Ваше слово боже? Воно ж буде ромейське! Хто його збагне?
( >гі. і зараз, ми з вами бесідуємо, а мої старшини — не розуміють
і тс! — Оскольд знову осміхнувся глузливо. Гордовито обіперся об
лрейко списа.
— Ми прийдемо із словом слов’янським, княже,— пообіцяв
Мефодій. Із книгами слов’янськими. Хай наситять вони твій на­
род великою мудрістю… Ось цар Борис: від тепер суперничає з
*имим імператором! І ти станеш таким, могутом!..
Суперничати з імператором?
Тепер Оскольд плив уздовж болгарського берега, розглядав
болгарські міста й селища, розмовляв із київськими бувальцями,
міо знали Болгарію, її війни з Візантійською імперією. Слов’яни
болгарські уже не одне століття діставали мечами Цареграда. Цар
Іюрис став водночас і найближчим другом і найнебезпечнішим
суперником ромейського імператора. Сказав Оскольд воєводам:
— Хочу бесідувати з царем Борисом. Він — наш сусіда і наш
соузник супроти ромеїв.
— Добре надумав, княже Оскольде! — похвалив його Ольма.—
Іільки ж нині часи непевні, соуззя таке-треба в’язати міцно. Бери
собі в жони дочку царя Бориса. Довіку матимеш собі його вірність.
Ось моя рада. Твій отець, князь Тур, упокорював он стільки часу
Хозарію саме тим, що узяв собі у жони дочку їхнього царя… Сам
відаєш…
— Болгарія — наш перший соузник. Бери дочку Борисову, кня­
же,— підтримали Ольму Бусл і Братило.
Оскольд захвилювався. Рада воєвод була слушною. Але ж — чи
піддасть християнський цар Борис свою дочку йому — поганинові,
у серці якого багато своїх добрих богів?.. Як вже буде, так і буде, а
НІН хоче побесідувати з царем Борисом, побачити зблизька цього
онука знаменитого царя Крума.
Хто ж у слов’янському світі не знав того, як цей Крум загнав
у пастку в гірській долині ромейського імператора Никифора з
Його численним військом? І всіх перебив — імператора, його са-
новитих патриціїв, стратигів, воєначальників. Слава про цього від­
важного царя Крума, розбудовувача і захисника Болгарії, що жила
серед ромеїв і серед дунайських слов’ян, доходила і до слов’ян
дніпровських. Про цю знамениту битву ромейські хроністи запи­
сали: «Загинув у цей день цвіт християн, пропали імператорські
прикраси і вся зброя. Не дай боже бачити коли-небудь подібний
день! Відрубану голову Никифора, насаджену на древко списа,
Крум довго показував посланцям від різних народів: потім оздобив
череп сріблом і зробив чашу, з якої пили на врочистих учтах вожді
слов’янські…»
У 814 році Крум відвоював у Візантії Верію, Філіпополь,
Месаврію, Девелт, Адріанополь, ряд інших фортець; оточив
239 Цареград і на очах жителів його, що стояли на стінах, приніс у
жертву тисячі тварин і людей, змочив ноги в морі, звершив обряд
омовіння, покропив своє військо водою і при войовничих віталь­
них вигуках болгар пройшов крізь натовп жінок, які падали перед
ним ниць…
Новий імператор Візантії запросив миру. Попросив його при­
їхати на переговори безоружним, лише з чотирма супутниками.
Крум повірив у щирість царя-християнина, а коли розпочав бесіду
про мир, на нього із засади напали ромейські воїни. Та він стриб­
ком барса скочив у сідло свого коня. Йому єдиному вдалося втекти.
Його обуренню й гніву не було меж. Отоді болгарська помста за­
гуляла довкола Константинополіса! Горіли гавані, церкви, палаци,
лодії, оселища… Полонених нищили. Забрали великі добра, навіть
мідного лева, що прикрашав споруду цирку, гідрійського драко­
на, багато мармурових статуй. Людність зайнятої землі — греків і
болгар — переселяли за Дунай. З Адріанополя перемістили до себе
навіть єпископа Мануїла, а також бідне сімейство одного грека з
малим дитям на ім’я Василій. Тепер той Василій Македонянин
був уже зрілим мужем, конюшим молодого імператора Михаїла
Третього, і невдовзі став у Візантії засновником нової імператор­
ської династії — Македонської.
Круму не вдалося поставити ромеїв на коліна. Його наступни­
ки воювали із франками, швабами, баварцями, саксами, що на­
ступали із заходу. І лише онук його, цар Борис-Радівой здійняв
меч проти Візантії, воював її городи й провінції, переселяв, як і дід
його, людей за Дунай, відхопив у греків великий шмат побережжя.
А нині? Мефодій сказав, що цар Борис-Радівой узяв християнську
віру од ромеїв. Для чого? Щоб успішніше суперничати з нею? Чи
вже затупився меч, який заповів йому Крум?
Київська рать на лодіях уже входила в гирло Дніпра-Славути.
А князь Оскольд з воєводами, з Буслом верхи долав зелені долини
Дунаю й лісисті пагорби, через які вив’юнювалась биндою дорога
до столиці болгарських царів — града Преслави.
Минали убогі безлюдні оселища з напівзруйнованими хатами.
Було дивно бачити на цій квітучій, сонячній землі худих, зчорні­
лих, мовчазних поселян, їхні висохлі тремтячі руки, благальні очі
жебраків, що просили у подорожніх милостиню, Що тут сталося?
Немовби який мор пройшов над цією благословенною землею.
Чи не чума? — питали у болгарських поселян. Вони лише сумно
кивали головами в бік свіжих, ше не зарослих бур’янами й тер­
нами могил. Таки ж моровиця, великий голод спустошив їхній
край.
Та в Преславі цього лихоліття не відчувалося. Муровані
кам’яниці болгарських царів стояли на крем’янистому пагорбі, з икого відкривались зеленаво-сизі краєвиди долин і вкритих ліса­
ми хребтів та узвиш Балкан і Родопських гір Внизу, біля підніж
і ксль і прямовись, що дибились над безоднями, жебоніли струмки
II водограї джерельної води. Тут завжди леготіли теплі вітри, які
і пали по небу білі хмари, як білі лебеді надій, з якими йшов сюди
молодий київський князь Оскольд.
Болгарська царівна… Чи ж погодиться цар Борис віддати йому
котрусь із своїх дочок? І чи захоче відперти своєю силою сусідніх
подніпровських слов’ян? Руський черлений щит нині прибитий на
воротах Царгорода. Чи встиг уже він про се довідатись?
Цар Борис знав про це. Тут він був не Борис, а Богорис-Радівой:
)іо його болгарського обов’язково приєднувалося слов’янське
Імення. Богорис-Радівой радо вітав переможця. Присадкуватий,
смагляволиций, з крутими вилицями, онук великого Крума ла­
гідно блискав своїми терновими вузькими очима. Коли широко
ііілозубо посміхався, ворушились чутливі ніздрі його трохи плес­
куватого носа. Він був у золотому зубчастому вінку, довгополій
ромейській туніці, мантії із пурпурового шовку, взутий у червоні
бачмаги. На товстих пальцях блискали золотом і коштовними ка­
мінцями персні. Чи не ті се оздоби, якими був прикрашений ще
імператор Никифор?
Богорис-Радівой сидів на різьбленому із червоного дерева тро­
ні, в оточенні своїх бояр і билів. Поряд з ним — на нижчому тро­
ні — возсідала суха жовтолиця жінка у закутаній в пурпурову гіалу
туніці. Голову її облягала зубчаста тіара, з шиї звисав довгий зо-
потий ланцюжок, на якому виблискував оздоблений діамантами
великий хрест. Цариця — християнка! За спиною царя в чорно­
му фелоні стоїть ромейський священик. На стінах гридниці також
хрести — з дерева.
Оскольдові не по собі. Розгублено озирається. Він думав, що,
прибивши щит на воротах Царгорода, знищив дух Візантії, яка
принижено просила у нього миру й віддала русичам із царських
скарбниць усе золото, шовки, парчу, оловири, оксамити, А тут
бачить, що дух її проник за товсті стіни преславських хоромин, що
він витає над головами болгарських царів. І ще не відомо, звели­
чує, як про те говорив Мефодій, чи принижує перед світом?
Тим часом воєводи Ольма і Бусл кланялись болгарському царе­
ві і цариці, боярам та іншим мужам значним. Ольма говорив крас­
ні слова, віншуючи царське сімейство іменем київського князя,
іичив здоров’я во славу болгарської держави, просив для молодого
князя-звитяжця Оскольда руки болгарської царівни.
— А цей князь — ось він, стоїть перед троном,— прибив щит
черлений руський на воротах Царгорода, одвічного ворога болгар.
Якщо болгарський дім порідниться з київським домом — два щити
16 Зам 345
241 слов’янських загородять ромеям-хапугам шляхи до володарювання на
слов’янських землях! — гордо докінчив велемовний воєвода Ольма.
Бусл же мовчкував, поправляв ремінець, що ним прикривав по­
нівечене хозарами око, і завзято бив поклони до землі.
Бояри й билі приязно захитали високими шапками — їм до
вподоби слова київського тисяцького. Але цар Богорис-Радівой
ніби зжух від них, увібрав голову в плечі й не дивився в очі полян-
ським мужам. Зате цариця гнівно випрямила своє сухе тіло, зійшла
з трона і подалася прямо на Ольму. Той аж поточився, угледівши,
як тремтять її вузькі сині губи, як розширились і стали білястими
її великі карі очі. Здавалося, вони ось-ось вилізуть на лоба.
— Немає у нас царівни! — відкарбувала по-ромейськи.
— Тихіше, тихіше, чого гніваєшся? — скинувся Богорис-Радівой
і перевів погляд на Оскольда: — Якої віри жадаєш мати жону?
— Фу, від нього кінським потом тхне! — заверещала Цариця.
Вона затулила долонями своє обличчя, одвернулась од Оскольда й
кинула рішуче:
— Наші царівни достойні рук лише цареградських царевичів!
Вони — християнки!
— Пощо втручаєшся не в свої справи? — уже гримнув на неї
Богорис-Радівой.
— Мовчи, язичнику! Сам поганин і хочеш зятя мати такого ж!
В цьому домі відбувалися побоїська між християнами й погани-
нами не менші, ніж під стінами Константинополя!..
Богорис-Радівой устав з трону, підійшов до Оскольда
— Я єсть язичник, поганин, і єсть цар болгарський. Її слів не
беріть на карб — то все священики її так навчають та ще моя
сестриця. Вона була колись в ромейському полоні і її виховувала
сама імператриця Феодора. Отож і зробила християнкою. Потім за
викуп повернула. І наче біс вселився в неї…
— Але ж чернець Мефодій мовив, ніби й ви…— почав було
відважний Оскольд, але, бачачи пригніченість Богориса-Радівоя,
замовк. Цар тільки розвів руками.
— Мефодій переложив святе писання на слов’янський лад. То я
покликав його до себе, щоб з ним познайомитись. Ромейські про­
повідники і без того побільшують своє стадо. Християнство уже
закорінилось тут. Отож і виходить, що його нам дадуть або насиль­
но, або ми самі його візьмемо. Ось і маю вибирати,— Він зиркнув
спідлоба на бояр і билей, що сторожко пильнували за кожним його
словом — А царівну ми тобі дамо, князю! — поспішив докінчити
Богорис — Хочеш — візьми християнку, хочеш — від старої нашої
віри. Маю за старим звичаєм доста і жон і дочок.
Очі його зблиснули весело й зухвало.
Обидва київських воєводи поспішливо вклонились. Статечно
схилив голову й Оскольд.
242 Ми порадимось,— сказав молодий князь.
Прийми дари від свата свого київського князя Тура!— вро­
чисто прорік воєвода Ольма. Русичі-вої забряжчали срібними ча-
|ммп й тарелями, які ще недавно прикрашали хоромини цареград-
і 1.1 их палаців і святинь. Багаті були дари полян-русів!..
Князь Тур? А в нас його називають: князь Дир. По-
ромейськи! — засміявся білозубо Богорис-Радівой і змовницьки
підморгнув Оскольду. Справді, добрий зять у нього з’явився — і
11>(>ою ладний, і розсудливий — на вітер слів не кидає, і побачити
плрінну не поспішає, і ромеїв клятих добре пошарпав. Доброго
і усіда і соузника для Болгарії надбав. Разом із царем сьогодні з
щирою радістю простягували руки його бояри й билі для соуззя з
нпизем-поганином, з державою на Дніпрі. Тільки дивилися вони
і пі нього іншими очима: він мав стати їм опорою у боротьбі проти
ішря Богориса-Радівоя. Але то буде трохи пізніше.
Київські гості недовго затримувались у Преславі — рівно стіль­
ці, скільки треба було, щоб розгледіти царівну Нонку й зібрати її
у дорогу…
Дід Соловій пребагато разів зустрічав на своєму віку весни, по-
исрнення із вирію лебединих зграй. І щоразу, поли чув у висо-
к их небесах переможні дзвони прилітного птаства, серце його ніби
оживало заново, гучніше ходила по тілу кров, очі молоділи. І тоді
ііисчі його ніби струшували з себе тягар багаторічних клопотів,
111 и на розгиналась, ноги твердіше ступали по землі.
Зараз він стояв посеред свого двору, однією рукою спирався на
мжіньку, другу прикладав дашком до чола, вдивлявся у сонячну
Іірозорінь. Його старечі очі бачили тепер далеко, виловлювали в
Іімакитній імлі тонкі мережива розпростертих пташиних крил. У
пухах радістю віддзвонювало курликання журавлів, гортанні окли-
і п лебедів, посвисти жайворів.
І годі він переводив погляд на високу солом’яну стріху своєї
оселі, де з прадавніх часів чорніло лелече гніздо. Лелеки завжди
приносили роду Соловія, як і роду його діда та прадіда, а може й
усім пращурам, щастя-долю. Під стріхою завжди було багато дітей,
іміато робочих рук. Яку ж то долю принесуть цього року у його
і їм охоронці його роду? Ось-ось вони мали зі свистом прорізати
крилами повітря й закружляти над рідним гніздищем.
Дід Соловій напевне знав, у який день прилетять бусли.
Спозаранку одягнув чисту сорочку, підперезався очкуром. Густим
фсбенем розчесався, навіть брови підправив. Взувся у нові по-
* голи й вийшов на обійстя. Тепер, приклавши до чола долоню,
идивлявся в небо.
І знайома бентега вливається в душу. Звідкись, із сонячних гли-
Г* и 11, почувся посвист крил, і над старим гніздом закружляли довго­
243 ждані птахи. Високими тонкими ногами вчепились у гребінь даху,
з шумом помахали крилами і як вкопані стали в гнізді. Витягуючи
довгі тонкі шиї, озирали двір, то одним, то другим блискучим чор­
ним оком видивлялись у чоловіка в білому. Упізнали в ньому свого
господаря і від задоволення, що все на місці, що все, як і колись,
скинули догори голівки й по черзі послали в небо свій радісний
клекіт.
Соловій помахав їм рукою і пішов до хати. Справді-бо, все до­
бре, все гаразд, все як і справіку. Бо коли священні птахи, охорон­
ці твого роду, поселяються на твоїй оселі, то вірний знак, що старі
боги не зрікаються тебе, що діва Доля не забуде твоїх кревних і що
нитки життя, виткані Рожаницями для твоїх дітей, онуків і правну­
ків, і далі вестимуть їх по землі. Аби тільки нащадки не випускали
з рук чепіг, неводів та сокири.
Шкода тільки, що ніхто не знає наперед, у кого яка та нит­
ка — у кого з шовку, у кого з льону чи з грубої конопляної куделі.
Втім, його роду завжди сукалась найпростіша, найміцніша нитка
з коноплі.
Мало кому Доля й Рожаниці вділяли шовкової чи навіть лляної
пряжі. Соловії зроду-звіку оратаї, рибарі, теслі, а коли треба, то й
кожум’яки чи бондарі, не кажучи вже про те, що й добрі вої. Бо хто
ж здатен найліпше захистити свій рід і свою землю, як не той, хто
тяжкою працею, крутими мозолями вміє творити, множити багат­
ство — вирощувати хліб, доглядати худобу, плекати дітей. Через те
й знає справжній смак сухої перепечі чи пряжма, уміє винести на
своїх плечах тягар воєнних походів, пекельність смертельних січ.
Війна — найтяжча робота, яку боги вділили людям, щоб випро­
бувати і їхню силу, і їхню відвагу, і їхню честь. } подумав Соловій
про свого Бусла, про те, як складалася його доля.
Коби не ті походи на хозар, ніхто б і не відав, що Буслове життя
зсукане з шовкової нитки. Проявив себе там, а згодом вже й на
ромеїв із князем молодим ходив — яко воєвода. А зараз, коли геть
зістарився Ольма, воєвода Бусл вивищився над усіма. Має вірне
око, хоча й одне, друге — хозари під Саркелом витягли. Має дужу
руку. Став найпершим радцем Тура. Можна б старому Соловію
порадіти з того, але ж Бусла немовби хтось підмінив. Став загонис­
тим, гордовитим, дратівливим. Годується зі столу самого князя, бо
ж воєвода Бусл Кривоокий — дід переємця київського столу князя
Оскольда. Відтоді, як повернувся з Цареграда, так і застряв біля
молодого князя. В’ються довкола нього челядниці, холопки, боля-
рични, наложниці князеві, сліплять своєю красою та пошанівком.
І прикипів Бусл воєвода до Гори і до її звичаїв. Забув за рідне вог­
нище, за своїх синів — Гордослава та Ізтока, що вже й онуків йому
народили, а тепер бусли невдовзі іще принесуть їм нащадків…
244 Га найбільше Соловію шкода Гніви. Ходить, як Мара. Каже:
пороблено йому! Треби кладе усім богам і всім духам добрим.
Чорні Гнівині брови почорніли ше більше, обличчям зморщилась.
Мішки ніс стирчить дзьобато на ньому. Та очі — великі сірі, в чор-
1111 \ обідках густих коротких вій стережуть його. Никає тінню за
Ііуглом. А він, клятий, гримить: «Ізійди, відьмо! Пощо ходиш за
мною?»
Соловій мовчки дивився на все те з висоти своїх літ. Знав, що
Іоброгніва не дочекається вже свого мужа. Хіба що ось лелеки
принесуть яку несподіванку.
Лелечиха висиджувала у гнізді пташенят. Лелека ж метався по
і к »лотах, видзьобував молоденьких жабок і гадючок і приносив їх
нслечисі. Та миттю ковтала їх і знову нерухоміла в гнізді. Чекала
ііііщадків. Нарешті з шкаралупи проклюнулись і вивалились на
ношо голошиї, довгоногі, незграбні лелеченята. Двоє. А третє! Як
i минула лелечиха, на місці зомліла. Як зирнув лелека, зірвався мов
ошпарений увись. Короткошиїй, коротконогий пуцьвірінок з ши­
роким пласким дзьобиком. Каченя, та й годі! Підкидьок! Чужак!.. І
оце вилупилось під білими крилами його лагідної лелечихи?
Лелечиха здивовано пританцьовувала, наставляла то одне, то
друге око на того вилупка. Не знала, що робити — викинути чи
іодувати?
Каченя тяглося до неї своїм дзьобиком, широко роззявляло
Ного. Лелеченята з писком просили їсти й собі. Як відмовити жи­
ти душі, що вилупилась під твоїм крилом? Хоч воно й потвора
несусвітня. Лелечиха змахнула крильми, полетіла на болота, в по­
шуках поживи для своїх вилупків. Лелека ж у розпачі забився ви­
соко в небо.
В його пам’яті проносились моря й степи, які вони разом з ле-
к’чихою долали з вирію, пригадував спрагу й утому в крилах, яких
іа шали, коли летіли до свого гнізда. Оживали в очах весняні зорі
ii дзвінкий клекіт їхнього кохання, млісне очікування нащадків і
невтомне брьохання в болотах в добуванні найсмачнішої їжі для
лелечихи. І ось вилупився чужак. Чорна зрада чаїлась в її клеко-
п, в її чорних очицях. Лелека востаннє закинув на спину голову,
востаннє відчаєно затуркотів, тоді склав крила й каменем упав на
іемлю…
Дід Соловій почув, як щось глухо гупнуло під вікном. Покинув
на столі шило — лагодив онукам чи вже правнукам постільці, вий­
шов з хати, ступив на ґанок і завмер: перед ним лежав незворушно
нелека. В кутиках заплющених очей, біля вушок і дзьоба загусла
кров. Крила були складені уздовж тіла, ноги витягнуті. Соловій
підняв птаха, обернув, оглянув Шукав ознак життя. Лелека ще був
гоплий, але вже мертвий.
245 Тяжким каменем на душу Соловія упало передчуття біди. Боги
давали йому певний знак — щастя мало зрадити його роду…
Важко поніс лелеку на огород, вирив глибоку яму, засипав зем­
лею. Занімів. Звідки ж, з якої дороги суне біда на його вогнище?
Може, зі степу? А може, від Княжої гори? Чи щось із Славиною
скоїлось там, у полоні!
Нікому не сказав про той знак зради богів. Та хіба вбережешся
від людського ока? Хтось бачив, як лелека падав каменем з висо­
кості. Хтось чув його останній зойк Усі бачили в лелечиному гнізді
одну лелечиху, незабаром поруч неї піднялися на ноги, змахували
крильцями, витягували довгі шиї з гнізда, оглядали світ її осиротілі
діти. Тягло свого широкого плаского дзьобика й чорне каченя. А
лелечиха все носила та носила в гніздо жабенят і гадючок, відгодо­
вувала своїх дітей і чужого підкидька ніби нічого й не трапилось.
Ніби й не знала про загибель своєї пари. Товклася від зорі до зорі
біля своїх вічно голодних дитинят — нікого не обділяла увагою.
Нарешті настав день, коли її пташенята, уже великі червоно-
ногі лелеки, змахнули крилами й пролетіли над Соловієвим обі­
йстям — раз і вдруге. За ними змахнула прудкими чорними криль­
цями і важка свійська качечка. Змахнула — випурхнула з гнізда,
звалилась на стріху й покотилась на землю. Не всім-бо, хто має
крила, судилось здійматись в небо…
А молоді лелеки опустились на дах, повідкидали голови на спи­
ни, заклекотали свою одвічну пісню життя. Соловій полегшено
зітхнув — обійде стороною його рід біда, хоч і загинув один птах,
двоє інших виросло. Повернуться навесні до свого рідного гнізда.
Приклав долоню до чола, спостерігав, як буслята кружляли над
його подвір’ям, набирали все більше й більше висоти, доки наре­
шті зникли з очей.
Раптом відчув тривожний шурхіт і посвист над собою. З висо­
кості прямо на його хату летіла біло-червона грудка. Не встиг збаг­
нути, що се було, як на дах, прямо в гніздо грудкою упала буслиха.
Й не стрепенулась. Виростила дітей, дала силу їхнім крилам… Та
жити далі без вини винуватою уже не могла…
Молоді лелеки спускались із піднебесся поволі, робили великі
кола, завмирали на мить на місці, мовби милувались світом і со­
бою, потім опускалися все нижче й нижче. Ось уже зовсім над гніз­
дом. І враз як ошпарені зметнулись увись — наткнулись на мертве
тіло матері… Летіли, перевертаючись у повітрі, ніби натрапляли на
якісь перепони… Летіли невідь-куди. І вже не повернулись…
Соловій сидів на колоді біля воріт, зажурено споглядав лелечу
біду і думав про майбуття своїх нащадків…
За тривожними роздумами не спостеріг, як хтось став біля ньо­
го. Чиясь тінь лягла на його обличчя. Він підняв важкі повіки. Це
246 пула Доброгніва. У святковій білій сорочці, в шовковому білому
у’ірусі, поверх якого — срібний обруч з химерними начільниками.
II руках тримала вузлик.
— Благослови, отець,— тихо сказала й опустила очі додолу.—
Піду на оболонську леваду. До берегинь. Попрошу за Бусла.
— Проси, жоно, проси…— сказав. А знав, шо все те даремно…
Помилився колись, нарікши свого первінця Буслом. Видався ні-
► чемним душею і серцем. Коли був би Буслом, то ніс би свою честь
I честь свого роду в чистоті. І не нарікали б нині простолюдини
II родаки його: «Кривоок — гірше лютого звіра став». «Кривоок-
поєвода три шкури здере з чорнолюддя!» Кривоок… Тільки й чути
нарікання на Кривоока. І ніхто вже давно не називає його Буслом.
ІІюди ніби навмисне бережуть те святе ім’я в чистоті. Бо вірять у
чистоту любові, у вірність своєму вогнищу, у заповіді пращурів…
Гніва притиснула до грудей тремтячими руками вузлик і по-
і.їлася з двору. Чи бачила вона мертву лелечиху. Соловій не знав.
Ллє знав напевне, що там, на леваді, де щільними рядами стоять
плакучі верби, Гніва знайде полегшу для своєї страдницької душі.
Поговорить з берегинями, обдарує їх пиріжками і легше їй стане,
()0 надія вселиться в серце. Ще одна надія. Без неї хіба здатна
людина вистояти проти жури, зла й наруги?.. Без надії, як і без
любові, немає життя.
Соловій знову звів до неба свої глибокі сиві очі. Ні, не верта­
ються назад лелеки-бусли… Боги зрадили його рід. І знає про це
тільки він.
Херсонеський стратиг Петрона Каматіра нарешті чув себе знову
на високій хвилі. Після того, як він, найближчий підручний покій­
ного імператора Феофіла, побудував хозарам фортецю проти русів-
иолян Саркел, за нього немовби забули. Брат його старший Барда
мінно вхопив Державне кермо і нікого й близько не підпускав до
грону, навіть свою сестру Феодору. Особливо пильно стежив за
ним. Добре, що Петрона сидів у Таврії й до Константинополя не
поривався. Коли ж підріс Михаїл, Барда ніби сказився — не хотів
піддавати йому влади, зріднився, бач, з нею. Штовхав розбещеного
ним же царевича на забави й утіхи, а Феодору, щоб не заважа-
лл, вирішив проти її волі постригти в черниці. Дякувати патріарху
Ігнатію, врятувалася від довічного заточення.
Звичайно ж, звертатись до Барди і домагатись місця при короні
Петрона боявся. Барда швидко б накинув на його шию варварську
і иром’ятину й затягнув би зашморг. Тож усі ці роки тихо просидів
V Херсонесі. Знав, шо рано чи пізно візантійські державці змушені
Оудуть кинути погляди на схід, до Хозарії — давнього союзника й
оиасителя на північно-східних рубежах. Відтак мали згадати про
247 свої таврідські володіння, що межували тут із хозарськими, і про
Петрову, який уже й зістарився під таврідським сонцем.
Як тільки він довідався про похід полян-русів до
Константинополіса, серце його затрепетало. Став чекати вістей із
столиці.
Якщо полянська земля піднімала меч на своїх могутніх сусідів,
значить, чула в собі державну силу. Але ж вона боролась одразу
супроти двох ворогів — Хозарії і Візантії. Тож ці дві держави по­
винні були об’єднатись хоча б тепер, коли раптом побачили, що
у них під носом змогутніла Київська Русь. Тепер вона утверджує
себе на величезних просторах — між Понтом і Велетським морем,
від Дону до Бескидів.
Уважно стежачи за Константинополем, Каматіра бачить, що
там зайняті більше, сказати б, домашніми справами — то бороть­
бою за трон, то з іконоборцями, то із римськими папами. А з пів­
дня імперію тиснуть араби, з півночі — невгамовні болгари. Та й
інші варвари обсідають її володіння звідусюди. Тож самій Візантії
не дістати до Русі, правда, вона за своїм старим звичаєм буде на­
цьковувати на неї інші народи і держави. Передусім Хозарію, бо
поляни-русп добре шарпають її землі, то миряться з хозарами, то
міряють їхні землі своїми списами й топчуть копитами: А відне­
давна і зовсім знахабніли: забрали у хозар чимало земель на Дону.
Навіть у Сугдеї сидить слов’янський воєвода Бравлин.
Хозарський тархан Ієхуда ще з літа обложив цю неприступну
фортецю, хоче повернути її назад. Обложив та й застряв. А вже
глибока осінь.
Пересохлі трави шарудять під ногами. Вітер давно обтрусив з
дерев зжухле листя. Море вичахло, потемніло. Все вищі й наваль-
ніші хвилі накочуються на береги, бухкаючи об скелі й зчорні­
лу гальку. У небі плавають розшматовані хмари. Осінь!.. Ось-ось
хлюпнуть на землю холодні дощі, захурделять сніги… Час не для
подорожей. Але він знав, що гості все ж будуть.
І вони прибули. Море викинуло їхні пошарпані лодії на мокрий
берег. То були священики, чепці, їхня охорона, тлумачі, які супро­
воджували двох послів — Костянтина-філософа та його старшого
брата Мефодія.
Посольство прямувало до Хозарії. Петрона Каматіра мав спри­
яти їм у цій подорожі — спорядити коней, дати провідників і до­
вести до хозарського порубіжжя. Це звідси зовсім недалеко. Поряд
із підвладними землями Херсонеса стоїть під Сугдеєю найперший
довірений хозарського царя-бека тархан Ієхуда.
Та посли не поспішали. Костянтин-філософ побачив у Петрони
Каматіри древні книги й засів за них. Далі погруз у бібліотеці ве­
личезного християнського монастиря святої Богородиці, що стоїть
248 поблизу Херсонеса. Там він розшукав останки засновника цього
монастиря святого Климентія, якого сюди заслав імператор Траян
іік в першому столітті по народженню Христа. Колишній рим-
■ і.кий єпископ, сподвижник Петра і Павла, залишив чимало своїх
писань про цих апостолів та їхні діяння, а також послань до різних
м іродів, у яких схиляв їх коритися законним властям, не бунтувати
проти них, бо вони, мовляв, послані богом. Тепер Костянтин читав
її писання, які цінувалися нарівні з апостольськими посланнями.
Іще брати-посли попросили у Каматіри, щоб його тлумачі на-
нчили їх хозарської мови та іудейського письма. Вони мали намір
і исречатись в Хозарії з іудейськими проповідниками і відстояти
права християнських общин. Водночас солунські брати із тутешні­
ми слов’янами вивчили наріччя, що ним найбільше розмовляють
урпстияни-слов’яни, яких (так запевняв патріарх Фотій) повно в
Хозарії.
Великий клопіт мав Петрона Каматіра від цих послів. Але й
велика гордість увійшла в його душу. Сам патріарх Фотій, сам ім­
ператор Михаїл виявили йому велику довіру. Авжеж, ніхто краще
іа нього не підготує це посольство до подорожі в Хозарію!..
Петрона метався по великих світлих хороминах свого
білокам’яного дому. Мало хто упізнав би зараз в опасистому, геть
ювсім облисілому ромеї того давнього красивого й шляхетного
мужа, який їхав будувати Саркел. Тепер в його пухленьких м’яких
руках постійно бряжчали низки ключів — нікому не довіряв своїх
комор.
Столи для високих гостей вгинались від частувань. Сам сте­
жин, щоб челядь не ставила на стіл варварських страв — борщів,
вареників, печені. Ні, Петрона усім хоче показати, що він іще не
іабув візантійських страв — на сніданок, який має бути ситим і
легким,— риба, мідії, спр, боби, капуста, оливкове масло, на обід
(має бути ще ситнішим) дичина, добірна риба, копченина. Все це
подавати з гострими приправами, з вином. Ченцям також бог велів
іжу запивати вином!
Раз по раз по білих кам’яних плитах Херсонеса проїздить ко­
лісниця стратига Каматіри — у граді мусить бути чисто, хай бу­
дуть відчинені усі храми, бездоганно має працювати водогін. Адже
про Херсонес і про його урядовців тепер будуть знати в палатах
самого імператора. То гостям треба показати тутешні святині. Де
ще є така ікона святого Георгія і Димитрія? Або така величезна
позолочена бронзова ікона богоматері? Хай дивляться посли на
тутешні дива! Он неприступні стіни Херсонеса. Каматіра їх возвів
на колишніх руїнах римського владичества. Жоден варварський
загін їх не може подолати! Через них Херсонес і здобув собі не­
залежність від хозарських тарханів. Це завдяки Петроні, який тут
249 став стратигом і першим патрикієм. Тепер Херсонес — тверджа
візантійських володінь у Таврії, а Петрона — не лише гостинний
господар, а віднині й представник імператорської влади тут.
Гості поважно ходять по Херсонесу, до всього придивляються,
вихваляють чистоту й затишок вулиць, торгових площ. І це — піс­
ля Константинополіса! Щоправда, ходять більше опасителі на чолі
з слов’янином Местивоєм та тлумачі. Посли сидять у бібліотеці.
Настоятель монастиря — чорноризець Рус полонив їх своїми кни­
гами і своєю вченістю.
Петрона поїхав до монастиря, щоб забрати гостей на обід. Вони
сиділи у царстві книжок. Костянтин припав грудьми до столу,
низько схилявся над товстою книгою в ошатній золотій оправі.
Каматіра глянув на цупкі сторінки, що рябіли великими літерами.
О. цей учений філософ! Йому мало тих книг, які перечитав у бі­
бліотеці патріарха Фотія! Пильно вдивляється в пергамент, аж піт
заряснів на воскових скронях.
Петрона перевів погляд на настоятеля, цікавлячись, що той чи­
тає?
Чорноризець Рус прикрив свої старечі світлі очі повіками й
тихо пояснив:
— Євангеліє суть. Руськими словами писане.
— Як то — руськими? — здивувався Петрона. Скільки на світі
живе, не чув, щоб існувало слов’янське письмо. Якісь риси й на­
черти у слов’ян, правда, були. Ними вони писали на дерев’яних
або на глиняних дощечках чи на бересті. Але щоб святе письмо
та руськими словами писане — такого не могло бути. Такого ніде
ніхто не бачив і не чув — Руси-слов’яни свого письма не мають.
Ніхто, окрім ромеїв, свого письма не має. Щоправда, хозари спро­
моглися на письмо, але то не їхнє, у древніх іудеїв взяли. Слов’яни
ж — зовсім дикі!
— Слов’яни? — звів голову Костянтин і швидко-швидко заклі­
пав очима. Кволий, який кволий сей учений муж! А мріє, певно,
вознестись у слові яко апостол чи як сам Іісус Христос. Та й літ
уже має стільки — тридцять три! — Слов’яни, патрикію, мають
своє письмо. Ось… Ось воно! — схопив важенну книгу й підніс
її до очей Каматіри — Я також думав, що у них немає своєї азбу­
ки, що її треба придумати. Ми з братом потроху переписуємо на
слов’янську мову святі книги, усі, які є. Беремо для того грецькі
знаки і пишемо ними слов’янські слова. Але виходить недоладно!
У слов’ян є звуки, яких не можна передати грецькими літерами.
А ось тут, бачите? На всі звуки є знаки їхні. У слов’янській мові
тридцять вісім звуків, більше, ніж у грецькій. Багатша мова!
— Тридцять вісім і є,— підтвердив настоятель і посміхнувся
усіма тонкими зморшками на обличчі.— Наші проповідники часто
250 мшить до слов’янських оселиш. Несуть їм, як і іншим варварам,
• ті гс слово. Серед них багато християн.
Ти, Досифею, і сам із слов’ян же! — засміявся Каматіра.—
Через те й називають усі так — чорноризець Рус.
— Істинно,— підтвердив Досифей.
— Тоді, отче, навчи мене говорити так, як говорять тутешні
і іюіГяни. Преподобний отець наш, патріарх Фотій, мовив, шо у
Чоіарії повно слов’ян. Маю з ними добре порозумітись.
— Фотій сказав діло. Бо й сам суть хозарський слов’янин.
— Фотій — слов’янин? — округлив очі Костянтин.— Пощо ж
ніколи не відкривався?
Патріарх може відкриватись у всьому тільки богу,— повчаль­
но мовив Досифей.
І тоді Костянтин пригадав, як одного разу розгніваний кесар
Кпрда кинув патріарху Фотію в обличчя зневажливо: «Хозарська
пика». Патріарх тоді змовчав. Але пізніше помстився за цю образу,
усунувши Барду з трону й посадивши на нього молодого свого
ініхованця Михаїла Третього. Тоді всі подумали, шо Фотій — хо-
і.ірин. Тепер мовлять інше: Фотій — слов’янин. Може, в цьому
Інльша істина? Може, через те Фотій привіз до Константинополіса
обдарованого слов’янського хлопчика із Солуні Костянтина й так
ретельно навчав його, а разом те й інших дітей слов’янських, у
і’сбе вдома? Може, й зараз посилає його з Мефодієм у Хозарію,
июб порозумівся більше з слов’янським населенням, яке осідає
іемлі Таврії, довкола Дону і береги Меотійського моря…
Воістину — непостижимі путі людської долі, як непостижимі
пугі орла в небі!
Тархан Ієхуда давно уже нікуди не поспішав. Сльотава таврій­
ська зима застала його під клятою Сугдеєю. Земля розгасла від
гуманів і дощів, копита коней в’язли в рудій багнюці. Треба до­
чекатись морозів, щоб можна було зрушити з місця. Та найбільше
ірпмала тут віра, що Сугдея ось-ось попросить пощади і відкриє
і иої ворота, бо ж глибокі кам’яні льохи, де зберігалося зерно, ово­
чі, фрукти, вино, спустошені. Всю осінь Сугдея простояла в щіль­
ному оточенні хозарських та угорських орд, які перекрили підвоз
продовольства. Її жителів годувало тільки море. Тепер зима неза­
баром відбере у сугдейців і море.
Тархан лежав на м’якій кошмі у своєму наметі, посмоктував
кумис із бурдюка й намагався вгадати, коли ж ударять тут морози.
І ,і в його розмисли раптово увірвалась звістка джури — під Сугдею
прийшов загін на чолі із херсонеським стратигом Петроною
Каматірою, який супроводить сольбу візантійського царського
лиору до хозарського кагана і царя-бека. Каматіра зажадав говори­
ти з Ієхудою. Негайно ж.
251 Ієхуда сердито відсунув бурдюк убік. Сей ромей-велеможець
поводив себе тут як всесильний тудун-намісник візантійського ім­
ператора, самочинно величав себе «патрикієм і стратигом кліма­
тів», даючи тим самим зрозуміти, що не лише город Херсонес, а й
довколишня земля — клімати — підвладні йому, тобто ромеям, а
не хозарам… Але мав іти на розмову. За спиною Камагіри стояла
могуть Візантії.
Гамував у серці гнів, ціпив зуби та мусив коритися. Вискочив
на свого тонконогого коня і в оточенні опасителів рушив до табору
стратига. Намагався вгамувати образу, що його, великого тархана
Ієхуду, кличуть на розмову, мов бешкетного хлопчака! Його, на­
ближеного радця й родича царя-бека Ханукки!.. Але чим далі, тим
більше вичахав. І знову говорив сам собі: набери у груди свої по­
вно повітря і не дихай. Хай працює твоя голова, а не серце. Мізкуй
так і сяк, постав себе на місце свого ворога і тоді збагнеш його
наміри. Хіба не бачиш — він хоче тебе принизити, розгнівити.
А ти?.. «Спраглому дам задарма від джерела води живої…» — так
говорив бог. І ти, великий тархане, ковтни живої води із мудрості,
а не з гніву. Остуди свій мозок. І розважливо подумай, що гаряч­
ковість та упертість можуть викликати гнів не лише у Каматіри,
але й у ромейських послів. Хто знає, може, цього й жадає лукавий
Петрона? Візьме й ударить своїми ратями в спину хозарській орді,
що обложила Сугдею.
І тоді розпочнеться колотнеча: Сугдея, ясна річ, відразу ж пе­
рекинеться до ромеїв. За нею піднімуться городи й оселища, уся
Тамарханська земля! Повстануть усі християни, яких тут плодять
проповідники. Вони усі підугь до ромеїв, проситимуть у них за­
хисту. А імперія тільки того й чекає — візьме їх під своє крило,
як це колись зробила з таврійською Гогією. Через те володіння на
таврійському півострові поділені між Хозарією і Візантією. Імперія
тепер, певно, хоче оволодіти ним повністю. Так би він, тархан
Ієхуда, зробив на місці ромейського царя. Оскільки це так, то чого
може хотіти від нього Петрона? А звісно чого — примусити будь-
яким чином порушити і без того нетривкий мир між хозарами і
ромеями у Таврії, підбурити до повстання. Ось тоді Візантія легко
витіснить звідси свою суперницю!
Та Ієхуда недаремно товчеться у палацах Ітиля. Добре знає,
що його повелитель цінує в ньому не лише відвагу, а й рисячу
вдачу — уміння зачаєно вичікувати, зачаїтися в тіні, щоб потім
упасти блискавичним стрибком і вп’ястися у горло своєї жертви…
Ні, тархан Ієхуда не дасть приводу лукавому ромею розпочати під
Сугдеєю війну з хозарами. Міркуючи так, тархан легенько приосто-
рожив коня, попустив повід. До ромейського стану прибув зовсім
урівноваженим. Забачивши опасисту, загорнуту в добрі слов’янські
252 чVгра постать херсонського стратига, Ієхуда привітно усміхнувся.
Лис Каматіра ніби того не помітив. Байдуже спостерігав, як гість
і плигнув з коня, як, трохи подавшись уперед грудьми, поволі на-
Ішижався до нього пружинистою ходою.
Чорними очима з-під широких навислих брів стратиг Херсонеса
кресонув по довгих засмаглих пальцях Ієхуди — тархан притиснув
руки до грудей і запобігливо хилив голову. Патрикій важко ди­
чав — його душили важкі тілеса. До того ж у нього був похмурий
настрій. Явно принизливий вигляд хозарського тархана розбивав
Ного намір повести з ним круту розмову.
— Пощо прийшов сюди з великим військом, тархане? —
І Іетропа зневажливо пронизував Ієхуду примруженим поглядом,—
Ношо тримаєш Сугдею в облозі?
Ієхуда втягнув у плечі голову, ніби відчув на собі тягар власної
мини. Петрона був задоволений тим приниженням, не помічаю­
чи у кутиках чорних тарханових очей лукавого осміху. І не здо­
гадувався, яку відповідь приготував той для возносливого стратига.
Виждавши трохи, тархан почав вкрадливо:
— Сугдея і її клімати, і Фулла, що поряд, і інші гради Таврії не
сплачують належної данини кагану. Не визнали тудуна-намісника
ІОрія-тархана, вигнали тудуна… Цар-бек Ханукка сказав: піди,
І(худо, нагадай тамтейшім правителям, що вони живуть на землі
хозарських володарів і що тільки з їхньої ласки вони туї’ правлять…
Тархан поважно вклонився Петроні й окинув оком багатолюд­
ний стан ромеїв.
Чимало коней, повозів, ченців і священиків. Ратників мало —
тільки охорона, певно. Отже, Петрона Каматіра не буде починати з
ним війни. Але, може, велику рать залишив десь за пагорбами?
— Сугдея і її жителі просять захисту у ромейської держави. Вони
хочуть вільно сповідувати християнську віру і відбувати службу в
і’моїх храмах. А ваш каган і цар-бек руйнують храми християн­
ські!..— Петрона говорив з таким притиском, що із його беззубого
рота розлітались бризки слини,— Християни таврідської землі і
християни хозарської землі просять ромейського імператора за­
хистити їхню віру і свої вогнища. Іди звідси, Ієхудо. Іди звідси зі
споїм військом! — Ці останні слова Петрона Каматіра викинув із
рота, як каміння з пращі.
— Не можу піти,— зітхнув Ієхуда.— Земля Тавріди належить
хозарським каганам — вони взяли її мечем. Тому цар-бек сказав:
■ Ієхудо, нагадай таврідським володарям, з чиєї ласки вони воло-
царі. Хай дають данину. За всі роки. Нагадай, що Сугдея не давала
майже двадцять літ». І ось я тут. І я воздам непокірним по ділах
їхніх. І ходитиму перед своїм царем у білих одяганках. Бо стану
достойним такої високої шани. А ти, Петроно, разом із своїм ца-
253 рем будеш дякувати мені, бо в Сугдеї, і в Фуллах, і в Тамархані,
і в усіх довколишніх кліматах уже давно немає твоєї великої віри
Христової. Є віра поганинська. Сугдейці тепер кланяються вели­
кому священному дубу і вепровим іклам — як і їхні пращури дикі,
їхній топарх — слов’янський варвар Бравлин і всі його осторож- !
ники, хоч і охрещені ромейськими попами, але бога твого в свою
душу не взяли. Ти, великий добрий Петрона, не відаєш, яка біда
нависла над таврідськими городами!..— Ієхуда приклав до грудей
руки, і Петрона знову звернув увагу на тонкі й випещені пальці у
цього хитруна, подумавши, що сам він, очевидно, ніколи не три­
мав в руках меча. А тархан вів далі:
— Сугдею повоювали руські дружини. Окольні городи також
повойовані ними. Влітку моє військо відбило велику рать полян-
русів. Вони хочуть повоювати всю Тавріду!
Петрона мовчав. Виважував слушність тарханових слів, вимі­
ряв силу нової небезпеки. Дружини русів-полян справді все час- ‘
тіше з’являються на берегах Понта, яке тепер частіше називають
Руським морем.
Та знав Петрона і про те, що сугдейці вчасно приручили воєводу
Бравлина й міцно прив’язали його до могутньої фортеці жіночими
пестощами та новою вірою. Приходило нове слов’янське військо?
Ієхуда його відбив, але не примусив Сугдею коритись кривому хо­
зарському мечу! Нині — головне це. Сугдея стала язичницькою?
Не вона одна! У Петрони проти цього є своя зброя, яка відновить
християнську віру. Її везуть імператорські посли — Костянтин-
філософ та його брат Мефодій.
— Сугдея розчинить ворота не перед мечем, а перед словом
божим,— твердо сказав Петрона Каматіра,— А ти іди геть.
— А данина кагану? — розвів руки тархан. Йому й самому над­
окучило товктися тут. Він би й пішов геть, аби взяв данину від
Сугдеї та інших городів. Тоді мав би білі одяганки переможця!
Ієхуді здається, що Петрона зміг би йому допомогти.
— Данина? — перепитав стратиг. Хай би вже тархан узяв ту
данину та забрався звідси пошвидше. Тоді сугдейці даватимуть да­
нину ромеям — про це вже він сам потурбується! Ці проповідники
допоможуть відвоювати у хозар душі християн і душі язичників та
вселити у них дух великої імперії. Отоді не знайдеться меча, який
би знищив тут ромейську владу! Гаразд, тархане. Ти візьмеш свою
данину. Матимеш білі одяганки! Але зніми облогу.
— Ге-ге, зніму, коли матиму данину.
— Тоді ходімо зі мною.— Петрона важко почалапав до серед­
ини стану.
— Куди? — озирався сполохано Ієхуда. І знову відзначив про
себе, що військ у стратига тут нема.
254 Великі посли від імператора Михаїла ідуть до твого царя і
кагана. З ними підеш і ти.
— Чого ж вони хочуть?
— Хочуть встановити істину святу у твоїй землі. Несуть велике
і іово боже! І перед ним возридають усі племена і народи земні.
— Про що мовиш, Петроно? — розгублено спитав тархан.
— «Я єсмь альфа і омега, початок і кінець, говорить господь,
нкий є, і був, і гряде, вседержитель…»
Херсонеський патрикій ховав свої думки за словами молитви.
Що ж, хай молиться своєму богові, а він, Ієхуда, помолиться сво-
і му, аби лукавий ромей не обдурив його з тією даниною. Без неї
йому не вертатись до Ітиля. Отож не спіши, Ієхудо, язиком своїм,
слова твої хай будуть нечисленні. Тільки умій терпіти і вперто сто-
нти на своєму.
Брати-проповідники зустріли стратега Петрону Каматіру і тар­
хана Ієхуду коло свого шатра. Зовнішньо вони схожі на полян-
русів. Рудувато-золотисті бороди їхні надавали їм слов’янського
мигляду. Якби не чорні ряси, підперезані широкими шкіряними
пасками, і не посохи в руках, та ще не уважний позирк очей — не­
мовби в самі зіниці дивилися! — можна було б вважати їх добро­
душними витязями, що прийшли із давньої слов’янської казки.
Ієхуда ледь осміхнувся у свою кучеряву смолисто-чорну боро­
ду — згадав свою няньку-робу, яка колись годувала його своїм
молоком, колисала, співала над ним слов’янських пісень, а коли
иже підріс, вечорами у солодких присмерках тихо розповідала про
пивний світ, що в ньому жили добрі й злі духи, котрі допомагали
або шкодили людям, розповідала про відважних хлопців та крас­
них дівиць, злих чаклунок, відьом, упирів, русалок, домовиків та
багато інших істот!
Ієхуда слухав ті оповіді няньки-роби, доки сам не поринав у
сон, у якому бував спритним, відважним, дотепним і чесним. Він
давно забув ім’я тієї няньки. Пам’ятає лише, що коли його поса­
дили на коня й приставили до нього комонника, ту жінку кинули
і каменем на шиї у ріку, бо стала непотрібною отроку-тарханичу.
Лж ось тедер згадав її Ієхуда, побачивши братів-проповідників.
Може, це через те, що обидва дуже виділялись серед чорнявих і
юнористих ромеїв світлими своїми лицями.
— Ось він, хозарський тархан Ієхуда,— відсапуючись, кинув
Петрона до послів,— Це його військо тримає Сугдею в облозі.
— Навіщо? — аскетичне обличчя Мефодія стало суворим,—
Навіщо стільки крові ллється?
Ієхуда зиркнув сюди-туди, ніби шукав десь там відповіді. Не
діставши нізвідки підмоги, благально подивився на херсонеського
стратега: мовляв, усім відомо, що Сугдея здавна була підвладна
Хозарії, а потім вийшла з покори.
255 — У Сугдеї живуть хозари? — прискіпливо запитав молодший
із послів, Костянтин.
— Ні, там живуть ромеї,— мусив зізнатися тархан.— І слов’яни.
Усім править топарх русич, який повоював Сугдею, Фуллу та інші
гради. Він усіх повернув тепер до поганських богів.
— Але ж. .. тут стоять християнські храми! — обурився Петрона.—
Бравлин давно навернений на стезю істинної християнської віри.
Я це знаю. Це зробив митрополит Філарет!
— Ге-ге, то було,— не змовчав Ієхуда.— Тепер сугдейці кладуть
треби старому дубу і вепрячим іклам, а не вашому богу. Тепер
вони уже не християни і не жадають ніякої підмоги від християн­
ського царя. Наша віра і наш цар-каган милостиві; вони кажуть:
хай кожне плем’я і кохсен народ вірує у свого бога, але підкоря­
ються тільки кагану. А сугдейці уже двадцять літ як не платять
данини.
Слухаючи це, Костянтин-філософ розхвилювався. Лице його
взялося плямами. Почав швидко перебирати на своїх грудях золоті
кружальця верижиці, з якої звисав невеличкий хрестик. Він став
обмацувати той хрестик, наче перевіряв його справжність.
— Двадцять літ… Чада людські упали у гріх невіри… Віддали
себе на поталу розтлителям духу великого, хоча й мовлено було:
«Не ступай на стезю нечестивих і не ходи по путі злих…» їхній путь
веде в пітьму! Мусимо поспішити до них, брате.— Костянтин уже
ладен був бігти до Сугдеї,— Треба показати їм шлях істинної віри.
Веди до них, Петроно.
— Вони не пустять нас, отче. Військо тархана обложило град
звідусюди. Він ось, тархан, не відступить, доки не візьме боргів.
— Я пропущу вас…— згодився Ієхуда,— Тільки з однією умо­
вою: якщо сугдейці віддадуть данину за всі роки.
— Нехай і так. Але мусимо знати, чи тархан після цього від­
ступить від града? — втрутився Мефодій. Колишній правитель
Славинської землі у далекій своїй Македонії, він завжди умів ди­
витися на справи по-земному, практичніше, аніж одержимий ви­
сокістю мислі а духу його брат-філософ. Він одразу ж збагнув, що
тархан Ієхуда хоче здобути перемогу найлегшим для нього шля­
хом — через них.
— Відступлюсь! — щиро посміхнувся тархан.
— Чого б і не відступитись,— сердито буркнув стратиг, якому
вже набридла ця торгівля.
Костянтин зірвався з місця. Правою рукою далеко вперед ви­
кидав свою патерицю, лівою вимахував так, ніби підгортав під себе
повітря й кам’янисту мерзлу дорогу, яка вела до воріт стародавньої
Сугдеї.
— Хто має вухо, да почує… тому, хто перемагає, дам вкушати пні древа життя… хто перемагає й дотримується слова мого, тому
мм владу над поганинами…— підбадьорював себе Костянтин.
Може, бачив перед собою сугдейців, які замість того, щоб ходити
по божих храмів, ходили до старого дуба і, як і колись, земляки
Ного, словенці, морави, чехи та інші слов’янські племена, прино-
і ими жертви на требиші. За ним поспішив і Мефодій.
Местивой кинувся було й собі за цими мужами — Фотій нака-
іунав йому не полишати їх ніде одних, але Костянтин різко обер­
нувся до нього, рішуче махнув своєю патерицею, мовляв, вертай
п.пад! І так строго зиркнув, шо Местивой аж остовпів…
Ієхуда пішов до конов’язі, де стояв на припоні його кінь, ско-
чив у сідло й подався зі своїми людьми також до града.
Невдовзі Костянтин і Мефодій стукали у ворота Сугдеї, а за
якусь мить вони уже були у місті, і, як тільки за ними зачинилися
и гуркотом ворота, Мефодій запитав озброєних городян:
— Де ваша влада?
— Топарх Бравлин уже чекає на вас. Ви прийшли від тарха­
ни? — питали городяни — хто по-ромейськи, хто по-слов’янськи.
— Ми йдемо від царя Михаїла і патріарха Фотія, чадаї! Йдемо до
нас, християни! — окидав поглядом натовп сугдейців Костянтин.
— Тоді ходімо…
їх вели білими чепурними вуличками, по вимощених кам’яних
плитах, вимитих осінніми дощами. Часом у притихлих двориках
і безлистих садах озивалися кришталевим дзюркотом водограї.
Часом крізь плетива виноградних лоз проглядали мармурові статуї,
нілі колони, портики старовинних домів. Здавалося, що тут іще ви-
іав дух філософів, поетів, мудреців стародавньої Еллади.
Проминули центр Сугдеї — форум. Вийшли у долину, яку пе­
ретинало річище пересохлого потічка. Його днище було всіяне
каміняччям, нанесеним із гір дощовою водою. При березі серед
зжухлих трав і кущів стояв крислатий дуб — увесь у сухому золо­
тистому листі, немовби у кожусі. Дуб-нелинь. В його стовбурі на
рівні людського зросту стирчали вепрячі ікла.
Костянтин зупинився, ткнув патерицею у стовбур і звернувся
до Мефодія. Той тільки стенув плечима, мовляв, язичники, пога­
ни, відома річ. Подиву гідне, можливо, лише те, що поганство по­
вернулося сюди по тому, як тут уже панували боги Олімпу, затим
Іісус Христос. Саме йому воздвигнуто білостінний храм Софії із
позолоченим хрестом над важкою банею. Цей край вабив і пропо­
відників у подірах — довгих темних одяганках, перетятих золотими
поясами на грудях. Щоб утвердити тут свого бога, вони спорудили
спій храм — синагогу.
Наперекір усьому тому, як його заперечення, ось цей правіч­
ний дуб з вепрячими іклами. А під ним викладене з білих теса-
17. Зам. 345
257 них кам’яних брил требище, обнесене півколом невисокою, також
кам’яною огорожею. На требищі тліє вогонь, що у слов’ян означає
споконвічний животворний дух тепла, життя й очищення. Прозоре
полум’я над ним ніби розчинялось у промінні ясного, хоч і холод­
ного дня. безсиле у змаганні з могутнім світилом вічності.
Біля вогнища стояв у білому вбранні старець — довга біла бо­
рода, білі косми волосся до пліч. Слов’янський волхв. Він в одній
руці тримав сокиру, другою підкидав дрівця у вогонь. Якщо полін­
ця не потрапляли у вогнище, їх підсовував довгим списом високий
світлоокий муж, що стояв обіч. Він був у білій туніці на хутрі, гап­
тованій внизу золотистим гарусом. Поверх неї накинута хламида з
червоного шовку, пристебнута на плечі великою срібною фібулою.
Ноги у червоних шкіряних чобітках. Уся постава його, а найбільше
владний пильний погляд світло-голубих очей, видавала в ньому
владцю. Костянтин відразу ж і звернувся до нього, піднявши перед
собою патерицю:
— Князю! Єси могутнім володарем Сугдеї! Тремтять вороги від
твердості твого духу і меча! Але, князю, твориш богопротивне діло.
Пощо потураєш усім мерзотам поганським? Пощо забув дорогу до
господина нашого Іісуса Христа? Кланяєшся мертвотній деревині
цій! Зійде гнів на тебе і на твій народ. І не буде тобі прощення за
відступництво! Обумтесь, християни! Поверніться у ваш храм бо­
жий і воздайте господу вашому покаяння! І воздайте хвалу йому! —
Костянтин ледь не плакав від обиди, яку завдали йому сугдейці,
кланяючись ідолу безсловесному. Вірив святий отець, що лише
боже слово й віра очистять душі людські від гріха — як очищається
пісок текучими водами! А ще очищають труди невсипущі від сліпу­
чої лжі, яка навчає угодничати, нищити удачливих і талановитих.
Святе правдиве слово піднімає честь і єдність між людьми. Вони
легко тоді розривають ланцюги облуди, побивають супостатів сво­
їх. Тож благав запально відступників:
— У слові істинному — сила і смисл життя чоловічеського! У
слові чесному — ваша перемога, християни!
Усі втупилися поглядами в Костянтина. Сугдейцям потрібна
перемога. Вони уже згодні й покаятись. І раптом на їхні трепетні
душі упав голос волхва:
— Слово істинне — у наших богів! їхня сила передається роду
людському не в слові, а в могуті живого світу.— Волхв хоч і був
старим, але ще мав силу в голосі,— Ось дуб столітній… Ось страш­
ні іклища вепра… Боги карають безсиллям тих, хто осмілюється
гудити знаки їхньої могуті! Хто посміє піти супроти богів пращу­
рів, той буде проклятий ними!..
Костянтин ткнув патерицею в бік дуба:
— А ти, княже, віруєш у силу сього дерева? Я…— розгубленість майнула в його голубих очах.— Ромейський
Гни Христос не заступився за мою дочку — безневинне дитя, що
ииросло у вірі до бога. Тому прошу нині всі добрі сили землі і не-
(ісс позбавити нас од лютих хозар. Захистити наші вогнища і наш
іііл и й град від руїни й ганьби… А ти можеш нас захистити?
Костянтин хутко підійшов до Бравлина.
— Можу. І захищу. Тільки скажи істинно: віруєш у се дере­
мо?..— ткнув патерицею у стовбур дуба.
— Я? Я вірю у силу землі й неба. У них прошу сили для мого
иироду.
— Відмовишся од свого кумира, коли хозари по моєму слову
і Підуть мир Сугдеї?
— Відмовлюсь, отець…— зітхнув Бравлин.
— Тоді бери у волхва сокиру й рубай сей дуб!
Бравлин підняв угору білясті брови, окинув зачаєний натовп,
рішуче відповів:
— Н-не можу… Сей нелинь живий… як сила мого народу…
— Тоді хто хоче повалити сього ідола поганського? — закликав
присутніх Мефодій, сам підійшов до стовбура і почав вихитувати з
нього вепрові ікла. Це вже було святотатство. Споглядали за цим з
ніжкою і загрозливою мовчанкою. Тоді Костянтин відкинув свою
патерицю й підійшов до волхва:
— Дай! — Вихопив у нього сокиру з рук.
— Гріх!.. Гріх упаде на тебе і на твій рід! Громи спалять тебе у
нічнім Перуновім огні! — закричав пронизливо волхв.
Костянтин підняв над головою сокиру, сказав з гарячою впев­
неністю:
— Як тільки повалимо цей дуб, слово істинної віри осінить
наші душі. І прийде до вас мир. І відійде супостат від стін вашого
грпда!
Костянтин цюкнув раз, удруге, знову й знову, аж бризки дріб­
них трісок летіли довкола. Ніхто не зрушив з місця.
Мефодій підійшов до Бравлина:
— Княже, без жалю скидай з душі кайдани духовного рабства.
Ні’ впадай у розпач. Бог милосердний. Слухай нашої ради: віддай
мгшрському тархану данину. І він звідси забереться геть. Будеш і
пилі вільно тут урядувати.
— Данину! Де взяти? Голод велик у граді.
— Забери золото й срібло у храмі божому. За золото матимеш
колю.
І хозари підуть звідси? — не вірив усе ще Бравлин.
Тархан дав слово. Тільки віру поганську забудь. Бо сказано
її заповідях божих: «Я господь твій бог. Не вшановуй інших богів,
і ‘Крім мене». Бог тобі допомагатиме. І патріарх Фотій жалуватиме яко
мужа великого. І Константинополю не залишить напризволяще.