Сонце ішло зі сходу на захід. За сонцем ішла Славина — також
зі сходу на захід. Ішла осліплена своїм сонцем. І ніде не могла спи­
нитись, бо сонце її світило в душу і в очі, і було воно неспиниме.
У Преславі Вадима вже не було. Великий солунський філософ
Костянтин, зовсім хворий і кволий, покликав брата свого Мефодія
до себе в Моравію. Треба було допомогти князеві Ростиславу
відбитись від німецького короля Людовіка і утвердити незалеж­
ність моравської держави. За Мефодієм пішов і Вадим. Сказав
господарю-болгарину — Ставку, що як прийде жона Славина, то
нехай іде за Дунай.
Старий болгарин непевно хитав головою:
— Чи прийде, другарю? Гой, як далеко звідси Київ! Проси,
Вадиме, отця Мефодія, хай тебе тут поки що залишить. Дочекаєшся
своєї жони, а тоді до нього прийдеш…
— Отця Мефодія не можна пускати самого. У нього багато книг
священних для слов’ян. Моравам треба везти. А ті книги важчі від
золота!
— О, сії книги важкі!.. Як мудрість чоловічеська…— погодився
Ставко. Помагай вам біг,— Вадим низько вклонився господареві.
Справді-бо, настало тяжке затишшя у землі болгарській після
бунту боярського. Цар Борис-Михаїл утвердив свою корону від за­
зіхань коромольних велеможців, що хапались за старих богів, жор­
стоко покарав Цока і всіх поганинів-язичників. Але нова небезпе­
ка для його держави лізла тепер в інші двері. Константинопольські
хрестителі разом з архієпископом Іосифом порядкували в болгар­
ській землі, як хотіли. Церковні служби служили по-ромейськи,
не зважали на священні писання й переклади солунських книжни­
ків. Проповідували коритися й визнавати верховним володарем не
Бориса, а цареградського імператора Михаїла Третього.
Цар Борис, якому спочатку здалося, що він міцно восхопив
владу, відчув, що вона вислизає вужем з його рук. Цареградський
імператор Михаїл і патріарх Фотій відмовили дати Болгарії окреме
патріаршество, дивилися на неї як на провінцію імперії.
І ось тоді Борис зібрав велике посольство до Риму, до папи
314 Іііколая Першого. Той чотири роки підряд войовничо проклинав
патріарха Фотія за узурпацію влади і домагався повернення засла­
ного на острови Ігнатія. Латинська церква все більше сварилась із
візантійською, намагалась посилити свою могутність прилученням
до апостольського престолу святого Петра усіх сусідніх володарів,
тож з радістю прийняла болгарське посольство. Тим більше, що
цар Борис подарував папі найцінніший свій скарб — броню, у
якій бився з бунтівними язичниками-боярами і в якій їх переміг.
Натомість же просив утворити окреме патріаршество — хотів бути
єдиним повновладним господарем у своїй державі.
Папа Ніколай возвістив усі підвладні йому землі про те, що мо­
гутня держава, постійна суперниця Константинополіса, Болгарія
добровільно перейшла під захист апостольської римської церкви і
її владик у Ватікані! Се був знак великої перемоги римського папи
над константинопольським патріархом.
У Болгарію відразу ж було послано папських єпископів Павла
і Формоза, які уже по-своєму дохрещували болгар, навезли туди
латинських книг, настанов для церковних служб, які тепер прави­
лись по-латинськи, стали виганяти із Болгарії інших проповідни­
ків, вводити латинські церковні канони. Що ж до патріаршества,
то папа римський його тут також не хотів установлювати. Окрема,
незалежна від Риму вища духовна влада була небезпечною для
папи римського, як і для візантійського патріарха. Тоді цар Борис
став домагатися від Риму хоча б окремого архієпископата. Тим
часом болгарську землю наповнювала зграя проповідників з Риму.
Між Римом і Царгородом зав’язалися палкі сперечання й сварки.
Фотій у посланні до східних патріархів викривав підступи латинян
і папи в Болгарії. Імператор Михаїл і його новий співправитель
Василій Македонянин пишуть листа до царя Бориса й намагають­
ся утримати Болгарію біля свого престолу. Але хіба окриками й
доріканнями колись вдавалося повернути до себе скривдженого?
Цар Борис затявся і того листа відіслав папі. Папа відразу ско­
ристався з цього і в своєму посланні до західної церкви розповів
про підступи владик Константинополя…
Над Болгарією схрестилися духовні мечі. У сварку було втягну­
то увесь християнський світ. І раптом новина: убито царя Михаїла
Третього! Василій Македонянин, що став єдиновладцем, вигнав
Фогія і повернув із заслання старого патріарха Ігнатія… Папа по­
збувся свого сильного й мудрого суперника. Але тепер захитав­
ся Борис. Зверхність римського папи не була нічим легшою, від
зверхності константинопольського патріарха Фотія. Ні той, ні дру­
гий не хотіли визнавати за Болгарією незалежність у церковних
справах.
Посол Бориса боярин Петро не домігся в Римі навіть архіє-
315 пископата. Новий папа Адріан відхилив домагання Бориса про
призначення духовним пастирем Болгарії Формоза. Для самого
Формоза це обернулося тим, що його заточили у в’язницю.
Болгарію і її царя в однаковій мірі потрясали прокляття й ана­
феми і з Риму, і з Константинополя. Слов’янські просвітителі,
проповідники християнства, тепер заважали і тим, і тим. Лише
сусідня Моравська держава, що безперервно відбивалась від за­
гарбань німецького імператора Людовіка й утверджувала своє іс­
нування серед південно-західного слов’янства, жадала дістати під­
тримку слов’янських просвітителів, які своїм словом і вірою в єди­
ного бога цементували б її народи — моравів, полабів, словаків — у
єдину державу. Князь моравський Ростислав мусив протистояти
не лише мечу німецького імператора, але і його латинським місі­
онерам. що віддавна сіяли свою віру у землях Моравії і Паннонії і
через неї зміцнювали владу німецької імперії.
Отоді-то Ростислав, князь Моравії, Святополк — князь
Нітри, і паннонський князь Коцела відправили до Фотія ще у
Константинополь своїх послів: «Земля наша охрещена, і нєсть у
нас учителя, іже би ни наказал і поучал нас і протолковал святії
книги».
Фотій знову покликав свого колишнього учня Костянтина-
філософа, який щойно повернувся з Хозарії, сказав: «Я знаю,
що ти хворий і слабкий. Але ж хто, окрім тебе, допоможе
слов’янам Моравії? Хто перепише для них священні писання по-
слов’янськи?»
Костянтин аж хитався від кволості. Однією рукою спирався на
патерицю, другою тримався за впалі груди. Щось його душило, не
давало дихати. Але він сказав:
— До слов’ян-моравів я ладен піти пішки і босоніж. Ладен по­
мерти за християнську віру… Я піду…
— А твій брат — Мефодій? — Фотій ховав чорні пронизли­
ві очі під кошлатими бровами. Знав же, що Мефодій застряв у
Болгарії біля царя Бориса, аби відторгнути його від латинян. О,
якщо Мефодій того не зробить, то Болгарія в руках ненависного
Риму стане найгрізнішим ворогом імперії! Тоді вони здавлять гор­
ло Константинополіса обома руками…
— Мефодій ще побореться за царя Бориса…— прошепотів тяж­
ко хворий проповідник.
Костянтина пишно зустрічав князь Ростислав з усім своїм лю­
дом. Йому назустріч висилали коней, виносили на вишиваних
рушниках хліб і сіль; його самого несли на руках, величали своїм
учителем і просвітителем. На нього чекали долини, ліси і гори до­
вкола річок Морави, Оскави, Бечви, Ольшави, Гани, Блатни, Диї,
де густими оселищами сиділи слов’яни-оратаї.
316 У кожній оселі він — бажаний гість, наставник на істинну віру,
яка входила в серце людини з її рідним словом. Бог на землі —
єдиний, єдиний і його справедливий суд за гріхи і для них, плуга­
тарів та пастухів, і для велеможців та владців. Усі вони рівні перед
християнським богом, усі в одвіті однаковому; усім уготований
рай божий за праведне життя і пекло — за гріхи. «Раби, покоряй­
тесь власникам своїм по плоті зі страхом і трепетом, в простоті
серця вашого, яко Христу… Кожен дістане від господа по мірі
добра, яке він сотворив, чи раб, чи вільний. І ви, владці, чиніть
з ними так само, зменшуючи строгість, знаючи, шо і над вами
самими і над ними є на небесах господь, у якого нема приємних
по виду…»
Важко, дуже важко кволій людині нести слово істинної віри,
привертати душі людські до свого бога, витісняти латинських
священиків, переписувати книги слов’янськими письменами.
Костянтин скоро зовсім занеміг. Велів однести себе до монастиря,
прийняв схиму — і нове ім’я Кирило. Чоловік готувався до смерті.
Покидав на землі усі свої нездійснені мрії, нерозділену любов, не-
довершену працю. Її міг продовжити тільки його вірний сподвиж­
ник — рідний брат.
Мефодій ще застав брата живим. Висохлий, знеможений від
сухот, з гнітючим блиском в очах Костянтин-Кирило, який тією
схимою відрікся на словах від земного житія і житейської суєти,
грішив перед богом своїми житейськими помислами. Думав про
свою працю, говорив про неї; мучився земними болістями; тужив
за недоробленим…
— Брате…— кволий голос схимника Кирила тремтів.— Ми з
гобою, як два воли, усе життя вели одну борозну. Тепер я іду… На
суд до нашого бога… А ти не подумай залишити наші труди учи­
тельства! Чуєш, брате? Не покинь сього…
— Чую, брате… чую…— кивав тужливо сивою головою Мефодій.
І сльози й не котились по обличчю — висихали в очах від пекель­
ного жалю. Ось він, молодший брат його, талановитіший, учені-
ший, і так рано покидає сей світ. Йому ледве сорок два роки.
Скільки б ще міг він зробити!.. Нова істина відкрилась йому, що
ніколи не можуть люди збагнути волю бога. Вони її мають при­
ймати або як милосердя, або як кару…
— Дорожи часом, брате, бо дні лукаві,— шепотів Кирило…
Мефодій мав один упрягтися в ярмо і сам тягти плуга… Довкола
нього було багато людей — священиків, ченців, проповідників,
писців, осторожників. Се були слов’яни від різних родів і племен,
охрещені Кирилом і Мефодієм. Навчені ними, вони вірували біль­
ше у своїх великих вчителів, аніж у їхню віру. Бог був далеко, чу­
деса творив давно, а сі брати-проповідники творили їх тут, на очах.
317 Як же не піти за ними, як же покинути їх? Ні Вадим, ні Местивой
і не помишляли про таку зраду.
Вони прийшли з отцем Мефодієм у великий зелений град на
річці Мораві — стольний Велеград…
Та Славина не знала всього того. Не знала, чому Мефодій мав
покидати Болгарію і йти за Дунай. Не знала, чому це столиця
Моравії, куди вона прийшла із болгарськими черницями, лежала
у руїнах і попелищах.
Ішла порожніми вулицями Велеграда і страшилась дивитись на
обвуглені чорні стовпи обіч дороги, на сірі згарища, де ще диміли
головешки. Повсюди вештались розгублені люди, проклинали бі­
лий світ, голосили за незворотним.
Розпитувала у зустрічних, де знайти отця Мефодія? їй охоче по­
яснювали:
— Тамечки, за градом… У домі священика Славомира…
Дім Славомира, племінника князя Ростислава, стояв за валами
града, садом виходив до лугу. Був дім той дерев’яний, на підкліті,
як у новгородців і киян. Але не згорів. Двір не був загороджений,
і люди вільно проходили по ньому на леваду, де паслись коні,
косили трави.
Серед косарів Славина відразу ж упізнала Вадима.
Бронзоволиций, сивоголовий, у білій сорочці, яку вона йому ви­
шила, широко розмахував косою, лишав широку ручку за собою.
Побігла через нетолочені трави навпростець, розкрила руки.
— Вадиме-е… Ва-ди…
Звів очі. Зупинився. Звичайно, це була Славина. Повернулася!
Прилетіла до нього, його біла лебедиця… А вона стояла перед ним
знеможена, втомлена і щаслива. І очі світилися радістю. Нехай
вони сяяли до нього з густих сіточок-зморщок, нехай щоки взялися
смагою й опали від утоми, її біла шия вигиналась по-лебединому,
як і раніше, ледь чутно брязкаючи разком коралів, які він колись
їй подарував…
— Я прийшла…— Славина заховала обличчя в долоні й запла­
кала.
Вадим поклав свою гарячу шорстку долоню на її голову.
— Я знав, що прийдеш.
— Чому тут так? — відірвала вона руки від обличчя, очима по­
казала на пожарище.
— Се помста латинян за добро наше,— сумно сказав Вадим.
— Помста… Усюди лютує помста…— Її добра душа ніколи не
збагне цієї жорстокої сили.
Скільки доріг пройшла вона, скільки горя людського пересі­
ялось крізь її серце; скільки добра несла вона в своїй душі для
людей — далеких і близьких. І все намарно. Всюди добро відсту- пало перед злом, гинуло, щезало. Але й там, де воно брало верх,
було нетривалим: знову злоба і зло випливали нагору й тризнували
Перемогу.
— Се щоб велеградці більше не слухали божої служби в церквах
ііо-слов’янському. Мефодій і Костянтин, багато інших священи­
ків тут правили службу по слов’янських книжках. Наш господар,
Спавомир, схолу відкрив. Учить читати і писати по-слов’янськи. І
лумати також. Щоб бути людьми, треба уміти думати, Славино…
Славина й сама думає про це часто. От і знову добро потопта­
не злом. І новий бог, великий і всемогутній, який проливав кров
свою за гріхи людей, не зміг подолати зла!.. Всюди так. Немає, не­
має на світі правди. Хіба що у рідній стороні, де і смерть солодка.
— Ходімо додому, Вадиме. У Київ.
— У нас з тобою немає дому…
— У рідній стороні — всюди дім. Де станеш ногою, там твоя
земля…
Вони сиділи на березі Морави, сиділи поряд, два листочки од
могутнього слов’янського дерева. Де тільки життєвий вихор не
крутив-кружеляв їх, то опускаючи на чужу землю, то знову під­
хоплюючи і несучи невідь-куди. Важко лежали на колінах їхні на-
груджені руки, що уміли все робити. Вони й робили усе, та лишень
ие для себе, не для свого роду, не для своєї землі.
Відірвались вони від неї, очужіли. Та чим вище роки здіймали
їх над світом, тим більше рідна земля озивалась у них якимось
( поїм голосом — спомином і журбою. Ось і зараз. Славина згадує
Київ, його білих лебедів на озерах і тихих плесах річок. Вадимові
ж мислі витають то на Славенах, то біля Волховського мосту…
Славина мовить: треба вертатись додому. До свого порога. Для
нього це Новгород. Там син — Лодимирко. Уже й не вірилось, що
у нього було колись інше життя…
Поклав свою велику руку на плече жони. Славина підняла на
Нього очі, з їх кутиків котилося по сльозині. То була вдячність
жони, яка знала ціну земному щастю людському. Бо хіба ж не за
ним вона ішла крізь роки неволі, страждань і розлуки.
Хвильки Морави брижились від м’якого леготу вітру, зблис­
кували мовби сріблястою лускою, відсвічувались у синіх очах
( ’лавини, у зеленаво-сірих очах Вадима. Будили спомини.
Спомини! Перша ознака старості. А в такі літа у серці завжди
гостріше чується туга за тим, чим людина жила, чим виповнюва­
лась її душа в молодості. Тільки коли в душі пригасають золоті
відблиски надій, коли людина спускається з високості молодих за­
мрій на грішну й пічну твердь і озирає довкілля, тоді вона розуміє,
що справжнє ось тут, у цій травиці, по якій ступаєш босою ногою,
у чистій прохолодній воді із джерела, що б’є з-під кореня верби, в
319 овидах рідної землі, які п’янять трунками і вічною красою…
І ще згадала Славина: сьогодні день сонцевороту. Найдовший
день літа, коли сонце найбільше ощедрює землю теплом. Завтра —
воно уже поверне на другу половину року. Дні сонця по краплині,
по хвильці, зменшуватимуться — їх почне красти Пітьма, зима,
багатолике Чорнобогове плем’я. А в день сонцевороту на Дніпрі,
в усій землі слов’янській — ігрища, хороводи. Гримлять бубни,
виспівують согіелі й прегудниці, бринять струни гусел. Жони юні
і дівиці витанцьовують, вигинаються, сиплють піснями й примов­
ками, регочуть або вдають, що плачуть над помираючим Ярилом.
Той бог, добрий і щедрий, п’янить землю сонцем, дощами, увін­
чує її плодами, множить усяку пташину й твар. В цей день київ­
ський волхв промовляє до людей, що зібралися на ігрища на березі
Почайни чи Дніпра, словами свого кумира: «І мовить вам Ярило:
я ваш бог, я той, хто одягає поля травою, а ліси — листям; у моїй
владі — плоди нив і дерев, приплід худоби, буяння всього на землі 1
сущого. Все дарую тим, хто шанує мене, і забираю у тих. хто від­
вертається од мене…»
— Вадиме, сьогодні ж — сонцеворот…— сказала Славина радіс­
но, ніби згадала про зустріч із найближчим. Та воно так і було.
— Сонцеворот!.. Похорон Яриловий!..— Вадим засміявся. |
Згадав, як плачуть-голосять жони над зображенням Яриловим, що
нагадує те, чим твориться усяка жива душа. Сонцеворот — коли
сонце повертає на зиму. Це ще літо, ще буяння довкола — але
це вже знак пригасання живого світу. Знак того, що десь скоро
перестануть гриміти громи, падати блискавки, прийдуть морози,
скують воду і землю.
І їхнє життя також повертає на холоди.
— То ж і в нас, мабуть, сьогодні похорон нашого літа…
Славина злякалась тих слів. Бо в них була правда, про яку люди
у буденності своїх клопотів завжди забувають… Затужила її душаД
задивилась у минулі літа. Не доженеш їх, не переінакшиш.
Під горою у долині голубки літали,
А з білої березоньки листя опадали.
Запрягайте, запрягайте коні воронії,
Да й поїдем доганяти літа молодії…
Не доженеш уже нічого, Славино! І не тужи, і не рви сумом |
серце. А коли маєш сили — не змарнуй того, що носиш у душі: і
запах рідної землі, і смак джерельної води, і віру в богів, що дару­
ють людям відчуття супокою, благодаті, і ту любов, яка незнищи-
мим вогнем горить у тобі…
В журливий потік спогадів і роздумів Славини й Вадима раптом
вривається якийсь гук. Роззирнулись — лугом біжить якийсь чо-
320 попік. Щосили махає рукою, збирає до себе людей. Усі, хто був на
цузі, кинулись до нього. Відразу ж упізнали в ньому Местивоя:
— Сюди! Боржій! До двору! Прибули посли від папи! — ви­
гукував на всі боки Местивой.— Кличуть наших отців до себе. На
суд кличуть!..
— Леле… на суд! За віщо? — серед стривоженого мовчання
о жалась Славина.
— Латинці домагаються… покарати наших братів! Щоб божу
службу у церквах тільки латиною читали…
— Але ж бог єдиний, християнський. 1 хвалу його возносять од­
наково всі, на всіх мовах. За віщо ж карати? — дивувалась Славина.
Ніхто їй на те нічого не відповів…
Такого людського стовпотворіння Вадим не бачив у своєму жит­
ії. Велеград не вміщував за своїми валами натовпів, які прибували
вшанувати померлого свого навчителя, що відкривав їм мудрість
божого слова і світ науки книжної,— Костянтина-Кирила. Багато з
прибульців тільки чули про нього і про його брата Мефодія. Та ось
Кирило, сей воістину святий чоловік, помер. І до Велеграда при­
йшли від усіх слов’ян — пастухи, плугатарі, древоділи від Чесько-
Моравського нагір’я — гораки; з долини Гани прибули у своїх
сніжно-білих гачах і довгих сорочках орачі — ганаки; з долини
Нечви припливли на лодіях у барвистих вишиваних сорочках і ті-
логріях — словаки; навіть лахи, що жили у своїх убогих хижах на
пасіках, у лісових пущах і на вершинах гір, також прислали своїх
старійшин. Уся моравська земля з’єдналась як ніколи у великому
плачі над труною свого просвітителя.
Мить такого духовного єднання, мить такого усвідомлення сво-
( і гідності варта інколи цілих довгих століть жалюгідного скніння в
темних закапелках неволі; вона завжди в єдиному пориві виносить
народ на кін Історії.
За труною Костянтина-Кирила поряд з Мефодієм, ченця­
ми, священиками ішли з похиленими головами моравські князі.
Високий кряжистий муж з довгим, до пліч волоссям, що було вже
густо припорошене сріблом,— то князь Ростислав. Він був у до­
пий білій сорочці, у білих гачах, товстошкірих чорних чоботях.
Його високе чоло з глибокими залисинами виблискувало проти
сонця бронзовою смагою. Об’єднувач землі моравських слов’ян у
Чпдунав’ї, гроза сусідньої Німецької імперії був у глибокій скор­
боті. Його очі втупилися в землю, яку він з такою невтомністю й
підвагою утверджував своїм сильним мечем, гордим духом і не-
ІІІИЩ ИМ ИМ с л о в о м .
Ростислав дістав моравську землю від свого батька, князя
Моймира. Він уперше вибавив слов’ян Моравії і Паннонії з-під
11. Зам. 345
321 влади франків. Продовжуючи батьківську справу, Ростислав зро­
бив цю державу могутньою. Відбив п’ять величезних навал ні­
мецького короля, що прагнув повернути Моравію під свій скіпетр.
Потім прикликав Костянтина і Мефодія — вони допомогли йому
вивільнити моравських слов’ян від духовного рабства, у якому їх
тримали німецькі латинські священики.
Та Костянтин-Кирило помер. Як передчасно помер! У розпалі
своєї справи, про велич якої, напевне, і не підозрював. Упав навіки
стовп духовної сили слов’янщини. Чи ж вистоїть тепер Моравська
земля супроти натиску зловорожих сусідів, які полюють на люд­
ські душі, щоб упіймати їх у лукаві сіті страху? А там, де страх, там
не має волі до боротьби. Там ганебне забуття і — смерть…
Гіркі думи терзали серце велеможця могутньої Моравської дер­
жави.
Поряд із Ростиславом ішов у задумі його небіж і перший спо­
движник у боях — Святополк. Трохи нижчий на зріст, але такий і
же кряжистий, світловолосий і світлоокий муж. Поверх білої со­
рочки на його плечах була накинута коротка мантія із пурпурового
шовку, що застібалась на правому плечі великою срібною фібулою.
На відміну від свого знаменитого дядька, ноги його були взуті у
м’які червоні чобітки із ромейської хзи. Він ставав навшпиньки,
когось шукав очима чи, може, хотів побачити, де ж закінчується?
цей нескінченний людський тлум, чи є йому край.
Над труною небіжчика читав слова заупокійної молитви веле-
градський священик Славомир. Зовсім молодий, могутньої статури
чоловік, коли б не риза на плечах, то був би схожий на біблійно­
го Самсона, котрий на своїй спині ніс ворота іудейського града
Гази і власноруч розірвав лева. Славомир був улюбленим учнем
схимника Кирила. Тепер він щиро і гірко оплакував смерть свого
наставника.
— Спасителю, подай відпочинок посеред праведних духів душі
свого вірного слуги… Спаси, упокой і сохрани її в блаженному житті,
людинолюбче…
І люди, що чули ці палкі слова-благання до бога, здіймали очі
до небес і теж просили Всевишнього подарувати їхньому навчите- і
лю блага життя потойбічного. Бо він, кволий здоров’ям, усі свої |
земні роки страждав яко в пеклі, хоч не покладав трудів в ім’я |
просвітлення їх душ. Може, це благання і це щире слово до бога,
якого вони ще добре й не збагнули, вели душі цих простих і до- :
вірливих людей до нової віри і тих, хто стояв за неї, більше, аніж
усі велеречиві церковні проповіді. Бо єднало усіх в одностайній
любові і в спільній печалі, помножувало віру в безсмертя, якого
так прагли.
— Господи, помилуй! — здіймався у гарячу височінь неба тися-
322 чоголосий хор. Тривожно дзвонили дзвони велеградських церков
і соборів.
Вадим пригадав, як недавно Костянтин-Кирило і Мефодій зму­
сили задзвонити в усі дзвони храми великого і вічного града зем­
лі — Рима, коли їх було покликано туди на суд і осуд…
Папа Ніколай Перший не дочекався із Моравії братів-
проповідників — помер за кілька днів до їхнього прибуття. Нового
духовного владику Ватикану Адріана Другого небо більше обдару-
нало талантом і розважливістю державця. Він поклав не відштов­
хувати від себе цих слов’янських просвітителів, а пригорнути до
свого престолу. Тим паче, що брати ці везли з собою до Риму і
прах святого Климентія, який вони свого часу добули в Херсонесі.
Тож який подив охопив їх, коли вони, наближаючись до Риму і
готуючи свої душі й тіла для кайданів, зустріли врочисте, святко­
ве католицьке духовенство, яке вітало їх високими і велемудрими
словами:
— Благословенна мудрість нашого заступника, що страждав
за людей і своїми стражданнями зробив безсмертними смертних!
Святий Климентій повернувся до свого храму! Превелебний отець
Адріан чекає…
Дзвонили усі дзвони у храмах Вічного міста. Ватіканський палац
гостинно розчинив свої зали для жаданих гостей. Папа Адріан об-
лачився у врочисті сріблясто-білі одяганки. Обіймав Костянтина-
Кирила і Мефодія, дякував їм за поширення віри християнської
серед язичників-слов’ян. Папа вдавав, ніби він не знає, що вони є
виучнями константинопольського патріарха Фотія. Він з осяйною
посмішкою на вустах прийняв Євангеліє, Псалтир, Патерик, на­
віть книгу Фотія «Новоканон» — усе, що брати-просвітителі пере­
клали на слов’янську мову…
І ось по цих книжках у римських церквах правили службу…
По-слов’янськи!.. І дзвонили в дзвони…
Адріан висвятив Мефодія у єпископа Паннонії, де правив під­
владний Ростиславу князь Коцела. Ніхто тоді ще не знав, на яку
мученицьку стезю було кинуто цього святого трудівника. Папа
римський спішив утвердити на Дунаї свою владу — на противагу
Болгарії, яка почала знову хилитися до православної Візантії.
Священики-латинці, котрі сиділи в Моравії і в сусідній німець­
кій державі, сполошились. Що накоїв папа? Зміцнює славу цих і
без того уславлених слов’янських проповідників! Вони лютували:
не здобути переваги у душах тутешніх варварів-слов’ян!..
І ось — передчасна смерть Костянтина-Кирила. Сумно здрига­
ють повітря дзвони. Мовчки проводжають люди свого просвітите­
ля в останню путь.
Через кілька днів Велеград спорожнів. Прибульці поверталися у
323 свої оселі. Мефодій поїхав у Паннонію. З його повозами збирався
рушати і Местивой.
Вадим і Славина також лаштувались у дорогу — до Новгорода.
Від Моравії — це не так і далеко: поряд з моравали і чехами живуть
лужичани, від них легко добутись до Одри, а по Одрі — вийти до
великого торгового міста поморських слов’ян Волиня чи до остро- 1
ва Рани. Звідти по морю до Ільмень-озера.
Додому! Скільки б людина не жила на світі, скільки б не ман- І
друвала по краях дивних і прекрасних, а завжди її тягне додому… і
помирати! Може, того, що жива душа людська боїться минучості, І
боїться безслідно згинути серед чужинців, які не збагнуть її прав­
ди, не відчують її туги… Дивна єси, жива душа людини! Як тобі
потрібні чиясь віра в тебе, чиїсь довірливі погляди і ласкаві й добрі
слова, які окрилюють, вселяють упевненість, що твоє життя ми­
нає недаремно, що воно когось захищає, когось збагачує, комусь
освітить дорогу чи стане для когось одкровенням. І що хтось, не­
відомий і далекий тобі, колись стане над твоєю могилою і мовчки
схилить у шанобі голову… І скаже: то була Людина.
Немає більшої нагороди для людської душі, немає!..
Сонце уже давно повернуло на осінь. Лісисті відроги при мо­
равській долині світились м’яким світлом, часом спалахували ро­
жевим чи золотавим полум’ям.
Велеград принишк. Поволі відбудовувались його спалені вулиці,
виростали нові будинки і нові церкви. І раптом тиша здригнулась
від тисяч ударів копит у кам’янисту землю. Хмари пилюги вста­
вали слідом за верхівцями, що мчали від північних воріт. Вадим і
Местивой, що й тепер жили разом, підхопились на ноги і з мечами
вибігли на вулицю. Хто се? Що це за навала увірвалась в город?
Повз них вихором мчали верхівці до княжого палацу. Вадим
тільки й устиг побачити, що попереду їх летів на чорному сте­
повому огирі князь Святополк. Його пурпурово-шовковий окрил
червоним змієм звивався за плечима. Припав грудьми до вигнутої
шиї коня, відчаєно здійняв над головою меч і летів уперед. Услід
мчали вої — в кольчугах і шоломах. Хто вони? Чому так наїжились
списами і мечами?
Ось несеться ще один загін. Попереду майорить знамено: на
полотнищі — лев, дракон і розкрилений орел.
— Сакси!.. Сакси й баварці!.. Тікаймо! — гукнув хтось поряд.
— Зачекай-но! А звідки тут узявся князь Святополк?
Ніхто нічого не міг збагнути.
Лише пізно увечері стало відомо, що трапилась велика біда.
Про те розповів отець Славомир, який після смерті Кирила і
відходу Мефодія до Паннонії став найближчим радником князя
Ростислава. Потай пробравшись додому розгублений і збентеже­
ний, кинувся він до помічників Мефодієвих. Вадиме, збирай опасителів. Будемо тікати в гори. Немає на­
шого князя Ростислава! Його зрадив Святополк. Привів саксів, і ті
схопили його в заліза…
— Сакси? Звідки? — загомоніли всі.
— Німецький король Людовік привів… Пообіцяв зробити
(. вятополка великим князем у Моравії. Православних священиків
ілбивають на місці!.. Або кудись ведуть…
— Зрада!.. Яка зрада!.. Його ж так любив князь…
— Довірився племінничку…
— Якого мужа згубив!.. Який народ зрадив…— ридав Славомир
у свої долоні.— Кінець нашій державі… Усьому кінець, браття.
С вятополк усе продав Людовіку… Немає Моравії!..
Вадим і його вої уже сідлали коней, запрягали повози, виноси-
]і и з дому Славомира одяг, борошно, зброю. Священик торкнувся
Вадимового плеча:
— Книги, книги забирай! Поможи нам, Славино!..
Славина хапала книги, які отець Славомир знімав з полиць, за­
гортала кожну з них в рядна, рушники, якісь одяганки, впихала у
шкіряні міхи. То був неоцінимий скарб Моравії…
Вночі Славомир і його люди вибралися із Велеграда. Град зно-
иу спорожнів — жителі його розбіглись по довколишніх горах
і долинах. Загони Людовіка не могли нікого знайти. Латинські
проповідники тепер вільно поверталися назад, займали церкви,
захоплювали книги і кидали їх у вогонь. Проповідників-слов’ян,
учнів Кирила і Мефодія, заковували в кайдани, виколювали їм очі,
спалювали разом з книгами слов’янськими. Всюди розшукували
Славомира. Та земля моравська надійно ховала його. Про місце
переховування отця Славомира знали городяни, селяни, слобо­
жани, що повтікали в лісисті гори, але мовчали. Згуртованість
була такою міцною, що воєначальники Людовіка — Енгільскалк і
Виллігельм, яких привів Святополк-зрадник, не змогли розкрити
таємниці. Це не заважало королю німецькому Людовіку полег­
шено зітхнути: він відомстив Моравії за свою ганьбу! Поставив
па коліна цих варварів-слов’ян, які стільки десятиліть своїми
мечами боронили Моравію і тримали в остраху його імперію!
Слов’янська держава повинна була щезнути. Тепер йому не по­
трібен і честолюбець Святополк, який гадав, що сакси й баварці
взялися за зброю для того, аби дати йому в руки державну владу.
Телепень. Смішний, як і всілякі інші зрадники — не бачить далі
свого носа! Невже він і справді гадає, що сакси і баварці, які жа­
дібними очима завжди дивляться довкола, будуть лити свою кров
заради утвердження його величі?
Сміявся Людовік, бачачи, як принижувався перед ним цей
слабкодухий нечестивець! Поспішав до багатства і слави, не ду­
325 маючи, що на нього чекають кайдани. Тепер настав час викинути
Святополка на смітник.
Нового моравського князя схопили в заліза й посадили під вар­
ту. Ростиславу ж був призначений суд у Регенсбурзі…
Славомир тепер молився усім богам за порятування Ростислава,
вони ж зайнялися своїми небесними чварами. Боги мовчали, а суд
наближався.
Вадим пропонував послати у Регенсбург озброєну рать із втіка­
чів, що зібралися у лісовому таборі. Здавалося, увесь люд Моравії
збіг зі своїх оселищ, бо не хотів жити в неволі, у ярмі німецьких
завойовників. Ходив поміж багать, набирав добровольців. Таких
було дуже багато, але усіх їх взяти Вадим не міг — не вистачало
мечів і коней. І майже ні в кого не було ніяких обладунків.
— Ось ковалі прийшли. Скують нам мечі.
— А де залізо взяти?
— У наших горах є залізо. Добували, кували колись.
Та доки кричники й ковалі добудуть залізо і зроблять мечі, буде
запізно. Довкола Славомира і Вадима гули гори. Старійшини про­
сили:
— Веди нас війною на Людовіка!
— Все звершується поза нашою волею… Моравії уже не воскре­
сити… На все божа воля! — розпачливо твердив Славомир.
— Нечестивий упаде від нечестія свого…
— Доки упаде! Народ чує свою кривду і береже свою волю.
Веди нас, Славомире, будеш нашим великим князем. Ти ж — ро-
дак Ростиславів. Он Вадим уже добру дружину тобі зібрав.
Славомир сумнівався. Великий се гріх обранцю божому брати
до рук меча. Він же священик, проповідник мирний, а не воїн…
— Почекаємо суду… Може, Ростислава виправдають…
— Хіба слимаки можуть виправдати орла, який ширяє в не­
бесах?..
— На суді будуть же і наші слов’янські велеможці. Вони ска­
жуть своє слово. Заступляться за свого…
Король Людовік і його син, баварський герцог і спадкоємець
Карлманн, зібрали у столиці Баварії — Регенсбурзі — сейм бавар­
ських, франкських і підвладних їм слов’янських велеможців. Вони
мали судити Ростислава за те, що він та його батько Моймир у
попередні роки завдали німецькому королю поразки.
Суд був короткий.
— Смерть! — сказали франки і сакси. До них приєднались ба­
варці:
— Смерть!
— Смерть! — підтвердили слов’янські лакузи. Вони знали, що
за інше слово їм зітнуть голови, а помирати гордо лакузи ніколи
не вміли…
326 Ростислав же сидів перед суддями спокійно, і тільки його сірі
очі (давалися завеликі.
Король Людовік скривив обличчя: навіщо ж так жорстоко суди­
ні ііоверженого ворога. Скоса поглядав на сухотілого метушливого
І прлманна, обточував свої перлисті нігті білих рук і здивовано
Піднімав на лоба широкі темні брови над каламутно-зеленавими
очиськами, в яких уже давно вицвіли медові цятки.
О-о! О-о!..— округляв свій беззубий старечий рот на гла-
іц’ііь к о виголеному, з обвислою шкірою лиці, зашамкотів: — Яка
мрстокість…
Ростислав зиркнув на його руки, подумав, що свого часу міг
прибити цього пестунчика долі в бою, міг прикувати його лан­
цюгами до стовба, коли він потрапив був до нього у полон. Але
підпустив… Проявив великодушність! А він — бундючний, пиха­
т і ї — сидить, крізь зуби цідить про жорстокість, бавиться у шля­
хетність!
Людовік перехопив погляд Ростислава й опустив руки, став об­
іпрати спітнілі долоні об поли біло-сріблистої туніки. Від різкого
руху зубчаста тіара його зсунулась набік, зісковзнула й упала, бряз­
нувши об мостини. Задзеленчали, посипались з неї коштовні оздо-
(іи. Баварські герцоги, за ними франкські та слов’янські велеможці
кинулись на допомогу.
Ростислав засміявся, аж сльози покотилися йому по щоках.
Людовік зіщулився — не знав куди подітись від того гемонського
і міху. Видушив з себе:
— Нехай живе! Тільки щоб нічого не бачив!..
— Не хочу! — гримнув кайданами Ростислав,— Не хочу твоєї
милості, кате…
— О, о! — Обвислий рот Людовіка знову скривився у посмішці.
Приємно бачити ворога, який колись міг отак і його судити, але
кчіер безпомічно брязкає залізом перед ним. Він, король Людовік
Німецький, який носить на голові тіару, не може уподоблятись
і нон’янському варвару своєю добротою. Він має бути жорстоким!
Великий князь Моравії Ростислав був осліплений і заточений у
монастирське підземелля.
І тоді знову прийшли до Славомира старійшини моравські і
Пішим Хоробрий. Вони вже були при мечах, декотрі у кольчугах,
Інші у броні — густо вкритих металевими кружальцями сорочках.
— Благослови! Ідемо супроти німців.
— Помилуй вас, господи, помилуй…— розгубився Славомир. І
шилакав.
— Ходімо з нами! — сказав йому Вадим.— Поведеш свій на­
род.
А не захочеш,— підступив до нього якийсь кремезний ста-
327 рійшина,— поведемо тебе на вірьовці! — і швидко накинув на його
шию зашморг. Сдавомир зняв із шиї вірьовку. Ясним твердим по­
глядом обвів старійшин.
— Іду з вами, браття,— коротко сказав,— Ведіть!
— Ходімо, Вадиме! Борже! Борже!..— гукали до нього морави. ■
Повстала вся країна. Сини Моравії виборювали свою волю і
свою державу. Вадим, що мав намір іти звідси, залишився. Він за-]
вжди там, де боротьба за волю.
Славина ж сама пішла до Києва. А Моравія далі боролась.
Хроніст розповів: «Тоді (німці) відпустили Святополка, обда­
рувавши його багато, і він відправився до себе на батьківщину на
чолі німецького війська: він обіцяв (сину короля) Карлманну по­
валити Славомира, для чого його і звільнили (з ув’язнення). Він
привів військо до стародавньої Ростиславової столиці (Велеграда),
залишив його тут закріплятися станом, а сам пішов у град (до
Славомира); раптом увірвався Святополк зненацька з великою
раттю в німецький етап, багатьох захопив живцем, більшу частину
перерізав. І обернулась уся радість нориків (баварців і південних
німців) за минулі перемоги — у плач і в горе».
Німецькі війська Людовіка і Карлманна, які знову рушили на
Моравію, були розгромлені. Німецька імперія на колінах просила
миру у Святополка…
Моравська держава увійшла в блискучий час свого існування.
Минуло ще кілька сонцеворотів. Щоразу вічне світило у розпо-
вні літа щедро обдаровувало землю теплом, а людські серця добро­
тою. Одначе не з усякого насіння проростала доброта. Із білого —
росло біле. Із чорного — чорне: злоба і мста. Тож люди, допоки
жили, доти й протиборствували. Помирали одні, на їхнє місце ста­
вали інші — і боротьба між ними, як і саме життя, тривала. Життя
від того ставало суворішим, жорстокішим, ущерть виповнювалось
безкінечною несамовитістю. Тож мудрі й почали говорити: жит­
тя — це боротьба!
На Славенському кінці у Новгороді уже давно забули про
Вадима-гусляра і про кривди Величара-лодійшика. Коли й згадував
хто, то неодмінно приказував: «Вадим-гусляр, воєвода бідацький;
Вадим Хоробрий, син якого Лодимир…» Тепер знали Лодимира,
що довбав лодії, як і його дід та прадід. Він жив на старому обі­
йсті. Славенські дівиці вже давно кидали на нього погляди, грали
очима, бризкали сміхом, а котрась зухвалим й водою із цебра обі­
ллє. Він же лише плечима поведе, сховає під повіками усмішку та
й прошкує далі. Має щось своє на умі — нікого в душу не пускав.
Тільки іноді допитувався у баби Дани:
— А батій коли зник? А мати — від чого померла? Людана оповідала кожного разу якось інакше, щось нове
з’являлось в її пам’яті, по-іншому домальовувала йому то одного,
то іншого кревняка свого роду, щось додавала про Бравлина чи
про Величара. Найбільше ж про Вадима. Він зовсім був не схожим
на інших. Він аж ніяк не міг безслідно зникнути. Він неодмінно
повернеться додому — назавжди. Усі знають, що коли Вадим по­
вернеться, то Ольгу й Рюрику буде кінець. Він і Новгород пере­
верне, а правду свою застоїть! Ось тільки б дочекатись, коли по­
вернеться…
Найбільше ж чекав батька Лодимир. Стара Людана пам’ятала
свого сина молодим, дужим, веселооким. Лодимир же бачив свого
батька іншим: приміряв по думки до кожного сторонського мужа,
що вражав плечима, кремезністю, сильними руками. Як повер­
неться він, то вони удвох покарають багатичів новгородських за
матір Вісну. Передусім, Ольга-посадника, який вчинив наругу над
його матір’ю. Він од неї чекав сина, а коли довідався, що вона
народила дочку, увірвався в ложницю, зірвав із дитини паволоку:
не вірив, що дочка. Вісна закричала, затулила собою дитя і впала
непритомна… Після того прожила ще рік і померла. Дівчинка, яку
Косара нарекла Прекрасою, лишилась на руках старої ворожбит­
ки… Лодимир мав помститись за матір… Чекав батька з моря. Він
з моря ж і прийшов.
Купецькі лодії, що йшли від бодрицького града Старгорода,
підібрали Вадима у Волині, а далі через Ладогу та Ільмень-озеро
по Волхову дісталися Новгорода. За звичаєм, стали біля мосту.
Купчини пішли до гостиних дворів, Вадим же подався до свого
обійстя.
Ішов добре знаною вулицею. Ніби якихось дві седмиці був від­
сутній. Ось дім і кузня дядька Біди. Он високий паркан біля їх­
нього дому — та сама хвіртка. У дворі, як завжди, повно колод і
стружок. З надією поглядав на двері, може, ось зараз постане на
порозі Величар?!. Присів на колоді. З хати невдовзі вийшов дебе­
лий юнак. Тримав у руках сокиру. Чимось був схожий на Величара.
Звичайно ж, це був Лодимир.
Доки Вадим обмацував юнака поглядом, той занизав одним
легким ударом сокиру в колоду, а сам повернувся до нього.
— Нарешті ти з’явився, батьку.
— Так… з’явився… А ти — Володимир?
— Володимир. Простіше, Лодимир.
Вадим раптом відчув, що земля хитнулась під ногами. І в пам’яті
зринуло далеке. Побачив чадну скіпку, вербову колиску коло печі.
Плач дитини. Над колискою нагнулась мама Дана. Уже тоді відчув,
що не побачить більше своєї Вісни, що вона приречена…
На ганок з дому вийшла стара, згорблена жінка. Полотняна
329 сорочка під очкуром, білий убрус з тонкого полотна обрамляв її
зморщене обличчя. Сірі очі її дивилися з-під темних брів пиль­
но, причіпливо, ніби в чомусь боялись помилитись. Підійшла до
Вадима зовсім близько, стала обмацувати його груди, чоло, рубець
на шоці.
— Се ти, Вадимку?
— Я. мамо.
— То й добре, що прийшов. А я чую — твій голос гомонить.
Тепер мені можна й помирати… Заходь же…
У світлиці все було так, як і колись. Ті ж лави під стінами, той
же стіл, полиці, та сама піч і рогачі в закапелку. Вадим сів край
столу, обдивлявся. Звідусіль віяло на нього пусткою, нуждою. Усе
було ніби те, але вже і не те — похмуро, важко, приречено. Може,
це від того, що немає тут Величара, Бравлина, Далька… Усе по­
трібно було починати спочатку… Все!.. А де взяти сил?
Хтось тупав на Ганку. Рипнули двері. На порозі стала, роззира­
ється скоцюблена стариця. Зашамкотіла беззубим ротом:
— А мій загинув ще тоді, чи й знаєш про се…
Тільки тепер Вадим здогадався, що це їхня сусідка — жона ко­
вача Біди. Вона всілася на лаві, сумно похитувала головою. Склала
на колінах вузлуваті руки, сказала повагом:
— Дітей без нього ростила…— Прислухалась до кроків на ганку,
додала: — Ось вони до тебе йдуть, Вадиме.
До світлиці зайшли два парубки. Крутоплечі, але невисокі —
справжні ковальчуки! Світлоокі, ясно посміхаються.
— Се вони і є — Яромир і Ситко,— пишаючись, сказала
Бідиха.
— Дядьку Вадиме, ми тебе всі чекаємо тут,— наважився Яромир
і п’ятірнею пригладив волосся на маківці.
— Увесь Новгород тебе чекає,— додав Ситко і так само пригла­
див свою маківку. Вони були схожими між собою, як дві краплини
роси. Близнюки.
— Се ж пощо так? — здивувався Вадим.
— Вимітати сміття із града настав час.
— То я, хлопці, вже застарий для такої роботи,— сумно одказав
їм Вадим.— Се вже ваш клопіт — молодших.
— Ви тільки зробіть заклич, а дружину — ми самі зберемо!
Вадим задумався: ішов додому, сподівався на спочинок, а життя
знову хоче затягти у вир. Щойно ж допомагав мечем моравським
слов’янам утверджувати свою державу. Тут знову потрібен його
меч… Але тіло його вже прагне спочину. Ось побуде тут і подасться
до Києва. До Славини.
— Ми своє відбороли, хлопці. Тепер ставайте до меча ви…
— Отець! — ображено вигукнув Лодимир.— Не говори так… Надим відчув, що від нього чекають іншого! Хочуть бачити його
Ніким, яким він був колись.
Та й справді, ви повиростали вже! — Вадим підійшов до
Ііілснків, штурхонув кожного кулаком у плечі — ті й не ворухну­
лись.
Хлопці захоплено дивились на нього…
І знову хтось тупав на ганку. То була жона Братила-теслі.
Допитується, чи живий її муж, чи повернеться коли.
Того не відаю, жоно. Давно пішов з Києва, а Братило ли­
шився там. Знаю, шо ходив з киянами до хозар. А брата свого
Краплина зустрів аж у Сурожі. Великим став владцею, мамо!
— Бравлин — владця? — Людана не повірила. Її старший син
не міг стати владцею та ще й у чужій землі.— Ні-ні, то не він! —
Нона сумно хитала головою.
— Хто зна…— зітхала Бідиха. Братилова німотно застигла, не­
видющими очима дивилась кудись крізь стіни оселі.
Другого дня новгородське торговище жило новиною — повер­
нувся Вадим Хоробрий! Ну ж, тримайтеся віднині, великі бороди,
золоті пояси! 1 ти, лукавий Ольже, і ти, старий вовче Рюрику!..
Вадим же нічого того не знав. На люди не виходив. Никав по
лпору, ніби чогось шукав, ходив по городу, по леваді. Може, шукав
свої літа минулі чи прагнув спокою і тиші для душі. Шукав, та не
знаходив.
Якогось дня зловісно хряпнула хвіртка. На мостинах двору
іагупав чоботиськами Дудиця, Ольгів тіун, який все життя гнув
спину не під тягарем бідності, а від жадоби, захланності. Тепер
уже ходив зігнутим за звичкою, а може від подвоєної заздрості до
багатичів, хоч уже й сам був значним можцем — дістав удержання
кілька погостів поблизу Новгорода.
Вадим тесав колоди. Не відразу помітив Дудицю. Коли ж той
опинився поряд, упізнав. Здивувався його незмінності: знайомі
скрадливі кроки, бездітні незрунші цятки очей, в яких застигла
нлжка байдужість. Той же облисілий замолоду крутий лоб. Прожиті
літа не відбили на обличчі ані риски печалі, радості чи мудрості.
Лакуз і час не бере! Мабуть, тому, що лакейством проросли усі
часи й епохи!..
Важке передчуття біди, ба навіть упевненості в ній заполонили
Вадима. Величар сказав би: го, чи ж з добром приходять до про­
столюдинів боярські або княжі тіуни!
Вадим легко занизав лезо сокири в колоду, тільки топорище
затремтіло.
— Хе-хе, прийшов, сказали, Вадимко Величарів,— Дудиця вту­
пив важкий погляд в обличчя Вадима.— То я її не повірив. Ніби ж
був загинув… там, біля мосту…
331 Вадим відмітив про себе, що голос у Дудиці став іншим — яки­
мось сиплим, чи від старості, чи від переситі…
— А, прислали твої посадники! Переконатися хочуть,— здо­
гадався Вадим і пригладив обома долонями на голові розділене
навпіл волосся.
— Хе-хе…— нанизував на свій погляд довколишні речі тіун,—
Воно й так… Сказали, що тепер і ти маєш давати посадникам по­
тяги: посошне і мостове, і торгове.
Вадим розціпив уста.
— Ще не встиг боярського хліба з’їсти, а вже шкуру деруть,—
сказав ніби спокійно. Але рубець на щоці враз почервонів.—
Почекають хай! — кинув сердито і взявся знову за сокиру.
— Воно ж те… почекати і можна б. Але варяги у нас. І гриді
боярські. Дружина велика, ротів багато. Неспокій втворять — буде
худо.
Вадим провів великим пальцем по лезу сокири і мовчки зацю­
кав. Тесав дошки для лавиць на лодії, вирубував уключини. Дудиця
постояв мить, потупцяв і здимів так само тихо й скрадливо, як і
з’явився.
Тривога ж на душі Вадима лишилась. У голові крутіжились про­
кляття неситцям невсипущим. Ось він повернувся з далеких доріг
до свого дому, до рідної оселі, де витають душі пращурів. Та не
знайшов розради. Скрізь, де не бував, бачив те саме: прості люди
жили в стражданнях і ніякі боги їм не допомагали — ні ромейські,
ні хозарські, ні слов’янські. Тільки там люди возносились духом,
де хоч ненадовго могли взяти кормило життя у свої руки.
Але й інша істина відкрилась йому: там, де народ захищений
державним мечем, його не терзали чужосторонські ненажерці. А
ось у Новгороді варяги разом з тутешніми боярами кров людську
п’ють… Слов’янам новгородським потрібно мати свою державу. І
І всім іншим слов’янам необхідно мати свою державу! Яко в по­
лянах. Це — істина… Та допоки збагнув її, уже й моці не стачило. З
Дні життя пролетіли борзо й знесилили його. Не з його вини… Все
через пагубу боярську. Багатичі продають чужакам-здобичникам
і волю свого народу, і дочок своїх, і жон. Що ж виходить? Не
помітили, як чужинці сіли на їхні шиї і тепер порядкують в усій
землі новгородській. Замкнули торговий шлях від Ладоги до
Новгорода. Навіть посадник Ольг тепер більше ховається у сусід- ]
ньому Плескові, аніж буває у Новгороді… Два вовки не всидять в
одному лігві!
У Новгороді ж порядкує Рюрик. На Білоозері — брат його
Синєус, в Ізборську — Трувор. І не добереш, де ті кровопивці
чужих племен, де — від своїх, слов’янських. У варязькій дружи­
ні кого тільки й нема — від багатьох народів збіглися охочі по- I 11 ПІ ітися чужим злотом і сріблом, землями й челяддю. Нині від
них залежить благодатьство господарів і владців цього краю, то й
II натять прибульцям. І вийшло, шо страх велеможців перед про­
столюдинами погубив волю народу та заодно і волю боярського
посадника. Де вже думати тут про державну міць! Не відбилися від
шгребущих чужаків. Від них же відбитись можна лише державною
міццю. Се тепер збагнув навіть зрадливий честолюбець Святополк
Моравський. Його руками німецькі герцоги знищили свого непе­
реможного суперника Ростислава. Гадали, що в такий спосіб зла­
мають і міць його держави. Вчасно схаменувся Святополк: чужин­
ні приходять до сусідів не для того, щоб допомагати їхнім зрадни­
кам Вони користають їхніми руками й спритністю, аби утверди­
ти себе й знищити найталановитіших, найдостойніших. Мудрий
Сііятополче! У тебе вистачило глузду зірвати з себе чужинські
кайдани й відродити державу слов’янську на Мораві. Велика твоя
наука. Але вона недоступна мізерним себелюбцям, заздрісникам і
тупим лихоїмцям, що сидять нишком по своїх теремах у новгород­
ській землі. Інше діло — Київ. Його земля утвердилась державно
Києвичами. Князь Тур, за ним Оскольд підняли свою владу над
чварами й коромолами внутрі землі своєї, а затим поставили на
коліна Хозарію та й ромейську імперію. Тепер Київ стоїть поряд з
Ііолгарією і Моравією. Але чи вистачить князям київським снаги
підбити під себе сусідні племена слов’янські? Тоді б він протисто­
яв отому валу находників, що котиться від Студеного моря.
Болгарський цар Борис не пустив у свою землю ромеїв, навіть
коли перейняв від них їхню віру. Він так повернув справи, що віра
стала зброєю проти самих ромеїв — вона об’єднала народ під єдиним
владикою. Тією ж зброєю зміцнював свою державну міць і морав­
ський князь Ростислав, тільки вже проти інших напасників — ні­
мецьких. Тепер черга за Києвом — він має зміцнити свою державу
й захистити своїм мечем усіх окольних слов’ян. Держава подніпров­
ських слов’ян почалася з держави київської. А Новгород! Оці золоті
пояси й великі бороди надто чіпко тримаються за своє владарювання
й за свою зверхність над чорним людом. Не поступляться мудрішому
і-поміж себе, якщо той не змусить їх силою коритися йому.
Чим ниціша людина, чим менше боги вділили їй таланту й ро­
зуму, тим чіпкіше вона тримається влади й настійніше хоче виви­
щитись над достойнішими від себе. Тим непереможніше її жадання
принизити, упослідити кращого за себе. Так і новгородські бояри:
не дозволяють нікому стати над собою владцею, страхаються, що
той затисне мечем і їхню сваволю. З усього того й скористалися
пронири-находники. Але як бути йому, Вадимові? Виходить, що
едина надія на Київ…
Отямився від гуків на вулиці. Люди чомусь бігли в бік тор- говища. Засунув за пасок сокиру й собі поспішив туди. Здалеку
побачив хмару пилюки, у якій хтось когось товк, збивав з ніг —
розібрати несила. Нарешті збагнув: новгородці оточили купу варя-
жинів і тиснуть їх до Волхова. Вирувала злоба людська. За час його
мандрів виросли у граді нові покоління новгородців, а звичаї — ті
ж самі. Находники-варяги так і не прижилися тут.
За шо вчинилася бійка, уже ніхто не знав. Одні казали, що
варяги грабували сторонських, а заодно і новгородських купців.
Інші переказували, що ті глумилися над дівицями, то за них за-]
ступилися хлопці, а варяги тих парубків похапали, щоб продати їх
в рабство за море.
Нарешті товпище вгомонилось. Варяги, добравшись до Волхова,
вскочили в лодії й попливли до Ладоги. І тільки тоді новгородські
мужі збагнули, що нападники захопили-таки кількох молодиків.
Говорили, що був серед них і Лодимир зі своїми задругами —
Яромиром й Ситком, що їх пов’язали однією вірьовкою і стрімко
помчали на своїх лодіях у Варязьке студене море, що донедавна
називалося Велетським. Не бачив ніхто, як причалили до якогось
берега й підвели бранців до вогнища. Круг нього ходив варязький
чаклун, щось бурмотів, здіймав руки до неба, а вої-варяги покірно
ставали на коліна й хилили перед ним голови.
Раптом волхв щось пронизливо вигукнув, зупинився, поклав
руку на плече Яромира. Відразу ж кілька варягів підхопилось на
ноги, один з них ухопив обіруч величезну довбню й з усього роз­
маху вдарив Яромира по голові. Інший варяжин сильним ударом
меча розітнув Яромирові груди. Високою цівкою бризнула кров.
Волхв підставив під цівку шкіряний міх, потім підняв його над
головою й опустив. По черзі підходили варяги, вмочали руки, ма­
зали кров’ю голови й обличчя і хутко бігли до лодій. Останні з них
поволокли з собою зв’язаних бранців.
Темні хвилі моря поглинули варязьких татей…