Ви — сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити їі?.. |
Ви — світло для світу… 1 не запалюють світильника,
щоб поставити його під посудину, але на свічник,— і
світить воно усім у домі.
Євангеліє від Матвія, 5, вр. 14, 15

Від автора
Це не вигадка, це правда. 1 розповіла мені її сама княгиня Ольга
ще багато літ тому, бо я все життя, здається мені, хотіла написати
про неї. Але вона була настільки незбагненною для мого розуміння,
настільки міцно сповивали її уподовж цілого тисячоліття в сувої
легенд, міфів, святих житій свідущі й мало свідущі ченці-літописці й
різні новітні хроністи, що я кожного разу відступала.
1 ось почалося. Перед кожним новорічним вечором, років
з дванадцять підряд, готуючись до зустрічі Нового року, я давала
собі слово, що вже тепер сяду за «Ольгу». Ставила келишок на стіл,
наливала в нього вина, а поряд клала чистий папір і ручку й починала
думати, з чого ж почнеться ця моя розповідь. Я уявляла собі цю
жінку молодою, енергійною, неодмінно красивою, бо ж хто не знає,
що тільки красиві мають успіх у житті!..
Так з’явився у мене дивний звичай новорічний: коли по телевізорах
і радіо в новорічну ніч розносився мелодійний бій курантів і всі люди
на землі піднімали келихи вина за здоров’я і щастя, я піднімала свій
келих ще й за княгиню Ольгу. Поспіхом випивала вино, хапалась за
ручку і писала… про Ольгу… Писала, що спливало в голову… В повітрі
ще дзвеніла луна від мелодійного дзвону новорічних годинників
і привітань, а в мене вже було змережано кілька сторіночок. І
я вже звикла до цього ритуалу. Більше того, в тиху новорічну ніч
мені здавалося, що в кімнату приходила сама княгиня. Проте вона
була зовсім інакшою, ніж уявлялась спочатку. Стара, розповніла,
накульгувала на обидві ноги, вона тяжко всідалась у м’яке крісло,
і з її старечого зморшкуватого обличчя до мене іронічно всміхались
гострозорі блискучі очі, і зовсім не великі і не голубі, а якісь темні,
жваві, розумні очі мудрої людини, що все на світі бачила, пережила
і всьому знає ціну. Спочатку вона, усміхаючись, таємниче мовчала,
ніби вгадувала мої наміри. Одного разу тихо запитала:
— Невже і ти віриш отим байкам, що сотворили про мене ченці,—
ніби я псковитянка?
— Не вірю, але ж… Як дізнатися правду? Її знищили…
— Правди не знищити ніколи, треба тільки вміти читати древні
писання. Читай, шукай — і знайдеш. Ні, не варяжка я… Не із
псковських боліт… І я знову читала — літописи, хроніки, житія, свідчення сучасників
та дослідження різних авторів. Тонула в тих свідченнях і в тих складних
подіях. Як же збагнути — хто вона, київська княгиня Ольга-Олена,
як потрапила в родину Рюриковичів і в Київ? А Рюриковичі — хто
вони, ці зайди, і як зуміли утвердитись у Подніпровській державі, яка
існувала до них вже майже дві сотні літ?! Це вже була нова захоплююча
тема. Вирішила спершу розкрити таємницю Рюриковичів. І тоді
зродився роман «Зрада, або Як стати володарем»… А перед тим ще
написала два…
Ольга ж терпляче чекала. Так само приходила в гості в новорічний
вечір, щось радила, про щось оповідала. А я занотовувала в свої
іагшеники. Всі вони збереглися й донині. Ольга чекала — як і всі на
с віті жінки, вона звикла чекати й терпіти. Зрештою, в неї тепер було
дуже багато часу — вічність!
Але одного дня я усвідомила, що, на відміну від княгині Ольги,
у мене часу залишилось небагато. Я взяла в руки теки з різними
виписками, які готувала для твору про княгиню Ольгу, почала знову
переглядати їх. Спинилась несподівано на одному короткому запису
із володимирського літописця. Там повідомлялось, що Олег женив
Ігоря в болгарах і взяв йому в жони «княжну іменем Ольгу. І бисть
мудра зело». В іншому місці повідомлялось, що Олег привів Ігореві
жону «от Плеснова, іменем Ольгу».
От він, ключ від таємниці княгині Ольги — болгарська княжна!
Русь і Болгарія… Яка велика, яка животворна їх історія. І я поринула
в неї, яку велетенський храм…
Княгиня Ольга катувала мою душу своєю мудрістю, милосердям
і жорстокістю, розумом і незбагненністю. Чому все це співіснувало
н ній? В чому велич цієї жінки — першої могутньої володарки на
герені європейської цивілізації? Як зуміла вона стати справжньою
Господинею великої держави без воєн, без грабежів чужих країн
і земель, до яких тоді вдавались усі без винятку правителі усіх
народів?
І ось уже завершено останні сторінки… Вийшло ніби як про
володарку і керманича держави і — про жінку як особистість. Чи легко
бути жінкою-правителькою і взагалі — розумною жінкою? Розумною
не серед жінок, а серед чоловіків, що вважають себе сильною
частиною роду людського і дивляться на жінку — й понині — як на
нижче і в цілому слабке й слухняне собі створіння!
Я запитала про це у Ольги. Вона відповіла:
— Сама добре відаєш про це. І написала так. Але… ніякі слова не
можуть розкрити болю моєї душі… Мої сини! Душею я любила Гліба,
розумом — Святослава. Але тоді я не знала, яка доля буде в них…
Голос її здригнувся і згас разом з тінню, яку я вважала за княгиню.
Може, то була її душа — не знаю.
Думаю тільки, що літописці несправедливо возвеличили лише
одного з її синів — Святослава за його безперервні і безплідні походи
в чужі й далекі краї, котрі висотували сили моєї країни і нічого не
дали ні людям, ні державі, скільки б не заперечували цього літописці
27 Зам. 345
417 й історики. А от про Гліба, про другого Ольжиного сина, нічого не
сотворили. Лишилося тільки одне скупе повідомлення невідомого
літописця, якого процитував два століття тому російський історик
В. Татищев. Повідомляючи про поразку Святослава в другому
болгарському поході, цей автор говорить, що князь там «все військо
погубив», що вельможі почали звинувачувати його в поразці
християн, котрі були в дружині киян. І Святослав так розлютував,
«яко и єдиного брата свого Глеба не посчаде, но разными муки томя
убиваше… найпаче на призвитери яряся, якоби ти и чарованием
неким отврасчают и в вере их утверждают; посла в Киев, повеле храми
христиан разорити и сожесчи и сам вскоре поиде, хотя всех христиан
изгубити» (В. Н. Татищев. История российская с древнейших времен.
М .- Л., 1962. Т. 1. С. 111).
Бідна моя княгине! І після смерті немає спокою її душі від болю
за синів… Як немає ні вдячності, ні співчуття її титанічній державній
праці для Країни Руси, яку вона утвердила мудрістю і… твердою
рукою…
— Чому спіткнулась твоя думка? — раптом чую над собою
втомлений голос княгині.— Ти хотіла сказати інше слово —
жорстокістю. То й скажи. Я не боюсь.
— Але — жінка і… жорстокість?!. Це — несумісні поняття.
— Ти говориш про жінку-правительку, про володарку великої
Країни Руси, де було стільки сваволі, підступів і зради… Оті бояри
київські… Бояри і князі деревські… і людність деревської земні… А
волхви?.. Хіба можна було омирити їх лише твердістю? Вони ж бо
підкорялись лише одній силі — жорстокості. Не бійся цього слова —
без тої жорстокості немає влади, немає і держави. Її розхитають,
розшматують свавільці, у які б окрили вони не рядились! Все одно
хто стоїть біля державного керма: чоловік чи жінка. Якщо вони
хочуть залишитись керманичами, вони мусять випити отой келих з
отрутою влади і бути такими, якими були…
— І ти випила також ту отруту?
— Мусила випити. Бо я ще й боролась не тільки за владу, а й за
своє життя і життя своїх дітей. Хіба забула?..
Так-так, я не забула. Тепер я збагнула тебе… І схиляюсь перед
тобою — не кожен здатен іти шляхом, яким мусить іти володар. Аж
мудрість у тому, щоб бути володарем і вміти залишитись людиною. Я
намагалась такою показати тут мою княгиню.
Цим моїм думкам заперечень від Ольги не було. О велика
Господине Країни Руси, може, ця книжка стане тобі пам’ятником
на цій землі, який відродить пошану до тебе і який важче буде
зруйнувати, аніж той пам’ятник, котрий поставив тобі в Києві
єдиний справжній муж, шо збагнув себе і не відбирав у тебе влади,—
скульптор Іван Кавалерідзе…
Київ — Конча-Озерна
4. VIII. 1987-30.1.1993