— Ну, отой, з сивим пасмом волосся! Той лютий Ольг, Рюриків
поспішитель!..
Вона показала тоді рукою в той бік, де крутився важкою хма­
рою чорний дим і де зник верхівець зі своїми людьми. Відтоді вона
вже знала, хто такий Ольг.
Але чому він стоїть зі своєю раттю на Почайні? Мовили ж:
Рюрик-вовк помер у Новгороді. Намість нього возсів Ольг-воєвода
із малолітнім княжичем… Чи йому мало Новгорода?
Наддала ходи. Затим побігла. Спішила до обійстя свого брата
Гордослава. Уже була певна: у Київ прийшла біда.
Збентежена вскочила до світлиці.
— Біда! — чаїцею упала на лавку.
Сім’я Гордослава саме вечеряла. Мовчки сиділи всі за великим
столом. Тільки було чутно стукіт дерев’яних ложок об дно полу­
миска.
Від слів Славини усі завмерли. Через хвилю Гордослав підхо­
пився на ноги. Невисокий, але міцний муж Гордослав сей, онук
Соловія. Плечі розтинали стару полотняну сорочку, яка пропахла
рибою і ряскою.
Пильно вдивлявся в обличчя знетямленої Славини, напружив­
ши слух. Вона ж ледь прошепотіла змертвілими устами:
— На Почайні стоїть Ольг новгородський із раттю… Рюриків
поспішитель!
— Леле! — зойкнув хтось за столом.— Се ж він за Оскольдовою
душею прийшов…
— Тихо,— обернувся Гордослав до родини,— Звірко, де князь?
З-за столу підвівся здоровань, який мало чим нагадував колиш­
нього княжого отрока. Хіба що русявим чубом та ластовинням на
носі й на щоках. Тепер це вже був княжий воїн, який прийшов
навідати рідню.
— На ловах князь… Побіжу, либонь, до нього…
— Ні. Сідай на коня і лети до Іскоростеня. Клич Ніскиню із
дружиною деревлянською. А я тут зберу пішців градських. Доки
князь повернеться, матиме добру рать.
Славина думала про Ольга. Пощо новгородський посадник
простяг руку до Києва?
Ніхто й не помітив, коли вона вислизнула з дому. Ніби й не
було її тут. Тільки бентега і страх перед невідомістю нуртували під
стріхою Гордославової хати. Скоро вони виплеснулись на вулицю,
заповнили всю оболонську слободу… Передчуття біди заціпило
людям уста.
До князя Оскольда примчав гонець з якоюсь тривожною ві­
стю. Невідомі купчини великою дружиною стали на Почайні і вже
394 стоять три дні. Навіщось очікують його, князя Оскольда. Мовлять,
жадають з ним бесідувати. А йдуть буцімто до Царгорода, найма­
тися до царя. А може, воювати царя. То, либонь, хочуть умовити
Оскольда пристати до них. Адже саме Оскольд прибив свій щит на
воротах Царгорода! Про сіє відомо в усіх землях окольних.
Так міркував і так говорив гонець, якого послала до печерських
пущ княгиня Ярка. Сама ж покликала отця Местивоя. Розпитувала
про землі, які він обійшов у літа своєї молодості. Була вона до
всього цікавою і заповзятою. Усе на світі їй хотілось знати доко­
нечно, про все мати свій суд.
Побачивши, що Перунів віщун не визнав її, княгиня прихи­
лилася до ромейського бога. Як і Оскольд, ходила тепер тільки до
християнського храму. На Перуна не хотіла зважати. Хотіла забути
кривду й образу, що глибоко засіли в її серці. І челядь свою при­
лучала до нового бога. Хрестилась уже й Оскольдова дружина.
У цей тривожний час ніхто не згадав про Перуна. Тільки
Славина стрепенулась серцем; Перун — покровитель Києва, через
те мусить захистити його!
Пізно увечері прибилась до Перунової гори. Гадала розбудити
полянського кумира і його волхва своєю молитвою. Скаже віщуну,
щоб усіх підняв на стань. Хто ж інший здатен захистити сей люд,
як не його покровитель, як не волхви? Адже вони мають берегти і
народ свій, і його волю, і локони…
Хранитель .мудрості богів і слова, звичаїв і поконів народу
тому й шанується людьми, що здатен вдихнути в них силу ви­
стояти в найлютішій борні проти чужої сили, що викрадає в них
відразу чи по краплині набутки невтомної праці чи духовні скар­
би… Хранителі слова і обичая тим рятують свій народ. Так думала
Славина. Тому й спішила до віщого дуба на Перунову гору.
Ще здаля помітила, що на ту гору пливуть, ніби прослизають,
якісь незбагненні тіні. Вона спинилась. Зашуміло щось у голові.
Перед очима, попливли кола. Насторожилась, зачаїлась — і ніби
розтанула в нічній темряві. Нечутно пробралась кущами до треби-
ща й заніміла. Навколо пригаслого вогнища стояли й сиділи люди.
Тихий гомін. Неголосні вигуки. Хто там? Калатає серце… Заважає
слухати…
Але вона впокорює його шал. Дослухається. Та бодай і не чула
б! Якими підлими й жорстокими бувають людські слова! Як мо­
жуть зненацька вбити живу душу, її віру її довіру! Знайомий голос
віщуна Славути деренчав ясно, хоч і неголосно:
— А слово наше Ольгові буде таке: хай не жде! Хай заманює до
себе Оскольда. А ми звідси поміч дамо. Що скажете, боярове?
— Згода, Славуто. Ми послали гінців у печенізький стан. Завтра
й орда вже десь прикотить від Трипілля.
395 — Се добре, коли вона й перехопить Оскольдову дружину.
— Гадаю, не встигнуть іще завтра…
— А ти, Славуто, помолись за се Перунові…
— Помолюсь, Микульчичу. Але й сам берись до діла. Візьми
свою челядь і гридей двірських візьми та й пособи Оскольдову
дружину затримати в пущі. Нехай Оскольд сам-один іде на роз­
мову з Ольгом.
— Згода! Але хочу знати, як буде далі?
Запала мовчанка, яку порушив невідомий їй голос:
— Справді, що далі? Ольг зі своїми варягами забере стіл
Києвичів і дасть волю своїм варягам, а не нам. Ні, браття, щось не
виходить нам на добро. Хай би вже Києвичі тут сиділи!..
Славина не знала цього голосу. Не всіх тут називали по імені, і
вона збагнула: тут зачаїлась люта зрада боярська. Зібралася купка
мстивих ненажер-бояр і вирішує долю її сина, її роду, усіх полян.
Не на вічі, а потай. Того вони й сховались від людей. До якого ж
бога слати їй свої благання?
Знову мовчанка залягла біля требиіца. Несміливо спалахувало
згасаюче вогнище, ворушились крислаті крони дерев. Глухе по­
кашлювання в кулак, чиєсь невдоволене сопіння.
Славина уже зібралася повертатися додому, як обізвався скри­
пучий голос віщуна:
— Ми відчинимо ворота Києва — нам і благості від новгород­
ського воєводи! Оскольд же оскверняє віру пращурів, хоче впус­
тити в душі полян ромейського бога. За сіє святотатьство Перун
прокляв Оскольда і весь його рід!
Ніколи таким несамовиттям не повнився віщунів голос, як в
цю прокляту мить. Славина звела свій погляд па темні обриси
Перунового ідола. У спалахах вогнища іскрились його бурштино­
ві очі. Здалося, що на голові хитнулася й тихо задзвеніла важка
срібна шапка. Чи від подиву, чи від жалю. Славина заніміла. Де ж
справедливість твоя, Перуне-покровителю? Чому зраджуєш народ
свій?.. Чому освячуєш іменем своїм отих змовників і вбивць? 1 цьо­
го Змія Горинича, віщуна трухлявого, пощо тримаєш на цій землі?
— А як бути з нащадком Оскольдовим?..— чує чийсь хриплу­
ватий голос.
— Його забере Пек!..— продеренчав волхв.
— Мудро… пошвидше б треба!..— загомоніли змовники.— Та
потрібно було б і від Ольга слово взяти…
— Сяде на стіл, тоді й візьмем слово. А не згодиться — зверне­
мося до печеніжинів, соузників наших! — рипуче пробасив боярин
Микульчич.
Он як… Вони хочугь вбити сина Оскольдового… і його самого…
А на Княжій горі нічого про те не знають! Боги наші! Чи ви посну-
396 ЛИ в цю зрадливу мить? Чи заодно із цими змовниками — зрадили
народ свій?.. Де ви? А ти, Ісусе, сину чоловічеський, чуєш її, боже
всеблагий! Озовися хоч ти!..
Зсунулася з глинища, стрімголов скотилась по прямовиссях, ки­
нулась бігти додому. Швидше б, швидше до Княжої гори! Рятувати
княжа, Ярку, Оскольда… Рятувати Київ…
Славина щосили гатила у ковані ворота княжого двору.
Стражники не відчиняли. Невдоволено бурчали, перевертаючись
на своїх ложах у привратній вежиці.
— Ходять тут усякі божевільні!
Вона ж благала, немов знавісніла:
— Вони його вб’ють!.. Пустіть же! Вони усіх переб’ють!..
Та чим більше молила-просила, тим упертішою ставала сто­
рожа. Бо слуги залюбки проявляють запопадливість перед своїми
хазяями, якщо їх і не просять, а перед простолюдинами, якщо ті
й просять, вони з насолодою показують свою непідступність. Тож
ворота перед нею зачинились ще міцніше, вже й не здригалися від
її ударів. Вона ж стукала, доки не упала знепритомніла на прохо­
лодну землю… Чорна ніч виповнила її душу…
Очуняла в якійсь коморі. Пліснява, сирість, задуха тиснули на
груди. Крізь шпарини у дверях сочився день. Довкола стояла німа
тиша. І невідомість.
Почала все пригадувати. Віщий лик Перуна… Гомін бояр-
змовників… Деренчливий голос волхва… Усі вони повставали
проти Оскольда. Як же це трапилось? Думки шматували єство.
Пробувала дивитися на Оскольда не як на сина, а як на держав­
ця. Був, мабуть, занадто добрий до своїх недругів, прощав їхнє
лукавство, не хотів помічати їхньої підлоти; примирливо ставився
навіть до ворога. Був добрий і довірливий навіть тоді, коли треба
було бути твердим і жорстоким. Так, рішучості не вистачало йому!
Бо де, в якій землі утверджувалась державна міць тільки любов’ю і
добротою? Скрізь вона поставала силою меча!..
Се вона, Славина, в усьому винна! Не гартувала серця сина
свого, не поїла його лютістю й безпощадністю! Не вчила владо­
любству і жорстокості. Боже єдиний і ви, боги роду її! Вона ви­
нна — її і карайте! Навіщо ж ваша мста і ваш гнів падають на
дітей? На її рід?..
Кинулась до дверей своєї комірчини, але вони були міцно за­
перті. Стала гукати — ніхто не озивався.
Прислухалася — ніби якийсь глухий віддалений стогін долинув
до неї, мов із підземелля. Потім виразно почула, як протупотіли
копитами коні. Далеке іржання. Дзенькіт заліза. Гуки бою. Серце
матері забилось в тривозі, у відчаї, у несамовитті… І обірвалось.
Серце Славини…
397 А її син Оскольд цього яскравого весняного ранку з двома гри­
дями поволі спускався до узвозу. Вся його дружина лишилась у
пущі, за Печерами. Боярина Микульчича люди, що приєдналися
до них на ловах, повели ловців на невідомі озера, густо заселені
перелітним птаством. Оскольд же поспішав до гостей, які терпляче
так очікували на нього кілька днів.
Сміялося бездонне весняне небо. Під копитами коней м’яко
вгиналась мурава, що поросла обіч крутої стежини, яка в’юнилась
із високої кручі до берега Почайни. Попереду їхав боярин
Микульчич. Увесь час обертався до Оскольда й оповідав:
— Вони ідуть ніби на Царгород. Мовляв, град їхній веле по­
горів. Злидота і голод не виводяться. А з походу гадають привезти
добра. Мовлять, ваш князь хоробрий єсть. Ходив до Царського
града і свій щит прибив на його воротах. Хай бере нас під своє
чоло! Певне діло, княже! У Царгороді, мовлять, нині не чекають
нападу. Ну, може б, і того!..— не вгавав Микульчич і пітнів од тої
балачки.
Оскольд прикидав собі в умі: якщо Бравлин-воєвода таку
вість подав,— справа вартісна. Але в нього й тут чимало клопотів.
Знову відпали полочани. Новгородський посадник Ольг захопив
Смоленськ і заміряється, певно, на все Подніпров’я. І ці набрид­
ливі купчини… Чому їм забаглося вивести його з Києва? Може,
за намовою Ольга! Київ своїми горами замикає шлях по Дніпру
із греків у варяги — і із варягів у греки. Хто володіє Києвом, той
володіє і золотим ручаєм…
Оскольд мружив у задумі очі, та спостеріг, як над гладінню
Дніпра і Почайни миготливо вихрились зграї чайок.
Ось і берег. Скільки ж тих вітрильників тут! Як зграї птахів на
перелітті — і води не видно.
Назустріч йому йдуть двоє мужів. Один з них тримає за руку
хлоп’я. За ними на відстані несміливо ступає висока, тонка у стані
жінка. В дивному чорному вбранні. Це, певно, ті самі купчини
новгородські.
Перед ним спиняється дебелий осанистий муж. Невеличка тем­
на борода випнута вперед; погляд глибоких темних очей нагостре­
ний. Біле пасмо волосся у темному до чорноти чубі.
— Це ти Оскольд? — питає й допитливо дивиться в очі.
— Я князь Оскольд. Приймаю тебе як гостя, коли з добром
прийшов на мою землю,—посміхнувся Оскольд.— Кличу в терем
на застілля.
— Мене? На застілля? — чомусь недобре глипнув очима гість,—
Ти щось наплутав, Оскольде. Тут господар не ти, а ось він! — під­
няв руку хлоп’яти, який міцно вчепився в його долоню,— Се князь
Ігор. Син Рюрика. А се,— показав очима на жінку в чорному, що
398 спинилась осторонь,— його мати. Єфанда. Вітець Ігоря був по-
к пиканий у Новгород вічем і став князем усіх слов’янських земель.
І київських.
— У Києві одвіку свої князі! — відповів Оскольд.— Київ собі
князя не кликав.
— Але хіба ти князь? Ти — простолюдин! Байстрюк! Від челяд­
ниці народжений! Тобі челядником і бути. А ось він — від королів­
ни урманської кров має. Йому й королювати!
— Нехай і королює у своїй землі! — Оскольд мимовільно по-
кпав руку на опоясся. І в цю мить побачив, що меча на ньому не
було.. Отак поспішав за боярином Микульчичем! На чолі висту­
пив холодний піт.
— Ні, він сяде тут, у Києві. Тут середина слов’янських земель.
Тут і володарювати нам! А ти іди геть звідси! — Ольг оглянувся на
ІІочайну. Звідти вже бігли закуті в броню ратники. Вони тут же
обступили Оскольда, наставили на нього списи, які повільно на­
ближались до його тіла, до очей, до серця…
Оскольд рвонувся вперед і… застиг на місці.
Зграя білокрилих чайок раптом відчаєно зойкнула над Почайною,
упала в хвилі Дніпра. А сонце і далі сліпило очі. Оскольд ковтнув
якесь слово і вп’явся очима в небо; мабуть, сподівався побачити,
куди полетіла його довірлива шедра душа… Хто ж відкриє для неї
порота у нове потойбічне життя — боги його пращурів, що жили у
Вираю, чи його новий господин, який жив на іконах невеличкого
християнського храму…
Ще тоді, коли споруджував його, не здогадувався, що він стане
одвічною могилою і одвічним пам’ятником йому і його державі…
— Ось бачиш, Ігоре, Оскольд уже й уступив тобі дорогу,— ска­
тав Ольг.— Ходімо, час сідати на стіл Києвичів!
Ольг обернувся до своїх воїнів, що висипали із лодій.
— Воєвода! — звернувся до нього Микульчич, що весь цей час
стовбичив обіч, навіть не ворухнувши рукою у поміч Оскольду.
— Я тобі не воєвода,— насупився Ольг.— Я віднині тут князь.
Хіба не бачиш, Рюрикович ще не смислений? За нього я тут ке­
руватиму!
— К-к-няже…— пробелькотів Микульчич,— Не забудь, що се
я, боярин Микульчич, допоміг тобі нині ось так… взяти Київ тих­
цем…
— Зрадник…— процідив крізь зуби Ольг. І тої ж миті чиясь го­
стра стріла вп’ялася бояринові в груди. Кінь під ним шарпонувся
і помчав у лозняки…
Боярин Микульчич не знав, що зрадники завжди помирають
услід за тими, кого вони зрадили…
Ольг уже піднімався на Княжу гору. Його воїни наввипередки
бігли чим скоріше до княжих комор, до онбарів, до медуш…
399 Назустріч їм мирно ступали сірі круторогі воли, уярмлені н
повози. То поспішала до узвозу якась купецька валка… Добрий
торг обіцяє знаменитий почайнівський узвіз! Багато добр пливе до
Києва з усіх кінців Слов’янщини — по Десні, Ірпені, Росі, Ворсклі, |
Сейму… Пслі… По всіх дорогах землі полянської…
За цією валкою троє коней тягли повіз із великими скринями.
Його наздогнав вершник, схилився до візника. То був Звірко.
— Швидше! Обганяй купчин! Там уже печеніги на Ніскиню на­
скочили! — сказав тихо.
З гори линули гуки січі. Верхівець пришпорив коня, цвьохнув
батожищем над трійкою, і повіз з несамовитим гуркотом покотив­
ся з гори до прибережних ліз.
Ніхто не помітив, куди повернули коні. Не бачив, як на тому
повозі звеЛася жінка з дитиною на руках. Не чув ні плачу маляти,
ні тихого материнського голосу, що його приспокоював.
Глянув Звірко в голубу безодню неба, і йому видалося, що сон­
це пригасло, а небо враз потьмарилось. Мабуть, тому, що тільки
воно знало справжню ціну, якою заплатять люди за цей кривавий
день зради.
Першим запримітив щось недобре Дажбог. Після того, як рано-
вранці Денниця-Зоря причепурила йому золоті кучері, що промі­
нилися довкола круглого виду, він поволі плив у чистій прозоріні
неба. Теплою посмішкою щедро обдаровував землю, її ріки, ниви,
пагорби, ліси. Ось і Київ, стольний град землі полянської, а відне­
давна ще й інших слов’ян-родичів, яких Оскольд підбив під свій
черлений щит — полочан, смольнян, та й гордих деревлян з їхнім
хитруном Ніскинею.
Щоправда, Ніскиня оце недавно розгнівав Дажбога — так уже
уподобав свого ще зовсім малого онука, що забув і про кривду:
рідного племені.
Замість того, щоб самому возсісти на золотому київському сто­
лі й відновити прадавній покон деревлян, які ще не забули, що
вони колись володіли київськими горами, цей Ніскиня узяв ряд і]
мир із київським князем, сподіваючись, що його онучок стане ко­
лись володарем і в Києві, і в Іскоростені. Так, гадає, він спокійно
відродить свою владу деревлян у полян і в інших їм підвладних]
племенах.
Але хитрий Ніскиня, здається, тут себе перехитрив, бо не поду­
мав, що коли його онук візьме державне кермо у Києві, то він дер-
жавитиме іменем полянського племені, а не іменем деревлян! Дуже
гнівився Дажбог через таку недоумкуватість Ніскині, адже тоді по­
кровитель полян — Перун — вивищиться над ним, Дажбогом. А це
вже болить йому, деревлянському кумиру.
Та, розміркувавши, Дажбог вирішив зачекати: нехай поки що
400 ІІіскиня бавиться своєю мудрістю, не буде його тягти до требища.
Л і часом все ж провчить. О, боги небесні мають у своїх закамар-
і’..їх стільки різних покар і випробувань, що роду людському довіку
не збагнути і не перетерпіти всіх! Треба лишень зачекати. Дати
час, допоки люди так погрузнуть у гріхах своїх, що змушені будуть
полати до небес денно і нощно.
І ось має Дажбог. Допоки він виніжувався на пуховиках у
Дснниці-Зорі, допоки спливав час, у Києві-граді, на Почайні,
сгали вітрильники і зміясті лодії варязькі. Стали та й стоять уже
кілька днів. Але — дивина! — зникло торгове многолюддя, щезли
плвиці й ларі купчин. Пустельним став Почайнівський увіз.
Дажбог зирнув на берег один раз, потім удруге — людей таки не
було, хоч година вже не рання. Повів зором у інший бік, поглянув
на інші землі слов’янських племен. Згадав принагідно про свого
двійника — холоднолицього Хорса. Хоч і найрідніші вони брати,
близнюки, а які різні! Гордий, загонистий Хоре, похмурий і суво­
рий, зовні мало чим нагадував трохи лукавого, завжди усміхненого
N балакучого Дажбога…
Коли ж знову Дажбогове око ревниво зиркнуло на Київ і на
ІІочайну — дріж пройшов по тілу. Там уже було повно людей.
З лодій і вітрильників, що стояли при березі, випурхували зграї
поїв. Вони бігли до Княжої гори, підминаючи під себе поодиноких
перехожих — мисливців, рибалок, торгівців… А на пустельному
торговищі лежав незрушно князь Оскольд.
Розкинув руки, синіми очима ніби здивовано вдивлявся в не­
бесну вись, де пливли й пливли білі лебедині стаї… пливли не­
стримно й неспинимо, як життя…
Ось тої миті володар ясного світла і тепла Дажбог враз посірів.
Під несподіванки! Від переляку за людську жорстокість! Наступної
миті він кинув оком па Княжу гору, куди бігли від Почайни гур­
ій воїнів. Попереду них стрімко карбував крок Ольг. Сорочка на
ньому змокріла, темне волосся з білим пасмом над чолом розтрі­
палося; він засапався, але квапливості не стишував. За ним ледве
встигала висока жінка у чорній туніці з сином, якого тягла за руку.
Дажбог відразу впізнав Рюрикову вдовицю і його нащадка Ігоря.
Либонь, поспішають до княжого терема!
А назустріч їм виступає київське боярство з волхвом Славутою
на чолі. Віщун Перунового требища високо здійняв кістляві руки,
вітає нового владцю на Княжій горі…
Там же кипіло побоїсько. З усього плеча вимахував мечем князь
ІІіскиня, а за ним і його деревляни. Поряд билися кияни, серед
яких і дужак-пастух, що колись поборов деревлянського богатиря
і добре-таки налякав деревлянську дружину. Тепер вони б’ються
разом — деревляни і кияни. Захищають підступи до княжого те-
2Ь, Зам. 345
401 рема від находників. А ті все біжать та й біжать туди, обганяючи
Ольга і королевичну.
Ось на підмогу Ніскині й пастуху примчали оболонські рибарі
з Гордославом. Але — диво! — вони тільки вскочили в терем, вхо­
пили Ярку з дитиною, всадили їх у скриню і винесли у двір, по­
ставили на запряжений трійкою коней повіз і крутим Боричевим
узвозом стали спускатись до Подолу.
Задумався, стривожився Дажбог. Що діється! Що коїться до­
вкола! Перемішалось усе! Не розібрати нічого: колишні недруги
нині спільно б’ються проти нових ворогів, давні вороги захищають
своїх запеклих супротивників і рятують їхніх нащадків…
Але він, Дажбог, не буде втручатися у земні справи полян. Тим
паче, що там владарює Перун. Хіба що передасть батькові Роду —
нехай знає, які безчинства тут кояться!
Дажбог послав верховому владці своєму розпечену стрілу. Вона
м’яко ударила старого в груди, розбудила його від дрімоти. Сивий
білогривий дідисько зліз зі своєї печі-оболоки, протер очі і що ж
угледів?!.
Криваве побоїще точилося на Княжій горі у Києві. З останніх
сил б’ються деревлянський Ніскиня і княжий пастух з великою
дружиною варязькою, яку привів Ольг-новгородець. Б’ються з нею
оболонські рибарі й кричники, пастухи й гончарі. Варягам допо­
магає дружина київських бояр. Перунів же віщун, піднявши вгору
костур, освячує цю битву іменем свого покровителя… Ллється не­
винна людська кров на київських кручах і потічками струменить
до Дніпра… А де ж Перун?
— Де Перун? — басовито гримнув Рід, та так люто, що аж хит­
нулися всі хмари.
— Де Перун? Перуна сюди!..— котилося сполохано по небес­
ній безодні, шуміло, свистіло вітром під крилами всюдисущого
Стрибога. На той бентежний поклик заворушились усі небожи­
телі.
Примчав на білому коні аж із Аркони Світовид-Триглав; за
ним приповз, спираючись на ковіньку, дядько Велес; прико­
тився Дажбог-Ярило; нарешті вибралась із своїх пущ і боліт тіт­
ка Мокоша, товстенька білокоса молодичка з небесно-голубими
очима. Вона ніяково прикриває руками груди, сорочка на яких
аж тріскається від повноти сил і жіночих розкошів. А на неї без­
соромно балушить очі отой хтивець, чорнобородий залицяльник
з острішкуватими волохатими бровами Чорнобог. Сказано ж: де
гарна молодичка, там і чорт! Примчав на чорній колісниці, бо
щось кепське учув у грізному оклику верховного правителя світу.
Та, побачивши Мокошу, про все забув, прикипів своїми вузькими
чорними очицями до свіжих Мокошиних уст, аж слина потекла із |ні гнівленого рота. Тьху ти, напаснику! Згинь! Немовби мало йому
і моїх мавок, русалок, відьом, чаклунок, відунок усяких! Липне до
чистої душі!..
Тож люто блимає на Чорнобога своїми зеленаво-болотними
очищами вузьколиций Сімаргл, володар дреговицьких пущ і єдм.
Обріс сірою вовною, як той вовчище, і зуби шкірить злобли-
іііі на свого суперника. Недарма не любив отаких збіговиськ! З
Мокошею вони сидять у своїх володіннях, у лісах та болотах, і до­
оре розуміють одне одного. Ніхто не балушить на неї безсоромно
очей і не гнівить Сімаргла отак, як оцей знахабнілий всюдисущий
Чорнобог. Уп’явся б у його вузькі безволосі груди, коли б не така
оце пригода з тим Перуном.
На поклик батечка Рода примчав, звісна річ, і Стрибог, Велесів
і юі, який своїми вітрами уже встиг пригнати Ладу, Лелю, Живу та
опгатьох інших великих і малих володарів небесних і земних сил.
Нарешті, на своєму колесі прикотився і їхній праотець Сварог-
Місяць. Блимнув одним оком, ворухнув срібним усом і… поринув
у дрімоту.
Перуна ж не було. Мов крізь землю провалився. Віче, богів по­
чинало потроху розпалюватись розмовами й перемовами, судили й
осуджували. Де таке видано? Де таке чувано? Покинути свій уділ
І свій народ без нагляду! От і вийшло, що Хорс-гордець, злонав-
мисник, який любить зненацька ударити в спину, з копієм пішов
на кревняків — новгородських бояр та їхніх варягів підняв супроти
брата свого Перуна.
— Чому гадаєте, що то вина Хорса? Може, то варязькі боги
Один і Тор підбили новгородців…
— Е-е… Не те кажете, добродії! Не те. Вся вина лежить на
дидькові Велесу, що не навчив гордого синовця свого шанувати
старших. Не навчив!
— Та навіщо говорите про пошанівок? Коли он сам Перунів
иолхв на київській горі вітав Вольга з варягами! І київські бояри з
ними! Я сам бачив! — справедливо обурювався Дажбог-Ярило.
— Зрада волхва Перунового… Зрада боярська…
— Яка скорбота! О, доню Желя і посестро Карна! Пощо згу-
оили Оскольда, мужа достойного? — голосила Лада, обливаючись
ирібними сльозами. Вона стільки сил затратила, аби вселити в
Ііого душу велику любов до Ярки тієї деревлянської! Бо вірила ця
нобра богиня, що лише така любов може навічно встановити мир
І добро між полянами і деревлянами. Так усе ішло гаразд — на­
ши. обережний хитрун Ніскиня забув свій гнів на Оскольда і про
кінні права й зазіхання деревлянського племені на київські гори,—
О, доню Желя! Пощо не спитала матері Любові, як слід чинити?
І Іощо послала сліпооку Карну на голову звитяжного й разом з тим
ннтинно-довірливого чоловіка?
403 — Але! — раптом перервав голосіння Лади гострозорий
Стрибог.— Хто послав у степ за печенігами? Дивіться, дивіться!!
На київські землі суне печенізька орда! Не інакше, як хтось на-1
кликав її!
Усі завмерли, вдивляючись із піднебесся у чорні стовпи куряви,
які важкими хмарами стояли над шляхами степу. Хмари ті nocy-1
вались до Києва. Попереду гарцювало кілька верхівців. Дажбог-
Ярило аж пересмикнувся й знову зсірів, упізнавши в них своїх?
давніх знайомців. Авжеж, це вони, бояри Оскольдові — тихі та
улесливі, Олій з Березані, отець його Добрита (аж коли виповз!), |
Бодець і ще хтось… Ведуть орду печенізьку від хозарських воло­
дінь. Ого-го, тепер не відбитися ні деревлянам, ні киянам! Треба
всіх рятувати!
— Я на хвильку, добродії, відлучусь… На хвильку! — захитався
Дажбог-Ярило, на хмарині поплив по обрію. Десь над ордою зупи­
нився, вихопив із чуприни своєї палючі стріли-промені й сипонув
на землю. Закипіли струмки і ріки. Зів’яли враз трави. Орда за­
вмерла — мучила спрага…
А тим часом над Києвом спустились сутінки. Ніскиня й обо­
лонці, притиснуті варягами до урвищ, в’язали сорочки у довгу вер­
вечку й спускались по ній із круч до Дніпра. Тихо сідали в човни,
тихо били веслами по хвилі й пірнали в густі очерети…
Дажбог зауважив, що в один із човнів поставили величезну
скриню. На кормі того човна стояв Гордослав із своїми задругами-
рибарями. Вечірня Зоря-Зоряниця сяйнула променистим синім
вінцем, прослала срібну доріжку, на яку випливали скрадливо чов­
ни; ковзнули по плесу, прямували до Вишгорода і далі — до гирла
Ірпеня. Там у пущах чекала на них безпека…
Полегшено зітхнувши, Дажбог-Ярило повернувся до віча. Там
уже сидів знеможений від утоми Перун.
— Що накоїв, голубе, у своїх володіннях? Князь, твій доблес­
ний муж і великий керманич, поліг від рук находників! — грізно
рикнув на сина Рід,— Згубив полянську землю! Побрали її варяги
в полон!
— Пощо твій меч зрадив народові? — прискіпувались родичі. 1
Перун стрепенувся, запустив п’ятірню у вогнисто-золоте во­
лосся. Скривив обличчя, ніби від зубного болю. Його звинувачу­
ють у зраді? Його? Над ким збиткувались, у кого відібрали меч і
поламали? Хто се дорікає йому нині?
— Се ти, Світовиде, виниш мене?
— Так! Я! — недобре сяйнув холодними сірими очима арко-
нець. Рішуче стріпнув русявим рівним волоссям, що сягало пліч.
В цю мить він зовсім забув, як недавнечко — зовсім учора! —і
кинув братові своєму слова зневаги, які приховували страх, що П|шт його в чомусь переважував його… Ніби й не він ото від за-
ироїців ламав Перунового меча! Обстоював свою демократію!
Не хотів у ту мить і думати цей небожитель про те, чим закін­
чім!» йому підвладні слов’яни — лютичі, бодричі, серби, гаволяни,
поленчани, ратарі, поморяни, полаби… Адже загребущі сусіди зно-
му націлили на них свої хижі зубія! І не було ні для кого порятун­
ку Лише про себе опікувався Світовид. Не жадав думати про те,
мк підвладних слов’ян об’єднати в єдину силу, як дати їм в руки
ниржавний меч!
Ось що мав би сказати Світовидові Перун, але зараз не буде ні
Про що подібне йому говорити: знову звинуватять його в узурпації.
І нее ж не стримався:
— Хіба не ти зламав мій меч, Світовиде? — іронічно запитав
і мого брата.
— Тож коли було! — обурився арконець.
— Треба було не піддаватися! Треба було вистояти! — раптом
обізвалась Мокоша, яка й сама, певно, не сподівалась від себе
IIIкої відваги — тугі білі щоки її почервоніли, очі волого зблис­
нули. Сімаргл згідливо хитнув до неї головою — краще б уже був
і ній, Перун, аніж терпіти над собою владу варягів. Один і Тор
т е наполегливіше стукають мечами у їхні володіння. Уже засіли в
Полоцьку і в Смоленську. Уже витісняють їх з градків і оселищ…
— Де ж ви були раніше, тітуню? — блиснув очима-вогневицями
Перун.— Коли твої діти безчестили мене…
— Забудь, брате. Навіщо згадувати старі чвари? — лагідно по-
( міхнувся Дажбог. Стрибог і собі на знак згоди залопотів коротки­
ми крилами, що так і не відросли після того, як їх обсмалило над
Руським морем.
Усі загомоніли, заворушились. Не помітили, як ніч оповила
їх зірчастим серпанком. А Перунові пекла давня образа, забути її
ніяк не міг. Бач, братики уже його й зрадником зробили, щоб цим
німим прикрити справжню зраду — свою!
Перун натягнув віжки, підкотився колісницею до батька Рода.
— Отець, пощо кликав? Кажи! У мене зараз немає охоти слуха­
ні порожні дорікання моїх родаків.
— Гордець! Ов-ва! Не хоче нас слухати!..
— Хотів, сину мій, передати тобі свій жезл. Будь головним над
усіма. Порядкуй тут, у племені нашому божому, і на землі — у на­
роді слов’янському. Бачиш, кривда кров людську проливає. За то-
Гюю правда — державити треба міцно! Такий нині час… Інакше —
ГіІда народам! Біда землям!..
Усі замовкли. Не зводили очей з свого брата, якому випало таке
іцистя! Таке щастя!..
Мізерні розумом і ниці духом! Хіба вони відають, який то тягар
ипдає на людину, що має стати справжнім володарем?!.
405 Перун сумно посміхнувся. Оглянув братію і тихо мовив:
— Не можу взяти твій жезл, отче. Не можу бути володарем
племен і народів. Як державити в них, коли мій меч зламано? Чим |
буду їх захищати?
Рід вибалушив з-під волохатих брів свої сиві очі на Перуна. Як
же це він забув, що меч, який за традицією переходив од поко-І
ління до покоління, якого сам дістав у спадок од батька Сварога,
а згодом передав синові Перуну і народам, більше не служитиме*
слов’янським племенам.
Пошкрябав п’ятірнею потилицю, повернув свою гривасту го-ї
лову до Сварога, який, прикривши одне око повікою, дрімав і
не дослухався до божеських сперечань, штурхнув його в плече.
Праотець тільки блимнув.
— Чуєш, праотче, чи можна іще скувати отакого меча булатно­
го, як ото був у Перуна? Діти наші посварилися, поламали і вики­
нули його. Нічим нині і рід наш захистити на святій та баламутній
землі.
Сварог зітхнув, плямкнув беззубим запалим ротом і вирік:
— Такая криця, як ото була, уже, либонь, перевелася… Ну хіба
що спробувати зварити подібної…
— Звари такої криці, діду Свароже! — обійняла старого перепо­
внена чуттями Лада. Усе жіноцтво її підтримало:
— Звари! Хай Перун захищає нас і уділи наші!..
— Уділи ми свої захистимо і без Перуна! — нахмурився
Світовид.
— Авжеж! — підстрибнув і Стрибог.
— Але!..— підняв угору чорний вказівний палець старий коваль
Сварог.— Отака криця звариться лишень тоді, коли всі ви, боги
небесні, духом своїм воістину з’єднаєтесь і визнаєте з-поміж себе
того, хто здатен тримати меч з тої криці! Тоді його вже ніхто і ні­
коли не зламає!..
— Так! Перуна визнаємо! — згарячу кинулась Лада й враз по­
червоніла від досади. Голос її прозвучав у мертвій тиші. Мовчки
шурхотів тсуцими крилами Стрибог; Дажбог-Ярило прикрив своя
пукасті очі довгими, як у дівиці, віями; Світовид-Триглав зирив
кудись убік…
Рід переводив розгублений погляд з одного обличчя на друге.
Діти! Його власні діти були такі безмірно жадібні до влади і мар­
нославні! Навіть перед найближчою небезпекою вони не могли
погамувати власну гординю…
— Знову Перун преться у вожді? Щоб це він верховодив наді
мною? — Підняв обурено дужі плечі арконець,— Ніколи!
— Ніколи! — залопотів крилами і Стрибог,— Усе життя Перун
важить на першу роль! І я мушу все своє життя тремтіти! Відчувати
406 постійний страх, що ось тебе візьмуть за карк і пожбурять з небес
V невідомість. Набридло! Хочу необмеженої волі!
— І справді… Ніби приреченість якась висітиме над тобою…—
сумно похитав головою Дажбог-Ярило,— То недосвітив, то пере-
і мітив комусь. Кепський характер у нашого братця — до всього,
імаєте самі, йому є діло! Воно б краще бути вільним!.. Головне,
братове і сестриці, аби тепло, аби світло.
— А так, так, щоб сонечко світило,— блимнув зеленавими очи­
ма Сімаргл дреговицький. В його уяві постали осяяні сонцем теплі
лісові галявини, де вони з Мокошею мали багато втіх. І забув, не­
борака, що і ті ліси, і ті пущі, й сонячні галяви нині вже загарбали
иаходники!
— Сонечко… Без нього яке ж благодатьство на землі? — Взялись
рум’янцем тугі білі щоки Мокоші. На цю мить вона призабула, що
моліла мати Перуна за верховного, аніж терпіти над собою владу
варягів.
— Але! — знову заворушився старий коваль світу Сварог, аж
кістки заторохтіли в ньому.— Благодатьство те потрібно комусь за­
хищати. Інакше — заберуть його жадібні сусіди. Стара мудрість.
— Захистимо, коли буде треба! Не безрукі! — рубонув Чорнобог
й облизав червоним довгим язиком свої тонкі губи. Йому що! Аби
наперекір Сімарглу, аби досадити розсудливим і мудрим. Щодо
себе, то він знає напевне: його володарюванню не буде кінця, бо
кожному потрібне зло, мста, лжа, підступи й облуда. Інакше — не
бути йому властителем!..
— А ти помовч, добродію…— закашляв у вузлуватий кулак ста­
резний, як струхлявілий корч, Велес і хитнув турячими рогами до
Чорнобога.
— Іди звідси по-доброму, Перуне,— твердо, із зачаєною зло­
стивістю промовив Світовид,— Коромолу колотиш поміж родака-
ми! Де був, туди й іди!
— До Вечірньої Зіроньки, куди ж йому ще йти? Ха-ха!..— пирс-
кнув хтось із зловтішників.
Перун звівся у своїй колісниці на ноги, оглянув богів. Криво по­
сміхнувся.
— Ну зовсім як земні люди. А ще небожителі!
— От-от! Чекай від такого поваги, коли дорветься до влади!..
— Верховні володарі світу, небесного й земного! Залишаю вам
усі ваші надії, які ще зігрівають вас! Будьте!
— Іди, іди вже, чого мітингуєш? Чули вже! — нетерпляче за­
вертівся біля нього Стрибог і почав настирно відпихати Перунову
колісницю. До Стрибога підійшли й інші браття, дружно натис­
нули на колеса. Бо хто ж не знає, що зрада й підлість найбільше
гуртує людей!
407 Розігнали колісницю й пустили її в прірву небесну. Тільки за­
гуркотіло.
Діти зневажили волю батька свого — Рода. Його розгублений
глас ледве доганяв той грім від Перунової колісниці:
— Стривайте ж! Стривайте! Що робите, свавільники! Зарізяки!
Пагубу собі кличете! Поверніть же його! — Він махав своїм владич­
ним жезлом, але вже піхто на нього не зважав.
— Еге-ге, тепер він уже ніколи сюди не повернеться!
— Ніколи! — плакав старий Рід і не ховав сліз.
— Ну хіба що тоді, я ку коня роги виростуть!
— Го-го-го! — реготали брати-переможці.
— Дмете на вогонь, іскри очі вам випечуть! — хитав головою
Сварог. Але його кволого голосу вже ніхто не слухав. Зате усі по­
чули Дажбога-Ярила, який не переставав стежити за полянською
землею.
— Ох! Дивіться! На київських горах віщун Перунів висвятив но­
вого князя!
— Кого ж це? — в один голос скрикнули жінки.
— Вольга! Олега— по-київському,— сказав, посміхаючись,
Дажбог. Т знову низько нагнувся над землею, до чогось придив­
лявся, ворушив пухленькими по-дитячому вустами.
— Що ти там побачив, дядечку? — прихилилась до нього
Леля.
— Тихо, я читаю! Ось у храмі, що поставив Оскольд, сидить
священик і лівою рукою виводить слова на пергамені.
— Що ж в тих словах? Яка мудрість? — зацікавилась Жива.
— А ось що: «В літо 882 від народження Христа… \ сів Олег
княжити в Києві і рече Олег: «Се буде мати градам руським».
Чуєте? Київ залишається найпершим градом у слов’ян! Матір’ю
усіх городів!
Усі замовкли. Отже, хоч і випхали вони Перуна, його земля
лишилася головною! Його град полянський — стає віднині для всіх
матір’ю… А як же їхні землі і гради? То, значить, даремно свари­
лися з Перуном! Люди на землі зробили по-своєму. Але ж — чому
так?
— Я не згоден із цим! — вперто трусонув білим гладеньким
волоссям, що спадало до пліч, Світовид.— Чому Київ?
— Я теж проти! — обурився Стрибог.
— Ну, як вам це пояснити…— покрутив головою Дажбог-Ярило.
І не розібрати — він за чи проти Києва.
Батько Рід одвернувся від них і ні до кого сказав:
— За правдою — життя. І на стезі її нема смерті.
— О! Чули? Як учено заговорив наш вітець!
— Та про яку правду мова?
408 — Про Оскольдову правду. Про Київ. Як би там не було, а Перун
створив свою державу. І в цьому — найбільша правда життя!..
Мовчало віче. Негаразд вийшло в родині великого бога світу
Рода…
І тоді старий Рід спустився на своїй хмарі-оболоці до землі,
торкнувся нею київських гір і покликав до себе Ольга. Той саме
виїздив із воріт княжого двору. А за ним сунула тьма псарів, со­
кольничих, загонщиків, бояр, дружинників. Пускали в небо со­
колів, сунули на лови.
— Пощо бешкетуєш тут, відважний муже? Чи вже своїх богів
забув, що прийшов у чужі уділи?
Олег хитнувся в сідлі, узявся в боки.
— А ти хто? — примружив одне око на Рода, ніби й справді не
впізнав верховного повелителя світу.
— Рід я. От хто. Бог! Пощо не чекаєш від свого бога-покровителя
благості й дару влади, а сам свавільно захопив усе чуже?
— Чекати? Ха-ха-ха! — зареготав Ольг.— Хіба я черв’як чи па­
цюк, щоб чекати? А бог хіба курка, що знесе яйця? Я сам добу­
ваю те, чого жадаю! І ти, отче, не втручайся в мої справи. Іди й
спи собі. Не заважай мені. Ми тут із синами твоїми — Хорсом і
Перуном — якось самі полагодимо.
Рід аж зайшовся кашлем від такої зухвалості. Таки Перун го­
ворив правду: нині люди як ті боги. Самі все вирішують. На себе
покладаються. На богів уже не зважають… Іще одна істина відкри­
лась Родові — владарюють не мудрі, а зухвалі.
Старий Рід зітхнув. І тільки тоді запримітив на корогві Олегових
сокольничих лик свого сина Хорса. Той хитрець і мовчун гордо­
вито пнув свої груди в небеса. Ба! А ці люди самі обрали собі бога!
Перевернувся світ!.. Стає незбагненним… Краще подалі від нього!
Не мав що робити тут. Піднявся до своїх небесних чертогів і
розтанув ув імлі. Зрештою, Хоре також його кревний. Отже, Родове
ім’я пануватиме на цій землі. Та й справа Оскольдова не загинула:
полянська держава житиме! Родові можна спокійно забиратися на
піч і ні про що не думати…
Над київськими кручами знову летіли білі лебеді. Летіли на ясні
зорі, на тихі води. З-під хмар падали на них запущені вправною
рукою мисливців рароги-соколи, ловили білих лебедиць, вбивали і
каменем кидали на землю.
Та це не збивало лебедині стаї зі свого шляху, вони здіймалися
вище, крила їхні лопотіли пружніше, політ ставав стрімкішим. Бо
летіли на поклик життя рідної землі, в її надійні обійми. І ніхто не
міг зупинити того стрімкого лету…
Ірпінь — Київ
11.XI1.1984— 19.1.1986