Ні хитрому, ні лукавому, ні везучому не дано обійти своєї долі.
І хоч у яких богів проси милосердя — чи у кумирів своїх пращурів,
чи у бога, до якого тебе прилучили святі отці Кирило і Мефодій, а
житимеш так, як випрядуть тобі нитку мудрі Рожаниці. Яка вона,
та нитка,— шовкова, золота, лляна чи конопляна, знає тільки
Доля, а ти довідаєшся про це лише на схилі віку.
Дивна, таємнича діва Доля. На всіх землях, за всіма вели­
кими й малими річками та морями люди вірять в її силу. Лише
отець Мефодій, як і його брат Костянтин-філософ, а нині святий
слов’янський а постол-просвітитель Кирило не хоче вірити. Для
них існує єдиний бог. Та Местивой-бодрич хоч і прийняв у серце
їхнього бога, проте не зрікається і своєї віри. І то добре, бо ось
новий бог не захистив його від нещастя.
334 Коли після смерті брата Мефодій прибув у Паннонію до кня­
зя Коцели яко єпископ, здавалось, милість та істина божа тепер
нестимуть його дорогами життя. Слов’янський князь слов’янської
І Іаннонії, як і мудрий Ростислав, розчинив перед ним двері свого
палацу; слов’янські гради й оселища зі сльозами на очах слухали
проповіді Мефодія. Його слово несло замирення злих пристрастей
і утвердження мудрості. Вірив отець Мефодій, вірила схилена пе­
ред ним новоохрещена паства, що наповнене мудрістю і знаннями
серце стає добрим, що розмисл оберігає людину й рятує її від путі
нечестивої, від облуди й брехні, від стезі, яка веде в пітьму.
Та ось налетіла чорним вихором біда, і жах охопив людей без­
помічних, слабких, незахищених. Вона чаїлась тихо в гніздищах
латинян, а тепер ширяє на крилах драпіжного орла.
Зальцбурзький архієпископ зі своїм собором, Людовін
Німецький, його герцоги, спадкоємці й поспішителі, що ошука­
ли Ростислава Моравського, вирішили викорінити у слов’янській
землі духовне древо цього державця. Кирила вже не було, але
слово філософа і книги слов’янські проникли вже й до сусідньої
Чехії, Мефодій охрестив її князя Бурівоя і в його землях запрова­
див богослужіння слов’янською мовою; учні Кирилові уже пішли
в Сілезію, Польщу, до слов’ян на Лабу. Слов’янщина утверджува­
лась тут і силою меча і силою свого слова й духу.
І ось серед білого дня озброєні німецькі вої й ошалілі від не­
нависті ченці зальцбурзького архієпископа та його лютого вікарія
Ганнона увірвалися в дім отця Мефодія, закували його руки в лан­
цюги й повели під мечами до повоза, запряженого в трійку гарячих
вороньків. І покотили…
Куди? Для чого? Князь Коцела другого дня послав навздогін
гінців. Дізналися: собор високих преосвященств присудив отця
Мефодія до заточення. І це за те, що слово боже мовив не лати­
ною, а по-слов’янськи, і тому воно відразу входило в душу слов’ян,
ставало їм близьким і зрозумілим. З погляду німецького єпископа,
це був гріх. Слово боже для простолюдина повинно було нести
не мудрість і розважливість, а страх; не силу і віру в себе вселяти
в їхнє рабське серце, а жах і непевність перед невідомістю, по­
кору тим, кому воно відкривало свою таїну… Тож і повезли отця
Мефодія у Швабію — далеку німецьку землю.
А як же Святополк? Він тоді відбивався від ратей Людовіка і
Карлманна, які прийшли в землю моравську, щоб покарати його —
подвійного зрадника…
І ось Местивой пішки подався услід за Мефодієм, перетнув
моравську землю, із ромейськими купцями дістався Дунаєм че­
рез Баварію в Регенсбург, де в підземеллях помирав осліплений
Ростислав. Не зупинився на тому, добрався до міста Рейхенау, що
335 у Швабії. де в сирих, слизьких нутрошах монастиря конав отець
Мефодій. Доля!..
Так, Доля несподівано й жорстоко обірвала многотрудний шлях
слов’янського подвижника духу. Боги ж землі й небес чомусь не
рятували сього мужа від мук і страждань… Мабуть, оці глибокі білі
сніги, що вкрили щільно землю глухою білою ковдрою, зроби­
ли їх глухими до людських кривд. Чи люті морози, які зненацька
скували і озера, й потічки, і навіть Дунай, заморозили їхню живо-
творящу силу…
Уже другий день вірний осторожник Мефодія Местивой сидить
на камені проти монастирських воріт. До болю в очах вдивляється
в стрімкі кам’яні стіни цієї велетенської гробниці. На його бла­
генькій повстяній шапчині мороз висріблив сиві пасмуги, при­
трусив інеєм плечі й коліна, прикриті ветхою сірячиною. Рятували
від холоду тільки хутряні обущі, що їх добув у ромейських купців,
які везли свій товар з Києва до німецької землі. Цілих чотири сед­
миці веслував їхні лодії, доки добувся з ними до цього Рейхенау.
Купці ромейські торгували новгородськими хутрами, полян-
ським воском, рибою, свепетом, лляним полотном… Скоро вже
мали вертати й назад, а він, Местивой, сидів тут і не знав, як по­
рятувати Мефодія. Чужа земля, чужі люди, чужа мова. Хто збагне
його біду? Хто подасть руку допомоги страждучому? І сам уже чув
себе бранцем цього неба морозного, сліпучо-мертвого простору й
зловісної тиші.
Раптом завищали-заскреготали залізні ворота. З них виїхало
кілька повозів і повернуло до торгової площі. Це челядини-ченці
монастиря. Местивой зірвався за ними. Доки добіг до торгови­
ща, вони уже скупилися. Підійшов до ченця, який котив бочку із
збіжжям, взявся допомагати йому. Той задоволено кивнув голо­
вою, авжеж, удвох легше котити й на повоз перекинути її. Ченець
зичливо посміхався до Местивоя й тоді, коли всідався на передок
повоза й брав до рук батіг. Местивой ішов слідом за своїм новим
приятелем. Той щось говорив до нього, усміхався, але Местивой
не розумів, лише згідливо кивав головою і також осміхався.
Тоді повозник ткнув батогом у його взувачки, що грузли в гли­
бокому снігу, посунувся на своєму сидінні вбік. Местивой спритно
вискочив на передок, сів поряд із ченцем. Той ткнув йому в руки
батіг і почав скидати свої благенькі повстяні обущі. Затим пока-,
зав на хутряні чобітки сусіда, мовляв, давай мінятися. Местивой
стенув плечима і скинув свої хутряні взувачки. Ченець швидко
підхопив їх, натягнув на свої ноги й задоволено поляпав ново-<
спеченого друга по плечу. Хутра були добрі! Местивою нічого не
лишилося, як взутися у розлізлі від давності бачмаги ченця. Зате
йому пощастило проїхати через неприступні ворота у кам’яний
336 днір монастиря. Він разом із ченцями вивантажував крам, з усіх
сил старався, хапав туші гов’яди, котив бочки. А сам нишпорив
очима по подвір’ю — либонь, десь тут, у такому кам’яному мішку-
чулані сидить отець Мефодій.
Тільки-но подумав так, як раптом побачив, що з протилежно-
ю боку чотирикутного кам’яного двору виходять ченці у чорних
довгих туніках, з вузькими рукавами й відкладними комірцями;
поверх цих тунік натягнуті, схожі на коротку ризу, казули. З лівої
І ,укм у кожного ченця звисав ручник — широка барвиста стрічка,
підбита бахромою. Слідом за ними йшов у золоченій митрі й ба­
гато оздобленій туніці єпископ. Местивой завмер, сподіваючись
побачити отця Мефодія. І таки дочекався. З тих же дверей вивели
його у подраній чорній рясі, босоніж, із скрученими за спиною
залізним ланцюгом руками. Довге, геть біле волосся й борода роз­
кошлані, злиплися в пасма. А обличчя! Зсинцьоване, зрубцьоване,
і чорних впадин зблискували каламутні старечі очі.
Местивой притиснувся спиною до стіни, щоб не впасти. До
болю зціпив зуби. Не міг відірвати погляду від змученого, скатова­
ного виду отця Мефодія.
Спочатку його водили по двору, слідом за єпископом, потім
одного. Він ступав зчорнілими босими ногами по снігу, закинувши
назад голову, ніби вдивлявся в безхмарне, як вимерзле, небо. Уста
його мовчали. Чи заніміла душа за два роки катувань отут, чи,
може, уже всі молитви давно послав до бога і тепер тільки чекав
від нього на відповідь. А може, не лишилось у його серці ані бла­
гання, ані краплини віри. Хто зна…
А Местивой відчув, що в його власному серці, де жила віра,
надія і любов до людей, тепер пустка. Натомість народжувалась,
розливалась по тілу гарячою хвилею ненависть, бажання помсти.
За все! За всіх! За потоптану правду людську, за облудність споді­
вань, за віру й зневіру. В цю мить він уже нічого не боявся.
Підбіг до Мефодія й розставив перед ним руки.
— Отче…
Мефодій кліпнув важкими припухлими повіками й на диво лег­
ко упізнав свого вірного осторожника.
— Се ти, Местивою!.. Як же ти…
— Тебе шукаю, отче… Як допомогти?
— Помогти померти? Не треба. Он вони й поможуть,— ледь
помітно кивнув у бік ченців,— Швидко вже поможуть…
— А твій бог? Він бачить се?
— Бог усе бачить,— впевнено сказав Мефодій,— І все кладе на
терези сумління.
— То чому ж не поможе тобі?
— Добрий муже,— зітхнув Мефодій.— Бог карає, бог і милує.
22. Зам. 345
337 Непостижимі його замисли… А хочеш допомогти — іди до папи.
Скажи: не винен я. Усе, що знаєш, повідай. Немає гріха за мною.
— Скажу…— ворухнув холодними устами Местивой. І несила
йому було відійти від Мефодія. Той пошепки запитав:
— Мовлять, Святополк розбив Людовіка. Чи так?
— Розбив ущент, отче! І Людовіка, і Карлманна.
— Спасибі тобі, господи. Підніметься тепер Моравія. А за нею
і всі слов’яни.. А тепер — іди…
— Хто се? — кинувся до Мефодія один із ченців. Був це див­
ний на вид чоловік. Кощавий, вузьколобий і вузьколиций, з вузь­
кими зеленаво-жовтими, яко в рисі, очицями. Жорсткі синюваті
губи слиняво зміїлися, показуючи зчорнілі й зламані пеньки зубів.
Від того рота йшло сичання.— Хто се? — ткнув пальцем у груди
Мести воя.
— Се божий чоловік… Просив прощення,— спокійно одказав
Мефодій.
— Прощення треба просити у єпископа, а не у єретика!
— Путі господні непостижимі, отче Ганноне.
Вікарій Ганнон злостиво підібрав вузькі уста, обернувся до
ченців, що чемно опустили очі додолу й не дивилися на нього.
Звелів:
— Візьміть цього богохульника!
Двоє ченців підійшли до Мефодія, накинули йому на шию за­
шморг і щосили смикнули на себе. Мефодій поточився, упав на
сніг. Тоді вони дрібно перехрестили свої груди, виволокли його на
вулицю. За ними збирався натовп. Інші ченці, що йшли слідом,
вигукували на всі боки:
— Єретик!.. Ослушник бога!.. Кара йому! Кара!..
А вікарій голосно молився:
— Милосердний боже, прости його провини! Нехай смертю
спокутує свої гріхи…
На торговій площі мовчазно стояло товпище людей. Тут отця
Мефодія поставили на ноги. Він хитався. Швидким летючим кро­
ком Ганнон підійшов до нього, смикнув за бороду. Почав говорити
латинською мовою:
— Визнаєш свої провини перед богом і церквою?
Мефодій підніс очі до неба, відповів по-слов’янськи:
— Мій преподобний Іісусе, приймаю всі страждання, які ти
призначив мені. Буду покірно їх зносити, як і ти, що ніс терпляче
на своїх плечах хрест… Пошли мені терпіння!.. Дай сили нести сей
хрест мій… Більше нічого не прошу в тебе…
— Що він сказав? — наставив Ганнон вухо до тлумача.
— Він шле свою молитву до бога.
— Чому він говорить своєю свинською мовою? Мовою ра-
338 (чи? — скипів Ганнон, що аж тонкі губи його затряслись і по­
синіли. І гнівно махнув рукою, даючи знак припинити Мефодієву
молитву: — Амен…
Ченці схопили Мєфодія, потягли по снігу.
Местивой метався на торговищі, шукав купців, які йшли до
І’и му. Він уже не вірив ні в яке диво, лише в силу духу людсько-
іо. І тому подумки благав Мєфодія: потерпи, протримайся, отче
снятий!
Але ж — чекай: чи добереться він так швидко до папи? І хіба
папа Адріан пустить його у свої палаци? 1 чи вислухає простолю­
дина, челядина-осторожника Мефодієвого? Адже й він, Местивой,
слов’янин, і говорить тією ж мовою… Тож має бігти в Моравію, до
князя Святополка! Він прозрів у своїй зраді й нині поставив на ко-
іі і на Людовіка Німецького. Святополк має порятувати Мєфодія!
…Святополк Моравський багато разів посилав своїх гінців на
чолі із Славомиром у Форхгейм, до принишклого Людовіка і його
сина Карлманна. Іменем моравського князя-переможця Славомир
уперто домагався:
— Святополк, волостель Моравії, востаннє сказав: візьме мир
і любов із тобою, королю, і з твоїм сином, якщо твої ченці ви­
пустять на волю отця Мєфодія. Три роки катують його лютісні
мучителі!..
Славомир витирає спітніле чоло й грізно зиркає спідлоба на
і их, на кого раніше боявся і словом лихим кинути. А тепер він
нпевнено кладе свою важку руку на руків’я меча, що висить поверх
чорної ряси, вперто свердлить очима цих загнаних у глухий кут
мовків. Нещодавно ледве ноги свої винесли з баралища!
Обвисле Людовікове підборіддя по-старечому тремтить.
Карлманн, жвавий сухий чоловічок, кружляє, мов чорний кажан,
довкола столу.
— Але ж я не маю влади над архієпископом і його собором! —
благально дивиться король на тверду Славомирову руку, що ле­
жить на черені меча.— То справи нашого бога. Король і його сини
також ходять під богом… Зрозумійте ж…
Та Славомир, не моргнувши й оком, знову уперто повторює:
— Великий моравський князь Святополк, чеський князь Бурівой,
паннонський князь Коцела мовили востаннє…— Посланець від
слов’янських державців зітхнув і повернувся до дверей, не спус­
каючи руки з меча.
Король підхопився з крісла, догнав його, перегородив шлях.
Якщо з’єднаються всі слов’янські князі із півночі й зі сходу і разом
посунуть на нього свої раті… о-о, що тоді йому робити? Але він
іоворить щиру правду — архієпископ не підвладний нікому, окрім
Іімгіи. Папа ж — наступник бога на землі, переємець влади святого
339 апостола Петра, якому сам Іісус довірив храм у Римі. Людовік за­
ламує на грудях руки.
— Я не папа… Я не можу наказувати архієпископу.
— Тоді проси папу — нехай звільняє. Се наше останнє слово.
— Я спробую, спробую. Але ж потрібен час. Я зараз пошлю до
Рима гінця. Але Святополк має дотримати миру й не порушувати
свого слова!
— Дотримає. Слов’яни уміють дотримувати свого слова,—
блиснув очима Славомир і зник за дверима. Там до нього підбіг
Местивой.
— Пошле гінців до Рима. Просив не порушувати миру…
Людовік тим часом підійшов до Карлманна й мовчки поди­
вився йому в очі. Той лише згідливо кліпнув повіками. Справді,
іншого виходу у них не було.
Минав 874-й рік від народження Христа…
Лелеки більше не селились у гнізді на старій хаті Соловія.
Може, через те й щастя обходило стороною його нащадків. Уже
давно зник із пам’яті киян відважний воєвода Бусл із роду Соловія.
Ставши тисяцьким, він міцно в’ївся в печінки слобожан своєю за­
хланністю. Щоправда, рід Соловія мав уже нового Бусла — сина
Гордослава, який ще бігав по левадах і дібровах, допомагав дорос­
лим ловити рибу. Родаки раділи, що виростає кремезний та бравий
хлопець.
Тепер у хаті діда Соловія, як і в усій слободі, старшинствував
Гордослав, син Кривоока — муж дужої сили і здорового розмис­
лу. Бо якби не був таким, не повернувся б із далекого Дунаю, із
того пекельного Переяславця, де разом із братом своїм меншим
Ізтоком допомагав угамувати свавільну боярську вольницю.
Поховавши тіла забитих дідів, яким коромольні бояри не від­
дали Вишеслава, а натомість постинали голови, Гордослав та Ізток
сіли на свою лодію і Дунай-рікою проникли у стан царя Бориса.
«Дай нам воїв,— сказали царю.— Знаємо, як пройти іскрадом до
града».
Борис уже й сам не знав, що робити з тим Переяславцем.
Безсило тупцював зі своїм військом навколо нього. Ромеї почали
готувати легіони йому в поміч, якої він не просив і якої боявся.
Тому сказав: «Беріть дружи ну преславську!» І вони взяли ту дружи­
ну й повели її на Переяславець. З усіх боків затиснули коромоль-
ників і змусили боярина Цока на колінах просити замирення. Цар
же домагався клятви увірувати в Христа і в його, Борисове, само­
владдя. Бояри присягли і ствердили слово головою свого язич­
ницького царя Вишеслава, яку піднесли йому на срібній тарелі…
Ізток тоді пішов із царем Борисом до стольної Преслави, а
Гордослав повернувся назад. Мав орати свою ниву, сіяти і жати
340 чмІГ), ловити рибу, бондарювати, ростити дітей. Зубожілий рід
і оювія мусив відроджуватись у своїй давній силі. Такий прадав­
нім иокон у полян — старший у роді мав плекати рід. Гордослав не
міг його порушувати, інакше був би проклятий пращурами й бога­
ми — рід зійшов би, щез. А хіба є на світі більша кара для людини,
нк припинити її існування в своїх нащадках?..
Коли повернулася додому Славина, брат її Гордослав був уже
статечним господарем у слободі, перед ним оболонці й подоляни
ишнобливо знімали шапки. Сказав їй:
— Досить, сестро, шукати щастя в чужих краях. Поставимо тобі
нову хату, та й живи на своїй землі.
Радість обпекла Славинине серце. Удома вона. І хата своя буде.
Гут їй усі раді. З братовою поміччю обживеться якось, руки в неї
ще здужають працювати. І Вадима прикличе сюди…
— Дяка тобі, брате, за шану…— Губи Славини тремтіли —
Водим прийде — відробимо родакам за поміч.
Так усе й налагодилось у Славини. Ходила по рідній землі лег­
ко, як по хмарах. Радістю озивалось серце. І тоді вона подумала,
що людині дуже мало потрібно для щастя — просто жити на рідній
іемлі, серед своїх щиросердих і добрих людей, бачити щоденно
псе, до чого звикла.
Ось мисник, який уже й почорнів від часу. На ньому ще мати
її Доброгніва поставила мальовані полумиски — своє віно. Серед
них рожевів маленький ідолець, різьблений з дерева — у висо­
кій шапці з короткими крисами, вуса підковою опущені донизу.
Давній знайомець — покровитель полян, бог Перун. Добрий день і
тобі, кумире наш! А де ж твої вогнисто-золочені кучері? Почорніли
під часу й вони… Славині кланялись з комина печі, з луток, з од-
иірків — Рід і Рожаниці, Лада й Леля, Обереги й Берегині… Вони
дивились і з рушників, витканих ще, може, прабабцями, веселили
II оберігали од злих духів свій дім, свій двір, свій рід…
У хаті Гордослава повно гамору, вереску, галасу. Щасливий
братець у неї! А її Доля на інше прирекла: усе життя поневірятись,
гинятися по світу. Набачилась усякого. І збагнула науку життя.
Тепер має передати її іншим. Найперше — сину своєму. Заради
цього Доля повернула її назад, у Київ. Бо хто ж, як не матір, від­
криє синові правду життя.
А правда ця тяжка. Чим більше днів спливало над оболонськи-
ми левадами, чим більше хвиль відносив Дніпро до теплого моря,
тим більша тривога вселялась у серце Славини. Бентежило те, що
пюди недобре дивились на витязя Буя і ватагу варягів, котрі з усіх
боків обступили старого князя. Від давнішньої мудрості у Тура
лишилось одне бажання: чути, який він превеликий, премудрий і
Преславний.
341 Усі, крім самовладців, знають, що підступний змій старості не­
помітно висотує не тільки силу із тіла й кості людини, а й обертає
її в посміховисько, позбавляючи звичайного глузду. Якщо таке від­
бувається з простолюдином — не біда: сини й онуки заступлять
його, відтіснять слабоумного в запічок. А якщо із керманичем?
Якшо сліпота огорне серце і розум самовладдя? Біда довколишнім.
Біда землі.
Оскольд не наважується силою відтіснити князя-батька, хоча
на його боці право — він державний переємець. Стримує те, що
отець його — державець. Добрий син у князя Тура! А тільки чи
обертається благодаттю для людей і для землі ота його доброта?
Славина наважилась піти до Оскольда. Осінила себе хрестом,
як навчили її колись проповідники-брати, пошепки проказала
свої благання до вседержителя. Вона щиро вірила в його силу,
пам’ятаючи, що з хозарського полону вивів її бог ромейський, що
він багатьох володарів слов’янського світу навчив міцно керму­
вати у своїй землі. То благала тепер його навчити цьому і її сина
Оскольда. Трохи подумавши, вклонилась також ідольцю Перу на,
що стояв у миснику.
Та враз пригадала слова свого святителя: «Іних богів не упоми-
найте, да не чуються їхні імена із уст ваших, бо потрапите в сіті до
них і наш бог вседержитель відверне від вас серце своє…» Казав —
не упоминайте, відмовтесь від своїх богів. Але як не упоминати?
Може, сарі боги полянської землі владніші. Бо скрізь вони, в усьо­
му пребувають — з них-бо витканий світ, цей добрий і водночас
жорстокий білий світ, такий відкритий і такий таємничий для неї.
Для Славини увесь білий світ був вмістилищем добра і зла, іс­
тини й кривди, якою Доля наділяє людей. Отож і молитися усім
добрим силам своєї землі для неї не було гріхом. Який же це гріх
возносити творців і опікунів світу, благати в них милосердя для
власної дитини?
Тож хутенько зібрала в кошик яєць, сиру, кинула окраєць пе-
репечі і подалась до діброви. Раділа зустрічі з рідними місцями.
Ще дівчинкою бігала цими стежинами й протоптами. Ось і той
калиновий кущ, де, як переказують, загинула її мати. Шелеснув їй
навстріч густим листям. Певно, мавка сховалась в гіллі — Славина
сполохала її. Стежина перебігла через дзюркотливий потічок, на
дні якого — ойо-йой! — скільки тих камінців. Либонь, лукавий
Перелесник хотів котрусь мавку знадити камінчиками на намисто.
Клени, статечно спинившись обабіч стежки, роняли додолу золо­
то листу. Бо вже зозуля відлетіла у вирій, понесла з собою ключі,
щоб ними відімкнути двері теплого краю. Туди й летять нині усі
птахи.
Ген-ген простяглися журавлині ключі. Зблискують крилами ле­
бедині стаї. Летять лелечі пари. Навіть, кажуть старі люди, вужі й
342 іддіоччя різне туди повзе на зиму. Скоро поснуть мавки. Ні з ким
Ііуде бавитися Перелеснику — сяде у скелі й жбурлятиме, зло­
ті ивець, камінням у кожного, хто посміє до нього наблизитись.
ГІльки берегинь боїться сей облесник. Берегині не сплять ні во­
сени, ні взимку, їм треба не око милувати людське, а берегти їхні
цім нища й добра, їхніх дітей і худобу. Завжди заклопотані, завжди
її турботах за рід людський — їм не до ігрищ…
Славина ішла дібровою й поринала у призабутий, але враз ожи-
ііи й в її душі світ. Незчулася, як він владно полонив усе єство,
напоював хмільним трунком дитинства і юності, що тепер видава-
пися таємничою казкою. Під м’якими підошвами нових постільців
тріщало трухляве гілляччя, вгинався мох. Славина йшла до озера
свого дитинства, яке часто ввижалося їй у чужих краях.
На його берегах закінчилась її короткочасна юність. Там упер­
ше побачила князя Тура. Оченята дівчинки тоді спалахнули за­
хватом: вона вперше бачила могутнього володаря полянської зем­
лі; він міцно сидить у сідлі, натягує тугу тятиву… Куди ж цілить?
Перевела погляд у напрямку стріли, побачила: молода олениця з
білою зіркою на лобі сумирно визбирувала м’якими губами зелені
стеблини. Серце дівчинки облилось кров’ю. Незчулася, як опини­
лась перед князем, широко розкрила руки:
— Не вбивай!..
Тур від несподіванки здригнувся, опустив лук на коліно.
Дивився на дівча, на її округлені з переляку й рішучості очі, на
розметане по плечах біляве волосся, на випнуті під сорочкою го­
стрі груденята, на широко розставлені ноги й руки — всім тілом
своїм вона загороджувала шлях смерті.
— Ти хто? Мавка?
— Я? — їй враз стало смішно. Як це вона може бути мавкою,
коли вона — просто собі Славина! — Я Славина! Бусла-рибаря до­
чка. Онука Соловія.
Тоді князь іще не знав її великого роду. А коли Славину приве­
ли у двір яко челядницю, велів залишити її у покої при Лупкині…
Скільки літ спливло відтоді — важко й пригадати. Либонь,
Оскольду вже за тридцять. Про себе не знає, чи вона стара вже,
чи ще молода: душа лишилась такою ж ніжною і палкою. Тільки,
може, ще палкішою й жагучішою стала. А мислі!.. Скільки їх сну­
ється в її голові! Скільки перетолочено, перетовчено їх!.. Та що з
того — собі не додалось нічого, хоча, може, людям знадобиться
якась її порада. Хоч би й Оскольдові. Де ж таки видно, щоб волос­
тель пустив у свою землю чужаків-варягів і дозволив їм кермувати
усім, прикриваючись іменем старого князя?..
Ось і Оскольд, її син. Наче він, і наче не він. Темноволосий,
синьоокий, лицем світлий, чоло вже щедро поборознене зморшка­
343 ми. Так і хотілося торкнути їх пальцями й розправити, розгладити.
Бо хіба ж мати може повірити, що її дитя, її чадо уже підставило
плечі важким рокам і головою сягає високого неба! Від того й ран­
ня сивина у скронях. Від того й настороженість у прозористо-синіх
очах. І навіть пшеничні вуса настовбурчились.
Мимохіть спливло обличчя Ростислава Моравського. Щось
було в них спільне — ота кремезність в статурі й ота сторожкість
в погляді. Ростислав! Якби Оскольд знав про нього! Як він міцно
восхопив кормило владарювання у своїй землі, як міцнив свою
державу і силою меча, і силою слова, і силою єдиності духу народ­
ного, що його так підняли слов’янські проповідники. І в Болгарії
цар Борис ще перед Ростиславом міцнив свою владу силою слова
і силою духу й віри. Через те народ і підпер своїх самовладців.
Об’єднався довкола них…
Славина говорила про все це Оскольду. Він тільки посміхався,
недовірливо хитав головою. Об’єднати довкола себе всі племена
слов’янські? І навіть деревлян прив’язати до Києва? Це неможлива
річ. Клятий Ніскиня тільки й видивляється, аби при добрій нагоді
вискочити на Княжу гору!
,— А люди прості, сину? Хай би вони підперли тебе своєю во­
лею. Тоді будеш сильним — і перед своїми, і перед чужими воро­
гами. Варяги — чужаки: поб’ють, пограбують і деревлян і полян.
Народ зненавидить тебе, що користаєш їхньою поміччю. Чужими
руками у своїй землі слави не здобудеш.
— А християнська віра — яка вона? — допитується Оскольд, і
якась нерішучість чи сумнів визирає з-під його темних вій.
— Вона каже, сину: хилися єдиному богові і єдиному госпо­
дарю. Тоді будеш праведним. Після смерті житимеш у раю. А як
ні — у пекло потрапиш на віки вічні. Амінь.— Славина рішуче
перехрестилась.
— У рай? Так усі ж захочуть у той рай! — засміявся Оскольд.
— Усі, Оскольде. Тому всі й будуть слухати єдиного свого во­
лостеля і єдиного бога.
— А наші боги? А Перун? Розгнівається…— чи то роздумує, чи
сумнівається Оскольд. Бо сам тепер собі дивувався: колись у по­
лоні прихилявся до ромеїв-бранців і шанував їхнього бога. Тепер,
у своїй землі, сумнівався в його силі.
Задумалась і Славина. Затим рішуче глянула на Оскольда:
— Нехай і наші будуть. Ми до них звикли. І вони не забувають
нас…
Оскольд звівся з лавиці, почав розмірено ступати по гридниці.
Тихо поскрипували під його кроками мостини. Ніби зітхала від
якогось тягаря чи сумнівів жива душа.
— А простії люди захочуть брати собі нового бога?
344 — У рай, сину, всі захочуть. На грішній землі простим людям
жити часом гірше, ніж у пеклі. Хоч надія буде на той світ. Тільки
се потрібно оповісти людям їхнім словом…
Оскольд дивиться кудись у далечину. Славина боїться якимось
пспевним порухом сполошити його видіння. Що бачить він? Що
прозріває його погляд?
— А батько? — він з острахом дивиться на матір,— Що я? Не
владний князь… Сам нічого не можу вдіяти. Та коли й почну, він
проти мене варягів кине. Мушу коритись нині не тільки батькові,
нле і його осторожникам.
Оскольд знову сідає на лавицю, упирається долонями в коліна
й відводить погляд убік.
Славина розуміє його скруту. Все по правді робить її Оскольд.
Яко син. Але він — державець усе ж. Он цар Борис, чи Ростислав,
чи Святополк — ніхто з них не озирався на кревняків. Коли тре­
ба було, піднімали меч і проти них. А бог їм прощав, бо вони
утверджували себе во благо свого народу. І Окольду простились
би гріхи… Подумала і сахнулась: ніби хоче штовхнути сина проти
отця. Прости й помилуй, господи, її, грішницю! Не для власної ж
користі дбає — заради всієї землі полянської.
Поспішливо хрестилась й відступала до дверей. Розуміла, як
важко Оскольдові тримати в руках державне кермо. Опинився
під важкою рукою старого князя… Під мечем Буя і його варягів.
Вона ступила до порога, прочинила двері. І тут її наздогнав голос
Оскольда:
— Зачекай, мамо. Хочу тобі сказати…— Серце у Славини за­
вмерло: не пам’ятає, коли її він називав матір’ю… Потяглася до
нього, побачила в очах тривогу.— Хочу йти війною на Ніскиню.—
Сказав, і дрібні росини поту висіялись на чолі.
— Пощо так? — збентежилась,— Пощо війною?
— Не хоче віддати мені в жони своєї дочки Ярки.
— Не віддає?..— дивується Славина.— Дівку треба віддавати,
коли сватають. Та ще й князеві…— мовила так, ніби це перед нею
стояв сам Ніскиня.
— Каже, заручив із полоцьким князем. Насправді ж боїться, що
землі його до себе пригорну. Але я й так їх заберу. Хоч з Яркою,
хоч без неї!
Славина усміхнулась — не такий він уже й безвольний держа­
вець! Йому ж сказала:
— Не треба йти війною, сину. Мудрість завжди ходить мирни­
ми путями. Треба умовити Ніскиню. А як ні — умикни дівицю. За
обичаєм нашим.
— Ніскиня піде війною і підніме полочан та ще й смолян, які
її соуззі з ними.
345 — Пошли Буя з варягами проти них. Ярку — сам бери.
— Батько-князь не дає Буя і варягів.
— Я умовлю його! — Славина рішуче трусонула головою, аж за­
дзвеніли срібні підвіски на її начільнику поверх білого шовкового
убруса…
Коли вона переступила поріг сіней, із двору почувся пронизли­
вий жіночий крик. Славина шарпонулась назад. Оскольд зірвав зі
стіни свій меч з опояссям, вибіг на подвір’я.
Тут кипіла якась колотнеча. Буєві вої тягли когось за ноги й
за руки, когось штовхали, ще когось вели до воріт. Буй незрушно
стояв на порозі ґанку, що вів у покої старого князя, широко роз­
ставивши дебелі ноги. З його плечей звисало соболине корзно.
Зовсім облисіла голова ніби тонула в шумовинні рудої бороди, що
починалась аж під очима. Збайдужілим поглядом він дивився ку­
дись у другий кінець двору, де верещав, а потім раптово затих
жіночий голос.
Оскольд кинувся до Буя.
— Що сталося? Чому вої бешкетують?
Буй мовчки перевів погляд на молодого князя. Очі його звузи­
лись, стали мовби дві щілини.
— Вони чинять справедливий суд, княже,— мляво відказав,—
Хозар забрали, одвічних ворогів твоїх. І моїх.
— Яких це хозар? Тут лише челядь!
— Лупкиня тримала в себе багато челяді. Навіщо їй стільки
своїх людей тримати при собі?
— А батько-князь? — Оскольд не міг збагнути, що то було: ви­
тівка варяга чи наказ Тура. Але Буй одвернувся мовчки, ніби й не
розчув, про що питає Оскольд.
— Вони забрали княгиню! Лупкиню забрали! — вигукувала ко­
трась із жінок.
Оскольд насупився. Жорстко ворухнулись його пшеничні вуса.
Важко поклав руку на руків’я меча:
— Свавілля чиниш, варяжине… Поверни княгиню!
Буй і собі поклав руку на меча.
— Пізно. Лупкиню віддадуть у жертву Тору.
Ніби блискавкою ударило Оскольда. Вихопив меч, замахнувся
на Буя, але той в одну мить вибив його із князевих рук.
Кияни добре знали, що Один і Тор — то свейські та урманські
боги і що вони в жертву беруть лише людську кров… Але ж —
Лупкиня з роду хозарських царів! Смерть її — ганьба для княжого
дому. І привід для нападу хозар.
— Не твоє се діло, княже,— прохрипів Буй.— Не того захи­
щаєш! Я заприсягся відплатити хозарам за наругу наді мною. І я
відплатив!
346 — Ціною нашої волі?..— Оскольд смикнувся до меча.
— Оскольде, відійди, сину,— стримано, але рішуче сказала
( лавина,— Так, певно, судили їй боги…
— Але ж це війна з хозарами, мамо. І в такий час!
Славина міцно стиснула уста, що аж од кутиків їх пролягли
і мибокі зморшки. Обличчя її від того стало суворим і рішучим.
Було від чого Оскольдові впадати у розпач! Душа його розрива­
лась на частки, безліч думок пробігало в, голові, безліч болю роз­
дирало його серце. Хотів би зараз убити цього жорстокого варяга!
І’адий був і позбавитись Лупкині — тієї чорної підступної тіні у
княжому дворі. Але що вчинити найперше? Як бути з батьком-
князем?..
Він озирався, виважував, хитався. І не міг ступити на свою
гиерду стежку. Як свого часу те умів робити Тур, котрий уславив
себе тим, що не тільки знав, чого хотів, а й твердою рукою вершив
державні і свої власні справи. Зрештою, як Бусл-воєвода, що йшов
несхитно своєю стезею — проти роду, проти своїх кревних пішов.
Бо вірував у свою справу. А він, Оскольд, чого вагається?
Звичайно, мусить оглядатись на батька свого, князя Тура, від
якого уже лишилось тільки висохле тіло та ще слава, що сягну­
ла високо і далеко. Саме ота слава і є найбільшим ворогом мо­
лодого київського князя. Спробуй замахнутись на неї, як умить
посиплються прокляття всього народу твого. Хто ж повірить,
що в колишньої слави Турової хробаки давно сточили нутрощі?
Торкни — й розсиплеться в порох. Засипле і його, молодого князя,
і його наміри добрі. А чужинці, що чатують на здобич, одразу пе­
регризуть горло йому й приберуть до рук як благодатьство народу,
так і правило землі. Ні, він зараз не здатен на подвиг. Чекатиме
слушного часу…
Та, мабуть, і чекати лишилось недовго. Але зараз уже мусить
шукати нових шляхів, якщо хоче взяти міцно владу в свої руки.
Мати радить звернутись до ромейського бога. Може, так і потрібно
зробити. Та чи піде за ним люд? Хоча б бояри. Чи станеться так,
як у царя Бориса, в Болгарії?..
Сумніви, сумніви роз’їдали Оскольдову впевненість у собі. Він
шукав для себе хоч якоїсь тверді, на яку міг би спертись. Потрібна
була хоч якась перемога, хоч якийсь успіх…
Людина відчуває той рубіж свого життя, коли вже не може зді­
йнятися вище досягнутого ні помислом своїм, ні діянням. Гордий
правитель скіфів, молодий полянський князь Оскольд чув, що
настав час вирішувати, як бути далі — лишатися бездіяльним чи
напружити усі сили для того, що зобов’язаний зробити. Старість
висотувала останні сили князя Тура, йому ж бо — під дев’яносто
347 літ. Варяги на чолі з витязем Буєм щільніше обступали старого
князя — не підпускали до нього нікого, навіть Оскольда.
Через те чув себе так, ніби стояв не на землі, а на човні, якого
несла потужна хвиля дніпрова і спинити якого зовсім не міг, бо
не мав весла. Часто його охоплював розпач, потрібно було або за­
бирати остаточно кермо землі у свої руки, що означало порушення
старого покону і волі свого отця, або шанувати покони роду й тим
потурати чужакам-пройдисвітам, котрі обсіли княжий стіл.
Наважитись на щось певне не стачало духу. Тому ладен був шу­
бовснути у воду, покинути свій хиткий човник й уплав прибитись
до будь-якого берега. Та коли розмірковував далі, бачив, що уже
звик дивитись на свій човен як на рідне гніздище; шкода було його
покидати напризволяще. А ще більше шкода було зрікатися керма
землі полянської, бо відчував, що не на добро вив’юнюються до­
вкола старого князя находники-варяги.
Он уже її бояри київські попіднімали голови; перегризлися між
собою за погости в Боярщині та на Пороссі. Прийшли до Тура,
аби розмирив. А Буй владно загородив поріг князевих палат своїм
списом, бояр вигнав, а погости забрав собі. Кинулись бояри тоді
до Оскольда. А що він міг вдіяти? Князь Оскольд не чувся на
силі.
Тоді боярин Родослав побіг до Коростеня, знайшов прихисток
у Ніскині, на якого з надією позирають й інші київські велеможці.
От і чекай деревлянських ратей під Княжою горою!..
А тут буйства варягів нові біди накликують. Убили Лупкиню.
Ось-ось про це довідаються хозари. Кращого приводу для навали
їм не придумати!
І знову думи снували в Оскольдовій голові. Згадував материну
раду. Таки потрібно йому наважитись, щоб люди прості підперли
його своїм розумінням і силою своєю — мав показати владу перед
коромольниками і перед сторонськими зазіхателями. Як те зро­
били цар Борис у Болгарії і Ростислав у Моравії. Як свого часу
зробили ромейські імператори. Найперше треба забрати дочку
Ніскині — Ярину. Вона народить йому нащадка, який успадкує і
деревлянську і полянську землі. Так миром поєднаються два давно
ворогуючих князівства.
Після того, як загинув Вишеслав, Оскольдова жона-болгарка
покинула Київ, повернулась додому. Ярка ж мала подарувати йому
сина, який пригасить зазіхання деревлян. А там настане черга
Полоцька і Смоленська.
Велике плем’я полоцьких і смоленських кривичів нависає над
торговим шляхом, що йде з полунощних морів Дніпром у Руське
море. Знову вони перетнули дорогу до Новгорода — звідти не
йдуть до Києва лодії, не надходять гривни. Чи не запродався варя-
348 цім новгородський посадник Ольг? А може, вони прибрали його
по своїх рук, як і Тура київського?..
Оскодьд має розчистити шлях до Новгорода…
Ходив збурений по гридниці, стискував кулаки. Чув — його час
настав. Він мусить багато що зробити. І зробить. Вірить у це!
Спинився раптово біля дверей, відкинув багряницю, яку привіз
колись із Царгорода, і потяг за ланцюжок, що звисав при одвірку.
Десь за дверима дзенькнуло. Хтось там затупав ногами. На порозі
постав білявий хлопак у білій довгій сорочці, у полотняних ногавках.
Отаким, певно, був і він, Оскольд, коли вперше переступив поріг цієї
гридниці. Тоді й гадки не мав, що настане час, коли у цій гридниці
його хитатимуть сумніви й вагання, що він тут вибиратиме у муках
свою останню стежку в житті. 1 вибрав не легшу, а найтяжчу стезю! І
коли б по хвилі після цього вибору він запитав себе, чи не жалкує, то
уже твердо відповів би: іного не дано! Усі ті хитання й боріння душі
відгранили в його душі рішучість, і тепер він бачить, що іде дорогою,
яку визначила йому Доля.
Отрок терпляче пронизує свого князя поглядом, ладен щомиті
зірватися на біг і виконувати його волю. Це Звірко, син якогось
оболонського бондаря, котрого змалечку віддали в челядники за­
робляти кусень хліба. Звірко, як і всі кияни, вважає, що Оскольд —
свій князь, адже оболонський, з простолюдинів, як і він сам, життя
його змалечку було тяжким — як і в усякого роба, та ще й бран­
ця. І тому серце хлопцеве тріпоче в готовності прислужити своєму
князеві… Доброго отрока знайшов йому воєвода Бусл!
Довкола Оскольда все більше з’являється відданих йому, терп­
лячих, розумних простолюдинів. Та й воєвода Бусл, той самий
Кривоок, давно жде, щоб Оскольд підняв меч супроти Буя. А як
бояри київські? Що думають вони? Оскольд боїться їх і не наважу­
ються наблизити до себе.
— Клич Гордослава-огнишанина, хлопче. І всіх бояр клич.
— Угу! — Звірко тільки п’ятами блиснув.
Оскольд розмірковував: справді, бояр не обійти, та вони й самі
вже піднімають голос проти чужинців, що обібрали їх…
Гордослава пошле до Преслави. Він ще не забув туди шляху.
Попросить у царя Бориса священиків. Нова віра! Може, й справ­
ді єдина віра в єдиного бога зцементує навколо Києва племена
слов’янської мови, які він має намір зібрати під свою руку.
А до Коростеня пошле таємну сольбу. До Ярки! Він викраде її,
за поконом слов’янським. Слово своє дала йому Ярка вірне… Але
хто зможе проникнути в палати Ніскині?
Схопивши голову обома руками, заходив по мостинах.
Коростень — град кам’яний. Мурованих стін князевого терема
мечем не розрубати. Тут потрібно діяти хитрістю. Може, навіть
349 золотом. Л може, мати його, Славина, щось придумає?.. Ось хто
туди піде!
Ох, Ярко! Як він думає про тебе усі ці дні. Думає, що й очі ти
вже виплакала за ним. А може, ти десь уже у пущі, за Двіною, у
глухому теремі старого Ізяслава. Мовлять, полоцький князь єдна­
ється з Ольгом-новгородським та Рюриком. І сей Рюрик вділив
йому своїх воїв на підтримку. Старий князь і в Полоцьку хоче
підперти свою неміч чужим мечем!.. Доведеться Оскольдові ви­
бивати той чужинський меч із рук підступного змія варязького… І
вибивати варязьким же мечем.
З такими думами Оскольд зайшов до батька. Старий князь ди­
вився на нього підсліпуватими очима. Був у звичайній полотняній
сорочці з вишитою мережкою, не підперезаний. Сидів на неза-
стеленому ложі, перебирав руками жмут стріл — довші відкладав в
один бік, коротші — в другий. Погляд його каламутних очей враз
прояснів — упізнав сина. Посміхнувся, щось живе зблиснуло в
згаслих зіницях, перестрибнуло з одного ока в друге і тут же зни­
кло під тьмявою паволокою. Обличчя старого князя перекосила
гримаса. Усе старече єство його пашіло ненавистю. Авжеж, люди­
на безсила перед своєю старістю й вичерпністю!..
Оскольдове серце стиснулось від жалю, від усвідомлення люд­
ської кінечності і свого безсилля чимось зарадити. Від споглядання
жалюгідності владного державця, який для всього люду стоїть так
високо й недосяжно, що аж тьмариться в голові. Через те більшос­
ті здається, що й душа владця така ж висока. Ніхто не думає, що в
душі великої людини можуть жити в сусідстві як безмір величі, так
і безмір низькості і що лише мудрість зменшує безодню між цими
протилежностями.
Та мудрість не кожному одягає на голову свій вінець. Найпаче
ж — самовладцям, у яких не вистачає розуму й мужності вчасно
поступитися місцем тому, хто має здоровий глузд і силу. Його ві-
тець свого часу мав і силу, і волю, і розум. А зараз? Який з нього
волостель? Він — жертва старості і жертва Буєвих здирців. То чого
ж ти стоїш, Оскольде, у задумі? Здіймай свій меч і жени геть із
своєї землі чужаків! Заради цього і прийшов до батька.
— Отче… треба йти в похід. Як не підемо, біда землі полянській
буде!
— У похід? — стрепенувся старий князь,— У похід! — Очі його
спалахнули. Мабуть, десь у глибинах мозку зринув спогад про по­
линові запахи степів, прохолоду дібров, іржання коней, зринули в
пам’яті вогнища великого ратного стану…
Старий князь звівся на ноги, заходився взуватись. Не питав,
проти кого цей похід. Хапливо збирався, ніби боявся запізнитись у
свій останній похід…
Але ж як витязь Буй? Чи захоче йти зі своєю дружиною? Чи
350 миніться в Києві? Оскольд давно вже здогадався, що під важким
черепом урманського витязя Буя сукалася міцна нитка для сітей на
к ничівську владу в Києві. Недарма стільки літ він прослужив у роме-
III. наставляв своє вухо на розмови у бібліотеці Фотія; вигострював
мгч’ у далекому Табаристані та в Хозарії… Багато чого відав Буй,
(шгато що вмів. І добре знав, як добути не тільки золото, а й владу.
— Отець, вели Бую іти з нами в похід.
— Велю,— бездумно погодився Тур. Та Оскольд був упевне-
Ііий, що Буй не піде з ними. Лишиться тут, у Києві. І його охопив
і грах… Страх за Київ, за беззахисних киян, яких він кидав на­
призволяще. І тоді він рішуче ступив до стіни, де висіло батькове
оноясся з мечем, і мовчки стягнув його з гака. Так само рішуче
II мовчки вийшов з хоромини і майже бігцем подався до стайні.
Його конюший здалека відчув, що князеві потрібен кінь, метнувся
по стайні, і, доки Оскольд дійшов сюди, сивий кінь Соколець уже
був під сідлом.
Оскольд вставив ногу в золоте стремено й легко злетів на коня.
Поряд поспішливо сідлали своїх коней його гриді.
Тільки вийшли вони за ворота, як услід за ними вимчав і во­
евода Бусл. Сивий, дужий в плечах, він все ще вправно сидів у
сідлі, однією рукою притискував до боку важкий меч, другою —
натягував повід.
Воєвода під’їхав до Оскольда, націлив у нього своє єдине око,
мовби хотів розгадати його задум.
— Що скажеш, Скалку? — звернувся так, як в пору його отро­
цтва. Від цього тепло огорнуло душу Оскольда.— Куди повертаєш
свій меч? Супроти кого?
— Супроти варягів…— глухо кинув Оскольд, ніби ще боявся
собі в цьому зізнатись.
— Давно час!..— Око воєводи радісно зблиснуло,— Але з ким
ідеш? Оце і всі твої вої?
— Підніму на стань чорних людій, воєводо.
— Слушно, княже! Але — затям! — народьство легше підняти,
ніж потім заспокоїти,— Воєвода повчально підняв угору вказів­
ний палець. І раптом лякливо озирнувся. Певно, пригадав пожежу,
смерть баби Красички і боярині Велички…
— їдьмо на торговище. Тамо увесь люд київський. Тамо йраду
будемо держати,— сказав Оскольд.
— Раду? — скривився Бусл і суворо наставив на нього своє
кругле око.— Народові — затям! — потрібна не твоя балачка, а твій
наказ, що і як треба розумно робити.— Бусл був чомусь сердитий.
Може, через те, що знав, яким іноді буває народне віче.
— Гаразд, воєводо, ти це краще за мене знаєш. Тобі й слово
мовити до людей. Хай беруть мечі — виженемо варягів із Києва.
351 Воєвода згідливо кивнув головою, покликав до себе соцького,
наказав:
— Біжи на княжий двір, бери всю дружину — старшу і молод­
шу. І бояр київських клич! Будемо гнати варягів.
Гриді напружено прислухались до слів воєводи. Очі у них ніби
косують убік, руки стримують нетерпеливих коней, а вуха ловлять
кожне слово. На обличчях — ані тіні зацікавлення. Але в енергій­
них рухах їхніх рук, у розпрямлених плечах і притиснутих до кін­
ських боків стременах — прагнення негайно кинутись у бойовище,
аби скинути з Києва чужинські сіті.
Спустились крутим узвозом на Поділ. Виїхали до торговища —
стали скраю.
Шумувало й вирувало велелюддя на березі ріки Почайни, біля
старого Велесового капища. Вивищувались купи рум’яних, круто­
боких горщиків, макітр, глечиків, мисок і полумисків. Над гора­
ми цих дзвінких посудин хазяйнує плечистий смаглолиций муж із
густою шапкою темно-русого волосся. То старійшина гончарного
кінця з роду відомого подільського гончаря Бестужів.
Поряд беруть початок нескінченні ряди бондарських виробів —
білобоких кадубів і кадібок, бочоночків, бочок, діж, діжечок і ряж,
цебриків, поставців, кірців і ше якихось посудин, без яких не обі­
йтися в домашньому господарстві. За ними — ряди кожум’яцьких
виробів. Ще далі — ткацькі дива: білосніжні лляні полотна, смугасті
верети, рядна… Кількома рядами стоять звіролови піднявши на жер­
динах сріблисті хутра чорних лисиць, соболів, куниць, рисі, ведмедів,
оленів… А вже стільки того борошна різного, меду, риби, яловичини,
овець, кіз, корів, коней, скільки тих лодій, сітей, возів, верстатів.
Будь-що можна придбати на цьому торжищі, навіть різні дива за­
морські у ятках сторонських купців продаються — коралі, бархоти,
брачини, оловири, тонкі сріблисті паволоки, пахноти й ласощі…
Прибульців із Княжої гори помітили відразу ж.
— Князь… Князь…— шелестіло довкола, ніби хвиля гойднулась
од невидимого вітру.
— Людії! — виїхав уперед тисяцький Бусл і підняв угору бун­
чук. Кияни спинялись хто де був, здивовано прислухались до його
слів,— Люди! — розмахував бунчуком воєвода, повертаючи коня в
усі боки,— Князеве повеління передаю. Беріть мечі й списи, ста­
немо супроти варягів-находників!
— Еге, у нас не питали, коли їх сюди принаджували…
— Давно по них плаче Дніпро-батечко!.. Загостювались за­
йди!..
— Людії! — волав до гомінливого натовпу Бусл,— Князі йдуть
у похід. На кривичів, бо одпали од Києва! З варягами єднаються.
Варяги й тут господарюють! Виб’ють вас усіх і полонять!..
352 — Іще киян ніхто не полонив! Ге, сказав! — гукнув Бестуж від
цілої гори своїх горшків.
— Ондечки й варяги сунуть! — пролунав чийсь пронизливий
і олое над торговищем.— Тікайте! Знову будуть рабувати!
— Не дамо! — гукнув воєвода Бусл і погрозливо замахав бунчу­
ком,— Гей, дружино, ставай до бою!
Оскольд захоплено дивився на Бусла. Ось де він розкрилюєть-
ги! Відважець! Палкий! Рішучий! Ось коли вихлюпує з його душі
сила, яка здатна вести за собою людей.
– Гей!.. Дружино!..— підхопив і Оскольд войовничий оклич
Ьусла-воєводи.
Його ратники витягли мечі з лагалищ. А в цей час крутим по­
дільським узвозом сунула донизу вся Буєва дружина. Чи зачула
щось недобре, чи хтось вказав на небезпеку, чи просто хотіла знову
Поживитись за рахунок киян. Буй зупинився на віддалі, виставив
перед себе меч. Так само зробили і його старійшини, а вої варязькі
кинулись до торгових рядів. Мечами зривали пухнастих шкурок з
гаків, запихали їх у шкіряні й тягли до свого ватага.
Купчини й звіролови враз здійняли лемент, виривали своє до­
бро із рук грабіжників, виламували жердини її киї з огорож і дуба­
сили злодіїв. їм на підмогу кинулись купчини з сусідніх рядів. На
торговищі враз зчинилась небачена бійка.
Добратися туди князевим дружинникам не було змоги. Тоді
Бусл-воєвода з двома гридями під’їхав до Буя і його старійшин.
Нони стояли незрушно, широко розставивши ноги в червоних ро-
мейських чоботях, спирались на списи, як на гирлиги. На Бусла-
ноєводу ніхто й оком не повів.
— Віддай людям їхнє добро. Пощо купчин наших грабуєш?
Забери своїх злодіюг!
Буй тільки повів плечем, на якому гойднулось соболине корз-
но. Ніби відганяв набридлого гедзя. Його старійшини — в броньо­
вих сорочках і ногавках — щільніше зімкнулись у залізну шерегу.
Погрозливо ворухнулись їхні списи.
— Славні вої! Не дамо грабувати київських купчин! — повер­
нувся Бусл до своїх осторожників. Ті зіскочили з коней, підбігли до
варягів, вирвали у них міхи й потягли до своїх яток. Буєві дружин­
ники тільки роти пороззявляли. Якусь мить отетеріло дивились, як
щойно відібране у киян добро раптом вислизнуло з їхніх рук.
Обличчя Буя потемніло. Глибокі очиці під важким надбрів’ям
наливались важкістю. Повільно, ніби нехотя, він підняв руку, мов­
би давав знак усьому завмерти. Тої ж миті кілька його охоронців
підбігли до Бусла ззаду і з розгону вдарили йому в спину списами.
Він тільки підстрибнув у стременах, наче хотів щось крикнути,
але голос його заклекотав по-лелечому в грудях, і єдине око ви-
23 Зам. 345
353 рячилось та так і заскляніло. Кінь його рвонув уперед, і понісся
вулицею…
— Убили воєводу! Убили!..— крикнув хтось із гридей.
Оскольд рішуче обступив своєю дружиною варягів.
— Беріть їх в мечі! — різко гукнув до своїх дружинників і пер­
шим опустив меч на одного з тих, хто ще не встиг витягти свого
списа із тіла Бусла-воєводи. Вся його дружина кинулась на Буя… |
А на торговищі кияни уже кіллям добивали грабіжників. Коли
сонце сідало за обрій, востаннє оглянуло притишений, втомлений
град на кручах Дніпра,— жодного варяга-грабіжника уже не було
на київській землі.
Полегшено зітхала у вечірній прохолоді торгова площа.
Розгромлені, розтрощені ларі й торгові лавки перетворились у руї­
ни. Хтось підпалив їх, і вже високі язики полум’я шугали у прозоре
бузкове надвечір’я.
Князеві дружинники, що подекуди лишались іще тут, стягували
до вогнищ тіла забитих варягів. Священний вогонь Перуна воз­
носив їхні жадібні, ненаситні душі у царство Пека, в його темні,
залиті киплячою смолою, підземелля.
Потім взяли тіло Бусла, поклали на білу попону й пішли до
гирла Либеді. У березі мовчки розпалили вогнище й поклали в
нього захололе тіло старого воєводи, аби Перун возніс його бен­
тежну й грішну душу у Вирай, де його судитимуть боги за вчинки
на землі — добрі і злі.
Славина ішла до Ярки. Ішла й думала про те, що деревлянська
князівна, яка полюбила її сина, має бути доброю і мудрою. І що
Оскольд буде із нею, нарешті, щасливий. Бо його болгариня після
смерті сина Вишеслава немов оніміла, згасла в ній душа, скаламу­
тився розум. Добре, шо пішла назад, у Болгарію.
А ще, думала Славина, Ярина має принести щастя і всій зем­
лі полянській. Вона примирить лупоокого Ніскиню з київськими
князями. Великі князівства мирно з’єднаються під рукою єдиного
володаря київського столу. Бо ж Ніскиня старий уже, а нащадки
його, мовлять, недолугі… Добрий посаг у князівни Ярки!
Через те й казиться Ніскиня — не хоче поступитись Києву.
Він знає, що коли Ярина дістанеться Оскольду*, то хоч-не-хоч, а
деревляни стануть соузниками полян і Києва. Коли ж віддати Ярку
старому Ізяславу в Полоцьк, то Київ буде оточений з трьох сто­
рін його суперниками — полочанами, смольнянами і деревляна­
ми. Тоді Києву нелегко буде зірвати з своєї шиї їхній зашморг! О,
сину, на твою голову все життя важить як не хозарський меч, то
мечі сусідніх слов’янських володарів.