местивой тим часом ящіркою прослизнув за борт і вже сидів при
веслі. Гніва кермувала до середини ріки у напрямку оболонської
слободи…
Воєвода Ольма тим часом піднімався крутим Боричевим узво­
зом по кам’янистій, добре вибитій дорозі на Княжу гору. До те-
178 Ін ми иінзя Тура. Ішов поспіхом, спотикався, сопів. Роки і йому
Нинішні сили.
І.і ні поріг князевого двору осторожники перед ним схилили спи-
I її 11……. його мовчки перестрів постельничий і провів до грид-
III и И Кип іь бачив ще з вікна стривожену ходу воєводи і вже стоячи
мчи \ и.пі па нього. Запитливо зсунув на переніссі широкі брови.
Новгородці!..— видихнув Ольма замість привітання.—
II >11111 >VI і к-111 варягами… Збігли сюди. Просять захисту…
Ким ієні брови важко поповзли на лоба. Варяги! Знову чужо-
II МІН ннходники.
Мовлять, побрали всі волості й погости…— провадив далі
….. шип, відсапавшись.— І посадник Ольг із ним… з Рюриком їх­
нім.,
Ольг? — розліпив уста Тур.— А той Рюрик — таки Доп’явся
ПІШЛИ
Нібито, бояри його покликали… Тепер вони заодно…
і )’ – скрипнув крутими щелепами князь: він добре знав нов-
трині їжу вольницю,— Скільки не чіпляй котлу златні навушниці,
um ііиго не позбудеться чорноти…— А де ж сії новгородці?
На увозі. Воєвода їхній тяжко зранений. Забрали на обо-
ІІІІІІІ і.ку слободу.
Чому туди? Чому не в боярський дім?
Hot вода сей певне простолюдин,— Ольма ховав очі під гус-
Iими щіточками вій,— Охо, непевні часи нині, непевні…
А і кільки ж їх? — поцікавився князь. І тільки зараз Ольма
III и і у м 1111, що велика кількість новгородських ворохобників небез-
…… ні ціні Ічік ва… Примружив одне око, потім друге… Підрахував:
іинн.иі ннндцяти лодій пристало. У кожній — по тридцять-сорок
ін інші І пробурмотів: — Тиша, може, й буде…
Klin III ( ПОХОПИВСЯ, стривожився — Новгород зворохобився.
Нирни ісмїй смоленських і полоцьких кривичів. Варяги, пев-
I и і 111 и и і и і муть руки й туди… Але, може й застрянуть в одному
ІІннінрпні Та як би там не було, а виходило, що Києву треба
і «> і Vми і п л,о(іру рать.
Кплімо боржій до них! — широко ступив до виходу,
і її і, І ниш продажа дружина. Сидять прибульці просто на зем-
II її. і……. .. ні 11 і змарнілі. Забачили здаля князя й Ольму, по­
їм І ніні ні І пт нині, неквапом. Та й не всі. Декотрі так і лишились
> ніііи ні і ні ІІг инн iii віддавати належний пошанівок князеві.
1 і ііинн нині, пміпі владарює в їхній землі, а в душах — свавілля!
Чи і…… і и 11 м \ і їй н Ь кпини тою зневагою до свого владці? Біда,
і * і ‘її і lipni і < ні ін ш ім стане себе ставити на один рівень із волосте-
н м п н чі їй буде пошани до керманича, то не буде й ладу в
..ми \ и. і mm яка -а міцність, який лад у державі?
179 — Князь прийшов послухати ваше слово, новгородці,— Воєвода
Ольма підняв над Туром бунчук,— Перед вами — князь Тур.
За спиною князя і Ольми тихо постали гриді. То були княжі
мечники, які вміли нечутно і незримо ходити за князем. Та коли
треба — вони є! Ось вони — один в один, усі чотири сотні. Ольма
уже спокійно дивився на озброєний новгородський люд.
— Хто говоритиме з князем?
— Нехай буду я,— ступив до них ближче сивовусий муж і на­
звав себе: — Братило.
— Чого сюди прийшли?
— Шукаємо твого захисту, княже. Побили нас кляті варяги.
Багато людей погинуло. Поможи.
Князь прискіпливо оглядав обшарпане юрмище, а новгородці
полювали за кожним порухом його мислі, що відсвічувалась в його
очах.
— Не на часі… Степ хозарський неспокійно живе з нами.
Набігають сюди то орди печенігів, то булгар… Маємо застоять свої
ниви й оселища.
— Княже, окрім тебе, нікому допомогти,— наполягав Братило.—
А ми тобі підсобимо своїми мечами супроти орди,— Підемо в
степ!..
— Да буде,— погодився Тур.
А Ольма нагадав:
— Мають скласти присягу на вірність нашому богові і землі.
Братило обвів насторожених своїх батьківщан, сказав:
— Ми присягали мечами Велесу, богу нашому.
— Але ж просите помочі у полянського Перуна! Маєте присяг­
нути йому на мечах,— домагався Ольма.
Новгородці розгублено чекали рішення Братила. Йдеться ж про
святотатство.
Чи не розгнівається на них за таке їхній старий і добрий госпо­
дин Велес? І чи прийме чужий для них Перун їхню присягу?
Напружена тиша знерухомила всіх.
Присяга Перунові має упокорити буйність і свавілля прибульців,
має з’єднати їх з полянами в один рід і накласти на них полянські
покони. А це вже відмова від свого роду, його богів і поконів…
Тесля Братило раптом упав на коліна.
— Княже, не суди жорстоко. Залиш нам нашого бога! Будемо
печених горобців брати із твоїх рук! Одну воду пити від твоїх че­
лядників Тобі вірою і правдою служити. Й честю… І Перуну по­
клянемось у вірності святій. Але в наших душах — наш бог. Залиш
його нам!..
— Я не волхв… По мені — аби вірність і честь…
— Присягаємо!..— Братило зняв свій меч з опоясся й ударив
180 ………..с моїй руці. На рукаві його полотняної сорочки з’явилися
Ч*|ІМОІІІ нитки.
І Ірисягаємо! — пролунало тисячоголосо. Новгородці підняли
мі мру мечі.
Інпе тепер до святої гори. Волхв Славута нехай залишить вам
мним и о йога. Але пам’ятайте: за зраду клятви на вірність — смерть!
І И11.1
І ршп князя обступили новгородців і рушили з ними до
І її р\ нового требища.
I vp довго дивився услід нестримному людському потоку, що
1111* м мінися до пологого Боричевого узвозу, затим сказав Ольмі:
І Іі’хпй гіеречасують спокійно. Он там, за Глибочицею, подалі
мі і фіша, хай рублять собі доми. І своє капище Велесу можуть по-
I пінній
І.і буде,— погодився воєвода Ольма.
Імм ну спокійніше, коли та вольниця новгородська осяде подалі
■………….ні
І ……. у душі боярина ворухнулась тривога, гірке передчуття,
…….. пріїпісдьки несуть з собою якийсь неспокій, навіть біду.
І.їм ірокрилою чайкою ударилась об Княжу гору нова звістка:
‘їм причалу на Почайні знову полощуться сторонські вітрила.
ІІрнСІулн варяги.
Чаї від часу варязькі ватаги проходили через Київ. То ішли в
11н ні ю повертались із греків. Кияни тоді стривожено кидались
мі і моїх дворів — треба було все ховати! Та й синів десь не пускати
і ііимпкік, щоб варяги не зваблювали їх веселими оповідками до
і ‘н ічім піп. Тим більше зараз не можна, аби Київ віддавав отим
іуіиіІІі пнам своїх дужих молодців. Києву треба їх тримати для сво-
I ііру.мт он звідусюди пруть на нього вороги. Хто ж буде за-
НI III! мі ноляпську землю?
І їм иіиікпй Ольма знову хапався тремтячими руками за опоясся
і мг’ігм брав із собою мечників і мчав до Почайни. Подоляни
у и іапрулплн весь берег. Сам по собі на привозі утворився торг.
ІІріїОунми високі, плечисті, з виголеними потилицями, трясли
і ні ip і н р\ німи чубами. Витягали із лодій хутра, меди, віск, сувої
НШИННН І укипи до киян глухими, сиплими голосами — все їхнє
ми їм мінім м походах, роками розтинають свої тіла на веслах —
мнніріїїн їм тикни.
Им і’ \ \ іра! Меди! Кому? Кому?
Inni у меду іа бочку брашна. Давай!
ІІ\ н госгі ж…— гомоніли кияни,— Либонь, дорогою обібра­
ні III’ ННІІС ССЛИІЦС…
К у ні і л прямуєте, добрі люди? Куди путь держите? — до-
I !• ІІІУНПННІ І, ІІІІІІІ
181 — До Цареграда!..— статечно підкручує вуса товстими кігтяс­
тими пальцями з рудими кущиками волосся на них приземкува­
тий кремезняк. На його плечах — хутряний окрил із соболів, під
ним — коротка туніка-кота, стан перетягнутий широким шкіря­
ним паском. Ногавки на литках переплетені тонкими ремінцями.
Високі м’які черевики на розрізах попереду скріплені срібними
застібками. З усього видати — ватаг.
— А чого вам до того Цареграда? — не відстає доскіпливий.
— Там будемо служити цареві.
— А хіба у вас немає свого царя?
Той мружить свої зеленкувато-руді очі під важким навислим
чолом, надуває губи. Гнівиться.
— Це ти, витязь Буй? — раптом спиняється перед ним Вадим,
що разом із Местивоєм давно вештається серед цих заброд. Ой, 1
як же постарів витязь Буй! Руда, завжди кошлата борідка заснува­
лась сивизною; кучма рудого настовбурченого чуба нагадує стару
перем’яту куделю, т широкий лоб його покраяний зморшками.
Буй здійняв свої волохаті брови. Вадим-гусляр! Аж ось куди
збіг від нього! Далеко забрався, не дістати було його із Новгорода. ;
Витязь уже забув нро свій намір порахуватись із гуслярем за Вісну.
Та то дрібниця! Сьогодні — одна жона, завтра — друга… Відтоді, і
як його варяги повтікали із Новгорода від ворохобної черні, вони
багато морів і рік перегребли, багато добр своїми руками перема-
цали. Але щастя так і не впіймали. Може, се добрий знак — зустріч
із новгородським солодкозвучним гуслярем?
Буй широко розставив свої вузлуваті ручища для обіймів…
Розглядав Вадима, немов свою здобич. Не той нині гусляр, не
той… Нема того синьоокого тендітного співуна, що зачаровував
своїми піснями всетворящого бога війни і перемог Одина.
Перед ним стояв досигь-таки кремезний муж, бувалий вой, твер­
дий серцем і вірний душею. Ось рубець на щоці — свідчення тому.
Буй таки зрадів цій зустрічі. Доля тепер часто зраджувала його і
його воів. Не відав старий витязь, що вічні блукання, вічна непри­
каяність не привчили його до тиші і до праці, серед яких тільки
й можна відшукати людське щастя. Він же ганявся за долею по
світах, виривав багатства у тих, хто його мав, наївно гадаючи, що
у той спосіб здобуде собі щастя, легко вирвавши із чужих рук, із
чужої ложниці, з чужого рота.
Та що більше гасав за тим добром і хапав чужого, тим все далі
опинявся від нього. Сяйнуло було щастя у Новгороді, але нена­
довго. Певно, розгнівився на нього Один — за Вадима…
Тепер ось стояв перед ним цей Вадим-гусляр. Не роб його —
рівня! Добрий се знак. Добрий! Певно, бог Один ізнову прихилить
до Буя своє серце.
182 Инн! Сонгаре! Друг, співець!.. Як я радий тобі! — від хвилю-
… «11 її Ііуй став плутати слов’янські й свейські слова.— Пощо від
мі иг итік! А-я-я! Моя лодія чекає на тебе! Ходімо з нами!
Н,тим засміявся. Цей витязь, певно, забув, що знівечив йому
і їм ї ї, Що увірвався на його землю чорним смерчем… Забув і за
Hlciiv! Ба!.. Але Вадим нічого не забув. Ні добра, ні зла…
Я тут. на своїй землі, добрий йетте Буй. А ти все як пере­
пиши птах — флюттфогель!
Iivli трясе Вадима за плечі. Дивись, не забув говірки їхньої!..
\ 11 *і г;к, вони як перелітні птахи. Кивав борідкою:
І ак-так… Весну стрічаємо під полунощним сонцем осінь —
V иопуденних землях. А зараз ідемо на Царгород. Ходи з нами!
Н імі ми служити цареградському імператору. Мовлять, новий цар
і їй і.їм на троні. Нових крігарре набирає. Золотом платить воям.
і і 1 Буіі підняв угору вказівний палець і прицмокнув язиком.
Ііінотч). . золото… Усім потрібно золото… багатства… Усі же-
іп п.і и ні ним. Найбільше ж ті, що мають його. А помирають все
і піні і нк жебраки, ниці душею, нещасні від заздрощів, що не за­
їрі (ній м домовину усіх на світі багатств.
ІІощо мені золото? Маю його вдосталь…— відказав Вадим.
Як то? — дивується Буй і оглядає свого колишнього бранця з
ні ншнрою: стара полотняна сорочка; такі ж ногавки, звичайні по-
« тин, як і в усіх простолюдинів, що товчуться навколо них. Ге-ге,
мринник цей Вадим. Де ж видано, щоб людина при золоті отак
ііііцін вдягалася? Навіть хутра немає — ні на плечах, ні на голові.—
I І ноно, твоє золото?
А осьдечки — довкола! Золоте сонце, золоте небо! — засмі-
•Iні і ІІ.ідим. Сміється й витязь Буй.
I о вітер… Спробуй його впіймати…— хитає він головою,—
ііііцін) кім, у царя ромейського. В Цареграді. Ходи з нами!
Пі пі,— стоїть на своєму Вадим.
А и Г> пішов оце…— раптом обізвався Местивой,— Цікаво ж
……..«нині, на царський град, який він? Як наша Аркоиа?..
К v in іііі Арконі! — скипів Буй.— Такого багатого града на землі
Ht ми І ни-нх ошатних одяганок нема! А золота скільки! Бери із собою
НІН нини II і ходімо! — Буй оглядає мужів, що прислухаються до них.—
І >і • її, /И cii і пороги великі на Дніпрі. Ми не знаємо, як їх пройти.
А мини иинш шиннії. Бери, Местивою, киян побільше…
Ми інм і vmho подивився на побратима:
Не (ниик ч йти з Буєм? Щоб не довелось знову тікати від
tiiii «і її
I I пер уже знатиму, як треба тікати,— сказав бодрич.— А
11H11 •11 !■ II1 1 I І ірод подивитися кортить, t неодмінно повернуся до
І гін ІІІо митиму па двох розділю. По честі.
183 — Як знаєш, брате… Вільний-бо єсть, яко птах. Лети!
А на серці у Вадима — щем. А в душі — жура. Все, що надбав
у минулому, залишає його. Всі відходять у небуття. І рід, і жона,
тепер ось Местивой… Разом із ними відходять з його серця і сміх, і
пісня, і праведний гнів. Самотиною лишається. В пустелі ніби, хоч
і серед людей. Єдина радість, що на своїй землі, де і шепіт вітру,
і шелест пагіння, і плескіт води — все йому збагненне й рідне…
Дороге усе те, бо він уже знає, що то є чужа чужина, чужа мова,
чужа слава, чужий світ. Ніколи вони не стануть твоїми.
Вадим обернувся, пірнув у гущину подільського торгу.
Тим часом воєвода Ольма кричав:
— Кияни! Слобожани! Оболонці! Подоляни! Не ходіть у чужу
сторону із сими варягами! Князь Тур збирає дружину до Сурожа!
— Підемо краще з Туром…— Дядьки й парубки, що загорілись
було йти до Царгорода з варягами, потроху вичахали. Статечно
ставали вбік, чухали потилиці. Тз своїми, мовляв, воно і смерть не
страшна на чужині. Бо за своє і серед своїх приймаєш її.
Ватага витязя Буя відпливала другого дня. Ольма домігся свого:
кияни не пішли з ним… Тільки, либонь, Местивой повіявся слі­
дом, пішов чоловік блукати у світи… Вічний шукач вічно невлови­
мого щастя. Гай-гай, добрий Местивою! Чи ж приведуть твої путі
на рідну землю? Чи й приведуть!
А вслід йому летіла на сумних крилах пісня:
Сходять молодці на черлен корабель.
Піднімають тонкі паруси полотнянії,
Побігли по Дніпру-річці до теплого моря,
На ту заставу корабельную,
Де стоять-вартують розбійнички заморськії…
Бек Барджиль у Київ більше не повернувся. Але не по­
таланило йому і в Ітилі. Лише один раз він був допущений у
червонокам’яний палац царя Ханукки, коли привіз із собою
Славину з сином. Ханукка виявив тоді велику прихильність до
Барджиля. Спадкоємець возносливого Київського князя, який по­
смів наректи себе каганом-імператором, був у його руках. І ще раз
дякував цар-бек своєму богові за мудрість, яку він вділив благо­
словенній доні його — Чечак.
Воістину мудрість возвеличує й прославляє, коли ти прилі­
пишся до неї; одягне на твою голову чарівний вінок пошани. О,
мудрість, будь і далі сестрою й вірною супутницею його, Чечак!..
Хай розум і віра ніколи не покидають її. Тепер знову несподівано
наблизився час, коли хозари відновлять свою втрачену могуть на
західних просторах від своїх володінь. Як тільки вони посадять
у Києві Оскола, в якому висіють свою мудрість, Хозарія набуде
184 Фмшіної величі. Адже землі подніпровських слов’ян багатші, аніж
і! икими зараз володіє Хозарський каганат. І тоді Хозарія буде
Пільшою державою, ніж Ромейська імперія. О, Чечак!.. Бути тобі
прославленою у віках не менше, ніж праматір Сарра, від якої все­
могутній бог вивів обраний народ і царів.
Звичайно ж, і бек Барджиль вартий всілякої уваги й нагороди.
ІІПі іумів викрасти у лісових нетрях нащадка князя Дира й до-
прниити до Ітиля. Тепер сподівається, що за цей свій труд дістане
найближче місце при кагані’.’ Може, навіть поряд із ним, царем-
ім і ом?!. Недаремно ж так низько вклоняється — до землі. Тільки
шия товста важко гнеться… Відгодувався на смачних київсвких па-
ниницях. За ці роки, мабуть, і золота нагріб не один міх… Досить
йому буде й того, що назад, до Києва, не піде, а повернеться в свої
рідні вежі на Бузані. Ханукка не забув, що рід Барджиля в часи
смут і війни проти іудейської віри також супротивився йому…
Цар-бек зітхнув, пригадавши на мить смерть свого брата Обадія
і його синів, а своїх племінників. Щоправда, завдяки тому, що всі
нони загинули, Ханукка став царем у Хозарії… Немає лиха без до­
бра І все ж рід Барджиля був колись проти його віри і його роду.
Ханукка жужмом затиснув у кулаці густу чорну бороду, при­
мружив одне око, схилив голову на ліве плече, потім — на пра­
ні Бузан… Неспокійне порубіжжя із слов’янським світом. Років
лиидцять тому там вони поставили кам’яну фортецю — Саркел. Її,
неприступну, побудував візантієць Петрона Каматіра, родич ко-
шіпнього імператора ромеїв Феофіла. Щоправда, той не стільки
піймався будівництвом — це робили підлеглі йому майстри, скіль-
і м іііііпохував наміри великих правителів Хозарії щодо Візантії.
А/іже коли Хозарія прийняла іудейську віру, загинули всі надії
|німені через християнську церкву пролізти в палаци хозарських
і н ими До того ж новий могутній і неспокійний сусіда з’явився у
Иііаіпіі — Подніпровська Русь. Зі стольним градом Києвом. Вона
напік ала своїми войовничими дружинами над володіннями ромеїв
\ І її арії. І тому для Константинополя дуже потрібно було б, щоб
«тіари нідтягли слов’ян-русів на себе… О, цей мудрець Петрона
мінчан із Хозарії у вінці стратига славного города Херсонеса, який
пні іуміи вирвати із-під влади кагана. Відтоді Херсонес і зробився
мн имим Візантійської імперії у Таврії. А невдовзі від Хозарії Від­
ні іа і Сугдея. Похід воєводи Бравлина добре налякав хозарського
намісника Таврійської землі Юрія Тархана, і він не зумів перепи­
т і пі русам шлях до Сугдеї. Відтоді Сугдея горнеться до ромеїв…
І а Ханукка думає зараз про Саркел. Це добра перепона су­
пі їм і п русін-полян, що набігають сюди із берегів Дніпра. Одначе
ті ні>н поїв там ненадійний. Набрали якусь орду із печенігів, гузів,
і ‘ м ір А вони сидять лише за стінами кам’яними. Слов’янські ж
185 окольні землі по Бузану перебувають під постійною загрозою бути
відвойованими руськими дружинами. Саркелу потрібна міцна рука
правителя. Потрібен мудрий розмисл, як вистояти проти супоста­
та. Довкола море слов’янських оселиш — з ними потрібно вміти
жити в мирі.
Бек Барджиль! О, нехай буде він щасливий з тієї довіри царя
Ханукки до нього, а значить і їхнього великого кагана.
Ханукка знову затис тонкими смаглявими пальцями свою бо­
роду і тихим рокітливо-довірливим голосом ощасливив бека:
— Довіру маєш велику, мудрий Барджилю. Від нашого богоєди-
ного і найсвітлішого його заступника на землі — кагана Захари.—
Він легенько ляснув у долоні. На порозі постав тархан Ієхуда.
Тонкостанний, як і колись, з трохи вигнугими колесом ногами
комонника, впевнений у собі. Спокійно блимнув своїми очима на
Барджиля, але так, ніби не примітив його. Влип своїм поглядом у
бека-царя.
Барджиль, який все ще принижено хилився у поклоні, в цю
мить розігнув спину. Обличчя його чи від тривалого схиляння, чи
від прихованого глузування, яке упіймав у голосі повелителя, враз
налилось кров’ю. Почервоніли навіть кутики вузьких довгастих
очей. Але Ханукка не помічав тієї переміни, дивився спокійно в
його бездонні зіниці, ніби своєю терплячістю хотів обернути душу
Барджиля в твердь, яка слугувала б тільки йому.
— Маєш серце, що чує злі замисли і бачить ноги, що прудко
біжать до злочину. Маєш розум, що розгадує гордий погляд і роз­
пізнає льстиву мову. Маєш руки, що вміють схопити супостата в
мить, коли він мечем хоче пролити нашу кров…
Бекові уста криво посміхались. По тілу ворушились холодні
мурахи. Нестримною улесливістю прикривають або велику нена­
висть, або страх, що нуртує в душі велемовної людини. Цар-бек
боїться його і хоче заколисати в ньому спротив? Чи він знева­
жає і збиткується улесливістю, ніби над недоумком? Звісно, це все
Ієхуда! Мабуть, сказав, що не допоміг йому, коли кияни в дани­
ну хозарам вислали мечі. А що міг зробити тоді Барджиль? Радив
правдиво. Зрештою, тархан Ієхуда тим і врятувався, що послухав
його ради і вчасно вислизнув із града на Дніпрі!
Тепер у душі Барджиля здіймалась важка образа на Ієхуду.
Ледве стримував себе божими заповідями: «Не викривай блюзні­
ра, аби він не зненавидів тебе; викривай мудрого, і він возлюбить
тебе». Хто ж був перед ним — блюзнір чи мудрець? Хто ти, царю
Ханукка?..
Зачудовано стежив Барджиль за ним і його, повним міцних зу­
бів, товстогубим ротом. О, такі зубія здатні перетерти ще не одну
хребтину!.. Саркел… Велика сія фортеця наша без правителя. А довкола
и мін твого роду, бек Барджиль. Чи так я мовлю? Хозари твого пле-
мі’ііі иоробилися оратаями. Це — добре. Але вони перемішуються
II глоп’янами. То вже — гріх. Вони покидають свого бога і кладуть
ірі/іи слов’янським кумирам. Це ше більший гріх. Немає правди
\ і поему роді,— Ханукка сумно прикрив свої карі очі великими
і* і > V і м им и повіками.— Іди до свого роду. Бери Саркел. Стережи і
множ землю свою і свій рід…
Кров поволі схлинула від обличчя бека Барджиля. Гостріше ви-
Iту пись круті вилиці. Звосковіла густа смага його шкіри. Його і не
нумшоть запрошувати до палацу царя-бека… Бо рід його — гріш­
ний нечестивий, змішується зі слов’янами, губить чистоту своєї
і’ ропі…
Отже — перед ним був великий мудрець. Він спроваджував його
їйімлні під Ханбалика — тієї частини столиці Ітиля, де жили тільки
пііршіі богом правителі. Беріг чистоту свого роду і своєї віри від
її* чггіивих, таких як Барджиль. Тож великі труди і велика мудрість
Інірджиля — ніщо!..
– Старий я вже для тої праці…— Бек Барджиль ледве розліпив
\і 1.1 Його широкий рот зрадливо опустив кутики.— Мені б десь
і \ і У Ханбалику…— Це було його останнє відчаєне приниження!..
Чннукка співчутливо посміхнувся до нього самими очима.
Діі/і і’ж , пін розумів честолюбні прагнення бека. Розумів…
— Старий тілом та дужий мудрістю наш бек Барджиль,—
Чіиіукка стояв на своєму твердо,— Тож і довіру лаєш: достоїн звер­
ши пі ін-ііике — в малому. Саркел — добра фортеця. Сила, міць її
тужити великій справі…
Ні і >s* і і і і правда. Але бек Барджиль уже не хотів брати її у своє
і i і *11 и і її не серпе. Міцно стиснув тверді уста… Посунувся до две-
I о 1 1 І нрчіїи Ісхуда поспішливо відчинив їх перед беком. Ось ти
ні ні! добрий тархане! Ось яка твоя щира дяка… Певно ж, собі
іі|иімііт’ішв подвиг Барджиля… Тепер бек не сумнівався, що
її чули, ш ий не зронив тут ані словечка, облив його чорним варом
їм і» и Хниуккою, від якого, як і від власної тіні, ніколи тепер не
НІЩІІЛІІІІІСМ. .
ііі 11.марилось ясне сонце над великим градом хозарським.
М ……І и u. порошу, бек Барджиль бачив перед собою дорогу від
Минину’ Чпмvi>і-м до гостиного двору. Дорога ця була хисткою,
•h і і ні і…… нний палац хозарських каганів і иарів стояв на піща-
III и 11 їмv пі громі серед широкої річки Ітиль, яку слов’яни називали
Полюю,
Іііірджпня, як і кожного, что входив і виходив з палацу, супро-
III >пінії охоронці, вели до мосту, за який правили широкі довгі
•иннш і мастилом із дощок. Настил з обох боків скріплювали по­
187 ручні із довгих жердин. Царський палац у такий спосіб з’єднувався
лише із західною частиною міста — Ханбаликом, обнесеним ви­
соким муром. Східні мандрівники запевняють, шо ця стіна була
більшою, ніж знаменита Ургенча-Джурджана…
З цього мосту добре було видно величні обриси шляхетного
Ханбалика. Над ним здіймався височенний мінарет найголовні­
шої — соборної — мечеті і мінарети тридцяти квартальних мече­
тей, при яких були й школи, видніли також круглі бані синагог,
лазень. А внизу, під стінами цих споруд, серед дерев, пролягли рів­
ні вулиці з домами найближчих, найдовіреніших співплемінників
і правителів кагана та царя-бека; тут шуміли велелюдні торжища,
довкола яких ліпилися глиняні хижі челяді і височіли будинки тар­
ханів, беків, етельберів та іншої ханбаликської знаті. Тут же меш­
кали і воїни-мусульмани, яких добирали для охорони можців.
Хозарські кагани і царі-беки, прагнучи вивищуватися над ін­
шими, нікому не дозволяли споруджувати своїх домів із обпаленої
червоної цегли. Тож столиця Хозарії являла собою дивне барвисте
видовисько. Щодо східної її частини Сарашен — «жовтий город», то
вона була відкритою усім вітрам і всім ордам, що котились із близь­
ких і далеких степових просторів… Тут у шатрах і хатинах із лампачу
жили хозари-простолюдини, челядь, ремісники, дрібні торгівці…
Барджиль усе те окинув одним поглядом. Набрав у груди по­
вітря.
Уже пригасав гарячий літній день. Хлюпали об борти і днища
човнів прозорі хвилі ріки. Стрімко змахували над нею білими кри­
лами чайки. Високо в небі пливли легкі пір’їсті хмарини.
Хитаючись на хистких мостинах, Барджиль наближався до
конов’язі, де чекали на нього охоронці. Угледівши свого господа­
ря, втупили у нього свої погляди. Знали, що їхній бек сподівався
на велику милість царя. Відблиски її мали усолодити і їхнє життя.
Бо ж хіба не вони з такою хитрістю і віроломством добули оту
слов’янку з її малолітнім нащадком? Мабуть, бек подарував її в
покої царя, а може й кагана.
Барджиль нікому не глянув ув очі. Ні до кого не посміхнувся.
Люто злетів у сідло свого високоногого скакуна й рушив на до­
рогу, що вела попід стіною до широких західних воріт. А далі — у
степові простори Подоння, на шлях до града Саркела, до білих веж
його нечистого роду…
На душі Барджиля закипав чорний гнів. Думи закривали пе­
ред ним білий світ. Пустив коня ступою. Але раптом спинився,
оглянув своїх мовчазних вірних челядинів. Верхівці також спинили
своїх коней. Ніхто ані звуком, ані рухом не виявив власного роз­
чарування, а може, й обиди чи навіть розпачу. Кривда їхнього бека
так само пекла їх. Були напружені, мов тятиви, затято мовчазні,
188 страшні у своєму бажанні помсти за крах надій. Ладні будь-якої
миті кинутись на ворога й розтерзати його. Хай-но тільки їхній
володар пальцем ворухне у бік кривдника!..
А Барджиль свої образи гнобив у собі. Про щось думав. Спасителі
Не заважали, ждали, доки він рушить з місця. Діждавшись, їхали
мовчки на відстані. Куди? Ніхто з них того не знав. Та коли б і
знав — що з того? Куди бек, туди й вони. Напевне ж, їх одсилали
змову далеко…
Червоно-пурпурове сонце нависло над обрієм. Рожеві хмари
розстеляли тонкі золотисто-сизі паволоки, збивали пухнасті по­
душки й готували постіль для втомленого світила.
Барджиль знову спинив коня. Піднявся у стременах. Нюхнув
повітря. Легкий вітерець котив зі степу п’янкі трунки. Де-не-де
зелений простір перетинався рівними смугами ораниць, виноград­
ників. гаптувався ворухкими цятками отар і стад. Усе те належа­
ло велеможцям і лакузам Ханбалика і червоного палацу. Його ж,
илйдостойніиіого бека Барджиля, звідси випихали на порубіжжя —
до войовничих полян-русів. Мусить їхати. Але має подбати і про
скривджених каганом знатних бранців.
Миттєво спішився, обвів усіх пильним вивчаючим поглядом.
Ніхто не відводив убік очей. Поманив пальцем худорлявого боро­
даня на ім’я Бохан.
Бохан поправив попругу, прилаштовував до сідла сокиру й
сиис.
— Бачив, куди повели княжа з матір’ю? Візьми з челяді кого
хочеш. Знайди їх і приведи сюди. Заберемо з собою в Саркел.
Прозорі сутіні вже сіялися над безкраїм степом. На сірому небі
вирізьбився рогатий місяць. Поряд сяйнула вечорова зірка.
Та в невеличкому стані Барджиля вогнища не запалювали.
Пустили коней попасом, не розсідлуючи. Бохан і кілька комонни­
ків вихором знялися у зворотний путь. Тепер Барджиль потурбу-
сться і про скривджених християн. Його рід нечестивий? Його віра
нова непевна? То нехай подивляться на інші роди і їхню віру!..
Оглянув своїх осторожників. Згадував, хто з них якої віри.
Четверо братів, що завжди нерозлучні, були колись християнами.
Тепер невідомо, якої віри. Зачаїлись, але йому служать вірно. Ось
мін їм зараз нагадає про їхнього забутого бога:
— Ніссі,— гукнув до невеличкої групи своїх воїнів, що куняли
у сідлах. Ті підняли на бека стривожені очі,— Чому ти і твої брати
ніколи не молитесь своєму богові? Ви ж хрещені ромейськими
проповідниками.
— Ми тепер віруємо у твого бога, господине. І в тебе! — випнув
груди й трусонув чорними тугими кучерями чорновусий Ніссі.
Брати його напружились в стременах.
189 — Це добре. Але свого бога не годиться забувати. Я знаю, чого
ви не молитесь йому…— Хотів сказати, що вони бояться наклика­
ти на себе і на свій рід гнів кагана і царя-бека. Та тільки похитав
головою. Ніссі й брати ще більше насторожились. До чого хилить
бек? — Я знаю, ви боїтесь. І всі християни, які є в Хозарії, також
бояться… Немає кому заступитись за вас. Нема! А це — несправед­
ливо. Кожен повинен молитись своєму богові, Ніссі.
— Але ж… християнські храми всюди у нас поруйновані,— не­
сміливо нагадав Ніссі. І втягнув у плечі голову, ніби злякався своєї
відваги.
— Бек Барджиль чує слова свого бога. Він йому каже і захисти
християн у землі своїй, і тобі воздається!..
— Воздається!..— зрадів, вражений, Ніссі…
— А тобі, Ніссі, мій бог велить таке: взяти своїх братів і йти до
Цареграда. Іди, Ніссі, до ромейського царя і скажи: захисти христи­
ян у землі хозарській. Так, мовляв, сказав бек Барджиль, так йому
повелів його бог. Нехай цар пошле сюди своїх мудреців. Іди, Ніссі.
Тобі в усьому поможе твій і мій бог…
Ніссі натягнув повід. Його троє братів стояли поряд з ним, го­
тові йти хоч у саме пекло.
— Іди! — махнув до них рукою Барджиль, і ті зірвали коней в
галоп.
Славина давно вже не молилась своїм богам — вони забули про
неї, і вона забула про них. Та коли рогатий місяць весело хитнув їй
золотим вінцем, серце її враз ожило. Про неї там згадали!
Упала біля вежі на коліна. Здійняла руки до неба. І самі зроди­
лись у душі давно забуті молитви.
— Ти, перший між світилами. Покровитель Ночі й Пітьми всю­
дисущої. Ти, володарю тиші й осторожник дібров та гаїв… Ти,
летюча смерть звір’я лютого й гадин земних! Ти, задруг гіркої долі,
захисник страждучих та голодних… Ти, що породив Громовержця
і не боїшся лика його!.. Місяцю-батьку, погуби ворогів моїх, захо­
вай нас від напасті, убережи від підступу, поверни до нені-матері,
до роду-племені, до краю рідного…
Виговорила усі свої найсвятіші жадання й застигла в німому
оціпенінні. Тільки сльози гарячими хвилями вихлюпували з очей.
Не завважила, як тінь промайнула поміж вежами. Тому здригнула­
ся, коли хтось постав поряд і простер до неї руки.
— Хто се? — сполошилась.
Тінь мовчала. Тільки світила очима до місяця. Бо все мовчало
довкола неї — і широкий степ, і вежі, і коні, і люди.
їх було тут багато — людей, челядинів-бранців. Чоловіків і жі­
нок. Але всі безмовні — їм усім повідтинали язики, щоб не змов­
лялись між собою, і не ворохобили, і не могли втекти. А вже коли
хто і втече, то нікому не розповість про неволю полонянську!..
190 Не могла звикнути до цих нещасних. Хто вони? Русичі, печені­
ги, болгари, яси? Усі безмовні…
Та поряд стояла тінь і смикала її за рукав. Кивала головою,
кудись вказувала рукою. Її хтось кликав.
— Хто? — спитала пошепки й обімліла. їй здалося, що вона так
голосно крикнула — на весь світ. Уже відвикла чути свій голос.
Відвикла чути себе людиною, відколи її, знетямлену, кинуто на
иітрильник.
До неї не звертались зі словами. Давали їсти, пити, укривали
кожухами. Стерегли вдень і вночі, але не розмовляли навіть тоді,
коли їхня лодія прибилась до порогів і вони зійшли на берег, де на
них уже очікувала якась орда. Тут вона вперше спитала у старшого
бороданя: «Куди ми йдемо?» Той ковзнув по її обличчю примру­
женим оком і пішов до ординського хана. Чула, як вони довго
сперечались, викрикували якісь слова, доки бородань спересердя
не кинув до ніг хана важкий шкіряний міх.
Серце Славини уже в котрий раз рвалось зі страху. Зрозуміла:
за неї торгуються. За неї чи за її сина? Притискувала до колін
голівку дитини… Знала вже, що через сина, через Скалка, недо­
ля почала тіпати її, як пасмо конопель на терниці. Комусь він
був дуже потрібен, її Скалко, нащадок київського князя. Ось коли
вона кляла себе за непослух, слала прокляття родові своєму за
гординю. Сиділа б оце за високими заборолами терема, ніхто б і
не подумав важити на життя і волю князевого нащадка. Хіба що
Лупкиня… Се все вона, вона!.. Лютісна хозаринка!.. У великих очах
Славини не висихали сльози.
Тепер її із Скапком кудись доправляли — чи хочуть продати
диким ординцям? Чи надумали втопити біля ревучих дніпрових
порогів?
Одначе коло порогів їх пересадили з лодії у вежу. Високі, плете­
ні із лози колеса м’яко покотили їх степом на схід сонця. Маленьке
повстяне виталище було застелене баранячими шкурами. Від них
смерділо. Над шатром роїлися хмари мух. Славина була в розпачі.
І тоді бородань вперше сказав їй по-слов’янськи:
—Ховайся від цієї нечисті у вежі…
Вона більше не вилазила з вежі, доки не настала тривала зу­
пинка. Власне, її сполохала глибока тиша. Тоді вона вперше по­
бачила змучене лице жінки, що просунулась за полог її вежі. Потім
всунулась і вся постать її. У брудній сірій хламиді, підперезаній
очкуром із сириці. Білий убрус низько насувався на дугасті брови.
Очі сльозились у густих сіточках зморщок смаглої, ніби видубленої
шкіри обличчя. Припала до неї.
— Скажіть же нам хоч слово людське! Де ми? Куди нас везуть?
Тітуню, рідна…— Славина заглядала жінці в обличчя, раділа їй. А
191 та мовчки гладила її по плечах, по спині, по голові, очі її тьма­
рились сльозою. Вона тільки хитала головою. З рота виривався
якийсь стогін і клекіт. Без’язика людина! Скатована чиєюсь без­
жальною рукою… То оце і її чекає така доля?
Славина намагалась здогадатись, що хоче сказати їй ця нещас­
на жінка. Та повела рукою довкола шиї — мовляв, зашморг полону
на ній.
— Авжеж, полон…— здогадалась Славина. Пригадала, що хан
біля порогів називав її бороданя беком. Одягом він був схожий
на хозарських купчин, що торгували на подільському торжищі. Та
й кому вони із Скалком були найпотрібніші? Звісно, хозарській
царівні.
— Мабуть, ми в хозарах…— промовила Славина. І жінка
ствердно закивала головою. Отже, хозарський полон.— Що ж буде
з нами? — зажурилась Славина.— Нас викрали, жоно…
Без’язика жінка насторожилась.
— Жона київського князя Тура Чечак — хозаринка. Хотіла за­
брати сина мого, княжича. Я не дала. А тепер ось опинилась з ним
в полоні…
Жінка не зводила з неї очей, з них рясно котилися сльози.
Від того на серці Славини стало ще тривожніше. Довкола,
скільки сягне оком, бачила стада худоби. В тому стойбищі, де вони
тепер були, в таких же вежах, як у неї, і в гірших — сірих, лата­
них, перекособочених,— жили пастухи, доярі, погоничі… їх було
багато — не злічити тих чоловіків і жінок. І всі безмовні, як і та
приставлена до неї жінка.
Була вона ще не стара, але вироблена, змучена, кощава, з ши­
рокими долонями, довгими, у синьому мотуззі жил, руками, по-
репаними п’ятами, усі тут ходили босоніж. Хто вони? Певне ж, її
краяни, бранці-русичі. Вони також цікавились нею. Приходили
до її вежі, довго стояли чи сиділи поряд, інколи посміхались до
дитини, брали за руку, водили довкола вежі.
І ось поряд із нею стоїть та знайома жінка, настійно цупить
за рукав, кудись тягне її. Хто може кликати її? Певно, у гості за­
прошують… Жінка зайшга до вежі, взяла на руки сонне хлоп’я і
повела стривожену Славину за собою. Якісь передчуття вели її в
темінь нічного степу.
Вона прийшла до краю стійбища, яке упиралось в широку ріку.
Чорне небо немовби перевернулось і впало у плесо ріки. В ній
також мерехтіли зоряні світи, пливли світлі хмарини, купався ро­
гатий місяць. Ось їм назустріч, від берега, ідуть двоє мужів. Ніби
знайомі постаті. Підійшли близько, зовсім близько, так що вона
відчула різкий запах їхніх хутряних одяганок. Десь уже чула той
запах…
192 Не встигла пригадати, де чула той запах, як її підхопили на
руки. В ту ж мить проснувся Оскол і коротко крикнув. На хвиль­
ку отямилась, та якась верета закрила її голову — ні крикнути, ні
дихнути… Відчула тільки, що лежить на колінах у вершника і що
її мчать кудись у безвість. Копита коней глухо били в суху землю,
туго натягнутий бубон…
І знову був світанок. Бек Барджиль дав знак спішитися для
перепочинку. За спиною лишився чималий путь — не менше двох
фарсахів. А від Ітиля до Саркела ще гой скільки — усі тридцять
фарсахів набереться. Тож потрібно берегти коней.
Горіли вогнища. На вертелах шкварчали тушки ягнят. Барджиль
сидів на знятому з коня сідлі, яке тепер правило йому за стілець.
Довкола сиділи його вірні осторожники. Десь в степу почувся тупіт
копит, а невдовзі коло них спішився загін комонників. Зав’язалась
звичайна балачка — куди мчать і пощо? І раптом Барджиль чує
знайомий голос Ієхуди. О, тархан кудись поспішає, криво посмі­
хається бек.
— Тархане, сідай-но до вогнища! Гостем будеш. Пригощайся
м’ясом ягничок…— Очі Барджиля аж надто іскряться, рот розтягу­
ється у приязній посмішці.
Ієхуда насторожено прислухається. Чого б то? Втягує тонкими
ніздрями пахощі диму, м’яса, степу. Ніби ненароком глипає на
бека.
— Украли твою бранку з дитям…— сказав неголосно й одвер­
нувся.
— Як це? — обурився Барджиль і схопився за руків’я меча.
— Це ти зробив. Я знав, що так зробиш. Але краще поверни,—
Довірений радець Ханукки також поклав руку на черень меча.
— Як я можу красти те, що даровано нашому цареві! — обурив­
ся Барджиль.— Це ти… ти її сховав кудись… а може, й убив! — не­
самовито скрикнув бек.— Ти хочеш зганьбити мене перед каганом
і царем! Я знаю твої потайні наміри!..
— Поверни бранку з дитям! — твердо наполягає Ієхуда.
— Ти продав її комусь! Я все розповім! Усе…— Барджиль ско­
чив на коня охляп.— Я розповім нашому повелителю, кого він
пригрів біля себе! — У повітрі свиснув батіг, кінь під ним став
свічкою. Бек осадив коня, зліз, припасував сідло, окинув погля­
дом осторожників. Побачивши, що ті уже на конях, махнув рукою.
Нони рвонули слідом за своїм беком — рішучі, відчайдушні, гнівні,
помчали назад до Ітиля, до червоного царського палацу.
Ієхуда зі своїми комонниками летів слідом. Він не сподівався
на такий вчинок бека Барджиля. Хитрун цей бек. Підлий хитрун —
знає, як відвести від себе підозру. Хоче в усьому звинуватити його.
І 1 І,їм 345
193 Але йому вірні люди сказали, шо то Бохан вихопив вночі Славину
із Осколом із рук безмовної челяді, яка належала йому, Ієхуді…
Бека потрібно все ж завернути. Бо ще й справді зумів перекона­
ти Ханукку, що в усьому винен Ієхуда, що він, а не Барджиль хоче
привласнити собі нащадка полянської землі для помсти за свою
ганьбу. Треба негайно ж спинити бека! Небезпечний і підступний
хитрун! Рід його, що осів на пограниччі ромейських і полянських
володінь, вгризався у нові простори Подоння, обростав радцями і
воями із слов’ян і ромеїв, був зв’язаний з ними якимись незрими­
ми нитками… Барджиль був дуже небезпечний.
Краще зараз же помиритись з ним!..
Ієхуда обігнав своїм тонконогим скакуном Барджилевого оги-
ра. Зупинив розлюченого бека.
Бодрич Местивой стояв на чатах, обіпершись на спис, і думав
свою невеселу думу. Ось уже два роки, як дружина витязя Буя слу­
жить у великому і дивному, воістину царському городі. А він усе
не може звикнути до тих див, які тут оточують людину, не може
збагнути їх.
Жив, як тарган під склянкою,— усе довкола бачив, але нічого
не тямив.
Ось і нині. Стоїть він на чатах у великих розкішних покоях зна­
тного константинопольського урядовця Фотія — бо саме в нього ви­
тязь Буй знайшов притулок зі своєю дружиною. Стоїть і стереже бі­
бліотеку — величезну залу, де на полицях уздовж стін стоять книги.
Книги, книги… Важкі, в товстих окладах, золотом розцяцько­
вані, часом різьблені й плетені із срібних пластин. У себе, у сво­
їй землі, Местивой тільки чув про книги, в яких нібито зібрана
мудрість усіх богів і усіх людей. Але не бачив жодного подібного
творіння.
Інша справа, коли написи знаків роблять на камені, чи на бе­
ресті, чи на пласких навощених дощечках. Такі є у бодричів, у
новгородців, у киян. Але щоб стільки книг! Хіба людина здатна
прочитати отой огром?
Та ще дивніше Местивою, що господар їхній, значний царе-
градський велеможець Фотій, щовечора тут збирав гостей. І тоді
починається!.. Фотій щось вичитує в тих книгах, щось промовляє.
Гості кидаються до інших книг і щось заперечують йому. Балачки,
балачки… цілими вечорами, а то й днями.