Бравлиновібровизновусмикнулися вгору. Або Константинополь,
або Хозарія. Іного путі у нього не було. Сії царські посли чи хрис­
тиянські проповідники несли з собою не лише віру в Іісуса Христа,
а й заступництво могутньої Візантії від хозарського поневолен­
ня — від їхніх руйнувань, данин, принижень.
Бравлин відкинув полу шовкової хламиди, став на одне коліно
перед Мефодієм.
— Прости мене, отче, за відступництво від християнської віри…
Душа моя блукала в сутінках…
— Хай наш господь Іісус Христос ради доброго свого милосер­
дя розгрішить тебе. І я, владою його і святих апостолів, і владою
патріарха Фотія звільняю тебе від клятви і від інших кар і приймаю
тебе до церкви, нашої святої матері, до спільноти вірних і участі в
святих тайнах. Амінь.
Мефодій осінив Бравлина хрестом, сказав:
— Тепер поможи моєму брату…
Бравлин уже зробив крок до Костянтина, як волхв кинувся до
нього, розпростер руки і закричав:
— Не смій! Не дам!
— Відійди, батьку,— Легенько відштовхнув його Бравлин. Волхв
упав на землю, завив, заверещав, зубами рвав траву, здіймав угору
руки, благав сугдейців заступитись. Ті мовчки тупцялись на місці,
не зводячи очей із Бравлина. Волхв зібрався на силі і, віддаляю­
чись, став вигукувати:
— Прокляття кличу на вас! Нехай вас громи спалять! Перунові
громи!
Бравлин кинув обіч сокиру — дуб не піддавався їй. Дуб стояв
незрушно. Та й навіщо рубати? Хай собі росте. Краще загасити
вогнище і зруйнувати требище. Щоб ніхто не міг тут класти тре­
би… З-під його рук полетіло вусебіч каміння.
Коли упала остання каменюка, Костянтин витер сльози на
очах:
— Мир вам, чада! — перехрестив усіх,— Мир вам, і вашим осе­
лям, і вашим дітям.
Глибока тиша залягла над долиною. Мабуть, це була тиша, яка
освячувала нову сторінку життя Сугдеї. Сила віри в ромейського
бога остаточно витісняла стару віру у силу природи. За новою ві­
рою стояла могуть імперії. А разом із нею — і впевненість у май­
бутньому.
…Мине небагато часу, як світ узнає про одне із сотворених про­
світителем Костянтином-філософом, святим Кирилом, чудес —
рішуче знищення поганського требища й навернення сугдейців-
відступників до християнської віри. В описі життя Костянтина-
Кирила буде розказано і про те, як він, завдячуючи своїй чудодій-
260 mii силі і волі, зняв облогу хозар з великого таврідського города.
Щоправда, при переписуванні того житія загубляться імена тих, ко­
ни не стали святими, бо не творили чудес, а були просто земними
иодьми, вірили і зневірялись, раділи й печалились, роблячи все те
ііиіинно щиро, щедро, бо вірили й справді в чудеса і в святощі, що
itv її и для них так необхідні, аби вижити самим і їхньому родові.
Ось вони йдуть шумливою юрбою до центру Сугдеї, до собору
спитої Софії, ідуть із палким жаданням просити прощення за грі-
sи, яких не содіяли, дякувати тим, хто — так вони гадали — вряту-
міт їх від хозарського полону.
А назустріч їм летить на воронім коні верхівець. Цокотять ко-
пига. викрешуючи іскри. Забачивши Бравлина, комонник осаджує
перед ним коня. Зіскакує на землю, припадає на коліно.
— Тархан чекає данини!
— Буде! Скажи — даємо…
Сугдея врятувала себе від хозарського полону…
Хозарські провідники — Ніссі та його троє братів — вели по­
сольство з Константинополя узбережжям Дону до Саркела — Білої
Межі.
Разом з послами йшла й охорона їхня на чолі з бодричем
Мсстивоєм, а також священики, тлумачі, ченці.
Бек Барджиль, певно, не сподівався на таких високих послів.
Хозари-провідники чекали від нього великої подяки. Розуміли, що
пікою увагою імператора Михаїла і патріарха Фотія їхній господар
помітно вивищився над іншими велеможцями в хозарській землі.
Ніссі та його брати догоджали з усіх сил послам, добували в
ос слищах свіжий хліб, м’ясо, яйця, борошно, а також кожухи, по-
іістяні обущі. Вміло розпалювали серед снігів вогнища, на вертелах
обсмажували добутих у посельців ягнят і козенят, гусей і курей.
Зима уже панувала на степових безмежжях Подоння. На роз-
доллях гуляли колючі вітри й завірюхи. Випали глибокі сніги.
Стогнали береги закутих у кригу річок. Ночувати заходили в осе­
тина, зупинялися у звичайних селянських хатах. І всюди господарі
були привітними, щедрими, цікавими до подорожніх. Костянтин
іцпитав першого господаря, у якого знайшли притулок на ніч:
— Чи далеко ще до землі хозарської?
— Оце вже і є земля хозарська,— статечно відповідав господар.
— Але ж ви — слов’яни!
— Так і є — слов’яни. Та живемо тут з правіку. Сіємо хліб,
юдуємо худобу.
— А хозари ж… далеко?
— Не так щоб далеко, але взимку й не близько. Вони ходять зі
і моїми табунами біля Саркела та біля Волги.
261 Тут, у Подонні. всюди була слов’янщина. Тільки тепер збагну­
ли посли, чому Фотій послав у Хозарію саме їх. Від гирла Дунаю
до гирла Дону слов’янська стихія заповнювала родючі землі степів.
Вона ж виповнила й володіння хозар, як і володіння ромейської
імперії, як і болгарську землю на Дунаї, де тюркська орда бул­
гар уже розчинилась у слов’янщині. Лише через півстоліття її ви­
тіснять з цих просторів орди печенігів, угрів, а далі — половців,
монголо-татар та інших ординців-кочівників…
— У якого ж бога віруєте? — допитувався Костянтин у посе­
лян.
— У нас богів багато, і в усіх віруємо. Усе животворне і єсть
бог,— повільно оповідав господар, склавши на колінах свої великі
натруджені руки.
— Язичники єсте,— скрушно хитає головою Костянтин.— Іісуса
Христа, істинного бога, відаєте?
— Чували. У ромеїв сей бог. Дехто і в нас хилиться до нього.
— Скоро він прийде і до вас, до всіх слов’ян,— запально обіцяв
Костянтин.
— До нас? Навіщо? — дивувався господар і здвигував плечима.
— Темні душі ваші, господарю, і стезя ваша веде в пітьму.—
Очі проповідника на якусь мить ніби згасли, але одразу ж у них
з’явився вогник.— Світло істини да просвітить вас!..
Нарешті на білому овиді простору, де земля зливалась із небом,
мандрівники побачили темні вежі якогось града. Ніссі радісно ви­
гукнув:
— Шаркиль! Біла вежа!..
Дружина підтяглась у стременах. Яке ж воно, це грізне гнізди­
ще хозарських шулік? Стільки розмов… Стільки страхіть мовлено
про нього!..
Низьке сліпучо-біле сонце котилося по обрію білого неба і
падало в білі сніги. Валка цареградських послів уже наблизилась
до воріт фортеці. Могуть візантійської імперії завчасно відчини­
ла залізні ковані ворота цієї неприступної кам’яниці. Тепер гості
зблизька могли поцінувати творіння нинішнього херсонеського
страти га.
Фортеця стояла на пологому виступі лівого, сказати б, східного
берега Дону, поблизу старого гирла ріки. Із заходу була захище­
на широкою рікою. Трикутник між старим і новим гирлом Дону
був обкопаний двома глибокими ровами, один з них проходив
під самими цегельними стінами фортеці. Поміж ровами височить
ще не довершений вал. Сама ж споруда являла собою величезний
мурований із цегли-сирцю чотирикутник з гострими зубцями на
стіні. Местивой прикинув на око, що фортеця довжиною майже
у двісті, а шириною до ста тридцяти аршин. Важкоголові наріжні
262 межі і вузькими вікнами-бійницями замикали собою ряд менших
покиць. шо здіймалися над стінами й виступали з них аршин на
н’и гь убік. Важка й недоладна за своїми обрисами була ця будівля.
І Іидто ж отут, серед безмежжя снігів. Таким незугарним, очевидно,
був і її творець.
Брати-проповідники, загортаючись в кожухи, водночас також
подумали про це, перезирнулись. заусміхались очима до Местивоя.
і ним подружились уже за цю довгу путь.
— Стоїть міцно і грізно,— прогучав у бороду Мефодій.
— А супроти кого, брате? — запитав Костянтин і, поки повіль­
ніший у рухах і в словах Мефодій здогадувався, додав: — Окрім
слов’ян, тут ніде нікого нема. Найближче ж поляни-руси, їхня ки­
ївська держава он як зараз піднялась!
— Так і є…— погодився Мефодій,— Проти полян сія фортеця.
Упродовж останнього року Мефодій все більше підпав під владу
мудрого, палкого, одержимого меншого брата-філософа. Але мав
іу особливість, що любив ретельно обмізкувати всі його судження,
наміри, задуми і знайти реальний грунт для їх здійснення. Тому й
іараз, подумавши, обгрунтував висновок Костянтина:
— Князі київські Тур і Оскольд установили свою владу над ба­
гатьма племенами по Борисфену. А коли ше пригорнуть слов’янські
землі по Танаїсу, їхні володіння стануть більшими, аніж уся ро-
мейська імперія. Се, брате, буде колись. Буде!..
— У це і я вірю,— відповідав Костянтин,— Нині дружини київ­
ських князів ходять цим шляхом звично. Вони тут як у себе дома.
І наше поле також отут, на цій великій слов’янщині. Тут урожай
паш буде щедрим. Бо народ тутешній численний, і земля його не­
сходима…
— Не шкодую, що пішов за тобою, Костянтине,— зізнався
Мефодій брату. І не знати, що хотів тим сказати — не шкодував,
що пішов у цю далеку землю хозарську, у ці завірюхи й сніги, чи,
може, те, що зрікся влади і покинув палац правителя Славинської
землі й затворився у монастирі на Олімпі, що почав вивчати книж­
ну мудрість і творити проповіді для слов’ян їхньою ж мовою, в
усьому став вірним помічником і сподвижником одержимого бра­
га Тоді Мефодій ще не знав, що доля і йому готувала вселенську
славу просвітителя слов’ян, яка прийде до нього ще за життя.
Вони зайшли під браму Саркельської фортеці й ніби опинились
у кам’яному мішку: не лише обабіч, але й перед очима була муро-
нана стіна. З найвищої вежі її, певно, оглядали дозорці простір від
обрію до обрію. Ніссі і його брати повели своїх високих підопічних
попід стінами, доки не опинились на просторому кам’яному дво­
рі Посеред нього стояв невеличкий будиночок — цегляний, але з
дерев’яним ґанком. Поряд з ним на землі, визираючи з-під снігу,
263 лежали величезні мармурові колони з витіюватими, вже оббитими
й брудними капітелями.
Нарешті вони зайшли в низьке тепле витапище, завішане й за­
стелене овечими шкурами. На них пахнув важкий сморід — ди­
вовижна суміш овечого, кінського й людського поту, браги і ще
чогось кислого і терпкого, шо аж різало в очах. Тлумач посоль­
ський, що досі мовчки супроводжував братів, рішуче виступив і
гордо підняв свою виголену голову:
— Посли імператора Михаїла і його преосвященства патріарха
Фотія. Мир і слава дому цьому.
Перед послами стояв опасистий широкотілий бородань у по­
встяній шапочці на маківці, довгому балахоні, підв’язаному золо­
тим паском під грудьми. Бек Барджиль. Він виставив уперед ногу
в гостроносому черевикові, усіяному перлами, й глипнув своїми
вузькими очицями по обличчях гостей. Широкий рот його при­
язно посміхався. За його спиною зігнулось дві кощаві спини — ні
очей, ні облич не видно. Певно, також тлумачі.
— Бек Барджиль,— сказав один із них по-ромейськи.
— Правитель Саркела,— додав інший, також по-ромейськи.
Барджиль ствердно кивнув головою, щось швидко проговорив.
Підняв угору палець, посміхнувся, схилив свою важку круглу голо­
ву на плече й завмер. Перший зігнутий кощавець витлумачив:
— Ми вас чекали з радістю. Тархан Ієхуда прислав сюди свого
гінця і повідомив про ваше прибуття. Можемо розпочати нашу
бесіду тут.
— Ми йдемо до кагана Захари…— почав Костянтин, але у від­
повідь почув, як засичали у два голоси бекові тлумачі.— Імені ка­
гана не можна називати простим смертним!..
— Скажи їм,— звернувся Мефодій до свого тлумача,— ми по­
сланці ромейського імператора й наступника нашого бога на зем­
лі — патріарха. Тож маємо говорити тільки з рівними їм!
— На землі нікого рівного нашому кагану нема. Можете гово­
рити лише з царем-беком.
— Да буде,— погодився Мефодій,— До нього просимо про­
вести.
— А чому не пішли з тарханом Ієхудою? — раптом блимнув лу­
кавими очицями Барджиль. В його голосі вчулася якась підозра.
— Тархан Ієхуда з ордою пішов супроти угрів.
Бек Барджиль ніби аж злякався:
— Ні, він одразу повернувся до Ітилю!.. Але скажіть: він під­
корив Сугдею і Фулли?
—Сугдейці відкупилися даниною.
— А чия влада в Сугдеї? — не вгамовувався Барджиль.
— Візантії, звісно,— знову заусміхався Мефодій.
264 Я так і знав! — Від обурення бек Барджиль аж почорнів —
ІІІп пе підкорив таврідських городів, а побіг до царя-бека, щоб
ііірсхати першим… Негідний пес! Це я послав до вас Ніссі… Нема
і ому у нас заступитись за християн. їхні храми повержені.
Да воздається тобі, бек Барджиль, добром і милосердям від
митого бога! — вклонився Мефодій.— Ми заступимось за христи-
II11 і всіх виведемо з полону…
Християнин, коли хоче, хай іде із землі моєї…
Да воздається тобі добром. А тепер скажи — від чого назва
нм і фортеці — Саркел?
— Це ви кажете — Саркел. По-нашому Шаркиль, тобто білий
цім. Колись на цьому місці стояла орда мого роду. Стерегла пору-
Інжжя із полянами-русами. Вельми небезпечний народ! Наш каган
і плр-бек наказали поставити од них цю кам’яницю. І поставив її
111- грона Каматіра. Лукавий муж!
Відаємо. Тож якщо ставив фортецю ромей, мусить бути тут і
церква. Нам би з дороги молитву сотворити, подякувати богу, що
набулися до Хозарії.
— Немає церкви. Ромеї і Каматіра хотіли поставити, ото й ко­
нини з мармуру привезли, і капітелі. Але не дозволили ставити
чристиянського храму.— Барджиль скрушно розвів руками, схилив
і олову на плече.
— Хто не дозволив? — скинувся Костянтин.— Адже ваш каган і
ішр-бек, хоч самі іудейської віри, дозволяють ставити мусульманам
мечеті, поганинам — мати свої капища, іудеям — синагоги.
— Не я заборонив… Се діло таких радців, як Ієхуда…— закліпав
повіками бек.
Що на умі у цього володаря неприступної фортеці? Комусь
хоче відомстити руками ромеїв? Для кого плете свої хитрі сіті?..
Ночувати в Саркелі не було можливості — там жили тільки
його охоронці — гузи й печеніжини, яким Барджиль за службу
платив золотом. Через те гостей повели до найближчого стійбища
бекового зятя — Бохана, поприщ за п’ять звідси.
Гостей зустрічали — півколом до сонця — великі білі вежі.
Челядини готували вечерю, після якої гості почали відразу ж вкла­
датися спати.
Лише опасителі Местивоя гибіли на чатах біля веж — осторож-
пики великих мужів даремно хліба не їли. Але й тут не втрачали
найменшої нагоди прикрити повіки у млосній знемозі.
І треба ж було! Тої миті, як Местивой, загорнувшись у кожух,
провалився у м’яку безвість, його хтось сильно торсонув за плече.
— Бодричу, се ти? Местивою! — Хтось заступив над ним шмат
зоряного неба, важко дихав в обличчя. Местивой злякано підхо­
пився і, розгледівшись, побачив, що лякався даремно: перед ним
стояв Вадим!
265 — Вадиме!.. Ти чого тут? — прошепотів Местивой.
— Я в полоні… В полоні, брате… І
— Лихо!.. Ходімо до царських послів… До отця Костянтина.
Вони хочуть усіх християн вивести з полону. Але ж ти не христия­
нин?.. Хай зараз же охрестить… і
— Як же се?.. А наші боги? Розгніваються.
— А ти відмолишся у них, брате. Чуєш? А завтра святі отці й ска­
жуть беку, що ти єсть християнин, і вони тебе заберуть із собою.
— Та я не один, брате… Нас багато. І Славина тут. Дідова
Соловієва онука, а Гнівина дочка. Жили ми в них у Києві.
— Ти знайшов її? То бери з собою!
— А інші ж як бранці?
— Інші? їх теж треба охрестити! — палко шепотів Местивой. і
— Тоді веди отців.
Коли Местивой випірнув з-під повстяного полога вежі, де
вкладались спати цареградські посли, він ледве не зойкнув од по­
диву: біля вогнища вже стояло чоловік з десять людей. Тихо рипіли
шкуряками на снігу, хукали в долоні, світили бентежно очима.
І звідки вони, оці малі й безмовні люди — челядини, кухарі,
осторожники достеменно знають, про що домовлялися царські по­
сли з Барджилем?
Мефодій, що висунувся слідом за Местивоєм, возніс до неба
руки:
— Десниця твоя, о господи, прославилась силою і зціленням!..
Брате! — гукнув до Костянтина.— Воззри на сих рабів божих!
— Воістину диво господь сотворив і навів на слід спраглих до
істини. Усі єсть християни?
— Ні, отче,— боязко підступив до нього Местивой,— Вони
роби, бранці. А коли охрестиш їх зараз, усі підуть за тобою, яко
християни.
— Підемо, отче,— загули,— аби з неволі…
— Да буде,— поспішливо мовив Мефодій і широко перехрес­
тив усіх людей, хто стояв перед ним у снігу на колінах.— Віднині
і вовіки віків… І ти, воєводо, і рід твій…— Підійшов до Вадима,
накреслив пальцем на його чолі і на грудях хрест і поклав руки на
голову.
— Господине, володарю єдиної істини, твоїм іменем, іменем
сина твого единородного і твого духу святого кладу свою руку
на слугу твого… воєводу… як же ім’я твоє, сину? — нахилився
Мефодій до Вадима.
— Вадим, син Величара-лодійщика із Новгорода…
— На слугу твого Вадима, сина Величара-лодійщика із
Новгорода. Поможи йому знайти дорогу праведну, виповни вірою,
надією, любов’ю…
266 Коли Костянтин творив свої молитви над бранцями, висвячу-
н їм нове стадо господнє, пролунав гнівний голос Бохана:
Що тут діється?
Сіє християни возносять богу своєму молитву,— спокійно
Підійшов до нього Мефодій,— Вони хочуть іти з нами. Так сказав
їм і Барджиль: християнин, коли хоче, хай іде із землі моєї.
Християни? — верескнув Бохан.— Це не християни, не ро­
м и, це я зи ч н и ки , поляни-руси. Слов’яни!.. Вони кладуть треби
і мнім ідолам.
Тепер вони християни,— дзвінко возніс свій голос Костянтин.
Щойно Іісус Христос наш прийняв їх у своє стадо.
Бохан скрипнув зубами. Бек Барджиль заодно з ромеями супро-
іи Ісхуди. Але ж… усі його роби стали враз християнами! Ізійдуть
її стійбища! То хіба бек Барджиль сам доїтиме йому корів і ко-
іінлиць? І він, Бохан, лишиться без своїх робів? Ні, він їх так не
піддасть…
Швидко підійшов до бранців, що все ще чипіли на колінах,
і пін між Вадимом і Славиною.
— Оці хай ідуть з вами,— повернувся лицем до Вадима, якого
підозрював у тому, що він привів до стійбища дружину полянську
I і’іі викрала київського княжича.— А оці хай лишаються тут. Буде
по правді і для вашого бога і для нашого! — рішуче сказав Бохаи.
Вадим кинувся до Мефодія.
— Отче, се жона моя… Жона перед богами і перед людьми.
Візьми її! Славину мою…
— 1 нас візьми!.. І мене!.. І я!..
– Будемо просити бека Барджиля…— похнюпився Мефодій,—
Щоб усіх бранців-християн вивести. Помолимося богу за сей ісход
I I хозарського полону. Як із полону єгипетського!
А скільки ще попереду буде таких стійбищ? Скільки іще робів-
бранців слов’янських гибіє в хозарській орді? Хіба усіх виведеш
іиідси? Моісею було легше, коли вій виводив своє плем’я з єги­
петського полону — Всевишній прокладав їм шлях через море,
(юров ворогів їхніх, годував і поїв… Цим же ось самим долати ті
труднощі. Христе боже, подай нам своє світло й правду!
І враз Костянтин урвав свою молитву: адже Бохан, напевно,
ПІрує в іудейського бога!
— Добрий господарю, чи відаєш заповіді свого бога іудейсько-
111.’ Чи свято їх тримаєш у своєму серці?
Бохан схилив голову на груди на знак шаноби до заповідей
і ного бога.
— Коли шануєш, маєш знати второкнижжя Моісея: в сьомий
рік зроби прощення; прости борг і дай жебраку по нужді, а роба
267 свого в сьомий рік відпусти від себе на свободу. Відпусти не з по­
рожніми руками, а дай від стад твоїх, і від гумна, і від точила..
Бо ти сам був робом у землі єгипетській і тебе вибавив твій бог..
Отож і звільни робів своїх, господарю!
— Але то… мовиться про робів — євреїв і євреянок. А я — хо­
зарин! — гордо блиснув очима Бохан.
— Хозарин і іудей мають одного бога і єдині його заповіді й за­
кони,— смиренно мовив Костянтин.— І сказано ще: за шість років
роб твій заробив тобі вдвічі більше проти найманого. Твої пастухи,
Бохане, уже більше шести років у тебе!
— Уже десяток літ!
— Я сім років!
— Уже й не злічу…— почулися вигуки з натовпу, який притихло
слухав це умовляння Костянтина.
— А коли твоє око, мовить заповідь твого бога, зробиться не­
милостивим до жебрака і ти порушиш заповідь бога свого, твій
роб вопіє до господа і впаде на тебе гріх!..— строго докінчив про­
повідник.
Бохан подивовано оглянув товписько своїх робів і цих ромей-
ських посланців. В його душі збурилися вагання й сумніви, десь
усередині нуртувала лють. Але… він не наважився порушити запо­
віді свого бога.
— Зроблю по слову бека Барджиля: християнин хай іде, коли
хоче, із землі моєї…