Літа минали в невсипущих діяннях і через те — непомітно. Для
вічних богів вони були тільки миттю, для живущих на землі — ві­
чністю.
Одного дня князь Тур збагнув раптом, що за його плечима уже
пролягло безкінеччя літ і що він спинився біля своєї межі, за якою
уже не зможе нічого великого, вдіяти. Усе, що міг звершити у сво­
єму житті і на своєму місці, звершив. Усе, що мав у собі, вичерпав.
Від того усвідомлення стало важче жити — думати, дихати, ходити.
Якась глибока перевтома вселилась у все його єство.
І він збагнув, що зістарився. Як увесь довколишній світ, що
лежав у безрушній осінній задумі. Нова цікавість проклюнулась в
його душі — дивився окруж себе ніби з якоїсь незримої вершини,
виважував содіяне і те, чого ще не встиг зробити. Те мав продо­
вжити .його син. Оскольд.
Тільки тепер поцінував належно свій найбільший здобуток у
довгому, напруженому житті — те, що залишав правило держави
у надійних руках, у руках свого сина. Знав, що той дивився на
світ його очима, думав його думами. Шкода було, що не ростив
Оскольда у своєму домі. А може, то й на краще. Знав, почім глек
лиха. Мав тверду руку, зіркий погляд і вперту вдачу. Оскольд за­
лишається в оточенні його людей, мав разом із ними довершити
його справи.
Перебирає старший князь у пам’яті оті давно знані обличчя
своїх бояр, виважує їхнє сумління на нових терезах. Багато їх,
радців зичливих, зібралося нині біля княжого столу — тисяцькі,
воєводи, посадники, тіуни, биричі, стольники, чашники, постель-
ничі, конюші, двірські, огнищани, гриді, купчини і градські мужі-
билі. Є ще й інші — голови київських рукомесних братчин і кінців
Подолу: гончарного, ковальського, кожухарського, рибальського,
від зброярів, теслярів, здателів. човнярів, оратаїв, пастухів…
Що ж бачив тепер князь Тур? Передусім велике юрмище при­
служників і прихильників князя-самовладця. Та не бачив серед них
тих, хто міг служити істинно. Повно радців, а серед них жодного,
хто чинив би по совісті. Кричать супроти лихоїмства і хабарів, а
218 і ммі ж — лихоїмці і хабарники. Розігнати? Замінити новими? Але
ні ижс мали оселища, землі, борті, бобрячі гони. Прийдуть нові,
міиіодші, а вони ж із порожніми черевами і гострішими зубіями!
І ’о іш матують, розтягнуть землю!.. Погублять його справу. А він
нсцосипав, недоїдав, не відсиджувався у своєму теремі, по крапли­
ні стягував докупи племена і землі русів-полян. Тих манив лагід­
нії іиших хоробрістю, ще інших — пільгами і златом-сріблом, а
ііуішло, що й мечем…
Постала тепер земля полян-русів на Славуті-Дніпрі так високо,
що всі її бачать. Славослови прозвали Тура каганом, великим ца­
рем І то правда! Великим він став царем у своїй землі, яку зібрав
покупи і звільнив од хозарської данини. Данина та не стільки бід­
ніша полян, як принижувала їх. Тепер купецькі ватаги слов’янські
цільмо ходять по Дніперу до Болгарії Дунайської, до Ромеї, вільно
юргують і по Дону-Бузану, вільно ходять знову за Джурджанське
Мвре.
Багатіють, можніють двори бояр, купців і старших дружинни­
ми Дивись, то там, то сям хтось мурує вже кам’яний терем із біло­
ні тесаного каменю або повалушу… Мають своїх опасителів. Але
т е мало! Прийдуть нові — ті зажадають ще більшого…
Тур хапався за голову, коли згадував про сонмище своїх восх-
нплителів, що ліпили до нього такі імена, як могут!., владиця!..
міган!.. І то. щоб виканючити землі, посади, погости.
Були ж усі тихими, слухняними, заповзятими до походів і до
шетіль. На княжих пирах за дотепним словом в кишеню не лазили.
Ото й навчились жити легко — за хвалебні глаголи! А він, довірли-
ний Тур, усе думав, що вони невинні та наївні.
Не такі, ні. Усвідомив лише тепер, що сина свого недосвідчено-
іо на їхні руки небезпечно залишати. Треба все ж згуртувати нових
пюдей, смислених від тяжкостей долі, а не від корисливих жадань.
ІК) істинних мудреців творять незгоди житейські, спротив прини-
кенням. Ситі ж мудрі тільки для себе, прагнуть лиш побільшувати
ситість свою. Великого мужа ублажають догідливими словесами і
поряд із собою не потерплять безкорисливого мудреця.
Серед новоявців є такий Бусл — муж відважний і терплячий.
Добре громив хозар при Білій Вежі. Без ока чоловік повернувся,
Оскольда вибивав із полону. Іще серед ни^ новгородець Братило,
побратим того обшарпаного воєводи Вадима. Мовили, се Вадим
і привів до стійбища Бохана дружину Ольми, що кінно ішла тоді
на з’єднання з Туровою раттю. Вадима того вже нема — загинув
нібито доблесно під хозарським арканом.
Але то й добре, менше ворохобників у фаді буде. Нині настали
непевні часи у Києві княжому. Люди на торговищах все частіше
і мою возносливість стали піднімати, чинити сваволю. Жити стали
219 можніше, після того, як погромили хозарські орди, то ще більшої
волі забаглося.
На киянах тепер часто виблискують сріблясті й золотисті
ошатні оловири, алача, байберек; ваблять погляд багреці, багори,
бархоти; яскравінню миготять ромейські хусти, пової, убруси із
тонкої паволоки; на грудях у жінок червінню виграють корали;
видзвонюють в руках срібні чаші, тарелі, світильники… Поряд із
брашном, медами, хутрами у торгових рядах з’явились блазниві со­
лодощі полуденних країн, лоскітливі пахощі, одяганки із прозорих
золотистих паволок, напалки, стьожки, стрічки, гостроносі м’які
бачмаги… Не згадати відразу усіх див. Тож на радощах люд хме­
ліє більше, аніж від браги, стає зухвалішим, язики розв’язуються
швидше. І оцей чорний, худий люд тепер погордливо кланяється
князеві і його охоронцям.
Світ перевертається догори дном. Якось треба утишити воро­
хобний дух простолюддя. Дати йому силу в руки — не можна. А
ось Бусл і іже з ним, що від чорної кістки, від низів ідуть, сядуть
поряд з його радцями і за мзду і за пошанівок, який воістину за­
служили своєю доблестю, допоможуть приборкати той свавільний
непокірний дух простої чаді. Та ще коли довірити їм у руки свій
караючий меч!.. За ту довіру служитимуть, яко вірні пси, берегти­
муть князеві добра, яко свої очі… Ще не зовсім зістарилась голова
у мудрого князя Тура!
А якась лукава сила ворушилась в душі, дражнила: а-а, боїшся
черні, боїшся її похвальби! То пощо ж ремствуєш на своїх думців?
Терпи їх, сприймай такими, якими вони є, бо інакших у тебе нема.
Та ти інакших і не потерпиш! Твоє самовладдя привчило тебе до
льсти і невибагливої лжі. Тож і маєш їх!
І ще одне сушило душу його: не міг пригорнути до Києва усіх
сусідніх земель слов’янських племен. Он поряд вони, у верхів’ї
Дніпра Та й полочани, смольняни і дреговичі не вельми далеко.
Якщо не пригорне їх до себе Київ, приберуть до своїх рук сусідні
владці. А то, може, й варяги-находники. І будуть Києву мечем зго­
ри погрожувати. Говорив про те Оскольду — як не зробить того,
все життя він і нащадки його ворогуватимуть з тими сусідами — на
смерть. Шкодував Тур, що занадто сил віддав Степу, хозарам, ро­
меям, а тут прогавив. Одначе ще можна й надолужити… Треба йти
в похід. Та перед тим слід подбати, щоб у Києві запанував спокій.
Древній стіл Києвичів має стояти тут несхитно.
Спливла сірими снігами ще одна зима. Знову Дніпро бушує
повінню. Знову гримлять на Почайні увози, до Києва прибувають
лодії із полюддям… Вирують торги. І Тур намислив іти у похід на
смольнян. Радився з Ольмою, з Буслом і Братилом.
Та раптом на Княжу гору увірвалась вихором лиха вість. Влетіла
220 м іридницю разом із солоним морським вітром, запахами поту і
ІМН’М Все те приніс рибалка з далекого острова Березані Олій. Той
і нмий Олій, який був сином вигнаного з Києва боярина Добрита і
нкпй допомагав дружині Ольми лагодити вітрила й лодії, набирати
шіінеів брашна і риби, коли ті ходили на Сугдею.
І онеиь з Дніпровського пониззя приніс тривогу, якою пере-
ІІїнілися тисяцький Ольма, боярин Радим, боярин Микульчич,
(ширим Бодець. Навіть Бусл витягнув з подиву свою суху довгу
шию, від чого аж наче загострився його гачкуватий ніс і став ще
михрястішим острішок чуба над випуклим лобом. Билі і купчини,
що сиділи на ослоні попід стіною гридниці, теж неспокійно зачов-
ніЛИ підошвами по мостинах. Не могли йняти віри тому, що чули:
ічні набутки, їхні добра, що повезли до Царгорода київські купчи­
ми на чолі з відважним мужем Скоптієм, загинули! Купецькі лодії
ні дійшли навіть до болгарської землі, не досягли гирла Дунаю.
Небезпека чигала на них уже на порогах, де печенізькі ординці
мшіштували їм пастку. Уже сорок родів печенізьких кочують на
берегах Дніпра-Славути!.. їх наслали сюди хозари. Купці-русичі
педве пробились крізь їх засади. На Березані відпочили, набрали
припасів і вийшли в море. Як тільки допливли до першого рукава
Дунаю — до Селіна, де град Кілія, їх оточили ромеї. Побрали всі
події з добрами, мечників і купчин повели в полон. Декотрих тут
же продали печенігам у рабство.
Такого погрому ще не бувало! З давніх часів поляни-руси і всі
слов’яни вільно плавали по Понту Евксінському, вільно торгували
на болгарській землі — у Кілії, Каварні, Варні, Дичині, а затим ішли
по Царгорода, ставали у гавані Суд і знову вільно торгували…
Олій втомлено витирав лице. Його широкі, як лопати, долоні
гремтіли від утоми. Гнав свого човна щосили, проти течії, крізь
очерети і зарості дніпровські, пробирався, яко тать, бо не мав охо­
рони, а печеніги вже чатують не тільки біля порогів, але по всьому
пониззі.
— Княже, збирай друхсину.
— Супроти ромеїв? — здивувався хтось із радців.
— Минулого літа вони також шарпали наших купчин, брали
несправедливо велике мито за добра! — пригадав рідкобородий бо­
ярин Микульчич. І
— А печеніги? Хто сказав їм: бийте поіян-русів? Ромеї! Без них
нони не зачепили б нас…— обурився червонолиций, як варений
рак, боярин Радим.
— То не ромеї, то хозари печенігів на Нас нацьковують,— ста­
течно прогудів Ольма. Він достеменно знав^ що печенізькі орди, як
і орди угрів-мадяр, а перед тим булгар, які було заповнили Хозарію
и часи міжусобиці, хозарські кагани напускають на сусідів-полян.
221 — Ромеї і хозари — у соуззі проти нас! — сказав князь Тур,—
Он і Білу Вежу — Саркел їхній — вони спільно проти нас постави­
ли. Допоки не пощербимо свій меч об їхні голови, будуть нищити
нас.
— Збирай дружину, княже. Веди нас на Царгород,— гуділа
аж здригалась гридниця. По обличчях радців миготіли червоно-
зеленаві плями променів, що пробивалися крізь вузькі кольорові
шибки продовгуватих віконець гридниці.
— Леле! Що надумали! Супроти ромеїв ми ще не ходили.
— Хто рече сіє? — обурено роззирнувся на думців Ольма,— Іще
за Кия наші прадіди повоювали Подунав’я ромейське, заснували
град Києвець, що й понині там стоїть.
— До Цареграда! Приб’ємо свій щит на воротах Цар-города! —
злетів над гомоном і гудінням чийсь високий молодий голос.
— Се ти мовив, княжичу? — Всі обернулись до Оскольда.
Він стояв за спинами бояр-думців і ловив кожне їхнє слово.
Блиснув темними очима з-під тонких навислих брів.
— Я теє мовив, воєводо,— гордо відповів.
Усі принишкли.
— Воно то так. Переказують, що ходили діди і прадіди на роме­
їв. Та й он у Сурожі наш воєвода Бравлин владу собі відвоював…—
чухав потилицю Микульчич.
— Не собі, ромеям!
— І за Дунай дружини ходили. Але до Царгорода не добува­
лись.
— Час настав і для Царгорода! — визивно кинув Оскольд.
— А чому б і не піти? Зараз весна. Всі дружини наші поверну­
лись із полюддя. Прибули й лодії, маємо і полотно для вітрил! —
сказав Тур.
— Новгородська дружина теж допоможе,— докинув своє слово
Бусл.
— Хо-хо, радці мої,— похитав сивою головою київський ти­
сяцький.— Загонистими й ворохобними ті новгородці стали після
хозарського походу — розбагатіли! Та й уся чернь київська возгор­
дилась!
— То й вивести новгородців з града,— промовив Бусл.
— Мудро! Мудро реііеш. Бусле,— зрадів Тур. Таки ж він не по­
милився у цьому чоловікові. Бути йому найпершим думцем при
ньому!..
— На коліна ромеїв поставити за наші кривди!..— твердо кинув
Оскольд.— На коліна!
— Пощо кипиш серЦем? — остуджував сина Тур. Хоча сам був
задоволений його запальністю. Ховав гордовиту посмішку у вусах.
Із орлиного гнізда Києвичів вилітає ще один орел. Он як розправ­
ляє крила! Вони мають зміцніти в польоті…
222 Олій захоплено дивився на Оскольда. Справжній Києвич!
— Веди нас. княжичу Оскольде! — вклонились йому радці, ліп­
иш мужі Києва.
– Да буде…— тихо і твердо мовив Тур,— Скликай, Оскольде,
иіче.
Серпанковий світанок тихо запалював небо на сході роже-
ннм полум’ям. На бірюзовій гладіні ще спали примхливі вітри
Мармурового моря і Боспорської затоки. У сизій імлі тонув біло­
пінний імператорський палац Влахерн, що стояв на сьомому —
найвищому — пагорбі Константинополя. Як і вічний град Рим,
Константинополь, з волі свого засновника, також розкинувся на
семи пагорбах, як і належало достойному супернику вічного міста.
Тепер велетенський град притомлено мовчав. Дрімав у сутінях
досвітку і збитий удень тисячами ніг іподром. Його тремкий сон
стерегли ряди давньогрецьких статуй і колон, навезених сюди з
усієї Еллади імператорами Східно-Римської імперії, яку потім на­
жали Візантією. Тут же, біля іподрому, непорушно стояв знамени­
тий обеліск Феодосія (його перетягли аж з Єгипту). Сусідила з ним
доставлена сюди із Дельф самим Костянтином Великим бронзова
Зміїна колона — туго переплелись в ній три зміїних тіла, вилитих
із бронзи. У світанковій імлі ховались колонади Форума, довкола
яких засновник града поставив тріумфальні арки і портики; білі
колонади Базиліки Юстініана, золочені бані і хрести святої Софії,
церков святого Сергія і Вакха, Пантократора, Іоанна Студитського,
святого Спаса на Хорі, що поблизу адріанопольських воріт…
Ще спали всі чотирнадцять округ міста, відпочиваючи од го­
мону, плачу, п’яного реготу, стогону, проклять і притишених та
лукавих розмов. Могутній суперник старого Риму не спішив про­
буджуватись.
Патріарх Фотій стояв при розчиненому вікні своєї ложниці.
‘Звідси, з висоти його палацу, було добре видно, як над бухтою
Золотий Ріг ледь тремтіла золотисто-рожева мла. По берегах бухти
розкинулись великі й малі доми багатої частини града — набереж­
ної Фанар.
Ані подиху вітру. Ані шелесту, ні посвисту ще сонного пта­
ства. А він, Фотій, уже давно не спить. Отак уже два роки, відко-
ли утвердився на патріаршому троні, на якому возсідав ще Іоанн
Златоуст. Різьблення із чорного дерева, інкрустований перламу­
тром і перлами, з шовковим балдахіном на двох стовпцях і шіс­
тьома двоглавими орлами, цей трон був Фотію катом. Дивина з
усіх див земних — це влада. Доки не брав у руки патріарший жезл,
доки виборював патріаршу митру, спав блаженно, яко праведник.
V снах лише марив тією владою, вище якої не возноситься на
223 землі навіть воля кесаря. Це було не просто марення, а жадоба,
прагнення сягнути свого права по роду — вітець його був родичем
патріарха Тарасія, міцно дотримувався законів православної віри,
у єресі не впадав. За це невірні іконоборці у дні своїх перемог віді­
брали в нього і землі і палаци. До того ж брат Фотія — патрицій
Сергій — був одружений з царівною Іриною, сестрою старої імпе­
ратриці Феодори…
І ось Фотій у свої сорок літ дістався тієї найвищої влади в
імперії! Поборов свого найлютішого суперника, злісного скопця
Ігнатія, що просидів на патріаршому троні більше тридцяти років.
Велика перемога Фотієва!
Не так легко було зіпхнути з тої вершини сина імператора
Михаїла Рангава, якого повалили і заточили в монастир ще при
попередньому правителі — Леві Вірменинові. Свиріпий старець
Ігнатій, всіма зненавиджений, гонитель мудрості й душитель муз,
ніби висушив усе довкола себе, бо розпинав усі трепетні серця, що
жили й творили для слави Візантії. Літераторів кидали в темниці,
висміювали і гноїли в підземеллях; художникам було дозволено
малювати тільки страдницькі обличчя апостолів, що своїм суворим
пронизливим поглядом мали нагадувати скопця Ігнатія — інакше
їх топтали в багнюку!.. Хроністи й історики мали єдине право: опи­
сувати лише чудотворні діяння й терплячість святих мучеників.
За тридцять літ панування Ігнатія та його прихильників-
ігнатіан духовне життя імперії немовби завмерло. Там, де ступала
його нога, де цюкнув його посох, де упала тінь від його кощавого
тіла,— усе бралося іржею фарисейства, лжі, мсти і підступу.
Страшна постать Ігнатія всюди наводила мовчання. Але — трид­
цять літ владарювання! Він наче врісся в те чудотворне патріарше
крісло. Його не могли зіпхнути ні всесильні змовники, ні заколо­
тники. Бо й сам був істинним мучеником, істинним страдником.
Ще дитиною був оскоплений ворогами батькового дому, трид-і
цять три роки просидів у монастирі. Досить часу, щоб пізнати люд­
ське добро і людське зло, виважити гріхи людські й поцінувати жи­
тейську мудрість, пізнати істинні путі державців і силу лукавців…
І, певно, дуже багато зла пройшло крізь його душу і зробило нена­
висником усього світлого, усього, що тяглося до знань, що прагло
пізнати стезю істини в душах чоловічеських. Бо та стезя, упевняв
він, приводила до м’ятежудуха і відступництва від віри. Словесами
уповав на бога, іменем же божим гнав спраглих, які шукали правди
й мудрості, й освячував темниці, в яких конали доброчесні й роз­
судливі, піднімав собі подібних гонителів розуму і кощунників…
Тяжкі гріхи обтяжували патріарха Ігнатія. Скільки він позакри­
вав і погубив схол, книгозбірень, знищив тих, хто дбав про освіту,
духовну велич Візантії. Але жила в ньому і якась іскра справед-
224 її її пості. Не випадково ж він гнівно повстав проти самого кесаря
Варди, який в ім’я власного утвердження попросив його насильно
постригти в черниці свою рідну сестру — імператрицю Феодору!..
Знав Ігнатій і про Фотія, молодого строптивця, гвардійця ім­
ператорського дому, згодом — канцеляриста імператорського.
І Іаперекір патріаршій волі він збирав у своєму домі книги, скликав
друзів, набирав собі учнів. Про все вони судили, до всього докла­
дали свої мірки і свій сміх…
Не один раз кощава рука патріарха погрозливо здіймала свій
жезл в бік Фотієвого дому. Не раз челядники Фотія перехоплювали
чорнорясих невідомців, коли ті пробували невідь і звідки проник­
нути до бібліотеки. О, те гніздо свавільного духу й думки все більше
Й більше приваблювало до себе грішні душі, спонукало їх до не­
послуху і м’ятежу. Фотієве оточення загонисто возносило себе над
латинянами, Римом і усім світом, зневажливо називало варварами
іих, хто, як і Ігнатій, прихилявся до Риму. Фотій не знав жодної
іноземної мови, вважав себе істинним візантійцем і, як давні ел-
ліни, пікся лише за своє. Він і став духовним провідцею тих, хто
ниступав проти зазіхань Риму на зверхність над Візантією.
Над головою Фотія не раз гриміли прокляття Ігнатія і його ла-
куз. На нього вже чекали сирі підземелля Студитського монастиря,
чернецтво якого стало довіреною гвардією Ігнатія. Фотій знав про
псе це, але не зрікся своєї стезі. І від нього не відступились його
учні й прибічники. Костянтин із Солуні тінню ходив за ним —
беріг від несподіваної напасті. Ночами товкся біля його ложниці,
бесідував з новооберненим своїм чадом — витязем Буєм, тлума­
чив йому греко-слов’яно-свейськими словами, які знав, учення
Христа. Той, опершись об свій меч і кліпаючи очима, слухав, доки
не засинав. Тоді Костянтин ішов до слов’янина Местивоя… З ним
можна було гомоніти всю ніч і водночас стерегти свого вчителя.
Бачачи, як солунець од безсоння схуд і ослаб, Фотій став відпро­
ваджувати його від себе. Тоді Буй біля ложниці свого господина
поставив велетнів-мовчунів. Вони не були християнами, але чесно
іаробляли своє золото… Сікофанти Ігнатія нічого не могли довіда­
тись про наміри Фотія.
Тепер патріарх Фотій може лише вдоволено посміхатись.
Світанкова зоря кинула золотисті пасмуги на сизий морський
простір; десь на обрії заграли рожево хвилі… Отак із воцарінням
молодого імператора Михаїла Третього і в його життя увірвався
небесний золотий промінь. Прямо із мирян за кілька днів Фотія
висвятили в єпископи, а 25 грудня 858 року він возсів на патріар­
шому троні… Ігнатія ж з трьома десятками прислужників насильно
вивезли із Константинополя на безлюдний острів Теревінф.
Сонце нездоланно осявало виталище Фотія. Мов та перемога
ІБ Зам. 345
225 його над кощавим скопцем. Славословні хори й гімни потрясали
склепіння святої Софії, несли у світи велич його духовної влади,
що сягала далеко за межі Візантії. Від тої ваги тепер залежала слава
не тільки його особиста, але і всієї ромейської імперії.
О, яка ти важка, патріарша митра! Який важкий жезл у його
руках! Бо у них — влада над усім охрещеним і ще не охрещеним
світом. Над його майбуттям!
Тепер тільки збагнув Фотій, що влада, коли вона справді воло­
дарює, а не користолюбствує, то смертельно важка річ, і не кожен
може її нести на своїх плечах. Лише мужі, обрані долею. Але скіль­
ки марнославних користолюбних душ тягнеться до неї в усі часи!
Та хіба для того, щоб утверджувати велич свого часу? Більше для
того, щоб звеличити свою недолугість, а то ще й напхати власні
кишені золотом! Ніби від того додасться їм розуму чи благородства.
Не всім дано збагнути цінності життя: одні ганяються за ситістю
живота, інші — за блиском тіари. І мало хто із владців зневажає
високомір’я й гординю, жене від себе лукаві слова, не кривить ду­
шею, а чесно дбає про своїх підвладних. Істинний володар володіє
не золотом, не силою — володіє душами людей і їх помислами. Від
того державне кермо в його руках несхитне. Істинний володар не
дає сна очам своїм і дрімання веждам своїм — обдумує стезю для
ноги своєї і путі для народів своїх…
Воістину, як мовить святе писання: набувай мудрість, набувай
розум. Мудрість возвеличить тебе і прославить! Вона ж одягне на
твою голову вінок вічної слави…
Фотію не треба було набувати при владі ні золота, ні титу­
лів — мав того удосталь по роду. Фотій кладе свої труди і в без­
сонні ночі для стверджування й возвеличення мудрості, бо вважає
себе достойним переємцем духовних надбань еллінів. Ось він і тво­
рить свою «Амфілохію» — думки й міркування про книги «Битія»,
«П’ятикнижжя», «Псалми», «Євангеліє». Це ніби його бесіди, су­
перечки із кизикським митрополитом Амфілохієм, до нього ж він і
звертається тут по імені. Сюди Фотій вписує свої диспути з приводу
писань Іоанна Дамаського, Феодорита, Кирила Олександрійського
та інших отців церкви.
Але душа його не тут — душа приліпилась он до того рукопису,
який назвав «Бібліотека» або «Миріобіблон». «Від плода уст своїх
чоловік вкусить добро»,— сказано в писанії. І він вкушає його на
повну силу тут. Пише цю книгу на прохання брата свого Тарасія,
вкладаючи в неї свої зачаєні думки, погляди, судження про все
прочитане — там б’ється його живе серце і мисль. Там віє духом
Ксенофонта, Платона, Арістотеля, Фукідіда, Павзанія, Полібія,
Плутарха, Гіппократа!.. О мерзенний Ігнатію! Тобі не вдалося ви-
корінити у візантійців любові до свого великого минулого, не вда-
226 пік я знищити пам’ять про свій рід. Бо без пам’яті про минуле —
ні’ а ж велич у сучасному? Без минулого — яка ж будучина?
Пророчими і святими були думи й діяння Фотія. Вони прорва-
ннсь крізь криваву завісу лихоліть і возвеличували його батьківщи­
ну. коли вже не було її самої…
Хтось важко біжить по мармурових сходах. Серце враз завмер-
іііі. Кроки навально ближчають… гупають поряд… Хто так рано?..
Фотій хапає в руки залізний жезл із золотим хрестом — держа­
ною — зверху, заносить над головою. Це ігнатіани!.. Хочуть вчи­
нити над ним розправу! О, доле державців і мудреців. За блиском
нашої величі хто бачить постійну небезпеку вашого людського іс­
нування, на яке важить кожен заздрісник і недолужець?
Але на порозі постає витязь Буй. Борода розкуйовджена, об-
пиччя перекошене, короткий ніс із широкими ніздрями зжовтів.
— Біда… до града прийшла біда!
Фотій так затиснув у руці держално жезла, що аж збіліли
пальці. Хто? Імператор? Помер? Як часто й несподівано гинуть у
Константинополі імператори! Але Михаїл кілька днів як вибрався
гі столиці із сорокатисячним військом і пішов у Малу Азію — вою-
иати арабів, цих одвічних нечестивих ворогів імперії. їхні спільни­
ки — павликіани — зачаїлись у Константинополі і лише чекають
приходу клятих сарацинів…
— Що з імператором? — тихо скрикнув Фотій. Від його облич­
чя враз відпливло тепло.
— Якісь варвари йдуть на Константинополіс… їх — тьма,—
Останні слова Буй майже прошепотів.
— Варвари? — здивувався Фотій.— Звідки? Які варвари? — А
нам’ять блискавично все розставляє по місцях. Михаїл з військом
у Малій Азії. Увесь флот пішов на острів Кріт воювати піратів.
Хто ж захищатиме столицю?
Імператор сказав йому: «Залишаю тебе, отець, і патрикія
Никиту Орифу для захисту столиці. Гадаю, що все буде спокій­
но. Навколо нас усі вороги утишені. І в столиці народ замирений
іараз — ситий і при ділі». Справді-бо, не видно ніде ніяких воро­
гів. І все ж — прийшли якісь варвари…
— Де Никита Орифа?
— Чекає на тебе у святій Софії. Звідти гінця прислав.
Фотій кинувся швидко вдягатись. Руки його тряслись, він
метушився, не міг знайти ряси, пояса. Буй допоміг йому знайти
сакос, омофор, зверху накинути єпітрахиль. Тремтячими руками
Фотій посадив на густе чорне волосся митру, узяв желз і широ­
ким кроком рішуче ступив до порога.
Буй одним стрибом догнав його і схопив за плече. Фотій від
несподіванки різко повернувся і жезлом, як списом, вдарив у
227 груди Буя. Та під шовковою тунікою витязя була металева коль­
чуга. Буй тільки задоволено реготнув, але, побачивши, що Фотієве
обличчя потьмарилось, збагнув: той сприймає його за ворога.
— Та ні… Ось! — рукою показав Фотієві на ноги. Вони були
босі. Патріарх у золотій митрі, із золотим хрестом на жезлі, у
золотистих одяганках, але босий!..
Кликати постельничого, щоб допоміг одягти багрянцеві, із
м’якого габелку, взувачки, не було вже часу, і патріарх так
блискавично швидко сам натягнув обущі на ноги, що Буй тільки
очі розкрив ширше — наступник бога на землі, виявляється, уміє
хутко споряджатись — не гірше бувалого воя з його ватаги!..
Никита Орифа нетерпляче очікував Фотія біля дверей святої
Софії. Поверх червоної шовкової туніки на ньому плащ-хламида із
сріблисто-білого шовку. Як і всі візантійці того часу, уже носив
ногавки, заправляючи їх у широкі розтруби чобіт. Хоча ті ногав­
ки — чисто варварська одяганка, але добре прижилася у ромеїв.
На голові у Никити — важкий шолом, оздоблений на чолі
кутою з металу лавровою віткою. З маківки шолома стирчав
жмут цупкої волосіні з кінського хвоста. Особливої войовничості
патрикію надавав меч, що висів при поясі. Отже, тривога була
великою. Орифа навіть не привітався з патріархом, відразу ки­
нувся з новиною.
— Варвари обступили столицю!
— Які варвари? Звідки вони? — допитувався Фотій.
— Ніби упали з неба…— розвів руками патрикій.
— Господи, прости його, грішного! Пощо хулиш небеса?
— Та ні, звичайно ж, не з неба, отче,— поправився Никифор,
згадавши, що небеса підвладні тільки богові і патріархові, а йому
належить стерегти сушу і море.— Гадаю, з моря прийшли. Варта
бачила величезну кількість вітрильників на березі Золотого Рогу.
З них виходять на сушу натовпи озброєних воїв — у шоломах,
кольчугах, зі списами й щитами черленими. Ідуть вусаті й безвусі…
Босі і в шкіряних або плетених з вірьовок обущах. Схоже, поляни-
руси це. Одні йдуть від Золотого Рогу, інші — від фортеці Ієрон.—
Великі очі патрикія, горіхового відтінку, насторожено дивились в
обличчя Фотія. Муж хоробрий і доблесний, Орифа в цю мить був
розгублений. Це погано. Коли вдушу воєначальника продирається
страх, він губить в ньому керманича. Бо для керманича упевне­
ність в собі рівнозначна перемозі.
— Поляни-руси? — патріарх здивовано підняв до лоба смоля­
нисті шорсткі брови.— Руси! Скільки ж їх?
— Не злічити!.. Натовпи… Юрмища… Усі в білому одязі…—
здригнулися тверді уста Никити.— Варта мовить: із кожної лодії
228 Нін і а кує по півсотні, а то й по сто ратних мужів. І в шереги не
ї й і ігуються, а йдуть хто як хоче, але в одному напрямку: до стін
І’ онстантинополіса… А лодій, мовлять, дві тисячі, не менше. Вони
«■ке спустошили все побережжя, усі монастирі й селища… Кажуть,
Пін добралися до острова Теревінфа…
До Ігнатія!…— спалахнув Фотій. І осікся: випадково вони
і уми ходили чи, може, їх туди хтось покликав? Щоб клятого скопця
інпмолити із заточення… Патрикій Никита Орифа зрозумів, чому
шмовк Фотій, адже був не лише добрим адміралом і воєначальни­
ком. ііпе й мудрим візантійцем — давно пристав до партії Фотія і
Михаїла і так само не хотів повернення старого ідола.
— Ні, ці варвари не заради Ігнатія прийшли. Вони лише вбили
дипдцять двох його прислужників — ченців із Студитського мо­
настиря…
— Але ж він може втекти звідти…
Може,— погодився патрикій. Сніп цупкого кінського волос-
і м на шоломі розсипався віялом.
Фотій стукнув своїм жезлом, блиснувши золотим хрестом-
ісржавою. Грізно насупились його важкі чорні брови. Треба будь-
іііп відкинути варварів, знищити, розчавити. Але — чим?
— Патрикію, які маємо сили? На що можемо покластися?
Никита Орифа, який прославив своє ім’я у багатьох війнах із
нечестивими арабами, розвів руками.
— Можна сподіватись тільки на стіни Константинополіса… І на
швидке повернення Михаїла із військом…
Гак, могутні мури оперізували Константинополь. їх муровано,
коли перший імператор, який став християнином, заснував тут
столицю. Щоправда, землетруси руйнували ті стіни, але на їхньо­
му місці наступні імператори зводили все нові й нові. Від самого
Іолотого Рогу до Мармурового моря — майже на сім тисяч ме­
трів — тягнеться подвійна стіна Феодосія і стіна, яку збудував пре­
фект Кір-Костянтин. Ця подвійна стіна закривала столицю з пів­
нічного заходу і західної сторони. Імператор Гераклій у V II столітті
і Лев Вірменин у IX столітті поставили стіни ще довкола Влахерна,
щоб оберегти палац імператора і храм Богородиці при ньому від
нападів варварів. Мури Константинополіса бачили навали аварів,
персів, болгар, арабів… Упродовж тисячоліття двадцять дев’ять ра-
тіи брали його облогою і вісім разів він потрапляв до рук ворогів.
Тепер ось слов’яни спинилися перед стінами Константинополя.
Іиідки прикотилася ця біла гроза? Які вони войовники, сії поляни-
руси?
Фотій знав, що на жодне запитання патрикій Никита відпові­
сти не здатний, бо й сам шукав на них відповіді. Але зараз не до
пошуків. Зараз потрібно думати, де взяти сил, щоб утриматись.
229 Взяти було ніде. Імператор аж на Чорній річці — треба туди гнати
гінців. Доки прийде з військом, мине багато часу…
Патріарх, постукуючи жезлом об мармурові плити, рушив до
амвону Софії. Упав на коліна перед іконою богоматері. Тьмяво
висвічувались у ранковому світінні сонця царські врата.
Лики святих апостолів дивилися на нього строгими, насторо- ,
женими очима, немовби запитували: «І ти покинеш нас напри­
зволяще?» — «А що маю робити? Що?! Де взяти сили?» — «У слові
сила. У твоєму слові, яке тобі дав господин наш небесний».— «А
що слово без меча?» — розпачливо вопрошала душа патріарха; він
возніс над головою жезл, ніби хотів убезпечити себе від сумнівів.
Від цих гріховних запитань, ввижалось йому, ворушилось на голо­
ві волосся під митрою, сивіли скроні… Але апостоли застережливо
підносили вказівний палець і суворо дивилися йому вдушу: «Якщо
не віриш у силу слова — пощо узявся за цей жезл? У слові — му­
дрість, у слові — натхнення для сущих на землі. Тільки зумій видо­
бути його із дна душі своєї, із самого дна! І напої ним, ним словом
своїм, душі спраглих, переляканих, розгублених. Укріпи їх у вірі
своїй — і вони стануть твоїм непорушним захистом. Он дивися,
скільки городян суне до храму. До всіх церков святих! Вони ідуть,
Фотію, до тебе, і ти відповідаєш перед богом за них і їхні життя! За
всі храми і святині. За всі велеможні роди і за свій знатний рід. Бо
тільки тобі дана найсильніша на землі зброя — слово! Встань же,
озирнися! Вони упали ниць і чекають твого Слова!..»
Фотій припав гарячим чолом до холодного сірого мармуру під­
логи. Якесь шаленство колихнуло його душу. Віра повнила серце,
хлюпала через вінця, щоб перелитись у тих, хто сумнівався, губив­
ся, хитався і чекав од нього сили й певності. Он вони — шурхотять
за спиною, важко дихають. Храм запрудили ущерть.
І тоді Фотій став на рівні ноги, озирнувся. Довкола мерехтіли
вогники свіч — він бачив їх ніби крізь якусь імлу. Довкола тьмя­
ніли обличчя — люди стояли щільно один біля одного й дивилися
очікувально на нього… На його блискучі розширені чорні очі, з
яких скрапували сльози. На великі краплини поту, що скочувались
з його чола, з його вилиць…
— Чада!..— Голос патріарха захрип. Добувався з грудей важко,
наче проривався крізь кам’яні брили,— Чада мої!.. Чорна хмара
нависла над вічним градом нашим. Це — гнів божий і удар його
десниці нестримної! Чим согрішили ми, о боже, супроти тебе?
Чим заслужили цю тяжку кару? Навіщо наслав на нас цю страшну
полунощну грозу? Які темні пристрасті кресонули над нами цю
всеспопеляючу блискавицю? Маємо знати ворога, від якого муси­
мо боронитись. Народ сей вийшов із країни полунощної, посунув
на нашу землю, як на другий Ієрусалим. Слов’янські племена, що
230 Iкис:слились на півсвіту, піднялись від краю і до краю, спрямували
проти нас свій спис і свій меч! Голос їх шумить за стінами города,
ні величезне море!..
Уже нічого не бачив Фотій, окрім того лютого білопінного
моря, яке метало в його серце списи, стріли, мечі, сулиці — удари
іч об кам’яні стіни уже відлунювали у вухах. Чув уже войовничі ви-
і у к 11 русів, які вже закидали на неприступні стіни Царгорода свої
вірьовки і гахкали у ворота колодами…
— О боже милосердний,— благав Фотій,— творче неба та землі,
пі — джерело усякого добра, краси й сили! Ясно покажи, шо град
міцніє твоєю силою. Скільки вже городів і скільки душ взято цими
варварами у неволю — воззови їх, викупи, о всемогутній! Даруй
мам мир міцний і мир скорий!
Патрикій Никита Орифа розправив плечі: мир! Тільки мир по­
рятує Константинополіс. Когось треба зараз же послати до тих
варварів, що вже видираються на стіни.
— Ці дикі варвари достойні бути лише нашими рабами, а вони
вдираються у наш дім. їх залізні руки тягнуться до нашого горла,
до нашого багатства! Захистити себе можете тільки ви самі! Ніхто
нам не допоможе, окрім нас самих!.. Бог наш хай пребуде з нами!
— На стіни!.. На стіни!..— гукнув Никита Орифа. А сам поду­
мав, що ці городяни, які ніколи не воювали, недовго витримають
ми тих стінах. Потрібен мир.
При виході з храму стояла невеличка Фотієва дружи­
на на чолі з Буєм. Патрикій спинився: ось хто може допомог-
ін Константинополю! Буй і його люди. Вони єдині, хто спокійно
сприймає це нашестя. їм і йти у табір варварів. Він поманив паль­
цем Буя.
— Візьми собі вірних людей і йди у стан обложників. Спитай,
чого жадають. І скажи, шо город дасть викуп золотом. Багато зо-
нота. Хай ідуть собі назад.
— Скажу,— хитнув головою Буй. І, окинувши оком своїх воїв-
оеторожників, додав: — Візьму з собою Местивоя. Він довго жив у
полян, у Києві, знає їхні звичаї й покони. І ще когось…
— Бог на поміч,— патрикій полегшено зітхнув. Яких тіль­
ки волочайників і заброд немає у їхньому священному городі!
Иорманни, свеї, бодричі-слов’яни. Зараз від них залежатиме доля
Константинополіса…
Фотій не сів — упав знеможено у крісло. Де ж зараз імператор із
військом? Коли він зможе прийти? І чи доможуться посли єпарха
Микити Орифи хоча б на якийсь мир. Хоча б перемир’я! Ганьба…
Ганьба зсивить його голову завчасно, якщо ці варвари видеруть­
ся на стіни столиці. Краще було б послати до них Костянтина-
231 бібліотекаря, ніж тих Буєвих варварів. З ними, бач, ті руси-поляни
не захотіли мати справи.
Але Костянтин давно кудись зник. Ніхто в домі не відає куди.
Певно, заховався у якомусь монастирі, як тоді, коли відмовив­
ся від шлюбу із чарівною квіткою Константинополіса — Єленою
Орифою. Ледве живого знайшли його в монастирі Господа
Вседержителя. Щоправда, оклигав, став працювати у сході, дістав
чин філософа. Тепер же зник ізнову. Може, у Студитській обителі?
Там, казали, велика бібліотека в підземеллях. Але то гадюче гніздо,
там не потерплять духу фотініанина! Мабуть, пішов до брата свого
старшого, який у монастирі на Олімпі недавно постригся у ченці.
Може, туди послати гінців?
Щосили закалатав у дзвоник. Збоку, ніби з-під землі, постав
служник, схилився у шанобі перед патріархом.
— Чадо, зберись хутко в дорогу. На Олімп. Розшукай
Костянтина-філософа і його брата Мефодія,— Служник нижче на­
хилив голову у поклоні.
В цю мить у соборі загучали чиїсь тверді поспішливі кроки.
Вони наближались до амвона. Фотій підхопився на ноги. Не розу­
мів чому, але вибіг за царські ворота. Перед ним, як у казці, сто­
яло двоє чорноризців — Костянтин-філософ і його старший брат
Федір, що після постригу носив ім’я Мефодій…
Ні витязь Буй, ні бодрич Местивой не могли умовити русів-
полян пропустити їх до князя. Воєвода Ольма, воєвода Бусл, воє­
вода Братило лише піднімали свої бунчуки—і на цей поклик їхні
незчисленні вої виставляли вперед свої черлені щити і йшли на
неприступні стіни Цареграда. Добиралися до стін, піднімалися на
вірьовках вгору — і списами й сулицями, чи мечами двосічними
діставали оборонців града. На них тоді летіло каміння, лилась ки­
пляча смола, сипались стріли, метався вогонь у горщиках і глеках.
Поляни-руси відкочувались назад, ставали до воріт і гатили в них
колодами. Скоро почали розбирати стіну навколо Влахарна. Коли
вже ніби угомонились, у місті зникла прісна вода. Багатотисячний
град почав знемагати від спраги. Від безхліб’я. Від безнадії.
Буй і Местивой передали цареградцям:
— Воєводи русів домагаються, щоб з ними говорив імператор,
а не ми.
— Але ж ще немає імператора! — розпачливо кричав Фотій і
стукав жезлом об мармурову підлогу святої Софії. Він тепер і не
виходив звідси.
Патрикій Никита Орифа спокійно доповідав патріархові:
— Вони пограбували все побережжя. Скоро піднімуть на свої
мечі і Константинополіс. Вони скоро розберуть стіну навколо
Влахерна…
232 Навколо Влахерна? — стрепенувся Фотій,— Там же найбіль­
шії святиня православної християнської церкви!.. Риза святої бого-
іншиці. І рака із срібла й золота…
Вони їх скоро заберуть,— з епічним спокоєм віщував Орифа.
ОЧІ його злипались від безсонних ночей і від жахливої червневої
і иски й задухи, що гнітила Константинополіс того літа, 860-го від
нлродження Христа.
— А де Костянтин-філософ із братом? Пішли до русів?
— Пішли. Учора повинні були повернутись.
Ні вчора, ні сьогодні їх не було. Не було їх і на другий та на
іргтій день. На четвертий прибіг гонець: вождь русів-полян жадає
|кимовляти лише з імператором.
І тоді патріарх Фотій зібрав усіх єпископів і священиків ца-
рсградеьких храмів. Вирішили вночі рятувати дорогі скарби
ІІллхернської церкви, де відбувалися найурочистіші церковні від­
прави й моління імператорів та патріархів як у найсвятіші, так і в
идйтрагічніші для імперії дні.
У Влахернському храмі молитва розпочалась увечері. Під піс-
иесиіви хорів зацюкали удари сокир об раку — в ній лежала не
одне століття багрецева риза богоматері. Ось її витягли, розгорну­
ті, показали присутнім — молільники упали ниць і вознесли руки
Вгору:
— Матір божа, захисти нас! Пошли нашій землі мир…
Патріарх Фотій обережно взяв у руки розпростерту ризу, виніс
її з храму і попрямував до берега моря. Натовп молільників ринув
іа ним. Ось Фотій умочив край ризи у воду: молитва про спасіння
метіла до небес… Молитва про мир — не про відомщення… Мстити
не було кому і не було чим. Імператора не було. Та коли б він і
повернувся зі свого походу, то увійти в столицю не зміг би: вона
була в щільному кільці облоги.
Скарби Влахернського храму врочисто понесли до центру
Константинополя — до святої Софії. Останні кроки процесій за­
тихли, коли над морем зайнявся новий світанок. Настав сьомий
день облоги.
Патріарх Фотій зняв з голови важкий вінець, обережно поклав
На столик, за царськими вратами поставив свій жезл. Важко бу­
хало в скронях. Хотів напитися води, але її тепер у місті не було.
Тіло налилось млістю. Мабуть, бог послав для нього — саме для
нього! — це неймовірне випробування. Як послав його Аврааму,
сказавши: «Візьми сина твого єдиного, якого ти любиш… і прине­
си його в жертву…» Він же, патріарх Фотій, чув себе зараз гак, ніби
лежав розпластавшись на купі дров, які ось-ось спалахнуть всепо-
жираючим вогнем. Ні, на купі списів слов’янських, які розітнули
його тіло, його мозок, його владу, його державу!..
233 У храмі тиша. Сановиті молільники і простолюдини давно по­
кинули його одного у цьому храмі. Чи, може, він сам заховався
від них за золотими воротами амвона. Все одно… Треба вже до­
чекатись ранку. Брати-солунці Костянтин і Мефодій мають хоч
сьогодні принести якусь звістку.
Фотіева голова обважніла. Він схилився на долоні, але сон не
брав його. Терзали роздуми. Як трапилось, що якийсь далекий не­
відомий народ, хоча й чисельний, заніс над їхніми головами свій
меч? Це божий меч! Божа кара їм усім за гріхи непростимі, за не­
увагу і зневагу до народів великих і малих, відомих і маловідомих.
Слов’яни — найбільший народ, який давно вже не дає супокою
імперії. Балканські слов’яни, що тепер стали називатися болга­
рами, уже кілька століть хитають трон константинопольських ке­
сарів. їхні сородичі — дніпровські слов’яни — постійно чинять
набіги на городи Понтського побережжя, на Джурджанське море,
Азов, Подунав’я… Ось уже стільки літ, як слов’янин Бравлин із
північного Новгорода відбив у них колишній град Сугдею й урядує
там свавільно. Щоправда, зараз його хочуть відвоювати хозари…
Дружини русів-полян ходили і до Корсуня, до Амастриди…
Імперія давно мусила б повернути до них свої очі. Спрямувати
на них інші народи, перетворити своїм золотом сусідів слов’янських
у добрих ворогів слов’ян. Поблизу русів дніпровських володіння
Хозарії, давньої і вірної спільниці ромеїв. Внутрішні чвари і війни
на час відвернули увагу кесарів від неї — та й там було неспокійно.
Соупрязь колишніх двох владичиць-держав розірвалась. І незчулися,
яку Хозарії серед знаті закорінилось іудейство. А могло ж бути і хрис­
тиянство! Візантійські місіонери там зробили вже чимало, зібрали
багато своїх віруючих, добре потіснили магометан. Та ба! Іудейство
встигло витіснити і тих, і других. Приходили ж посли від саркель-
ського володаря бека Барджиля, просили захистити християн. І тре­
ба було б негайно їх захистити! Кагана і царя-бека потрібно будь-що
привернути до дружби з ромейською імперією. Тоді їхніми мечами
можна найліпше тримати войовничих русів-полян на прив’язі біля
їхніх оселищ. А ще потрібно вгамувати сих варварів новою вірою. Се
буде міцний ланцюг… І треба все це робити негайно ж…
Ніби якась тінь війнула попід стінами іконостаса. Фотій роз­
плющив очі. Тріпотіли пломінці свіч. Може, то дух божий витав у
храмі й добирався до нього.
— Отче…— зашепотів хтось поруч.— Се я… Не лякайся!..
На Фотія пронизливо дивилися великі страдницькі очі апосто­
ла Павла. Його довга сіра туніка торкалась щиколоток. Права рука
раптом піднялась над ним і завмерла…
— Іісусе Христе…— сахнувся патріарх.
— Се я, Михаїл… Постать апостола Павла ворухнулась, відділилась від іконоста-
і п, стукнула дерев’яними сандаліями об мармурове підмостя, гаря­
че дихнула в його обличчя.
Перед Фотієм стояв молодий муж. Полотняна сіра туніка
Пою була притиснута до чересел тонким ремінцем, великі гру-
(н чоботиська випускали з широких халяв сірі полотняні ногавки.
\ пилясте темне волосся підстрижене до вух, як у простого реміс­
ника. Але очі, обличчя… Це був таки імператор Михаїл!.. З його
одягу скапували додолу брудні краплини багнюки. Він втомлено
прошепотів:
— Ледве пробралися у град.
— Як же вдалося?
— По руслу струмка Авхос. Там, де є у стіні отвір для води. От
через той отвір… Ми удвох з Василієм Македонянином… А тут
що? — Михаїл був молодий, дебелий в плечах, з відважним, як у
лева, серцем, з довірливою, як у безкрилого пташеняти, душею.
Позад нього чипів тінню імператорський конюший — Василій
Македонянин. Муж дивної чоловічої краси тіла й обличчя, могут­
ньої сили в широких плечах і, як виявилося трохи згодом, неаби­
якого практичного розуму.
Цей простолюдин з-під Адріанополя, який виріс у рабстві у
болгар, поки що тільки догідливо хилив голову перед своїм цар-
ственним другом і господином, до всіх придивлявся мовчки, щоби
потім єдиним жестом руки зняти з голови довірливого і добросерд­
ного Михаїла імператорський вінець…
— Біда, Михаїле.
— Знаю.
— А де військо?
— Воно повертає сюди. Через тиждень буде тут. Вистоїмо? —
Михаїл переминався з ноги на ногу. Тільки тоді Фотій побачив,
що імператор топчеться в калюжі.
— Без помочі божої не вистоїмо!
Патріарх зсунувся із крісла, став на коліна, ударив чолом
об підлогу. Михаїл і собі поспішив стати поряд з ним. Василій
Македонянин притулився спиною до стіни й прикрив повіки.
Кожен молився по-своєму і про своє до єдиного бога…
А ранкове сонце якось несподівано золотими снопами проме­
нів пронизало сутінки під склепінням храму. Через усі сорок вікон,
що опоясували центральне сферичне склепіння, ринуло сяєво дня.
Воно висвітило двох’ярусну колонаду галереї з південної сторони,
заграло блискітками на мозаїках, на золотих обкладах ікон, цар­
ських воріт… Сліпучо спалахнув усередині воістину божественної
краси цей найвеличніший у світі храм.
Простір його поступово виповнювався людом. Ставало тісніше,
шурхітливіше. Градяни вже знали, що із стану русів ішли брати-
235 солунці, Фотієві посли — Костянтин-філософ, отой, що відмовив­
ся від Єлени — дочки єпарха Орифи, і його старший брат, чернець
із Олімпу — Мефодій.
Скоро обидва ступили на мармурові плити храму. Молільники,
що очікували послів, розступились, утворюючи їм прохід до ам­
вона. Забачивши братів, Фотій першим подався їм назустріч. По
очах Костянтина, по його обличчю здогадався, що вони прийшли
з перемогою!
— Отче! — тихо сказав Костянтин.— Вони підуть. Дай їм усе,
що вони взяли. І дай іще, що можеш.
— Хай беруть!.. Хай беруть і швидше йдуть. Слава Ісусу!
— Віддай їхніх купців, яких взяли із Скоптієм біля Дунаю.
— Це тих, що продали печенігам? Шліть гінця до печеніжинів,
заберіть Скоптія і всіх бранців. Доправте до Києва…— Фотій гнів­
но глипав на Никиту Орифу — пощо було громити цих торгових
людей? Не великий хосен був від того погрому, а яку біду наклика­
ли на імперію! Скільки коштувало голів! 1 яких скарбів!..
— Іще вони хочуть укласти з імператором ряд. Про мир і лю­
бов.
— Хай присилають своїх послів для того.
— Ми їм так і сказали: присилайте свою сольбу: ваші мужі діс­
тануть багаті дари шовковими одяганками, золотом і сріблом. І
тоді з ними говоритиме імператор. По закону ромейському і хрис­
тиянському…— переказував подробиці Костянтин.
— їхній князь сказав: давайте спочатку викуп, а потім пришле­
мо послів,— уточнив Мефодій і подивився на мовчазного імпера­
тора, упізнавав і не упізнавав його.
— Викуп даємо! — заметушився Фотій і радісно глянув на
Михаїла. Той щасливо усміхався, зітер тильним боком долоні піт
на чолі й полегшено зітхнув. Не тільки Мефодій, але й городяни,
які їх обступили, не могли здогадатись, що сей молодик в про­
стому одязі був їхній вінценосець. Лише згодом хроніст Симеон
Логофет і хартофілакс Георгій напишуть про те, як імператор
Михаїл Третій, переодягтись у звичайне вбрання, пробрався до
святої Софії і лежав долілиць на кам’яних плитах храму, разом із
Фотієм благаючи у богородиці заступництва…
— Патрикію! Шукай своїх людей. Хай ідуть до храму — буде­
мо брати золото, паволоки, брачину, перли… Будемо готувати ви­
куп!.. Радуйся! Радуйся, богоматір наша, що відкинулись мучителі
од града священного! І ви, чада мої, радуйтеся і несіть сюди своє
золото й срібло…
Радість клекотала у грудях патріарха. Ударили переливчасто
дзвони на дзвіниці. Вони рознесли по городу радісну вість — за­
кінчувалась страшна седмиця облоги!
236 Чада мої!.. Поклонімося богоматері, нашій заступниці, яка
і иосіо ризою священною закрила наш град від супостата. Сей удар
пум для нас блискавкою, карою з неба! Народ, який ми вважа-
и 11 немічним і далеким, так несподівано грізно навис над нашою
ісмлею, ніби морська буря… Життя наше могло згинути разом із
іцходом сонця. Але ми відмолили гріхи наші у заступниці — бого-
митері. Радуйтеся, чада мої!
— Отче! — запально вигукнув до Фотія Мефодій, що стояв
Іїіля нього.— Вони ще стоять під стінами. їхній князь, веле гор­
дий Оскольд, прибив свій черлений щит до воріт града. Він чекає
Імператора…
В чутливій тиші храму ці слова прозвучали як грізна осто­
рога. Черлений руський щит прибитий на воротах Царгорода!
і нов’янський щит… Він завжди буде страшним для тебе, горда
Візантіє, бо захищатиме себе від твого меча! Від твого лукавого
підступу!
Руські вітрильники повільно пливли уздовж північного берега
ІІоита — моря, «іже сливет Руське». Навантажені добрами, обтя-
і сні визволеними рабами, вони тепер не поспішали. Приставали
до берегів Варни, Константи, інших міст на землі болгарських
слов’ян. Розпродували набутки, міняли на борошно і прісну воду.
Князь Оскольд і його воєводи не поспішали вертати у свою землю.
Про щось тихо перемовлялись.
Оскольд відчував себе щасливим. Його щит залишився на
иоротах Царгорода, тож невдовзі й повертатись сюди доведеть­
ся! Сміялися його темно-сині очі під тонкими чорними брова­
ми. Впевненістю й гордістю виповнилося усе єство. В похід ішов
юнаком, а повертався мужем у славі. Останні посли Фотія, брати-
слов’яни, відразу ж збагнули, хто верховодить серед русів-полян,
і весь час зверталися до нього. Спочатку по-слов’янськи, а потім
говорили з ним по-ромейськи. Виявляється, Оскольд не забув на­
уки своїх задругів по полону.
Про рядницю домовились не скоро. З рядницею не поспішав,
її щодо облоги, то розумів — затягувати її далі небезпечно: прийде
иійсько Михаїла з Малої Азії, повернеться флот із Кріту, спробуй з
ними вступати в бій! Та й посли-слов’яни ж сказали: тільки зараз
пін має зручний час забрати з собою все, що вони мають, і взяти
псе, що можуть йому дати городяни як викуп. І з усім цим спо­
кійно прибути у свою землю.
Коли Оскольд подякував послам за слушну пораду, молодший
ї ї ромеїв палко вигукнув:
— Слава Іісусу Христу, що просвітив душу твою, княже!
— Якщо ваш бог такий справедливий і добрий до всіх наро­
дів,— сказав Оскольд,— чому ж ви не дасте його мудрості і його
237 благодаті своєму — слов’янському — народу? Адже ви — слов’яни.
А печетесь за ромеїв. Дивні ви люди!
Посли-брати винувато перезирнулись. Оцей юний князь
слов’янський несподівано змусив їх відкрити їхні найпотаємніші
наміри. Вони ще ніколи про них нікому не говорили. Але перед
його одверто глузливим поглядом змовчати не могли, як перед
своєю совістю.
— Ми се і робимо нині, княже! — довірливо ромейським сло­
вом відповів Оскольду старший посол. І озирнувся — чи ніхто не
розумів його слів. Заспокоївшись, додав: — Ось він, мій брат мен­
ший. Костянтин-філософ, зараз складає азбуку для слов’янського
письма. Замість черт і нарізів — щоб були знаки на кожен звук,
як у ромеїв. Християнське вчення уже пішло у слов’янські народи.
Тепер прийде туди і мудрість священних писань.
— Які ж слов’яни взяли вчення це? — здивувався Оскольд.
— Болгарський цар Борис-Радівой, онук великого Крума, і
його бояри визнали силу єдиного творця неба і землі. Тепер він
жадає, щоб увесь люд болгарський прийняв благодать господню і
християнську віру. І сіє буде! — впевнено сказав Мефодій.
— А чи матиме щось від цього народ? — засумнівався Оскольд і
знову глузливо вигнув свої тверді уста.— І що матиме володар?
— Матиме, княже, віру в єдиного всемогутнього владику. Віра
вижене сумніви з душі авдонома і приведе до вічної слави по
смерті! Упокорить непокірних душею за життя,— палко заговорив
Костянтин-філософ, блискаючи голубими очима,— Ми тобі обі­
цяємо, княже, благати не лише кесаря, але й бога, аби він тобі
освітив душу істиною й подарував найбільший скарб людський —
мудрість. Тобі і твоєму великому народові! — він обвів рукою до­
вкола себе.
А тут, скільки оком сягнеш — стояли, сиділи, лежали біля вог­
нищ славні вої цього гордого слов’янського князя. І солунські бра­
ти раділи: вперше в житті бачили таку могутню слов’янську рать!
Таку незбориму силу, до якої й самі були причетні: слов’яни ж
бо!
— Хто бере у своє серце християнську віру, той прилучається
до могутності бога,— сказав упевнено Мефодій.— Поглянь, княже,
скільки ворогів існує у ромеїв — усі варвари шарпають їх, гребуть
їхнє золото, багатство. Але невичерпні скарби бога, який повнить
світ своєю щедрістю. Подумай, княже, і ти про свій народ. Візьми
для себе і для нього християнську віру, як болгарський цар Борис.
Тоді вознесешся сам і вознесеться в світі твоя велика земля. І ста­
неш поряд із Візантією. А ми тобі допоможемо…
— Ми прийдемо в твою землю, княже, якщо покличеш нас. Із
словом божим прийдемо! — підтримав брата Костянтин-філософ.