* * *
Важкі білі сніги завалили вулиці київського Подолу. Морозяні
вітри носились на скажених конях-вихорах; своїми довжелезними
хвостами і гривами здіймали круговерті метелиць, хурделиць і ви­
рів, що зміями-гориничами пролітали над землею, свистіли під по­
вітками, за стіжками, завивали у димарях, ніби голодні вовчі зграї.
Оті хурделиці згинали донизу дерева й лози й тіпали їхнє гілля,
немов коноплі на терниці.
Дім оболонського бондаря Гордослава скрипів і часом здригав­
ся від лютих круговіїв. Стіни вже погрузли в кучугурах по вікна,
солом’яний дах рвало й шматувало, аж тріщали крокви й хитався
димар. Рідко виходили з хати. Над дверима повісили старе ряд­
но — берегли в хатині тепло. Вдень і вночі не згасало вогнище в
печі, воно і дихало теплом, і освітлювало сутінкові кутки, й уми­
ротворяло збурений, зляканий дух людини, яка мимовільно до­
слухалась до зимової бурі і мислями неслась слідом за нею в жахні
безодні небес. Часом шалений вітер, що вривався в димар, забивав
комин димом — тоді хата виповнювалась димом, летючою сажею
й іскрами. Діти на печі забивались, немов мишенята, в куток, на­
кривались ряднами, доки мга і гар не осідали. А в кутку біля при­
пічка хурчить прялка їхньої старшої сестри — Веселини. Менші
діти Гордослава знали, що Веселина була на виданні і тепер дбала
собі на посаг. Мати сказали, що навесні чи влітку треба б і весілля
відбути, якби хлопець добрий знайшовся. Дітвора нетерпеливо до­
питувалась у Крушки, хто ж вінуватиме їхню Веселинку, котрий із
парубків посадить їх на коня і подарує меншим сестричкам яскраві
стрічки.
Мати кишкала на них, як на курчат, сердито відганяла, аби
не чіплялись реп’яшками, когось та знайдуть Веселині, коли вона
сама і далі буде такою сором’язливою. Тісні часи нині прийшли
для всіх, а для дівчат то завжди було нелегко. Женихів постійно не
вистачало, а тепер і поготів. Забирають тих хлопаків то на хозар,
то проти Степу, то проти ромеїв. А теперка он повно варяжинів у
Києві, підняли у граді свою триглаву зміїну пащеку. Князь Олег і
438 Сюяри тому й набирають собі велику дружину. Хто зна, скільки го-
Л і в ще поляже на майбутніх баралищах. Відданиць нікому брати…
Крушка сама собі бурчить під ніс та сердито штурхає рогачами
и печі. Аж іскри звідти вимітаються вогненним стовпом. Від того її
обличчя та очі червонішають, ніби злішають.
Гордослав мовчки також дослухається до тих бурчань жони.
Скрутно похитує головою своїм невеселим думкам. Сказано —
мачуха не рідна мати! І пальці його швидше починають крутити
безконечні товсті нитки — він плете-в’яже сіті. Настане весна, за­
кине невід у хвилі дніпрові — дивись, Водяник і підкине щось
для його мишенят. Он скільки їх — шестеро в нього! їх залишила
йому перша жона та й замкнула очі навіки. Отоді на них узяв оцю
Крушку — з двома її діточками. Нелегко і їй день у день тягати
горшки на таке сімейство. Зведенята не мирять, один поперед од­
ного виривають шматок хліба чи вареника. Веселинка їх доглядала
і раду їм найліпше могла дати. А тепер за прялкою та за рушни­
ками сидить. Дбає про дівоцькі одяганки. Бо за тими дрібенятами
нічого собі не встигла у скриню покласти — змарнувала час! Де
вже було їй і женихів отих шукати. Тож і поспішає доня.
Крушка бурчить, що помочі їй нема ні від кого, а в неї дві ли­
шень руки, та не відриває дівчину від її роботи. Знає, що на голу
кістку і сорока не сяде! І Крушці-мачусі неслава буде серед людей.
Скажуть, не дала падчерці посагу заробити.
Коби не ця люта й туга зима, може б, і заручили Веселинку. Злі
морози не дають спуску, худоба мерзне в оборах, вищать голодні
свині у сажах. Кури геть перемерзли, аж гребінці почорніли. На
вечорниці дівчата й не ходять. А до весни, гей, скільки ще! Хоча б
хліба вистачило…
Одвічно невеселі думи хліборобські. Снують вони у голові
Гордослава, як безконечні нитки для його рибальських сітей.
Витираючи порепані червонясті долоні об фартух і погойдуючи
важкою пазухою, до нього підступає Крушка. Молодиця собою
нівроку, і тямуща, і роботяща. Заступила покійницю, матір його
дітей. Та не заступила місця жони біля нього. Не тягнеться його
душа до цієї Крушки — і край! Вона знає про це і ще більше на­
пружується й насторожується біля нього. Стає якоюсь дратівли­
вою, колючою на язик, а іноді силувано так лисицею лащиться.
Ось і зараз. Чого їй треба від нього? Не піднімає голови на неї,
вдає, що не бачить її тихої присутносте поруч.
— Чуєш, може, погомони із сусідом, Златоруком отим. Син у
нього молодший на порі. Може б, сватами стали. Авжеж, наша ді­
вка он яка! — гаряче зашепотіла йому в щоку й квапливо затягла
кінці хустки під підборіддям.
— Ат…— відмахнувся Гордослав від її шепоту. Мачуха хоче
439 швидше випхати з хати хоч один рот. Знає він того молодшого
Щербила, а старшого десь вітром знесло з дому — волхв прокляв,
якийсь клятий рід.
— Та не знайти такої дівки на всьому Подолі! — знову підсту­
пає до нього Крушка,— А той хлопець, Щербило, га-арний! Кажу
тобі…
Гордослав супить брови, невдоволено ворушить вусищами.
Непевного роду хлопець! Ще з отрочих літ, мовлять, старший ки­
ївський волхв прокляв їхній рід за щось. Ото й зійшов із дому
старший син. А цей теж, мабуть, непутящий, Щербило цей. Й ім’я
таке дали: Щербило! Ніби пощербив хтось його життя… І за що?
Ніхто не знає. А яке ім’я, таке й життя. Завжди це так.
— І роботяща ж яка, дивись! — не вгавала Крушка, осмілюю-
чись, шо її хоч і не слухають, та й не женуть.— А той Щербило пасе
нашу дівку очима, сама бачила. Значить, до душі йому! — сказала
й почервоніла, аж одвернулась. Щоб Гордослав не посміявся з її
раптової відвертости. Здогадується, що йому нелегко її терпіти, бо,
чує, не припала йому до душі. Терпить задля дітей і господарства.
— Йому, може, й до душі. А їй? — уперше підняв очі до жони.
Вона аж спалахнула від несподіванки. Ведуть розмову про дітей, а
їм обом видається, ніби й про своє потаємне.
— Чого б то їй не до душі? І собою нівроку — ставний, чорно­
бривий. А сині очі такі, що враз вчарує дівку!
— Сливе, життя змайнувала даремно, коли не знаєш, що
справжнє вчарування не в красивих очах! — чомусь розсердився
Гордослав на неї.
Переполошилась, затряслась душею Крушка і відступила від
нього. Ненависний який! Хотіла ж дати добру пораду для щастя
його дитини. Усе вийшло на зле. Не знати, як і говорити з ним,
чим і догодити йому… Пощо їй ця кара — нез’ясовна, всюдисуща
ненависть його!..
Скиглило серце в ній. Чом так буває — свою печаль хоче на ній
збити. Мовчки штурхала рогачами в печі, без потреби переставля­
ла горшки з місця на місце, ковтала непролиті сльози.
Гордослав і собі затявся, рвав пальцями сирові нитки, ніби
своє серце рвав. Немає між ними ладу, ніби відьма своєю мітлою
розгребла дорогу між ними. Самотинний чоловік у своїй журі, та
й Крушка, бачить, самотня, рве душу на шмаття. Немає любови
між ними. З першою жоною жив легко і просто — слів зайвих не
кидали, а очима все розуміли. Було між ними погідно й пригожо.
Та нежитовиця забрала його жону. Добра душа її сама відчинила
двері Біді — впустила ночувати взимку жебраків. А вони вже були
в гарячці… Жебраки пішли, а гарячка звалила усю родину…
Тепер от дочку треба самому видавати за мужа. А чи буде щас-
440 липою, чи отак мовчки ковтатиме сльози, як ото Крушка? Хто
Піп…
І знову обізвалась од печі жона.
— Забула! Кликав тебе отець Местивой. Просив прийти на
Оекольдову могилу, допомогти щось там.
Гордослав зітхнув. Колись сестра Славина привела його до
Оскольдового храму. Тепер немає того храму — лиш могила
Оскольдова лишилась. І Славинин прах там.
Отець Местивой зробив собі якусь нору на тому попелищі —
каже, стереже святі могилки. Бо вони, мовить, бережуть пам’ять
народу. Олег-находник хотів і могили спалити — не згоріли!
Лишень хрести обвуглились. Певно, отець Местивой проситиме
на весну нові хрести витесати…
Ще тоді, коли лютий Олег сплюндрував Оскольдів храм,
Гордослав допоміг отцю Местивою поставити повітку над тими
горбками, щоб сніговими водами не розмилися. Тоді ще допиту­
вався Местивой, чи не знає, бува, оболонський бондар і рибалка
жінку-християнку, що з хлопчиком у храм приходила? Той хлоп­
чик забрав пошматовані Олеговим мечем пергамени. Хотів би зна­
йти їх.
— У Києві немало християн, отче. Усі вони тепер зачаїлися,
бояться варяжинів. І Олега бояться…
— Вони випливуть у Річці часу, Гордославе,— і глянув своїми
страдницькими очима до неба, де, мабуть, і пливла між зорями ота
могутня Річка часу.
Тепер згадав клопіт священика. Хто ж та жінка, що з хлопчи­
ком колись до храму ходила.
— Чи, може, знаєш, Крушо, хто з наших молодиць до храму з
дитиною ходив? Отрок ніби вже. Отець священик шукає їх.
Крушка на мить розігнулась — подумала, хитнула головою.
— Хто зна…
— А може, це Житяна, тату? — раптом обізвалась Веселинка,—
Таки ж вона до храму ходила. І хлопця свого брала.
— Житяна не може ходити до церкви. Вона ж чарівниця! —
сказала Крушка.
— Чарівниця, та добра! — аж почервоніла дівчина.— А добрих
усі боги люблять.
— Коли так, то, може, й ходила,— сказав Гордослав,— Перекажу
отцю Местивою… Як він там у таку зиму?
Усі знову прислухались, як з гудінням і завиванням шугала над
Києвом завірюха.
441 * * *
Доля пророків-віщунів, як і доля гордих волелюбців, завжди
нещаслива. Чи тому, що угледіти істину можна лише після того,
як людина вип’є гірку чашу людської зневаги; чи тому, що люди
ніколи не вірять правдивим віщуванням, а сліпо йдуть манівцями
чи путівцями лжі. І завжди чомусь пророків вважали носителями
зла і всілякої кривди. Тому можці-державці і їхні лакузи з легкою
душею вбивали пророків, щоб вони своїми правдивими словами
не скаламучували сумнівів щодо безгріховности владців. А простий
люд залюбки жбурляв у своїх пророків камінням, бо в щирості
своїй завжди вірив велеможцям. Одвіку так ведеться. Але одвіку
земля народжувала прозірливців, що своїм словом, ба навіть смер-
тію, утверджують Істину, в якій би одежі вона не з’являлась, якому
Богу не молилась би. Хтозна, для чого вона, та Істина, з’являється
на світ. Але з’являється. І живе незнищенно. Уб’ють її люди в од­
ному кінці — вона народиться в іншому. Згноять у ямі, спалять у
вогнищі, а вона, дивись, народилась серед боліт чи в лісових хащах
і знову приходить до людей. Будить їхнє сумління, бентежить дух,
бунтує серце, вигострює слово, вкладає в руки меч… Щоб бути
знищеною — і знову народитись в іншому краї, обізватись кволим,
але невмирущим словом.
Про це розмислював сам із собою, бродячи дорогами полян-
ської землі, втомлений-перевтомлений чоловік. Ні старий, ні мо­
лодий, ні високий, ні низький, ні чорнявий, ані білявий. А так
собі: чоловік як чоловік. Був зодягнений у сіру від пилюки полот­
няну сорочку і такі ж ногавки. В добрих постолах. За плечима пе­
рекинута полотняна торба. Тільки й дива того, що коли витягне з
торби вербову сопіль та почне вигравати,— здавалося, усе довкола
оживало, світилося, яскріло. Як і його світлі під світлими бровами
очі. І душа ніби усміхалась новим надіям.
Оті надії і водили його нескінченними дорогами. Відтоді як
волхв прокляв його, він пішов з дому. Став ізгоєм. За часи блу­
кань багато надій згоріло в його душі, чимало журби намоталось
на колесо часу — вічного кола людського коловороту. Обійшов
він і землю деревлянську, побував і в уличів. Та прокляття волхва
ходило слідом за ним. Здичавіла його душа, але вбувся в те — звик
з часом.
А був він роду доброго, роботящого. Вітець його умів ставити
міцні доми, мостити мостини, городити городи. Теслярював, бон­
дарював, коли треба — лодії робив. І синів своїх до свого ремесла
привчав змалку. Люди прозвали його Златоруком. Зате не дуже
любили його на Княжій Горі — неохоче йшов до бояр.
Коли там оселився той приходень Олег, на Гору прийшли нові
442 тіуни і двірські. А на Перуновому требищі по смерті старого віщу­
на чинив дійства новий волхв, Олегів. Ото він і покликав поділь­
ського теслю з синами. Наказав швидко йому терем поставити. Та
щоб найліпший від усіх був!
Златорук аж очі витріщив: волхви ніколи не жили в теремах!
Віщуни богів мали від своїх повелителів небесні шати, прихисток
зелених дібров і печери в горах. Може, тепер інші часи настали,
але Златорук не шанував цього волхва — лакузу приходня Олега.
Він лишень терся на Горі, біля свого володаря, і ніколи не спус­
кався до людей на Поділ, до торговищ і хиж, щоб своїм словом
благословити їхнє життя.
Довго чухав потилицю Златорук. А далі пообіцяв когось при­
слати до волхва і своє рішення сказати. І вирішив: вчинити волхву
відмову. А з тими словами відмови послати старшого свого сина
Вратка, отрока.
Як вітець сказав, так хлопець і зробив. Передав вітцеву відмову.
Його руки, мовляв, звикли ставити оселі людям чесним і чистим.
— Вітець відає, кому таку відмову вчинив?
— Добре відає! — застрибав на одній нозі хлопець.— Тобі!
— Вітець хіба забув, що я великий волхв Гори?
— Всі те знають. Але знають, що ти волхв Олегів, а не волхв
Перуна. Коли б був справдішнім волхвом — жив би, як усі, разом
із Перуном.
— Вітець твій буде скараний за нечестиві слова!
— Не буде! Бо він не лакуза і нікому не продався.
— І тебе хай скарає твоя нечестивість! Тьху! Згинь!
Вратко знав, що нечестивости у нього за пазухою нема, тому
скреготнув зубами в зухвалій посмішці і легко побіг додому. Але
увечері великий волхв учинив велику помсту Златоруку — на тре­
бищі на вогні Перуновім прокляв його рід. І найстаршого сина
його Вратка назвав сім’ям Пекельника. І хто торкнеться лиш
його — стане довіку проклятим!..
Так і змужнів у прокляттях волхва Вратислав. А змужнівши,
випив не одну гірку чашу: усім серцем линув до однолітків, але
матері ховали своїх синів од нього. Прийшло парубоцтво — став
до дівчат залицятись на гулянках, а дівчата зі страхом в очах роз­
бігались від нього, як від скаженого. А далі став помічати, що й
рідний брат — Щербило — намагається зайвий раз обійти його
стороною, боїться сісти поряд на обід. І скрізь люди відсовуються
від нього, обходять… Златорук супив брови, мати нищечком ви­
тирала сухі, вже виплакані очі… Найстаршенький, найрадісніший
її носить прокляття волхва…
Світ для Братислава обернувся на пекло. І пішов хлопець з
дому. Дороги у людини нелегкі, коли вона тікає від власної тіні.
443 Ішов він через ріки, через ліси, через вогонь — і не потонув, не
згорів, не став здобиччю дикого звіра. Сам лишень перетворився
на звіра бродячого — ізгой роду свого. Того ж літа прибився до
Пересіченя. Солодка вода була у криниці, що біля хатини пастуха
Окомира. Солодка, бо пив її із рук — із білих рук! — білокосої
дівчини Житянки. Солодко пахли теплі трави, по яких вони бро­
дили, взявшись за руки. І небо над Пересіченем було легке, про-
зоросонячне, манливе, як очі його коханої. І терпкі цілунки їхні, і
щирі розмови, і все було переповнене повносиллям і любов’ю.
Але скоро знову перед ним розіслалися безконечні дороги.
Знову став ізгоєм. Окомир вигнав його зі своєї хати. Про те не
хотів згадувати. Тільки згризав свою душу: навіщо щиро розповів
старому пастухові про те прокляття волхва?! Гадав, що він посмі­
ється з того. Але Окомирові було не до сміху — прокляття волхва
могло перейти і на його рід!..
Все перетерпів Вратислав — звідав і рани від хижих орлів, зві­
дав і біль на ногах від залізних ланцюгів ув Іскоростені, коли його
сприйняли як вивідника Олегового. У деревській землі і вирішив
спинитись. На узліссі, під Іскоростенем, знайшов порожню хижу.
Від лютих вовчих зграй і сніговіїв було де сховатись. Улітку ловив
дичину, рибалив в озерах. Мав печеню і юшку. Часом надходили
з Іскоростеня градяни по рибу. Приносили йому буханці хліба чи
шматину полотна на сорочку. Хтось подарував сокиру і тесак. Тоді
і згадав чоловік батькову науку. Почав підбирати гожі дуби і вали­
ти їх, обтесувати і складати у зруб. Бувало, що й молодики з града
підсоблять йому в тому ділі. Тепер він їм не казав, звідки і чого
тут. Імені свого теж не називав. Сказав, що кличуть його просто
Гомін.
Отак зник бродячий ізгой Вратко і народився здатель — дядько
Гомін.
За весну і літо він з поміччю охотників витворив якесь химерне,
таємниче здання — чи то терем з високим крутосхилим дахом, з
піддашками над вузькими вікнами, з Ганками і стовпами навкруг;
чи то якесь капище, куди опівночі потай збирались невидимі душі
невидимих богів і починали сперечатись, для кого з них збудоване
це обиталище…
Після заходу сонця і сам здатель боявся заходити до цього хо-
рому. Чув шерхіт якихось тіней по закутках, шарудіння сіна, яким
він заслав мостини. Ще вчувались йому голоси туги й стогону чи
якогось сміху, що линув з-під високої стелі. Сотворив тесля неба­
чений хором, а сам боявся його: не для життя був він придатний,
а для витання високого духу.
Люди всяке говорили про нього. Чутки розлетілися по селах і
оселищах. Частіше стали прибиватись сюди то мисливці, то гриб-
444 ПИКИ, то ягідники. Хто не приб’ється, підніме голову — отетеріє
від подиву і дух затамує.
Солодко Гомону було в ті хвилини на серці. Хотілося тоді зро­
бити ще кращий, ще чудовіший, ще чарівніший храм. Така вже
душа у творців — щира похвала завжди підносить у них дух.
Якось літнього дня, коли все довкола буяло, і пахтіло, і млі-
ло від надлишку сонця і жадань, прибилася сюди зграйка дівчат.
Веселі, голосисті, заквітчані коси, вінки на голові; такі розсміяні
і розшебечені, що Гомін враз сп’янів від їхнього лементу і краси.
І сам ніби помолодів. Вирізав із вербової гілки сопіль і почав їм
награвати. Дівчата повели навколо нього свій хоровод:
На Купайла, Купайла
Ходила відьма з відьмайлом.
На дуб лізла, кору гризла,
З дуба упала — зілля шукала.
Повій, вітре, опівночі —
Вилізуть відьмі очі,
Щоб ночами не ходила,
Дядька Гомона не будила!..
Розбіглися, розсміялися, а потім знову за своє:
Кладу я кладку через муравку вербову —
час нам, дівоньки, з уличеньки додому.
А ти, Улянко, зостанься,
Із дядьком Гомоном повітайся!
І чкурнули. А біля нього лишилась одна дівчина. І плакала.
— Ти хто?
— Улянка.
— Чого ж не побігла?
— А навіщо?
— А вони ж побігли!..
— Так то вони,— І заплакала ще гіркіше.
— А чого ти?
— Бо живу сама, як перст. І нема кому захистити. І нема кому
діток моїх пригорнути. І їсти їм дати… і одягти… А руки одні…
— То… лишайся вже… якось… проживемо…
Відтоді у Гомона з’явилась велика родина. А скоро Уляна при­
вела ще й телицю. Хтось дав курей і порося. Довелося зорати вере-
тею ниви і засіяти просом. Велика сім’я — великий клопіт. І тільки
той храм нагадував Гомону його колишню мрію — поставити храм
ще вищий, ще красивіший. Щоб аж подих перехопило!
Інколи вранці виходив на берег озера, дивився, як сувої туману
тяглися з плеса і огортали соснові бори. І десь там, у глибині біло­
го туману, де промені сонця тчуть золотими нитками шапки для
445 велетенських сосен, здіймався небачений храм і плив у сонячній
сріблистій імлі над лісом. І він сам плив поруч з ним у безвість. А
може, вони пливли додому, до Києва…
Але видіння скоро вривалось. Земля озивалась до нього голо­
сами жони, дітей. Ревіла корова, гелготали гуси… Мав бігти до по­
вітки, братись за рало. Нову ниву треба розорювати для наступної
весни. А ще треба вершами пройтись по озеру — риби спіймати…
І так день у день. Від ранньої зорі до вечірньої. Праця висо­
тувала з тіла сили, а з душі мрію. Щораз менше літав у сонячній
імлі вкупі зі своїм сріблистим храмом, а дедалі більше волочив
важкого плуга. І на свій храм земний не дивився, ніколи і голову
підняти вгору. Якось узимку Уляна затягла туди корову з телям.
Потім відгородили там місце і для поросятка. І вже не було храму.
Не кликав він до височини — кликав до худоби…
Але ніхто не знає, що таке людина. А це така істота, що коли
хоч раз у житті вона відчула політ своєї душі, то неодмінно знову
підніметься духом.
Він лежав на сіннику, дивився в зоряне небо і видивлявся там
свою зірку-долю. Де вона? Чи ота, що ледь-ледь блимає світін­
ням; чи та, що розбризкує зеленаво-колючі промені, чи, може, та,
що зірвалась з теміні життя і покотилась по чорному небесному
полю…
І вже десь поряд упала, вибухнувши піснею:
Ішов-переіішов місяць на небі
Та стрівся з ясною зорею:
— Ой, зоря, зоря, де ти ніч була,
Де нічку була, де маєш спати?
— Де маю спати? У пана господаря,
У господаря, на його дворі.
Та на його дворі, та в його хаті.
А в його хаті та дві радости:
Першая радість — сина женити,
Другая радість — дочку віддавати…
І тоді згадав, що у нього в дворі повно гостей, бо Уляна сина
женить, старшенького свого!.. А там і друга дитина на порі стане…
Виросли Улянині діти…
Прикрив долонею очі. А ніби бачить ту зірку — ось вона все
котиться, котиться… Де спиниться? Де?..
І ось знову виплив у вишину чорного зоряного неба сріблис­
тий храм, зітканий із ниток сонця і туману. Він пропливав, легко
похитуючись, висвітлював мереживом різьблених стовпів і даш­
ків. І він, Гомін, теж ніби уже пливе поряд з ним. І раптом вони
торкнулися хмарини, яка зависла над ними і засвітилася світлом
вечірньої зорі.
446 Чи йому здалося, чи йому причулося, чи якось в думці само
іринуло… Ніби голос батька його, Златорука, промовля: «Отсей
міром поставиш над Почайною. Там уже й місце я приготував —
Г’ІЛЯ своєї могили».
Він злякався. Загучало серце. Де ж це — над Почайною?.. То
чгось рідний там? Певно, мати померла? Коли ж це?.. І збагнув:
голос роду кличе його додому.
І він пішов.
* * *
По перших весняних водах, коли відкрилися великі й малі
річки, до Києва прибула вість Єфанді: їй на підмогу йде велика
пружина Свенельдова. Хай тремтять Київські гори й кручі: такої
гили-силенної варягів вони ще не бачили! Відважні витязі морів,
иевсипуші шукачі чужих добр і чужої слави мали підперти королів­
ну Єфанду і її сина Ігоря і вознести над тими, хто їх зневажив.
Єфанда втратила сон від хвилювання, від чекання. Від гарячих
передумів, які обсідали її сиву голову й сивили ще більше. Вона
марила про помсту цьому великому грішнику — лукавому Олегові.
У своїй напівтемній ложниці вона колотилась, як у норі, боялась
світла, як сліпий кріт. Розкидала павучі тенета для всіх, кого не­
навиділа. А ненавиділа усіх, кого бачила. Усім жадала відомсти­
ти. А себе мріяла бачити на осяйному київському престолі давніх
Києвичів, з владичним жезлом у руці і золотій короні на голові.
Тим жезлом вона й з’єднає дві держави — Київську і Новгородську.
ІЦо скажуть тоді в її рідній урманській землі про мовчазну Єфанду?
Які саги, які молитви складуть про неї барди? Як упадуть до її ніг
оті, що колись радо випхали молоду й привабливу дівчину із гнізда
урманського короля й віддали в руки тому старому пройдисвітові
Рюрику? О, Єфанда жадала б відповісти тоді всім на умедливі ла­
кейські похвальби для неї! Нікого з них не пустить перед свої очі.
Вона сама — своїм розумом і своїми руками — здобувала корону,
державний жезл свого мужа і цю землю. Олег їй лише допомагав.
Тож нехай никнуть перед нею ниці заздрісники й пустомели, по-
глумники і злоречивці, що й нині крутяться біля підніжок трону
урманського короля…
Вони зганьбили її таємною намовою — через неї хотіли приру­
чити Рюриків меч, тому й украли її молоде щастя, котре вона, юна й
мрійлива дівчина, ховала у серці яко скарб найкоштовніший. О, як
раділи оті, що відкрили навмисне на весь світ її потаємні полюби з
найгіднішим і відважним витязем землі урманської — Свенельдом…
Як глумились і збиткувались з неї, щоб зламати її любов і кинути її
в обійми отого старого крука Рюрика!.. Тепер вона жадала їм усім
447 відомстити за кривди своїм вознесениям. Витязь Свенельд уже сту­
кає високою кормою своїх лодій об дерев’яні пристанища Почайнн
річки!..
Єфанда збігала з Боричевого спуску, як молода левиця. Її вузькі
груди ледве встигали набирати повітря, але його не вистачало на
її прудкий біг. Вона простягувала руки до ріки, яка принесла їй на
теплих зеленавих хвилях ключ від її осяйної долі. Хтось колись за­
чарував було ту її долю, засадив у темницю і тримав на ланцюгах,
як і її саму. Тепер двері темниці відчиняються, її доля, пресвітла іі
превисока, змахне широким білим рукавом, немовби вітрилом,— і
Єфанда полетить у височінь і безчасся життя… у вічну свою мо­
лодість, до свого незгаслого кохання, бо воно ще в ній горить і
палахкотить, як і колись. Свенельд!..
Він стояв уже на мостинах пристанища. Дужий, дебелий, яким
вона пам’ятала його з юності. Свенельд приклав долоню над очи­
ма, напружував зір, шукав когось у товпиську гультіпак, волочан,
смолярів, веслярів, лодійників. Єфанда хотіла махнути до нього
білою хусточкою, як те було колись… Але не осмілилась. Хтось
тримав її руку, хтось в ній видушував сльози, і крізь сизу пелену,
що туманила їй очі, вона не бачила ні глибоких зморщок на виду­
бленому вітрами обличчі витязя, ні легкої сивизни його широких
світлих брів і короткої борідки. Свенельд! Для неї це ім’я звучало
юно — і він також видався їй зовсім молодим…
Вітер тіпав за його плечиськами темний окрил, куйовдив світлу
чуприну, що спадала аж до пліч. Він став ногою на корму лодії й
пружно сплигнув на землю. Пішов просто на неї.
— Я прибув до тебе,— хриплувато й сухо кинув їй,— Ти не
рада — мовчиш…
— Ні, я… кричу, Свенельде…— прошепотіла вона. Він став
перед нею на одне коліно, схилив чоло. Так, се був колишній
Свенельд!.. Той єдиний витязь, котрий гідний корони у цій зем­
лі… Вона віддасть йому свою корону. А сама буде — поруч!.. Ціле
життя поруч із ним!..
— Ходімо…— Хотіла ніжно сказати «мій витязю», але щось за­
стережливо перетнуло їй голос. Свенельд виглядав молодим і за
роками був молодший від неї. І чи живе в ньому пам’ять про неї?
Чи, може, як усі підтоптані мужі, й собі потягся до молодих жі­
нок… їм солодко з ними, і вони думають, що молодіють тілом від
них! І ніхто не підозрює, що ті солодощі вичерпують їхню силу
невблаганніше і швидше…
Але Свенельд прийшов на її заклич. Може, королівна Єфанда
все ще залишалась для нього звабною морською дівою… і над її го­
ловою сяє золотом зубчаста тіара, яку поклав колись отець-король
Гаральд… Ні, не буде вона себе дурити — із старих срібних люс-
448 і срок на неї дивилася інша Єфанда — стара, зморщена, змучена.
І Іічого не лишилось від тієї морської діви, хіба що… тіара Гаральда.
То, певно, вона й привела сюди Свенельда.
Свенельдова дружина піднялась до триглавого Змія Горинича —
м ііли схилити чоло й мечі перед своїм благодійником і покрови­
телем морських витязів. Уже тут перестрів їх посланець від Олега.
Володар Києва запрошував відважного витязя у свої палати — жадає
привітати гостя. Володар Києва — Олег, а не Єфанда? Стрепенувся
Свенельд. Тепер знав, чого покликала вона його сюди — супроти
Олега…
Але кого підперти їм тут: істинного володаря цієї країни —
Олега чи того, хто хоче вирвати владарювання з його рук?
Олег вийшов йому назустріч у білих шовкових шатах, підби­
тих соболиною опушкою. На його грудях, на закаблуках червоних
хзових чобіток бряжчали золоті брязкальця на тонких ланцюж­
ках. На великих перснях розбризкувало осяйні пломінці коштовне
каміння. Обличчя Олегове світилося широкою щирою усмішкою.
За ним вряд стояли чемно, немов тіні, київські бояри в ошатних
одяганках, підперезані золотими пасками. Хилили привітно перед
ним високі шапки. А столи, столи! Гнулися від срібних тарелів, чар
і чаш, від лагвиць, глеків і барилець з медами й пивом; від пахучої
гіеченини, копченини, квашенини… Від куп зарум’янених куріпок,
голубів, риб, курей, гусенят, каченят, поросят…
Витязям Свенельдовим, що своє життя провели під сонцем і
вітрами, шо не знали осідлого затишку і смаковитої їжі, все те ви­
далося казковим, небаченим, неймовірним. І це — для них! Для
тих, хто звик обходитися сухою рибиною, ковтком прісної води,
чорним сухарем…
От якими багатствами заволодів цей Олег! Ледве дослухався
Свенельд до вітальних слів господаря Київських гір. А хто ж тут
вона — Єфанда? І чи не ослухався славний витязь, почувши, що
Олег мовить, ніби чекав на нього з великою надією…
— Бояри київські і я маємо до тебе велику довіру, витязю…—
Олег легенько взяв за плечі Свенельда, обвів довкола столу, ніби
ще більше дражнив напівголодного гостя. Тлумач, що тінню ковзав
за ними, поспішливо, захлинаючись слиною, переповідав, як Олег
і київські бояри чекали на нього!.. То хто ж кликав його сюди —
Єфанда чи Олег? Хто ж, зрештою, владарює у цій державі?
— Але… мене кликала сюди Єфанда…— спробував уяснити
Свенельд.
— Таки ж вона, витязю, тебе кликала. Бо ми всі того хотіли! —
приязно осміхався господар цих розкішних кам’яних палат, а його
бояри чемно вклонялись їм услід.
Сум’яття скаламутило Свенельдову душу. Але ж гонець був
29 З а м .345
449 тільки від Єфанди! Мовив, що вона жадає мечів, аби підперли
її та Ігоря у Києві… супроти свого ошуканця лукавого..: Та не­
сила і йому, Свенельду, нині сказати цю правду у вічі людині, яка
так щедро пригощає його у своєму домі. Олег і його ошукав та
хоче, певно, приручити… Він це бачить. Що ж матиме від нього?
Зрештою, хто більше йому дасть — Олег чи Єфанда? Київський
володар має все — він володар. Він дасть усе. Єфанда ж нічого не
має, його мечами хоче щось здобути собі. То що може вона дати
йому?
Олег ніби на льоту ловив гарячкові думки Свенельда.
— Київська земля багата, витязю. Тому зазіхають на неї з усіх
сторін,— поважно гучав голос Олега. Тим часом гості вже всілися
за стіл, в руках у них опинилися чаші й чари з медами. Олег за­
клопотано оповідав про ворогів київської землі, де живуть здавна
поляни і руси. А найпершими їхніми сусідами були деревляни,
що постійно жадають забрати собі Київські гори, бо колись, дуже
давно колись по київських кручах проходила межа землі полян і
деревлян. І небезпека вся в тому, що деревлянський князь Ніскиня
гартує проти Києва серце свого онука — Маломира. Мовлять, ніби
він є сином Оскольда, останнього Києвича. Але ж усі відають, і
бояри київські підтверджують, що той Оскольд і сам не був кня­
зівського роду — народився від наймички, з простолюдинів. Того
бояри і покликали сюди Олега з Ігорем Рюриковичем. Ігор — кня­
зівського роду! Він і буде тут княжити, як підросте трохи… Але
киянам все ж треба берегтися! Ось чому вони так раді, що сюди
прийшов Свенельд із дружиною…
Свенельдова голова туманіла від медів і ласкавої уваги. Чиїсь
вправні руки ледве встигали міняти перед ним порожні миси й
тарелі й підсовувати нові, наповнені їством. Авжеж, кожен справ­
жній володар має дбати про безпеку своєї землі і… своїх багатств…
І він — чого ж! — радо служитиме своїми гострими мечами Києву,
коли… їх не забуватимуть… Отож він служитиме Олегові, а заодно
і Єфанді з Ігорем…
Усе гаразд, добрий витязю!
Але ж — чому тут, на цій учті, немає ані Єфанди, ані Ігоря?
— Де ж Єфанда? — насторожено обводить поглядом витязь
Свенельд застілля.
— Гей, отроки! Де ви? Запросіть-но Єфанду до хоромини. Гості
хочуть випити за її здоров’я!
Залопотіли по гучних дерев’яних мостинах кілька пар прудких
ніг. Швидко примчали й назад. Єфанда, мовили, не прийде.
— Чому не прийде? Хіба вона тут не є господинею? — спо­
хмурнів Свенельд.
Олег розвів руками. Знову покликав отроків:
450 — Передайте: гості хочуть бачити її на сій учті!
Знову побігли і повернулись назад прудконогі челядники.
Єфанда, відказали, сама хоче приймати високих гостей. У своїх
палатах.
І знову нічого не збагнув Свенельд: хто тут ким повеліває? Хто
над ким має силу й владу?
— Хіба Єфанда та її син не є правителями Київської держа­
нії? — все ще допитувався добре охмелілий Свенельд.
— Як же, вона і є володарка, яко матір князя нашого —
Рюриковича. Ми разом володарюємо.
— Але вона не слухає свого співправителя. То погано,— хитає
головою Свенельд.
— А що б ти зробив, витязю? Жінка вона крутої вдачі… сам
иідаєш… Яка твоя рада була б?
Свенельд примружив повіки — бач, у нього й ради вже пита­
ють. І шану віддають належну. Добрий господин київський! Але —
ідо б він порадив?
— А я б… знайшов собі іншу повелительку… в ці от палати…
Га-га-га!
— Га-га-га! — затрясся реготом і Олег.— Мудра твоя рада… Але
треба подумати. Гей, боярове, чуєте? Добру раду дає мені наш гість
варязький. Га? Як ви на те?
— Слухай мудрого слова — сам мудрим станеш,— підморгнув
йому меткий на слово сивогривий боярин Бодець. Ох, цей Бодець!
Всюди першим встигає прийти на поміч Олегові, одразу втямку-
нав, куди хилить Олег. Прискалює до нього в кривому усміху око
й хитрувато погладжує куцо підрізану борідку. А ті бояри — тугоду­
ми, упиваються дармівщиною і не чують, про що йдеться.
— То що будемо робити з ослушницею, радці мої? — вголос
ніби розмірковував Олег і ніби від жалю враз печаллю пойняв­
ся його голос.— Ким заміниш? Адже вона мати нашого князя
Рюриковича.
— Гей, зажурився про що? Мати — вона і буде матір’ю. Але
повелителька твоя має бути найкрасивішою і наймудрішою, во­
лодарю. І слухати кожне твоє слово. Так я мовлю? — сміявся до
Олега і Свенельда боярин Бодець. А очі його аж палахкотіли ка­
рими іскринами гемонського реготу, що гугонів у його нутрощах.
Ото учта! Ото пир!
— Що на те скаже наш славний витязь? Чи є у тебе жона?
Свенельд уже втратив нитку розмови. Тільки посміхався до
нього обличчям, зичливим голосом, дивувався довколишній свя­
точності, блиску, багатству. Не життя — а казка! Що йому ще по­
грібно?
— Ге-ге… нікого в мене немає. Один я… ні жони, ні землі… ні
дому…
451 — Все дамо тобі, не журися,— і землі, й села. І челядь, і полюддя.
Будеш у нашій землі, як у своєму домі. Візьмеш собі жону або дві.
Скільки захочеш.
— Чого ж… Я згоден… Якщо ти не кпиниш, володарю, з мене.
Мої мечі тобі вірно служитимуть. Ха! За землю і за села — чого б
і ні…
Олег полегшено зітхнув, витер з чола піт. Таки уговтали вони
цього славного воїна. Тепер він у нього в пазусі. Тільки б не оду­
мався на похмілля! Хай би довше не було б його, цього похмілля.
— Гей, Бодцю! Мудрий мій радцю! До тебе нині довіру має
велику київський повелитель! Виконаєш — навіки вознесешся із
родом своїм.
Боярин Бодець насторожився.
— Бери-но, брате, свою челядь і своїх гридей, бери скільки тре­
ба моїх мечників, бери мої лодії. І чим скорше мчи до Новгорода.
Та не забудь прихопити з собою Єфанду з синочком. Хай живуть
там! Хай там ставлять своїх зміїв-гориничів. Тут вистачить і одного
Перуна-Громовика. І одного володаря…
Добре частували у княжих палатах витязя Свенельда і його со­
тників. Цілий тиждень двиготіла Княжа Гора, металася по меду-
шах челядь. Тож ніхто і не помітив, як на світанні відчалили від
почайнівського пристанища київські лодії і під вітрилами ковзну­
ли вгору по Дніпру, до гирла Десни. І там — ніби розтанули.
* * *
Стара деревлянська княгиня Ярка таки домоглася свого: її
бояри-радники згодилися послати сольбу на Дунай, до болгарсько­
го царя Симеона, просити в нього невісти для сина її — Маломира
Оскольдича. Як-не-як, а той Малко із роду останнього Києвича,
рано чи пізно має взятися за меч, аби повернути собі київський
стіл. Мав-бо на те право по роду. А коли прибув до Іскоростеня,
стольного града деревської землі, давній знайомець княгині Ярки
безрукий Местивой і нагадав їй про священні могили, які вопіяли
до помсти, вона збагнула: такою була воля цих богів, яким вона
щиро вірила,— і прадавніх богів її землі, і нового Бога, котрому
служив київський хреститель.
Дивнії речі про Київ розповідав цей Местивой. Новий пове­
литель стольного града країни полян-русів, лютий Ольг, повсюди
нищив пам’ять про Києвичів і могуть їхньої держави. Але нищив
і варязького Змія Горинича, котрого захищали варязькі зайди.
Королівну Єфанду з сином відправив потай назад, до Новгорода,
не хоче дати влади їй ані її Рюриковичу. Та водночас пригрів
біля себе іншого Змія Горинича — буйного варязького витязя
452 ( венельда. Тому не дозволив новому Перуновому волхву повалити
зубастого триглавця — ідолища Змія. Певно, боїться розгнівити
С’венельдових варягів. А без них йому не всидіти на Горі. Мабуть,
вичікує, доки вони глибше вростуть у київську землю: щедро ода-
рює землями з погостами, оселищами, ловищами і бобровими
гонами та бортями. Та все на деревлян вигострює їхні погляди.
Ііоїться, лютосний тать, що переємець-нащадок підріс і розпро­
сторить свою звитяжну руку над Києвом.
Ярка нощеденно колотилась душею. Авжеж, той перевертень,
той упир не залишить у спокої її дитини. Бо в серці нечестивого
завжди живе страх, який очікує помсти за невинно пролиту кров.
Оскольдову кров. Той шуліка, звісно ж, не буде довго чекати, доки
змужніє Маломир: він першим кинеться на гніздо орла, щоб орля­
ті виклювати очі, доки в нього ще не зміцніли крила!..
Понуре небо розкинулось над головою молодого деревлянсько-
го князя, понурі надії. Якою ж снагою вона, мати, може наділити
його і де взяти її? Що порадить їй київський отець Местивой?
Зовсім зсивілий, весь у лахмітті, знеможений від тяжких поне­
вірянь, колишній священик Оскольдової церкви мовчав. А що він
скаже? Немає-бо порятунку від боротьби життя!.. Немає влади над
безчестям. Та знає, що нечестя не порятує нечестивого в остан­
ні дні його буття. Але що з того? Багато всього бачив старець у
своєму житті і осягнув суєту буття земного: праведник рано гине
в праведності своїй; нечестивець же живе сито і довго, утопаючи
в своїх гріхах. Але пам’ятником на його могилі все ж залишиться
його безчестя!..
— Як бути моєму Малкові, отче? — шелестіла сухими вуста­
ми стара княгиня.— Думаю оце: двадцять минуло йому. Молодий
муж у силу входить. І жона є, і діток двійко нащадив. Уже можна
б і другу жону брати — за обичаєм і поконом нашого роду…— І
звіряється стара княгиня в своїх потаємних мріях. От якби бол­
гарський цар дав Маломиру в жони якусь свою доньку. Мовлять,
могутній цар Симеон переможно прийшов на Босфор, витіснив
ромеїв з Балкан. Важить на столицю Ромеї — Царгород! Відважний
цар Симеон, а відважним доля завжди йде назустріч.— Як гадаєш,
отче, згодиться Симеон дати нам свою доньку чи хоча б якусь
родичку…— Зсивілими очима, у яких сплелися сумнів і сум’яття,
Ярка боязливо вглядається в обличчя київського пресвітера.
Він понуро опустив голову на груди: пізнє твоє прозріння, кня­
гине, пізнє! Християнський цар не дасть язичникові ані доньки,
ані якоїсь навіть далекої родички. А якби думала була про це рані­
ше — хрестити б треба було сина, віри Христової триматись і сили
держав християнських тоді б можна сподіватись… А так що? Один
той Маломир у всьому розбурханому світі! Один яко перст… Та на-
453 вішо їй говорити цю гірку правду? Сама ж бо знає, ніхто не дасть
у жони християнської невісти язичнику-поганину.
— Чому ти не кажеш нічого? — гіркі зморщечки затрусились
на її старечому обличчі. Хто і впізнав би в цій стариці колишню
деревлянську красуню Ярку із золотистим снопом волосся! — Що
думаєш?
— Хто зна… Треба спитати… Пошліть сольбудо Преслави. Хто
іде в світ — побачить сонце…
— А як скаже охреститись — що робити?
— Як підкаже йому його душа…
— А може, зараз охрестить його, отче? За тим і покликала тебе з
Києва. Охрести! Як ото колись Оскольд прийняв Христову віру.
— Чи ж він захоче взяти цю віру в своє серце? Без такого ба­
жання не можна класти хрест на його душу…
— Я казала йому… упирається… Але ти умов!..— благала стара
княгиня.— Скількох хрестив у житті… Я знаю!..
Местивой прикрив очі повіками. Згадав своїх великих хрес­
тителів — філософа Костянтина і брата його Мефодія, і далекий
Царгород згадав, і Моравію, і Паннонію… А ще враз пригадались
йому хозарські путі-дороги. І Вадима Хороброго, і Славину згадав.
1 князя-християнина Оскольда… Де вони всі тепер — у раю не­
бесному чи в чортоломах пекла пекельного за гріхи, які творили
на землі… Бо жили і боролись — а хто бореться, той і грішен. На
яку суєту сотворені сини чоловічеські! Живуть, борються, утвер­
джують свою правду — через те стають великими грішниками. А
помруть — і пам’ять про них стирається.
І знову все повторюється: народжуються нові люди, до чогось
прагнуть, за щось б’ються — і не думають про свою конечність. Не
думають, що другого дня по смерті люди забудуть найліпші твої
діяння… А може, це і є найбільшим благом для людини — жиги,
діяти, творити, грішити, не думаючи про свою конечність і про не­
вдячних нащадків. Інакше люди нічого не робили б на цій землі…
— Ти знову мовчиш, Местивою.
— Я думаю, княгине…
— Ходімо, я тебе погодую,— Ярка звелася на ноги.
— Я й сам якось. Тільки налий у мису. Навчився, мов пес,
хлебтати з миси…— І зітхнув, притиснувши обрубки рук до боків.
Уже увечері Ярка, ховаючи в очах моління, спитала:
— А ти як… не пішов би у Болгарію із сольбою? Хоча це дале­
ко…
Местивой почудувався. Невже ще не всі стежки він перейшов
на цій землі? Може б, він і справді когось знайшов для Малка?
— Не так уже й далеко…
— Я так і знала! Я вірила в тебе…— Щось далеке, молоде про­
454 блиснуло в ній і згасло.— А тепер охрести його, отче! Зараз…
Ходімо…
Ледь переступили поріг стравниці, як до старої княгині при­
бігла служниця.
— Княгине, біда! Київський Олег веде своїх зміїв-гориничів на
нас.
— Швидкий на руку цей лютісний Ольг… Швидкий! — майже
застогнав Местивой.
— Що ж робити? Застоять себе треба від нього…— побивалась
Ярка.
— Оскольд не застояв себе, і Маломиру не вдасться. Яка сила у
деревського князя? Лише дружина в п’ятьсот мечів. А в нього нині
і варязькі мечі, і новгородські та смоленські пішці… Інші шляхи
потрібно шукати.
— Які ж? Порадь!..
— Хтозна. Думаю, хай краще замириться: будь-що. Хай визнає
себе данником. А водночас матиме змогу домовитись із сусіда­
ми — і уличі, і тиверці не визнали влади Олега. А може, увійде в
соуззя ще й з Болгарією…
— О, як ми запізнилися!..— вигукнула Ярка.— А тільки краще
смерть, аніж визнати цього убивцю…
— Ні-ні, не згоден. Смерть не краще, княгине. Смерть — це
вже нічого. Це коли й коріння вимирає, коли й пагін не відроджу­
ється. Де смерть — там немає життя. Ні, для життя потрібна все ж
хоч надія. Біжи, проси його…
Ярка почалапала до сина. Може, й справді для її роду настав
час ганьби і приниження. Може, й справді нині володарюють
безчесні ошуканці, а дороги правди ведуть у безвість. Вона на­
вчала сина завжди бути добрим і справедливим до всіх — і до
ворогів. Учила бути мудрим і берегти святині роду. А виходило,
що її наука була неправдива. Бо не могла дати її синові величі
й могуті. Бачила тепер, що ця велич здобувається не мудрістю
і не добром — за ними стояли кладовища і попелища, замість
зелених нив вони сіяли чорнотропи в степах… О, сину, прости
їй гріх — не ту науку дала вона тобі, не ту… Тепер владарюють
всепожираючі змії-гориничі, ненаситці-зайди… У них сила — у
них і правда…
А деревлянський князь уже збирав свою дружину, кликав бояр-
радників до Великого Каменя, який перетнув скелею річку Уж. Ця
неширока, але кришталево чиста річечка котила свої чисті хвильки
через валуни й гранітні скелі, навпіл перетинала стольний дерев­
лянський град Іскоростень. А на тому місці, де Великий Камінь,
немов обтесаний могутнім каменотесом Неба, перетинав Уж,
справіку було капище Дажбога, найпершого кумира у деревській
землі. Во дні смут і тривог волхви-чародії творили тут треби своє-
455 му покровителю, палили священний вогонь, приносили в жертву
худобину, а колись, мовили, і людей. Над цим великим пласким
Каменем, що лежав посеред річки, здіймались уступи, ніби ви­
січені щабелі для тих, хто приходив до требища відмолювати свої
гріхи.
Нині на Камені стояв молодий князь Маломир. Був без ратного
обладунку — у звичній полотняній сорочці з мережаним подолом,
у вузьких білих ногавках і червоних хзових чоботях. Був без опо-
ясся і без меча. Мідяво-яскраве волосся легенько ворушилося від
подуву теплого вітру, невеличка ріденька борідка відтіняла темну
смагу лиця. Кажуть, що Маломир був дуже схожим на свого бать­
ка — Оскольда. Та хто тепер згадує у деревській землі того заби­
того полянського князя? Тривожні часи нині пливуть над їхньою
землею. Чужі копита б’ють у їхню землю. Знову біда внадилась до
них і посилає поперед себе Морану-смерть, щоб забрати життя
найліпших синів деревської землі.
Погляди зосереджуються на корогві, яку тримають біля князя.
На полотнищі золотисто-яскраве коло, від якого випромінюються
такі ж золотисті промені. Це Дажбог, Ярило-Сонце, добрий кумир
і покровитель деревлянської країни.
Зі сльозами в очах молиться до нього стара княгиня. Захисти
нас від ворога лютого, незваного… Від меча підступного… від стрі­
ли летючої, від смерти безчесної, від змії повзучої…
На Великому Камені уже розгоралось вогнище. Іскоростенський
волхв запитував у Неба віщування. А Небо мовчало. І тоді волхв
почав говорити від себе. Перемога буде із князем деревським! Бо
його дружина гартована духом волі, напоєна чистими хвилями річ­
ки, бо вони, деревляни, на чуже не зазіхають, але й від свого не
відступлять. Тож сини землі деревської мають взяти свою правду
від находників зміїв-гориничів… І він, Маломир, має відомстити
за вітця свого. Народ деревський піде за ним. Бо тільки народ чує
правду і береже істину.
— Дажбог-Ярило благословляє тебе, княже! — Волхв здійняв
руки до неба, і товписько мовчазних мужів також простягло руки
до небес. Бо тільки вони, небеса, ховали таїну їхнього майбуття.
Скільки їх, мужів деревських, можуть взяти до рук меч? Кілька со­
тень. А суне на них рать незчислима…
— Пощо речеш супроти сумління свого, волхве? — раптом ска­
ламутив тяжку святочну тишу чийсь гучний голос.— Пощо мале
видаєш за велике, а велике принижуєш? — Розштовхуючи мужів,
до жертовного Каменя йшов сивий безрукий чоловік. Ніхто рані­
ше його не бачив ані тут, ані у стольному Іскоростені. Хто він?
— І слова свої забери назад, волхве. Коби вони були віщими,
сказали б твоєму народові правду: великота сила суне на вас. Грізна
456 пружина варязька із лютим витязем Свенельдом і пішці смоленські
11 новгородські… і лодії київські водою ідуть сюди. Пощо просиш
милости у Неба? А є в тебе багато мужів, що одягнуть шолом і
кольчугу? А є в тебе соузник — народ чи плем’я, яке підіпре твій
мпрод, коли він буде падати?
Волхв одступив ближче до скелястої стіни, притиснувся до неї
шиною, пальцями обхопив виступи граніту.
— Хто ти? Чому речеш підлі слова, які вселяють непевність у
мій народ? Згинь у хвилях річки, Чорнобогів посланець! — Одним
і трибком волхв опинився біля безрукого й щосили турнув його в
груди. Той хитнувся, підняв обрубки рук, ніби обрізані крила. А в
цей мент волхв штовхнув його ногою в живіт — і безрукий чоловік
пниз головою полетів у крутий вир, що бурунився під Великим
Каменем.
— Ой! — зойкнула стара княгиня.— Се ж Местивой, Малку! —
скрикнула вона.— Рятуйте його!..
Але волхв люто обернувся на її лемент й розставив руки — ніби
жадав упіймати того, хто кинеться рятувати потопельника. Та ніх­
то й не ворухнувся. Маломир розгублено дивився, як піниться, ви­
рує вода попід боками Каменю. До того крутолому всі прикипіли
поглядами. І мовчали.
— Як же се? — безнадійно пролунав голос старої княгині.— Він
же без рук. Не зможе випливти… Він же… прийшов до нас з до­
бром…
— Се жертва нашим богам. Се їхня воля! — врочисто прогри­
мів голос волхва-чародія до Ярки. І вона зіщулилась від страху й
безнадії.— Жахи, ями, петля нечестивому, хто стане супроти волі
богів. Мертві да не оживуть!..— грізно лякав волхв слухняний на­
товп… Бо товпище завжди іде за тими, хто більше має зухвальства
й сили в голосі.
А Ярка мовчки плакала.
Як плакали в ній і її надії. Воістину, праведники гинуть в пра­
ведності своїй, і немає влади над смертію…
* * *
Деревська дружина князя Маломира перестріла рать Олегову
уже на річці Тетереві. Численні пішці йшли сушею, а лодії з ва­
рягами допливали водою до градка Малина. Князь деревський
пропустив лодії вперед, а пішців замкнув з усіх боків дружиною і
кілька днів ішов за ними назирці. І одного вечора, коли ратники
Олегові, втомлені лісовими переходами, розташувались біля роз­
кладених вогнищ, деревляни зненацька напали на них і почали
рубати мечами. У таборі зчинився лемент і зойк, метушня і пере-
457 полох. Оточені не встигли добре й розгледіти, звідки з’явились на
них нападники,— почали розбігатись в заростях лісу.
Розсіявши пішців, Маломир кинувся навперейми лодіям. І не­
вдовзі перетнув і їм шлях. Січа була коротка і запекла. Малко діс­
тав мечем навіть лютого Свенельда, підчепив йому щелепу. Аж на
кольчугу витязя покропилась його варязька кровиця! Після цього
Олег не міг змусити дружину варязьку битись далі. Довелося за­
вертати назад.
Перемога деревлян була велика. Волхв воскуряв жертви на
Великому Камені; Маломир хмелів од слави; Ярка ж дякувала у
молитвах богам за поміч, поминала і жахну жертву, нишком опла­
кувала загублене життя київського священика. Все діялося по сло­
ву волхва. Воістину, віщун знав волю Неба. Але хто міг сказати, що
Олег відмовиться й надалі від бажання помститись деревлянам за
свою поразку і приєднати їх країну до Києва? Хто підтримає тоді
деревлянського князя? Про це застерігав загиблий Местивой.
Довколишні слов’янські землі під владою Києва. Лишень
Дунайська Болгарія стерегла свою незалежну могуть і від Царгорода,
і від інших держав та народів. Київський Олег ще не сягнув туди
своїм пролазливим лукавством. Треба поспішати деревлянському
князеві першим зав’язати соуззя із болгарами. Доля одягла на чоло
Маломира вінець переможця — саме час з’явитися на очі царя
Симеона і просити в нього невісти для князя і священиків для
охрещення значних людей.
Княгиня вирішила все уладнати, а потім сказати синові. Тож, не
гаючись, покликала із малого градка Житомира знатного гостуна-
купця Турбіду, який часто ходив на торги в Болгарію, добре знав
той шлях. Нехай збирається Турбіда негайно ж до Преслави, а з
ним піде і сольба від князя — невісти для нього просити.
Широкоплечий, приземкуватий купчина був схожий на вели­
чезний пень дуба. Почувши про сольбу, аж очі витріщив з-під ост-
рішкуватих сивих брів. Широка розлога борода його затряслась,
губи затремтіли.
— Не кидай мене на грішну стезю, княгине! Не штовхай до
біди. Коли дізнається про те наш великий волхв, скине на мене
прокляття Неба і Дажбога, нашого повелителя. У болгарського
царя-християнина і доньки, і вся рідня християни. Осквернить
нашу віру праведну і богів наших, княгине. Змусить усіх нас хрес­
титись. Як жити будемо?.. Або клич волхва. Хай дасть дозвіл.