Віщий Олег тепер знав, що він — віщий. Бо так записав про
нього у свої пергамени святитель Оскольдової церкви. Тому й тер­
пів його, хоча старий Перунів волхв Славута люто ненавидів того
однорукого священика, котрий заносив літа й діяння у пергамени.
Олег скоро й сам майже увірував у свою вищість і в свою свя­
тість. У душі мав гордість велику, що у Київській державі його,
зухвалого новгородського воєводу, визнали саме таким — віщим.
Мабуть, через те він так рвався до цього Києва, бо душа його ві­
дала, що тут його наречуть віщим… Щоправда, назва та пішла від
лукавих київських бояр, котрі потай прикликали його сюди, щоб
убити зненавидженого самовладного Оскольда. І він радо прийшов
сюди і вбив Оскольда. І сів на сих горах.
Новгорода він давно вже боявся. Там не вщухала ворохба про­
стої новгородської чаді і ліпших мужів в золотих поясах. Не хотіли
слухати Олега, посадника свого, якого підпирали варязькі ватаги.
Не визнавали влади над собою! А коли таке жадання входить в
душу товписька худорідних людей, то воно неодмінно здійснюєть­
ся. Олег знав про це ще з Рюрикових часів.
У Києві городський люд був інакший. Чи довірливіший, чи бай­
дужіший: за свого Києвича останнього — Оскольда — не мстили.
Лиш іноді ловив на собі здивовані, недобрі позирки. Олега і його
дружину на свої віча не кликали, може, тому що Перунів волхв
відразу ж освятив на Перуновому капищі Олега і його приходнів.
А може, тому, що в ті дні стояли під Києвом орди печеніжинів та
угрів, стояли й очікували, доки Олег не всядеться на стіл Києвичів.
Киянам було не до Княжої Гори: бігли на градські вали, стояли на
сторожі нощеденно.
Для відтворення колориту історичної епохи автор вводить в роман ба­
гато старослов’янських (літописних) слів, а також користується закінчен­
ням родового відмінку давньої 5-ї відміни іменників (ред.). Отоді мудрий волхв Славута розголосив по всіх кінцях Києва, що
новий володар їхнього града і його вої врятують киян, коли вони при­
сягнуть йому на вірність іменем Перуна. Градяни присягати не поспі­
шали. І Олег збагнув, що випробовувати долю не варто, треба швидше
показати свою змогу перед Києвом.
1 тоді він поїхав у вежі печеніжинів та угрів з дарами. І купив
Києву мир. І повірили кияни йому. Хоча на Перунів пагорб із при­
сягою все ж таки не прийшли.
Орди відсунулись не так уже й далеко — лише за Стугну, та |
й стали у вичікуванні. А що, коли вони, ті орди, яко соузники, |
підтримають новгородського находника і, коли вигнати Олега з
Києва, посунуть на град? Отоді степовики накинуть на полян- і
країнців свої сиром’ятні тенета! Вибір у киян був жорсткий: Степ
або Олег.
Що таке Степ — кияни знали одвіку. Про Олега ж не знали
нічогісінько. Тож і зачаїлись.
У тривогах і недобрих передчуттях спливали дні. Сірими гадю­
ками по Києву повзли одні за одними чутки. Мовили, що смерть
останнього Києвича — Оскольда — то помста від Перуна за хре- І
щення Оскольдове. Мовили, що нашестя Олегових варягів з нов­
городською дружиною було накликане отими чорнорясими хрес­
тителями греками, що їх прикликав до Києва Оскольд. Мовили, ;
що се Олегове лихоліття минеться, коли у деревській землі виросте
Оскольдич — Малко, з яким втекла колись із Києва деревська
княгиня Ярка…
На подільських торговищах бродили волхви і ворожили по зо- і
рях. Віщували кінець світу, і велику воду, і великий вогонь, який
упаде скоро з неба на Київ…
А орди стояли за Стугною…
Тоді Олег збагнув, що він довіри киян не має. Покликав на раду :
київських бояр. Щойно рушили до великої палати, як звідкись, де |
не візьмись, вимчала трійка шалених вороньків. Дзеленчали з усієї
сили дзвіночки на їх довгих шиях, крем’яні копита розметували не- |
ред собою голубів, курей, псів, челядинів. На повозі із дерев’яною
■ різьбленою спинкою стояла тонка дівчина. Вона упиралась ногою
в передок повоза й пружно натягувала повідки. Над її червоним
навершником розвівались кінці золотисто-прозорого убруса, що
перев’язував їй смагле чоло. На скронях дзвеніли срібні підвіски.
Обличчя витяглось, напружилось, чорні брови перелякано звились
високо на чоло. А очі — очі пильно й незрушно вдивлялись кудись
вперед.
— Тю!.. Гамівна якась! — сплюнув боярин Радим.
— Хто така? — провів її очима Олег.
— Гордина. Дочка старого боярина Бодця.
420 Олег ще раз огледівся, але від повоза з дівчиною лишився тіль­
ки стукіт копит та віддалене дзеленчання дзвіночка.
У великій гридниці уже сиділи велеможні київські бояри — і
Ііодець, і Олій, і Добрита…
Олег держав з ними раду. І мовили: забери, володарю, все зо­
лото з Києва і відкупись від орди. Бо Київ мечів не дасть. А коли
й дасть, то вони двосічні, б’ють на два кінці ті руські країнські
мечі! Одним кінцем можуть посікти ординців, другим — хтозна! —
може, й нас.
Олег закинув назад свою чубату голову. Ая! У Новгороді мечі
також двосічні, він це пам’ятає. Саме тому він тут…
— Але де взяти стільки золота, щоб відкупитись від хижого
Степу? — Олег свердлив чорними очицями обличчя бояр, знав-бо,
свого срібла-злата київські можці йому не дадуть.
— У Славути! — видихнув Олій й витер ліктем сорочки змасніле
враз чоло.
— У Перуна? — Олег звузив повіки. Сваритись із Перуновим
волхвом йому небезпечно. Адже це волхв таємно покликав його в
стольний полянський град — має це пам’ятати.
— Таки ж у нього,— за хвилю ствердив і Добрита. О, він знав
ціну Перунового віщуна, котрий не захотів заступитись за нього,
коли ще старий князь Тур вигнав його з полянської країни. Ось
тепер він помститься йому.
— У волхва Перунового, таки ж у нього…— кинув і Радим.
— Славута не згодиться,— знизав плечима Олег.
— Час його минув, княже! — Кремезний Добрита сперся на кі­
нець столу широченними долонями. Підсунувся ближче до Олега. І
знову натиснув голосом на те слово «княже», бо упіймав закрайком
ока, як здригнулись в Олега повіки від того солодкозвучного для
нього слова. Він, пройдисвіт, заброда, войовник, підступник, убив­
ця, тут, у Києві, дістає таку високу честь. «Княже»!..
— Тепер маєш Київ. Мусиш вберегти його від хижого Степу.
Не зробиш сього — не сидіти тобі на княжому столі Києвичів.
Ого, київські радці вже не радять йому, а наказують!
— Древній той Славута, уже збирається йти до отців своїх,—
ніби виправдовувався плаксиво Радим. Щойно боярин повернувся
від Стугни — має повезти печеніжинам й уграм слово від Києва. А
як не повезе, підуть димом його села й погости по Росі й Росаві,
по Буслівці й Козинці…
Олег запустив п’ятірню у чуприну — ні, не переміг він Києва.
Київ йому наказує, і він має виконувати.
Такий він, зачаєний, мовчазний, невідомий сей град, що сте­
литься вулицями й слободами попід Княжою Горою. Возносливий,
прегордий і лукавий боярський Київ!..
421 — Да буде…— змушено вимовив. Якось непевно було на душі,
непевно і в слові. Але він мусить не показати перед боярами свою
нерішучість! Його зневажать в одну мить. Тому поспішливо до­
дав:
— Боярине Олій, візьми малу дружину і передай волхву мою
просьбу.
— Повеління, княже!..— грюкнув об стіл долонями череватий
Добрита. Дзенькнули чарки й тарелі зі срібла, в них захлюпався
мед.
Олег мало не задихнувся від радости: таки ж його тут твердо
величають… князем! Тож став твердо і на стезю, на котру штовхну­
ли його соумисленики-бояри. Колись радив Рюрикові у Новгороді
обіпертись на старі й міцні боярські роди. Тепер мусить тут сам
це робити.
— А коли хочеш владарювати в Києві, їдь до того нечистого
храму, що греки-ромеї поставили. Поруйнуй його! — забризкав
лютою слиною Радим.— Від отих чорнорясих хрестителів усяка
нечисть тут іде! — розходився він.— Оскольда там величають у
молитвах, у святі книги його діяння вписують, а на нас коромолу
і лжу зводять! І на тебе лжу вписують! — Люто тицьнув пальцем в
очі Олега.
Київ хоче зберегти пам’ять про Оскольда? Пощо? Аби потім
вигнати його, приходня Олега?
— Так, се моє повеління,— уже твердо прогучав голос новояв-
леного київського владця,— Передай Славуті: орді маємо віддати
два міхи золота. А за той храм…— Олег раптом побачив срібні
чари, завчасно наповнені медами, либонь, ще з Турових медуш,—
За упокій душі нещасного мужа, якого так довго терпіли кияни…
За вас, радці мої, во здравіє! — Так-так, він вип’є за здоров’я усіх
цих радців-лакуз — без них він тут ніхто! — Во здравіє!..
Хмільні меди Княжої Гори. Пийте, веселіться! Що наш світ без
радощів? Він сам підливав із глеків духмяного трунку в швидко
спорожнілі чари. Попереду в нього нелегкі й круті дороги. Бо у
грабіжників немає легких і прямих доріг. І ці бояри тепер будуть
його постійними супутниками на тих дорогах.
Бояри смоктали меди, цідили трунок крізь зітерті зуби… Ось
воно — життя! Мудрого, як і роботящого, ніхто довго не пам’ятає.
Біжучі дні все перетворюють у прах. І наймогугніший володар
урівнюється з ницим і жебраком. Земля всіх урівнює і всім про­
щає. Чи гадав коли-небудь могутній державець полянської краї­
ни Тур-Дир, що вигнаний ним боярин Добрита смакуватиме його
медами із його срібних чар? Чи сподівався велеможний керманич
полян-русів Оскольд, що в його кам’яних палатах зухвалий новго-
422 родський шаленець частуватиме його, Оскольдових, убивць і зрад­
ників? О біжуча веремія часу! Вона нікому не дарує милосердя,
и кого всі благають у богів…
* * *
Новий київський володар нічого не благав у неба. Він чув себе
обранцем долі і знав, що перед ним стелиться лише стезя пере­
моги. Тому відганяв від себе пам’ять незрушних здивованих очей
убитого Оскольда, котрий довго лежав на березі Почайни. Зате
викликав із спогадів радісні гуки його дружинників-варягів, які
тої ж миті, як упав забитий Оскольд, з гиком, виттям, реготом по­
вискакували із лодій, на ходу скидали із себе якесь шмаття, яким
накрили свої мечі й кольчуги. Перемога! Перемога!..
Так, Олег і його вої тепер стали у Києві переможцями і воло­
дарями. Але відомо ж, що справедливого владарювання не буває.
Світ тримається на крові і на мечі. І влада, і держава також три­
маються на жорстокости. То лишень блаженні та блазні вважають,
що світ тримається на любові і що він зшитий добром. Гай-гай!
Часи їхні минули. Оскольд, може, був останній із тих диваків. Олег
тепер міг його спокійно пожаліти і поспівчувати йому.
Але коли бояри нагадали Олегові, що ім’я Оскольда вписують у
книги вічности, у християнські пергамени, щось тьохнуло в серці.
Таки вписують… А навіщо? Щоб уславити крізь морок вічности як
державця Київської країни? Його, Оскольда, котрий розбудовував
свою державу, але котру… не зміг зберегти! Він же, Олег, вирвав ту
його державу з ослаблених рук останнього Києвича! Він, Олег, по­
верг його власним мечем отут, на березі Почайни. І тепер він, Олег,
владарює у країні русів-полян, в його домі… і в його ложниці!.. Тож
і в книгах вічности має торжествувати його, Олегова, правда!.. Хто
володар — перед тим і голови хилять. Одвіку на тому стоїть світ. Ім’я
ж повергнутого володаря мусить щезнути з пам’яті роду і народу.
Щоб і душа його не витала над своїм народом і нікому не являлась
у снах, не кликала на спротив.
Олег добре відає: людська пам’ять смертна, як смертне і люд­
ське тіло.
То хто сміє згадувати у цьому граді, у Києві, хто сміє згадувати
минулу велич і минулих володарів? Нікого, окрім нього, Олега-
нереможця, тут не було, бо не могло бути!..
Олег сердито злетів на свого білого коника, приострожив його
під боки. Кінь ударив копитом об землю, гордо війнув білою гри-
иоіо й розпустив хвоста. Гаряча кров роздула йому жили й хижо
зачервонила очі. З них висипався золотаво-жовтий сніп іскор.
Здригнулись чорні вологі ніздрі. Уперед, мій конику, уперед, мій
423 Лебедю! Твій господар має довершити свою правду на цій добрій і
багатій землі: володарюють-бо жорстокі й зухвалі. Вони ж і услав­
люються крізь віки…
По обіді сонце визирнуло з-за важких сивих хмар. Засвітилися
золотими косами притихлі верби. Ба, то земля вітає його, пере­
можця — сильного й відважного войовника. Бо всі люблять силь­
них і відважних. Земля скніє, коли простий душею і розумом стає і
володарем її. Вона світиться, барвиться, коли Сильні злітають над
нею. Тому, гадав собі впевнено Олег, його справа праведна: імена
негідних володарів, котрі не могли володіти своїм народом, ма­
ють зникнути… зітертись безпам’ятством. Його ж ім’я повинно
заступити всіх інших. Олег! Це творець1. Країнці-руси сіє знають.
Як знають і те, що імена, які від правіків дають людям, завжди
відповідають своєю сутністю людині, котра його носить. Олег!
Т ворець!
Слідом за Олегом злетіли на своїх коней його невідступні меч­
ники. Всі вдивлялись в окольні лісові хащі, які оточували Київ.
Де той храмець нечестивий, куди іти? З-поза спин осторожників
випірнув увесь змаснілий Олій.
— Сюди завертати! Через Хрещатий яр і на гору.
Ці послужливі київські бояри всюди спрямовують його кроки, і
Якби не вони, чи й почувався б так упевнено в Києві цей невси- ‘
тимий зайда.
Мовчали вулиці рукомесного київського кінця. Рублені доми
на підклітях — у два чи три вікна — таємничо-сліпо дивились
на вершників своїми каламутними, невидющими шибками. І мов­
чали. Чи від незбагненносте пристрастей, котрі колотили цими
людьми, чи від незмірної печалі за захланність людських душ.
Завернули за якийсь путівець і вже попереду побачили самотній, ]
зажурений дерев’яний храмець. Стояв серед безлистого лісу, одино- 1
кий і беззахисний, як людська душа на схилі віку. Над ним пливло
несколошкане синє небо ранньої осені, підсвічене ше по-літньому І
теплим сонцем. На стукіт копит із церковки вийшов сивий старець
у довгополій чорній рясі. Се, певно, і був той самий святитель, який І
творив оте диво світу — вносив людські імена та діяння в пам’ять 1
вічности. Правий рукав його був порожній і заткнутий за шкіряний
пасок. Святитель був схожий через те більше на воя, а не на служи- І
теля Бога. З-під навислих сивих брів зірко блиснули на прибульців і
гострозорі сиві очі.
— Ти єсть священик сього капища? — нетерпляче гукнув до 1
нього здаля Олег. Священик мовчав, очікуючи, доки вершник на- І
близиться до нього. Негоже кричати йому у відповідь. Вдивлявся 1
Олег (Іран. Халег) — творець.
424 и прибульця — не личить доброчинному мужеві отак поспішати
язиком своїм, навіть не привітавшись.
Новий володар Києва уже гарцював перед ним, але шапки не
шімав для вітання. Його білогривий кінь вирланив розгарячені
червонясто-вогненні очі, гордо трусив довгою гривою й розпушу­
вав хвоста. Красень! Та й вершник!.. На сонці відсвічували блис­
кітки шовкової брачини на каптані, на голові м’яко ворушилось
соболине хутро шапки, а з-під неї до пліч спадало чорне волосся.
Чорне як ніч, вибивалось з-над скроні лишень одне сиве пасмо.
Священик Местивой уже збагнув, хто був перед ним.
— Пощо мовчиш, хулителю богів і небес? До тебе мовлю я! —
скипів Олег.
Местивой ступив до нього крок, заклав руку за пасок. Олег роз­
глядав його гарячково-нетерпляче. Невже отією єдиною рукою сей
старець здатен передавати вічности хулу і славу земель і володарів?
Але… пощо не зігнув перед ним хребта?
— Я єсмь священик сего храму. Ти вгадав, Вольже. Чого прий­
шов?
— А щоб тобі сказати: годі розставляти свої ромейські сіті над
Києвом. Годі ловити довірливі і чесні душі. Твориш гріх. Сього не
дозволяю більше у Києві.
— Не примножуй гордих і свавільних речей, Вольже. Прийшов-
бо не у свою вотчину.
Олег не чекав зустріти такого зухвальця в одязі тихого служи­
теля Бога.
— Пощо хулиш повелителя сеї землі? — кинув з-за спини Олега
боярин Олій.
— Не його се земля, боярине, відаєш-бо! 1 не йому тут ряст
топтати! — Местивой гордо тріпнув сивим чубом і, не кліпаючи
повіками, пронизливо вдивлявся в тверде обличчя Олега. Бачив,
як гаряча хвиля гніву владно вливається в його плечі, руки, як
смикнулись у стременах ноги.
— Я віддам твоє тіло птахам небесним і звірам лісовим! — грим­
нув розлючено Олег. Але погляд його знову зачепився за порожній
рукав правиці, потім перейшов оглядати ліву руку, яку Местивой,
все ще тримав за паском. При тому погляді священику зробилось
якось ніяково — він глибше засунув ту свою єдину руку за па­
сок, ніби хотів десь із глибини свого старечого тіла набратися сил,
може, для останніх своїх гордих слів, які він ще встигне сказати
на цій землі.
— Нечестиві твої помисли, володарю. Але моє тіло не знищать
ані птахи, ані звірі. Воно ляже у сю землю Оскольдову. Бо се він
творив на цій землі добро, і сіяв мудрість, і ставив храми, і заводив
письмена. А ти все це загарбав мечем. Від меча тобі й погинути!
425 — Побачимо! — Олег зіскочив з коня, рішуче пішов до храму.
Але священик випрямив свою лівицю й перегородив йому дорогу.
— Не достойний заходити у святе місце…— прохрипів свяще­
ник,— Не оскверняй святі могили…
Дружина завмерла. Боярин Олій витер рукавом своє широке,
завжди масне лице. Його короткі білясті повіки закліпали над ма­
ленькими цятками очиць.
Олег миттєво рвонув меч із лагалиша і рубонув над священи­
ком. Щось гупнуло поряд з ним, щось хлюпнуло. Змокріли довгі
поли чорної ряси. Біля ніг Местивоя розпливалась червона калю­
жа.
Онімілий священик не зрушив з місця. Олег просунув меч упе­
ред, відчинив ним двері храму — і зайшов усередину.
Тиша і прохолода вдарили в його розгарячене обличчя. Журливо
блимали під трьома іконами три тонкі воскові свічечки. Попід сті­
нами зашаруділи якісь тіні. Олег підійшов до різьблених позоло­
чених воріт амвона, рвонув їх. Зайшов за царські врата. Тут було
майже порожньо. Лишень один стілець і дощаний столик приту­
лилися до бокової стіни. На столику лежав сувій пергамену. А по­
ряд товста, в ошатному окладі книга. Се ті самі книги, що несуть
крізь віки славу і неславу людську… Отут і возславлений останній
володар Києвичів — князь Оскольд… Отут, певно, вже зганьблене
навіки його, Олегове, ім’я, ім’я переможця!.. Зганьблений отією
лівицею, якої вже немає… Го-го, нехай тепер щось напише воз-
носливий нечестивець! Нічого вже не напише отець Местивой.
Навіть добрих слів не напише про Олега, обранця богів. Але ж де
воно, оте, що написане?
Олег підняв угору ще скривавлений меч і несамовито почав ру­
бати на шматки і пергамен, і книгу, і поверхню стола. Розколовся
на дрібні черепочки кухлик із чорною в’язкою рідиною, розлетівся
ошатний срібний оклад книги, на долівку посипались дрібні по­
січені шматочки пергамену і тріски… Ось!.. Ось тепер нічого не
дістанеться нікому — ні слави, ні хули! Нічого й не було. А є тіль­
ки він, звитяжець і завойовник! І все, що довкола, все, все його! І
храмець сей хай зникне у вогні! Зараз же!
Як навіжений вилетів на ґанок. Його мечники і кілька бояр уже
спішились.
— Паліть се гніздо безчестя! — люто крикнув до них. Мечники
забігали, заметушились. Поперед них вертлявий Олій уже викре­
шував огонь для підпалу.
Местивой усе ще стояв, обіпершись об стіну. Враз він стрепе­
нувся. Вони хочуть спалити Божий храм! Священні книги… перга­
мени… Бігти — врятувати!..
426 Йому здавалося, що він щосили біг. Насправді тих сил у нього
ііистачало, шоб ледве пересунути ноги і вповзти боком у церкви­
цю. Перед його очима все пливло, гойдалось, під ногами хиталась
гмсрдь. Відразу ж до нього підійшло два молільники — десь у кутку
їх і не видко було.
— Поможи отцю, синку,— прошепотіла жінка до малого хлоп­
чика. Отрок узяв його за полу ряси і спитав:
— Ти хочеш туди? — ткнув пальцем на розтрощений олтар.—
Гам він усе порубав!
— Синку, біжи візьми, що можна ще… Там пергамен країни
нашої… країнців-русів доля!
Хлопчик метнувся за царські врата.
— Скоріше, Степку, усе, що бачиш, забери. І тікай. Вони зараз
підпалюють сей храм. Хутчіш-но!
Отрок за хвилю вибіг назад. У пелені сорочечки купою лежали
рештки потрощених пергаменів.
— Оце усе, що було…
Священик мовчки дивився на сю купу сміття, і по його гли­
боких зморшках котилися гарячі ручаї. Сей приходень знищив
слов’янське Євангеліє, яке він переписав ще у Паннонії, при от­
цеві Мефодію. Порубав і його пергамен. Хіба що кілька великих
шматин можна якось скласти…
— Тікай-но, сину, звідси. Заховайте, жоно, це. Колись хай
Степко навчиться читати і, може, тоді прочитає сі письмена. Тут
правда про країну русів-полян… і їхня давня слава тут… Ідіть.
— А ти, отче? — схилилась над ним жінка, бо отець Местивой
уже не мав сили стояти і зсунувся на підлогу.
— Я тут… Що я без рук?..
— Ходім, ходім… І не думай! — Вона рішуче взяла його за спи­
ну, і вони всі вийшли із Оскольдового храму. Навколо нуртував
дим. Уже зайнявся Гонтовий дах. Язики полум’я облизували сухі
стіни, ніби винюхували, де б оце їм зачепитись.
Верхівці уже вскакували у сідла і поспішали за своїм повели­
телем.
— Он і хрести на могилках уже горять! — скрикнув хлопчик.
Священик і жінка повернули погляди до кладовища: там поміж
хрестів, що раптом усі спалахнули, яко свічки, носився із смо­
лоскипом боярин Олій… Певно ж, хотів довести свою відданість
новому київському владці, щоби потім зрадити і його, як те він
зробив з Оскольдом…
— Горить храм… Горять хрести… Але могили залишаться, сину,
їх не забудуть…
Священик відчужено дивився на веселе вогнище, що запалало
427 довкола. Горіла його земля і його дім. Горів храм Оскольдів — цер­
ковка святого Миколая, який той воздвиг після свого хрещення.
Тут йому і лишитися.
— Ідіть, жоно. А я тут… біля могилок буду.
Жінка тим часом відірвала полу від його сорочки і перетягла
вище ліктя обрубану руку.
— Що тут робитимеш?
— Старий-бо вже. Звікував своє життя. Нічого в мене нема,
окрім сих могил. Стерегтиму їх. Хай лишиться людям хоч пам’ять
про Оскольдову могилу, коли вже не вберегли його держави і хра­
му…
Воля святого мужа, який спілкується з найвищим Господом
Богом, має бути уважена. Жінка посадила його на звалене буревієм
дерево, підхопила за руку хлопчину і зникла.
Священик ще довго спостерігав, як від церкви розлітались жа­
дібні зміїсті язики полум’я, як почорніли, а потім і впали крокви,
бані… Усе валилось. І сили його, останні старечі сили покидали
тіло, цідились чорною гарячою цівкою крові з обрубаної лівиці.
Лише одна тривожна думка свердлила болюче мозок: хто ж бе­
регтиме оці святі могили, коли він помре? Хто розкаже людям,
що тут вчинилось? Нагнувся, вирвав жилавий лист подорожника,
приклав до зраненої руки… Знову зірвав листок…
Він не може зараз отут померти! Він має ще вижити!..
* * *
Одного дня у Києві вдарила чорними крильми тривога: поруч із
Перуновим кумиром на Княжій Горі з’явився урманський ідол —
багатоголовий Змій, кумир Олегових варяжинів. Ніколи беззахис­
ність киян перед грядущим не вопіяла так відверто.
Кияни аж тепер утямили: чиїй силі коришся, богам тих і маєш
молитися.
Усі знали: стара желва, урманська королівна Єфанда, мати не­
дорослого Рюриковича — Ігоря, що прийшла у Київ з Олегом,
тепер хоче взяти гору і над градом, і над градянами та їхніми ду­
шами. Змій той, ідолище те, мав заступити на капищі давнього
кумира полянського племені — Перуна-захисника. Того Перуна,
який помагав їм захищатись від хозарського Степу, який приніс
їм перемогу під стінами Царгорода, який відбивав разом з ними
ватаги варязьких зайд…
Тепер Єфанда, жона померлого ще в Новгороді Рюрика, певно,
відчула себе в Києві досить безпечно за спиною Олега та київських
бояр і навіть зажадала возвеличити кумира своєї землі. Ось він
стоїть — високий, в’юнкий, яко гидь, з ребристою мідною шиєю,
428 то розчепірилась трьома головами і трьома щелепатими пащами.
Мовили, що вночі в тих пащах палахкотів вогонь, а великі булькаті
очиська отих чудиськ спалахували тоді злими синіми і чорними
блискітками. Той Змій Горинич пахкав всепожираючим вогнем,
ніби жадав проковтнути увесь Київ і всю його людність. Єфанда
ж, мовили, приходила сюди вночі, падала перед тим кумиром ниць
і творила мовчазну і безжалісну молитву. Кияни напевне знали,
що та молитва була не за їхню долю, а проти них. За її спиною
щось шепотіли отой Рюрикович, рудочубий Єгорця, і непорушні
осторожники-варяжини у броньових сорочках, з оголеними меча­
ми, на які спиралися.
Звісна річ, ті мечі кожної миті були готові підняти і Київ, і всіх
киян… Домовчалися, люди добрії!.. Прибульці ж готували тепер
їхній землі і їхнім шиям якийсь зашморг — Олегом лишень при­
криваються. Цей володар гадав, що купив у киян собі славу, від­
тиснувши орди в Степ, бо віддав їм усе Перунове золото разом…
із престарезним волхвом Славутою. Щоправда, ніхто за старцем
і не шкодував: першому зрадникові мала прийти і перша дяка!..
Відомо, що зрадники мають померти другого ж дня після своєї
зради… З’явився на Перуновій горі новий волхв. Тільки ж: кого за­
хищає? А певно кого: того, хто його наставив… Ая!.. То вже Олегів
волхв… Княжа Гора, а не рукомесні кінці Подолу, тепер ставила
своїх волхвів. А зараз уже ставить чужинських кумирів.
На Княжій Горі тепер було гніздище підступу, зла і сваволі.
Звідти розливалась по Києву бентега і непевність во дні грядущі.
Жили, мов нічні комахи над вогнищем — не знали, коли обпалять
свої крила і згинуть.
Не чули тепер захисту і від Олега. О, ні, не для добра він сюди
з’явився і вбив останнього Києвича… Нині спалив і церкву свя­
того Миколая, оту Оскольдову церкву, і отцеві святому єдину
руку відрубав, аби не славив часи Києві та времена Оскольдові…
Інші хрестителі святі, що колись поприходили сюди з Моравії та
Булгарії, почали ісходити із країни полян-русів… Зате нові приход­
ні он уже й кумира свого поставили, отого Змія Горинича. Наче на
душу ним наступили. І враз кияни пригадали, що колись уже щось
подібне було в Києві…
Стара, висушена, зчорніла, мов покручена вітрами гілляка висо­
хлої груші, королівна Єфанда чаклувала над Києвом. Стережіться,
людове, її! Пильнуйте навсібіч!..
Єфанда не бачила Києва і не вміла чути його нуртування. Вона
прийшла сюди владарювати, і більше її нічого не обходило. Зате
їй боліло, що Олег, міцно схопивши кермо Київської країни, не
думав його віддавати ані її синові — Ігореві Рюриковичу, ані їй. За
них ніби забув. Радився-бавився з велеможними боярами, бешке- тував на полюванні, бенкетував. Його вже всі називали князем —
цього худорідного пройдисвіта, цього лакузу її померлого мужа!..’
Хіба для того вона згодилась іти за ним до Києва, щоб він її висо- |
ким королівським і князівським чином здобув для себе цю країну?!
Він тут утвердився їхніми високородними іменами, а після того
відкинув їх як непотріб.
Вона мовчала. Єфанда уміла мовчати. Ніхто й не знав, який у
неї голос — дзвінкий чи захриплий, ласкавий чи грізний. Лишень
у молитві вона розверзала вуста — у тихій молитві до свого все­
видющого бога Одина, що завжди приносив перемоги владцям
її королівського роду. Вона благала за сина. Де його князівська
одяганка? Де соболина шапка і владична патериця, яку мав пере­
йняти з рук убитого — його іменем убитого! — київського князя?
Не було їх. їх захопив у свої міцні руки лакуза її мужа, цей пся-
рець, сучий виплодок, гидкий бридень, руки якого не висихають
від крові,— цей Олег…
Усе бачить Єфанда: лукавить, викручується, хитрує сей жадіб­
ний до влади Вольг, хоче привласнити славу країни, яка мусить
належати її синові. Бач, уже нацупив на себе князівські шати!
Може, й королівський вінець йому ввижається? Таки ж ввижаєть­
ся! Либонь, у Європі жоден король не підбив під свою руку стільки
земель і країн, як сей плюгавець! Возгордився тим — тому вже пе­
рестав кликати Ігорця і її на учти до князівської стравниці, не шле
їй зі свого столу медів, не бере на полювання Ігоря. Ніби зовсім їх
тут нема. І не було ніколи в Києві.
І тоді Єфанда нагадала про своє існування. Веліла своїм
варяжинам-мечникам зняти з її лодії кумира її роду — триглавого
мідного Змія. Вірні вої виконали її веління. Відтоді вона щовечора
приносить сюди свої молитви. Але клятий Вольг ніби й не помічає
нічого. Мовчить. Не пускає їх у нетрі свого життя і думок.
Єфанда ревно молилась. Терпіння їй вистачить. Вона народи­
лась на кам’янистій скелястій землі, де живуть тільки ті, хто вміє
бути впертим і терплячим…
Так, вона вже в Києві збагнула, що Вольг не візьме її в жони. ]
А вона ще в Новгороді на це сподівалась! Затято, несхитно споді­
валась і чекала. Були в нього там жони. Низького роду, простолю- і
динки. Вона їх не бачила і не хотіла знати. Були такі і в Рюрика. ]
Але вона стала єдиною, коли Рюрик зібрався до Новгорода. Її ви­
соке ім’я, знала вона, підносило увись князя-ізгоя. Це мав розумі- |
ти і Вольг. Він був набагато молодший — ба навіть молодий, вдат- І
ний красень, був відважний, хитрун і лукавець. Тому більше був
придатний до владарювання, ніж грубезний ненаситець Рюрик. ]
Олег умів легко й нестримно йти до своєї мети — переступати че- 1
рез трупи і сльози, і через… любов… Вона це знала, і це їй більше подобалось. Саме через те вона вважала його вдатнішим до влада­
рювання. Тому після смерті Рюрика стала чекати його сватання. Ії
високе королівське ім’я хіба не могло його вознести?
Він мав колись увійти до неї. І ось він постав на порозі.
— Збирайся, Єфандо. Твій час настав… Бери Єгорця.
— Ми кудись ідемо?
— Так… Нас кличуть бояри Києва!
Київ! Де той Київ? Так далеко він був, ніби у мріях, ніби у
казці…
У Києві тепер уже вони давно. Але Олег до неї більше не прий­
шов. Металась по хоромині, ламала сухі, тріскучі пальці. Якось
знайшла у стінному ларці купу срібнодонних люстерець. Мабуть,
в них заглядали ще стародавні скіфіянки. Стала видивлятись на
своє зморщене, змордоване очікуванням лице, розгладжувала об­
вислі під очима капшуки зморщок, розчісувала зсивіле на скро­
нях волосся… Переконалась: Олег до неї не прийде ніколи. Не
тому, що вона стара вже. А тому, що розум у нього був куціший,
аніж вона вважала. Не зважив, що Єфанда — дочка урмансько-
го короля Гаральда і що це — найбільша її краса! Хто є поруч з
ним з королівською кровію в жилах і королівським вінцем? До
того ж… не така вона вже й стара — у неї в роті повно зубів.
Міцних, щільних, як низка жовтавих перлів. Хіба оті слов’янки
рум’янолиці, що вже в тридцять літ мали беззубі роти, вродли-
иіші за неї? О, клятий Олег використав її з сином, щоб здобути
сю країну, і тепер забув за них. Триглавий Змій також нічого не
дав — Олег не з’являвся. Але чекай же — Єфанда зуміє тобі від-
взаємнити такою ж честю.
Ніхто не помітив, як пізньої осінньої днини через Либідські
ворота виїхало кілька верхівців. Виїхали тихо й погідно. Та лишень
зникли за поворотом, приострожили своїх коней і помчали на­
метом.
Олег того не знав. Але відчував, що ідолище Змія із вогне­
нними пащами було йому викликом. Збагнув: йому нагадують, від
нього вимагають, йому навіть погрожують! Ось так — у розпал
його очманіння від влади, від славослів’я, від крові, від шаленства
нових жадань — жадань ще вищої чести! І він мчав назустріч цьому
оп’янінню, ловив за крила богиню Слави. А тут його перепинили
і ніби вилили на голову цеберку крижаної води.
Тоді він передихнув, огледівся. І згадав Єфанду та її Єгорця.
Вони домагаються від нього мзди. Вони жадають влади, бо так він
обіцяв їм перше. Авжеж, мечі їхніх воїв допомогли йому підбити
і смолян, і полочан — і ось взяти полянський град. А він кинувся
в обійми київських бояр. Відіслав додому і новгородських пішців,
і смоленських та полоцьких ратників. У Києві лишилася тільки
431 варязька дружина, яка підпирала Єфанду та малого Рюриковича.
Тепер ця дружина збунтувалась.
Зухвальство варягів небачене і небезпечне. Вони поставили
свого Змія поруч із Перуном. Показують, що вони тут рівні з ним,
з Олегом, з усім Києвом і що, коли захочуть, знесуть Перуна геть
звідси. Чи знають вони, що таке ворохба?
Олег має згадати, що він привів сюди варягів. І тому мусить
пустити їх до своїх хоромин, на свої учти. Він мусить розважли­
во оглянутись: хто його підпирає тут. Градяни лишень тимчасово
терплять, їх дратують отсими ідолами, і ніхто не знає, що вони зро­
блять з тими, хто привів цих ідолів сюди. Бояри мають невеличкі
ватаги челяді, і невідомо, кого вони захищатимуть, коли що: своїх,
бояр чи його, чужака Олега? Може статися, що варязькі мечники
також стануть супроти нього, у них є свої владці — Єфанда і моло­
дий Рюрикович, отой Єгорця.
Олега раптом струсонув якийсь липкий, темний страх. А що,
коли він уже завис на волосинці над прірвою?.. І чому він привів
їх сюди?.. І пощо вбивав того Оскольда?..
Ні-ні, не можна пускати сумнівів у своє серце. Зібрався влада­
рювати — переступай і далі через тобою убієнних!.. Сумніви сум­
ління — залиш це для слабосилих… Люди люблять відважних і
удачливих!
Тож йому зараз треба знайти кінець вірьовки, щоб нею витяг­
тись із прірви. Де він, той кінець? Єфанда. Осьде! Її потрібно оми-
рити, зняти з висушеного, старого обличчя вдовину злобливість,
розтулити її щелепастий широкий рот, заглянути в глибокі очиці
під вічно насупленими бровами. Які ж вони, ті очі, в неї — сірі?
Чорні? Блакитні? Не пам’ятає, ніколи не придивлявся. Хоч знає,
що в неї зіркі, гострі очі! Пам’ятає ще її руки — довгі й кістляві.
Вона благально простягала їх до нього, коли пожежа рвалась в її
світлицю в Новгороді… Тоді вона ловила кожен його звук, кожен
порух — бігла за своїм рятівником, тягла за руку синка. Пам’ятає,
що, коли вони добігли до його терема, її очі сяйнули до нього із
вдячністю. Здається, той погляд її на мить огорнув теплом його
душу. Гай-гай, коли те було…
Тут, у Києві, ловив тільки злі, колючі зблиски її зіниць. Не
хотів зважати на них. Йому було не до того. Жага влади палила
його нутрощі, вела його, яко осліпленого, за собою, знетямленого
кидала у каламуть веселощів. Дні і ночі пропливали перед ним,
як темна ріка зоряного неба, що плине у безвість. І враз — усе
спинилось.
Через оту Єфанду, стару, сухоребру гадюку!
Авжеж, мечники-варяжини, що прийшли з нею сюди, всі бачи­
ли на її голові королівський вінець. Він сліпив їм очі, вони йшли
432 на його сяяння і блиск! Олег не мав такого вінця. І не мав навіть
князівської чести. Хто він для них, отих варяжинів? Слуга молодо­
го князя Рюриковича і королівни-матері Єфанди. Тож він, Олег,
має стати поруч із цим сяянням вінця.
Так розмірковував новий київський володар Олег біля Змія
Горинича і Перуна-Громовержця. Швидко вирішив, що йому ро­
бити, і широким кроком попрямував до княжих палат. Довгі поли
його шовкового каптана завітрювались, вітер тіпав густе волосся
по спині і по шиї. Ішов і відчував, ніби чогось не вистачає поруч з
ним. Спинився, прислуховуючись. Справді, за ним не линуть без­
шелесні тіні його опасителів. То все були варяжини, а тепер вони
постали супроти нього. Навіть оті, котрим він найбільше платив,
бо довіряв їм своє життя. Вони ж щедро усміхалися йому у вічі,
кланялись низенько. Мабуть, у зрадників завжди усміхнені й лес­
тиві очі та гнучкі хребти!..
Єфанда не чекала ранніх відвідин. Якась біда спостигла? Вольг
увірвався до її ложниці попри всіляке попередження покоївок. Він
не вважає її королівною? Не чекає, доки вона пробудиться від сну?
Розхристане сиве волосся пасмами вибивалось з-під очіпка;
зім’ята лляна сорочка з надто низьким вирізом ледве прикривала її
висохлі та обвислі груди. Очі сльозавились масною сльозою.
Олег остовпіло розглядав її: чи це і є Єфанда? Вона поволі
опустила додолу свої довгі маслакуваті ноги. На коліна поклала
довгопалі руки. Це були ті самі руки, що колись з надією хапали
його за поли.
— Єфандо,— задихнувся жалісливо Олег,— яка ти стара…
Ніби від якогось невидимого удару в лице, Єфанда витяглась,
піднесла голову на довгій сухій шиї і… засміялась до нього усіма
своїми великими щільними і прекрасними зубами. Потім молодо
схопилась на ноги:
— Дурний же ти, воєводо. У королів і королев старости не бу­
ває! — І знову засміялась двома рядками міцних перлисто-жовтих
зубів.
— Пощо поставила свого ідола поруч із Перуном?
— То кумир мого роду. Хіба не мій рід панує нині у Києві?
Олег сахнувся до дверей.
— Київ узяв я!
— Моїми мечами! У тебе немає тут нічого — ні мечів, ні ко­
ріння. У мене тут є моя дружина урманська. І я хочу мати отут
королівство для мого сина — Ігоря.
У неї голос був сичливо-хрипкий і пащека триглавого Змія… І
він колись хотів її брати в жони?
Олег позадкував до дверей. Ні, він не просить у неї дозволу…
стати з нею поруч… під сяйво її корони!..
^8 Зам. 345 л ‘У о — Підлий раб! — кинула йому навздогін.
Як же це він сам собі розставив сіті? Чому обіперся на цих ва­
рязьких пройдисвітів? Чому ніхто його не надоумив: не діли добра
із гордим. Навіщо відпустив смольнян і полочан?..
О боги! Ви довго спокутували його блиском влади, щоб відкри­
ти усе страхіття втратити її від власного безглуздя!..
Олег уже летів крутими сходинами до своїх хоромин. Де бояри?
Де Бодець? Олій, Радим? Де їхні челядини? Пощо не вимагають,
аби ту Єфанду відіслати назад, у терем свого мужа померлого —
Рюрика? А Єгорця…
Либонь, йому треба ще підрости, перше ніж сідати на княжий
стіл, та навчитися мудрости владарювання. Хай іде з нею геть з
Києва!.. Геть їх обох з Києва!
* * *
Не скоро прийшла Житяна до місця колишнього Оскольдового
храму. На попелищі буйно поросли лобода й лопухи. А поряд, се­
ред зеленої тиші кладовища, мовчазні могили потонули в буйному
квітуванні літа — серед ромен-зілля, полину, чебрецю, жовтяка.
Кілька скособочених почорнілих хрестів виглядали з того зелено­
го виру як минущі спомини про життя тих, хто розіп’яв на тих
хрестах свої душі, розіп’яв за цю землю, в якій нині упокоїлись.
Священні могили київських християн ніхто не доглядав, не стеріг,
окрім Бога. Та й хто відважився б на се у часи неволі і понуди?
Житяна нишком огледілась, чи не бачить хто, що вона, християн­
ка, прийшла сюди?
Здригнулася на тріск сухої гілки, що зламалась од вітру: чи ві­
щує вона появу Щезника, який десь тут завмер в кущах, чи, може,
то дикий звір пробирається в хащах? Злякано озирнулась на по­
свист дроздів.
Душа Житяни тремтить у передчутті чогось несподіваного. Усе
її життя — всуціль несподіванка, та ще й прикра. Мало доброти
зустріла на своїх шляхах-дорогах, хоч сама їх вибирала. І ось тепе­
речки знову їй вибирати.
Колись прийшла до Києва шукати своєї долі. З малим дитям на
руках. Де вона, та її доля?
Коли ще жила у хаті свого вітця Окомира, далекий Київ їй
здавався білим, високим і добрим градом, що захищає знедолених
і скривджених, що возносить сильних і владолюбних. Так їй опові­
дав про Київ той парубок, котрий приблудився до Пересіченя, той
Братко. О, той киянин! Він своїми оповідками і теплими добрими
руками перевернув її душу. Від нього почалося в Житяни якесь
інше, зовсім інакше життя.
434 Попросив біля криниці напитися води. Яка ж дівчина, та ще
II коли вона на порі, відмовиться поговорити з хлопцем, та ще й
іони він ладний собою та бравий!
Поговорили. Спочатку коло криниці, потім під старою вер­
ною над ставком. А весна ж тоді була яка!.. Навіть стара дупляста
мсрба розквітла пахучими пухкими сережками. І той парубок, той
ІІратко-киянин був щедрий на слова і на пестощі. Дав їй дарунок
дивний — червону хусту шовкову, заморську. Ой, як гріла та хус-
шна її руки і шию… І серце дівоче запалало вогнем любови… А
мін оповідав багато чого про Київ. Про його високі тереми і Княжу
Гору. Казав, що та Гора злолюта, бо змії-гориничі занапастили її.
Але скоро-скоро прийдуть нові часи… Він замовкав, дивився ку­
дись вдалеч і немовби уже бачив ті щасливіші часи, які неодмінно
ирийдуть у Київ. Його обличчя робилося тоді відважним, великі
сірі очі наче зсередини підсвічувалися якимось сяянням.
Житяна думала, що оте сяяння, певно, іде від могутнього града
Киева, який Вратко згадував у ті хвилі. Вона кохала цього киянина
і разом кохала його рідний град. Бо серце, що любить, щедре й
милосердне, воно любить усіх. Тому на любові й тримається світ,
їх поєднала ця любов і ці спраглі весняні ночі. І не було страху в
душі, бо ця любов творила життя…
Вони радісно постали перед її батьками. Старий Окомир на­
супив брови:
— Хто єсть, парубче?
— Вратислав, син київського теслі.
— Чому, вештаєшся по світах? Чому відірвався від свого роду-
племені?
Вратко опустив голову і мовчав. Але треба було щось говорити!
Іірехати ж він не вмів.
— Ізгой я… Шукаю нині правди в світах.. І ось знайшов свою
ладу. Благослови, отець.
Окомир завмер: ізгой? За які ж гріхи, за яку ганьбу його вигна­
ли із рідного гнізда? І що на мислі у нього?
— За що… став ізгоєм? — Тепер Окомир пильно його розгля­
дав. В такі молоді літа, такий красень парубок, носити прокляття
роду…— За які ж гріхи тебе вигнали?
— Не було гріха, отче. Се я проти свого волхва Славути сказав,
що він за золото продав нашого князя Оскольда і покликав наход­
чика того — Олега — з варягами. Так усі кияни мовили…
Окомир замислився. Щось колись чував про те. Щось баяли
Люди і в них, у Пересічені, про того Оскольда. Але ж проклясти за
це хлопця!.. Непевний, мабуть, цей парубійно… Непевний…
— Піду до нашого віщуна. Хай він зніме з тебе прокляття —
тоді візьмеш Житяну. Інакше прокляття впаде і на неї!..
435 Житяна завмерла. Волхви ніколи не приносили людям щастя,
а лише жахання, страхи, невіру… Забирали з дому всі найліпші
добра — і змушували без кінця ходити до них, чекати… місяць чи
рік… А їй чекати вже не було коли — дитина забилась під серцем.
За седмицю вітець Окомир повернувся із Пересіченя, від волх­
ва. Був аж чорний, ніби обвуглився від якоїсь біди. Не дивився ні в
стривожені очі хворої жони своєї, ні в розпачливі очі Житяни… \
Одна вона лишилась у них на схилі віку. Троє синів один за
одним пішли до дружини уличанського князя Превлада і десь по­
гинули на сторожових станах від ординців. Старі батьки, як тільки
з’явився цей безрідний парубок-киянин, спочатку навіть зраділи,
що він не забере від них єдиної дитини, що всі вони будуть жити
разом — і загомонить їхнє подвір’я дитячими голосами. Але звичай
боятись ізгоя погнав його до того волхва, щоб спитати в богів їхньої
волі. Що принесе в дім ізгой, вигнанець зі свого роду-племені? І
Пересіченський волхв дуже довго випитував Окомира, що він
знає за того киянина. Пастух Окомир ніколи в світі нікому не
брехав і тут розповів, що знав, про жениха дочки. Волхв посірів:
постати супроти волі волхвів — найбільший гріх, за який нема
нікому ні прощення, ні благословення! Той великий гріх упаде
на рід Окомира і його нащадків. А те, що той ізгой заступився
за свого вбитого князя Оскольда, то ще більший гріх! Бо князь
полянської землі Оскольд відрікся від віри своїх пращурів, пере­
кинувся до чужого — ромейського бога — Христа. За те й смерть
прийняв справедливу. І ти, Окомире, не оскверни свої вуста і свій
рід іменами чужих богів і їх заступників, і не служи, і не кланяйся
їм, а сокруши їх!
— Не можна брати в дім того ізгоя!..— закінчив своє віщування
волхв.— Наші боги постануть супроти…
Тепер Окомир, переступивши поріг своєї хати, тяжко повторив
сі слова:
— Наші боги постануть супроти нас… немає мого благословен­
ня…
Житяна, як мертва чайка, упала на руки Вратка. Мати схопи­
лась за груди, в яких щось свистіло й шипіло…
Через тиждень з’явились гриді князя Превлада і веліли віддати
їм київського ізгоя-бродника. Князь хоче бачити його власними
очима.
— Гей, Окомире, де ховаєш того зрадцю? А ходи-но, голубе, до
нас!..
Не знайшли вони тоді Вратка — втік.
Другого дня померла від задухи в грудях мати. Окомир слав
прокляття долі… Житяні лишились самі надії і глузливі переспіви
дівчат і молодиць.
436 Над моєю хатиною чорна хмара встала —
Що на мене молодую поговір та слава…
Житяна пішла до Києва шукати рід свого лади, шукати його…
Але не знайшла. Певно, десь упіймали його лакузи князеві і вби-
пи А може, вкинули у яму — поруб… А може, залізами прив’язали
м степу на могилі до кам’яного стовпа, щоб хижі орли пошматува-
ии біле тіло…
Назад вона вже не повернулась — наступали холоди. Осіла в ха­
тн і, що пустувала на гончарному кінці біля криниці. Допомагала
людям по двору поратись — і люди їй допомагали. Найбільше жа-
лін її кожум’яка Білокіз, що робив ладні, м’які взувачки і кожухи.
Житяна продавала їх на Бабиному Торжку. І ростила свого сина
( тепка.
Коли підріс, із острахом помітила, що в його сірих, як у батька,
очах інколи спалахує якась колюча впертість.
Вона жахалась — хіба не впертість згубила її ладу — Вратка?
Почала ходити з ним до храму, слухати мудрі слова священи­
ка. І несподівано — знову несподівано! — стала свідком загибелі
храму…
Одного разу застала сина над відкритою старою скринею. Геть
усе чисто вивернув — увесь одяг, трави, витяг шматки порубаного
пергамену і довго дивився на них. Почав складати, приміряти один
шмат до іншого — інколи виходило як ціле. Спитав матір:
— Ти християнка? А письмена ці знаєш?
Звідки ж їй знати ті письмена мудреців?
Вона тільки слухала молитви священика і сама творила свої
молитви.
— Не знаю, Степку.
— Якби живий був священик, я б у нього навчився читати.
Коли ж на гостиному дворі об’явилась ватага купчини Синька,
Степко аж затанцював.
— Вони ідуть до Болгарії, мамо!
— То й що?
— Там є схоли — вивчають письмена!
— Нехай собі. Багато чого є в чужих краях.
— Але ж… як зрадів би наш священик…
Вона зрозуміла: сина уже не втримає.
— І я… попросився до ватаги — буду куховарити!
Ні словечка не мовила: її сина уже кликала його доля…
Безгласно летіли літа її самотности. Лише в снах приходив
до неї її син і все про себе розповідав. А тут захворів кожум’яка
Ііілокіз. Почала згадувати, якими травами мати зцілювала людей,
якими словами і молитвами примовляла. Поставила Білокоза на
ноги, а до неї приходили інші немічні за поміччю. Між собою
437 прозвали чарівницею — уміла недуги вигнати і силу людині по­
вернути. Та новий клопіт звалився на її голову: Білокіз попросив
увійти в його самотинний дім господинею. Вона цього не хотіла,!
та боялась відмовити добрій людині. Його син — Ловель — десь |
повіявся у світах, і старий чоловік доживав свої роки безнадійно. ]
Як і вона. Але що сказати? Досить їй і свого тягаря життя… тягаря
своїх чеснот і розуму… Ні-ні, вона повинна дочекатись сина. А
може, і свого щастя! Десь же воно ходить по цій землі!