Та що робити йому? Йти чи не йти до Переяславця? Ось-ось за­
288 кінчиться весняна падорога. Угомониться розводдя, підсохне розгас-
па земля. Молода травиця ще не плутатиме ніг його гарячих коней.
Ллє як тільки він підійде до Подунав’я, ромеї відразу ж пошлють
свої легіони на допомогу цареві Борису. їм там близенько — дійдуть
швидше. А тут ще й ченці збурюють серце — дивляться на Вишеслава
уже як на мерця. Не йти на поміч боярам до Переяславця? Та чи
можна не йти на поклик своєї крові, свого сина?
Оскольд став на коліна, припав чолом до землі. О, сльози
мужа… Хто звідав вашу пекуч? Якби він міг завити вовкулакою…
Та не міг — владика, авдоном! Ніхто не може бачити, як сивіє,
аж ворушиться волосся на його ще молодих скронях. Як розпач
вливається в його шалене серце. Ніхто не може знати про покуту
за гріхи, які уже мав на своїй душі,— за криваву учту на полоцькій
і смоленській землях… Лише мати може все те бачити. Бо вона —
мати…
Славина бачила все. Усе розуміла. Душа її німо благала весь
світ — за сина, багатостраждального Оскольда… Поклала руку
йому на голову, ніби хотіла перебрати в себе хоча б частку його
розпачу.
— Се я, Скалку…
Почув — і душу обігріла теплінь, як і тоді, в далекому полонян-
ському дитинстві. Мати поряд — все гаразд. З нею в душу входять
затишок, ясність і надійність.
— Чого ж не молишся своєму вседержителю, мамо?
— Молюся, Скалку. Кожну хвилину молюся. Наш бог мило­
сердний, Скалку. Він порятує Вишка…— шепотіла вона тремтячи­
ми вустами,— Він же нас колись порятував…
— Ні, мене прихистили старі боги.
— Справді, тоді я їм молилась…
— І дядько Вадим тоді вірив старим богам.
— Було…— згоджується Славина,— Вадим тоді помчав на коні
її степ, я здогадалася, що то були наші вої… І сказала тобі: боржій
лети в степ!
— А що б, мамо, ти вчинила на моєму місці зараз?
— Я?..— Що вона вчинила б? — А звісно що: пішла б рятувати
своє дитя…
— А коли б знала, що все одно його вже не врятуєш? Що від
того ще більша біда прийде у болгарську землю? Ось я прийду,
стану під Переяславцем, а ромеї свої легіони посунуть в поміч ца­
реві Борису, щоб розбити бояр-язичників і нашу рать. Вони ж не
забули про мій щит на воротах Царгорода!..
— Все одно пішла б… Вишеславу було б легше помирати знавши,
що батій його поряд із дружиною стоїть.
Оскольд сів поряд з матір’ю на підлозі, обхопив руками колі­
н і Зим.345
289 на… Мати завжди ходить путями свого серця. А він — муж дер­
жавний, має ходити путями свого розуму. Путями, які вказують
боги, але в яких богів питатися про них, у своїх чи в материних? І
чи такий уже всевладний християнський бог, як про нього кажуть?
Ось він поганин, а наступив ногою на цареградський меч, щит
свій черлений прибив на воротах вселенського града! Ще не відав,
що Василій Македонянин за це назове його «прегордим каганом
північних скіфів».
Та знову перевертається в ньому думка — може, за це й пока­
раний його син? Тільки навіщо ж карати невинне дитя, а не його?
Вочевидь тут перемагає сила. В кого сила — в того й перемога. Цар
Борис став повним владцею по тому, як вирішив прийняти христи­
янську віру для свого народу. Тепер за ним, царем-християнином,
увесь християнський люд. Віра та карає усіх, хто виявляє непослух
до бога і до царя, карає як на цьому, так і на тому світі.
Болгарські бояри не хотіли ні бога, ні царя-єдиновладця — жа­
дали мати своїх богів і бути самими владиками у своїх отчинах…
Правильно зробив Борис: де багато богів, там багато й велеможців,
кожен з яких хоче переважити іншого. Так діється повсюди, так
ведеться і в слов’янських землях. Слов’янський люд роз’єднаний
різними кумирами…
Отож, виходить, треба мати єдиного бога для всіх племен і для
усіх людей. Ось вона, та сила,— єдність! — якої бояться болгарські
коромольники і яку збагнув цар Борис. Оскольд тепер знає її: хо­
чеш стати авдономом у своїй землі — чини так, як зробив Борис.
Тільки ж оті влазливі ромеї… Прийдуть як добрі сусіди-гості та й
випхнуть із власної хати. Бережися, Оскольде! Осторож себе на­
дійно! Ромеї дивляться на світ загребущими очима. Не встигнуть у
якомусь краю прийняти віру в їхнього бога, як відразу ж пошлють
туди свої легіони.
Ось і тепер. Як тільки Оскольд, поганин, стане з дружиною під
Переяславцем, ромейські раті підуть на Дунай. І цар Борис опи­
ниться в лабетах Цареграда.
А Вишеслав? Що буде з Вишеславом?
Пекло в скронях. В очах різало ніби різачкою. Усе умів розва­
жити, для всіх умів знайти вихід і раду — окрім того, що стосується
Вишеслава…
— Мамо, заспівай оту пісню, що колись у вежах співала.
Славина здригнулась, пильно глянула в закам’яніле воскове
Оскольдове лице. Що з ним?
— Забула вже свої пісні, сину…— Ні-ні, не забула їх. Не могла
співати. У горлі і в грудях щось давило, ніби перетягло її тіло пе­
кучим залізним бугом. А в голові — жодного слова не зроджувала
пам’ять. Усе було наче спечене, сплутане…
290 Бач, знову згадав оті кляті вежі. Її пісні згадав. Хіба ж то був
спів? Стогін безнадії, що трималась у сітях її душі, відчай, розпука.
А може, через ті голосіння вони й вижили, бо поринали у хмільне
шбуття.
Співала тільки Славина; дитя думало щось своє, бавлячись
коло вогнища. Ніби зараз бачила його, і вже якась давня пісня
іринала в ній. Але її раптом заспівує хтось інший. Оскольд, чи що?
( умно, протяжисто звучить голос його в сутінях гридниці: «Летів
голуб понад морем, падав в море пити, тяжко-важко сиротині із
чужими жити…»
Славина вперше чула, як співає її Скалко. Ба, й не співанка то
була, а тихе ридання…
Її очі самі плакали. Якби могла — підставила б свої плечі під
наготу Оскольдового горя. Якби ж могла — забрала б його біду в
ияоє серце. Леле, заступнице дитячих душ, поможи йому… Ох, ще­
дро вділила вона йому своєї любові. Нелегкі путі через те стеляться
перед ним. Бо серце — найгірший порадник державному мужеві.
Н ньому ж бо завжди нуртує сум’яття і сумніви. Від них же — ви­
кипає мозок… А вона думала: оберіг Оскольд своє серце від слабо­
стей людських! Леле — не вберіг!..
— Встань, Оскольде! — раптом сказала Славина,— Підемо до
нашого роду. До дідів підемо.
Оскольд журно подивився на її рішучий вид, підвівся. Ще не
жала чому, але відчувала, що в сю хвилю Оскольд має говорити з
своїми прадідами…
Ніби нічого й не змінилося на обійсті оболонського рибаря
( оловія. Все той же рублений, на підкліті дім. Стояв міцно, не ско­
собочився і не присів. Тільки дах поріс зеленим мохом. І той самий
високий ганок із двома стовпцями, що підпирали різьблену при­
чіп кову вежицю. Ніби не змінилися й діди — були такі ж старезні,
кремезні й непоспішливі. Тільки у Соловія ніби побільшала голова,
у Сваруна — зовсім збіліли сиві вуса, а в Німані порідшала неве-
нпчка борідка й блищала, як мідний таріль, лисина. І все ж подвір’я
видавалося пусткою. Лелече гніздо було порожнє. Посланці богині
Лелі — лелеки — не повертали щастя в дім Соловія.
Оскольд ніколи не бачив цих дідів — знав про них від матері.
Ііусл не любив згадувати свого старого гнізда — воно для нього
тепер було занизьким.
Втомлено зійшов Оскольд із коня, низько вклонився пращурам
своїм. Ті й не зворухнулись. Славина кинулась до Соловія:
— Се ж Скалко наш, діду!.. Не впізнав?
— Чому ж — упізнав,— прогучав старий,— Як не пізнати орла
п небі!
291 — Горе у нього…— почала Славина, ніби до цього не оповідала
про це сто разів дідам і братам своїм — Ізтоку та Гордославу і всім
іншим оболонським кревнякам.
Соловій труснув білою гривою, вирік:
— Нехай князь пошле до Переяславця на Дунай велику сольбу.
Ми підемо туди. Старі ми вже, і наш час вийшов. Хочемо померти
з честю.
— Але ж шо ви скажете? — Оскольд не міг втямити, до бояр чи
до царя Бориса має іти сольба в Переяславець.
— З добрим словом підемо. Готуй, княже, багату дарницю їхнім
боярам. Ми умовимо їх. Утрьох — іще й дуба вирвемо — сил у нас
вистачить.
— Го-го! Вистачить! — толкували слобожани, що зібрались до­
вкола.
— А що? У мене око бачить на три поприща! Сварун і зараз
підкову зігне. І Німаня ще такі сіті сплете, що можна пів-Дніпра
перегородить! Наші онуки вмить перегребуть і Дніпер і Руське
море,— твердо докінчив Соловій.
— Авжеж, хай ідуть,— гомоніли оболонці.— Мо’, наші боги їм
так наврочили. Соловій — той знає. Віщий старець… Гірко, лю­
доньки, за свою кров…
Наступного дня на світанку з оболоні відпливло униз по Дніпру
кілька човнів. В них на кормі сиділи Соловій, Сварун і Німаня.
Оболонські рибарі і сини Доброгніви — Ізток та Гордослав — на
всю широчінь своїх могутніх рамен рвали веслами дніпрову хви­
лю…
Оскольдове серце тужило: навіщо вони туди йдуть? Вишеслава
вже ніхто не порятує… Навіть мама Славина… Сидів у теремі на
Києвій горі і сивів у журбі, у безнадійній надії — може, трапиться
якесь диво й сина його викрадуть у тих підступних бояр?
Вже й весна минула, наступила й друга. Гуляли великі води
на Дніпрі. І поверталися з Вираю густі лебедині зграї. І падали на
тихі плеса оболонських озер. ! біле світіння йшло від них в короткі
весняні ночі, коли клекотом клекотала велика любов на київських
горбах, у дібровах, у гаях, у плавнях. У лозняках та очеретах шур­
хотіли молоді вітри… шелестіли пошепти… у
І ось одного весняного дня на подільському торжищі рознісся
поголос:
— То не лебеді, то чисті душі пращурів повернулися… Соловій
з братами.
— Як се?
— У болгарській землі головами наклали.
— А Вишеслав?
— На списі царському й понині стирчить…
292 — Хто бачив теє?
— Боярин Олій з Білобережжя. І купчина Скоптій. Щойно по­
вернувся з лодіями з Низу…
На торговищі товпився, юрмився київський люд. Наставляв
вуха, витягував шию, ловив перешепти, притискувався поближче
по старого гусляра, який тривожно бринів струнами.
Сидів він на розстеленому поверх трави кожусі, повертав ву­
хом до людського гомону. Вітер бавився сивим клоччям його чу-
ирини, гаряче сонце витискувало блискітки роси із зморшкуватої
шкіри обличчя. Брови дерлися на лоба, від чого чорні провалля
очей ставали ще чорнішими і ще глибшими.
Знову деренчали струни гусел і деренчав по-старечому голос:
— Як у тому у граді у Переяславці
Да засів-заліг лютий Скимен-звір,
Зі своїм стадочком зміїниїм…
Походжало там три богатиря,
Три богатиря, сила-силиша,
Як один богатир сипав жемчугом,
Як другий — то самоцвітами,
А вже третій ніс тясмину вузду,
Сріблом-золотом перековану.
Із добром ішли до Скимен-лютого!..
— То про наших пращурів билина-бувальщина!..
— Що баєш? То про богатирів, добрих молодців, а діди наші
старі були.
— Еге, старі. А як підхопили на плечі стовпи, що підпирали
іерем Скимен-Лютича, усе й рухнуло на голови вражі!
— Доволі баснити. Послухаємо, що гусляр ото оповість.
— Побили їх, дідів, наших пращурів…— зойкав жіночий голос
над торговищем.
І раптом запала важка тиша. Один по одному стали знімати
шапки. Увесь подільський торг занімів, мов на велелюдному похо­
роні. Київські мужі схиляли голови перед пам’яттю відважних сво-
іч краян. Суворо й журно оповідала про них билина-бувальщина:
— Як ударив звір у главу першого —
Гострий спис на тріски роздробився.
Замахнувся він та на другого —
Харалужний меч його пощербився.
А як третю главу почав відтинати —
Сіті-неводи його сплутали,
У Дунай-ріку зволочили-от
Три богатирі, сила-силища,
І самі тоді скам’яніли-от,
Понад берегом Дунаю зупинилися…
293 Ні, не вмерли діди-пращури! Втопили лютого Скимен-звіра у
вирах Дунаю! А душі їхні лебедять ондечки над оболонськими лу-,
гами. Білі зграї лебедів падають, падають на тихі плеса, щоб знову
вирувало на них одвічне життя…
Оскольд уже не виглядав човнів із Низу дніпрового…
А київський літописець скупо записав: «Убієн бисть от болгар
Осколдов син…» Та ні сліду не лишив у своїх пергаменах від тої
жури і печалі, яка важким каменем упала князеві в серце і якою
кияни оплакали світлу душу останнього Києвича і його захисни­
ків.
Бо ніхто ще не зміг освятити сліз, пролитих від безглуздя —
просто… від людської злоби…
Доки була живою Доброгніва, Бусл ніколи не згадував про неї.
Ходив замість Ольми у походи, вибирався на полюддя, возив кня­
зів на лови, споряджав купецькі валки, порядкував на привозах
Почайни. Ольма уже зовсім знемічнів, сам переселився у вишго-
родський терем доживати свого віку.
Бусл же швидко зумів у всьому замінити старого тисяцького.
Життя перед ним слалось слухняно, одне гнітило: старий Тур ста­
вав недобрим, ніби чаїв якусь образу чи підозру до нього. То мах­
нув на нього рукою: старий уже князь Тур, швидко висихає розум.
Бусл горнувся до Оскольда. Бачив у ньому не онука свого, а влад­
цю, підставляв свої плечі і меч під його труди. Порядкував роз­
важливо і в граді Києві, і в княжому теремі, і у себе вдома. Челяді
мав повен двір. Нова жона, бояриня Величка, ходила в ошатних
хутрах і ромейських узороччях, із золотими навушницями й на­
палками. І скрині її почали наповнюватись важким сріблом: в тому
допомагала йому стара Лупкиня. Купчини хозарські, що жили за
валами града окремою слободою, спритно добирали для воєводи
потрібних покупців, які за київські гривни брали у нього волів,
коней, зерно, бочки з солоною рибою, копченю, свепет, меди…
Бусл за допомогою Лупкині багатів. А Лупкиня теж мала від нього
зиск — заступництво, без якого давно б згинула.
Вона ж гинути не хотіла. Чим старішою ставала, чим менше
зваб світу приносили їй втіху,— тим більша жага помсти випо­
внювала її. За нездійснені наміри, за намарно прожиті літа, за не­
звідану любов… Бусла ж ладна була засипати золотом, аби тільки
гамував гнів Тура й ненависть Оскольда. І він гамував.
Бусла в усьому пасла доля. За сими клопотами не помічав,
було, і темної тіні Доброгніви, що раз у раз з’являлась побіля його
двору. Знав: його мечники-опасителі проженуть ту відьму. Але
коли Доброгніва пішла на вічний сон, коли її порепані підошви
перестали топтати м’яку мураву,— Буслові ніби щось поробилося. Гміва почала навідуватись до нього у снах. Майже щоночі заводила
і ним мову то про дітей, то про ниву, то про нещасну Славину.
У пізніх сутінях всядеться в його ложниці під віконечком, крутне
колесо прядки і починає сукати нитку з куделі. І розмова в них з
Буслом точиться й точиться, така ж безкінечна, як та нитка. Лиш
на світанні й обірветься.
Буслові руки торкаються сонної Велички. Хай собі спить, а він
уже піде. Голова після такої ночі важка, мислі плутаються, мету­
шаться. З чого починати день? Гніва мовила, що треба ниву зорати
па тій роздерті за дібровою. Іще казала Гніва…
Та що се він? Трусоне головою, обличчя занурює в бочку з
холодною водою, обливає себе всього, до жаркоти надирає тіло
цупким рушником. Лиш тоді відходить від бентежної ночі.
Ба! Гніва нагадує про його немолоді літа. Він думав, що утік від
них, заховався за широким подолом пишнотілої Велички, молодої
боярині своєї, та й сам помолодів. Не вийшло. Боги судили йому
нести в серці усе, що надбав у житті,— печалі й клопоти, сумніви
м кривди, спрацьовані руки й зболіле серце своєї жони.
Спочатку жахався Гнівиних з’явин. Потім звик, розповідав їй
про свої клопоти. Мабуть, усе недосказане їй за життя боги при­
судили йому висловити тепер її душі. Надто уже любила Гніва —
жона його молодості, надто щедрою була в пестощах. Приймав її
любов як належний одвіку дар, за який не варто віддячувати ні
добрим словом, ні ласкавим порухом. Зате нині… З Величною у
нього все навпаки.
Для Бусла вона — велика князівська милість. Тож і мав сприй­
мати її як дрібку щедрості із багатолюдного ложа князівського.
Не вона, а він мав її пестити. Захоче — возносливо прийме його
щедрість, не захоче — возносливо нажабиться, осипле глумливим
осміхом… Отоді й почав пригадувати Гніву, її великі сірі очі в тем­
них обідках густих вій, що завжди світились до нього добром і
ніжністю. І тіло Гнівине пригадував — завжди зграбне, слухняне,
палке…
Тож і вийшло, що на схилі віку полюбив ту Гніву, якою по­
гордував, а боярині своєї став уникати. Вона, правда, й не тужи­
ла Пустила поголос: «Старий муж!» Йому прикро, але що вдієш.
Єдине, що тепер міг,— зненавидів Величку. Захопився істотні­
шим — горнувся до князів та купчин, накопичував срібло. Його
дзенькіт приносив Буслові найбільшу насолоду. Срібло!., срібло!..
Він гріб його на полюдді, діставав од купчин, яких споряджав то до
хозар, то до ляхів, то в греки. Його тіун — хозарин Тармач — тепер
імбивав не тільки Буслові, а й князеві онбари Почайнівського при­
станища хутрами, воском, льоном, медом, зерном, рибою — усіма
добрами, які продавались на велелюдному подільському торгови­
295 щі, біля капища старого Велеса. І все те обертав у срібло, а само­
го Бусла підганяв, розпалював у ньому захланні жадання. Досить
було Буслові зайти до онбарів, як Тармач низько кланявся і лукаво
зиркав косими очима:
— Не встигаєш, господине. Бачиш, уже все відправив з купчи­
нами до Царгорода і Саркела. Порожні у тебе онбари.
— Так недавно ж були повні! — дивувався воєвода спритності
свого тіуна. З кебетним чолов’ягою звела його Лупкиня!
— Були — і нема! Іди знову на полюддя.
— Е, ні. На полюддя ходять один раз на рік — узимку.
— Валка купецька — велика валка! — до Ітиля лаштується. Аж у
землю Хорезмійську піде. Риба солона треба. Риба копчена треба.
Купчини хозарські просять дати багато бочок риби. Срібло у них
щире — ромейське! Воєвода Бусло не пошкодує. Іди на полюддя і
візьми ще риби.
Бусл чухав потилицю, оглядав порожні онбари. Тармач дрібо­
тів слідом, довгополий шкіряний чапан його лопотів на колінах.
Обличчя тіуна хитрувато лоснилось осміхом: у воєводи Бусла нема
вже нічого? Ай-яй! Сього не повинно бути. Треба йти на полюддя.
Бусл так само подумав: треба йти. Але куди? Усі оселища до­
вкруж віддали, данину. Хіба що в самому Києві оболонські рибарі
та бондарі не сплатили йому за минуле літо посохи, не дали по­
тягів за торгівлю, правежів по суду не сплатили. У Києві потрібно
давати лад. Таки ж піде він на полюддя!
З фидями княжого двору Бусл Кривоокий виїхав рано-вранці
до оболонських оселиш. За верхівцями котились порожні повози.
Проїхали подільські вулиці, завернули до Оболоні. За Почайною
у ясне мрево уже звивалися густі дими подільських домниць —
кричники чи й спали цієї короткої весняної ночі. Ось і виселок
рибарів. Відтоді, як Бусл переселився на Княжу гору, слобода роз­
рослась аж до Дніпра. Перед хатами буяли куші руж, малини, чер­
воної рути, любистку. У дворах на стовпцях розвішані сіті неводів.
У повітрі витали мішані запахи водоростей, лепехи, ряски і явора,
латаття і полину… За хатами рибарів тулились доми бондарів. На
їхніх подвір’ях під повітками — бочки, кадки, цебри. Все те виго­
товлено для рибарів, щоб мали куди складати рибу для торгу.
Цієї зими Буслові тіуни вже забрали належні бочки риби,
в’язки сушеної тарані. За поконом, тепер весь улов ішов на по­
треби сімей — зима ж попереду. Коли ж поталанить і Водяник
розщедриться на багаті улови, то можна буде продати дещицю на
подільському торговищі.
Бусл зі своєю невеличкою дружиною оглядав усе, що знав з пра­
віку, але тепер дивився на прадідівські гніздовища очима Княжої
гори і своєї ненаситної жадоби.
296 Ось і давне обійстя Соловія. Аж дивно тепер Буслові, що й він
вилетів із цього убогого осідку. Хоч і добрий дім, на підкліті, а все
і старий і не такий великий, як Буслів терем на Княжій горі.
Ба! Хто ж нині тут господарює? Діди не повернулись із Дунаю,
мис бути, що онуки їхні, а його сини тут живуть. Якось аж забував,
що в нього є сини, власне десь були. Малими дітьми не клопотав-
і я, їх ростила Гніва. А далі — походи та походи. Коли повернувся,
сини Ізток та Гордослав стали мужами, мали своїх синів, його сто­
ронилися. Горнулися все до Соловія. Добре господарюють нащад­
ки Соловія — повен двір наповнених рибою бочок.
Прискалив око, кивнув своєму сотнику, мовляв, тут можна де­
щицю взяти, і поїхав далі. Троє мечників зіскочило з сідел, пере­
кинули кілька бочок на повоз і рушили услід. Бусл уже вдивлявся
н інші двори.
І раптом зчинився жіночий лемент. Бусл спрямував повози на
окольний путівець (треба було швидко проїхати непоміченими), а
сим узяв кількох мечників і повернув на галас. Він заспокоїть сло-
бідчан, нагадає їм про минулорічні, навіть позаторішні борги. Не
давати належного для княжого двору — все одно, що йти супроти
богів. До того ж вій посилав їм ромейських і хозарських купчин,
які купували в них багато риби. Слобідчани мають знати, що і се
даром не робиться. За все треба платити.
Воєвода Бусл іще не закінчив перераховувати усіх боргів і всіх
гріхів рибарів, як побачив, що його оточили звідусіль набурмосені
мужі. Кожен мав ратище або кий, декотрі вигойдували над голо­
вами мечем чи списом.
— Що дивитесь, браття! Бий хапугу і татя лютісного!
— Та се ж наш… Кривоокий Бусл! — пролунав поряд жіночий
голос. Воєвода ледве впізнав у старезній кістлявій жоні свою ро­
дичку — бабу Красичку.
— А, поріддя Пекове… Смерть йому, лиходію,— прогучав над
юрбою чийсь спокійний голос. Либонь, теж якийсь родак,— Бий
капосного!
Хтось ледве не дістав Бусла списом.
— Родаки, схаменіться! — крутився у сідлі Бусл.
— А згинь, вороняче горло! Які ми тобі родаки!? Блудодій!
Мздоїмець! Тать!
Хрясь!., трісь!.. дзень!.. Мечники ледве встигали відбиватись від
кілля, що цілилось їм в очі, животи, груди.
Хтось таки дістав Бусла списом. Тоді він змахнув у повітрі ме­
чем і щосили опустив його на чиюсь голову. Який не був гамір, а
його пронизав голос баби Красички:
— Зупинись, навіжений! Не лий крові роду свого! — її рука
вчепилася в Буслову ногу. Він у сліпій люті знову махнув мечем.
297 Чийсь зойк сягнув небес… Оболонці полишили гридей і кинулися
до Бусла. Обіч його коня лежала мертво баба Красичка.
— Убив! Свою бабу не пожалів, змій лютий!.. Погубитель!..
Люди з’юрмились над мертвим тілом Красички. Заголосили
жінки. Загуділи зловісно мужі. Тим часом Бусл уже натягнув по­
від і летючим наметом скопитив землю подалі рибацької слободи.
Навздогін йому летіли прокляття його рідного роду:
— Кров за кров… Смерть за смерть!..
До рибарів уже бігли з вилами і косами бондарі.
Коли тіун Тармач уже устиг продати усі добуті бочки з рибою,
а Бусл оговтатись у своєму теремі після переляку, у ворота рап­
том загрюкали. Гатили колодами. Натовп юрмився під високим
парканом, що височів на земляному валу. На подвір’я можна було
потрапити тільки через браму.
Бусл зіщулився, стояв звосковілий біля сінешніх дверей, вслу­
хався у грюкіт. І не чув страшних проклять, які слала на його
голову бояриня Величка. Ось уже тріщать ворота… Ось ворохоб­
ники вже гупають по двору, забрались на ганок. Бояриня Величка
затулила собою двері до світлиці, до своїх забитих сріблом скринь.
Та вона й незчулася, як опинилася на подвір’ї.
Тоді Бусл збагнув, що Морана уже стоїть з косою і в нього за
плечима. Здавалось, він відчував її холодне дихання, стукіт кісток,
зримо бачив її змордовані мукою очі. Чомусь вона скидалася на
Добротніву. А може, се у подобі смерті прийшла до нього скрив­
джена її душа, що з усім родом своїм захотіла помститись за своє
знівечене життя?
Йому здалося, що за дверима, в сінях, хтось розсипався сухим
тріскучим сміхом. І тоді він стрибнув барсом до причілкового ві­
конця, виштовхнув раму й виплигнув прямо в гущаки малинника,
що видиралися на насип, за яким починався Ольмин двір. А там,
як перебігти медуші й онбари, містився двір князя. Там дружина
князева. Там його порятунок.
…Коли Бусл з княжими гридями повернувся до свого тере­
ма, то мало не задихнувся димом, що валив з-під даху і з вікон.
Посеред двору лежали велетенські ворота, зірвані оболонськими
слобідчанами. На них покоїлось тіло баби Красички. Була вона у
білій сорочці, з яскравою, дівочою ще, мережкою на рукавах; шию
облягали червоні, мов згустки крові, корали, голову прикривав ви­
сокий білий шовковий убрус. Ворота уже були охоплені полум’ям,
що невблаганно підступало до Красички. Суворі, жорстокі облич­
чя висвітлювались у полум’ї. Бусл збагнув: боги присудили йому
отсю кару — баба мала полетіти у Вирай на димах, які йтимуть від
його спаленого двору. Княжі гриді уклякли разом із ним: присуд
богів роду порушувати не можна. Буде ще гірше покарання. Якусь мить роздумував. Шукав у душі виправдання: він-бо
цс хотів проливати кров своїх родаків. Вийшло все невнарок.
Розлючені рибарі спонукали його вихопити меч! Розмахнувся — а
Інібця в сю мить кинулась до стремен… Рокована, сліпа мить… Він
І зараз бачить краєм свого єдиного ока чорну, жилаву руку, що
хішає його стремено…
Але що ж тепер, Бусле, шукаєш собі виправдання? Пощо
об’явився в світанкову рань у слободі? Для чого крав, яко тать
жалюгідний, оті бочки з рибою?.. Через захланність, зажерливість
душі підняв свій меч, Бусле! Потонув у мізерності і суєті суєтній —
не бачив перед собою іншої мети, не бачив істини життя. Жив
серед людей, а поводив себе, яко самотній вовкулака. І в тісно­
ті думок своїх чорнів од неволі й заздрощів. Хай усе йде димом!
І ніво, се твої прокляття настигли його!.. Прости, жоно…
Але що се? На палаючий ганок вибігла уся в диму Величка. І в
цю мить хтось із оболонців кинув на неї сіті невода і потягнув, немов
яку осетрину, з Ганку. І не огледівся, як, загорнуту в невід, її кинули
поряд із Красичкою. Полум’я враз охопило і її. В цю мить Величка
опритомніла, заверещала, запручалась у сітях, але вогонь не тільки
не пригасав, а запалахкотів ще з більшою силою. Смерть за смерть!
Натовп занімів. Ніхто не зрушив з місця. Кров за кров!.. По за­
кону русичів-полян… По закону слов’ян… Бояриня Величка мала
згоріти разом з бабою Красичкою.
Се була помста обікрадених, ошуканих, обібраних. Помста за
одвічні мозолі, за недоспані ночі, за голодний плач дітей — пом­
ста багатичам, мздоїмцям, хупавим ненависникам, які забули про
честь свого роду, а розум і людський глузд затоптали в багно, бо
вже перестали боятися гніву богів, кари небес і Пекового царства
підземного.
Страшний у своїй люті голодний люд. Та во сто крат страш­
ніший ситий! Ось цим засліпленим ситістю багатичам сьогодні
мста…
Тихо, ледь хлюпаючи веслами по хвилях, ковзали лодії крізь
зарості лепехи, осоки й очеретів, які розкошували зеленими ост­
ровами на обмілинах Дніпера. Лодії тулились ближче до лівого
берега, ховались у верболоззі і знову виринали, ніби зграя диких
качок-нирок, що пірнала під хвилю.
Уже стояв ясний сонячний день, коли ніким не помічена рать,
обійшовши за островами й заростями почайнівський увіз, спини­
лась під високими крутими кручами правого берега ріки. Стрімке
глинисте прямовисся, на якому то там, то там вчепилися кущики
колючої дерези, хирлявих кленів, осокорів, тут підступало до самої
ріки.
299 Вузька смужечка піщаного берега ледве вміщала великі лодії, з
яких поспіхом сплигували озброєні ратники — в кольчугах і шо­
ломах, при мечах, луках і списах. Попереду біг невисокий важко-
тілий вой, показуючи мовчки рукою угору. Ратники дерлися по
кручі, хапаючись за коріння і глинисті виступи, часом обривались,
сповзали вниз, на голови їм зсувалась лавина сухої землі, але знову
й знову дерлися вгору, за тими, кому вдалося вихопитись на кручу.
Кремезняк, важко дихаючи, зняв свій шолом. Вітри, Стрибогові
внуки, що овівали сонно дніпровські схили, скуйовдили його
вогнисто-руде волосся, а Дажбог-сонечко кинув ласкавий промі­
нець в його обличчя. Боги напевне упізнали деревлянського князя.
Авжеж — то був Ніскиня.
Тепер він на повні груди вдихав трунки квітучих трав, що
п’янили, дурманили й манили в простори степів, як те буває тіль­
ки в межені літа. Його прозоро-голуб і очі, над якими кліпали без­
волосі повіки, промінились захватом і подивом. Трохи одвисле,
по-старечому важке підборіддя робило Ніскиню опасистим і гріз­
ним.
— Київ-град…— Деревлянський князь вперше в житті бачив
омріяний ним город. Звідси, з пагорба, добре було видно високі
земляні вали, насипані князем Києм чи, може, ще й раніше. З-за
них визирали вежі княжих та боярських теремів.— Ото і є Княжа
гора,— повернувся до ратників,— Тут колись була фортеця дерев­
лян. Тут могили моїх пращурів.
— Вічний спокій їм…
— Мають лежати у землі деревлянській.
— Для того й прийшли…— загомоніли вої.— Тепер тут і буде
деревлянська земля.
Усі, хто вибирався на кручі, ставали поряд з Ніскинею і роздив­
лялись довкола. Перед очима, скільки сягав погляд, відкривався
широкий овид задніпровських плавнів — з озерами, старицями,
заплавами. Унизу до самого підніжжя круч підступав Дніпро, при­
падаючи хвилею до високого правого берега.
— Отут колись і був край деревлянської землі,— мовив
Ніскиня.
— І нині буде. Як візьмемо свою правду…
— Ходімо! — махнув Ніскиня рукою і першим рушив до зем­
ляних валів Княжої гори. Він тепер ніс під однією рукою шолом,
другою — тримав древко, на якому майоріло деревлянське знаме­
но: із трикутного голубувато-сірого полотнища усміхався круглий
лик Дажбога — Красного Сонечка. Яким схожим був на нього
Ніскиня!..
Круглі очі деревлянського князя з подивом озирали краєви­
ди. Перед ним міцно вростав у високий пагорб град старого Кия.
Залитий сліпучим ранковим сонцем, виповнений кришталевою
300 прозорістю неба, він розморено підставляв гарячим вітрам свої
дужі плечі. І, може, вже тоді у віщих снах чув пророцтво богів
своєї землі, що обіцяли йому вічність, незнищенність не тільки
кам’яних веж, а й красу і силу Пам’яті і Слова, що стануть на сто­
рожі народу уподовж наступних тяжких століть.
Деревлянська рать тихо підійшла до валів Києва-града з полу-
мощної сторони, де старі вали спускалися до Подолу й обривалися
над урвищами. Легко обійшла кінець валу, проникла у град і по
знаку зупинилась. У повітрі пахло попелищем. І ні душі доокруж.
Обережно пройшли до княжих теремів. Довкола розкидані колоди
й зруби старих будівель. Сторожів не чути. Ворота ж — зачинені.
Ніскиня розгубився: він прийшов сюди потай, аби взяти правду
своїх пращурів — прилучити Київ до древлянської землі, підкори­
ти собі увесь Дніпро — від Ірпеня до Руського моря. Тоді деревля­
ни замкнуть своєю силою великий торговий шлях і всі купчини,
що пливтимуть по Великій ріці вгору і вниз, через усі слов’янські
землі, будуть сипати срібло в їхні міхи, а не в міхи киян і їхніх ве-
пеможців. Так заповідали Ніскині зробити його пращури. І ось він
тут, щоб звершити се.
Колись Порубіжжя з полянськими слов’янами проходило не по
Ірпеню, як нині, а по Дніпру і по Стугні. Тому оті Змієві вали, що
насипані були проти навал сарматів, готів, гуннів, аварів і що тягли-
ся від Тетерева до Дніпра, захищали велику й сильну деревлянську
землю. У ті давні часи дніпровські кручі були сторожовими вежами
деревлянської держави. І ось Ніскиня, розбудувавши свою землю
за роки мирного урядування, поставивши ряд городків, пішов до
Києва, щоб відновити прадавню велич і славу землі деревлянської.
Він прийшов сюди з мечем, хотів побороти свого суперника. А су­
перника не було. І нікого не було в гніздищі старого Кия. Ні князів,
ні бояр, ні дружини, ані челяді. І тоді Ніскиня зиркнув на свій стяг,
з якого посміхався Дажбог-Ярило, цюкнув древком об землю.
— Наш заступник віддав град у наші руки! Заходьмо у княжий
двір. Будемо господарювати!
— Вовіки!..- Наші боги — з нами! Пращури допомогли нам!..
Деревлянська рать розчинила ворота — і увійшла у двір. Лише
» кількох вікнах віддалених теремів майнули жіночі обличчя.
Деревляни посунули до тих теремів. Усе тут зараз їхнє. І град, і
тереми, і жони, й наложниці гордих полянських князів. Упала на­
решті мста на рід Кия за кривди, які він заподіяв деревлянському
княжому дому, бо легко відібрали деревляни ці гори й кручі, від­
сунувши рубіж із полянською землею на двадцять-тридцять по­
прищ — аж за Вишгород та Ірпінь…
Буйно веселилась тепер деревлянська рать. На горі палахкотіли
вогнища, волокли до них телят, ягнят, козенят, котили з медуш
301 бочки з медами і з питвами, лізли до молодих жон і дівиць у па­
лати… Боги їм віддали сей град і його багатства! Шуміла брага у
поставцях і глеках; шуміла кров у тілі від легкої перемоги.
Перемога!.. Легка, бо їм допомогли боги. І волхви їхні так само
віщували.
Та коли пізній сизо-голубий сутінок оповив гору, коли до її
підніжжя підкотили дніпровські тумани і уляглися надвечірні
гуки, Ніскиня відчув якусь бентегу. Іще не знав, від чого вона.
Прислухався — нічого не почув, окрім потріскування вогнищ.
Хмільна, щаслива мить! Як заколисує душу, як занурює в соло­
дощі жіночих пестощів — бо все, все доступно переможцю! Все
дозволено — безгрішно і безкарно. Переможець забуває за честь і
сумління, уповні розкриває себе справжнього, такого, яким є на­
справді.
Ніскиня не знав, що дістати повну волю — то найбільше ви­
пробування для людини. Упивався радістю, забувши, що після
ночі наступає ранок, а після радості — горе… Забув, що Княжа
гора — то ще не весь Київ. Що Київ — то іще велетенський Поділ,
що розкинувся уздовж Дпіпра-Славути і його приток — Почайни,
Глибочиці, Киянки, Либеді, то іще численні слободи, посади, осе-
лища, в яких жили оратаї-плугатарі, рибарі, кричники, пастухи та
інший трудовий, гордий духом люд, виколисаний вільними вітра­
ми і водами дніпровськими…
Тож, забувши за все те, Ніскиня і не глянув, що ж робиться
на Подолі. А на подільських вулицях і торговищах точилося по-
боїсько — князі й бояри зі своєю дружиною загнали подолян до
Велесового капища й добивали ворохобників, котрі підняли руки
на велеможців і їхні добра. В міцних руках воєводи Кривоока дво­
січний руський меч розгулював по беззахисних головах родичів і
сусідів та їх повсталих земляків.
Ні для кого не приберіг він у своєму серці ні милосердя, ні про­
щення. Його засліплена ненавистю душа жадала тільки помсти.
Помсти! За втрачені надбанки, за поглум над його високістю, за
згублені літа, за жорстоку наругу над ним. Ниций холоп своїх за­
баганок, отруєний жадібністю й заздрістю, зневажений простими
людьми, яких зрадив і зрікся, зневажений і можцями, які йому не
вірили, він усім хотів тепер довести свою любов до князів. Знав,
більше нікому не був потрібний…
Мерзеннішого властоїмця, коли ним стає ниций, на світі не­
має!..
Старий Тур бачив догідливість Бусла і знав, що воєвода ста­
рається не задля нього, заради Оскольда. Мечем своїм утверджує
молодого князя, йому прокладає дорогу ворохобними головами,
йому слугує жорстокістю і своєю твердою рукою.
302 Старе, ослабле серце Тура терзала підозра — вони хочуть його
смерті! Уже й зараз імені Тура майже ніхто не згадує. Ніби він
помер, ніби його вже немає серед владців. Хай буде проклята та
година, коли він вирішив вознести Оскольда й Бусла! Он як вони
возгордились, а за ними й простолюдини київські — оті ослухи
предковічні, обідранці, розбійники. Піднялися на стань риба-
рі оболонські, повели за собою бондарів, а далі весь чорний люд
пішов приступом на Княжу гору. Димом пішло обійстя воєводи
Ііусла, згорів дотла дім старого Ольми, не поминув огонь і дворів
(юяр-думців княжих. Усе, що було з дерева, винищило полум’я.
Іїльки терем старого князя Тура, що із білого тесаного каменю
кладений, лишився незрушно… Ось вони й зирять на нього не­
ситим оком.
І вступили у серце Турове ревнивість і заздрощі до Оскольда і
до Бусла-воєводи. Он він, цибатий Буслище, оком своїм єдиним
зблискує, прорубуючись крізь щільний заслон кожум’як і гонча­
рів. І старий князь збирається на силі, виважує спис і кидає його
и натовп, де б’ється Бусл. Спис застряв у крупі Буслового коня.
Ііоєвода ловко крутнувся, вирвав той спис, але кінь його від болю
здибився, і верхівець звалився лід ноги ворохобникам.
— Вітець, що робиш? — кинувся Оскольд до Тура. Старий князь
іното рвонув підвід коня, вишкірив на сина свого зуби:
— Мовчи! І тебе кину під ноги отим… твоїм родакам! — про­
хрипів,— Відроддя Пекове…
— Яка моя вина, батьку? Убий тоді й мене!.. Ось я! — Оскольд
зупинив свого баского коня перед Туром, відкинув убік руку з ме­
чем— Ось я близько, батьку. Візьми свій меч і вбий мене! — з очей
Оскольда текли злі сльози.
— Мовчи… Он що вчинили твої родаки із градом. Це все жадіб­
ний Бусл! Не можна возносити чернь худорідну!..
Оскольд шмагонув свого вороного й подався на поміч Буслові…
Старий вітець ненавидить чернь і його, Оскольда, ненавидить, бо
з простої чаді матінка його! 1 він, Оскольд, розуміє, що та нена­
висть князева довічно плямитиме його життя. Та яка ж вина його
в тому? Яка?
Тяжкий вінець випав йому нести. Найтяжчий з усіх Києвичів!
Має опасити себе від гніву городян і роду свого; та водночас —
і від заздрісної руки свого найріднішого отця, який, мабуть, не
може збагнути, що його час уже минув… що правило у землі своїй
треба передати своєму переємцю. Минув-бо час його, минув!..
Воєвода якраз виліз з-під коня і здирає з нього сідло й вуздеч­
ку Час від часу поглядає на гору, повиту чорними хмарами. Але
там чомусь зблискують вогні. Може, на згарищах знову пожежа
розгулялась? Тур і собі поглядає на гору. Справді-бо, що там?
303 — Треба було залишити на горі сторожу,— бурмоче Бусл до
Тура, який заборонив йому залишати там гридей, коли погнались
за ворохобниками.
— Не треба було,— грізно заперечив Тур.—Не одоліли б ворох-
би…
Бусл промовчав. Усе, що він говорив або що говорив Оскольд,
Тур заперечував. Перезирнувся з Оскольдом. Покликав двох дру­
жинників, і ті рушили на гору.
Невдовзі звідти надійшла несподівана звістка: якісь невідо­
мі нападники захопили гору. Біда! Це була велика біда. Відколи
Києвичі утвердилися тут, град не потрапляв до рук ворогів.
Ніч проминула в бентежжі й колотнечі. На світанні дружина
під орудою Тура тихо обступила гору, але взяти приступом не змо­
гла. Послали сольбу з обіцянкою дати великий викуп. У відповідь
на вал вийшов ратник й оголосив: деревлянський князь відновив
свою правду і з Києва не піде. |
Три дні і ночі думав Тур, як бути, але виходу не знаходив. Тоді
Оскольд сказав:
— Треба просити подолян. Самі не здолаємо…
Просити подолян? Яких щойно побили? Хіба ж вони тепер до­
поможуть?
Бусл сумно оглядав поруйноване його дружиною торговище.
Тур зняв із коня сідло, кинув його на землю коло Велесового ка­
пища і втомлено сів, прикривши свої сиві очі повіками. Отак за­
вжди — то спалахне, вибухне, усім погрожує, то утихомириться,
ніби замре. Сказано: старечий розум хробаки решетять завчасно. І
ніяка влада, ніяке високе імення не дасть цьому порятунку!
Оскольд же думав про Київ. Ніхто, окрім народу, простолюди­
нів, не порятує град. Послав свого отрока — Звірка до подолян. І
вони прийшли.
— Обида наша велика на тебе і на твоїх воєвод. Але ти нас по­
кликав, і ми тут,— сказали старійшини кінців.
— Деревляни хочуть Київ і полян підбити під свою руку.
— Деревляни?!
— Хочуть взяти свою правду, яку ще князь Кий поламав, коли
відібрав у них полянську землю і ці гори. Поможіть.
— Поможемо, Оскольде,— сказали статечні мужі, старости від
кричників і рибарів.— Град свій заступимо. Пришлемо тобі добро­
го молодця, який птицям небесним і звірам польовим віддасть тіло
їхнього князя, як тільки той стане з ним на герць…
— Да буде…— погодився Оскольд.
Невдовзі прийшов і той витязь. Він був у полотняній, нижче
колін, сорочці, у вузьких білих ногавках, за плечима — торбина, на
голові — бриль пастуха, а в руках — добрячий кий. — Де ж твій меч, парубче? Або спис? — здивовано запитав
Оекольд.— Чим ворога можеш потяти?
— Ось… києм оцим,— сказав розгублено пастух. Обличчя
його — юне, смагле, ніби у краплинах темного воску чи меду, по­
темніло від густого рум’янцю: сам князь Оекольд балакає з ним!
— Деревляни при залізі — шолом, і кольчуга, і меч харалужний.
Одягни мої ратні обладунки! — Оекольд стягнув із себе шолом,
кольчугу, опоясся з мечем.
Пастух, ніяковіючи до сліз, почав усе те натягувати на своє
кремезне тіло. Та тільки-но втиснувся в броню, відчув, що груди
йому підпирає, руки не згинаються, кільця кольчуги врізаються в
і іло. Пройшовся сюди-туди, сказав Оскольду винувато:
— Красно дякую, княже. Але твоя броня для мене не підходить.
Я краще отак, як звик на звіра ходити.
— Як се?
— А з києм. І ось — руками. Як, буває, вовчиця чи вовк під­
береться до отари або ведмідь коли наскоче, то я києм у пащеку,
а руками додушу…
Пастух узяв свого кия і поволеньки пішов на гору. За ним по­
простували Бусл і дружинники. Стали біля воріт, почали гукати:
— Гей, ви, там, за валами! Прийшли владарювати над киянами,
а боїтесь показати свого носа!.. Ходіть сюди — поміряєтесь силою
із нашим добрим молодцем. Поборете — візьмете те, за чим при­
йшли. Не поборете — будете холопами нашому князю довіку! І
землю вашу поберемо, і ваших жон, і чад!..
Із-за валів довго ніхто не озивався. Пастух насунув на очі бриль
і ніби дрімав, сидячи на траві. Потім улігся зручніше, прикрив
голову брилем і незабаром заснув. Тим часом деревляни подали
голос:
— Посилаємо до вас нашого витязя. Чим будуть битися?
— Киями!
— Хіба полянський князь не має меча для свого хороброго воя?
Ото князь!.. Що, Перун не вділив вам меча?
Пастух проснувся, потягнувся. Сказав голосно:
— Не хочете битися киями, то давайте руками! Виходь, хто там
є! — За пазуху кинув піднятий із землі гострий камінець і пішов
назустріч супротивнику.
Став, широко розставив ноги, ніби вріс у землю, яку прийшов
захищать.
Від деревлян підійшов ратник при мечі, у кольчузі, шоломі,
і щитом в руках, на ногах — залізні наколінники, все бронзово-
мідяно сяяло на сонці. В руках у деревлянина був меч.
— Кинь меч! Все одно роздеру тебе, яко вовка,— спокійно по­
передив пастух.
20. Зам. 345
305 — Ти? — зареготав деревлянин і націлився мечем у голову пас­
туха. Але парубок в ту ж мить відхилився вбік, і меч занизався у
землю.
Деревлянин відкинув за спину щит. обома руками потяг на себе
меча. А пастух, мов барс, кинувся на ратника, ухопив його поперек
тіла, підняв над собою, поставив догори ногами і почав його роз­
дирати. Несамовитий крик ратника ошелешив усіх воїв. Деревляни
кинулись тікати за вали. Ніскиня не міг зупинити жодного з них.
їм навздогін погналась полянська дружина. Покінчивши з дерев-
лянином, пастух видрався на вал, наздогнав Ніскиню й поволік
його до Оскольда.
— Він твій, княже!
Ніскиня лупав переляканими очима, ухопив Оскольда за руку:
— Рядницю маємо з Туром, батієм твоїм… Про мир і любов.
Хай буде так!
— Пусти його,— сказав Оскольд пастуху.
— Пощо пускати? — Пастух недовірливо дивився на молодого
князя,— Не кликали — сам прийшов.
— Зараз побалакаємо… То маєш рядницю з київським князем,
а прийшов яко грабіжник і тать.
— Блуд поплутав… Волхви так наворожили…
— Іди,— сказав Оскольд похнюпленому Ніскині.— А Києва
тобі не бачити. Хай це запам’ятає твій рід. Київ — стольний град
полянської землі і всіх племен слов’янських. Вовіки!
Пастух незадоволено розчепірив пальці й випустив Ніскиню,
ще й підштовхнув у напрямку воріт, де шикувалася його рать.
Деревляни спішили покинути Княжу гору.
А пастух пішов до свого кия й торбини, підібрав їх і подибав
своєю дорогою — до отар чи до череди, стерегти їх від вовчих зграй
і татей людських. За метушнею ніхто так і не спитав імені пастуха,
богатиря землі полянської, який порятував Київ і киян від дерев-
лянської неволі. Не попросив за те ані милості, ні ласки… Був — і
нема. Та коли треба — з’явиться знову! Як із землі виросте, бо така
вже одвіку земля полянська, чаїть у собі до часу силу, якої ніхто
не може збороти.
Ще трудовий Поділ відсапувався від Буслового погрому, а
Княжа гора не вигребла усього попелу від згорілих боярських дво­
рищ, як у гирлі Почайни забіліли вітрильники. До Києва підплив­
ла велелюдна грізна дружина витязя Буя. Вертала із далеких країв
на обтяжених добрами лодіях, бряжчала ромейським сріблом і зо­
лотом, хорезмськими тарелями і чашами, бухарським узороччям.
Але коли уважно придивитись до тої ватаги, то відразу можна було
угледіти, що не всі вої-варяги хизувались тими благодатьствами.
306 Дгкотрі з них ледве вибирались із лодій на берег — пошарпані,
łpilllflli, змучені.
І витязь Буй уже став іншим — щезла возносливість, само-
Иіігвнсність, був зовсім зсивілий, бронзоволиций, наче шматок
і рім’яної скелі. У своїх старих хутрах, що звисали з крутих пліч,
і і її майся на загнаного лютого пардуса.
Гострим зором нишпорив довкола, щось прикидав, приміряв,
нм купав. Го! За роки Тяжких блукань у погоні за багатством обій-
іін н і чи не весь світ.
Під Фотія, який не ощедрив його золотом, Буй подався у пер-
11,1і і володіння… Не оповісти, чого набачився там… Найтяжчим був
ПОХІД у Берду, потім до Ширвана, Гиляна, Табаристана. Спочатку
їм і йшло добре: захопили острови поблизу Баку і звідти нападали
п і Гісззахисні городи й поселення багатого мусульманського краю,
і кільки поруйнували палаців! Скільки добра набрали! Ніде було й
і к надати. Буй хотів влаштувати тут свою державу, чого повертатись
н і під, коли тутешнього багатства немислимо й забрати! Коли кра­
щого сонця і ласкавішого моря не знайти у цілому світі! Тут було
Vit – земля, яку вони взяли мечем, раби, яких можна було брати
і кіпьки треба… Жінки, красивіших за яких важко й знайти…
Дружина було погодилась. Своя держава — свій володар, своя
правда. Що краще? Але тоді трапилось неймовірне: кожен зажадав
иіїрати королем свого ближнього — аби тільки не Буя. Його не хоті-
III Владний, жорстокий, запальний, невблаганний — за довгі роки
Гніукань усі його зненавиділи. Хотілося спокою, миру, добрих слів.
ІІоїш давно вже не чули їх, одвикли, але раптом згадали за них і
іитгерпно зажадали. Бо й зістарились усі під окрики й лайки Буя та
ІНІЮ ватагів, під прокляття й сльози тих, кого вбивали й грабували.
Іїчіер нараз захотіли відчути себе справжніми людьми. Коли Буй
і міно королем, хіба він дасть їм це відчути? Не хотіли Буя одностай­
нії І тоді Буй вперше за всі роки мандрів подивився на своїх завжди
мовчазних веслярів-воїв з лютою ненавистю. Така вона — вдячність
нодська. Він їх зробив казково багатими! Він їх впевненою рукою
і ііньки літ водив по світах, рятував од небезпек, добував золото і
і ріііло! О тепер вони ненавиділи його люто і відверто.
Уперше в житті Буй плакав. Уперше проклинав землі, які схо­
пім, і води, які перегріб веслами… Уперше відчув, що бути влад-
11«.’іо — то не тільки володіти силою, але й уміти не зневажати за-
II І них від тебе людей, які до часу мовчки зносять твою гординю,
а ставити їх на один рівень із собою та водночас і тримати на
НІЖ’тапі.
Ній же не міг поставити поряд з собою раба, якого колись пере-
МІі У бою або купив на торгу. Почував себе обранцем бога Одина,
нмій водив його по чужих землях і морях, давав йому, вільному
307 і сильному витязю-вікінгу, перемоги над усіма ворогами, щоб неї
старості літ голову йому увінчала корона короля!..
І почав Буй слати молитви до свого бога — Одина, а водночас
і згадувати та мимрити християнські молитви, яких навчав колись
Костя нтин-філософ.
Котрийсь із богів почув волання Буєвого серця. Одного ясною
дня біля берегів їхнього острова з’явилися високі кораблі і лодії,
що були ущерть набиті ратниками. Мулли голосно читали молит
ви, простягали руки до неба і благословляли воїнство Ширваш
для битви з невірними. Сам правитель Махді — у високій білій
чалмі й у залізному панцирі — вивів своїх ратних мужів на бе-|
per. І зав’язалась битва. Тоді Буєві воїни закричали: «Веди нас!
Ми з тобою!..» І витязь Буй повів своїх досвідчених рубак про­
ти численного, але безладного воїнства Махді. І скинули усіх и
море. Захопили кораблі та лодії, багато днів грабували побережжя
Ширвана, Гиляпа, Табаристана. Але Буя не захотіли обирати коро­
лем, поривалися додому… І він скорився їхній волі. Пливли вони
по Джурджанському морю до Ітиля, де послали сольбу до царя-
бека: дамо тобі десятину наших багатств, дозволь пройти твокм
землю до переволоки на Дон, на Саркел, а звідти підемо руським
шляхом у Дніпер. Торговий шлях — із грек у варяги був їм добре
відомий.
Цар-бек Ханукка сказав послам: «По обичаю — дозволяю». Буй
виділив десятину для царя, частку — для булшиці Ітиля і пішов на
веслах угору по ріці, до переволоки. Не знав, що величезні багат«
ства його викликали заздрість у хозар. А ще й воїни-мусульмани -Ж
арсії — казали царю-беку: «Дозволь нам учинити розправу над
сими варягами — багато зла заподіяли нашим братам».
Ханукка сидів у кріслі непорушно, ніби скам’янів. Лише тонкі
смагляві пальці витанцьовували на шкіряних бильцях.
— А скільки їх? — спитав у вождя арсіїв. Сам же знав, що його
охоронці арсії хочуть забрати собі багатства цих невідомих людей,
Думав про те, що він вже давно їм не платив і що буде добре, коли
вони самі собі добудуть платню.
— Десять тисяч воїв і п’ять сотень кораблів.
— А вас скільки?
— У нас — п’ятнадцять тисяч верхівців та ще піша рать Л
мусульмани-градяни підуть з Ітиля.