У Славини аж кінчики пальців холонуть. Важче гупає серце.
354 Вона спиняється, озирає довкілля. Забачила зубчасті вежі стольно-
іо деревдянського града Іскоростеня.
За спиною лишились темні прохолодні пущі деревлянської зем­
ні, тихоплинні зелені ріки. По Прип’яті вона лодією піднялася до
річки Уж, на якій стоїть Іскоростень. Веслярі — оболонські рибарі-
Ґіраги Держко, Смілян, Микула і Сила Олельковичі — доправи­
ли її майже до стін стольного града. Добрі веслярі у неї! Дужани
такі, що не те що лодію, а й цілий корабель перенесуть на плечах.
Світлочубі, синьоокі, рудовусі й мовчазні. Кращих помічників у
такій сольбі годі шукати! Зараз вони відпочивають, доки Славина
не повернеться. А вона поспішає.
Хвилюється, що аж терпне тіло. Що, як не побачить Ярини? Її
може не бути в граді. А що, як вона передумала й відступилась од
слова, яке дала Оскольду…
Скільки тих думок плутається в її голові! Славина не може їм
дати ради. Тільки душу гнобить ними. А коли душа пригноблена,
людина не здатна діяти рішуче. Славина зійшла на обочину до­
роги, сіла на м’яку теплу траву, роззирнулась. Ген-ген справа, на
зеленому килимі лугу біліють три берези. Схилились над землею,
шепочуться про щось з вітром. Хмарки над ними пливуть золотис­
ті. І соколи шугають у високості. Полудень.
Повз неї тягнуться вози до іскоростенських воріт, що он видні­
ють звідси із двома вежицями по сторонах. На широкому лузі, який
перетинає ця торована дорога, пасуться табуни коней, стада корів,
отари овець. Багаті угіддя, сита худобина в деревдянського князя! У
несходимих пущах стада вепрів, табуни єленів і турів, повно усякого
звіра хутряного, бобрових гонів. На осонцених галявинах — борті.
Багато й спокійно живуть деревляни за спинами полянськими. Зі
Степом не воюють. Не знають, що таке хозарський меч.
Ніскиня жадає сісти на київських горах. А чи знає, що, коли
б те сталося, він змушений буде покласти на свої плечі великий і
тяжкий обов’язок — боронити не тільки себе, а й сусідів, що під­
пирають полян із заходу і півночі? Далебі, Ніскиня не знає цього, а
коли знав би, то не рвався б отак на київський стіл, не штурхав би
нотай ножем у спину Києвичам! Давно вже ні з ким не воює, ситіє
в достатку та заздрісним оком зиркає за Ірпінь, на Київ… Скудний
розум у Ніскині!
Коли наблизилась до воріт, потрапила у людський вир. Не зра­
зу втямила, що тут, під градом, гомонить і клекоче торговище.
Живуть безпечно, не бояться ніякої напасті, навіть торгують ціло­
денно ось так, за валами града. Ніхто її не перепинив, не спитав,
куди й звідки прошкує ця висока втомлена жінка з насунутим май­
же на очі білим шовковим убрусом. Іде собі молодиця з торбою за
плечима, як багато інших людей, то й нехай собі іде.
355 Сторожа не показується на вежах воріт. Безпека! Та й те ска­
зати, Славина ніколи не чула, щоб на деревлян хтось та нападав.
Поляни сидять за річкою Ірпінь, більше, як за двадцять поприщ.
Але їм не до нападів — то пильнують Степ, то відбиваються від
хозар чи булгар, угрів чи печенігів, а нині й варягів мусять стерег­
тися. Деревлянську землю обсіли також бужани, дуліби, волиняни,
дреговичі. То все мирні сусіди, слов’яни-кревняки. Та й деревляни
від них нічого не жадають.
Зате Київ не дає їм супокою — був же колись їхнім порубіжним
городком, а тепер так звеличився, що весь світ дізнався про нього!
Саме це найбільше й пече Ніскиню. Заздрісні очі має деревлян-
ський князь! Краще б свою землю розбудовував. Та ба — на чужу
красу і велич зазіхає… Розсердилась Славина і вже рішуче труснула
головою.
Ступала впевнено по кам’яних і дерев’яних мостинах
Іскоростеня, що вели до княжих палат. їх було видно ще здаля;
Стояли на кам’янистому узвишші, посеред боярських теремів — у
два вікна, на підклітях.
Княжий палац був дерев’яний, потемнілі стіни його свідчили
про давність, а високі різьблені вежі по чотирьох кутах — про силу
й багатство його володарів. Неподалік від нього жебоніла, пере­
валюючись через каміння, світла й чиста вода річки Уж. Подвір’я
княжого терема обнесене високою огорожею із жердин, щільно
поставлених сторчма, устелене дерев’яними мостинами, по яких
сновигали челядини. І знову — ніде ніякої сторожі.
Славина, не затримуючись, зайшла у двір, проминула меду-
ші й онбари, обігнула терем і зупинилась коло чорного ходу. Тут
були одні двері з ганком, а поблизу ще одні двері, уже без ганку,;
Поклала торбу під кущ калини, стала длубатись біля нього, ніби
збирала якусь траву. Хтось же та вийде із якихось дверей. Може,
сама Ярина. Упізнає її відразу. Зі слів Оскольда — золотокоса його
зваба, а очі має сині-сині, як льон. І рум’янці на щоках. Де ж таки
не впізнати такої дівиці!
І ось, мов у казці, розчинились двері на Ганку і золотокоса
дівчина у білій лляній сорочці постала на сходинках. Волосся її
розвівалось віялом з-під срібного начільника, що видзвонював до­
вгими срібними підвісками. На щоках довкола ямочок палахкотіли
гарячі рум’янці.
Дівчина приклала вузьку рожеву долоню до очей — сонце било
в обличчя. Славина встигла упіймати зором їхній синій зблиск і
одразу ж впізнала Оскольдову суджену.
— Ярко, се ти? — тихо окликнула Славина. Дівчина на мить
завмерла, потім різко повернула голову в її бік. На неї пильно ви­
дивлялась якась невідома жінка — вся в білому: довга біла сорочка
356 ПО п’ят підперезана шовковим пасочком, і білий убрус на голові —
по самі очі.
— Хто єси? — прошепотіла Ярка збілілими вустами. Ніби пе­
реполох якийсь гойднув її тіло. Але це було одну мить. В іншу —
Вона вже приязно посміхнулась. Можливо тому, що на рукавах і
НЛ подолі сорочки цієї незнайомої жінки яріли червоні кетяги —
иишивані узори полянської землі… До неї прилетіла звісточка з
иолянського краю!..
— Тобі ось… від судженого твого…— Славина простягла їй на
/юлоні золотий напалок.— Мовив, що відаєш, од кого…
Обличчя дівчини зарожевіло. Вуста її здригнулися:
— Відаю…— мовила тихо й міцно затиснула перстень в доло­
н і— Ти по мене?
— По тебе, якщо не передумала…
— Завтра маю іти в Полоцьк,— на очах Ярки забриніли сльо-
зини.
— Завтра?! — майже скрикнула Славина.— Тоді нам треба йти
сьогодні!
— Зараз же! — палко прошепотіла Ярина.— Ти вже йди, а я за
тобою…
Спритна та бистра на розмисел ця Ярина! Отакою ж, мабуть, і
побачив її Оскольд над Прип’яттю, коли полював там на вепрів.
І справді — такою.
Вискочила йому назустріч із човна, як руда вивірка. Пливла
іі своїми челядницями до Києва, на подільське торговище, куди
купчини з усіх сторін світу звозили крам. А найпаче — скільки ча­
рівних паволок, намиста, солодощів, пахнот було для дівчат! А на-
нушниць і напалків! А коштовного каменю і перлів, всяких інших
див, яких і словами не сказати…
Тож свавільна деревлянська князівна, потай від отця, й повеліла
своїм челядинам доправити її до того торжища. Та лишень тільки
добрались до піщаного горба, який Прип’ять своїм річищем ніби
розрізала навпіл, веслярі її уперлися — не підуть далі. Київські,
осторожники їх вмить опізнають, у ріг скрутять. Відають про це
добре, бо ходили з Ніскинею на Київ. Якщо хоче, нехай далі пливе
іі своїми челядницями сама. Вони ж тут чекатимуть на них.
Стояли півдня на причалі. Аж тут, на правому березі, зграя хор­
тів обізвалась. За мисливськими псами вискочили з бору верхів­
ці — княжі ловчі з соколами на плечах, з луками, тулами, повними
стріл, з перевісами.
Веслярі завмерли від несподіванки. Княжі лови! Он і сам князь
серед них!
— Котрий? Котрий з них? — Ярка мружила очі, вдивлялась в
обличчя мисливців, що вже поїли коней у річці.— Невже серед них
київський князь? Де ж він?
357 — Ондечки, високий такий, що веде коня за повід… Он, до
води веде!
Ярина метнулась з підстрибом по берегу. Під осінь Прип’ять у
цьому місці обміліла, звузилась. Добре гребонути веслом — і човен \
її вмить перескочив би на протилежний берег. А вже верхівцям — і І
зовсім рукою подати до деревлянських човнів. Насторожено сте- |
жили за полювальниками веслярі — зрештою, їм нема чого бояти- І
ся, вони на своїй землі. Але про всяк випадок лічили, скільки їх, і
ближче підсовували до себе мечі.
А Ярка склала вузькі долоні біля рота й дзвінко загукала:
— Аге-ей! Княже-е! Дозволь ступити на твою землю!
— Хто єсте? Що за люди? — розглядав човнярів і золотокосу |
дівчину княжий конюший Воїнь.— Пощо хочете сюди-и?
— До Києва правуємо! На торги-и!..
— А що там хочете брати? — скалив до дівчини зуби княжий І
конюший й косував оком на князя.
— Пощо маю з тобою говорити? До князя звертаюсь! — тупнула :
Ярина ніжкою в червоному чобітку, і тільки тоді Воїнь збагнув: З
пташка не проста, ромейським чобітком на нього тупає.
— А ти хто єси? — строго спитав.
— Ярка! Дочка Ніскині! — гордо піднесла голову й тріпнула |
розпущеним золотим волоссям.
— Княже, чуєш? — обернувся Воїнь до Оскольда. Він був роз- !
гублений від несподіваної зустрічі і тепер уже не осмілювався вес­
ти перемови з князівною.
Оскольд осторонь спостерігав за нею. Дочка Ніскині? !
Червоношкірого, безбрового, лупоокого деревлянського князя?
Зухвалого й підступного лукавця деревлянської землі, що колись ;
панувала і над полянами!
І ось ця золота дзвінкоголоса пташка сама до нього в руки І
йде! Боги, певно, почули його моління чи, може, мати Славина і
випросила у свого бога для нього сю зустріч, їхав на лови. Так ;
усім оповів. Насправді ж (про те лише у тайниках душі своєї знав)
їхав оглянути межу своїх володінь, адже скоро мав сказати Ніскині
своє тверде слово.
Деревлянський володар для нього — як найболючіша пороши­
на в оці. Не витягнеш — нічого довкола не побачиш, нічого не
здатен робити. Куди б не зібрався йти, який би задум не хотів
здійснити, завжди над Києвом нависала тінь деревлянського меча.
Оскольд, прегордий володар скіфів, уже не міг далі так жити. Київ
мав бути вільний від тієї небезпеки.
Ото й зібрався на лови. Хоч краєм ока хотів заглянути на
прип’ятські пущі, за якими розляглася загадкова й нездоланна зем­
ля. Лише Бусл-воєвода, споряджаючи князя на ці лови, про щось
358 ідогадувався. Блимнув на Оскольда своїм єдиним оком, пильно
ііпнвся поглядом в напружене князеве міжбрів’я, але нічого не
сказав. Покликав конюшого, довго наставляв, яких коней краще
ніяти, яку зброю підібрати. Лови ж будуть на межі полянської і
деревлянської землі — все може трапитись. А путня зброя в руках
удатних мисливців — то безпека від усякого звіра й підступу.
Оскольд не відав про ті Буслові настанови. Думав-гадав, яким
би це побитом хоча б відсунути Ніскиню від такого близького
норубіжжя. Подумати тільки: стольний Іскоростень стоїть за сто
п’ятдесят — двісті поприщ од Києва, захищений глибокими пуща­
ми, річками й болотами. Київ же від деревлянського порубіжжя —
мсього на двадцять п’ять — тридцять поприщ відстоїть від князів­
ства деревлян. Який же володар деревлянської землі утримається
від спокуси вискочити зі своїх лісових нетрів і налетіти зненацька
На полянський стольний град?
І раптом оця князівна. Мовить, Яркою зовуть. Хоче іти на
торг до Києва. Бач, до його стольного града жадає дістатися, бо й
справді ж, у всьому Подніпров’ї не знайти таких багатих торжищ!
Тож вабить Київ навіть вередливих князівен.
А те, що Ярка добряча привереда, одразу видати. Он як гордо-
нито стріпує золотим волоссям, ще й червоним чобітком притупує
на конюшого, той аж розгубився. Князівське поріддя гонористого
Ніскині! Бач, хоче говорити тільки з ним, з князем.
Та чого це він отак збентежився? Ніби аж оглух від хвилюван­
ня. Такого не відав ніколи за собою. Зціпились уста, він мружив­
ся, хоч сонце било йому в спину й висвічувало Ярку. Вона через
те здавалась ще золотішою, немовби бджола в пилку. Крутилась,
иертілась, від нетерплячки пританцьовувала, а променисте її во­
лосся від тої нетерплячки переливалось золотаво-мідними барва­
ми, перекочувалось м’якими хвилями з одного плеча на друге або
розвівалось віялом. Диво з див оте Ярчине волосся — величезна
копиця на голові, охоплена високим начільником… Здавалося, що
аж тут, на цьому березі, чутно тонкий передзвін срібних підвісок.
Чи то, може, важкі низки коралів на її тендітній і довгій шиї ви­
дзвонюють.
Доки гамував у собі бентегу, Ярка встигла розгніватись на ньо­
го.
— Князь полянський, певно, без’язикий? Чого мовчить? —
сяйнула очима і засміялась вільно, розкуто, аж луною пішов той
сміх над хвилями річки. Кобн стояла поряд, він би одним стрибом
схопив її за гнучкий стан, що аж визміюється під білою сорочкою,
посадив би на коня та й помчав би у пущу… Глузування Ярки вко­
лоло Оскольда. Ніби та зухвалиця сипонула цілу жменю голочок
на його серце.
359 Поволі підійшов ближче. Хвиля м’яко лизнула носки його зе­
лених хзових чобіт. Узявся в боки й голосно кинув до нетерплячої
Ярки:
— Пощо без опасителів забираєшся так далеко від дому?
— А хіба князь полянський воює дівчат мечем? — блиснула
білозубо, й сніп золотисто-червоного волосся віялом розсипався
в повітрі.
— Дівчат не воюю. Дівчат охороняю. Воїнь! — обернувся
Оскольд до конюшого.— Візьми-но, брате, кількох гридей та й по­
можи князівні швидше до Києва добутись.
— Ой! — сплеснула в долоні Ярина.— Так ти й справді князь?
Справжній Оскольд і є? — її збентеження було таким щирим,
що полянські мисливці дружно зареготали. З ними засміявся й
Оскольд. І з тим сміхом випурхнула із його тіла затерплість і роз-
губа. В ньому знову обізвався володар.
— Мої люди доведуть тебе до Києва і там тобі усе покажуть! —
Оскольд широко розвів перед собою руками. В цю мить він був
здатен подарувати деревлянській князівні увесь світ, небо і сонце,
усі голубі овиди й сині плеса річок…
Ярко, де ти взялася? Які боги прислали тебе на його очі? Терпка
бентега полонила його єство… Якимись глибокими потайними за­
кутками душі відчував, і це відчуття перейшло в упевненість, що
цей дарунок Долі — найбільше щастя, яке може мати чоловік у
житті…
Гостила Ярка в Києві, купувала бархоти й оловири, багреці й
камку, напалки і навушниці. А серце рвалось на частки. За нею і її
челядницями ходили мовчкуваті Оскольдові гриді. Його ж більше
не бачила. А вона жадала бачити! Де він? Що робить? Чи згадує
її? Не наважилась запитати у приставлених опасителів. Вони ж
були люб’язні, усе показували, в усьому допомагали, про князя ж
свого — ані словечка!..
Ярина мліла, жадала зустрічі. Жадала ще раз побачити його
впевнену поставу, лагідну посмішку. Його ж, — не було… Князівна
схудла, під очима залягли синюваті видолинки, уста пересихали від
гарячого дихання, а щоки — то несамовито яскріли, то восковіли
від безнадії. Вона все зволікала з від’їздом, вигадувала якісь нові
потреби, щоб затриматись у Києві… Ходила сновидою по торжи­
щу. Видивлялась широкоплечу постать Оскольда, яку так добре
бачила на березі Прип’яті в освітленні гарячого літнього сонця.
Ярина шукала його і вдень і вві сні. Вона тремтіла від горя…
Відчувала, що покинути Київ не побачивши Оскольда не може. {
нічого не могла придумати — десь відразу зникла уся її відвага й
зухвалість.
І вона захворіла. Злягла. Челядниці розгублено збирали її в
360 пірогу. Веслярі-осторожники похнюпили голови — куди ж таки
ні’ і ги хвору? А раптом помре? Що скаже тоді князь? Не зносити
млів! Поговорили з конюшим. Воїнь пообіцяв щось певне сказати
Мііступного дня. Та дні минали, а він не наважувався підступити до
( Іскольда. Коли ж наважився, князь від несподіванки аж затремтів.
Ирина ще в Києві? Хвора? Нехай несуть у терем! У його хороми.
Чий покличуть найліпших лічців, зелениць, шептунів, знахарів,
шдунів — он скільки їх товчеться біля немічного Тура!
! забуяли в ньому молоді сили. Ні, він не випустить Ярки з
Києва. Як тільки видужає, візьме із нею шлюб. І став чекати тієї
години, хоча сил чекати не було. Хотів шомиті бути біля неї, бачити
м й чути. Водночас хотів затиснути в своєму кулаці і деревлянську
землю… Наважився поговорити сам.
— Ярко, хочу взяти тебе в жони,— сказав їй рішуче.— Підеш
до мене?
І тут голос його здригнувся, душу перейняла тривога. Прикрив
повіки, ніби ховав страх, що вона раптом відмовить. Яким сміш­
ним буває муж, коли впевненість полишає його! Але спробуй бути
впевненим із такою поглумницею! Та ще коли вона князівна. Та
ще коли бере в жони після того, як уже було породичався із бол­
гарським царем Борисом. Нині високо вознісся він перед інши­
ми державами — сидить поряд із самим імператором у цареград-
ських палацах. Піддобрюються ромеї до Бориса, аби прив’язати
до себе…
На щастя (що то за примхлива штуковина — щастя!), Ярка не
дуже добре знала, якого високого родича має князь Оскольд. Вона
бачила в ньому володаря, якого її плем’я деревлянське, найпаче
князь і дружина, голосно клянуть по всіх закутках, хоча й побою­
ються.
А він і зовсім не страшний. Он і сам розгублено кусає свої губи
в розпачі, чекає на її слово. А їй що — ось так взяти й погодитись?
Як це роблять прості дівчата? Але ж вона князівна, і їй приємно
бачити, як страждає сей славний володар і лютісний супротивник
її роду!
Вітець її нізащо не дасть згоди на цей шлюб. А в неї є нагода
примусити цього гордого володаря полянської землі, який прибив
свій меч на воротах Царгорода, катувати свою душу. Нехай по­
чекає!.. хай іще сльозу проллє! Ось так, як зараз… Солодка мить
перемоги!
І Ярка тихо промовила, тамуючи в душі бурю радості:
— Я не вільна вибирати собі мужа. Князівна єсть. Мушу питати
отця.
— Ніскиня не дозволить. Ярко! Хіба не відаєш — ми лютісні
вороги з ним! З діда-гірадіда! Мусиш сама вирішувати. Сказав і обм’як увесь. Знітився. Ярина — юнка, майже отроко­
виця. Він для неї, либонь, старий! Вона, правда, не про це мовить,
певне хитрує — ховається за слова про свою неволю… Лукавить
дівиця…
— Ярко… Якщо не любий тобі, силувати не хочу. Скажи…—
Дивився кудись вбік, але ноги йому ніби послабли, присів на край
ложа.
Не бачив, як мінились її золотисто-медові очі, як спалахувало
й гасло полум’я червіні на щоках. Стрепенувся від того, що вона
обвила його шию гарячими руками, припала золотистою голівкою
до плеча.
— Скалку… Я не відаю, чого так буває… Не відаю, шо роблю…
Не суди мене!..
— Ти?.. Згодна?..— Він ще ні в що не вірив. Іще чекав поглуму
від неї, насміхання, якогось вибрику.
— Помру без тебе, Скалку… Утоплюсь! Ні за кого не піду заміж!
За тебе тільки… Лада наша, певно, так судила…— гаряче шепотіла
йому в щоку, ніжно водила трепетними вустами по щоці, по скро­
ні. І тоді він повірив,— Але нехай усе буде по обичаю. Проси мене
у вітця… Шли старостів.
Ох, знову ця її гордість! Ну хіба прості дівчата не згоджуються
на шлюб без старостів, без обручин? Домовились, побрались, а там
як захочуть, то й весілля справлять…
— А коли твій батечко відмовить? Що тоді? — Оскольд тримав
у своїх широких твердих долонях золоту голівку своєї лади; загля­
дав у її мінливі медвяні, аж зеленаві, очі.
Ярка довірливо й тихо мліла на його колінах. Дивно-сяюча, не­
бесна золотокоса діва, яку він боявся скривдити бодай словом, чи
доторком, чи поглядом.
— Тоді що? — Ярка спохопилась: отець, звичайно ж, не пого­
диться. Київ полянський — прадавній суперник Іскоростеня дерев-
лянського.— Тоді умикнеш мене. Як просту дівчину. По обичаю…
Оскольда охопила радість. Ні, серце його таки не помилилось!
Утіхо моя!.. Торкнувся пальцями її маленьких рожевих вух, у яких
сяяли переливами перлові заушниці.
— У Києві купила?
— Ага!..
— А ще добула що?
— Багато чого! Вельми людні торги тут. Дивного узороччя —
повно! Красен твій град, Скалку! — Щире захоплення її було про­
мовистіше за слова. Оскольд задоволено розправив плечі.
Київ!.. Стольний град землі полянської… Про тебе летить слава
по всьому Подніпров’ю і Подунав’ю. Перед тобою хилять горді,
свавільні голови вічові гради Новгорода на Ільмені, Смоленська,
362 Полоцька, Новгорода-Сіверського, Переяслава… Тебе звеличують
і моїми прокляттями в найліпших храмах ромейської імперії, до
іобе тягнуться слов’яни Болгарії, Моравії, Варязького помор’я…
Па твою славу й багатства зазіхають орди степовиків…
Але ти навічно вріс у кручі дніпровські і стоїш незрушно, за­
мкнувши Ріку Життя гострими мечами…
Вабиш ти до себе кожне слов’янське серце. Тут воно б’ється
гучніше, тут мова слов’янина дзвенить вільготніше; тут слава пле­
мен слов’янських ширше розправляє свої лебедині крила. Того й
кружляють над тобою густі лебедині зграї. Падають білими хма­
рами на тихі плеса озер і річок, щоб потім злетіти у сонячну вись
II огласити її переможним клекотом. І немає сили, щоб спинити
їх Як немає сили, щоб зламати людей зеленої землі полянської,
що утверджують себе плугом, важким колосом, двосічним руським
мечем, повнозвучним словом слов’янським…
Чи є на світі сила, здатна знищити оту сонячну високість? Отой
нажкий колосок? Оте дзвінке слово?
Оскольд знає добре — на світі такої сили нема. Але знає і те,
що він, князь Оскольд, має примножити славу свого града і своєї
землі.
Невідома йому раніше впевненість у своїй справі влилась в ньо­
го: він се зробить. Його Київ вознесеться над іншими градами, бу­
дуть до нього хилитися всі землі й племена великого слов’янського
народу…
— Ярко!.. Я зашлю старостів до твого вітця. Зараз же!
Дівчина ніжно припала до його грудей. Але він рвучко відірвав­
ся од неї й швидко вийшов із хоромини…
До деревлян ходила Славина-мати разом із оболонськими ри-
барями. Тепер вона поверталась до Києва з Яриною.
Незрушно сиділи Оскольдова мати і юна наречена на кормі
лодії, що тихо ковзала по зеленавій гладіні Ужа, затим Прип’яті.
Дзвінко хлюпались хвильки в заростях очеретів і лепехи; течія спо­
тикалась об чорне, немовби закам’яніле коріння верб і дубів, які
довірливо обмивали у теплій воді лісових річок свої тіла.
Славина заплющила очі, думала про будучину. Що принесе
Ярина її землі і її синові? Щастя чи біду? Оскольде, сину, чи не
дорого ти заплатиш за цю золотокосу дівчину? Чи вдасться тобі
схилити непокірні голови деревлянських князів?.. Може, вона да­
ремно штовхала сина на цю стезю?
Розімкнула важкі повіки, зиркнула на дівчину. Ярина клубоч­
ком зігнулась біля неї, притишена й покірна. Вона була впевне­
на в своїй любові, і це почуття впевненості пригасило тривожні
сум’яття матері.
Незримий, але відчутний дух новизни оповив Київ і киян. Ніби
363 нічого й не трапилось — князь Тур усе ше тримався на ногах.
Оскольд замкнувся у своїх палатах на Берестах з молодою жоною.
Так само різномовно шуміли подільські увози й торговища. Так
само світило сонце, що вже завертало по своєму одвічному колу
до зими.
У гірвітрі вже інколи пахло колючим морозцем, що невідь-
звідки падав на землю й бурунив душі п’янким трунком бадьорос­
ті, настояним на терпких запахах зів’ялого листя, свіжих яблук,
калини і ще невідомо на чому. Бентежилась кров у тілі, ясніше
бачили очі, вухо вловлювало найтихіші шерехи осені, яка нечут­
но ішла нем’ятими стежками Подніпров’я, здіймала вихори сухого
листя, підкидала в небо галасливі зграї чорного вороння.
Осінь… Пора дозрівання у природі. Пора, коли і людина мо­
гла розігнутись від праці й озирнутись на себе і на свої діяння,
щоб розважливо вивірити їхню вартість. Її єство вивільняється о
цій порі від надмірностей весняних чуттів і надмірностей літньо­
го буяння. Тому вона легше піднімається думкою над паволокою
осінніх туманів і стає здатною виважити все суще і в собі і довкола
себе.
І нехай навіть завчасно впадугь на землю холодні зливи упере­
міш зі снігом, нехай ранні сутіні утнуть сонячні дні, а пізні світан-
ки затримають на землі морок ночі, уже ніщо не затьмарить яс­
ність людської мислі. Світло зірок чіткіше прорізується на темряві
небесної безодні…
Але нині людські відчуття вловлювали щось інше, незвичне,
нове. Не було вже на Княжій горі жорстокого Кривоока — у пам’яті
киян залишився воєвода Бусл, який умів добре воювати хозарів та
інші орди степові і відважно зустрів смерть від осоружного варязь­
кого меча. Вдячна людська пам’ять уміє відсіяти й полишити в не­
бутті гріхи й навіть кривди, а намість вознести достойне, що варте
зичливого слова й пошани.
У Києві не було вже і тих всюдисущих чужаків варягів, що на­
кинули було на людські душі сіті страху. Київ полегшено розправ­
ляв плечі, усміхався в золотисто-пшеничний вус, як легінь-оратай
після доброї роботи на полі. Тепер приходив до тями, набирав у
груди холодного хмільного повітря, радів життю. 1 був упевнений,
що це —лише початок. Що попереду його чекає важливе, велике,
непередбачене, огром якого не осягнути ні розумом, ні душею. І
невідомо, чого в ньому буде більше — трагедій, драм, чи добра,
перемог і величі. Але віще передчуття підказувало, що на тій новій
дорозі утвердиться його нездоланність, високість духу і правди.
Минали часи, коли звеличувалась нечестивість, коли торже­
ствувало лукавство і словоблудство, яке принижувало гідність
людську. У душах прокидалось жадання дерзати. Дерзати, скільки
364 і і мчить сили! У цьому — життя. Суть радості земної. І більшого
немає!
Нові надії на щось значиме принесли і ті люди, які нещодав­
но прийшли до Києва з Болгарії. Гордослав привів їх від царя
Ііориса. їх було чимало — чорнобородих і русобородих, темнооких
І гиітлозорих, та всі здавалися однаковими: ходили ж бо у довгих
І чорних рясах, у темних атласних шапчинах, на грудях мали зо­
но і і або срібні хрестики на ланцюжках. Говорили по-ромейськи
І по-слов’янськи. Говорили тихо, розважливо, пильно дивились
< моєму співбесіднику в очі, немов бажали проникнути в найглибші
потайники душі.
Прийшли ці люди з важкими й великими книжками, ошатно
оїдобленими дивними золотими узорами. Чули тут себе людьми
мищими. Ходили, як боги. Ні на кого не виливали ані свого гні-
пу, ані радості, не хулили та й не хвалили нікого, лише до всього
прислухались і придивлялись, своє вірування пояснювали рівним
і ихим голосом: «Господу богу так було угодно… Господин бог про­
славить тих, хто славить його, а ті, хто осуджує, будуть поганьблені
(і покарані ним…»
Дивними для киян були ці люди. Дивним було й те, що князь
Оскольд гостинно приймав їх у себе і вони на його весіллі одягали
йому на голову і на голову деревлянської князівни Ярки царські
кінці. Мовили, що ту Ярку ці святителі нового бога проголосили
єдиною законною жоною київського князя.
Супроти покону пішов Оскольд. Київські значні мужі здійняли
иорохбу: поганий знак подає князь людям своїм! Губить, мовили,
покон старожитній, пращурами утверджений: давні боги їхнього
роду освятили право тримати мужу стільки жон, скільки зможе. І
то не гріх, що чоловіки мали по кілька жон: рід слов’янський по­
винен був множитись й побільшувати свою силу, щоб протистояти
усім нищівним навалам і чорним моровицям. Одна жона — біда
роду! Оскудіє народ на дітей — стане безсилим, виродиться! Біда!
Біда прийде на землю!
На цьому стояли чоловіки. Що ж до жінок Києва, то вони були
іншої думки. Єдина жона, людії добрі,— се ж єдина господиня і
єдина мати нащадків, які переймають батькову спадщину. Єдина
жона, благословенна єдиним богом, князем і родом, стає тепер
поряд із своїм мужем, як рівна йому, ділить із ним і шану, і славу,
і землю — яко цариця під вінцем стоїть поряд зі своїм мужем-
повелителем. Під вінець, жони! Благайте поставити і вас під ві­
нець разом зі своїм мужем, будете панувати і в домі, і на землі над
мужем…
Мовлять, треба хреститись, відійти від старих богів і взяти в
душу нового бога — Іісуса. Це таки страшно. Старі боги можуть
365 розгніватись і наслати біду. Але ж… можна потай молитися і їм!
Адже князь не убоявся їхнього гніву! Чуєте? Новий храм ставить
новому богові. Щоправда, не на Княжій горі, а поблизу Дніпра, у
лісових хащах…
Слово болгарських святителів вабить клично й тривожно. Воно
обіцяє райські сади — голодним і голим, правду — скривдженим,
мудрість — спраглим на істину, владу — гідним владарювати..!
Воно заколисувало душу. Суєту і лжу — забери нас, боже! Злиднів
і багатьств — не давай нам, господине. А дай насолоджуватись
людям творінням рук своїх… Навчи мудрості й терпінню, щоб по­
долати всіляке зло. Бо воно, це зло, від юності серця людського..,1
Воістину, старі боги ніколи так не звертались до людських душ,]
ніколи так глибоко не проникали в їхні потреби й жадання!
Слухаєш сивого святителя в Оскольдовому храмі і дивуєшся,
як мудро рече муж. Кияни були вражені. Мовили старші — не
болгарин той муж, а бодрич Местивой, що його підібрала колись
разом із новгородським воєводою Вадимом Хоробрим Буслова
Гніва. Повіявся було у світи із витязем Буєм, десь блукав по чужих
землях, доки не став святителем. Сам святий апостол Кирило та
брат його Мефодій повернули Местивоя на цю стезю.
Ті балачки вкрай збентежили Славину. Местивой у Києві!
Давній задруг Вадимів. Яким же вітром знову занесло його сюди?
Пекло їй щось під серцем. Згадувала того бодрича-кремезняка,
його голубі очі і зачарованість в чорних зіницях, коли він дивився
на неї. Вона, правда, інколи полохала ту зачарованість своїм по­
глядом. Та що згадувати!.. Местивой був вірним задругом Вадима.
Ішов за ним уперто й самовіддано. І ніхто не пояснить, чому все
так буває. Тільки ж Местивой із Велеграда, що в Моравії, пішов з
Мефодієм у Паннонію… Чому ж через стільки літ він знову опи­
нився в Києві?
Славина наважилась піти до християнського храму й послухати
священика.
Храм цей стояв у дикому лісочку, що відділяв урвища правого
берега Дніпра від ріки. Оскольд ніби заховав його від киян. Може,
добре й вчинив, бо, кажуть, старий волхв Славута, що сидить на
Перуновій горі, прокляв і нових святителів, і їхнього всемогутньо­
го бога і покровителя, а тепер ніби намовляє своїх правовірних чад
пустити цей храм з димом. Мовить начебто, що великий Перун
уже й вогненну стрілу приготував для того. Великого страху нагнав
старий волхв на людей.
З тим страхом у тілі ішла й Славина ледь помітним протоптом
і спотикалась. Спинялась відпочивати. І тоді чи не вперше до неї
з’явилась думка про те, що уже чимало літ топче вона на землі свої
нелегкі стежки, що сили її починають вичерпуватись і що час їй
366 подумати, як достойно полишити сей такий святий і жаданий, а
разом з тим такий жахний і проклятий світ.
Та ця думка тільки крилом зачепила її душу, бо вже інша опо-
сіла її. Местивой! Він, далебі, щось оповість їй про Вадима. Про
отця Мефодія. І минулі літа наблизяться до неї, освітять її ниніш­
ні’ життя, підкажуть стежку до будучини.
Уже ополудні крізь крони дерев побачила невеличку дерев’яну
церквицю. Гостроверхий, високий, як вежа, дах її нагадував кня­
жий терем. Стіни рублені, два чи три віконця, затулених кольо­
ровими пластинами, і все. Якби не маленька дзвіниця із мідним
дзвоном, подумала б, що це чийсь теремок заховався у пущі. Аж
ні — таки божий храмець. Недавно по велінню Оскольда воздви­
гли його київські теслі.
Увірував, мабуть, її син у нового бога. Але ніби з острахом. Не
Турова вдача, не його рішучість і відвага. Не знала Славина, добре
то чи кепсько для державця, якщо він усе робить надто обачно,
довго все вимірює і виважує до йоти і гає на все те час. їй би хоті­
лось іншого: відкритої відваги, блискавичних дій, навального руху!
Та хто зна, як воно краще. Он і цар Борис довго не наважував­
ся вклонитись новому богові, а вийшло на добре. Інакше вчинив
Ростислав Моравський — відразу все вирішив. І народ пішов за
НИМ.
Новий храм війнув на неї свіжістю дерева, живиці і гарячого
воску. Тьмяно блискало біля амвона три свічі при трьох невелич­
ких іконах, прикрашених вишиваними рушниками. Таких рушни­
ків Славина ще не бачила. З них на неї весело дивились довгошиї
крутолобі єлені з Ярилом на гіллястих рогах. Сонце було схоже на
велику квітку, що сміялася. Поміж тими єленями і сонцями сто­
яла грудаста й косата Лада, виставивши перед себе долоні. Над її
головою сплелися вінками квіти, а ще вище —літали гострокрилі
ластівки. І виходило, що старі боги ніби також освячували нових
християнських святих, що страдницьки дивилися Славині в очі.
Славина довго вдивлялась у їхні мученицькі лики, намагалась при­
гадати оповіді отців Кирила іі Мефодія про житія християнських
подвижників.
Аж тут за її спиною зашаркали чиїсь кроки. Хтось скрипнув во­
ротами й великою важкою тінню постав перед свічами, затуливши
собою ікони під рушниками.
Славина упала на коліна, торкнулась чолом чистих соснових
мостин, які ще пахли живицею. Не сміла звести обличчя на лю­
дину у чорній рясі. Нарешті оговталась, підвела обличчя догори,
тричі перехрестилась.
Священик підійшов до неї ближче сам і знайомим голосом за­
питав:
■
367 — Єси християнка?
Славина впізнала голос Местивоя. Хотіла обізватись до нього,
але не вистачило відваги назвати його «отцем»… Який же він їм
вітець? То лише братів-проповідників вона могла так називати —
старих і мудрих. А Местивой? Леле! Хреститься лівою рукою! Рукав
правиці — порожній. Де ж се він отак?
І вона знову торкнулась чолом підлоги. І не знаходила слів,
щоб розпочати з Местивоєм бесіду, заради якої так важко йшла
сюди. І думала в ту мить не про бога, а про нього — про Местивоя,
про його порожній рукав. І тим чула себе грішною перед богом,
що не могла душею злитись із ним. Надто земні клопоти й жадан­
ня витіснили з її серця усі божі заповіді й молитви.
Местивой же чекав. Стояв поряд з нею й терпляче вичікував
її слова. І їй здалося, що раптом прийшли і стали поруч з нею усі
її молоді літа, літа неволі, блукань і недолі… Що стали поруч і ті
люди, які її колись оточували, її любов, і кривди, і надії… Сльози
рясно котились по її незрушному обличчю. Чому ж він не впізнає
її? Напевне, чекає на її відповідь…
— Таки ж християнка я…— І додала замість «отче»: —
Местивою!..
Священик ніби остовпів, дихання йому перехопило. Втупився
у жінку в білій сорочці з скупими мережками на рукавах… Авжеж,
це була вона… Славина! Це був її голос… Це її очі дивляться на
нього з надією…
— Встань, Славино. Я довго ждав тебе.
— Не вірила, що се ти, Местивою.
— 1 я не вірю, що се я,— зітхнув Местивой і почав швидко
перебирати пальцями кілечка своєї невеличкої русої бороди.—
Неначе інший чоловік поселився в мені, як одяг рясу.
— А навіщо одяг?
— Дав обітницю отцю Мефодію…
— Хіба він…— 3 її уст не посміли злетіти слова сумного здогаду. 1
Погляд Славили знову спинився на лівій руні, якою Местивой
осінив себе хресним знаменням.
Местивой перехопив той погляд і скрушно похитав головою. І
лише тоді Славина завважила, що голова його вкрилася щедрою
сивизною… Друже ти наш вірний! І тобі вже Доля одягла на голову
свій срібний вінець! Щедра винагорода за втрачену молодість…
— Ходімо, Славино. Я тобі все оповім,— журно сказав Местивой.
І ніхто в світі не здогадався, що в тій його журі скипіла миттєво га­
ряча сльоза та й упала на мостини. Славина упіймала її зблиск, але
сама собі не повірила. У бодрича Местивоя, цього відчайдушного
звитяжця, що пройшов не одно коло смерті, скапує з очей сльоза?
То, мабуть, їй лише здалося… Вони сіли на колоді під стіною церквиці. І Местивой ураз не­
мовби перестав бути священиком. Здавався їй звичайним, хоча й
і мергельно втомленим на многотрудних дорогах життя мужем, що
шукає спочину для свого серця, яке водило його і в ромейські, і в
хозарські, і в німецькі землі… А ще ходив до чехів. Разом із отцем
Мсфодієм, од якого чеський князь Бурівой прийняв хрещення.
Бурівой також запровадив слов’янське богослужіння…
— Втомився я вельми, Славино. Усе життя ходжу по чужих
краях, і немає мені зупину.
— То вже й зупиняйся тут.
— У Києві?
— Атож! — подивилась на нього просвітленими очима. Це ж
пік просто — лишитись назавжди в Києві. Хіба є на всім світі кра­
щий город? Для Славини — немає!
Местивой мовчкував. Може, в цю мить перед його очима май­
нула ніжними барвами лагідна просторінь його зелено-голубої
рідної землі… Чи, може, заграло буйногриве море, що часом ма­
нить своєю прозорою ніжністю, а часом грозово кличе на бій. А
може, засліпило сонце, що схилилося зараз низько над землею,
нін побачив білий берег Аркони і храм Святовида… Як він колись
пишався ним! Як гордився вільністю велетських племен, що не
хочуть нікому коритися — ні чужим, ні своїм повелителям. А
тепер?
Поблажливо кепкував над собою… Знав, через ту свою гор­
дість бодричі, як і інші його батьківщани-слов’яни, не можуть
з’єднатися між собою і стати великою державою. Світовид не зда-
іен їх об’єднати. Бо він лише береже волю старійшин, але не єднає
усіх докупи… Не учить покорі одному державцю і не підводить усіх
до єдиної правди.
Його роздум перервала Славина, торкнувши за порожній ру­
кав:
— Де ж се ти?
Местивой стрепенувся.
— Се?..— Не відразу вивільнився од своїх украй невеселих роз­
думів,— Се ще за отця Мефодія…— тільки й відказав.
Бо не знав, як оповісти їй коротко про те, що пережив у Швабії
і після неї. А як оповідати про все, то й дня не вистачить. Але й те
подумати: навіщо згадками знову краяти серце? Йому й без того
дісталося…
Але спомини самі напливали, ворушили пережите й просилися
па волю. Тільки б слів якось дібрати до них… І Местивой почав
оповідати.
Слухала Славина ту сумну оповідь і не вірила, що таке мо­
гло трапитись із отцем Мефодієм. Вознесіння… падіння. Майже
Н Зам 345
369 смерть у заточенні. А після підземелля знову — вознесіння. Папа
Іоанн Восьмий возвів його в сан архієпископа Моравії із зван­
ням папського легата. Тим самим ватіканський владика хотів при­
вернути до себе непримиренного Святополка й відновити право
для німецьких пастирів завойовувати душі слов’янські у державі
Моймира і Ростислава.
Та німецькі священики не могли довго терпіти Мефодія у цій
землі. Він був живим протестом проти насильства католиків. І на­
думали вони убити його… Знищити!.. Одначе підступні вбивці не
відали, що за Мефодієм тінню ходить його вірний осторожник. І
коли ворожа рука підняла на слов’янського просвітителя меча, він
упав не на Мефодія, а на праву руку Местивоя…
У Римі німецькі богослужителі знову вчинили над Мефодієм
свій суд. Мовляв, Мефодій єретик! Він не вірує у те, що святий дух
божий ісходить і від сина божого! Вони й самі в те не вірили. Але
вони кричали про це… Я
Мефодій не визнає своєї підлеглості папі римському. Він — єре­
тик і через те вартий того, щоб на його старечу шию накинути за­
шморг! У довколишніх землях слов’янських насаджує слов’янське
богослужіння, поширює слов’янське письмо і сіє слово боже не
латиною, а слов’янською мовою.
Папа римський не знав, кого йому й слухати. Одні вимагали
заборонити богослужіння по-слов’янськи, заборонити слов’янську
писемність, спалити всі слов’янські книги — і папа забороняв, на­
казував палити. Інші жахались такої жорстокості, бо вона настро­
ювала проти папського престолу цілі слов’янські держави і їхніх
гордих володарів — і тоді папа дозволяв слов’янське богослужіння
і слов’янську писемність. Кінчилося усе тим, що було дозволено
спочатку провадити божу службу по-латинському, а потім уже по-
слов’янськи… На довершення папа приставив до Мефодія вікарієм
німецького священика Віхінга.
Скільки доносів, скільки наклепів надіслав цей Віхінг до Риму
на многострадного старця! Виходило, ніби Мефодій зазіхав на вла­
ду папи, виступав проти істинного латинського бога. Доказом цьо­
му, мовляв, є те, що він збирав довкола себе молодих слов’ян, які
під рукою його ж учнів — морава Горазда і болгарина Климентія —
переписували по-слов’янськи священні книги.
Вся ця обада лежала і на совісті Святополка. Розбещений вла- |
дою честолюбець, що поринув у грубі насолоди й утіхи земного ;
життя, Святополк, мов огню, боявся, що Мефодій розкриє правду
про те, як він захопив до рук владу в Моравії. Боячись розвінчань,
Святополк зненавидів Мефодія і таємно зраджував його перед па­
пою і німецькими священиками.
З поверненням Мефодія він втратив спокій. Жив, як муха над М Ш ІОМ з киплячою смолою, очікуючи викриття свого злочину
11 роти великого слов’янського державця — свого дядька Ростислава.
Щоб цього не сталося, хилився до західної церкви, сподіваючись,
що вона заховає його непростимі гріхи від моравського люду.
Плів сіті Святополк проти Мефодія і не помітив, як сам у них
упіймався.
Це вже сталося після смерті отця Мефодія. Своїм переємцем
мін залишив морава Горазда. «Ні! — закричали правовірні католи­
ки — Геть Горазда! З нього виросте другий Мефодій!»
Святополк був з-ними згодний. Він не хоче ніякого Горазда!
Нехай моравським архієпископом буде отой Віхінг. Цей шваб не
Пуде викривати його злочини перед моравським народом!
Усіх учнів Мефодія — просвітителів, книжників, проповідни-
ків, переписувачів на чолі з Гораздом і Климентієм схопили, жор-
ггоко катували, морили голодом, а затим повідводили поодинці
до Дунаю й залишили напризволяще… Багато тоді цих змордова­
них людей померло від голоду. Лише декотрі дістались до Болгарії.
( еред них був і Местивой.
Престарезний цар Борис розкрив для них свої обійми. Болгарія
під впливом учнів Мефодієвих вступила в нову смугу духовного
піднесення.
Аж тут нагодилась київська сольба від Оскольда. Гордослав
прибув вчасно! Іменем київського князя просив прислати пропо­
відників. Ось так і потрапив Местивой до Києва. Колишній воїн,
(шукач, варяг, а тепер священик і просто втомлена життям людина.
Проте він знає, що до кінця свого життя має достойними ділами
виправдати безцільно прожиті роки. Так пообіцяв і Мефодію, коли
гой на смертному одрі просив своїх учнів і прихильників невтомно
сіяти зерна книжної мудрості серед слов’янства.
— Святий чоловік був отець Мефодій,— сказав Местивой. І до­
дав: — Великі муки прийняв од нелюдів.
— Але ж чому він не пішов у Царгород? Там же були у нього
захисники?
— На той час захисників тих уже не було. Фотія зіпхнув ко­
щавий Ігнатій. Новий цар Василій Македонянин хотів, щоб його
злочинне возшестя на престол освятили і патріарх і папа… Тож на
догоду Ватикану випхав Фотія і повернув Ігнатія.
— То вже вони примирились — патріарх і папа?
— Де там! — махнув рукою Местивой.— То вже сварка навіки.
І сказав правду. Низькопоклонство Ігнатія перед Римом зно­
ву вивищило Фотія і його прибічників — фотіан. Цар Василій
Македонянин скоро змушений був повернути патріарший трон
Фотію. Папа римський тут же проголосив йому нову анафему й
ще раз відлучив од церкви…
Местивой уже не оповідав, бо достеменно не знав, що відбу­
371 валося на вершинах духовної влади. Щоправда, йому було відомо,
що Мефодій один раз їздив до Фотія. Патріарх і цар Василій дяку­
вали йому за вірність православ’ю, обдарували увагою і ласкою. Та
що з того, коли все життя, всі сили старця уже лишились тільки в
минулому. Він повернувся до Моравії з благородною місією: пе­
редати свою справу учням і остаточно утвердити свою віру в них.:!
Отоді Местивой і дав йому свою обітницю…
— Царство йому небесне…— тихо промовила Славина, коли
Местивой замовк.— А до тебе просьба, Местивою. Щодо сина. ;
Врозуми його мудрістю своєю. Укріпи в його душі віру — має міц­
ніше тримати кермо державне в руках. І нехай не боїться гріха.
Конче се треба, Местивою,— додала пошепки.
— Незвичайна просьба твоя, Славино…— розгубився свяще­
ник.— Віру в душу людську силою не втиснеш — кожен має до неї
своїм розумом дійти.
— Отож і поможи…— сказала й втомлено поклала на коліна
руки. Т подумала, що Местивой правду мовить: коли немає в душі
власної відваги, на чужій далеко не поїдеш. Не поможуть ніякі
боги… І все ж попросила: — Поможи, щоб деревляни визнали,
їхній лукавий Нїскиня…
— Знаю…— перебив.— Уже думав. Піду я до того Ніскині сам.
Омирю, як не словом божим, так мечем двосічним.
Славина недовірливо зиркнула на його порожній рукав.
Местивой перехопив її погляд, сказав:
— Нічого! Справлюся й однією. Але ж… у Києві є віче. Чи під­
пирає воно князя?
— О, те віче!.. Іще князь Тур розігнав його. Бо там завжди ко-
ромолили бояри київські. І більше не збирається воно…
— Добре було б, аби Оскольд обіперся на його силу! Але, справ­
ді, чи й треба? Знову там візьмугь верх бояри… Підімнуть князя і
його силу.
Вечір накинув свої золотисто-бузкові шати на притихлу пущу!
Славина поволі простувала знайомою вже стежиною. Лічила свої
кроки по цій землі, як свої літа… лічила зорі на небі. Подумки
зверталася до них чи, може, до богів старих, яких не могла від­
кинути від себе, бо не хто інший, а вони виплекали в ній кожне
слово.
От і добре, що Местивой піде до Ніскині. Він теж за Оскольда…
Усі правдиві душею ідуть за сином її. А коли з ним правда — бути
йому вічним! Бути вічною і його державі!