Рід приходить, і рід проходить,
А земля пребуває вовіки.
Із Екклезіаста
Сонце уже високо ходило над землею. Скресли ріки, і крижи­
ни безладно громадились і шурхотіли у течії повноводдя. Чорні
хвилі пружно вигойдували на бурунистих гребенях посеред тріс­
котливих крижин широкі київські лодії. Князь Оскольд поспішав
додому.
Поспішав із Полоччини і Смоленщини, де віднині став твердо
Й непохитно. Там же залишив прах свого отця — велеможного
полянського князя Тура, якого ромеї й хозари прозвали Диром.
Віднині попіл, що лишився по його спаленню, поріднив полян і
кривичів навіки. Полоцький князь Ізяслав убіг зі своєї землі, опи­
нившись у Новгороді. Не захотів поклонитися Оскольду.
Та тільки зле вчинив полоцький князь. Мовив: своїх богів —
Стрибога й Мокошу — боронитиму мечем, скільки світу в очах. А
побіг під захист чужих богів — Велеса і Хорса. І виходить, що ті
боги мають також постати проти полянських кумирів. Не по прав­
ді се. Володарів багато, і кожен має своїх богів. Вони ворогують
між собою і спричиняються до того, що родичі між собою б’ються,
намагаючись вивищитись один над одним.
Оскольд пригадував слова матері своєї. І священика Местивоя
пригадував. Мудро йому радили, коли мовили: зроби одного бога
її своїй землі — і тоді станеш єдиним керманичем в ній! Єдиний
бог — це щит, що єднатиме й охоронятиме твій люд. Він тобі буде
мечем, яким ти вразиш кожного, хто возстає супроти твоєї правди!
Справедливість цих повчань бачить нині і сам. І рішучість випо­
внює його. Ось прийде у Київ, роздивиться, розмислить як слід і
тоді… На Київ! Там на нього чекають великі діяння. Чекає на ньо­
го Ярка. Сина йому покаже — нащадка Києвичів. Ім’я немовляті
приберуть… Це має бути достойне ім’я. Ох, як важко вгадати оте
пайщасливіше, найдостойніше ймення, щоб і в своїй землі і в чу­
жих краях воно звучало дзвінко й гордо. Адже під руку київського
373 державця має перейти земля Подніпров’я, що віднині поєдналась
із великими просторами інших племен слов’янських.
Оскольд сидів у лодії під вітрилом і мріяв, погойдуючись на
пружних хвилях Десни. Довкола мліла у сонячному весняному ма­
реві земля сіверян. Мирне й спокійне плем’я густо розкинуло свої
оселища по берегах ріки, яка нижче стольного града Новгорода-
Сіверського розливалась широко, як море. В інший час зупинився
б тут. А зараз поспішав до Києва.
Пахло в повітрі торішнім листом і терпкими бруньками. Ось-
ось вони вибухнуть ніжно-оксамитовою зеленню й потягнуться до
сонця. Весна!
Буруниться за кормою лодій важка хвиля, над головою дзвенить
небесна сонячна безодня, у грудях і в скронях шумує кров… Цього
разу він відчував прихід весни якось гостріше; бо любив життя Щ
болючіше, бачив більше, робив усе натхненніше… Нарешті і для 1
нього прийшла справжня весна. Тепер сприймає її усіма своїми
дозрілими відчуттями. Мабуть, тому, що в юні роки не був таким
щасливим, як нині, то й не помічав усіх приваб земної краси…
Перша лодія, за якою ішов вітрильник з Оскольдом, враз чо­
мусь завернула до берега. Спрямувала на піщану смугу. Угледів:
кілька спішених верхівців бігли до річки з усіх ніг, несамовито ^
розмахували шапками, щось кричали до них. Оскольдів кормчий і|
собі завернув до берега.
Що стряслося? Передчуття лиха скувало на мить усе тіло, але
вже другої миті серце його важко погнало гарячу кров. З нетерпін­
ням узявся за весло. Швидше б добратись до берега. Ще не при- Я
чалили лодії, як почув тривожні голоси:
— Княже, Київ орда обступила!
— Звідки? Яка?..
— Не відаєм. Одні мовлять, ніби хозари. Інші — ніби угри з 1
печеніжинами. Хто зна. А прийшли від хозарського степу. Кияни І
міцно стоять на валах. Твоєї підмоги ждуть.
Посланці перебивали один одного. Були зчорнілі, забрьохані,■
лише очі гостро виблискували від збентеженості.
— Що за орда? Так рано! Звідки ж взялися? — кидали до київ­
ських послів веслярі.
Знову той Степ. Над усіма ордами там володарює Хозарія. і
Хозарський меч завжди зненацька б’є у спину полянам. Мабуть, в і
Ітилі вже довідались за Лупкиню…
— А Ярка де? Як син?
— У Києві. Чекають на тебе, княже! — привітно усміхнувся
старший посланець. Оскольдові видалося, що десь уже ніби бачив
його.
— Хто ж будеш? Чийого роду?
374 А нічийого! Сам по собі! — знову синьооко усміхнувся кия-
іімн, насунув на голову потерту лисячу шапку, почалапав до свого
КОНЯ.
Оскольд насупився — зухвалець надто нечемний. Не шанує на-
покно його, можного володаря слов’янської землі. Та чекайте ж
ті, ниці худії люди, він ще змусить вас низько кланятись йому! А
шраз не час виставляти свою гординю. Та й не рівня йому сей же-
іі|і;ік в обшмульганій шапчині, щоби він, князь землі полянської, а
і опер ще й волостель землі полоцької та смоленської допитувався
V нього роду! Хай іде геть!.. В Оскольда інший клопіт — як вряту-
иити Київ од біди…
Світанок тільки починав жевріти, коли Оскольдові вої з ве-
иикою тихістю підступили до київських валів. За ними стояли не
гиутані, готові до бігу, коні. Але ординців відразу не побачили. Не
(>уно видно поблизу й табунів худоби, з якою завжди ходить орда.
Отже, не кочовий народ прибув до Києва, а налетіли розбійники-
іаті, які заздалегідь знають, що доведеться тікати, тому приходять
палегку.
Дружина Оскольдова кинулась на ворожий стан зненацька, ро­
зітнувши посвистами мечів сірий світанок. Назустріч їй підхопи­
лась ворожа рать, що опочивала за валами на купах шкур чи на
сідлах. І зав’язалась зла січа. Спочатку тихо, зосереджено, лише
иажке хекання та вигейкування рубачів будило ранкову тишину.
А далі зойки, прокляття, гучне брязкання мечів, тріщання списів і
ратищ і стукіт щитів. Таки ж це була ординська рать. У шкіряних
одяганках, хутрами назовні, а зверху — кольчуги із товстої шкіри
чи броньові сорочки, шкіряні гостроверхі шоломи.
Коли дружинники Оскольдові врубались клином у лави ордин­
ців, що притиснулись до валів, перед очима князя майнуло тонко-
посе смагляве обличчя з високим чолом над широким розкрил-
пим чорних брів. Майнуло на мить і сховалось під шоломом. Не
»пізнав би ніколи князь Оскольд чорнобородого тархана Гєхуду в
ньому ратницькому одяганні, коли б не ота витончена рука, якою
иін хапливо насунув на лице шолом.
— Диви, старий знайомець! — кинув хтось із київських дружин­
ників,— Ієхуда за даниною прийшов!
— Ану-но перейміть його!
Оскольд рвучко сіпнув коня за оброть, здибив і кинувся туди,
де його воїни обступали цього чорного степового крука. Але на
Оскольда чатувала підступна небезпека — кілька ординських вер­
хівців оточили його з усіх боків і націлили в груди списи. З-під
шкіряних шоломів його пильнували колючі очі степовиків. Які зна-
Ііомі були їхні погляди, блиск очей і лютість! Хто вони? Барджиль?
Ьохан? Чи це йому тільки здалося?
375 Роздумувати й згадувати не було коли. Оскольд знову — уже в
котрий раз! — опинився в сітях смерті. Щільним кільцем обступа­
ли його хозарські комонники — хочуть взяти князя живого… Та
не бути сьому!
Оскольд розмахував мечем, не чуючи ані болю в плечі від воро­
жого удару, ані гарячого струменя крові на скроні… 1
Не відразу й побачив, як із протилежного боку, з-під круч
Дніпра, виповзла, немовби з-під землі, нова дужа рать пішців і а
пішла приступом на ординців. Попереду неї врубувався у щільні
ряди степовиків невисокий дужак в обшмугляній лисячій шапці, а
поряд із ним завзято орудував мечем червонолиций рудоволосий
кремезняк, на шоломі якого тріпотів червоний ялівець.
Витер обличчя рукавом, роззирнувся і мало не укляк з по­
диву — до нього біг розчервонілий, мов розпечене коло сонця, і
Ніскиня у шоломі з червоним ялівцем і отой посол, що перейняв
його на Десні за Новгородом-Сіверським. Хто ж він? І звідки зно- я
ву взявся отут?
І враз здогадався: та се ж він і привів сюди деревлянську рать!
Ну й звитяжець же! Але ж і зухвалий муж — не сказав йому свого
імені.
— Встигли! Встигли! — радів усім своїм безбровим червоним об­
личчям Ніскиня, стоячи перед Оскольдом.— Коби не сей киянин,
не встигли б! — очима вказав на доблесного воя у лисячій шапці.
Той був без шолома, ніби прийшов не на рать, а на гостину.
Киянин білозубо осміхнувся, зняв з голови шапку. З-під неї
висипався на плечі сніп білого, як льон, волосся. І тоді Оскольд
його упізнав:
— Пастух! Се ти колись рятував Київ від деревлян?
— Я,— просто одказав пастух.
— Але ж ти тоді так несподівано щез… Імені свого не сказав. Щ
— А навіщо? — щиро здивувався звитяжець.
— Нагороду маєш дістати. Честь Києва врятував.
— Нагородою мені і єсть честь Києва,— мовив пастух, натягнув
свою кумедну шапку й посміхнувся.— А тебе, князю, бачу, добре
пошарпали!
Тоді й інші зауважили, що сорочка в Оскольда на спині була г
розірвана, крізь вічка кольчуги сочилась кров. Обличчя й руки — в
багнюці. Кінь його увесь замилений рожевою піною, ніздрі широ-і І
ко роздувались, у вирлах ще не усівся жах.
— Пошарпали,— відповів князь,— та байдуже. А тобі, чоловіче, |
щира вдячність. Молодець єси!
— Коби не він,— устряв у розмову Ніскиня,— не встигли б тобі
на поміч, Оскольде. Тягнув за поли люто. Каже: біжімо боржій, бо
поб’ють Оскольдову дружину! Ну, ми на лодії — і гайда!
376 Ніскиня лащився, як пес. Авжеж, зять його Оскольд пригорнув
під свою руку он які землі багаті! З таким сусідом краще ділити
поганий мир, аніж вести добру війну. Та й інше важить: Ярка по­
парувала Києвичам нащадка, а йому онука. Це справжнє щастя,
бо Ніскиня вельми чадолюбивий, але має тільки дочок. Нині ж у
нього є онук — буде нащадком не тільки полянської, але і дерев-
лянської землі.
— Дякую богові нашому і тобі, Ніскине, за поміч.— Оскольд
почав розминати затерпле плече.
— Так се правда, що ти хрестився? — здивувався Ніскиня,— А
боги твого роду як?
— Як бачиш, також допомагають! — усміхнувся в темний вус
полянський князь.— А де ж це пастух? — спохопився він. Усі роз-
іирнулися, але того синьоокого пастуха в старій лисячій шапці
ніде не було. Допоки князі обмацували один одного поглядами,
обмінювалися словами, той пастух уже йшов до своїх кошар і ста­
єнь. У нього ж свої клопоти.
Далебі, нині весна, а вовки о цій порі голодні, заберуться в
кошару — геть перепсують отару! Який одвіт дасть тоді князеві,
власне не йому самому, а клятому тіуну, котрий у три ока пантрує
за порядком у княжому дворі. Треба, либонь, поспішати…
Ішов собі чоловік до своєї роботи. Хе, нагороду, каже, дістав
би він, простий смерд київський, за честь стольного града! А що
йому та княжа нагорода? Має собі нагороду найвищу — бо робив
справно, по честі. На чуже оком не накидав, на чужій біді рук не
грів. Та й на шию свою нікому не давав сісти. Волю свою беріг. Як
і свободу своєї землі, свого Києва. Отеє і є йому найбільша нагоро­
да — чисте сумління і висока честь…
А Ніскиня тим часом уже оповідав Оскольдові про священика
Местивоя. Приблудився до Іскоростеня. Намовляв і його, дерев-
лянського князя, визнати єдиного владику на небі і єдиного вла­
дику на землі подніпровській — Оскольда. Але ж… Як буде тоді з
деревлянським Дажбогом? Розгнівити покровителя своєї землі він
не наважується…
Оскольд лише посміхався примруженими очима. Хитрив лу­
кавий Ніскиня, ховався за свого бога-покровителя. Насправді ж
він не хоче визнати полянського князя першим владцею у землі
слов’янській. Дажбог мовчав би так само, як і Перун!.. Усі боги
нишком підкорилися б єдиному богу. Але волостелі не жадають
того — і здіймають самі свої мечі проти єдиновладдя Києва!..
Так гадав Оскольд. Бо ще не знав, що слов’янські боги не мов­
чали. Очі Перунового ідола на київській горі вже не раз налива­
лись кров’ю, коли старий волхв згадував ромейського бога у парі з
ім’ям князя Оскольда!..
377 Та зараз колишні затяті вороги йшли поряд. Нині вони були
союзниками по борні і по духу. Забули свої недавні кривди. Що
старе згадувати, коли їх нині єднає спільна перемога?
Може, вперше в житті старий Ніскиня тепер інакше подивився
на київського володаря. Десь у душі гордився родичанням із ним.
{, певне, від того переймався тривогою. Збагнув, що сидіти на ки­
ївському столі не так просто. Тут устигай тільки відбиватись від
посягань то з одного, то з другого, то навіть з третього боку!
Он і тепер. Де ті хозари? Де їхні орди? А дивись — добігли до
Києва, занесли над ним свій меч. Лютий хозарський меч! Йому,
Ніскині, того й не присниться! Аж ось коли відчув важкість зо­
лотого київського стола. Може, через те, нарешті, це збагнув, що
почав важити його життям і славою свого переємця-онука, який
он зараз кричить на всікняжі палати! Либонь, його, діда свого —
князя деревлянського, вітає! І отця свого рідного — відважного
Оскольда! Що ж, Ніскиня згоден визнати над собою старшинство
Турового сина. Бо він, видно з усього, іде дорогою правди. Скільки
кривд, напастей переборов за свої літа! І став від того не слабшим,
а могутнішим, нездоланнішим. Воістину, як мовлять мудрі: дорога
правди — то життя і велич!
Тож, певно, боги судили для Ніскині одне з двох: або стати під
Оскольдову руку самому, або ждати, доки той своїм мечем сам
його не поставить. Ніскиня надто багато літ уже прожив на землі,
щоб не набути якоїсь мудрості. Звичайно ж, він стане під руку
Оскольдову сам. Час для того зараз найзручніший!
Хай буде так. Проте відверто цього не скаже Оскольдові, аби
не возгордився. Не сказав: «Злякався Ніскиня, бо його чекає доля
Гзяслава Полоцького». І то була б правда: Ізяславу нині не заздрить
деревлянський князь. Та й не хотів би на старості літ тягтися за під­
могою в чужу землю. Коли б він наважився сказати правду, то при­
знався б, як не богам, то собі, що подобрішав до свого ненависного
зятя найбільше саме через це. Після розгрому Ізяслава відчув, що
втратив спільника. Тож мусить тепер ховатися за свою надмірну лю­
бов до онука і Ярки, хоча й не знав, від котрої ж із багатьох його жон
була в нього ця Ярка!
Але хвала богам! Йому не треба було ні перед ким сповідува­
тись — ні перед кумирами, ні перед собою.
У роздумах Ніскиня перейшов разом із Оскольдом сіни, грид-
ницю. Зупинилися на порозі княжої опочивальні, де лунав голос
дитини. Але як тільки мужі постали на порозі витапища, дитя мов­
би завмерло. Ярина, що була в ошатному навершнику й убрусі,
кинулась на груди Оскольдові, навіть не завваживши свого отця,
деревлянського князя. До нього, либонь, не припадала так жодна
наложниця, не кажучи вже про жон… І Ніскиня вперше в житті
378 іипько вклонився жінці — своїй дочці. Ярка аж несамовитіла на
радощах і навіть не відразу збагнула той жертовний поклон отця.
Лише потім здогадалась, що тим пошанівком сей князь, мабуть,
пробачався перед нею за минуле і благав її за майбутнє…
Коли хвиля щасливого забуття змайнула. Ярка відірвалась від
Оскольдового плеча і заплакала. І тоді Оскольд довідався про жор­
стоку кривду, яку Перун вчинив над його сином.
Це була справді найчорніша кривда, яку може зазнати княжий
еин-спадкоємець. Такого ще не було у землі полянській, щоб по­
кровитель її — Перун — не взяв князівського спадкоємця під свій
меч!
Оскольд і Ніскиня від подиву й страху остовпіли…
Ярка знала обичай пращурів: чим раніше Перун візьме дитину
під захист, тим безпечнішою буде її доля. Тоді обходитимуть дитя
хворості, не зурочить своїм поглядом лихе око, відьомське чаклу­
вання чи потайна змова лиходіїв. Тоді сягне свого зрілого віку й
перейме від отця свого кермо землі.
На Перунову гору прийшла Ярка, як і належало княгині, з че­
ляддю й няньками, сюди привели й молодого бичка для треби. Але
її ніхто не зустрів. Волхв Славута зневажив молоду княгиню! Не
з’явився він і тоді, коли челядини стали голосно гукати його. Зник,
ніби полинув у холодні небеса. Усі вірили, що цей віщун знав мову
богів і визначав долі людей. Не зустрів, певно, тому, що сумну
будучину угледів або її, золотоглавої Ярки, або нового нащадка
київського столу. Інакше б уже припадав до їхніх стіп…
Челядь залишила бичка біля требища й тихо, з широко роз­
критими очима, пошурхотіла сніговими стежками униз, подалі від
Перунової гори… Подалі від них, нещасних, обійдених Долею…
Тікали, ніби від чуми. Небачене трапилося: волхв не дав свого бла­
гословення нащадкові Києвичів! Може, сей спадкоємець немилий
Небу? Може, Ярка винна в тому? У здогадах губилися люди.
Але хто любить обійдених Долею? То лиш до обранців її всі
хиляться й ліпляться, один поперед одного лестяться. Від невдах
же — тікають подалі.
Утекли всі й від них. А чутки невидимими потічками розтіка­
лися, розповзалися од княжого двору по всьому граду. То, мовляв,
Оскольдові мста жорстока від старих богів! Кара йому уготована
повсюди, і впаде вона на весь рід його. Це за той храм у пущі! За
тих святителів, що прикликав із Болгарії! За зречення старих богів,
а найпаче — за зневагу до громовержця — бога Перуна. Мовили,
блимає кумир його на горі кривавим оком. Гнів нуртує в ньому
великий! І волхву звелів не брати під свій покров княжати…
Плакала Ярка, ховалася по темних закутках терема, їй ввижа­
лися клубки чорних тіней, що котилися за нею, чи то домовик
379 з баранячими рогами й довгою бородою, чи то перелесник, що
стрибав поперед неї й міцно зачиняв двері, аби вона не могла ви­
йти із виталища. Вночі, серед тривожного сну, на неї падали хижі
шуліки й гачкуватими дзьобами цілили їй в очі і серце. То раптом
хтось ніби простягував до її немовляти кістляві руки — і тоді вона
схоплювалась на ноги й кидалась до колиски…
А тут прикотилась орда…
Оскольд був приголомшений. Бо, справді, одна біда йде, за со­
бою другу веде. Що ж робити?
— Не журися, сину…— тихо обізвалася Славина. Голос матері!
Він завжди рятував у біді… А він — забув і привітатися з нею!
О, сини людськії, скільки мук і любові ви приносите своїм ма­
терям, які мовчки зносять від вас цю образливу неувагу. Бо хіба
вони коли забували про те, що синів треба зігріти любов’ю своєю!..
Як ця ваша байдужість віддається в них печаллю і сивиною!..
— Може б, віднести дитя до церкви? Хай би отець Местивой
охрестив його.
— Не дам! — Ярка заступила собою синову колиску. І тут роз­
правив плечі Ніскиня. Його зморщене, ніби спечене, безброве об­
личчя розпливлося в усмішці. Звернувся до Ярки:
— Деревлянський бог дасть йому своє благосне слово, дочко.
Захистить від кривди.
— Він спадкоємець київської держави! Його має визнати
Перун,— насупився Оскольд, гостро блимнув просинню очей з-під
темних брів.
Оскольд аж тепер збагнув: метаться йому старий світ, що на­
брав сили за спиною старого Тура, пручався, шкірив зуби, готував­
ся нанести йому смертельний удар.
Ладен був у цю ж мить зірватися й бігти до волхва, відсікти
йому висохлу голову, що ледве ще трималась на тонкій зморщеній
шиї. О старий волхве, пощо освячував своїм іменем, своєю впер­
тістю минувшину, у якої вже не буде ніколи майбуття.
— Кличте сюди Славуту! — Оскольд схопився за меч.
— Не будь поспішливим у гніві, сину. Славута, гадаю, те не сам
придумав. Твої бояри у Нього, збираються і радяться.
Від тихого голосу Славини його рука ковзнула вниз по черені
меча.
— Хто з них?
— Усі велеможці київські. Бережися їх, сину…
Ярка з подиву розкрила рота — виходить, що в Києві люта змо­
ва боярська?! А вона гадала, що бог розгнівався!.. Її приспокоїла
Славина.
— Заспокойся, дочко, піду в Новгород, покличу дружину в по­
міч. Оскольд і .звалить змовників.
380 І я дружиною своєю підтримаю,— прогудів Ніскиня.
Іншими шальцями — іншими! — важив тепер деревлянський
кинзь вагу золотого київського стола!..
Да буде! — опустив очі Оскольд.
Л в пам’яті спливали призабуті вже імена бояр: рідкоборо-
іімП вилицюватий Микульчич… Низькорослий, рукатий, схожий
іш рака, Радим, син вигнаного Туром боярина Добрити Олій…
< іскольд ніколи їх не кликав до себе на раду. Сам усе вирішував,
нк і Тур. У похід також їх не брав. На нових людей опирався, а
старі, сподвижники Турові, тепер коїли підступи…
Оскольд у задумі ходив по виталищу. Се він, старезний волхв,
тмусив Перуна зрадити йому, князеві полянському. Відчув, що
князь хилиться до іншого бога і що настав кінець його владарю-
ішнню. Гадина тихцем виплодила зраду на Княжій горі й освітила
її іменем Перуна. Тепер його сповідальники, київські бояри, мо­
жуть з’єднатися із полоцьким Ізяславом, з кривичанськими бо-
іами — Стрибогом і Мокоитею. До них може прилучитися ще й
дреговицький Сімаргл. Чи ж витримає цей натиск його новий бог?
Чи не зламається двосічний полянський меч у битві з тупими голо­
вами сусідніх владик?
Оскольд так затиснув руків’я меча, що аж пальці побіліли. Він
знав, що ніхто із сусідніх слов’янських племен і їхніх богів не жа­
дав звеличення Києва. Один лише Ніскиня… Та й не відомо ще,
наскільки соуззя із ним певне. Усі хотіли жити на своїх українах
гихо й сито, упиватися медами і славослів’ям, плодити довкола
себе скудоумних холопів, оскоплених духом. В їх оточенні кожен
володар здається собі величнішим… О, соуззя тупиць міцне і на­
дійне! Але він, Оскольд, не відступить від замисленого.
Немає ні для кого на світі спочину — ні для комахи, ні для ху­
добини, найпаче ж — для людини. А надто, коли вона вміє бачити
далеко, відчувати глибоко, мислити — широко. Усе життя її минає
годі у боріннях мислі й духу, в сумнівах і ваганнях, у діяннях. Бо
людина невимірна у своїх прагненнях. Якщо людина розважлива,
добра серцем, тоді вона довкола себе сіє добро й любов. Якщо ж
зла й заздрісна, тупа й захланна — довкола спустошуються душі
людські, змовкає мудрість, торжествує холопство. І життя тоді об­
минає стезю правди.
Рюрика у Новгороді прозвали Злим.
Відтоді, як він перебрався сюди із далекої Ладоги й замкнувся
у новому своєму теремі, довкола нього залягла зловісна мовчанка.
Новгородські віча перестали збиратися. Волхв не приносив Велесу
жертв на требищі — новгородці забули дорогу до дідинця. Та хоча
Рюрик сидів у своїй гридниці тихо, одначе зірко стежив із вузьких
381 віконець за градом, за його волостями — п’ятинами і погостами.
Насилав туди час від часу своїх здирців-дружинників.
Та одного разу до нього прибився із Плескова Ольг. Зайшов до
гридниці у бузкових сутінях зимового вечора. Зайшов сам, без слуг
і гридей. Скинув свого вовчого кожуха, вдарив шапкою об стіл… З
Довго важився плесковський посадник на цю бесіду, довго га­
мував у собі гординю. Відтоді, як він був усунутий від новгород­
ського кормила варягами, з його лиця зникла приязна усмішка,
в очах затаїлась настороженість, більше не злітали з язика гострі
ущипливі слівця.
Затятий Рюрик своєю владністю і жорстокістю змусив його
втекти з Новгорода. Він мав сильну дружину, сам роздавав землі
різним підлабузникам, відданим йому людям, брав потяги й пра­
вежі, не питаючи на те згоди ні в нього, Ольга, нового посадника
новгородського — Гостромислового переємця, ні у віча.
Ольг сидів тепер у Плескові, придивлявся спокійніше до
Рюрика. А придивившись, збагнув: у Рюрика погорди було більше,
аніж розуму. Свавільно кермував у чужій землі, підтоптував під
ноги її покони, зневажав її волостелів. Ольг зрозумів, що у такий
спосіб ніхто не здатен утриматись при владі довго!
І вийшло по-його: Рюрика возненавиділи. Новгородська чернь
бунтувала й чекала нагоди, щоб підняти свої мечі на чужаків.
Новгородські золоті пояси й собі гуртувалися і ладні були пристати
до черні, аби позбутися варягів.
Рюрик, як зацькований старий вовчисько, замкнувся у своєму
теремі й чекав свого кінця.
Отож Ольг і прибіг до нього. Тер долонями ніс і щоки, але руки
для привітання Рюрику не простягував. Заговорив, дивлячись йому
спокійно в очі… Якщо Рюрик не обіпреться на старійшин і смис-
лених мужів новгородських, не бути йому владцею у Новгороді
великому! Чи знає про се Рюрик-сокіл?
Рюрик мовчав. Некліпно дивився на Ольга, напружував думку,
чому це колишній новгородський керманич не здіймає на нього
меч, не шле на його голову проклять, а ніби опікується його бі­
дою? Що у цього лукавця на мислі? Яку потаємну сіть хоче наки­
нути на нього? Чому йому забаглося допомогти? Сидів би у своєму
Плескові і гриз би свою кістку! Так ні… Дивина… Хоче сісти знову
в Новгороді? Сяде! Як тільки новгородці випхнуть його, Рюрика.
Не здогадувався старий Рюрик, що довгі й тяжкі ночі провів
Ольг перед тим, як ось так з’явитися на його очі і наважитись таке
сказати. Не одну думу передумав. Збагнув Ольг: не сяде він біль­
ше у Новгороді на посаді, градяни не забули йому ні Вісни, ні її
дочки Прекраси, що сиротиною росла при ньому як вічний докір
його лукавству, ні Гостромислової слави, про яку тут не всі забули. іншій тільки Рюрика. Але Рюрик піде. Час його кінчається. Та
хтось інший — лукавіший, підступніший, верткіший і меткіший —
михопиться на посадництво. Де тоді опиниться Ольг? І що здумає
угнути вольниця новгородська?
Ці перестрахи й надали йому відваги для такої розмови. Не хо-
і і в чекати безрадісної будучини для себе. То правда, що Рюрик ви­
тіснив Ольга із Новгорода, але і тепер він же його тут і утвердить!
Ольг єдиний, хто нині зможе приборкати Новгород і врятувати
Рюрика! Старий Рюрик сам собі обламав крила, на яких тримався.
І якщо у нього є хоч крапля глузду, має зробити по слову Ольга…
І ось він гнівно дивиться в переполошені очі Рюрика.
Пронизливі, жовтаві, ніби перепалені вогнем давно тамованої
люті… Раптом у них сяйнув відблиск якогось здогаду. Широкі ніз-
нрі короткого носа ворухнулись, ніби у звіра, що вчув неподалік
здобич.
В очікуванні якихось страшних вістей від Ольга, Рюрик комусь
махнув рукою. Тільки тоді гість помітив, що в хоромині була ко-
ролевична Єфанда. Її тонка пересушена постать повільно зникла
за дверима. Рюрикові очі то жовтаво зблискували, то гасли у при­
жмурі.
— Не те робиш, Рюрику-соколе! Не те! — кинув йому в лице
Ольг.— Всюди новгородський люд піднімається на стань… супроти
твоїх здирців… супроти тебе! Сей люд лиховісний — потопить вас
у Волхові. Через те я зараз тут…
— Що, ворохба починається у Плескові?..— запитав Рюрик.
— Десь та почнеться,— ухилився од прямої відповіді Ольг.—
Сіє буде! Я не про те. Про будучину…
— Що будучина? Вона для всіх однакова. Для тебе і для мене…
Кажи прямо: лякаєш? Чи мстишся?
— Ти вартий моєї мсти! Відаєш про сіє. Але прийшов до тебе
з добром! — Ольг м’яко ступив від порога, де все ще стовбичив,
до середини виталища. Під його важким тілом скрипнули дошки.
1 Рюрик раптом розкрив у подиві очі: як змінився Ольг! У його
чорнявій чуприні з’явилося пасмо білого волосся. Певне, мудрість
проорала в ньому свою борозну. Це відкриття трохи заспокоїло
сум’яття Рюрикове. Інакший, інакший був зараз знаний лукавець
Ольг. Але чому він прийшов сюди?
Допитливо вчепився поглядом в його похмуре обличчя. Ольг
спинився перед ним і, дивлячись прямо йому в зіниці, тихо ска­
зав:
— Не сховаю від тебе правди, Рюрику. Ненавиджу тебе! Але —
зараз мушу дбати про тебе.
Рюрик стиснув видовжені тонкі вуста, аж щелепи гостро ви­
пнулися, шкіра на чолі зібгалась до перенісся. Намагався втям-
383 кувати, який підступ уготовив йому сей обадник. А Ольг говорив
неймовірне:
— Я хочу, аби ти зміцнився у цій землі. Хочу, щоби ти і твій
рід тут кермував одвічно!.. Аби твій Ігор перейняв владарювання!
Але,— Ольг набрав у груди повітря,— маєш знати: якщо хочеш
бути великим князем, умій завоювати душі людей можних і смис-
лених! А ти їх розігнав! Вірних слуг своїх перетворив у запеклих
ворогів. Біда гряде на твою голову.
— Мовиш правду, Ольже,— прорік у відповідь Рюрик.— Та че­
рез те, що усі оті твої бояри, посадники, билі тягнуть до мене руки
за мздою. Ніби я і мої боги їхні боржники. Ми не боржники! Ми —
владці! Нас кликано сюди по закону. По закону й владарюємо.
Рюрик глипнув на Ольга і додав:
— Хочу обіпертися на нових людей. Дам їм багатьства й посади,
будуть мені вірні.
— Нові? — підскочив Ольг.— Го-го-го, брате, даремні твої спо­
діванки! У нових порожні животи ще й порожніші гамани! Доки їх
наситиш, ворохба за плечима стане. А велеможці старі, що вже ма­
ють погости й волості, поведуть за собою всю землю супроти тебе.
Опиратися треба на старих: вони поцінують се ліпше і дбатимуть,
щоб утриматись разом із тобою!..
Рюрик задумався. У словах Ольга чув якусь істину. Справді-бо,
сонмище його нових людей було ненаситне. І звідки вони напо­
взли — оті конюші, стременні, чашники, стольники, постельничі,
мечники, огнищами, ємці, тіуни, биричі!.. Радо ходили на полюд­
дя, прибігали на учти, які він влаштовував у своєму теремі. Ольг
мовить правду: їх не легко наситити. Чатують нині на нього по всіх
закутках, яко мисливці на звіра, виловлюють з його уст похвалу, а
з рук — подаяния!.. А він захопився і не угледів, як за його спиною
нуртувала злоба можців. Вони його сюди кликали, а він, бач, їхніх
сподівань не виправдав. Мудрий вельми сей Ольг!..
Тяжка тиша глухою стіною постала між ними. І ніхто з них
навіть не здогадувався, що в сю мить вирішувалась доля не тільки
новгородських слов’ян, а й полуденних слов’янських земель.
Рюрик давно відчував, що земля — і та, яку дістав у дар і яку
затим пригорнув під свою руку мечем,— вислизала з його рук…
Ольг знає, як повернути все назад… Ольг допоможе йому!.. Се боги
його роду послали йому в цю хистку мить сього мужа!.. Обнадієно
дивився тепер на плесківського посадника. Чекав його поради, як
дитина милості… А Ольг не вельми поспішав, ніби виважував кож­
не слово. Нарешті сказав:
— Жени геть тихесеньких і підлесливих, що повзають біля твоїх
стіп. Мовчунів, які не дорікають тобі нічим, навіть образи твої
мовчки зносять. О, як знущатимуться вони над тобою, коли ти
384 нішдеш… Але я не дам тобі впасти. Я підношу свою руку на твій
шхист… Але ти докінчи розпочату справу. Забери землі у братів
і моїх. Пощо вони їм? Владарюй міцно сам! Віддай їх синові своє­
му, Ігорю.
Ольг виклично дивився в збентежене обличчя Рюрика, який
гарячково зважував ці слова. Ольг обіцяє допомогу. Але чого до­
магається? Співучасті? Та Рюрик ладен був поділитися з ним усім,
тільки б вистояти! Тільки б утриматись!
— Буде по твоєму слову…— тихо одказав Ольгу. Він таки мав
нкийсь глузд. Указав рукою на ослін, запропонував Ольгу сісти.
Так, Ольг — єдиний його порадник. Єдиний щирий поспіши-
тель! Бути Ольгу завжди при ньому… Надто тяжке безліття зараз…
Рюрик довірить йому свій меч.
…Відтоді Ольг перебрався знову до Новгорода і став першим
надійним радцею старого Рюрика. Охоронцем його влади і честі.
І невдовзі та влада і та честь перейшли до нього. Скоро вже не
Рюрик, а Ольг пильнував за погостами й п’ятинами, прибрав до
рук дружину Рюрикову й кермував землею: правив суд, ділив зем­
лі, зневажливо косував у бік Рюрикових братів, що сиділи у пів­
нічних слов’янських землях. До них втікали з Новгорода ті, хто не
витримував здирства варягів.
Найбільше люду бігло на Білоозеро, де сидів Синєус. Чоловік
він був тихий норовом, хоробрий серцем і не жадібний до чужих
надбанків. Вдовольнився малим, не зазіхав на велике багатство.
Час гайнував на ловах, не раз тонув у Шексні, не одному туру
скрутив роги у двобої, любив застілля і тихі бесіди біля вогнищ
десь у пущі чи при воді. Синєус був добряком, не тільки для міс­
цевого люду — із племені весі, але й до різних пришедьків. Ото
й бігли сюди і новгородці, і полочани. Особливо після того, коли
київський князь Оскольд побив полоцького Ізяслава і посадив там
своїх людей.
Тзяслав попросив тоді підмоги у Рюрика і Ольга. Вони послали
на Полоцьк дружину Трувора, що сидів у Ізборську. Полочани
піднялися проти Ізяслава і Трувора, але ці владці жорстоко їх при­
душили. Недовго торжествували переможці.
Одного разу Ізяслава знайшли мертвим на снігу біля його
намету. Трувор же став володарем не лише в Ізборську, але і в
Полоцьку. Ой як же свавільно правив чужинець у полоцьких кри­
вичів! Він уже важив і на Смоленськ, від якого йому відкривалась
дорога на Київ…
Отоді занепокоївся у Новгороді Ольг. Довго радився з Рюриком.
А через кілька днів сам повів Рюрикову дружину на Полоцьк.
Загнав сього варяжина у заплаву річки Полоть і потопив його ра­
зом зі всією дружиною у бездонних лісових болотах. На полочан
25. Зам 345
385 же наклав тяжкі потяги. І знову побігли на Білоозеро натовпи лю­
дей. Синєус же з того багатів, бо, де люди, там їхні невтомні руки
зводили градки й погости, вирощували хліб і худобу. Синєус тільки
мружив очі та крутив кінчик свого чорного вуса.
І тоді Ольг послав до нього свого гінця:
— Віддай землю Білоозерську Рюриковому сину — Ігорю.
Синєус скликав віче. Радились недовго. Один старезний дід
цюкнув поперед себе ковінькою, сказав:
— Якщо шуліка унадиться до курчат, йому треба утяти крила, І
інакше усіх понищить,— Потім зиркнув на гінця й додав: — На
тому стоїть наша земля. Передай се Рюрику…
З тим і повернувся гонець до Новгорода. А через місяць Рюрик
покликав до себе на гостину молодшого брата свого Синєуса уклас-
ти мир. Розважливий володар Білоозер’я швидко склав рядницю
на мир, поїхав назад, але додому не повернувся. Мовили, нібито
на ловах його заколов розлючений вепр!
Після смерті Синєуса старий Рюрик, нарешті, став єдиним во- ;
достелем усіх новгородських п’ятий. І то все завдячуючи сприт-|
ності Ольга, першого його радника. Ольг же вознісся ще вище, і
Став дядьком-навчителем при синові Рюрика — при Ігорі. А в
руках своїх тримав усю Новгородщину.
Великий град на Волхові зціпив зуби. Рюрика називали тепер
не соколом, навіть не шулікою, а вовком, вовчищем.
Та на нашій землі не буває нічого вічного — ні лютих морозів,
ні п’янких весен. І в Новгород після зйми прийшла буйна весна.
Теплим віялом змела глибокі сніги, і підсохлі пагорби на узліссях
задивилися в небо бузковими очима волохатої сон-трави і синіх
пролісків. Заграв батечко Волхов високими пінистими хвилями.
Вирвався з берегів, зірвав і поніс на своїх білих гребенях міст; за- 1
лив дерев’яні мостини вулиць.
На Славенському кінці, на подолі, на торговищі доми опини­
лись у воді. Люди зі своїм збіжжям, з дітьми і худобою сиділи на
дахах. Між хатами снували довбанки й човники, лодії й великі
купецькі гари… Повінь затопила онбари й комори — новгородці
лишилися без запасів зерна, солоної риби, грибів, копченини…
Декотрі перебиралися на далекий високий берег, ставили куре- ;
ні, розбивали намети, аби якось дочекатися спаду води. І доче­
калися. Скоро вже ходили калюжними вулицями, брудні, зсірілі,
знеможені голодом. Померкло на небі ясне сонце. Потьмарилась
весняна яснота. Настали холодні дні. Сірий морок, ніби якесь про­
кляття, оповив землю. Услід за голодом по домівках пішла сухоре­
бра Морана з косою за плечима. Вона торохтіла своїми старечими
кістками по бідняцьких садибах і косила дітей. Матері голосили, та
скоро від невимовної туги й безнадії повмовкали.
386 Голод і смерть вивільняли людські душі від страху. То тут, то
інм юрми приречених нападали на погости чи на боярські двори,
чьирали збіжжя, худобу, підпалювали осідки багачів. Віча уже не
Гн)ялися ні варязької дружини, ні Рюрика.
Л в коріннях дерев і зела нуртувало життя, шумували в ріках
мпнодкові води.
У ці тривожні дні несподівано на подвір’ї Вадима-лодійщика
об’явився Лодимир. Пошарпаний, змучений, але живий. Разом із
і моїм задругом, вірним Ситком, утік з полону, з острова Рюгена.
І Ірмбився до Новгорода разом із купецькою ватагою. Купці спинили-
і >і на торговищі, на Готському дворі, в гостиному домі, а він і Ситко
подалися по домівках. Йшли і не впізнавали знівеченого града. Не
«пізнавали й людей, що ледве пересували ноги, вибухали люттю…
Лодимир зайшов до горниці. У полоні вона видавалась йому
ііийсвятішим, найчистішим місцем на землі. А переступив поріг —
І ледве не впав. На лавиці горілиць лежала його баба Дана. Склала
ил грудях руки, міцно стулила запалі зморщені вуста. Начільник
туго стиснув білий убрус. Дівоцька вишита сорочка. Ноги при­
криті веретою. А поряд, обхопивши руками голову, сидів отець
Ного, Вадим.
Важко звів на сина очі. Ні подиву в них, ні радості. Очевидно,
думки його літали десь далеко в світах. Кажуть, що біля покійників
Ііййясніше постає минущість всього сущого, ціна діянь, мирська
суєта, намарність сподівань і прагнень…
Вони так нічого і не сказали один одному. Можливо, знали,
що до істини найбільше наближає людську душу не слово, а мов­
чанка…
Вадим низько вклонився матері. Так само зробив і Лодимир.
Підняли за кінці ковдру, на якій лежала небіжчиця, й понесли до
исвади. Там уже палахкотіло високе вогнище. На гарячих, паху­
чих соснових димах мала здійнятись до Вираю і душа Людани…
Повернувшись додому, сиділи один проти одного і мовчали, доки
Вадим не прорік ледь чутно:
— Наша мати кличе до помсти…
Лодимир здивовано звів на нього очі. Гадав, бабця померла
і иоєю смертю…
Тіун Дудиця… Вольжин і Рюриків посіпака, відняв у неї клунок
і двома пригорщами жита. Виміняла на торгу за шовковий убрус…
Нона не віддавала йому його клунка. Тоді Дудиця штурхнув її но-
Юіо. Упала і вже не встала…
Лодимир скочив на ноги. Почав швидко ходити по горниці…
Пупи. Велеможці. Варяги. Таті… Усі таті!.. Всі п’ють кров людську,
ііко воду!.. Неситьці!.. Злодії!.. Людожери!.. Допоки земля носити­
ме їх?.. Побіг до Ситка.
387 А Вадим тим часом спроквола підійшов до стіни, зняв с вое;
опоясся з мечем, підперезався. За пасок іще заткнув бартку. Відчув
потребу нагадати новгородцям про себе, про недавнього воєводу!
Вадима Хороброго!..
Став на порозі. Роззирнувся по горниці. Он колиска під сво4
локом, що виколихала не лише його, але і сина. Здалося, що ледь|
гойднулась, ніби від чийогось невидимого подиху, може, очікували
нових нащадків славного Величарового роду. Он біля вікон мате-І
рині обереги — рукаті корені, гілки, а на комині печі — дволикі й
чотириликі ідоли дерев’яні… Вадим вклонився хаті, що виростила
його, усім оберегам та кумирам. Неквапливо вийшов на подвір’я іі
попростував до торговища.
А там не вщухало чорне віче. Чавкала під ногами багниста земі
ля. Над головами кружляло чорне вороння. Враз на березі спалах-І
нули гари, лодії, човни, що стояли суцільною стіною аж до проти-*
лежного берега. Тепер вони правили людям за міст, але враз на!
них загуготів лютий огонь. Дим то слався над водою, то клубками!
здіймався угору. Полум’я загрожувало перекинутись на огорожі!
на дерев’яні мостики вулиць, на дахи домів, повалуш і теремів по
обидва береги Волхова.
У вечорових сутінях шаленство заграви ставало ще грізнішим/
Грізнішими ставали і новгородці.
— Пожере Перун ненаситьців наших,— кричали одні.
— За мечі, браття! — кликали інші,— Альбо живот, альбо
смерть!
Новгородська воля вогненним клубком покотилась по боярських
теремах. Давно вже не було такої пожежі у славному Новіграді,;
Навколо дідинця і Рюрикового терема звужувалося огненне кільї
це. Разом із тріскотнявою полум’я настирно і нестримно підбирач.;
лася до них і новгородська стань.
Людська помста за чорні кривди накидала на це гніздо криві
дників свій вогненний зашморг.
Рюрик у розпачі і тривозі окидав поглядом палаюче кільце. Я
його зіницях спалахували відсвіти пожежі, і від того його очі здаї
валися червоними. Він не оглядався, хоч знав, що за його спинок)
мовчки тремтіла висока суха Єфанда, холодними руками тулячи
до свого боку голову отрочати. Думав про себе: ось і настав кінеці
твоєї величі, Рюрику… Умів перемагати, умів сіяти смерть — зумій
і померти достойно, яко воїн! Візьми свій меч і вийди назустріч
юрбі!.. Та ні! Хіба він мало подвигів звершив у своєму житті? Небф
не дасть його в обиду! Адже ось тут, на землі новгородській, він
звершив найбільший подвиг, зібравши у своєму кулаці всі землі й
п’ятини Новгорода великого, після того, як прихилив до себе,1
поміччю Ольга, усіх волостелів краю… І враз плин його думок завернувся в інший бік. Вважаєш, що
Привернув до себе можців новгородських? А де ж вони зараз? Чому
I гем- мс захищають, адже ти їх стільки літ захищав од нових ва-
|иніи t де твій мудрий і зичливий воєвода Ольг? Хіба не бачить,
Ши Рюрик потрапив у біду? Ще мить — і вогонь перестрибне на
питані дахи його онбарів! І, мов блискавка, сяйнула чітка і неза-
Ііерсчна думка — Ольг зрадив! Усі вони, зичливці твої, сидять нині
ни йорах і очікують, коли чернь градська її житнії люди доконають
його!.. І Ольг також дивиться зі своєї шпарини, жде не діждеться,
нніи упаде правило з рук його!..
Піт рясно скрапував зі скронь, очі ще виразніше спалахували
імміменем хижої пожежі. Думкою, усім єством благав Триглава-
і иіговида, і Хорса, і Велеса захистити його мечем своїм!..
V сінях терема зачулись чиїсь поспішливі кроки. Двері так різ­
ні гойднулись на петлях, що хряпнули об стіну й ледь не злетіли.
II хоромину увірвався Ольг. Єфанда від несподіванки хитнулась
і ніби переломившись, упала йому на груди. Та він рішуче від-
иІТОВХнув її, схопив Ігоря за руку й потяг у сіни, кинувши на ходу
по обох:
— Швидше… Біжіте…
Єфанда схопилася тонкими пальцями за поділ довгої чорної
і V11 і к и й з готовністю ступила за ним. Рюрик же навіть не ворух-
Мупся.
— Ти що? — крикнув до нього Ольг.
— Буду тут. Умів добре жити. Зумію з честю померти. А ти ось…
І.грежи їх…— кивнув на двері, на порозі яких заніміли Єфанда та
Ігор.
Ольг відпустив руку хлопчини. Став на одне коліно:
Обіцяю!.. Тільки уваж і мою просьбу… Нехай твій син, цей свя­
т ії отрок Ігор, да буде заручений з моєю дочкою. Прекрасою…
Рюрик ворухнув рудим щетинистим вусом. Ольг і тут шукає
Гиіага. Але ж чому сам не жадає взяти керма до своїх рук?
— Бери новгородську землю собі. І кермуй сам.
Не хочу! Ігоря твого захищатиму яко законного спадкоємця.
\нже ти прийшов до Новгорода на заклич віча. Благослови його
її» шлюб із Прекрасою.
– Благословляю! У повні літа свої хай візьме собі в жони дочку
((аьгову…— байдуже змахнув рукою Рюрик і відвернувся до ос віт­
аного пожежею вікна,— Бережи його!
— Яко свої очі! — гукнув Ольг і потяг хлопчину за собою.
• фанда невідступно тупцяла за ними.
Л полум’я вже облизувало раму вікна, до якого прилип Рюрик.
І їси легенький грайливий пломінець — зовсім не страшний, а на-
uli ь лепський, забавний! — пробіг по підвіконню й перескочив
389 на дерев’яний зруб терема. А за вікном полум’я охопило повад
шу — високу багатокутну вежу, також поставлену із зрубів. За мит
вона спалахнула, як величезна свіча! Рюрик випростався, ухопив;
ся руками за верхній наличник і побачив на подвір’ї… Вадиму
Хороброго. Ось воно що! Ото він палить Новгород! Давній недру^
його… бач, живий? Звідки ж тут об’явився? Прийшов дивитись на
його смерть?! І Рюрик з усіх сил так ударив по рамі, що вона вива^
лилась назовні. І сам він мало не випав з нею надвір. Йому зовсім
не було страшно. Він бачив свого ворога. А коли воїн бачить свогГ
смертельного ворога — страх полишає його. Рюрик же завжди бу|
найперше воєм, варягом, убивцею, грабіжником… Він звик убива­
ти! Це — його ремесло…
Метнувся до стіни. Зірвав меч. Поспішливо, але твердою ходою!
вийшов на ганок. Він так просто не здасться холопу. Він його]
знищить!
Сторожко, як мисливець, що вийшов на двобій із лютим й під-І
ступним звіром, дослухався й донюхувався до віддалених гуків,?
гуготіння полум’я, якогось гупання… Бачив, як сніп іскор розси-|
пався над дахом його терема і як він зайнявся полум’ям. Та з місця
не рушив. Але ніхто не виходив на двобій із ним. І він враз відчув
що смертельно втомився. Захотів умерти. Просто як стара людина
втомлена життям і постійною боротьбою й страхом втратити те,
що вона надбала. Найвищим набутком його була влада. Але вона
не принесла йому жаданої радості, не зробила вічним, навіть на
жодну мить не продовжила життя.
І найсильніші душі, прозріваючи, впадають у безнадію і жаді
ють заспокоєння в смерті…
Як не дивно, але Рюрик без страху чекав свого кінця. Чекав
як рятунку від житейського тягаря, нести який було несила. І до­
чекався. На подвір’я ступив Вадим Хоробрий з невеличким гуртоїЛ
людей. Вони роззирнулись довкола, побачили на ганку Рюрика її
повернули до нього. Він підняв над собою меч і беззвучно реготав
в обличчя цих простолюдинів, які оточували його з боків. Хтось
тицьнув мечем у груди. Він хитнувся й безпомічно огледівся. Це
наддало ворохобникам снаги. Вадим вихопив з-за паска бартку 1
замахнувся на Рюрика, але той опустив меч, зігнув шию, покірі
но ждучи смерті. Вадим відсмикнув руку назад, бо не міг убивати
навіть ворога, якщо той беззахисний. Він месник, а не убивця*
І мстить лише тим, хто заніс над його головою кривдний мечі
Рюрик же свій меч опустив. Яка ж се помста? Це вбивство…
Вадим обернувся до своїх людей, щоб їх стримати. Нехай цьогв
здирцю скарають боги!
Та в цю мить із густого диму і мги вискочили зі своїми воями
Ольг і Дудиця. Підбігли до Вадима Хороброго, відтіснили його від.
390 Рюрика, вирвали топірець і скрутили йому на спині руки… Рюрик
враз випростався, люто розмахнувся мечем і пронизав ним груди
Нпдимові…
Хтось несамовито зойкнув. Хтось поряд упав… І знову зойк і
аютісний скрегіт мечів… Падали люди, які були з Вадимом, яких
нін щойно стримав…
Усе враз перевернулось, змішалось із димом і вогнем, покоти­
мось по двору. А з даху терема падали на голови людям палаючі
жердини й крокви. Сипалися дощем іскри на землю, а по ній кача­
лися клубками люди, що вчепились один в одного у смертельному
двобої.
Коли прозорі бірюзові сутінки оповили вулиці і вкрили Волхов,
під Славенського кінця до ріки побігла якась жінка. За її спиною
метелялось волосся, що вибилось з-під убруса, який лопотів кін­
цями, ніби крилами. Її сорочка надувалась од вітру. Здавалося, що
нона не біжить, а летить, мов лебедиця, навстріч своєму відчаю…
Вона добігла до Волхова і впала… Ріка палала… Лодії, човни,
гари, довбанки — усе взялося полум’ям і димом. Перейти на другий
берег, туди, де палахкотів вогонь праведного людського гніву, де
лежали побиті новгородці, не було сили. Вона спинилась на мить…
А потім з розгону шугонула в полум’я, яке весело розгулювало по
річкових затоках… І зникла за димом і млою…
Літописець скупо записав: «…уби Рюрик Вадима Хороброго і
іних многих ізби новгородців, совітників його…» І ще додав: «Того
ж літа ізбіжаще од Рюрика із Новгорода в Київ много новгород­
ських мужів…»
У Новгороді воєвода Рюриків — Ольг — вогнем і мечем чи­
нив розправу. Від того все більше чорних людей тікало під захист
Києва…
Великий град землі слов’янської, Києве! Високо стоїть твоя
правда, коли звідусюди тягнуться до тебе скривджені й зневірені!
Коли у твоїй силі й могуті вони шукають захисту для себе!..
Ні горе, ні радість, як і ніщо — не вічні. Незриме колесо часу
крутиться нестримно, і нема йому ні зупину, ні перепочинку. Хтось
підноситься сьогодні, а завтра опиняється внизу; хтось падає, не
втрачає віри, що може знову вознестись. Колесо часу вертиться,
крутиться, біжить… В одних душах ослаблює доброчинності, в ін­
ших — додає відваги; ще в інших — додає вад чи убавляє їх; при­
тупляє горе в серці, побільшує мудрості, радість розсіває попелом
примарних надій, що зійшли синіми квітами сліз…
Після загибелі Вадима іншою стала Славина. Похилились її пле­
чі, обезсиліли руки. Очі дивились на світ сірою зажурою. Щонеділі
ходила до Оскольдової церкви. Спочатку сиділа при горбику під
березами, відпочивала чи, може, бесіду вела зі старими богами.
391 їй було про що поговорити з ними. Ніхто, окрім них, не відав,
навіть не здогадувався, що під отим горбиком лежить Вадимова
голова. Ота буйна голова Вадима Хороброго, яку підступно відсік
на пожарищі свого терема старий вовчисько Рюрик. Коли Вадим і
його задруги-новгородці були побиті і вже лежали на землі, Рюрик
почав відсікати їм, мертвим, голови. Наколював на списи і ви­
ставляв уздовж волховського берега, аби всі бачили, як люто він
розправився з ворохобниками…
Отоді вона пробралась потай до Волхова, забрала Вадимову го­
лову в міх і з новгородськими мужами втекла до Києва. Тут і по­
ховала…
Щонеділі тепер навідувалась на могилку. Сиділа мовчки, вору­
шила губами, а очі дивились у безкраю далечінь, ніби хотіли по- 1
бачити те, що нікому не дано бачити.
Потім Славина ішла до церквиці. У звичних сутінях розглядала
обриси зігнутих спин — молільників; обережно ставала збоку, біля
амвона, щоб послухати заспокійливі мудрі речі отця Местивоя.
За останні роки священик теж зігнувся під тягарем літ, і, хоч і
пригас голос його, думка ще спалахувала ясніше; слова лились
вільніше. Йшли вони з глибини його душі чи, може, від бога йшли. ■
Славина того не знала. Тільки їй подобалося, коли Местивой не
читав по священому письму, а вголос розмірковував, ніби бесіду- ї
вав сам із собою. Утишував свої скорботи, а разом з тим заспоко­
ював і її роз’ятрене серце.
— Життя людське подібне вітру, чада мої,— глаголав пропо- 1
відник і затуманеним зором вдивлявся у височінь темного скле- Я
піння.— Усе в ньому — мимолітний звук. Усе гине на цій землі в
плині часу. Любов, утіхи, щастя… Никне краса жіночих облич…!
Дужі мужі стають нікчемними старцями. Тільки той, хто йде із ;
життя молодим, лишається вічно нетлінним у пам’яті людській.!
Той не підвладний часові. І житиме у пам’яті людській, бо не убо­
явся скласти голову у ратному бою! Вічна хвала тому, хто гине в
молоді літа за благості люду свого…
Славина була впевнена, що ці слова він говорить для неї. Про
Вадима вони. Він живе в її пам’яті саме таким, яким найбільше ;
запам’ятався, яким був у степах — молодим і звитяжним. Здавалося
їй, що таким він і загинув від Рюрикового меча!..
Після втішання душі і серця йшла додому почаївським узвозом, 1
через кожум’яцький, а згодом гончарний кінець Подолу. Далі за- 1
вернула на ледь видимий протопт крізь гущаки ліз і прибережні
зарості Почайни.
Вечоріло. Теплий весняний вітер гойдав на своїх пружних
крилах черемхові трунки. Шаленіли у прохолодних затінках гаїв
солов’ї, лунали їхні срібні витьохки над тихими плесами озерець і і шток. І здавалося, що вони час від часу здригалися від солодощів
міх співів, бралися ряботинням хвильок і знову завмирали… Ба,
маніть сонце спинило поважний плин — шубовснуло в Почайну,
послухається до гуків і шумів весни.
Серце людське мліло й також завмирало від краси вічної. І по-
инилося буйством, жаданням життя, наливалось вірою у свою не-
мсрейденість і вічність. Гой ти, отче Местивою, даремні твої слова
про миттєвість людського життя! Воно вічне! Як і ця весна, і буян­
ня, і солов’їний шал…
Славина вдихнула трунку весни й осміхнулась: відчула, що сло­
на Местивоя уже втратили для неї вагу. Серед цієї земної краси
н’янули найсуворіші застереження і слова правди.
Стежина вивела до причалу. Вийшла на берег і спинилась у по­
диві: уся гавань була заповнена вітрильниками, великими й мали­
ми лодіями, довбанками й човнами. Якісь прибульці щойно при­
стали до берега. Підійшла ближче, щоб роздивитись. Хто се? Купці
чи знову якась дружинна ватага?
Двоє ратних людей, що стояли па кормі першої від неї лодії,
замахали до неї сердито руками — мовляв, обходь стороною, сюди
не ходи. «Чого б то?» — подумала Славина і зупинилась.
— Чого стала? Іди своєю дорогою!..— кричав до неї чорнобо­
родий муж, невдоволено блискаючи очима. Зняв з голови шолом,
передав весляреві, що сидів на кормі. На чоло крилом упала чу­
прина з сивим пасмом посередині.
Щось знайоме видалося їй у звучанні мови. Щось знайоме було
в їхніх голосах і в одяганках.
Славина завернула в гущаки. Напружувала пам’ять. Де вона ба­
чила цього мужа? Оте сиве пасмо, що спадало на чоло? І голос?..
Голос особливо бентежив її пам’ять…
І враз спалахнуло видіння: палає терем новгородського волос­
теля Рюрика. А на подвір’ї лежать непорушні тіла новгородців. З
диму й гару виринають кінні мечники, а попереду — на коні кре­
мезний вершник. На його чорні брови спадає чуб з пасмом сивого
волосся. Він кричить комусь:
— Чого стовбичиш, Рюрику? Біжи мерщій-но звідси! А ви за­
беріть їх усіх і на палі! Уздовж Волхова усіх посадіть на палі! Щоб
страхалися й імені Рюрикового! Дудице,. не забудь за того воро­
хобника!
І ось вона знову чує цей голос. Обізвався до неї він у Києві, на
почайнівському увозі. «Се ж Ольг!» Вона аж зомліла від здогаду. Бо
тоді, коли вона ще стояла знетямлена на подвір’ї, до неї підбігли
новгородці й запитали:
— Куди подався Ольг? Не бачила?
Вона дивилась на них тупо й не розуміла, про що питають її.