Ханукка подумав, що варягів буде переможено. І то — добре,
Менше буде небезпеки для Хозарії від бродячих войовничих дру­
жин. І арсії дістануть добру плату. Дозвіл він дасть, хоч знав, що
цим порушить обичай своєї землі: спрадавна Хозарія багатіла віл
тої десятини, яку давали сторонські купці, грабіжники, войовники
та інший бродячий люд, що в чужих землях шукав собі багатстві
308 Ml INI) порушить обичай —ці здобичники обходитимуть стороною
и мирську землю. А сусіди піднімуть на неї свій меч і своїх богів.
Питно се… погано… Тож відповів:
Як самі вирішите.
Иождь арсіїв зник. Ханукка ж покликав тархана Ієхуду.
А ти йди борзо попереду арсіїв. Наздожени варягів і ска­
ні «Бережіться! На вас пішли з мечем мусульмани хозарські.
Считайтесь!»
Скажу, царю,— вклонився тархан і позадкував до дверей.
Потім Ханукка вихвалятиметься, як справедливе вчинив, усіх
ншонольнивши. Тільки тархан Ієхуда похитав головою, думаючи
Про лукаве хитрування Ханукки. А витязю Бую сказав:
Наш цар-бек найсправедливіший правитель. Він тобі гово­
рим.: бережися! Тебе доганяє мусульманське військо — хоче мсти-
ііі ш своїх єдиновірців.
Сказав те Ієхуда і шугнув своїм човном в очерети.
І відбулася битва, про яку хроністи скажуть: полягло на Ітилі
Чіидцять тисяч від мусульман і від варягів. І все добро, усе золото
иобрали арсії. І збагатилися вельми.
Лише п’ять сотень Буєвих ратників добулися до Дніпра. Сказав
цілі Буй:
– Се нам кара від бога нашого, від Одина, що пішли супроти
Ніно обранця!.. Тепер усім воля вольная! Ідіть тепер самі. Витязь
Цу(І — уже старий, не піде з вами.
Буй хотів спочинку. Та в серці грала жадоба помсти за нездій-
і непі мрії. Усе життя поклав на меч, а нажив тільки мозолі. Мав
усе, щоб у своїй землі бути не просто знаменитим йельте — ви­
їм и:м, але й поважним рікманом — багатичем, ба навіть фюрш-
н князем! О, який великий труд усього його життя загинув на
ін’регах Ітиля! Льстивий Ханукка гадав, що обдурив варягів? Го!
Нін усе розгадав, про все дізнався у бека Барджиля, в Саркелі.
Тепер ось він у Києві. Тут і спинить свій біг, відігріє втомлене
нпо А далі — помста: хозарська земля звідси подати рукою…
Отож і вдивлявся Буй у знайомий і незнайомий йому град на
1 1 мирі. Чомусь не вирували зараз тут многолюдні почайнівські
причали, не шуміли торжища і не озивались дзвоном ковадл ву-
іііііі ковальського кінця. Щось тут скоїлося. Якась біда. Бо ніхто
їй зустрічає їх на пристанищі біля Почайни. Не видно ні тіунів
і іінжих, ні тисяцького Києва, щоб від них узяти належний потяг —
мі із прибулих купчин сторонських. Так роблять в усіх городах
і нпп’янських: Його воїни-здобичники витяти на берег і розкидали
просто на землі сякий-такий крам — хто шматину вольниці, хто
мімку, хтось навіть килим, а то й бархоти чи якісь нападки, що
мітились після того побоїська…
309 т ”
ан
Витязь Буй прискіпливо вдивлявся в Княжу гору. Гора до нього
не йшла, то він сам піде до гори. Узяв кілька воїв і пішов. За валом
побачив чорне згарище на місці боярських дворів. Холопи зносять 1
до возів обвуглені колоди й вивозять через ворота. Інші на розчи­
щене місце привозять колоди на нові зруби. Будівничі розкрива­
ють старі вапняні ями, лопатищами вкидають вапно у велетенські
бочки. Впала в око й викладена рівними стосами червоняста тонка
цегла — плінфа.
Буйне полум’я, видати, прошуміло над Княжою горою через
те людям не до увозів. Гора будується заново. Схоже, що кияни
багагичі ставитимуть кам’яниці, як у ромеїв, як он і в Тура. Буй
здогадується, чого це так зачаївся Поділ. Певно, добре погуляли
княжі молодці по головах та по хребтах велелюдного міста. Отож,
київському князеві зараз поміч потрібна, вірна рука, на яку він
може обіпертися.
— Де ваш князь? Велеможець сих гір? — окликує Буй д(^
здателів-будівничих.
— Князі в палатах, де ж їм бути. Хто єси? — наставляє на гос
око Бусл,— Го, старий знайомець! У греки простуєш чи з греків
прийшов?
— З греків. Прийшов до київського князя.
— Чого б це? Чи ромеї мало золота дали? — Уколов гостя по­
глядом єдиного ока. Та витязь був товстошкірий. За багато літ звик
не тільки набувати, але й втрачати, не тільки повелівати, але й по­
взати лакузою. Багато умів, але так і не навчився власними руками
дбати — за все життя не виростив жодного колосочка, жодного
деревця. Умів, добре умів! — тільки брати, гребти чуже добро Та
не знав, що боги так уже судили: хто не вмів творити добра, у того
воно й не затримувалось. Як і доброта людська: у кого не було
її в серці, у того всередині гуляв вітер або ще гірше — товклися
чужі жадання. Через те витязь Буй не завважив на ущипливі слова
Бусла, лише засміявся незлобливо:
— Го, ромеї злото дають, та з рук не випускають!
— Ондечки і князі. Знаєш їх, бачив? — Бусл вказував кивком
голови на Тура й Оскольда, які щойно вийшли зі своїх хоромин ||
споглядали роботу будівельників, що зводили новий дім для київ’
ського тисяцького. Він мав бути міцним і вічним. Із білого тесано’
го каменю, із плінфи.
Забачивши чужинців, князі повернулись до них. Бусл ще здаля
звернувся до Оскольда:
— Ось наш давній знайомець, витязь Буй. Іде, мовить, із греків
до варягів.
Оскольд насторожено зиркнув ув обличчя Буя. Не любив бро»
дячих ватаг чужинських — усе щось винюшкують, щось крадуть,
310 щось вивідують… Так і дивись, поза їхніми хутрами на спинах хо­
вається якесь лихо. Нехай ідуть собі, куди йшли. Уголос сказав:
— Доброї путі добрим воям!
— А ми до тебе прийшли, князю! — Буй рішуче поклав руку на
черень меча,— Наш меч тобі вірно служитиме.
Оскольд примруженими очима зиркнув на варяга. Недобре пе­
редчуття підступило до горла. З чим же ходять по світах отсі буйні
мої’ А звісно — шукають вигоди собі за рахунок чийогось життя,
чиєїсь долі
— Красно дякую. Але золота й срібла у нас немає. Он. бачите,
яке лихо спіткало. Треба купувати білий камінь тесаний. Здалеку
його привозитимуть сюди галицькі купчини. Треба платити здате-
лям і древоділам. Аби поставити великі палати, яко в Царгороді! —
блиснув у посмішці білими міцними зубами Оскольд.— Київ та­
кож на горбах стоїть. Яко Цареград. Яко Рим. А скільки ще треба
будувати його!
— Зачекай! — раптом втрутився Тур, що досі мовчки стояв
поряд,— Витязь Буй пропонує служити Києву мечем. Захищати
його… Так?
— Так! — зрадів Буй,— Я захищав царгородського патріарха
Фотія. Захищав перських вельмож. Захищав усіх, а мені добре пла­
тили.
— Будеш нині захищати Київ. За плату,— сказав Тур.
— Але ж, батьку! — Оскольд не хотів пускати у Київ чужаків,—
ГІощо нам чужий меч? Своїм здатні себе захистити. З нами Перун,
постоїть за нас! Віруємо в нього і в себе.
— А ми поклонимось вашому Перуну, княже, і нашому Одину,
і ромейському богу, якщо захочете. Хай усі боги помагають нам.
Великої ж плати ми не візьмемо. Лише дай нам землі з оселищами,
княже, і частину полюддя дай. Десятину від полюддя.
— Не треба нам чужого меча, батьку! — наполягав Оскольд,—
Чужий меч — у чужих руках.
Але Буй уже не дивився на Оскольда. Розумів, що все залежить
зараз від старого князя. Молодий боїться, що у вітця буде своя
дружина? Ге-ге, молодий ярл хоче якомога швидше добратись до
правила держави? Го, се він розумів.
Тур же радів щастю, що само його знайшло. Він знову буде
великим авдономом! Своєї влади не ділитиме ні з ким. А син?
Віднині слухатиме його, а не того Бусла з його підлим родом.
Варязька дружина усіх триматиме в Покорі: і чернь, і бояр, і спад­
коємця його.
— Бути по сьому! — Тур поклав тремтячу руку на плече Буєві.
Витязь Буй у відповідь і собі поклав обидві руки на плечі старого
князя. Рядниця була укладена.
311 О, як переможно, як зверхньо глипнув тепер Буй на молодого
князя!.. Оскольд витер чоло рукавом. Все було так несподівано
звершено, що він не встиг і передихнути. Нерозумно отець теє
вчинив. Не во благо землі. Во благо свого марнослав’я…
Воістину, коли боги хочуть згубити мужа, вони спершу відби­
рають у нього розум.
Бусл набурмосено дивився на Буя, який повернувся до нього
спиною і вже товк старому князеві про ту силу велику, яку він
матиме однині. Затим глянув Оскольдові ув очі.
— Не по розуму чинить князь… Бери владу в свої руки.
— Гріх перед богами…
— То що — хай чужинці панують? — махнув рукою воєвода.
Звідки ж ота слабкодухість у душі Оскольда? Якшо вже ти влад­
ця. мусиш дивитись далі, брати на себе більше відваги і не тільки
проти ворогів сторонських, але й проти своїх недоумків… Не бути,
певне, Оскольду великим авдономом!
Оскольд здогадувався, що хотів сказати йому воєвода Бусл. І
якби той сказав, відповів би: він і не хоче бути ні авдономом,
ані владцею. Останнім часом сумніви все частіше бентежили його
душу. Бачив, що влада великим тягарем падає людині на плечі, і не
кожен її може витримати, бо вона ламає не тільки хребти, а й волю
людини, її честь і порядність. Не кожному дано витримати випро­
бування владою! Не кожному! Справжній господин своєї землі не
мусить поступатися перед зловорожою силою — чужою чи своєю.
Інакше вона як іржа сточить державу зсередини. Або ти владця,
або станеш поживою хробака.
Кинувся до княжих палат. Двері не відчинялись. Вій розігнав­
ся, ударив плечем. Двері хряпнули так, що аж задзвеніли. Згадав:
зсередини вони обшиті бляхою. Сів на сходинах ганку, скуйовдив
чуприну.
Півдня отак просидів на ганку безрушно. Десь о полудні відчув,
що хтось поряд стоїть. Розклепив повіки — узрів Лупкиню. Стара,
ізсушена, як Мара.
— Я все знаю, Оскольде,— тихо заговорила стара княгиня,—
Вони хочуть оселитись назавжди у Києві, щоб звідси мстити мо­
єму отцю, цареві хозарському. Вони кажуть, що арсії-мусульмани
зробили царя жебраком і що він заплатив їм добрами варягів. А ти
не пускай їх у Київ! Вони накличуть біду велику на град. Я знаю!
Прийде сюди орда хозарська, поб’є їх і тебе поб’є…
Оскольд здивовано влип очима в стару Лупкиню. Вона не хоче,
щоб її родаки хозари прийшли сюди? Але чому? Запитав:
— Ти що: боїшся своїх кревняків? Заберуть тебе додому.
Житимеш у царських палацах, на волі.
— Ні! — сумно захитала головою стара,— Вони мене уб’ють.
312 і кажуть: не шанувала заповідей свого бога. Не виконала наказу
ніііи свого, царя-бека. Ти не знаєш. Я мусіла тебе убити…
То чому ж не вбила?
Жити хотіла, Оскольде! За тебе твій рід убив би мене…
— Се так,— погодився молодий князь.
Та вже не буде тобі підносити того навару челядь. Будеш
миту с и л ь н и м і палким.
То мене труїли? Це ти труїла? — Оскольд ухопив її за руку.
— Труїла, княже. Так мені наказав зробити Ітиль. Тепер уже
ІІС буду. Я хочу, щоб ти не пустив сюди хозарської орди. Я хочу
померти у сьому теремі своєю смертю… Хіба мені відпущено два
і иття? А ти князюй владно. Оскольде. Не бійся мене! — Лупкиня
п иснула міцно вуста, що аж випнулись дуги щелепів накинула на
обличчя кінець чорного із золотистими блискітками убруса й тихо
попливла до терема.
Ся жінка ось уже тридцять літ витає у княжих палатах. Що по-
нсякчас вершить її тонка, випещена рука?
О, сії чужинці у землі слов’янській… То силою меча, то лукав­
ством, то підступом хочуть розхитати, підточити її міць.
Перед ним несподівано відкрилася ще одна таємниця Княжої
гори.
Оскольд трусонув густим темно-бронзовим чубом, ніби витру­
шував із голови останні сумніви й вагання. Широким поспішливим
кроком, викидаючи вперед високі коліна, попрямував до Бусла.