Дивно йому, як це можна стільки розмовляти і нічого не роби­
ти? Чим же гоноряться вони один перед одним? Балачки — то не
робота для людини. Боги дали їй руки, аби творила ними — орала,
сіяла, будувала, шила, кувала. Як же інакше добути для життя все,
що потрібно? Роботою. Язик же дано для молитви та щоб пам’ять
194 І>оду свого людина могла передати нащадкам. А ці одне знають:
розбалакують, а то ще й крик здіймуть. І все — таємно. Для того і
ставляють сторожу під дверима.
Цього аж ніяк не розуміє Местивой. Знає лише, що має отут
стояти на чатах і дивитися пильно, аби ніхто чужий не пробрався
до бібліотеки, не зачаївся десь за статуями богів, щоб ніхто не
підслуховував тих балачок. Так суворо велів Бую господар їхнього
дому Фотій. Через свого довіреного мужа із слов’ян Костянтина,
через нього усі повеління й розтлумачують воям Буя, бо все ж
слов’ян у Буєвій дружині чимало, а мови їхньої, чи свейської, чи
урманської, ромеї ті не знають. Отож і дружба зав’язалась між
Местивоєм і тим Костянтином.
Цей Костянтин молодший за бодрича, можна сказати зовсім
іще юнак. Приходить сюди з іншими хлопцями, також слов’янами.
Живуть вони у Цареграді давно й навчаються у різних схолах і мо­
настирях. Буває, тижнями просиджують у тій бібліотеці, читають,
пишуть щось. Костянтин же тут старший бібліотекар. Розмовляє
він трохи не так, як бодричі або поляни в Києві, але все ж зро­
зуміло — по-слов’янськи. Каже, що так говорять усі в його маке­
донській землі, у граді Солуні. Фотій же наставляє Костянтина і
його содругів істинному божому слову. Костянтин про те інколи
оповідає Местивою. Ніякої погорди в ньому. Тоді входить у душу
бодрича полегкість. У дружині Буя життя його минає у мовчанні, як
у без’язикої тварі, бо всі вони вої-варяги, були від різних племен і
спілкувалися між собою більше руками та очима. Єдине, що їх звело
і тримало, то це жадоба до наживи, а найперше — золота. Золота!..
Бодрич спочатку теж мріяв, що роздобуде якусь дещицю, воно б
знадобилося. Тепер переконався — жорстокі й скупі ромеї не дуже
щедряться. Єдина втіха — різних див набачився донесхочу… А по­
чути рідне слово — то справжнє свято. Дяка солунцю Костянтину,
веселить душу, рятує від туги.
Шкода тільки — останнім часом якась хворість вчепилась в
його кістляве тіло. Зжух молодик, ніби аж зістарився, з виду став
старшим за Фотія, а йому ж не більше тридцяти. Став чужитися
людей і Местивоя уникає.
Шкода!.. Хто тепер йому оповість, що читають і що перепису­
ють учні Фотієві, що вписують у свою книгу — «Словник»? Мовив
колись, що тлумачать там давні слова, аби легше було читати древ­
ніх еллінів і святе письмо. А ще мовив, ніби складають книгу при­
казок і прислів’їв для свого учителя Фотія. От і Местивой дещо
хай підкаже йому. А Фотій використає їх у своїх промовах перед
молодим царем Михаїлом і юним царевичем, якого він виховує.
Мовив іще, що ці промови не до вподоби багатьом патриціям, осо­
бливо патріарху Ігнатію.
195 — Хто такий патріарх? — Местивой зачудовано заглядав в об­
личчя Костянтинові.
— Це по-вашому — головний волхв.
— Як на Арконі?
Але Костянтин не знає, який волхв на Арконі. І тоді оповідає
Местивой, що на Арконі живе найголовніший бог Світовид і його
волхв.
Костянтин, усміхаючись, терпляче пояснює:
— Найголовніший бог, його дух живе тут, у цих великих хра­
мах. Ти був у храмі святої Софії? Його поставив перший імператор
Візантії Костянтин Великий. Він і був першим християнським ца­
рем. Через те істинний бог Тісус Христос і сподобив цей град. Чи
бачив ти. Мостивою, інший такий град на землі?
Местивой, звичайно ж, подібного не бачив. Тож виходить, що
ромейський бог є найбільшим і найсвятішим на землі. Одначе
хотів би Местивой уже й додому. Туди, за Лабу, до скелястих
берегів Старгорода, де жив колись його рибацький рід. Жив! А
тепер нема — побрали всіх у полон, продали свейським витязям-
варягам… Але як там пахне земля! Тут вона без пахощів — тут усе
здувають вітри, які щоденно міняють напрями. Такі ж мінливі, як
і наміри самих велеможців цареградських…
Вони бояться один одного, стежать один за одним, того й дру­
жини великі наймають, щоб їх стерегли. Того й добирають чужо-
сторонських воїв, аби не розуміли ні їхніх слів, ні їхніх намірів.
Навіть цар Михаїл, кажуть, залюбки бере до себе на службу варягів.
Своїм, ромеям, не довіряє власного життя. Тут і велеможці, і царі
вбивають один одного, труять, засилають на безлюдні острови.
Нещодавно убили імператора Льва Вірменина. Тремтить, ма­
буть, на золотому своєму столі і новий цар Михаїл. Та, може, не
дуже й тремтить, сподівається на поміч свого дядечка — Варди
і своєї матері Феодори. Вони й державили тут. А оце недавно
Варда, мовив Костянтин, заточив свою царственну сестрицю в
монастир і став єдиновладним кесарем. Молодому імператорові
Михаїлу підсуне то одну забавку, то другу. Той і тішиться. Гасає зі
своєю ватагою іультіпак і пройдисвітів по цареградських околи­
цях у пошуках пригод. Отож Фотій і наставляє Михаїла: довкола
імперії он скільки подій! Араби-сарацини відібрали всю Сіцілію,
Кріт, болгари витіснили з Балкан ромейських владців — і їхній
цар Борис-Радівой відхопив чимало імперських земель… А в са­
мій імперії? Проти бога і його служителів істинних піднімають
голову єретики-павликіани та іконоборці, що не визнають зобра­
ження бога на дерев’яних дощечках-іконах. Від зненависті до су­
щих законів вони підтримують одвічних ворогів імперії — арабів
і помагають їм воювати її землі. Відважний морський полково-
196 нень Никита Орифа ледве стримує арабський флот біля островів
Т ро й с ь к о го моря…
Тож під впливом Фотія імператор ніби очуняв. Відтоді, як Варда
проголосив себе кесарем, Михаїл став уникати пиятики і гультяй­
ства. Здружився з новим приятелем — своїм конюшим Василієм
Македонянином. Із простолюдинів цей конюший, свого часу по-
нонений був болгарами і виріс в їхньому полоні, у Македонії. Того
II Македонянин. Фотію це не вподоби: чому може навчити цей ко­
питній раб і простолюдин імператора? Якій державній мудрості?
Фотій лютує, мовив Костянтин-солунець.
А йому, Местивою, від цього образливо: як простолюдин, як раб,
іч> вже й не рівня державцю? Ще й як міг би простолюдин державити,
не гірше Варди чи Феодори!.. У Фотієвих жилах грає возносливість
патриція і зневага до них, простих людей, що не мають багатств, а
мусять заробляти на хліб насущний своїми трудами тяжкими.
Але тепер солунець нічого не оповідає. Местивою скучно сто­
яти отак на чатах і нічого не знати, що діється довкола. Зі стін
зали дивляться темноокі жовтаві парсуни святих, мудреців, яки­
хось державців. Одні допитливо заглядають йому в душу, інші на­
сторожено дослухаються до його кроків, а може і до його думок.
Ще інші позирають на величезні різьблені двері, які ведуть до бі­
бліотеки. Мовляв, пильнуй, не змикай вежд своїх, за це — золото
бряжчатиме у твоїх гаманах!
Местивой сторожко поглядає на двері. І враз бачить, як вони
безшумно розчиняються, а в їх отворі постає якийсь невідомий
чоловік у короткій білій туніці, у білих ногавках. На голові — гли­
бокий капюшон від широкої пенули, що ховає обличчя й руки
невідомого.
Местивой кидається йому назустріч — перетинає шлях списом.
Той спритно хапає спис і — о, яка сила в руках! — відкидає осто-
рожника зі своєї дороги. Тоді Местивой крикнув:
— Гей, браття! На поміч!..
В цю мить із бібліотеки вийшов Костянтин-солунець. Як ніко­
ли, блідий, гостроносий, очі блищать лихоманково.
— Пощо шумиш, Местивою? Пропусти його.
— Хто він? — уперся осторожник.— Як зайшов?
— Пропусти, мовлю ж тобі. Се єпарх Константинополя Никита
Орифа. Наш соумисленик.
Местивой незадоволено відводить убік спис. А поряд з ним уже
стоїть Буй з кількома воями. Костянтин махнув до них рукою,
мовляв, ідіть, помочі не треба. І ті мовчки пішли назад, зиркнувши
чле на бодрича.
Єпарх Цареграда!.. То навіщо ж ховається? Тут, певно, якась змо­
ва. Местивой запитливо подивився на Костянтина-бібліотекаря.
197 — Він… із вами?
Той приклав палець до уст.
— З нами усі, хто жадає імперії величі. Проти нас усі, хто хоче,
аби Візантія схилила голову перед латинянами і Римом.
Местивой тільки плечима стенув. Хіба мало тої величі має
Ромея! Хто посміє урвати її чи поменшити? Довкола чує безкінеч­
но: Рим… Рим… Римський папа — ворог візантійського патріарха…
Отже, кожен із них хоче вивищитись один над другим. Та навіщо
слов’янину Костянтину встромляти голову у цю непевну справу?
Книги — то інша річ…
— Брате,— осмілився бодрич,— адже ти слов’янин. А чиниш
яко ромей. Прийняв бога їхнього й ім’я. Пощо так печешся за
велич іншого народу?
Костянтин прикрив свої виболілі сині очі важкими підпухлими
повіками. Плечі його піднялися, вигострилися, ніби чорна святен­
ницька ряса на них раптом поважчала, потяглася донизу. Може,
тоді вперше в житті він інакше подумав про себе і про своє місце
отут, у Константинополісі. Коли ж розклепив повіки, Местивоя по­
ряд не було. Певно, посоромився своїх слів, так і не дізнавшись, як
вони глибоко зранили серце знаменитого Фотієвого бібліотекаря.
Костянтин вийшов на подвір’я, сів на теплі мармурові сходини,
підпер тонкою рукою голову і застиг у нерухомості. Дивні думки
снували в голові, забивали дихання, прискорювали биття серця.
Іноді здавалося йому, що думи відривають його від цих мармуро­
вих сходів, від цієї кам’янистої землі, здіймають над величавим
святим городом, що виблискував на сонці золотими хрестами, гла­
дінню білих колон, шпилями церковних бань, красою статуй. І він
летить над бірюзовим мигтінням затоки Золотого Рогу, повертає
за Боспор. І вже там бачить свою землю, град свій — Солунь, дім.
Білокам’яний, з водограєм і портиком…
У затінку витких виноградних лоз, що змережили стіни муру, си­
дить біля столу його статечний вітець — Лев. Семеро старших братів
по черзі читають йому псалми із святого письма. Найостаннішим
читає він, Костянтин. Бо він восьмий син у свого батька. Кволий,
тендітний хлопчисько, якого завжди ображали старші брати — то
за чуба скубнуть, то язика покажуть, то стусана під ребра дадуть.
За це їм, щоправда, перепадало від батька і від найстаршого брата
Федора. Та хіба за кожну образу будеш скаржитись? І він придумав
тоді помсту: усіх перегнати в науках.
От і вийшло, що зумів найглибше тлумачити святе писання.
Тож щоразу, коли поважний урядовець Солуні, правитель усієї
Славинської провінції у Македонії, Лев збирав довкола себе си­
нів, щоб пересвідчитися в їхніх успіхах у навчанні, найменший —
Костянтин — вражав несподіванкою…
198 І Іригаднлося, як одного разу Костянтин розкрив перед батьком
писання Григорія Богослова. Богослов?! Наймудріший, найнедо-
і’гупніший філософ із усіх отців християнської церкви!.. Отрок
побожно складає на грудях руки і починає проказувати його по-
ірецьки, потім латиною, на довершення уже по-слов’янськи…
Лев-отець розчулено витирає очі. Старші брати побожно засти-
ілм — на їхніх обличчях захват! І покута.
Слава про вченого отрока докотилась до Константинополя, до
царських покоїв. Тоді й розшукав його Фотій і взяв у задруги си­
пові царя Михаїла. Костянтин припав до еллінської премудрості —
філософії, риторики, математики, астрономії, музики… Учився ра-
юм із цесаревичем. Увірував, шо се бог-вседержитель спрямував
його по цій стезі за терпіння і за працелюбність. Воістину — душа
ірудолюбивих насититься!
Отак і став священиком, а згодом бібліотекарем у Фотія, його
першим і улюбленим учнем, довіреним у його потаємних справах.
Та вкусивши вдосталь благодаті наук і чужої мудрості, забув юнак
про рідний люд, який гибіє в неуцтві й ідолопоклонстві. В його сер­
ці, бач, не знайшлося місця тим, хто позбавлений радості пізнання
мудрості. Вузькодухий! Він сам упивався радістю і вознісся духом над
темними — теж сам… А довкола — нечестивці виношують злі умис­
ли, спрямовують серце до злодійства, сіють чвари між братами. Він
усвідомлює зараз, що все це — зло; а як бути далі?
Дай благодіяння тим, хто потребує його, Мудрість і Розум охо­
ронятимуть тебе!.. Нехай з твоїх уст не спурхне лживість і лукав­
ство. Згадай, що ти єсть слов’янин, що народ твій — слов’янський!..
Могутній силою, дужий думкою.
Ось бодрич Местивой аж з берегів холодного Велетського
моря. А на полудень від них живуть лужичі, морави, чехи, ду­
найські слов’яни, на сході по Дніпру слов’яни-руси аж до Понта
Гвксінського розселились. Хіба всі вони не чекають віщого живого
слова мудрості твоєї, Костянтине? А ти наситився нею сам і жи­
веш тим, що розумом своїм даєш користати урядникам і держав­
цям ромеїв. їх піднімаєш мудрістю і словом над іншими народами
і над своїми ж братами слов’янами.
О, брате бодричу, сам не відаєш, які мислі розбурхав ти своїми
щирими словами в душі Костянтина-солунця! Він тепер знає, яку
ношу звалить на свої плечі, в чому утопить біль свого серця. Його
не лякає та пагуба, яка, чує він, уже підкочується до його знемо-
женого тіла. І та, котра відкинула його простягнуту руку, котра не
ібагнула його палкого погляду, правдивіше — не захотіла збагнути!
потім буде лити над ним одвічні сльози… Тепер він не побоїться
вголос назвати святе ім’я возносливої красуні Цареграда, дочки
< парха Орифи… Це вона, лукавиця Єлена, прислала свою відмову
199 через батька. Щоб осоромити його, Костянтина.
Єлено, він ніколи не буде соромитись своєї любові. Знає, сер­
це — дужче за розум. Любитиме тебе і такою. Але — на відстані.
Не докучатиме тобі своєю з’явою під вікнами твого дому, біля
твого саду. Ти залишилась уже в минулому його життя. Майбутнє
ж, скільки вже лишилося того життя,— віддасть рідному народо­
ві, слов’янству. У ньому прокинулась гордість слов’янина! І слово
його мудрості стане щитом для захисту й возвеличення слов’ян.
«Аз єсмь твій щит, народе слов’янський… Сподівайся на мене…
Сподівайся!»
Костянтин ледве не скрикнув від несподіванки. Перед ним сто­
яв Фотій. Підхопився на ноги так рішуче, що аж хитнувся і ледве
не впав. Фотій міцною рукою підтримав його благе тіло.
Дебелий, плечистий, чорнявий муж сей, Фотій, приязно по­
сміхнувся до юнака. Чи варта любов, ота Єлена, щоб доводити
себе до знемоги! Таки ж не варта вона такої жертви. Але не сказав
Костянтинові цього — засліплений коханням не вірить зрячим!
Ворухнув широкими чорними бровами, підняв руку як для благо­
словення.
— Я щойно від єпарха, Костянтине,— гуде Фотій.— Никита
Орифа дав свою згоду,— Він вдоволено, рокітливо сміється. Дарує
ласку своєму бідолашному учневі.— Бери шлюб з Єленою.
Костянтин зблід, міцно стулив повіки. Хруснули тонкі пальці.
Єлена відмовила, а Фотій уговорив батечка.
— Ні, вчителю мій… Я — передумав. Я — недостоїн. Я знаю, ти
умовив Никиту. Але Єлена не знайде зі мною щастя.
— То знайдеш ти! — здивувався Фотій.— Ти заслужив його,
Костянтине.
— Як же можу знайти щастя з жінкою, якій принесу нещастя?!
Отче! Моє щастя — в пізнанні бога.
— Але бог дав мужу любов до жінки. Без неї муж — що кадило
без вогню.
— Учителю! Не матиму я щастя від жони нещасної… Віддаю
себе в руки богові нашому.
— Хай благословить всевишній…— розгублено пробубонів
Фотій і пішов по сходах до палацу. Уперше в житті він був незадо-
волений своїм учнем…
Коли Местивой-бодрич увечері робив обхід Фотієвого саду, що
виходив до Золотого Рогу, несподівано на березі наткнувся на не­
рухоме тіло Костянтина. Узяв його легко на руки, переніс до аль­
танки. Почав розтирати руки й груди.
Солунець опритомнів.
— Брате Местивою… Одвези мене в монастир…— тихо попро­
сив.
200 — Гаразд, відвезу. Та в який же?
У монастир господа-вседержителя — Пантократора. Тільки
нікому — ні слова про це…— благав Костянтин.
— Ні слова! — пообіцяв Местивой.
І не відав, що тої миті Костянтин назавжди розпрощався зі сво-
іто молодістю і з своїм минулим життям. Уже нова дорога чекала
на нього.
У браму Фотієвого двору стукало четверо вершників.
— Хто єсте? — кинувся Местивой.
— Ніссі з братами! Від бека Барджиля із хозарського Степу.
Хочемо бачити господина…
— Чекайте! Покличу…
Фотій здивовано вислуховував посланців бека Барджиля…
Три сивих дідиська — Соловій, Сварун і Німаня — сиділи на
лаві, обіпершись на свої могутні ковіньки. Слухали оповідь нов­
городця Вадима про те, як вони билися за свою волю з боярами
і находниками-варягами. Посікли тоді голоту біля Волхова, неба­
гато добралося до берега й ускочило в лодії. Припливли сюди, до
Києва, просити помочі у князя Тура. Але чи буде та поміч?
Спливло уже чимало часу. Новгородці заснували собі за
Глибочицею слободу, побрали у жони киянок. Про війну з боярами
призабули. Що ж робити йому? Іти до князя й нагадати про се?
— Князь Тур збирає дружину у Степ,— мовив Соловій.
Скільки Вадим живе у Києві, стільки й чує: степ… степ… До
полудневих порубіж, мовлять, прикотили нові орди. Через хозар­
ський Степ. Спочатку ніби вони воювали проти кагана хозарсько­
го, тепер виступають на його боці. Зараз має до Царгорода повес­
ти купецьку валку можний купчина Скоптій. Вельми багато добр
князівських і боярських повезуть туди на торги! Тож треба сей путь
убезпечити від Стену.
Знову той клятий Степ. Котить безкінечні орди на землю по­
дніпровських слов’ян-русичів. Були печеніги й булгари, торки і
тузи. А тепер хто?
— Мовлять, якісь угри. Мовлять, цар-бек Ханукка видав одну із
своїх дочок за угорського воєводу Леведія і проголосив його хозар­
ським князем. Ті угри дуже сильні, войовничі, жорстокі.
— Але де вони?
— У Степу!.. Десь там їх треба шукати!..
Дивується Вадим: скільки живе у Києві, не бачив ні тих хозар,
пі печеніжинів, ні булгаринів. Питав, чому так?
— Не бачив — бо не пускаємо, сину, близько.
Не віриться щось.
— Чи така вже велика біда — той Степ? — сумнівається
Вадим.
201 Діди дружно хитають бородами. Відколи живуть на світі,
пам’ятають, що Степ — одвічний їхній ворог. Що він завжди пахне
бідою, той несходимий, бездонний, як небо, степ…
— Хозари напускають на нас все нові й нові орди. Не забувають
нашої данини мечами… Через те і викрали Славину нашу…
Вадим не раз чув оповіді про Славину і княжа. Певно, що для
цих людей Степ хозарський був тяжкою реальністю. Тепер і Вадим
готується йти проти нього з дружиною князя Тура. Гніва збирала
його у похід з надією, що йому вдасться знайти десь там її родину.
Бо де ж бути Славині й Буслу, як не у хозар?
З нового полотна пошила кайстру, складала в неї перепечі,
сало, цибулю, сіль… Щоб вистачило і своїм, коли зустріне їх. А що
Вадим їх зустріне — не сумнівалась. Коли вранці молилася на бере­
зі Дніпра, боги добрий знак їй подавали. З хвилі випірнув старий-
престарнй Водяник. Ударив по плесу величезним хвостом, виляски
пішли довкола; тоді набрав у рот води й пустив угору віяло бризок.
Застогнав, чи глухо реготнув — і пірнув під очерети. Гніва здогада­
лась, що то Водяник добро віщує — сіла на човник і попливла до
невода. А там сила-силенна риби! Стільки нагнав у сіті, що повен
човен риби натрусила. Тепер і Вадимові юшки наварила. А щоб і
далі риба ловилась, понесла Водянику добру грудку солі…
А ще бачила у неділю зелених мавок. Дівчата ті вибігли з дібро­
ви й повели свій танок на галявині. Як забачили її здаля веселунки
із заквітчаними косами, то привітно помахали руками і шубовсну­
ли у воду. Тільки піна колами пішла. Треба віднести на галяву глек
молока. Хай добрі духи землі й води поможуть Вадимові у тому
хазарському Степу знайти її рідню…
— Бусла мого відразу впізнаєш, сину,— напучувала Гніва
Вадима.— Він викапаний тобі птах — такий цибатий, і чуб ост­
рішком стирчить. Ніс тонкий та доший, над вусом загнувся. Ну
бусло, та й годі…
Вадим слухав і дивувався, як то може людина бути отак схожою
на птаха… А коли здибався із ним, то побачив, що й таке буває.
Але доки зустрів його, проминуло чимало гарячих літніх днів.
Київський князь Тур довів свою дружину до ревучих порогів
Дніпра і став табором на перепочинок. Посилав верхівців оглядати
принишклий простір плавнів. На третій день увечері до порогів
підійшла численна плавна дружина воєводи Ольми. Опустила ві­
трила, витягли лодії на берег, прилаштували на волоки і потягли
берегом нижче порогів. І тут князь Тур покликав Вадима:
— Бери своїх новгородців і йди з Ольмою до Сурожа. А я по­
веду свою рать до Білої Вежі. У Сурожі беріть воєводу і разом з
його воями піднімайтесь по Дону до Білої Вежі. Звідти й рушимо
на супостата…
202 Вадим тільки кліпав очима. Київський князь ні з ким не держав
ради, просто давав наказ, що хто має робити. Це було не в звичаях
новгородських. А де ж віче мужів і вічева мудра рада?
Все дивувало тут Вадима. І владність князя, якого всі слухали, і
іотовність воєводи Сурожа іти з київським князем супроти хозар.
І ті найперші вороги полян-русів хозари, яких треба шукати за
тридев’ять земель…
Дніпро-Славута все ширше розсував своїми могутніми пле-
чиськами береги і все стрімкіше ніс лодії київських дружин.
Вони йшли слідом за купецькою ватагою Скоптія, що поспішала
на велелюдні царгородські торги. Дніпро і пороги пройшли без­
печно. Ольма тепер не вельми поспішав за Скоптієм. Коли ви­
пливли в море, тисяцький Ольма завернув свої лодії до острова
Березані. Тут набрали борошна, прісної води, пшона, і київські
вітрильники полинули по морському безмежжю на схід сонця. З
лівого боку час від часу виринали з сонячної імли сині шпилясті
обриси гір, над якими купчилося громаддя сивих хмар. Там була
Гавріда.
Та ось у світанковому рожевому сяянні неба чітко вирізьбились
чорні гранітні вежі. Ольма, що сидів на кормі першої лодії, під­
няв угору свій бунчук і нахилив його в бік берега. Враз перестали
рипіти весла в уключинах, лодії завмерли. Усі здогадались: вони
перед Сурожем.
Опустили вітрила і почали тихо підпливати до скелястого бе­
рега, що ховав своїм камінням лодії від тих веж. Та, певно, не
сховав.
Уже в обідню пору до них наблизилася гостроноса грецька хе-
ландія. Із неї вийшов бронзовотілий світлочубий муж і попросту­
вав прямо до Ольми. Ступав широко, вільно; на його довгій туніці
із червоного шовку видзенькувала золота верижиця; високі, тон­
кі ноги були обплетені реміняччям, яке тримало товсту дерев’яну
підошву. На щиколотках подзвонювали золоті ланцюжки. Відразу
було видно, що йде державець, володар, воєвода. Ольма встав із
лавиці в лодії і пішов йому назустріч. Вадим рушив услід.
Наблизившись до Ольми, сурожець поклав на пісок свій меч.
Те ж саме зробив і Ольма. Трохи повагавшись. Вадим і собі зняв
опоясся з мечем і поклав перед собою. Тоді сурозький воєвода
блиснув білозубою посмішкою і сказав чисто по-слов’янськи:
— Борзо ведеш свої лодії, воєводо! Ай да як ладно!..
— До тебе, брате, спішили,— похмуро осміхався Ольма.
— Бачу! А що хозари — мовчать?
— Нишком лукавлять. Із Білої Вежі насилають орди, а потім
підходять за Дон і відсиджуються за мурами Саркела.
— Відомо сіє,— сміється сурожець.— То ж хитрець Петрона
203 Каматіра ставив тоті мури. На прохання царя і кагана. Тепер там
володарює бек Барджиль.
— Барджиль? Старий лис! Колись викрав з Києва Турового на­
щадка — Оскольда. Тепер ось орди шле… Маємо вгамувати його
мечем. Тур мовив, що підеш з нами. Не передумав, Бравлине?
— Думаю!..— знову білозуба осмішка.
Вадим ступив крок ближче. Он хто се перед ним…
— Недавно відігнав від Сурожа хозар і угрів. Не пошкодить ще
раз помахати мечем у них під носом.
Бравлин гордовито кинув погляд у бік мовчазного воєводи, що
чипів за спиною в Ольми. І раптом захлинувся ніби власним смі­
хом. Очі незнайомця не те що пильнували за ним, а вчепилися,
влипли, влізли в його очі, в рот гарячково ловили кожне слово,
кожен порух. Від напруги почервонів рубець на щоці. 1 ті очі —
сині-пресині, як далеке небо над рідним далеким овидом… Щось
тьохнуло, стрепенулось у серці Бравлина, і ніби хтось підказував,
втискував у його уста ймення брата… А хтось інший стримував.
Звернувся до Вадима просто:
— Маєш щось сказати?
— Маю…— прохрипів Вадим.— Отця свого, Величара,
пам’ятаєш?
Бравлинові уста здригнулись. Таки ж це він, Вадимко їхній…
— Що з ним?
— Душа його у Вирай полетіла. Від руки боярина Гостромисла
загинув. А мама Дана, яко зозулиця сива, тебе все виглядає…
В очах Вадима загусла туга. Цей мовчазний муж раптом наїжа­
чився, колючим, гострим своїм поглядом ніби здирав з Бравлина
золотистий одяг щасливця, вдатного ловця долі, і перед сліпучим
таврідським сонцем, перед високим святим небом відступила від
нього слава великого мужа. Стояв уже не вдатний властоїмець і
переможець, а перевертень, проворник, торговець сумлінням,
осквернитель пам’яті свого роду і того, що ніколи не продається,
що дано богами людині навічно.
Бравлин не хотів бути таким. Насупив брови, грізно зиркнув на
цього новоявця, котрий враз скаламутив спокій його душі, давно
вже приколисаний ситістю і пестощами життя. І хто б то не був
перед ним — брат рідний чи ворог, убивця чи рятівник,— він уже
його ненавидів.
Відвернувся од Вадима, подивився на небо, на хмари, які стіль­
ки років підряд заступали йому всі дороги туди, куди щовесни
тяглися лебедині ключі. Звідти вряди-годи наповзала туга за ши­
рокими роздоллями й лісами… за незрівнянним запахом чистих
снігів. Гей, муже суворий, пощо скаламутив нині його приспану
душу, пощо нагадав отчий дім, у який він ніколи не повернеться?
204 Ношо викликав у пам’яті спогад про руки Величара, з-під яких,
коли він довбає лодії, сиплеться пахуча стружка?
Усе виталище ними переповнене. Потріскує скіпка чи лоєвий
світильник. Туркоче в кутку прядка, і мама Дана сукає нескінчен­
ну нитку, наспівуючи немудру та сумну пісню:
Росла, росла черемуха, тонка та висока.
Тонка, гінка та висока, ше й листом широка…
Та не можна з черемухи листочка зірвати,
Та не можна дівчиноньку заручену брати…
Та що це він? Бравлин трусонув світлими пшеничними кучеря­
ми, відганяв од себе видіння — не побачить уже ні батька, ні ма-
і інки. Бо дороги вже далеко занесли його від рідного краю, а слава
Й солодка шана у чужій та ласкавій землі уже зсивили йому скроні,
вознесли й отруїли марнослав’ям душу, одягли у золоті шати й туго
обвили дзвінкими золотими ланцюжками…
Бравлин вороже глипнув на руїнника свого душевного спокою.
Обличчя його ніби поважчало, обвисли щоки, зціпилися вуста.
Немає йому назад вороття, та він його і не хоче! Піде ось зараз у
степи хозарські здобувати собі нової слави. А здобуде — принесе її
сюди, до славного города Сурожа, кине під ноги чарівної смагляв­
ки… Г що йому до тієї землі, звідки прийшов? І що йому до тих
мозолястих рук, до тієї пісні, що тужила над чиєюсь недолею? То
його менший братець Вадимко тими піснями перейнявся, а разом
і ними — поселив у своє серце і чужий біль, і чужу недолю! Йому
ж, Бравлину, доля посміхалася щасливо. Тож не буде її гнівити!
— Моя дружина сполчена, воєводо Ольма. Тятиви наструне-
ні, мечі нагострені; квадриреми і триреми стоять під веслами.—
Бравлин гордо подивився на київського воєводу — він має справу
і ним, з київським тисяцьким, а більше ні з ким! — Тож прошу до
мого дому, на гостину,— усміхнувся до Ольми.
— Не зашкодить і відпочити,— втомлено прикрив повіками свої
очі Ольма.— А це ось новгородський воєвода Вадим Хоробрий.
Привів до Києва свою дружину.
— Вадим!..— таки ж це був його брат. Таки ж це він так колов
його очима і словами, ненавистю і заздрістю. Бородатий, поруб-
цьований муж з широкими грудьми й міцними руками мало чим
нагадував колишнього тендітного гусляра-співуна із Славен, який
збивав з розуму увесь торг новгородський. Ото тільки по очах ще
можна впізнати…
А він таки його впізнав. Хоч і не хотів зізнаватися у тому. Тепер
у душі ворухнулось бажання похизуватись перед цим обшарпаним,
іс ірілим воєводою своєю величчю, блиском, славою і великодуш­
ністю, а вже потім подати йому руку і сказати: «Ось ми які, сини
205 лодійщика Величара. Обидва — воєводи». Тому Бравлин статечно
схилив голову в бік новгородського воєводи і сказав:
— Прошу і тебе, Вадиме-брате, сину Величара, до себе в дім.
Оповіси моїм дітям про родину нашу,— І простяг руку до брата.
Вадим ніби й не бачив тієї руки, нагнувся, підняв із землі опо-
ясся з мечем, мовчки підперезався ним і рушив назад. За кілька
кроків озирнувся до Ольми:
— Я тут поставлю чати. А ти йди, воєводо.
Бравлин так і лишився стояти з простягнутою рукою.
Сонце підбилося високо над обрієм, зітерло межу між голубим
небом і голубим морем. Довколишній світ від того, здавалося, роз­
сунувся, став бездонним і безкраїм. І людина в ньому дрібнішала,
танула, немовби краплина роси, з якої сонце невидимо спивало
силу. Здавалася безсилою, безмоцною, беззахисною — від суєти
мізерної марнослав’я.
Не сподівався Вадим зустріти свого брата в цьому житті. Та ще біль­
ше — не мав і гадки побачити його таким. Щось кривдне, образливе
тепер нуртувало в його серці, перевертало душу, наливало болем.
До його ніг докотилась довга піниста хвиля, коли море легко
гойднуло вузьку хеландію, на якій усілися Ольма з Бравлином,
його братом, котрого вже й забули в Новгороді. А він — великий
воїн і волостель у землі ромейській, звеличує її своєю силою, тру­
дами своїми і славою. За те має шовкову туніку, золоті верижиці
на грудях і на щиколотках ніг.
Дякувати богам, що забрали отця Величара! Не пережив би та­
кого безчестя… Син, кревний його, не повернувся у рідну землю.
Забув за її волю і неволю. Коли заснула людська пам’ять — не
болить і совість. Аби черево було налите медами, а серце прико­
лисане славою.
О, праотець світу, великий Свароже! 1 ти, Роде, превеликий і
дужий! І ти, володарю багатств земних — Велесе!.. Пощо в душу
людини кидаєте жадобу влади, жадобу земних багатств і втіх?..
Пощо забуваєте дати людині вічну пам’ять про минувшину, вічну
любов до землі, яка тебе спородила і забере назад? Адже не в своїй
землі ймення твоє буде потоптане, знівечене й осміяне пихатими
товстосумами, що за дзенькіт золота купують і чужий мозок, і чужі
руки, і чужу славу, аби ними утвердити свій рід і себе!.. Пощо, до­
брі і всевладні боги-праотці, не даєте дітям своїм збагнути велику
істину: безсмертя у дерзновенних творчих діяннях, а не в багатстві
і не в благодатьстві? Пощо ж плодите незрячих душею, які підло
нищать свої святині забуттям і тому служать чужим богам і чужій
славі, пихато брязкають золотими ланцюгами на своєму тілі і на
своїй душі!
206 Важкі, скорботні роздуми Вадима вляглися, коли уже зароже­
віли овиди над морем, розсипалося червоне золото призахідного
сонця по дрібних хвилях моря. Розчепив на колінах занімілі руки,
бо так просидів цілий день. Витер солону росу на щоках — чи то
од вітру, чи від невидимих сліз.
До нього наближався легкий човник з двома веслярами. Посеред
нього стояла тонка дівчина-отроковиця. У білій вишиваній на ру­
кавах сорочці, у навершнику. Сміялася до нього усмішкою мами
Дани… чи ні — Вісни!.. Що за видіння? Що за диво?.. А дівчинка
дзвінко сказала:
— Дядечку Вадиме, я по тебе приїхала. Отець мене послав.
— Хто ти? — чудувався її голоском Вадим.
— Марійка! Мій отець — воєвода Бравлии. А ти його брат —
так? — Дівчинка м’яко округлювала уста, певно, од незвички го­
ворити по-слов’янськи. Смагляві щічки її сміялися ямками — ну
чисто тобі мама Дана! Світлі кучері тіпалися на вітрі. Це ж його
племінниця! Кров його роду!..
Вадим спохопився, простяг до неї руки, боячись, що все це
йому лише здається, що все це марення.
— Так ти — Марія? А сорочку хто вишивав?
— Челядниця наша.
— Яка челядниця?
— Ну… бранка! їх багато у нашому домі. Ходімо, побачиш сам.
— Кого? Бранок?
— Коли хочеш — і їх. І дім наш, і сестричок моїх… У мене їх
гри. І всі говорять по-слов’янськи.— Дівчинка стала однією ногою
на борт човна, гнучко схилилась над водою, простягла до нього
вузьку рожеву долоньку. Вадим підхопив її. 1 враз гарячий спомин
кресонув: такий, певно, і його Лодимирко нині! А він все блукає
шляхами недолі. Коли ж повернеться назад і візьме свого сина за
руку?
— Спасуть боги тебе, небого. Та я вже не піду.
Не знав і сам, чому вперто не приймав братової гостинності.
Боявся, що блиск його дому осліпить очі або душу? Далебі, ні.
Може, оберігав гордість свого серця, вищість своєї обшарпаної
полі, оту високу зневагу до золотих ланцюгів, які дзвеніли кайда­
нами неволі…
— Ти не любиш свого брата! — Рожеві губенята Марійки ви­
гнулись у розчаруванні.
— Не люблю відступників, Маріє. Хай пробачать мені боги.
— Ти віруєш у своїх ідолів? У дерев’яних кумирів? — Тепер карі
очі Марійки блищали цікавістю, заграли на щічках ямки.
— А ми вільні вірувати в яких хочеш богів. У нас їх чимало!
Гелер найбільше молимося Стрибогу, володарю вітрів.
207 — Пощо такому богу молишся?
— Щоб добре надував вітрила і швидше гнав наші лодії по
хвилях. Маємо йти на хозар. Виручати людей з полону. Наших,
слов’ян і всіх іних бранців. Ось у князя київського Тура вони і
сина в полон забрали.
— Ой! — раптом скрикнула дівчинка. Човен під її ногами гой­
днувся, і вона ледве не шубовснула в воду. Тільки тоді Вадим збаг­
нув, що це трапилось від того, що з корми зненацька підхопився
весляр. Високий, цибатий, з довгим гачкуватим носом, який сягав
вуса, а солом’яний чуб острішком стирчав над високим чолом.
— Бусло!..— вражено вигукнув Вадим.— Це ти?
— Я…— розгубився весляр, ще більше вражений. Закліпав сво­
їми круглими темними очицями під дугастими низькими бровами.
Ну чисто ж той лелека! Бусло, та й годі!
— Я шукаю тебе! Твоя Гніва мене послала сюди. Пощо за­
стряв?
— Бранець я тутка… То й робом став. У воєводи Бравлина.
Обіцяв у дружину взяти на хозар. Не дошукався їх…
— Знаю і про Славину, і про Оскольда. Ходи з нами. Ольма
тебе візьме в дружину.
— Самовільно не можу. Упіймають ромеї — продадуть печені­
гам альбо хозарам. А мені без Славки й Оскольда у Київ не верта­
ти. Душа згорить від сорому. А Київ… як там?
— Го, стоїть на горах і попід горами розлігся веле красно.
— Авжеж, до самої оболоні,— мрійливо протяг Бусло,— Там
живе мій рід.
— Знаю, у Соловія жив. Гніва тобі перепеч передала, і сала, і
копченини.
— Як же вона знала де я? — здивувався Бусл.
— Чула душа її, Бусле. Добра жона у тебе!
— Се так — і справедлива вельми,— уточнив Бусл і знову мрій­
ливо посміхнувся. Вадим же побіг до лодії, витяг з-під лавиці свою
торбу і приніс Буслові Гнівину передачу.
Марійка з цікавістю спостерігала, як її добрий челядин Бусл
розгризає сухі перегіечі, з якою радістю відбатовує шматини сала.
Помітивши, як по його щоках котились сльози, співчутливо мо­
вила:
— Хочеш, залишайся тут. Я скажу, що зустрів свого родака, а
згодом повернешся сам.
— Скажи, доню, скажи, серце. А я… я тебе покатаю на човні —
далеко-далеко в море. Берега не буде видно. Згода? — мовив до ді­
вчинки, а тоді до свого напарника: — А ти, брате, одвези її додому
і нікому…— Другий весляр кивнув на знак згоди.
Ляснуло об хвилю весло.
208 — Як же ти потрапив у полон?
— Ат!..— Бусл махнув однією рукою, а другою висипав з долоні
її рот рештки крихіток, що лишилися від черствої перепечі…
Човен із Марійкою вже хитався далеко від берега, а вона все
думала про тих двох родаків і їхню дивну бесіду, яку вона мало
розуміла. Ніби ні про що не говорили, а дядько Бусло ковтав ра­
зом із перепечею дрібні сльозини. Усі вони, слов’яни-руси, схожі
чимось між собою — відважні мореплавці і мовчуни, мабуть-що,
розуміють один одного з першого погляду.
Марійка зітхнула, відвела очі вбік від того берега, де лишились
її дядько і челядин. Весляр уже спрямував її човник до високої,
мурованої з дикого каменю вежі, що, як воїн, оглядала з-під хмар
побережжя довкола Сугдеї. Знала, що на самій її вершині ходить
вдень і вночі дозорець і пильнує за морським обрієм, що він бачить
і її човен, який вигойдується на хвилях і стиха підпливає до берега.
І враз погляд її прикипів до сірого загону комонників, які
иив’юнювались попід садами града і ніби тиснулися до високих
кам’яних стін. Вона підхопилась на ноги — мабуть, дружина суг-
дейського топарха кудись поспішає. Але дивні вої — у гостроверхих
сірих шоломах, припадають до грив коней і сторожко підступають
до мурів. Раптом вони спинились, зняли луки з пліч, натягли тяти­
ми — і дощ стріл зблискує в рожевих променях сонця. Вони летять
до вежі, на якій чатує дозорець!..
— Дивися… дивися! Якісь комонники стріляють! — Марійка
схопила за плече весляра.
— Хозари…— прохрипів той.— То хозари коло града!..
— А-а-а! — раптом закричала Марійка.— О-о-тець!..— Вона
простягла руки у напрямку вежі, на якій мусив же ходити той зір-
коокий охоронець! Невже ніхто її не оберігав?! А вороги поряд!
Відчай пронизав її переполохане серце.— О-о-тець!.. Рятуй!..— що­
сили закричала знову Марійка й замахала руками до вежі. Ніби та
кам’яниця могла почути кволе благання дівчинки. До різачки в
очах вдивлялася у бійниці вежі і кликала батька, що засів за сті­
ною, бенкетує з гостями, а її покинув у морі одну…
На березі зміїлася вже інша безкінечна вервечка комонників.
Деякі з них спинились на березі й дивилися на, її човен. Кілька
верхівців скинули луки.
— Падай, Марійко, падай на дно! — благав її човняр, а сам що­
сили налягав на весла. Вже просвистіло кілька стріл, одна з них
влучила в плече гребця. Марійка нахилилась, щоб вирвати її із
Ного тіла, але в цю мить відчула гострий біль у спині. Вона змах­
нула руками, ніби чайка, і поволі осіла на дно човна. Потім лягла
іііі живіт, розпростерла рученята… …Вечірнє сонце стало фіалковим. Різко запахло гірким поли­
новим духом степу.
Напружуючи зір, Бусл крізь сині сутінки побачив човен, що чо­
мусь крутився на місці. Ні Марійки, ні весляра не було на ньому.
— Щось там скоїлося…— збентежено прошепотів.
Вадим і собі став насторожено вдивлятись у море. Човен уже ні­
куди не плив. Його гойдало на хвилях, крутило на місці. Кинулись
до лодії, відіпхнули й попливли до човна. І тоді побачили на березі
те, що перед тим бачила Марійка…
Тархан Ієхуда стояв на високому пагорбі, під яким слалися ви­
ноградники, й задоволено спостерігав, як його комонники наваль­
но дерлися до стін Сугдеї. Він розраховував увірватись до града
несподівано, перед настанням вечора, коли на вежі мінятиметься
варта. Втомлена літньою спекою денна сторожа поспішатиме на
відпочинок, вечірня ще перебуватиме в обіймах лінощів і не по­
риватиметься в дозор.
Хитрість його майже вдалася: численна орда безперешкодно
обступила Сугдею. Здивувало тільки те, що перед самим носом
хозарського загону враз зачинились сугдейські ворота. Це випад­
ковість, чи комонників таки помітили дозорці? Може, через оту
дівчинку, яка несамовито кричала до когось і яка на очах в усіх
раптом упала на дно човна. Він знає, що її пронизали стріли. Але
ж їх не побачити з вежі і найгострішому оку…
І все ж брама зачинилась. Доведеться чекати ранку. Це псувало
настрій. За ніч сугдейці можуть їх побачити.
Тархан занепокоєно оглядав місцевість. Сховатись з великою
раттю тут нема де — за садами і городами розкинулись непролазні
лісові хащі. Доведеться йому брати Сугдею відкритою облогою —
треба на коліна поставити цю непокірну фортецю. Інакше він не
може повернутись у червонокам’яний палац Ітиля — покотиться
голова з пліч! І не привселюдно, не на очах в усіх, як у відважного
витязя. А десь потай, у сирих підземеллях каганських катівень.
Може бути й інакше — її потягне на дно ріки важкий камінь, який
прив’яжуть йому до шиї.
Ієхуда не хоче ні того, ні іншого. Отже, мусить виконати на­
каз Ханукки — повернути Сугдею у підданство Хозарії. За цим до
хозарських владців мають відійти інші таврідські городи, найпер­
ше — Херсонес і Готія, які в сумні часи внутрішніх чвар і усобиць
опинились під владою ромеїв.
Тяжкі часи, коли билися між собою старі хозарські роди, ми­
нули. Тепер у мирі живуть орди хозар білих і чорних. Притупили
мечі й підвладні орді інші народи. Ромея також почасти прибрала
руки з Хозарії.
О, в часи смути й усобиць Візантія так хотіла прихилити Хозарію
210 до своїх грудей! Хозарська кров і сила допомогли б їй у боротьбі
із одвічним ворогом — Арабським халіфатом. Не випадково ромеї
родичали каганів з імператорськими домами, підсовуючи їм своїх
царівен, сіяли в душах довірливих свою християнську віру. Те ж
саме робили й араби — їм Хозарія була потрібна для боротьби з
Візантією. Вони силою меча змусили її каганів взяти мусульман­
ську віру, щоправда, ненадовго.
Коли біля хозарського кагана з’явилися беки-іудеї Булан та
Обадій, іудейська віра стала вірою знаті, яка тримала у своїх руках
владу. Відтоді кагани зберегли тільки священність своєї особи, а
влада опинилась у руках бека-царя і його оточення. Каган приймав
найвищу пошану і жон від правителів усіх двадцяти п’яти підкоре­
них народів. Він зберіг і божественну силу давати людям дощі чи
насилати засуху; здобувати перемоги чи зазнавати поразки.
Добре, коли бог був милостивим до кагана і все те через нього
дарував його народу. Тоді кланялись не стільки кагану, а і його
палацу, який був вищим за палац бека-царя. Кланялись і тим міс­
цям у річці Ітиль, де перебували могили його пращурів. Бо каганів
ховали під водою, у потаємних палацах і в кімнатах, про які не
могли знати прості люди. Усіх, хто будував оті підводні храми, хто
у двадцяти кімнатах засипав дно червоною охрою та негашеним
вапном, а стіни оббивав золотою парчею,— знищували після по­
хорону кагана.
Кагана і за життя не могли бачити його підвладні. Навіть цар-
бек перед золотим троном з балдахіном знімав свої взувачки і сто­
яв босий, тримаючи у руках запалений смолоскип. Це щоб очисти­
тись вогнем перед величчю свого Правителя. Крім бека-царя, мо­
гли з’являтись на очі кагана тільки постельничий — кендер-каган,
чаушіар-чашник і привратник.
Коли каган мусив показуватись народу, тоді його супроводжу­
вало усе військо. Але й воно не сміло близько підходити до свя­
щенної особи — йшло на відстані цілої милі. Інколи бачили свого
кагана жони, яких у нього було двадцять п’ять — по дочці від
кожного підвладного володаря. Та ще шістдесят наложниць.
Ієхуда одначе не міг позаздрити йому. І ніхто не міг позаздрити
юлі кагана, коли бог обділяв його своєю милістю. При цій згад­
ці Ієхуда здригається — краще про це і не думати!.. Краще бути
звичайним беком, тарханом чи тудуном — якимось там дрібним
правителем і все життя виконувати накази бека-царя!..
Щоправда, найліпше все ж бути беком-царем. Бо в Хозарії все
шлежало від його волі, навіть життя і голова кагана. Досить черні
міській чи ординським старійшинам сказати: «Через цього кага­
на у нас нещастя й біди. Убий його сам або віддай нам, ми його
інищимо!»,— як бек-цар сам, власними руками, на очах натовпу,
211 щоб заспокоїти його, мав покінчити з ним. Міг і захистити його
або віддати юрбі на розправу… Тож краще все ж бути беком-царем.
Він і данину збирає від усіх підвладних народів, і суд править через
своїх суддів, а їх у нього сім — по два для іудеїв, мусульман і хрис­
тиян, один — для поганинів. Бек-цар вершить усіма справами дер­
жави і всіма долями підлеглих. І життя Тєхуди також в його руках.
Сьогодні він тархан, а завтра, як того захоче цар, Ієхуда змуше­
ний буде померти. Задушити сам себе шовковим зашморгом.
Цар Ханукка міцно возсідав на золотому кріслі. Ще під час
усобиць, коли були вбиті нащадки Обадія — Єзекиїл і Манассія —
Ханукка придумав добру справу: найняв для охорони своєї особи
військо із мусульман-арсіїв. Це був невеличкий, але відважний на­
род, який жив біля Хорезму, та через чуму й часті війни переселив­
ся до Хозарії. Арсії становили головну силу армії царя Ханукки,
яка складалася з дванадцяти тисяч ратників. Йому служили також
орди диких печенігів, гузів, угрів, котрі в Хозарію прорвалися зі
сходу.
За допомогою мусульманського війська, якому добре платив, цар
розправився з непокірними хозарами-язичниками. Тоді в Хозарії
підняли голову християни, яких наплодили ромейські провідники.
І знову почалася колотнеча! Щоб покарати їх, цар-бек знищив усі
церкви. Ось коли обізвалась Візантія і відібрала у хозар свої городи
і всю Готську митрополію у Тавріді. Із Сугдеї вигнали хозарського
намісника Юрія Тархана, а скоро там об’явився якийсь воєвода
Бравлин. У Херсонесі засів хитрий Петрона Каматіра. Фула — міс­
течко під Сугдеєю — також відпала від Хозарії.
Тож з великою місією прибув сюди тархан Ієхуда. Має силою
повернути ці землі і городи до Хозарії… А тут несподівано зачи­
нились ворота.
Доведеться цю кам’яницю брати облогою.
Та облога несподівано затяглась. І не тільки через те, що сті­
ни Сугдеї були неприступні. Неспогадано на орду стала нападати
якась слов’янська рать. Невідь-звідки вона і взялася тут! Або з
неба, або з моря. Для хозар, як і для всіх степовиків, море було
більш недоступне і незбагненне, ніж небо. Закуті в залізні шоло­
ми й кольчуги слов’янські вої нападали на орду з боку мбря і від
степу. І найдошкульніше ратники сікли ординців мечами, коли ті
піднімались на приступ стін.
Отож виходило, що не сугдейці відбивались од хозар, а хозари
відбивались і від слов’янської дружини, і від сугдейців.
Облозі не було видно кінця. А це небезпечно. Тутешнє христи­
янське населення тяглося до Візантії. В оселищах і городах таврід-
сысих люди ховали все від хозарської орди, тікали в ліси, просили
ромейських владців захистити їх від неволі. Варто кинути іскру,
212 щоб спалахнуло грандіозне повстання, як тоді, коли від Хозарії
підпала ціла Готська митрополія.
Тархан Ієхуда почав лютитись. Замість того, щоб приборкати
місцеве населення й змусити його стати на коліна, він викликає
тут ворохбу. Гриз себе за своє безмоцтво — та що вдієш?
Утишував своє шаленство. Говорив собі: набери, Ієхудо, повні
і руди повітря і довго не дихай. Хай працює твій мозок. Постав
себе на місце твого ворога і подивись, чого він жадає від тебе.
Звісно — жадає твоєї ганьби… «Спраглому дам даром із джерела
поди живої…» — навчає твій бог. Тож остуди свою гарячу душу
живою водою.
Думай, Ієхудо, думай. Для того і голова твоя на плечах, а не на
списі…
І надумав: пошле він гінців до ближніх угорських орд, що за-
1>,і ї вибралися до приморських степів. Попросить у них допомоги і
разом з ними візьме слов’янських ратників, як мишей у міху!..
Тисяцький Ольма держав раду із мужами смисленими: облога
ілтягувалась, сугдейцям треба більшої допомоги. Вирішили: по­
кликати сюди Турову дружину, що, мабуть, уже дійшла до меж
саркельської землі.
— Вадиме, бери собі невеличку дружину і йди борзо до Тура. А
ти. Бусле, будеш намість нього під моєю рукою.
— Може, і я піду до Саркела… Раптом Славину з Оскольдом
десь зустріну.
— Як зустрінемо — заберемо з собою, не журись, Бусле,— ки­
нув до нього Вадим. А сам подумав, що лукава хозаринка Лупкиня
не для того викрадала нащадка київського князя, щоб тримати
його на порубіжжі із слов’янськими землями. Далебі, заховали хо-
ідри його десь у підземеллях Ітиля… Та Буслові не сказав нічого.
Ще раз повторив: — Не журися!..
Тиха зоряна ніч проковтнула маленький загін з Вадимом-
воєводою. Довго чекали підмоги, але ні Вадима, ні князя Тура не
було. Тоді тисяцький зібрав усіх воїв і сам повів їх до Саркела.
Не скоро збагнула Славина, що боги знову прихились до неї. Бо
шову вона опинилась в орді, серед отар овець, стад корів, табунів
коней. Серед людей, кочовиків, які жили у вежах, на возах. А вежі
були білі й чорні, у білих жили можні люди — вони мали багато
худоби багато челяді; вони ходили у походи і приносили з собою
шкіряні міхи усякого добра. У чорних вежах, брудних, латаних,
смердючих, жили пастухи, доярі, сировари, об’їзники, кумисники,
кушніри… У кожного з них у мичці лівого вуха дірочка. Такий зви­
чай був у орді Бохана, найпершого довіреного мужа і найближчого
родича бека рарджиля. Звичай цей принесли в Хозарію іудейські
213 раввіни, бо так навчав у древніх іудеїв позначати рабів їхній бог,
коли ще Мойсей виводив свій народ із єгипетського полону.
Славину також поставили до дерев’яного стовпа перед вежами,
притулили до нього її голову й проткнули ліве вухо шилом. Відтоді
і вона стала рабинею орди. Оскольда чомусь не зачепили. Чому?
Та в кого тут спитаєш? Довкола неї — такі ж нещасні й вимучені
працею, як і вона. Серед чорного люду цієї орди було таке ж мов­
чання, як і в тій орді, що кочувала біля великої ріки. Славина й
собі заніміла серед німих рабів.
Мовчки йшла до корів, доїла, цідила молоко, носила до незгас­
них вогнищ, на яких варили сир.
Щоденна робота від зорі до зорі. І в спеку, і в морози… Репались
до крові завжди мокрі руки, розпухали пальці й долоні; спина важ­
ко розгиналась… Роками сиділа коло корів. Корови, дійки, тугі
цівки молока. Ціву-ціву! Цярп-цярп!.. Ото й усе життя…
Але — ні. Ондечки син її — Оскольд. Виріс уже. Бравий з лиця,
ловкий у рухах. Ганяє вже корів до водопою. Удвох тільки й роз­
мовляють. Він усе чисто знає про дідів Соловія, Сваруна і Німаню.
Про князя Тура також. Спочатку все це видавалося йому казкою. А
коли виріс — став замислюватись. Затвердли його долоні — часто
бере тепер списа й прицільно метає у ягня чи теля, яке пасту­
хи обирали для обіду. Затвердів і погляд у його темно-синіх очах.
Славина впізнавала у ньому молодого Князя Тура.
Його ростили тут як вільного кочовика, мабуть, з потаїш до
князя-батька.
Бохан, зять бека Барджиля, часто приводив сюди з Хорезму
тонконогих арабських скакунів і доручав їх Оскольду. Оскольд
найкраще умів доглядати за їхніми гривами, пишними хвостами.
Та хилився Оскольд це господарів, а більше до ромеїв-бранців,
яких хозари час від часу приводили то з-під Херсонеса, то з-під
Сугдеї. І вийшло так. що згодом став більше дослухатись до них,
аніж до материних молитв.
Одного разу навіть завів балачку, пощо вона молиться поган­
ським кумирам.
— Є на світі єдин бог — Ісус. Він і визволить нас звідси.
— Хто тобі таке сказав? — аж скрикнула в розпачі Славина.
Оскольд змовчав. Але вона й без того знала: від ромеїв-бранців,
від християн те все. Довго думала, кому ж більше молитися. І ска­
зала собі: якщо син її вірить в Христа, хай буде так. А вона бла­
гатиме своїх богів — хтось та почує їхні щирі слова. Хтось же та
визволить їх із хозарського полону! Інакше бути не може! Вона
вірила, бо в душі її жило не убієнне жадання волі.
Оскольд виростав сильним і владним. Звик покрикувати на ко­
ней і до матері звертався владно. Раділа і сумувала Славина водно-
214 і,н ; син виростав, але все більше чужів. Уже не просив її оповідати
про Київ і про діда Соловія та діда Бусла.
Якось зиркнув спідлоба, запитав:
У князя багато ще синів?
Ти у нього один, Оскольде.
— То й визволить нас!..— твердо говорив і знову йшов до своїх
коней.
Збагнула: Оскольд чекає визволення. І сама стала його чекати
і більшою жагою. А в серці ворушилась тривога. Не за себе — за
гіша. Опасливо стала роззиратись довкола. Натикалась на різні
позирки, навіть хтиві. Чого б то людям треба від неї? Хіба вона не
tli тарилась за ці довгі роки полону?
інколи заглядала у цебер із водою. На скронях світились зо­
лотисті кілечка кучерів, що вибивались з-під білої хусти. Шкіра на
щоках бралась густою червінню. Синява очей вихлюпувалась з-під
ноигих вій. Обмацувала своє туге тіло. Розглядала тонкі ноги. Як
доладно сиділи б на них червоні черевички!
Але то все були забавки, щоб якось не втратити пам’яті про
глос минуле. І не забути про помсту, що має неодмінно прийти!
Хіба боги можуть простити всі її муки, ганьбу, осорому!? Тільки
чго зна, коли то все буде? Може, по її смерті.
Отож, іди до своїх корів і не роззирайся, бо наткнешся позирки
0 і их рабів, що також інколи чують себе людьми.
Недавно знову прибуло кілька нових бранців. Слов’яни знову.
Нобрі мужі серед них є. Хоча б отой, що в нього рубець на щоці.
Нишпорить очиськами довкола, кожного ніби пронизує поглядом,
ніби мацає на твердість чи надійність. Ще не встигли йому про­
колоти вухо шилом — отож і думає про втечу…
Тут постійно хтось затіває втечу. Буває, й тікає. Але ординці
ловлять тих бігунів. Пускають по слідах своїх вовкодавів — ті сво­
їми лапищами з-під землі вигребуть нещасного.
Славина про втечу і не думала. Куди побіжить з дитям? Та й те:
спіймають, не тільки язика вирвуть, а й око. Вона чекатиме ми­
лості від богів, до чорноти в очах працюватиме. Князь Тур прийде
1 дружиною і всіх визволить їх. Вірила в це. І більшого щастя не
Ітжала в житті, як свою смертну годину зустріти на рідній землі.
Через те, коли синьоокий муж із рубцем на щоці підійшов до
неї, не відсахнулась. Якась владна сила в його погляді змусила її
на мить затриматись. І тієї миті було досить, щоб серце її зомліло.
Нін спитав:
— Давно, жоно, в цьому стійбищі?
— Давно-о-о…— зітхнула, тамуючи бентегу. І чомусь додала: —
Гут і син мій виріс.
— Маєш сина? — скинувся цікавістю.