І цього разу винуватим був зухвалий Перун. Коли Рід узнав,
цю н Перунових володіннях все більше оратаїв, а найперше купців
І дружинників хрестить собі груди й лоби, молиться на Христа, у
цього затремтіли руки.
Длжбог-Ярило, брат-близнюк Хоре новгородський достеменно
ншіідали про все, що діється на Перуновій землі, і тепер уже всі
піш ій, що цей гуляй-нога, цей волоцюга-молодичник Перун по­
руйнував ущерть високий людський дух, надав волю усім богам
шпорити від себе слово, розвів, бачите, демократію! Тож у заселе­
них слов’янами землях подекуди звелися до неба і храми нового
(torn — Іісуса Христа. Нова віра проникає в князівські й царські
палати, витісняючи усіх богів слов’янської землі. Як піде так далі,
її) нікому з них не лишиться місця не те що в душі, але і в пам’яті
слов’ян.
Лада і Жива по-жіночому гірко схлипували — як же це так, що
попи, хто так любить життя, з усіх сил дбають про його торжество,
і спер мають щезнути, піти в небуття?..
Дажбог-Ярило старанно позвозив усіх своїх братів і сестер до
найбільшої оболоки батька Рода. Навіть сивий-пресивий прапра­
дід Сварог, підмівши мітлою небо, напіврозплющив велике ясне
око й сумовито оглянув своїх метушливих нащадків. Самі не жи-
иуть й іншим жити не дають! Колись було спокійніше — кожен
робив свою справу, не кидався в амбіцію!
Дядько Велес копилив товсті губи й ображено мовчав. Уже й
кістки його болять від трудів невсипущих, бо ж не хто інший, а він
ілбезпечує людей їжею. А вони ще й невдячні! Сказано, малі діти
\ і і б їдять, а великі — серце. Погордою виповнились. Погордою,
бо не знають, що то є — тяжка праця на хліб насущний. Зрештою,
пін уже ладен покинути оте своє ремесло. Насовався по світу! Хай
би тепер молодші попрацювали, як він! Та що ж виходить? Молоді
нині не здатні розумно користати з того, що їм надбали й заповіли
старі.
Рід уже не гримав на принишклого, змарнілого Перуна. Тільки
співчутливо попросив:
269 — То розкажи, сину, як же це все трапилось?
Перун засунув п’ятірню у вогнисто-руду чуприну, кинув до­
вкола оком. Брати й сестри хихотнули, мовляв, знаємо, останньої
весни підночовував у тієї клятої чаклунки — золотокудрої Зорі-
Денниці. що потай від свого господина Дажбога-Ярила возила
його вранці по небесному полю на білогривих конях. 1
Старий Сварог уже недобачав, і йому було байдуже, хто сидить
у білій колісниці лукавої Денниці. Забила хлопцеві памороки —
забув про свою роботу. Палко кидався в її обійми, те й робив, що
ворожив, коли вже той самовпевнений Дажбог-Ярило покотиться)
геть із золотої ложниці білотілої Денниці, щоб самому шубовснути
в її м’яку постіль. О, клята спокусниця! Тож недарма вони завжди
остерігались кликати на свій сонм невістку. Звичайно, Перун про
це не буде розказувати. Придумає щось інше… ‘
— А що трапилось? Нічого в мене й не трапилось, батьку. Все
іде, як мусило йти. Я дав своєму народові меч, аби відбивався од
ворогів всюдисущих. Я дав народові упевненість в його моці — і
він повірив у себе. Добре це чи погано?
— Не поспішаймо з висновками,— обізвався гордовитий
Світовид. Його підвладні приморські слов’яни міцно вірували в
Аркону, воскуряли дими в капищах, про інших богів не думали,
стійко боролись і мужньо помирали у браних за свій рід, за свого
бога.
— До чого тут поспіх чи не поспіх? Треба визначити точно — |
добре це чи погано? — вимогливо подивився Перун на Світовида. 1
Той стенув плечима:
— Ну… добре. Ясно ж. І
— Далі… Щоб усяка земля стояла твердо, мусить у ній воло­
дарювати твердою рукою єдин державець. Так це було одвіку і
в нашому божеському роду. Спочатку старшинствував прапрадід
Сварог, а коли постарів, узяв кермо батечко наш Рід. Доки він був
молодий, доти й лад був серед нас. А руки ослабли, дивіться, що
діється: Світовид розледачів на своїй Арконі й возгордився своєю
величчю, нічого не хоче ні бачити, ні чути. Дажбог і Хоре, сон- 1
целикі брати мої, опікуються лише тими, хто вишиває їхній лик ‘
на своїй хорогві. Стрибог нічого не робить, тільки всюди крилами
розмахує, а діла — ніякісінького! Навіть полочанську землю свою
занедбав. Не даремно ж його прозивають пустим вітром. Та й усі 1
інші собою лише зайняті.
— А ти? — обернувся до нього обличчям сонцесяйний Дажбог. 1
— А він у ложе Денниці стрибає! — гиготнув у кулак Стрибог. І
Від загального реготу гойднулись у синьому небі важкі білі обо- 1
локи. Тільки Рід не сміявся. Рід був ображений. То як він по-Я
старів — над ним можна збиткуватись? Чинити ослух? І всі вони, 1
270 м -и , потай, поза його спиною насміхаються над ним. Усі! А гово­
рим. про це один лише відважний Перун?
Лпжеж, постарів-таки він, сам це чує. Не вженеться за ними,
Миіодими. А вони ж усі стали тепер спритними корисливими,
мгі голюбними, мізерними. До нього звертаються лише тоді, коли
мш і, зачепить його, наступить на болючу мозолю. Тоді штурхають
пою на печі, мовляв, іди, батьку, помири нас! Або: іди, карай цьо-
ііі <к муха небесного Перуна, бо він порушив їхній спокій.
Але не був би Рід батьком і великим богом, коли б не тямив,
ню ІІерун говорить гірку правду. І нікуди від неї не подінешся. А
і ,ірити за істину — гріх перед небесами і своїми дітьми. Настав
і н віддати комусь свій кормчий жезл та й доживати свого віку
\ іатишку, як ото прадід Сварог. Але нова заковика — кому ж
питати свій жезл? Як подивитися на увесь виводок його, то ви­
мілить, що наймудріший і найрозважпивіший все ж таки Перун.
Йому й вручити кермо, але ж братики його та й сестриці, певно,
шунтуються, їстимуть поїдом, зчинять таку небесну війну, що й
і ні г перевернеться догори дном! Он скільки їх, і кожен тягнеть-
ги до влади. Кожен сидить у своєму уділі та й лукавить супроти
іншжнього свого. Ще й старого батька спонукає прикривати їхні
лукавства. Дожився!
Рід важко зітхнув. Сиві очі його туманились од прикрості.
— Гірка правда, діти мої! Коли багато богів — багато і кумирів,
иким кланяються. І кожен норовить тягти в свій бік. Здавна знаю
цей паскудний звичай. Тішив себе колись думкою, що ви не та-
► ими будете. Усі ж мої кревні діти, усіх люблю однаково, то й ви
будете такими — любитимите один одного, як рідний рідного, і
ніяких мерзот супроти іншого не чинитимете.
Громада божеська принишкла. Усі витяти шиї, наставили
муха — до чого хилить їхній батько? Що надумав? Комусь хоче
піддати перевагу? Невже Перуну? Своєму пестунчику! Ні, кому
ілмгодно, навіть лисому Чорно-богу, тільки не Перуну. Це такий
піп, що всіх змусить сидіти у своїх уділах і працювати в поті чола.
А подяки, нагороди від старших — кому тоді? Звісно, йому ж,
І Іеруну-таки. О ні, вони вже надто дорослі, надто вкусили смаку
молі владарювання. Коли на те пішло, підуть проти волі батечка
с його…
Спохмурнів Дажбог, роздвоївся, потроївся, і вже поряд з ним
чілодно блискав голубив колом Хоре новгородський; криво посмі­
хнися і сліпив у безтямному шаленстві Ярило. Набурмосив білясті
іірови світловолосий Світовид. Стрибог уже лаштував крила, щоб
імегнутись увись. Леля, Лада і Жива зблідли — важкий характер у
Перуна, посмішкою його не розчулиш. Навіть Сварог лупнув оком
і вичікувально сопів. Тільки дядько Велес байдуже позіхнув, від­
271 кинув свої турячі роги на хмару й блаженно захропів. У нього оди
клопіт — аби всі були ситі. А те, шо від ситості народець почина
здіймати колотнечі, то вже не його справа…
— Я н-не з-згоден…— першим не витримав Стрибог.
— І я! — гордо відкинув білого чуба Світовид.
— У чому не згодні? — зиркнув на них Перун,— Істина давня,
єдина воля єдиного державця міцнить народ і землю. Он як у по­
лян… Князь Тур зібрав довкола себе всі землі полян-русів, наклав
руку на частину Подоння, шлють йому данину усі — від Новгорода
й Ізборська до уличів і тиверців. Міцніє Русь полянська, Русь ки­
ївська.
— Я проти такої державної сили, коли єдин владця кермує
усім,— обурено прогучав Світовид,— Ось мої племена: тисячу літ
живуть на побережжі Велетського моря, по Лабі і живуть без влад­
ців, Навіть поморські слов’яни, які мають єдиного князя, влади
йому не дають. Віче керує ним. Демократія!
— О, уже й він цим словом чужим козиряє! — засміявся дерев-
лянський бог Сімаргл-вовчище. Тільки тоді побачили всі, що і він
тут є, до всього дослухається, усе нанизує на гострий погляд своїх
зачаєних зеленавих очиць.
— Не чіпляйся, брате, до слів. Дивися у суть,— огризнувся
Світовид і зневажливо відвернувся. Тьху, від того болотяного чу­
диська тхнуло несвіжим духом…
— Я вам скажу: громада великий чоловік. Давно мовлено теє,—
раптом ніби прокинувся Велес.
— Це так, якщо на чолі громади стоїть справді чоловік великий
чи хоча б тямущий! — заперечив Перун й іронічно оглянув свою
божеську громаду,— А то ж, як правило, тупі, лукаві, байдужі не­
здари, а то й мздоїмці, що хочуть себе возвеличити довірою людей.
Та й слава розуму! — люди тепер стали мудрими, не гірше богів!
Бачать як лукавці кермують громадою чи вічем.
— А що, в Києві хіба віча немає? — блимнув півоком Сварог.
— Віче є, але до демократії там, як каже мій братець Світовид,
дуже далеко. Хай-но на тому вічі хоч писне супроти князя або його
владця якого! Го-го, як ославлять його волхви в усіх капищах, до­
віку’ пам’ятатиме якшо живий лишиться.
— То куди ж ти, покровителю, дивишся? — несподівано рикнув
Рід.
— Що, батьку, маю робити? Знаю одне: створити свою державу
можна лише силою. Ось як київський князь Тур: вранці утишує
хозар, в обід — мстить ромеям, увечері йде на смольнян, а вночі —
переймає печенізькі або угорські орди.
— І Оскольд з ним? Се той, що взяв у жони болгарську ца­
рівну? — Дажбог не пропустив нагоди, щоб і тут не підколоти
272 ||і’|)уна. За ним хмикнув мовчкуватий Хоре. Йому теж не до вгто-
н >1 и і болгарська царівна. Якщо вже стверджувати державу, то наві­
що брататися з християнами-царями? Своїх владців немає, чи що?
На нее те Дерун одповів:
— Оскольд у нас єдиний.
— Авжеж, єдині — вибухнув гнівом Ярило.— Жону-християнку
міми. А з нею у терем прийшли її хрестителі й святителі різні.
Всюди розповзаються! У гради деревлянські заглядають! А що шу-
к лють?
Це правда, дочка царя Богориса-Радівоя християнської віри,
її не й від слов’янських кумирів не відмовилась…
Що за світ!.. Лукавий світ!.. Молиться старим і новим бо-
нім!.. І хрестителям, і чортам…— бурмотів собі під ніс Сварог.
— Людям, як і богам, треба, щоб хтось один сказав: «Слухайте
мене! Тільки моє слово істинне. Я вам даю благодать і милість
і мою, а разом з тим — покуту і смерть!» — гнівно рубонув Перун.
— Чому ж ти не скажеш тих слів, братику? — захвилювалась
Жива.— Воно б, може, й справді усім спокійніше жилося, аби зна­
нії, що їхній супокій бережеш ти.
— Я? — щиро заперечив Перун.— Я не можу цього сказати, бо
отець мій чадолюбивий не так мене виховав. Це перше. А друге —
ні спитай у своїх братів і братеників, що б заспівали вони, якби я
піке сказав? Вони ж не того хочуть.
— Ми не жадаємо тебе!.. Не хочемо, аби ти один над нами воз­
нісся,— погрозливо загомоніли довкола.
— То що — краще хай чужий бог іде в наші володіння? — зди-
мувався Рід.
— Він таки гряде…— сумно сказав Перун.
— Віддай нам свій меч! — поцупив Перуна за рукав розлючений
Стрибог.— Бо силоміць заберемо!
— Заберемо! Давно треба забрати! — рішуче звівся на свої висо­
кі ноги Світовид і ступив до Перуна.
— Беріть! — Перун витяг з піхов меч і кинув його під ноги
родові.
Світовид стрибнув з місця, підібрав того меча, зламав і відки­
нув геть.
— А чим же буде народ наш відбиватися від орд? — схаменулась
Лада, але її ніхто не хотів слухати.
Перун же мовчки ковтав образу. Заздрість! Ось вона, одвічна
люта заздрість до сильнішого, удачливішого, щасливішого, f чому
ж ти, мати Мудрість, зараз спиш? Чому не зняла полуди з очей цих
засліплених створінь? І ти, старче Свароже, мовчиш, і ти, Велесе,
і ти, батьку Роде… Хіба ж не відаєте того, що заздрість знищить не
його, а вас, родаки мої, кревняки мої низькодухі!.. О що, осліплені
ІВ. Зам. 345
273 власною величчю, якої у вас немає, ви зрадили і народ свій, і оби-
чай його, і себе, і своє майбутнє…
Зрада, чорна, сліпа зрада клубком прокотилася поміж богами.
Одні побачили й змовчали, стали вичікувати, що буде далі, інші —
сполошились, але їм зі страху заціпило.
В цю мить йому, Перуну, належало зробити одне з двох: або
примусити усіх слухати себе, або відступити, вдатися до гулянок на
своїй вогненній колісниці, вечорами грати в карти з дідуганами, а
вранці нишком кохатися із Зорею-Денницею. Зректися боротьби
і в політику більше не лізти. Зрештою, життя в нього одне. Довше
він проживе на якийсь вік чи ні, тривалою буде його слава чи
ні,— байдуже. Батечко Рід не вділив йому стільки честолюбства, як
іншим своїм синам. То хай вони пропадуть усі пропадом!
Тим часом зав’язалась інша розмова.
— А що воно таке — християнський бог? — почухав спросоння
лоба дядько Велес.— Може, воно йтого… нічого… Якось дасть нам
дожити віку.
— Не відаю. Спитайте в нього самі! — саркастично кинув
Перун. Йому відповіла сестра:
— А що, може, й спитаємо? Так, мовляв, і отак, скажемо, при­
йди до нас у гості, побесідуємо. Та разом дамо лад, утвердимо
любов на землі! — засяяла ясноока Лада.
Ці слова чомусь усім сподобались. Загомоніли, засперечались.
А Рід розвів руками:
— Якщо хочете поговорити з ромейським богом, то я не проти.
Розберіться, що і як…
Перун не чекав такої м’якотілості від свого батька. А чого,
власне, чекав? Чого можна сподіватись від убогих духом, сповне­
них гордині честолюбців? Стрибнув у свою колісницю, крикнув:
— Прощавайте!.. Ви ще мене згада-а-а-є-те-е!..— Тільки вогне­
нний слід метнувся позад його колісниці.
— Він що, збожеволів? — охнув Рід.— Куди ж побіг? Розмова
ще не закінчена. Я все ж гадаю, що у слов’янському світі має бути
верховний владця серед богів. Інакше шо бачимо? Кожен возно­
сить свій норов. Кожен дбає про особисту славу. Дай вам, не­
долугим, волю,— розшматуєте і землю слов’янську і небеса! Тож
слухайте, що скажу: Перуну хочу передати свій жезл. Тільки йому.
А ви — всі йому поклоняйтесь, яко старійшому і мудрішому.
Усі заклякли на місцях. І тут перша опритомніла Лада, збенте­
жено запитала:
— А може, хай прийде все ж новий бог? Просто цікаво: що
скаже він?
Послужливий Стрибог уже лестився до всіх:
— Я можу за ним злітати. Це недалечко. За Руським морем.
274 I Іослухаємо його, поговоримо. Може, воно й нічого. А тоді вже
мирішувати будемо.
— Хай буде по-твоєму, вітрогоне веселоокий! — кинула лас-
і лио Лада й подивилась з посмішкою на братів-честолюбців. Ті
посміхнулись у відповідь — згода й лад запанували у божеському
сімействі. Примирлива порада Лади-сестри давала можливість усім
пишатися чесними й порядними.
А Стрибог уже розправив крила й понісся до полуденного
І’уського моря.
Чомусь воно було чорним.
І раптом ніби з виру морської чорноти, вибухнув великий білий
сговп — із піни, диму, вогню і мги. Шалений вогненний вихор
мідхопив на себе Стрибожі крила й закрутив ним на місці.
— Що це? — застогнав переляканий Стрибог, неспроможний
справитись зі своїми дітьми й онуками-вітрами.
І враз чує над собою громовий трубний глас:
— Я господин народу свого, якого вивів із землі єгипетської,
II землі рабства. Я господь-бог, що карає дітей за вину батьків до
третього й четвертого роду, які мене ненавидять. І творю милість
по тисячі родів тим, хто мене любить і блюде заповіді мої… Ти
хотів мене бачити, Стрибоже…
— Так, ми всі хотіли тебе бачити. Поговорити хотіли…— часто
змахував посланець обпаленими крилами й цокотів зубами — бо з
ним говорив той вогненний стовп.
— Де ти? Чому я не бачу тебе? — Стрибог мружив очі, бо й
справді нічого не бачив довкола.
— Мене ти не побачиш. Бо я скрізь. І не шукай мене. І других
богів, окрім мене, немає.
— А ми? Як же ми? — не збагнув Стрибог своєї долі.
— Ви також сотворені мною і мною ж будете погублені. Краще
забирайтесь геть самі!
— І Рід? І Сварог?
— О, старі знайомці! Хіба вони ще живуть? Але передай: і їхній
час вичерпався. Бувай!
Знову метнувся над морем стовп білої піни, диму, вогню і мги.
Вогненний вихор відкинув Стрибога шаленим поштовхом кудись
у невідомість.
Коли розплющив очі, побачив над собою схилені знайомі об-
личчя Рода, Велеса, Дажбога, Світовида, Лади…
— Що з тобою приключилося, братику? — защебетала Лада.
— Ти бачив їхнього бога? — стривожився Рід.
— Т-с-с… Не вимовляйте вголос цього слова. Він сказав, що
усіх нас…— Стрибог долонею різонув під шию.— Що наш час ви­
черпався. Щоб ми забирались геть.
275 — Ой! — Лада від переляку закрила рукою вузьке голубооке
лице.
— А… де ж це наш громовик — Перун? — раптом крутнувся
на високому закаблуку Світовид.— Вій же у нас войовник. Хай би
повоював цього зухвальця.
— І справді — це по його вдачі…— закліпав короткими щіточ­
ками вій над круглими очищами Дажбог.
— Де ж це він розгулює?
— Образили, от і пішов від нас,— зітхнула Жива.
— Назавжди? — зиркнула на старшу сестру Лада.
— Коли йдуть такі, як Перун, то уже назавжди,— сказав твердо
батько Рід, ледь стримуючи сльози.
— А як же… ми? Хто нас захищатиме? — розгубився Світовид.
— Ти ж сам зламав щойно його меч, а тепер заговорив про за­
хист! Ну й ну! — крутнув головою Сімаргл. Такої підступності він
не зустрічав і серед звірів, не те що серед богів.
— Тобі що: сідлай свого білогривого та й поганяй за море! —
ущипнув недавнього свого спільника Дажбог.
Ярило і Хоре засміялися.
— Та й тобі нічого іншого не лишається, як втекти у свої ліси
та деревлянські болота! — огризнувся Світовид.
— Досудилися-а! — заголосила відчайдушно Лада.
— Діти мої… Лиха година наступає на нас. Не сваріться хоч
тепер,— втихомирював Рід своїх нащадків.— Ми зрадили себе…
зрадили свій народ. Згубили найкращого серед нас! Чим обернеть­
ся ця наша зрада?
— Рано ще тужити, батьку. Рано! Ми ще поборемося самі! —
суворо блиснув холодною синявою очей новгородський Хоре.
— Борися, коли хочеш. А я поїхав! — Світовид свиснув до сво­
го білогривого, той вдарив копитом і помчав свого повелителя до
Аркони. В інший бік покотився Дажбог. За ним у різні сторони
попливли Хоре і Ярило…
Велике Родове гніздо оберталося в руїну.
У кожного дня своя краса; у кожної людини — своя правда.
Тільки для Гніви тієї правди вже не було.
Роки лихоліть і поневірянь випалили в її душі усі надії, які жи­
вили її правду. Спустошена душа цієї жони нагадувала роздерть,
на попелищі якої нічого вже не могло зрости. Бо вигоріло й ко­
ріння.
Вона зовсім зістарилась, стала сивою, беззубою, зморщеною,
щоки провалились у порожнину рота, а сміх і зовсім залишив її.
Як і сльози. Як і доброта. Лише ненависть до всього зчорнілого
в її очах світу жила в ній, надто ж до князя, що понівечив їхнє нп і я. Через нього загинула десь Славина, через нього зійшов з
і іу іду Бусл. І вона, Гніва, втратила свого мужа, свого ладу — свою
інобов.
Тепер це вже був не її лада — роботящий, цибатий, лупоокий
мончун. на якого вона завжди гнівалась і якого завжди жадала.
ііііі так і не повернувся до неї після царгородського походу. Ні
молитви, ні треби їй не допомогли. Звідти привів чимало лодій з
усякими добрами, ошатними вдяганками. Навіть золоту навушни-
іікі проткнув собі — справжній тобі воєвода! І хоч вирвали йому
інч ь око, від чого й прозвали Кривооком, або просто Кривим, він
ходив гоголем. Іще б! Став довіреним мужем дри старому князеві,
инучителем молодого Оскольда. Поставив свій терем під Княжою
Мірою — поряд із двором Ольми. Не захотів жити в батьківській
чпті. Боярська гривна марилась Буслові! А скоро й повісив її на
шию — старий Ольма мусив йому поступитись.
Гніва ж залишилась із його родом на оболонському висілку, в
старій хаті.
Бусл привів у новий дім і нову жону. Ситу, як вгодована тели-
цн, боляричну Величку. Сам князь Тур вибрав йому із своїх на-
ножниць. Бо постарів і збайдужів до жіночих пестощів. Та Бусл
похвалявся, що візьме іще одну жону — добр у нього і на неї ви­
стачить.
Такого давно вже не було в полян. Лише князі та бояри-можці
гримали по кілька жон. Простолюдини ж дотримувались покону
Іншого: мали по одній жоні. Та й то ледве могли прогодувати їх з
дітьми. Хліб насущний давався нелегко, одяганки й обущі так само
і неба не падали. До всього треба докласти рук. А вже тієї землі
орної не вистачало для синів і дочок навіть від однієї жони. Що
думати про кількох?
Тож Бусл найглибше скривдив Гнівине серце: доки був бід­
ний — ділив з нею ложе; розбагатів — багатичну під бік поклав.
Колотилась душею. За віщо її отак зганьблено, а честь її роз-
юптано? Що весь свій вік працювала тяжко на сім’ю; що жодно­
го досвітка не проспала, жодного колосочка на ниві не згубила?..
Гака, бач, судилася доля. Але Гніві не хотілося вірити в неї. Вона
хотіла мати якщо не щастя, то хоча б належний пошанівок. Ходила
до волхва Славути. Хто ж, як не сей древній старець із потойбічни­
ми очима, збагне її недолю й допоможе їй? Знала, що на требище
тепер мало нести когутів, треба брати срібло чи золото. У неї не
було нічого. У Бусла ж — повен дім! І одного разу надумала…
На світанні, коли осторожник-челядин солодко задрімав, взяла
дерев’яний цебер, пішла на Буслів двір, до скотниці. Подоїла ко­
рову. З молоком у цебрі перейшла подвір’я, через сіни просунулась
до стравниці. Челядниця сонно перевернулась на ослоні під ві­
277 кном, щось буркнула, натягла на голову рядно. Із стравниці Гніва
потрапила у велике виталище. Довгий стіл, лавиці попід стінами,
у стінах — ларі. Леле!.. Скільки тут всіляких див ромейських! І
тарелі, й вухасті чаші, чари довгоногі і ще якісь химери скляні.
Похапцем вкинула у відро з молоком дві срібні чаші й подалася
назад. На щастя, і кухарка, і осторожник ще спали. Гніва пішла до
хліва, звідти спустилась ледь помітною стежкою до привозу.
Того ж дня з тим скарбом пішла до требища. За ті чаші щиро
молився старий Славута. Аж білий пух на голові ворушився. Очі
його сяяли незгірш отих дивних ромейських витворів. І вогонь па­
лахкотів до небес, і голосно благав Перуна повернути згорьованій
жоні її гарноти. сміх, долю…
Та не дочекалася Гніва милості ні від кого.
Кинулась тоді до ворожбитів. Хай Бусл буде проклятий і обер­
нений в перелесника, щоб до своєї ситобокої болярични ходив яко
мрець! Хай його забере пропасниця і витрясе з нього душу! Хай
стане хвостатим упирем і сім літ нудить світом або злим вовкула­
кою все життя бігав у вовчій тічці!..
Не було таких проклять, яких би Гніва не накликала на голо­
ву свого кривдника, волоцюги, спідничника, дурисвіта, викрутня
кривоокого! А вона ж таки його переверне у вовкулаку! Ось тільки
знайде відьму, яка виведе Бусла на Лису гору, застромить у землю
ніж і накаже йому тричі перекинутись через нього.
А як не знайде відьми? Сама нею стане!
Гніва з горя божеволіла. Ночами бродила довкола його дому й
заклинала: «Урочу я тебе і коня твого, коня вороного, збрую твою,
красоту твою… Збрую твою на возах повезуть. Красоту твою на
руках понесуть… Да за горою за кам’яною стоять коні да готовиї.
Посідлані, поуздані. Тільки сядеш — в поле понесуть; в морі уто­
плять, в скелях зачинять… Урочу тебе і коня твого…»
Відшукала ворожку-чародійку, щедро обдарувала шалями, але
свого так і не добилась. Нишпорила тінню попід його теремом —
воєвода вже огородився міцною огорожею, у двір його тепер не за­
йдеш. І сам нині ходить з мечниками та тіунами. Як поведеш його
на ту Лису гору, де відьми, чаклуни, чародії, чорти, Див, Морок та
інші Чорнобогові слуги опівночі збираються на своє збіговисько?
Розпач розтинав Гнівинудушу, тьмарив розум. Нікого біля себе
не бачила — сини повиростали, що їм до кривди материного сер­
ця? Дочка в полоні згинула десь… Родичі мовчки порішили: злий
Див напустив на неї свої сіті. Краще не чіпати — може, якось
отямиться…
З роками таки угомонилась. Стала цуратись людей, не шукала
роботи. Ото візьме ціпок у руки та й подасться на луки чи в поле…
Ходить, щось бурмоче, комусь погрожує кулаком. Іноді сяде на 11 ПІНІ й сушить проти сонця свої пересушені на попіл сльози… Гей,
іи дивуйте, добрії люди, коли побачите оту гамівну жону! Знайте:
і и и и вділили їй надто велику чашу кривди, випити яку до дна було
ним неї надсилу.
Іде, бреде, цюкає поперед себе ціпком, а за нею метеляє хвос-
ічм рудий бездомний пес. В усіх оболонських реп’яхах, із розірва­
ним навпіл правим вухом, з перебитою задньою лапою. То нюхне
и слід, то головою торкнеться її ноги й побіжить попереду. Гніва
шпорить, а рудань лиш очі прикриває білястими повіками, шкі­
рить ще не такі старі зубища. Чи так погрожує її кривдникам,
■їм так до неї осміхається… Удвох перелітували, удвох перебули й
сльотаву осінь. А взимку Гніва занедужала. Рудь-ко не відходив од
неї ні на крок. Сидів біля її ліжка, опустивши голову, журно за­
глядав ув очі.
Що тобі, Рудику? Сумно… Пішов би походив по снігах. Я,
(ніч, заслабла… Кістки мої гудуть, і в грудях щось давить.— Пес,
ніби погоджувався на її слова, хитав головою: мовляв, знає сю
\порість, і в самого кістки ниють, аж сон відбирає,— А може, піти
нам на привілля та недугу сю морозом припекти? Ось одягну зараз
кожуха, та й підемо на луг. Але ж у тебе кожуха немає. Тобі холод­
но буде… Ну, то я тебе загорну в рядно — ось так, ось так… Спину
II живіт закрию, а ногами бігай — зігрієшся…
Злаштувала Гніва на прогулянку пса. На свої кволі плечі на­
цупила стару кожушину, взяла ціпок. Та й побрели на луги. У за­
нижені білі безмежжя, де сонце сліпило очі білістю свого світла й
прозорінню неба. Дихалось вільніше. А сльоза полегкості обпікала
серце. Бо яке життя не випадає людині, та допоки вона чує себе
мюдиною, радість і велич світу хоч інколи та забринить у душі.
За Гнівою по заметах брів Рудик, піднімав догори носа, нашо­
рошував вуха, ніби прислухався до снігового безгоміння.
Отак і йшли невідь-куди і невідь-скільки. Аж раптом пес зу­
пинився, настовбурчився, уперся передніми лапами в сніг і не­
самовито загавкав. Гніва обіперлась на ціпок, стала вдивлятись у
ту сторону, яка викликала таке бентежжя Рудька. Скоро її очі, що
могли бачити дуже далеко, розгледіли на обрії темне юрмисько
якогось стада чи табуна, що поволі рухалось на неї. Йому не було
ні кінця ні краю.
І Гніва раптом здогадалась: то котиться якась орда. Руки й ноги
V неї обімліли. Душа виповнилась страхом. Жінка погладила по
толові свого Рудика й стала примовляти:
— Лишенько ж яке… Орда якась суне на град. Ой Леле, поря-
і уй нас від напасті! Рудику! Біжи до града щосили біжи. Либонь,
порота відчинені…— Вона зняла із пса тремтячими руками рядни­
ну, якою кутала його. Відчувши полегкість, він з усіх ніг кинувся
279 назад, перестрибував через сухий бур’ян, через замерзлі калюжі й
кучугури снігу.
Гніва лишилась на місці. Тепер уже її очі виразно бачили вер­
хівців, що ішли прямо на неї…
Тільки другого дня, коли все скінчилось, кияни стали прига­
дувати, як воно почалося. Усі твердили: рудий, увесь забрьоханий
пес-приблудько прибіг до сторожової вежі подільських воріт і по­
чав цупити зубами за поли кожухів стражників, тягнув униз, до
замерзлої річки, доки котрийсь із них не подивився в той бік і
не побачив чорну орду, що сунула на Київ. Осторожець скрикнув
од несподіванки: з боку Дніпра вороги ніколи не підступали до
Києва — з цього боку його надійно захищав Дніпро-Славута свої­
ми розливами, болотистими озерами й луками. Та цього разу було
інакше: замерзла дніпровська низина була доступна й зручна для
ординських коней.
На сторожевій вежі ударили в клепала. Город зачинив свої во­
рота. Тривожні гуки стражників зібрали на його стінах усіх, хто
мав там бути під час небезпеки. Лаштувались до оборони. Князь
Тур і князь Оскольд привели свою дружину.
Як тільки ординські верхівці підступили до стін Києва, на них
посипалися градом стріли і каміння. Ординці не сподівалися на
такий опір і змушені були відійти. Гарцювали на відстані, розма­
хували руками, галасували. Тоді розчинились ворота і князівська
дружина помчала на них зі списами й мечами, відтіснила їх за
Дніпро. Вони стали табором на Трухановому острові, посеред за­
сніжених верб і лоз, всю ніч палили вогнища. Кияни тим часом
також не змикали віч.
І тоді місто облетіла новина: з княжого терема зник юний
отрок, Оскольдів і болгарської царівни Нонки син — Вишеслав.
Зник, ніби його ніколи й не було.
Двораки один одному переповідали, що коли всі гриді й мечни­
ки пішли з князями на стіни, до терема з’явилися з челяддю бояри
Микульчич і Бодець. Шукали Бусла, хотіли про щось говорити з
ним. Але Бусл із дружиною і князями, боярами і їхніми челядника­
ми стояв на валу біля Подільських воріт. Забрав туди навіть варту
від Либідської брами. На Княжій горі метушилися тільки жінки.
Вишеслав лишився напризволяще, отож і зник безслідно.
Коли втихомирилося, стали міркувати розважливіше: кому був
потрібен нащадок київського столу? Косували в бік старої, приза­
бутої хозаринки Лупкині. А може, бояри щось замислили? Ходили
різні чутки. Але всі сходилися на одному: ота орда, що більше
галасувала під стінами, ніж пробувала пертися у ворота, приходила
сюди недаремно. Що то за орда? Бувальці мовили: орда угорська. Інші, також знаючі, стверджували, що то були чорні булгари, яких
Підкорили собі хозарські кагани і які кочували разом з печенігами
ііі уграми по полуденній межині Київської землі.
Пізніше східні хроністи напишуть про цей хоробрий, войовни­
чий народ, який страхав усіх своєю жорстокістю, який мав багато
инець, зброї і воєнного спорядження: «Внутрішня Болгарія пере­
купає у стані війни з усією Руссю».
Ллє цей похід булгарської орди на Київ скінчився дуже швидко.
11 Княжої гори зник юний нащадок Оскольда — Вишеслав. І якщо
Ного хтось викрав — то се викрали ті ординці. Так чи інакше — а
тут без Лупкині не обійшлось!
Шепотіли по закутках князевого терема, пригадували, що
ІІупкиня всіляко догоджала князевій жоні-болгарці. А ради чого?
Невже у її чорному озлобленому серці полум’яніла любов до жін­
ці, яка народила ще одного Києвича? Не мали віри у таке.
За тими перемовами, пересудами, здогадами, перешіптами ніх­
то й не згадав самітньої жінки, яку по якомусь часі знайшли по­
дільські рибалки на засніженому лузі мертвою.
Тіло її було понівечене, втоптане в сніг — по ньому пройшли
сотні копит ординських комонників… Ніхто б і не здогадався, що
не була Гніва, коли б не пес, що прибіг сюди уже після відхо­
ду орди. Невідомо, скільки часу він просидів віддано біля її тіла.
Рудика знайшли тут уже тоді, коли він сам задубів, перетворився у
мерзлу кістку, а його кудлата шерсть вкрилася густим інеєм. Тоді
псі згадали про цю великомученицю — про Гніву. І, може, вперше
и житті нарешті назвали її повним лагідним ім’ям — Доброгніва…
Навесні її тіло проросло густими травами; коріння їхнє м’яко
обплело кістки, ніби хотіло воздати цій многострадній жоні добро­
тою за людей, від яких не мала добра і шаною від землі, на якій
нона тільки страждала і якій віддала своє горде, скривджене серце.
І спер із нього проросла віть калини. Згодом вона перетворилась
у великий кущ. Під ним стали мостити гнізда чайки, які, зрива­
ючись у вись, літали над лугом, над Дніпром і плакали Гнівиним
голосом…
Такої війни ще не знала ця древня земля. На берегах великого
Дунаю одвіку проливалась кров тих, що приходили сюди завойо-
нувати, і тих, хто жив тут одвіку. Прибульці грабували, а одвічні
жителі краю захищали свою землю, своє коріння, своє каміння,
спої джерела. Великою ціною діставалася їм перемога. Та незаба­
ром на місце одних войовників приходили інші. І все починалося
спочатку. Але такого побоїська, яке вчинилось того 865-го літа від
народження Христа, дунайська земля ще не знала. Свій повстав
проти свого: цар Богорис-Радівой з військом запер у дунайських
281 городах бояр і бидей з їхніми ратями і, доки не винищив усіх до
коліна, не опустив меча.
В болгарській столиці — Преславі — стояла гнітюча тиша.
Царський двір торжествував перемогу серед затятої мовчанки. А
перемога була значною: візантійський єпископ Іосиф, якого патрі­
арх Фотій послав до хрещення всього народу болгарського, водно­
час уклав із царем Борисом союз на вічний мир та від імені імпе­
рії підтвердив згоду на передачу Болгарії усього південного схилу
Балкан. Відтепер Борис дістав нове християнське ім’я — Михаїл.
Влада його вознеслась над усіма боярами й билями в Болгарії.
Поряд з імперією ромеїв слов’янська Болгарія стала рівною перед
єдиним християнським богом.
Справа проповідника Мефодія, яку він давно розпочав у болгар­
ській землі, була завершена. Мефодій збирався йти в Моравію, до
князя Ростислава, де на нього чекав брат Костянтин. З Мефодієм
збиралися і його вірні мечники-осторожники Местивой і Вадим.
З часу їхньої зустрічі у стойбищі Бохана вони були нерозлуч­
ні. Відгодовували вівсом коней, в дорогу закупляли зерно, хліб,
рибу, копчене м’ясо, сіль. Моравія ніби й недалечко (до притоки
Дунаю — Морави рукою подати), але ж була для них країною не­
відомою. А це завжди чаїть у собі несподіванки. За роки блукань та
поневірянь і Вадим, і Местивой те знали достеменно.
Ось і тут, у Болгарії, із скількома несподіванками довелося зу­
стрітись. Про царя Бориса мовили, буцімто довго хитався цін пе­
ред тим, як християнську віру прийняти для всього свого народу.
Ніби сам хилився до неї, але не хотів, щоб його хрестили ромей-
ські святителі. Мабуть, боявся загребущих рук імперії. Погодився
тільки тоді, коли його трон добряче хитнули бояри та билі, почав­
ши коромолити, коли під його дахом запанували християни. Коли
не було іншого виходу, аби утвердити свою владу.
Іще в дитинстві, оповідали свідущі, Борис пережив страшну
біду. Його отець Пресям-Маломир відрубав голову своєму стар­
шому брату, Борисовому дядькові — Навроту-Воїню за те, що той
став таємно християнином. Борис також міг дочекатися подібної
долі від рук своїх бояр, бо уже прихилився до учення Мефодія. Але
він вчасно схопився за меч.
Бояри і їхні дружини, що постали проти Бориса після того, як
він прийняв хрещення, були розбиті, за винятком коромольників,
які засіли у Переяславці. їх очолив той самий старий боярин Цок,
який виступав іще проти Крума. Раті Бориса-Михаїла цілий рік не
могли взяти Переяславця. Коли обложені знесиліли, послали до
царя свою сольбу з такою вимогою:
— Не хочемо тебе, царю, і твоїх ромеїв прияти в себе. Дали
присягу онуку твоєму, отроку Вишеславу. Віддай вінець йому.
282 — Немає у мене такого онука! — закричав розлючений Борис.
— Є такий онук. У Києві. Народжений твоєю дочкою від князя
Оскольда. Віддай Вишеславу вінець!
Цар Борис тільки тоді згадав свого зятя — київського князя.
Про онука він таки не відав. Хіба у царя є час клопотатися про
полю своїх дочок, яких він і не пам’ятав? Жон у нього було багато,
наложниць — ще більше. Кожна когось народжувала. Ледве всти­
гав запам’ятовувати синів, бо їм треба давати у спадщину і землі,
і владу. Але тепер він став християнином-царем. Отож, має дбати
лише про тих своїх дітей, які народжені від християнки. Тут все
чітко і ясно: єдиний його спадкоємець — Симеон. До інших синів
йому байдуже. А вже щодо дочок та ще й онуків, то й поготів. Про
них нехай піклуються їхні матері та всевишній бог.
— Коли від князя народжений, то є його нащадок. Болгарія ж
має свого спадкоємця — цесаревича Симеона! — кричав розлюче­
но перед боярськими послами.
— Не хочемо тягти на свої шиї ромейський хомут!
— Симеон — християнин!
— Не хочемо християнина! Хочемо, щоб нашими заступниками
були наші давні боги.
— Але ж син Оскольда в Києві! — не вгаває Борис.
— Тепер він у нас. Переяславець приніс йому присягу! Віднині
вся Болгарія йому присягне!
— Супроти закону сіє! — затупав багрецевими чобітьми Борис.
— Віддай сам вінець Вишеславу!..
Виходило, що коромольні бояри із Переяславця іменем іс­
тинного спадкоємця трону потай піднімали проти царя Бориса-
Михаїла всю Болгарію.
— Розіп’яти усіх! — заревів Борис-Михаїл.
Відрубані голови зухвалих послів із Переяславця були підняті
на списах, щоб усі бачили кару коромольникам, які осмілились
виступити проти законного державця. Але Переяславець несподі­
вано дістав підтримку від іншого дунайського города — Доростола.
Доростольці принесли присягу Оскольдовому синові на мечі. За
ними піднялись західні землі Болгарії. Боярська смута трясла бол­
гарську землю. І все це робилося іменем отрока Вишеслава.
Цар Борис-Михаїл пообіцяв за голову отрока багато золота.
Вадим і Местивой з тривогою збирались у дорогу. Та враз запал
Мефодія поспішати до Моравії згас — ходив межи .людьми, умов-
ичв не піднімати руки проти царя, якого послав болгарській землі
Всевишній бог. Що ж до онука-княжича, то, звичайно ж, бояри й
м’ятежні билі його вигадали. Звідки б він тут узявся? Іще й інше:
царська дочка не могла повстати проти свого отця, законного
паря! То все лукаві підступи боярських коромольників! Бо хочуть ослабити царя-християнина в землі болгарській, який тепер возсів
перед богом поряд із ромейським імператором. То все чинять за­
здрісники, які бояться твердої руки володаря болгарського!..
Та болгарський люд почав повставати і проти Мефодія: мовляв,
наш княжич Вишеслав захистить нас від ромейської біди — від
постійних воєн, голоду й лихоліть. Він посланий нам давніми на­
шими богами. Його молитва до них — щира і чиста. Хочемо царем
Вишеслава!
Боярський заколот сіяв велику смуту.
Розмови про Оскольдового сина дійшли і до Славини. Мовили,
що його викрали чорні булгари за золото боярина Цока. Мала до­
відатись. Пішла до отця Мефодія. Дивлячись на нього великими
страдницькими очима, запитала:
— Се правда, отче, що мовлять за княжича Вишеслава?
— А тобі, жоно, чого це болить? — здивувався Мефодій.
Славина мовчала. Не було сил оповісти про себе все. Та й не
повірить їй отець Мефодій. Тільки прошепотіла:
— Болить… ось тут воно, тут усе! — притиснула кулаком до
грудей, а з очей ринули сльози.
Мефодій здивовано ворухнув густими сивими бровами. Та ні­
коли не таїв правди від людей, якщо її знав, тому й сказав:
— Бояри й билі викрали княжича у Києві. їм допомогли київ­
ські бояри. Се істинно. Хочуть вернути свою стару віру і старих бо­
гів. Тому жадають поставити царем язичника… Але тому не бувати
ніколи, жоно. Царю Борису помагає бог. В поміч йому прийде й
імператор Михаїл.
— Що ж буде з бідним Вишеславом? Леле! — застогнала
Славина.
— Йому тепер один кінець — смерть. Якщо його не цар уб’є, то
його уб’ють самі бояри.
— Леле! А вони вже чого? Вони ж його добували!
— А щоб заробити прощення у свого царя.
— Леле!..— схопилася за голову Славина.
— Що це за слово? Я такого не чув у землях слов’янських.—
Чисто-голубі Мефодієві очі світились до неї приязно.
— Се наша Леля, захисниця душ дитячих. Богиня…
— Се поганський кумир, Славино! Чому згадуєш його? Єсть
християнка! — Мефодій був ображений: у вихрещених ним душах
час від часу зринали спомини про своїх давніх ідолів. Ніби вони
в’їлися в їхню кров,— Не оскверняй уст своїх іменами поганських
кумирів…
— Не буду, отче, не буду,..— Славина зашарілася від того, що
так несподівано образила отця Мефодія в його чистій і великій
вірі. Руки тремтіли так, що не могла й осінити себе хресним зна­
менням.
284 Тривога владно всотувалась в її зболене серце. Там Оскольд,
і ми її, у біді, якій вона нічим не зарадить, тут Вадим, муж її. Голос
(Ний кликав її… Має бігти до Києва борзо!.. Бо над її родом знову
ширяє чорними крилами зловісний Див. Мабуть, він тінню полетів
н Оскольдом, коли той вибирався з полону, звив своє прокляте
мі! ідо у долі її сина. Ось із того гнізда викотився клубок — ко­
їт ь с я , котиться, ниточка шовкова в’ється і враз заплутується… Бо
ниткова ниточка, тонка і кручена! Була б простою — не плуталась
int отак. Та що зробиш — не людина обирає свою долю, а Доля
обирає людину.
Славині лишилось тільки сподіватися на бога й благати, аби він
шнистив її рід від злої Долі, від проклять злого Дива! Аби зворушив
і’срця грішних людей любов’ю… Аби відкинув підступи Чорнобога
мі Сатаніїла!
— Отче, відпусти мене до Києва. Рід свій навідати…— несміли­
ми попросила отця Мефодія.
— До Києва? Хочеш іти із черницями цариці?
— Які черниці?
— Цариця Борисова посилає до дочки царевої. Умовити її, щоб
ІІімпеслава забрала. Іди з ними.
— Не знала того. Замов за мене слівце, хай піду з ними.
— Молися богу нашому, і нехай твій рід візьме його в душу
тою.
— Се я робитиму, отче. Робитиму!.. Я потім повернуся, не жу­
рися, отче. Тільки побачу свій рід…
Дороги життя… Дороги Хозарії… Стійбище під Саркелом… А
потім Ітиль на Волзі, куди прийшли вони, полоненці-християни,
інпволені з неволі братами-проповідниками… Дивний град Ітиль
і його мечетями і маковицями синагог… з його палацами й бруд­
ними юртами, напіврозваленими мазанками… Бридке й смердюче
гніздище хозарських шулік… Посли не застали кагана в Ітилі, а
ипр-бек не хотів встрявати в перемови: питання віри — то справа
кагана…
Мусили йти до кагана Захарії, який кочував на берегах тепло-
ю Джурджанського моря, поблизу Кавказьких воріт з усіма свої­
ми святителями в золотих подірах, з головним раввіном — хахам-
Оіииею, з усією його радою — бет-діном, з жонами і велеможцями.
Каган Захарія велично вітав посланців великої імперії, його ши­
роке пласке обличчя степовика сміялося всіма жовтаво-смаглявими
нрібними зморщечками: темні вузькі очі-щілини відсвічували за­
доволено і приязно.
Велика ромейська імперія уже давно не виявляла уваги до його
кпганату. Але який подив з’явився на жовтавому безбородому об­
285 личчі кагана, коли дізнався, що константинопольські посли жа­
дають вільностей у хозарській державі для християн, відновлення
храмів, свободи церковних відправ, звільнення християн із раб­
ства.
Хіба на його землі християни є в рабстві? Каган дивувався, б<^
не було в його державі жодного раба-християнина! А віра христи­
янська тут не тримається, бо всі хочуть перейти в іудейську. Ось
головний раввін Сан гарі доводить це: усі християни просять за­
хисту у бога іудейського.
— Так! — підтвердив білобородий опасистий головний святи­
тель хозарського бога.— Але ми не можемо усіх прийняти в лоно
нашої віри — вона лише для народу обраного…
— Бог єдин для всіх людей. Обраних для нього нема! — гаряче
заперечував Костянтин. Він завжди залишався філософом. Так не­
сподівано й почалася суперечка двох наймудріших мужів. До них
приєднався ще й третій — головний мулла магометан.
Мефодій ретельно записував ці сперечання. Записав їх по-
ромейськи, щоб потім перекласти на слов’янську мову: мудрі запе­
речення Костянтина треба було залишити для слов’ян хозарських,
для їхніх християнських общин…
Каган Захарія в ці учені розмови не втручався. Він терпляче
очікував, що поряд з цими домаганнями християнська імперія ви­
явить і якусь приязнь до його держави. Давно уже ромейські це­
саревичі не брали собі в жони дочок каганів. Може, цього разу
посли зажадають котрусь із них взяти в Цареград? Але посли про
це мовчали. Вони опікувалися тільки вірою, сіяли своє вчення, за­
хищали скривджених, утверджували християнську віру…
І тоді каган збагнув: цареградський двір не впевнений зараз у
своєму колишньому спільнику. Та й Хозарія не була впевнена у
своєму давньому союзнику. Учені мужі сперечались за істинність
своїх вір і своїх богів. А державці, що стояли за їхніми спинами,
виважували силу меча супротивної сторони.
Для Славини і всіх звільнених з полону християн тепер існу­
вали єдиний бог і його єдина правда. Йому вірила, бо, щоб жити,
щоб вистояти в круговертях життя,— необхідно вірити в людей, в
добро, в справедливість. Без надії, віри і любові — немає людини.
Старі боги відступились від Славини; новий бог був поряд — в
устах проповідників-братів, в устах їхніх ченців і священиків.
Новий бог вселився і у Вадима. Це заради Славини він привів
туди київську дружину, яка підхопила її Оскольда разом із табу­
ном коней у стійбищі Бохана. Це перед новим богом Вадим при­
вселюдно назвав її жоною… Тож і пішла за Вадимом і за новим
богом.
286 Чи була щасливою? Хто те знає. Важко бути щасливою, ділячи
епос серце між любов’ю до сина, до своєї землі, і до чоловіка, який
новів її у світи. Жіноче серце безмежне у своїй відданості й любо-
ін Та ніхто не здатен виміряти глибини тієї відданості й любові,
щедро приправленої гіркотою чекань, образ, терпіння, кривд чи
Простої байдужості. Тому й не осягти нікому тієї висоти, на яку
щедре жіноче серце може піднести людську душу, мисль і волю.
Неликий чар його любові, бо дарує життя і не домагається за те
ніякої мзди; мовчки страждає і гордо гине від розпуки й відчаю, бо
Немає впевненості в тому, що його хтось збагне чи загляне в його
іГюлені глибини… Бо люблять не щирість, а слова, які лоскочуть
честолюбство й усолоджують душу…
Слова… Слова… Пощо дана вам та люта сила?
Славина не вміла говорити. Любила й страждала мовчки. Т на­
міть Вадим не збагнув її відчаю, коли вона пообіцяла:
— Я повернуся до тебе.,.— 1 заплакала. Не могла подолати в
собі спрагу побачити рідний Київ, оболонську слободу і сина сво­
го, уже дорослого, і своїх дідів. І землю рідну, що була наймилі-
пюю в світі.
— Тільки ж не барися там,— одвів погляд у сторону Вадим.
Де вже їй баритися?..
Важкі краплини воску скапували у підсвічник. Гридниця тьмя­
но освітлювалась полохливими пломінцями, що вже не в силі були
змагатися із світлом Денниці-зорі, яке пробивалося пасмугами
крізь високі вузькі віконця княжого терема. Сутіні-діди ховалися
по темних закутках, збивали докупи важкі сум’яття, що ширяли
тут і плутали мислі. Але від того не ставало світліше на душі.
Оскольд встав із єленячих шкур, якими було заслане ложе,
пройшов по мостинах. Тіло його було неначе перем’яте в руках
доброго кожум’яки. У скронях шумів сипучий пісок. Сто разів пе­
рейшли в ньому думи й розмисли, а колесо роздумів усе вертілось,
хурчало в голові, ніби намотуючи на своє обіддя кошлате, нечеса­
не клоччя куделі вагань. Чувся безнадійно розгубленим. Лишився
один перед собою, заблуканий у собі. Не міг кинутись на течію
життя, щоб винесла його із безвиході, щоб здобути собі полегкість
й упевненість у своїх діяннях.
Усе своє життя Оскольд прагнув не пускати в своє серце жалю
й скорботи. Відчував, що від надмірностей болю і незгод воно
раніше знесиліє, постаріє. А йому належало пройти круті й важ­
кі путі життя — це затямив змалечку. Тож гартував своє тіло й
оберігав душу. І рука його була тверда, бо готувався міцно восхо-
пити правило своєї великої землі. І погляд його був пронизливо-
пильний — навчився багато чого дізнаватись із таїни людських
287 очей. Його любили ті, що від нього були далеко, і страхалися ті,
що були поряд, шанували ж усі, а найбільше люди щирі, котрі не
визнавали єлею.
Після царгородського походу князь Тур пішов на полочан і
взяв Оскольда з собою. Добре повоювали там! Спалили градок на
Полоті, де верховодив Уліб Полочанин. Перебили бояр, що за­
кликали було з Новгорода дружину Рюрикову. Пізніше літописець
скаже: «воєваша Оскольд і Дир побили полочан і много зла сотво-
риша…» Зла таки чимало сотворили, установивши там свою владу.
А без насилля — яка ж влада?
Міцніла Оскольдова рука. Його визнали і полочани і смоль-
няни, вже справно посилали данину. До нього хилилися й бояри-
радці більше, ніж до старого князя. Отець-князь був ображений.
Забули значні мужі, з чиєї долоні води пили! Забули, хто пер­
шим возніс землю полянську і їх самих! Почав ревно стежити за
Оскольдом. Худосмердий вилупок, здається, забув, чиєю ласкою
вознісся!.. Переманює до себе прихильність холопів його!..
Оскольд, одначе, нічого не забув, щоднини й щогодини думав
про те, що тільки трудами своїми мусить відборгувати за добро
перед отцем, землею рідною і людом своїм. Тур не розумів цього.
Глибока старість роз’їдала його серце іржею, решетила пам’ять.
Єдине, що живило його душу,— це жадоба слави, величі й покло­
нів. Нічого страшнішого не буває за владик, які розумом помира­
ють раніше, аніж тілом.
На княжому дворі не одне лихо товклося. Від болгарського
царя Бориса прийшли ченці, принесли нову вість про Вишеслава.
Оскольдів син живий! Мама Слава припадає молодому князеві до
ніг, кличе йти з дружиною до Переяславця, бо, як не встигне,
прийдуть ромеї, уб’ють отрока. Ромеї повсюди себе утверджують.
Бояри й билі-язичники виставили його дитину проти лукавих і
знахабнілих ромеїв яко щит. О, дитя, розумно дієш, коли плачеш
при народженні!.. Бояри ждуть допомоги від люду свого, який ще
тягнеться до старих богів і не хоче приймати чужих. Але той на­
род мовчить. Сподіваються коромольники, що київський князь-
поганин прийде з дружиною їм у поміч, адже мусить захистити
свого сина!
Так, ждуть, сподіваються. І ось зараз і треба вибирати… Іти на
поміч боярам і Вишеславу — сваритись із царем Борисом. Бути в
мирі з царем Борисом — зрадити своїм богам і своєму синові.
Лукаві нечестивці зухвало торгують невинною душею дитини.
Кричать про чисті помисли й старожитні покони, а самі дбають
про свою шкуру, шукають захисту від царя, який підрізує їхнє са­
мовладдя.