— Пощо йому клопіт князя? — жахнулась княгиня.
— Князів клопіт — клопіт усієї землі. Ти дбаєш про нашу землю
і про соузника для князя. Добре робиш, княгине. Супроти Києва
ми самі не вистоїмо. Але ж відаєш, наш волхв Борило зело грізний!
Пощо тривожити його гнів? Візьми раду з ним.
458 Ярка не хотіла говорити з волхвом. Вона його завжди боялась,
,і тепер не могла дивитись у бездонні чорні очі убивці праведного
священика. Хоча… він віщував перемогу її синові — і перемога
Прийшла. Але скільки попереду ще тих ратних доріг у її сина?
Івичайно ж, вона воліла, аби Маломир узяв рядницю з Олегом
київським, аніж мати оцю загрозливу перемогу.
Турбіда вертівся перед нею, умовляв, хитрував. Хотів і княгині
догодити, і не йти супроти волхва. Лукавий же цей торговий наро­
дець! Відтоді як жона останнього Києвича, княгиня Ярка, втекла
під погромника Олега з Києва і опинилась у деревлянській країні,
нона змушена була стати і під захист деревлянських кумирів, і
їхніх волхвів. Волхви тут були опорою князівської влади — вони
підбивали народ під руку і силу князя, вони розмовляли з Небом
і дізнавались його волю. Як тут суперечити волхвам? А ще й коли
прийдуть сюди християнські святителі, без зіткнення з волхвами
не обійдеться. І ті, й ті борються за свою владу над волею і ду­
шами людей. Тільки ж християнська віра принесе деревлянській
землі ще й сильних соузників — інші християнські держави. Старі
кумири і волхви відгороджують її землю від усіх — і від інших
країн слов’янських з їхніми кумирами, котрих ревно оберігають,
і від християнських, чи сарацинських, чи іудейських богів, та ра­
зом і від великих держав, які могли б стати опорою князя в своїй
землі.
— Добре. Я сама піду до волхва Борила. А ти готуй людей і
товар.
Турбіда полегшено зітхнув, стрельнув чіпким поглядом по світ­
лиці, відзначив, що не так уже й багато срібла в ларцях у княги­
ні, яка так поривається породичатись із велеможним болгарським
царем. Гай-гай! Чи знає вона, що цар Симеон нині возсідає в
Царгороді на золотому троні поруч із царем вселенської Ромейської
імперії!.. Що він як рівний сідає й з патріархом константинополь­
ським! Навіщо йому родичатися із цим не відомим нікому і нічим
не славним поганським князьком деревської землі? Земля його
хоч і велика, хоч і має чимало градків, але невідома у світах. Та
й то: київські володарі уже давно занесли меч над нею. Сьогодні
Маломир відбився, а завтра Олег збере з підвладних земель нову
рать, покличе ще більше варягів. Хто допоможе тоді Маломирові?
Мати-княгиня це розуміє, але вона замахнулась на недосяжне…
Хай-но поговорить із волхвом. Він їй зубія покаже!..
Ярка також знала, що волхв Борило не дасть нізащо своєї зго­
ди. Пощо до нього йти по честь, коли дістанеш лишень безчестя?
На купця Турбіду зачаїла обиду — лукавий серцем, із заячою
душею чоловік. Знає, що Маломир не вмогутнів, то й крутить
хвостом. Коли б його язик не призвів до біди. Якось уже дуже
459 вертівся і зиркав по світлиці, ніби зважував не силу її слів, не
майбутнє своєї землі, про котру вона піклувалась, а силу золота в
ларцях. Був би її Малко могутнім, ніхто не посмів би відмовити
його матері!.. Багатого і владного всі люблять, бо бояться, бо може
вбити або купити. Вона ж не може ні того, ні того. Не буде більше
говорити з цим купчиною, хай собі йде, куди хоче. У Болгарію
треба йти самому Маломиру. Доки мир возліг на порубіжжях його
землі. Допоки Київ не зібрався із силою.
З тими словами й пішла до сина-князя. Вона скаже йому: бор­
т е іди в Болгарію, доки твоя земля в честі і славі…
* * *
Веселина гриміла цебрами і довго спускала в колодязь жура­
вель. Вичікувала, доки ближче підійде Щербило, що поволі вів
коня на поводу. Либонь, повертався з поля, як і вона оце щойно
прибігла.
Сонечко підсушувало весняну землю, і настала пора сівби. Усі в
полі — і старі й малі. Нива дядька Златорука була поряд з їхньою.
Сусіди цілий день були один в одного перед очима, але не до роз­
мов. Веселина з Крушкою садили квасолю й капусту, Гордослав
розсівав жито і просо по ораниці. Те ж робили всі, хто вийшов
сьогодні в поле. Як журавлині ключі, ішли один за одним сівачі,
розбризкуючи поперед себе із жмень золотисте зерно. Теплий вітер
щедро обвівав вологі груди й обличчя хліборобів, заволочував засі­
яну ниву сухим чорноземом. Дощів не було давно. Земля курилася
чорною пилюгою. Це був поганий знак. Про це думали дорослі.
Веселину ж цікавило інше. Оком зорила нишком за тим
Щербилом, який, певно ж, знав про це і все потріпував чубом,
що розсипався йому на чолі, аж затуляв очі. Він частіше набирав у
жменю зерна, так що вітець його Златорук це помітив, спинився,
довгим поглядом подивився на сина. Мовляв, хліборобу негоже
бути неощадливим, дивись, на всю ниву ще й не вистачить зерна.
Щербило почервонів, аж сльози йому на очах виступили. Хоча
батько ані словечка не зронив. Знав, що на сусідській ниві дівчина
буде кпинити з хлопця. Час весілля наближався, родичі ще взимку
домовились за дітей. Як тільки обсіються, упораються з худобою
і молодняком, настане година і для весілля. Орачі засіватимуть
свою житейську ниву новим насінням, шоб їхній рід не виводився
на цій благодатній землі. І цю справу вони робили статечно, за
звичаєм і велично.
Веселина схилилась над цямриною й бовтала цеберком у коло­
дязі, начікуючи Щербила. А він ніби й не бачив її — сонце, чи
що, сипало йому в зіниці розплавлене золото вечора і ніби ховало дівчину в снопах свого осяйного проміння. Ось він припнув до
конов’язі коня, обернувся, щоб підійти до колодязя. І враз дівчина
мішросталась, засміялась до нього білозубо, засміялась ямками на
гугих рум’яних щоках, уже пойнятих весняною смагою. Поставила
нп землю цебро з водою і перелила в своє відро.
Хлопець від несподіванки здригнувся. Дзвінкий сміх Веселинки
иіетів іще вище. Не таланило йому сьогодні: постійно його гор­
дість ганьбиться в її очах! Досада холодком війнула в груди. Та ж
нона з нього насміхається!..
Мовчки підійшов до колодязя, взявся за журавель. Мовчки
набрав води і напоїв коня, мовчки поставив цебро на цямрину.
Веселина здивовано стежила за ним. Чого мовчить?
— Ти чого? — спитала переполошеним голосом.
— А нічо…— кинув нехотя й пішов до коня.
— А коней сьогодні… поженеш на ніч?
— Не знаю…— І повів свого коника додому. Веселинка диви­
лась йому вслід. Ніби ж і не образила його нічим. Може, не люба
вже йому?
Після заручин, що їх справили ще взимку, вони не раз стояли
під вербою при зорях. І щось говорили. І про щось мовчали. А їй
все одно було легко і радісно! А по травах Щербило часто кликав
її на луки, коли гнав коней на ніч.
Веселина потай тікала з сінника, коли сон уже зморював усіх,
і бігла в росяні трави, у весняні тумани. Місяць сріблив їй дорогу
і щедро відмірював до світання теплими пригорщами весняного
кохання.
Голос горлиці будив її на зеленому ложі, і вона мчала додому,
аби встигнути до ранкового порання худоби. Ні втоми не чула, ні
голоду. Не ходила — літала на крилах. І ось ніби спіткнулась об
камінь. Наречений уже не кличе її з собою. Навіть не хоче з нею
говорити.
Шукала свою вину в собі. Була одна лишень вина її — велика
відданість йому. Але хіба то вина? Хіба гріх любити усім серцем і
усім тілом? Коли є любов — навіщо ж ховатись? Ні перед людьми,
ні перед коханим не хотіла критись. 1 тепер ось також не хотіла
визнавати за собою якогось гріха. Та серце тривожно стискувалось
в якомусь передчутті. Наречений не кличе її вже…
А він тим часом ішов додому, вів коня за вуздечку і думав та­
кож про них обох. Батьки обручили їх за звичаєм з Веселинкою.
За звичаєм вважав себе нареченим женихом, за звичаєм і весілля
мають відіграти й відспівати. Не питали у нього згоди. А коли б
спитали, сказав би: хай-но ще попарубкую! Та не сказав би, чого
хотів бути вільним, яко вітер. Бо й сам до тями не прийде від свята
Масниці.
461 Того дня послали його на Княжу Гору з солоною рибою від їх
кінця. 1 тоді й трапилась з ним пригода. Пригода не пригода, а
якась приключина приключилась. Повернув, було, вже назад від
княжої комори, а назустріч шалені коні! Трійка коней летіла, не­
мовби за нею мчала вовча тічня. А в санях стояла дівчина. Обличчя
її було перекошене від жаху, в широко розкритих очах застиг жах.!
Віжки вислизнули з її рук, і вона побілілими пальцями вчепилась
у борт саней.
Щербило одним стрибом кинувся навперейми, схопив коней за
оброть і завис на ній. Схарапуджені коні почали заспокоюватись
і стишувати біг. Коли сани вже зовсім спинились, дівчина раптом
непритомно звалилась на сніг. Він кинувся до неї, розгублено туп­
цював навколо і не знав, що вчинити. На жовтаво-блідому лиці її
тремтіли довгі чорні вії, що прикрили очі. Високі тонкі бровенята
мертво застигли на восковому чолі. Вітер ворушив темну горнос­
таєву опушку її боярської шапчини і кожуха. Тонкі жовтаві пальці
безвільно загрузли в снігу. Щербило стяг їй шапчину, розстебнув
кожух і снігом почав терти чоло й щоки. Дівчина розплющила очі.
Білі тугі вуста зрожевіли.
— Ти? — Вона щось хотіла спитати.
— Ага!.. Я спинив твоїх коней. Чого так мчала?
— Це варяжини кляті нашмагали коней і пустили їх.
— Навіщо?
— А позбиткуватися з мене!
— Але ж ти болярична?!
— Авжеж…— Дівчина поправила на голові розхристане волосся
й наділа свою боярську шапку.
— Скажи вітцеві, хай покарає їх.
— Якраз! Вони і над ним гулюлюкають.
— Над боярином? — не йняв віри хлопець.
— Ті находники нікого не бояться тут. Грабіжники… А наші
бояри гзяться перед Олегом, нічого йому не кажуть. Бояться гніву
його.
— То хто ж тебе захищатиме?
— Ніхто. Хіба що… ти.— Вона засміялась і подала йому руку,
щоб він допоміг їй стати на ноги.
— Я? Я що, був і нема. Данину на свято привіз від нашого кін­
ця. Коли бачу — ошалілі коні…
— Коби не спинив — убилась би…
— А брат у тебе є, щоб захистити від поглумників?
— Немає! Сестри тільки — менші. Ото наш дім, де починається
узвіз.
Усі кияни знали, що там жив великий боярин Бодець. Колись,
знали те, вірно служив останньому Києвичу — Оскольдові. З біль-
462 тою запопадливістю тепер служив цьому приходню Олегові. І в
ТІЙ запопадливості переважив усіх.
— Коли що… клич — я прийду і захищу! — стривожено сказав
чкопець і повагом пішов до своїх саней.
Болярична, посміхаючись, дивилась йому вслід. Захистить! Де
гой рукомесний кінець, а де її дім! І як знатиме, коли потрібно
її захищати? Але коли б жив тут, на Горі, напевне захистив би.
Гарний парубок, сильний… І красивий.
Щербило двічі таки заявлявся біля двору боярина Бодця. Але
жодного разу болярични не бачив. Кусав свої уста: навіть імені її не
спитав. Якось перестрів челядина, що вийшов з-за воріт Бодцевого
двору, і спинив його:
— Як називають старшу дочку боярина?
— А ти хто? — обурився той.
— Я? — Хлопець здогадався, що простолюдину навіть імені
болярични не скажуть. Тому натхненно збрехав:— Я від боярина
І’адима. Велів спитати.
— А, від боярина! — підозріло тягнув челядин,— Чи, може, від
його синка?
— Ага, таки від нього. Виручи, скажи! — прикинувся дурником
хлопець.
— Та вона Гордина. І справді, така і є.
— Ага, так і скажу. Спасуть тебе боги! — Щербило, пішов до­
дому. Уже смеркалось. Доки перешугає усі намети до Подолу, геть
звечоріє.
Коли відбули заручини, він на час забув за свою боляричну.
Веселинка увійшла в його душу м’яко й погідно. Але сьогодні йому
здалося, що вона… збиткується з нього, насміхається… І раптом зга­
дав: хто ж захистить боляричну Гордину? Він скоро візьме шлюб,
матиме свою землю, поставить своє обійстя. А там підуть діти. Де
вже згадувати йому за ту боляричну! Щось обізвалось тривогою під
серцем. Незнайомий тоскний щем… І кому скажеш про нього? Хто
зрозуміє його? Веселинка не збагне. Вона переповнена своїм щастям
чекання. Сьогодні не покличе її на луки… Вона й так прибіжить!
Веселинка сама не прийшла до нього. Просити кохання не хо­
тіла. Коли не люба йому — навіщо толочити траву? Тільки біль
тьмарив їй очі й бугом перетинав горло. Яка обада… Навіщо се
випало її долі? Думала, тільки в піснях співають про нещасливе
кохання. А воно, бач, і до неї припливло те нещастя. Як від нього
втекти? Не знала.
А коли батько Гордослав заходився колоти кабанця до весілля,
сказала:
— Батьку, не треба весілля. Я не хочу… за Щербила. І він мене
не хоче. Так уже нам випадає…
463 — Такого ще не бувало у нашому граді, скільки й світ стоїть,
Чого б оце гоноритись?
— Не те, батьку. Щось пролягло між нами. Спочатку було до­
бре. А далі не вмію оповісти. Не говорить зі мною Щербило. І я
його не бачу вже давно.
— Як же так? А заручини? — сплеснула в долоні Крушка.
— Що заручини, мамо? Не всі тії беруться, що заручуються..
Як ото в пісні…
Такої ганьби не бувало в їхньому роді.
— Іди до Златорука,— кинулась до нього Крушка, а сама подум-
ки вирішила: без нечистої сили тут не обійшлося. Чиясь відьом­
ська заздрість, певно, перейшла дорогу коханню. Треба сходити до
тієї Житяни. Кажуть, вмить скаже, чиє недобре око поруйнувало
ниті любови богині Лади…
Гордослав відмахнувся від слів жони.
— Хай молоді самі розбираються…
За тиждень з’явився і сусіда.
— Чого мовчиш, свате? — кахикнув у кулак.
— Що сказати? Діти ніби розсварилися.
— Еге, ніби. Та що з того? Помиряться. Поберуться, господарка
упаде на руки. Я вже й шмат поля їм виділив — отам, перед вашою
межею. А згодом з’являться діти, новий клопіт. На весілля час уже
запрошувати людей.
— Давно б уже пора! — зраділа Крушка.— Вже якось відмолимо
у богів їм любов і мир.
Гордослав згідливо хитнув головою. Авжеж, Веселинка таки ж
любить того парубка. Простять якусь кривду між собою — бо в
прощенні і прихильності життя сімейне іде. А весілля швидше по­
мирить молодят.
— Тоді готуймося, сусіде…— вдарили господарі по руках.
* * *
Гамірливе весілля вибухнуло, яко грім, на подвір’ях статечних
подільських сімей. Дівчата, як водиться спрадавна, розплітали на­
реченій косу, квітчали її вінками і стрічками. Очікували жениха з
боярами-дружками. З холодком біля серця Веселинка чекала їхньої
появи. Подвір’я все юрмилось від людей, бо де ж і відпочити люд­
ській душі, коли не на весіллі, де й пісень наспіваєшся, і натан­
цюєшся, і всіх добрих знайомих побачиш та слівцем перекинешся
з ними, та й свої молоді щасливі літа згадаєш… Бо щасливими
бувають тільки молоді літа, а далі — гей!..
464
І Дуділи дудники, сопелі, прегудниці; били у бубни і в дзвінкі
била, дзеленчали струни лір та гуслів. Збивали гості землю добри­
ми постільцями, а то й голими п’ятами. На те й весілля! З кінця
двору до вулиці перекочувались пісні, як веселі зграйки пташок.
І враз — ущух гамір. Дівчата-дружки біля молодої затихли, при-
пинулидо віконець. Либонь, наречений з боярами прибув! Збіглися
м коло, заховали поміж себе наречену — наречений має викупити
у них молоду!
Заспівали:
Ой, станемо у таночок,
Одягаємо молодій зелений віночок,
А ти, парубче, не зівай,
Свою молоду у нас викупляй!..
Широко розчахнулись двері до світлиці — і ніби якийсь пере­
полох вихором влетів до хати. Надворі верещали жіночі голоси,
гучали обурені голоси чоловіків. А до світлиці, брязкаючи мечами,
входять княжі гриді, обступають дівчат, регочуть хтиво і перегуку­
ються між собою:
— Ого, скільки тут вродливиць! Ну ж, соцький, вибирай!
З-за їхніх спин виступає чорновусий соцький, погордливо по­
глядає на них зверху:
— Чого полякались? Вбивати вас хтось зібрався, чи що? Анумо,
станьте рядком-ладком. Отако, о… Одна біля одної. Щоб розгледіти
вас… Котра із вас найгарніша? Га? Ну, очі розбігаються!..— оберта­
ється соцький до своїх гридей. Ті регочуть з важкої обставини со­
цького: і справді, відразу й не добереш! Дівчата поволі відійшли від
страху, усміхаються між собою, ніяково поглядають на непрошених
зайд із мечами в руках.— А де ж ваша молода, га?
Хтось із дівочого гурту кинув:
— Давай викуп, тоді покажемо!
— Еге ж, без викупу не дамо!.. І тільки нареченому. А ти хто
такий? Чого бешкетуєш? Ось зараз об’явиться тут молодий із сво­
їми боярами!
— Молодий! Найбільший володар у Києві наш князь Олег шу­
кає собі жону — щоб найліпша із ліпших дівиць була. Чули? То де
ваша молода?
— Оце, о! — загукали звеселіло дівчата, виштовхуючи Веселинку
поперед себе. Адже сам київський володар вишукує собі жону, ди­
вись, може, котрась із них, чи хай навіть Веселинка, сподобається
йому. О-о! Велика честь їхньому племені вродливому!..
Наречена справді була найліпша серед усіх. У білій полотняній
сорочці з мережками на рукавах і на подолі; срібний начільник із
дзвінкими підвісками, що притискував до голови розпущену зо­
лотисту косу, котра м’якою хвилею спадала нижче пояса. А з-під
ЗО. З а м .345 л г г цієї копиці золотистого волосся перелякано кліпали до соцького
сині-пресині очі. Аж світ хитнувся в того від такої синяви.
— Ладна дівиця… Боги щедро вділили чарів. Га? Як ви на те? —
звернувся він до гридей. Ті захитали головами, загомоніли — куди
й краще.
— Але ж… вона є наречена! Весілля, либонь, тут! — нагадала
котрась із дівчат.
— Велено на весіллях і шукати! — згадав наказ соцький.—
Обійшли сьогодні вже три весілля. А тут, виходить, і знайшли.
Підемо з нами. Покажемо тебе володарю нашому! — Соцький узяв
за руку Веселинку і гримнув до гридей: — Чого стоїте? Беріть на
руки — і на Гору!
Гриді миттю підхопили дівчину, підняли її над головами і ви­
штовхались із світлиці.
Тільки земля здригнулась від ударів кінських копит набіглої
князівської дружини. Люди проводжали здивованими поглядами
вершників. Такого вже давно не бувало чути, щоб умикали на ве­
сіллі наречену.
— Воно у них в роду щось,— кинула якась молодиця.
І гомін людей примовк. Бо пригадали давній рід діда Соловія
і онуку його Славину, сестру Гордослава, що стала матір’ю князя
Оскольда, убієнного тим находником Олегом. І пригадали заму­
ченого сина Оскольдового — Вишеслава… Тепер ще одну жертву
вихопила Княжа Гора з того роду. Чи ж на добро?
— Не забувають боги рід Соловіїв… Знову згадали…
— Все міняється, біди й удача… горе і щастя… Але не боги, а
люди чинять зло…— почувся серед натовпу чийсь густий розваж­
ливий голос. Люди повертали до тих слів, прислухались. Спершись
на патерицю, біля ґанку стояв дебелий старець. Витяг з полатаної
торбини сопіль, і сумно заспівало в ній чиєсь серце.
— Що ж буде з нею? — гомоніли люди,— А де молодий? Чого
немає й досі?
— Сіті любови незбагненні. Одні виловлюють ними щастя,
інші — погибіль.
— Авжеж… Хто ходить по стезі любови, ходить, як по жари­
нах…
Сумно оповідала про чиюсь зраджену любов дідова сопілка.
— І чого їх усіх, отих Соловіїв, на Княжу Гору тягне? — раптом
почувся різкий заздрісний жіночий голос. Авжеж, хіба чиясь доля
обходиться без заздрощів? Заздрість всюдисуща і невмируща й за­
вжди перебуває між людьми і править людськими пристрастями. Та
все ж чекали молодого. Він має кинутись на Гору й відбити свою
наречену. І вони мусять йому допомогти! Відколи це володарі по­
чали у простолюдинів відбирати наречених просто на весіллях!
466 — Не дамо себе в обиду, люди…— потроху гарячили себе мужі
II нарубки. Висока людська гідність нуртувала в серцях простолю-
ЛНІІІВ.
Але молодий з’явився надто пізно. Від тої новини остовпів.
Умкнули у нього наречену?! Не хотів слухати мужів, що кликали
ЙТИ на Гору. Може, се глас його долі? Може…
Срібний весняний вечір накидав на землю прозоро-блакитні
шати, погамовував людей. Прозорими тінями літали душі пращу­
рів над обійстями, оберігали свій рід від нещасть і хвороб. Пахло
спіжим хлібом, теплим молоком, м’ятою і любистком. Світ готу­
єшся до нічного спочинку, щоб завтра знову колотитись і страж –
лати, любити й ненавидіти.
Одвічне колесо життя котилось уже туманним зоряним шляхом
поміж великих і святих зірок.
— Твоя доля віднині піде іншою дорогою, Щербиле,— підій­
шов до молодого старець.— Вознесешся високо на ній, тільки ж…
не дай гордості себе згубити… Не дай!..
* * *
У срібних і глиняних підсвічниках палахкотіли воскові свічі; від
їх солодкого диму робилось тривожно й млосно на душі. На дов­
гому столі злегка бряжчало й подзвонювало срібло, мідяні тарелі,
різьблені з дерева й глиняні миси та поставці.
Багату учту знову влаштував київський владця своїм соумис-
леникам і радцям вірним, дружинникам і соцьким — варязьким,
новгородським та київським. Спостерігав, як хутко челядини об­
ставляли столи їством і п’янкими медами; як застеляли довгі лави
багряницею й оловирами; як широко розчиняли двері до сіней,
очікуючи гостей.
Повелитель Княжої Гори кидав на все те краєм ока, бо в го­
лові пропливали інші думки. Вони то хмарили йому темні, уже
і сивизною брови, то колошкались вихорами — і тоді він запус­
кав п’ятірню у темне, геть пересіяне срібними нитями волосся. То
обома руками хапався за широкий, золотом кований пасок — від
новгородських рукомесників. І все ходив, ходив, ніби сивий крук
кружляв по гридниці, поковзом спостерігав приготування.
Було від чого хилити чоло в передумах новому київському влад­
ці. Лестиві бояри називали його все частіше князем, але добре
знав, що як тільки він і справді сам себе нарече князем — вони
ж першими й повстануть проти нього. Звичайно ж, зворохоблять
і народ. Го! Боярські норови знає віддавна, ще в Новгороді їх на­
бачився і натерпівся. У Києві те саме.
Ні, не буде він себе іменувати князем. Так, ніби він їм, боярам,
467 рівня,— радиться з ними, у походи з ними ходить. Рівний серед
рівних. Він не хоче нагадувати їм, що в нього за спиною, на від­
міну від них, тверджа закону слов’янського: колись закликаний до
Новгорода князь Рюрик та його переємець Єгорця. Вони незримо
стоять за ним і вивищують Олега над боярами. Лишень не над
київськими. Київські бояри не кликали Рюрика, гукнули тільки
Олега. Тож він і прийшов сюди. Але на князівський чин не зазіхає. ;і
Усі те бачать. Проте бачать, що Єфанду з Єгорцем відправив потай
в Новгород, а біля себе посадив вірного лакузу — боярина Бодця.
Отож і тримає Київську країну під своєю волею з поміччю Бодця та
великої дружини — новгородської і варязької. Тому всі й хиляться
перед ним. Знає, що ту дружину кияни терплять до часу, як те було
і в Новгороді, знає, що всякому терпінню настає кінець. Через те
мусить ощедрювати й ублажати і бояр, і Свенельда, котрого пере­
хопив і перекупив від Єфанди. Витязь сей і його дружинники —
велика засторога проти буєслівних і свавільних київських бояр. І
вони це відають, через те повзають перед ним і запобігають. Але,
знав добре Олег, свавільні варяжини можуть також зворохобити ;
простолюдинів. Отоді не владарювати йому на Київських горах!.,!
Треба бути дуже обачним!
Тепер ще більше терпне від непевности його серце, коли зга­
дує поразку від деревлян. Може, київські пішці згадали останнього
Києвича і не захотіли битись із його сином. Маломир деревлян-
ський з мізерною силою побив їх! І навіть Свенельда побили.
Перемога над Олегом і киянами принесла деревлянам велику ;
славу. Люди увірували, що боги на боці праведника, а тепер вірять
у те, що Малко має повернути свою отчину — Київ. Отож украй
потрібно тепер зламати Маломира і його рать. Юнець, ще молоко
на губах не обсохло! І він… Боляче згадувати свою неміч супроти,
воя-дитини.
Тупотять кроки по мостинах. Гості вже надійшли. Олег широко
розкриває назустріч їм свої обійми. Обличчя його ніби осміхаєть­
ся. Але душа затиснена в кулак. Хода поважна і обережна, ніби
скрадлива.
Свенельд шастав очима по гридниці, дивувався.
Гадав, за поразку від деревлян його тут будуть ганити. А ви-*
ходить, ні, навпаки, частуватимуть. Не збагнути йому закамарків
душі київського владці. Там, де треба сварити, хвалить; де потрібно
вишмагати батурою — возносить. Таки ж — не збагнути. Дивився
на Олега з опасою, коли б не пастка тут якась була.. Нарешті не
витримав:
— Чому нічого не кажеш за деревлянський похід?
— А що скажеш?.. Багато киян хочуть того Малка у Києві по-:
садити… Того й не билися…
468 — У Києві? — Очі Свенельдові побіліли.— А куди ж ти?
— Туди, куди й ти…— гірко посміхнувся Олег.
— О! — Свенельдові подобалась така відвертість.— Ми ще не
не і мечі пощербили! — трусонув своїми прекрасними світлими ку­
черями.
— Так гадаю собі: поб’єш того Малка — забирай собі його зем-
Ліо з дружиною.
— Усю? То ж велика країна!
— За великий труд — і велика шана тобі, витязю.
І вже не Олег Свенельдові, а Свенельд Олегові цідить меди у
келих. Знову зашуміла, розвеселилась дружина Свенельдова.
Раптом якийсь гамір зчинився біля входниці. Варяжини позі­
скакували з лавиць, заляскали в долоні. Свенельд і собі підхопив­
ся, але Олег рукою посадив його на лавицю.
— Сиди. Зараз тут будуть.
І вже за якусь мить перед Олегом і Свенельдом постало кілька
чарівних дівчат. У білих весільних вишиваних сорочках, заквітчані
иссільними віночками і стрічками, з розплетеними косами. Чарівні
феї із дивної казки!
Таки цей Олег — чаклун! Свенельд схопився на ноги, оббіг
навколо гурту заляканих наречених. П’яно маснились його очі.
І Іомацав кожну з них — справжні, живі. Від страху й подиву диви­
лись на нього синіми-пресиніми очима.
— Вибирай, витязю. Кращих дівиць Києва добули тобі мої гри-
ДІ.
— Мені? О! А ти?
— А я вже маю. Хіба ще одну так… візьму.
— Тоді… візьму отею! Ні, цю! А може, цю? — розгубився
Свенельд. Олег задоволено трясся від сміху.
— Бери усіх. Землю матимеш — синів треба багато. Кому ж
залишати?
Свенельд закивав головою: мудро мовить київський володар. Ці
молоді феї виростять йому красивих і сильних витязів.
— Беру усіх. Раз… два… три…
Наречених повели в покої. І знову лилися меди. Олег нишком
поглядав на Свенельда. Був задоволений. Тепер нікуди не втече з
Києва цей витязь. І забуде, що на світі є стара королівна Єфанда
і її синком.
Челядин догідливо згинається перед Олегом. Вказує на сіни —
хтось негайно хоче його бачити.
— Якийсь гонець, володарю.
— Від кого?
— Не каже. Нібито із землі деревлянської. Хоче з тобою гово­
рити віч-на-віч.
469 Тривога зіщулилась в його грудях. Від кого ж? Вибрався з-за
столу, поспішливо вийшов у сіни.
Приземкуватий, широкий в плечах чоловічок з гострим носом і
вертлявими очицями чемно вклонився йому до землі.
— Я до тебе, володарю.
— Ти хто?
— Турбіда, купчина.
— Пощо таке ім’я маєш?
— А від діда. Від князя Тура мав біду — вигнав його з Києва,
тоді він прийшов у Житомир… Я до тебе таємно.
— Від сопливого Малка? — скривився Олег.
— Ні, від себе і від бояр. Слово маю.
— Кажи.
— Мовлять бояри: Маломир наш супроть тебе велику війну за­
мишляє. Пішов нині до Болгарії, на Дунай, хоче мати соузником
своїм болгарського царя, грізного Симеона. І тиверців з уличами
хоче до себе привернути. 1 жону-болгариню взяти. Мовили бояри:
бережися.
Олег закляк. Он воно що! А він гадав, що Малко — сопли-
вець…
— Правдиве твоє слово? — Голос в Олега став сиплим.
— Правдивішого не буває.
— Чим присягнеш?
— Своєю честю.
— У тебе є честь? — посміхнувся криво. У київського володаря
таки лишилась у душі людська зневага до зрадників, хоч вони й
слугували йому.
— Мій рід хоче вернутись до Києва,— Отож-бо і є: торгується
купчина: я — тобі, а ти — мені і моєму родові.
Олег здивовано зиркав на притихлого вістуна, котрий сторожко
обмацував його колючими очицями. Ніби казав, що у Києві зрад-,
ників і без нього доста!
— Іди. Коли треба буде — прикличу.
Огинаючись, як побитий пес, Турбіда почалапав на подвір’я. Не
повірив йому київський владця. Не подякував і честю не вшанував.’
Так і стояв у сінцях, як злодій. Злодій-бо він і є, Турбіда, жито-і
мирський купчина. Украв же у свого князя, котрий дав прихисток
його роду, украв його велику таїну і відніс ворогові! А зрадникам і
злодіям люди не вірять. Проте і Олег сам злодіюка і тать найпер­
ший! На його руках ніколи не висохне безневинна кров київського
князя Оскольда. А Турбіду обійшов лукавством — дістав від нього
велику таїну і прикинувся порядним, зневажливо засумнівався, чи
є у нього, бачите, честь. То щоби не платити купчині за труди.
Оборотень нечестивий! А він, довірливець, гадав, що його покли­
чуть у гридницю, посадять на чільне місце, шануватимуть медами
470 іч князівських медуш!.. Далебі, й водиці пригубити не дали. Хоч
І’ора Княжа аж двиготить від ревища п’яних варяжинів! Духмяні
меди чути на весь Київ!..
Деревлянський вістун безшелесно зісковзнув з Гори, зник у су-
тінях вечора. Але спокій Олегової душі він скаламутив до дна. Он
які сіті розкидає на київського повелителя той Малко!..
І справді, Олег, возсівши в Києві на столі старих князів
Києвичів, забув, що на південних порубіжжях київської землі живе
численний і могутній слов’янський народ — уличі, а ще трохи далі
вниз по Дніпру аж до Дністра — тиверці. Малко деревлянський
збагнув, що, коли з’єднати ці два великих племені та обіпертися на
Дунайську Болгарію, він легко зімне Олега з його варягами. Так,
гідності свого ворога треба цінувати: мудрий цей юнак, деревлян­
ський князь.
Олегову душу враз огорнула терпка самотина. Немає йому су­
покою на цій землі. Не було ні в Новгороді, нема і в Києві. А вже
старість підкрадається йому в серце. Важчає голова, частіше кру­
тять болісті втомлені кістки. Душа просить спокою і домашнього
тепла. Але навколо нього чорториї, вихори, вири людських при­
страстей, які затягують у свої глибини і його душу. І не може він
спинитись на тихих пристанищах життя. Не може, бо затопчуть,
зітруть, викинуть на смітник пам’яті. А він же хоче бути зверху,
тільки зверху! Хоче чути собі похвальбу і славу. Тільки собі! Щоб
ні перед ким не гнути хребта. О, він уже й забув ті часи, коли
мусив хилитися перед сильнішими від себе. Тепер мав утіху від
тих, кому раніше кланявся і хто нині гне перед ним спину. Гне!
Солодка це втіха.
Не хотів повертатися до гридниці. Хай Свенельд бенкетує —
скоро у нього буде багато трудів. А перед Олегом знову стеляться
його безконечні дороги — та не росяні й білі, а як чорнотропи, що
гадюкою в’ються серед каміння й скель. Уже він втомився долати
їх. Та зупину для нього нема!
Пішов на стайню, гукнув конюха. Велів осідлати свого біло­
го Лебедя. Весняне надвечір’я манило в далину. Бузкове київське
небо пило воду із дніпрового плеса, а над ним тужно кричали
чайки.
Поїде він до волхва на Перунову гору. Побесідує з віщуном.
Що наврочить йому?…
Здаля забачив варязького Змія. Єфанда лякала ним Олега, йому
погрожувала варязькою силою. Тепер він приборкав ту силу, під­
бив під себе. Триглавий Змій нині служить йому. Он там, у його
палатах, він упіймав у сіті його силу. Нехай шкірить зубія на во­
рогів його.
Зійшов з коня, неквапливо попрямував до Перунового треби-
ща. Хитавиця дерев мигтіла йому в очах зеленими хмарами. Знову
471 спогади брали в полон його душу, тихо входили в неї, як світіння
надвечірньої весняної заграви. Може, уперше в житті Олег відчув
красу землі, красу Києва. Таки ж не бачив ніде такого дивного гра­
да… Таки ж це справді град над градами… Мати городів руських!
І він у цьому граді володар!.. Мусить скулитись, зібратись з усією
внутрішньою силою, поглядом пронизати майбуття. Куди спря­
мувати йому свій шлях? Він має переступити через свою втому,
зневіру, відчай — і мусить знову перемогти.
Уличі, тиверці, а за ними Болгарія. За її спиною ромеї-гречини.
Он куди замахнувся Малко. Але тому соуззю він має перетнути
дорогу.
Назустріч Олегові уже йшов Перунів волхв.
— Чи маєш мені віще слово сказати? — зустрів його Олег весе­
ло.— Чи відаєш якісь знаки біди?
— Посієш чуже зерно і в день жнив збереш замість врожаю жор­
стокий скорб і зраду,— схилився віщун перед Олегом.— Соузники
твої — беззаконники нечестиві й злодії, усе роблять за мзду, уже
осліпли в гонитві за нею! Бо кланяються цьому Змію Гориничу не­
наситному. Вели забрати його з цього святого місця.
Олег відчув в тих словах якусь таємну погрозу для себе. І чому
цей віщун, якого він, Олег, тут посадив, так сміє говорити з ним?
Хто повелитель цих гір і хто мусить тут наказувати?
Він мовчки завернув назад. Не буде нічого говорити цьому зна­
хабнілому віщуну!
Перейшов хрещату долину, перебрів потічок, вибрався на лі­
систий пагорб. Тут повівав свіжий вітерець із задніпровських плав­
нів і лісів. Дихалось вільно, думалось ширше. І раптом побачив на
узвишші над кручею якогось старця з латаною торбою за плечима.
Побачивши Олега, шо тримав коня за вуздечку, старець підійшов
до нього, огледів його, потім Лебедя і пішов якоюсь стежиною.
— Чекай-но, куди пішов? Щось хочеш спитати? — гукнув йому
навздогін Олег. Старець спинився, скинув з пліч торбу.— Може,
заблукав?
— Я не заблукав, володарю. Це ти блукаєш в сум’яттях життя,—
відповів старець.
— Звідки знаєш, що я володар?
— Бачу. Хіба ні?
— А що ти ще бачиш для мене, старче? Може, ти справді віщун
якийсь.
— Я все бачу про тебе.
— Тоді скажи, скільки літ мені жити?
— Нехай мої слова не увійдуть в твої вуха.
— Не бійся, я тебе не обиджу. Кажи, що знаєш.
— Помреш ти на цій землі, володарю. А смерть приймеш від
свого вірного друга.
472 — У мене немає друга, старче.
— Твій друг з тобою! — Старий ткнув пальцем у Лебедя, що
мирно скубав соковиту травицю.
— Мій кінь? — весело засміявся Олег. Почав розглядати
Лебедя. А тим часом старець зник у хащах. Хотів наздогнати його,
може, навіть вперіщити батурою: хіба може кінь завдати смерть?
А втім…
Повертався до Гори з тривожними передчуттями. Навіщо він
слухає різних бродячих ворожбитів? Не треба знати своєї долі й
спокушати її. Долю свою треба вести за собою. Йому це завжди
вдавалось. Та, може, й справді, це знак богів. То що ж — він не
буде більше сідати на свого Лебедя. Поставить у стайні — кінь за­
служив собі спокійну старість. Хай годують і шанують його вірного
друга до кінця.
А в похід на уличів Олег візьме іншого коня.
Доля знову кликала його в ратну дорогу.
* * *
У граді Пересічені з великою честю стрічали деревлянську
сольбу — князь Маломир із дружиною, княгиня Ярка зі служни­
цями привезли уличанському князеві Превладу багаті і щедрі дари:
і бочки п’янких медів, і сувої білого лляного полотна, і шкурки
куниць та рудої лисиці. А ще кожухи, ткані ковдри, різне різь­
бярство: кухлики, миси, тарелі, оздоблені коштовним камінням. А
ще… Та не злічити всього і не надивитись!
Превлад зі старійшинами шанували гостей бучною учтою, і
піснями, і скоморошими веселощами та ігрищами. Маломир був
молодий та бравий, чого б то було приїздити сюди з такою пиш­
нотою, коли б не збирався просити у князя котрусь із дочок. А
що дочок у Превлада чимало, усяк те відав. Он вони носяться по
теремних хороминах, розвівають одна поперед одною пишними
рукавами та подолами сорочок, мережаних золотою ниткою і пере­
сипаних перлами, та все пристукують закаблуками червоних чобі­
ток, та все видзвонюють намистами-перлами та коралями, та все
виблискують срібними начільниками. Підносять на таці княгині-
матері свої дарунки — то вишивання, то убруси ромейські чи на­
миста заморські.
Княгиня Ярка все те розглядає, чемно дякує, але не бере. Доки
Маломир веде перемови про мир-соуззя, про спільний похід про­
ти супостата-находника, що захопив престольний Київ, княгиня
відсилає до Болгарії свого посланця — купчину Синька з невелич­
кою валкою повозів і осторожниками. Має той Синько дістатись
473 до Преслави, столиці болгарської, поклонитись цареві Симеонові
і цариці та просити в них священиків для землі деревлянської і
жони для її сина-князя. А тоді має той Синько чимскорше пря­
мувати через степи й ліси до Іскоростеня, нікому не оповідати ані
словечка. Часи нині непевні, кожен чатує лиш на свою користь,
повсюди лукавці сіють чвари, а злодії злобливо злодіюють.
Що Синько сю справу зуміє полагодити якнайліпше, стара
княгиня не сумнівалась. Отець її — Ніскиня — ощедрив колись
рід цього купчини іскоростенського, який возив для князя вина й
узороччя з Царгорода. І тепер йому обіцяна добра мзда. Бо хто ж
задарма в наші часи робить добро?
Скоро Превлад і Маломир подалися до тиверців. Цей великий і
розсіяний по степах народ споконвіків жив вільно і затишно, дав­
но ні з ким не воював і ні з ким в соуззя не входив. У тиверській
землі було чимало городків і чимало князьків, а великого з-поміж
себе не хотіли визнавати. Кожен жив у своєму уділі і не пов’язував
себе ні з ким ніяким словом. Землі усім-бо вистачало! Тож говори­
ти з ними про єдність було важко. Коли вони між собою не хотіли
єднатися, то з чужими володарями не хотіли тим паче, навіть на
короткий час.
Превлад і Маломир їздили від городка до городка, від одного
князька до іншого. А дні літа швидко збігали, не полишаючи за
собою ні радости, ні добрих прикмет. Ярка терпляче очікувала на
свого посланця, з княгинею Превлада — Слудою — намагалась
не говорити про женихання. І тоді Слуда сама вирішила говорити
про це. Її старша дочка вже пересиджувала в батьковому домі, а
тут така нагода! Ярка вислуховувала похвали Слуди своїм донькам,
проте знову нічого не говорила про женихання її сина.
— Мене мій князь сам узяв, Слудо,т— пригадувала Ярка давнє.
Але Слуді ці спогади були ні до чого.
Одного світання на теремному дворі тривожно заскрипіли воро­
та. Ярка крізь полохливий сон здогадалась — її посланець! Босоніж
вибігла на Ганок, до неї кинувся прибулець — він був від Синька.
— Княгине, мій господар, купчина Синько, велів сказати: цар
не дає дочки своєї. Готує за царевича ромейського віддати чи
мадярам. Може, в яку іншу землю податися? Але вже дарунків
нема — тоді шли нові повози.
Княгиня Ярка довго розтирала пальцями чоло, намагалась
втямкувати мову Синькового гінця. Повози? Де вона візьме тут
повози і дарунки багаті? Кожен день її у Пересічені стає дедалі
нестерпнішим, дедалі тяжчим. Авжеж, Болгарія хоче кріпити узи із
Ромеєю, а не з деревською землею.
— То що ж робити? Куди йти? Яка рада твоя? — Гонець втом­
лено опустив перед нею плечі. Його руки з батіжком безсило об­ висли до колін. Либонь, день і ніч цей юнак гнав свого коня, аж
почорнів од сонця і пилюги.
— Ходи в хоромину, хлопче. Розкажи усе спочатку.— Гонець
жадібно випив кухоль води, сів на лавицю.
— Ну, що розказувати? Спинилися у гостиному дворі у Преславі
та й послали знайомого болгарина до царських покоїв. Послали з
дарунками. Ніхто їх не запросив. І другий раз, і третій посилали.
І також їх не запрошували до палацу. Тоді сам купчина Синько
пішов до палацу. Його провели до високого боярина. Він усім там
порядкує. Та й зробив той боярин Синькові відмову.
— А що за боярин такий?
— Мовлять, якийсь родак цареві Симеонові. У палацах все чи­
сто за царя вирішує.
— Може, у нього також є донька? Ажеж, родак царя!
— Не питали про те. Такого веління від тебе не було, щоб у
бояр невісту запитувати. Коли велиш, передам своєму господаре­
ві…— І пішов на подвір’я.
— Куди ж ти? Відпочинь! І коня нового візьми! — спинила його
Ярка. Гонець подивився на свого невеличкого коника й одказав:
— Ще доскочу на цьому! Якось уже буде…
— Чекай же. Ось подарунки візьми… Ось мій перстень, і на­
мисто з чистих перлів, і навушниці із смарагду… А більше нічого
не маю!..
Гонець вкинув ті подарунки за пазуху.
— То я поїхав!
— Хай тобі дорога стелиться рівненько! — вклонилась йому
княгиня.
Сидіти далі у Пересічені не хотіла — царівни тут уже не дове­
деться зустрічати. Ярка заспішила до Іскоростеня.
Слуда злісними очима проводжала повози княгині. Поїхала —
не залишила ані словечка надії! То нехай вітри і сліди її заметуть на
цій землі! Її дочки не до вподоби! І Превлад іще хоче допомагати
Маломирові? О, ні — не дочекається він тієї помочі. Слуда взялася
міцними кулаками в свої круті боки і плюнула вслід гості.
З важким серцем прибула стара княгиня додому. Покоївки й
челядниці ойкали та стогнали, так схудла, так перевелася їхня гос­
подиня. А що вже не було ніякої царівни, то аж танцювали потай
на радощах — бач, свої дівчата не до вподоби, подавай їм із чужого
краю, та ще й царівну! Хи-хи! А ті царівни царевичів виглядають,
свого Бога тримаються, своїх звичаїв не зраджують!..
Другого ж дня на княжому дворі цюкнув патерицею грізний
волхв Борило. Пронизливим голосом заверещав-завив прокляття:
— Нечестивець згине від прокляття свого! — І знову цюкав об
землю, об кам’яні стіни й огорожу. Вся двірська людність збігла­
475 ся до нього. Ярка стояла в своїй хоромині, виглядала у віконце,
зі страхом дослухалась до його жорстких слів.— Якщ о володар
слухає лживі слова і ганяється за чужою славою — не бути йому
володарем! Не принесе він своєму народові світла, а навік поли­
шить у пітьмі! Ридайте, ви, людії деревської землі! А ви, хулите-
лі свого народу, слухайте веління наших богів! Ви перетворюєте
свій люд на плем’я злодіїв і синів погибельних! Ваш стольний
град стане пристанищем блудодіїв і находників! Тепер тут ви­
тають гонителі свого обичаю і беззаконники! Бо володарі його
побігли до чужих джерел, жадають напитися чужої мудрості —
хрестителів-чужаків». Забули, що чужі ідоли бережуть чужі душі і
поведуть наш народ у рабство й неволю. Горе вам, володарі, що
забули свій покон і звичай! Горе вам, що мудрі лиш перед собою
і розумні в своїх очах. 1 тобі, княгине, немає прощення за зраду
віри своєї! Радишся-бо з нечестивими хрестатими служителями,
кличеш їх сюди, бігаєш до чужих підмостків. А своє топчеш в
презирство і ганьбу!.. Народ твій не піде за тобою! Прокляне тво­
їх святителів! А тобі да не буде супокою у Вираю, а твою душу
потягнуть у царство Пека і Цура. Знай про це, нерозумна жоно,
матір повелителя!
Ярка дослухала ці прокльони до кінця. Бачила, як повагом по­
тупав із двору волхв Борило, як челядь двірська зі страхом і шаною
розступалась перед ним. Волхв пішов, а його прокляття, а біда
лишилась у дворі. Хто ж се зрадив її потаємні наміри? 1 чого се так
розлютився Борило: тому, що не питала його ради, чи тому, що
святителів-християн запросила сюди? А може, дізнався про сва­
тання до царівни і розлютився, бо Маломир не хоче брати в жони
його племінниці?
О ні, лукавий волхве, її ти не залякаєш. Тільки німе товписько
можеш обдурити своїми викриками і клятьбою. Страх втратити
владу над душами простолюдинів пригнав тебе сюди. Страх, що
і князь з тобою ради не держав, коли вирушав до сусідніх країн,
отож не став ти врівень з князівською владою!..
Все це вона розуміє. Та чи збагнуть оце лукавство прості
умом? А від них же залежить сила землі деревської! Горе тобі, ма­
тір повелителя, бо облуда й обида виловлюють тебе в свої тенета.
Виловлюють і силу князя Маломира. Іменем всевладних богів волхв
прикриває свою захланну жадібність влади, власне честолюбство
видає за честь всієї землі. Чи це так одвіку було? Чи одвіку високі
замисли й гідність отак хулили і принижували владолюбні лукавці,
що рвуться до владарювання?
Ярка стала молитись Дажбогу-Ярилу. Сонце наше, світе наш,
світиш одвіку на землю, освітлюєш її темні і глухі закутки й нори,
освіти й порятуй від задуму нечестивого хворого на владу волхва- пророка! Захисти душу праведну і розмисл великий. Не задля себе
князь Малко і вона дбають, а за свою землю і свій народ і будучину
його. Просвіти лживого мужа, дай сили йому відродити здоровий
глузд… Пошли їй звістку від сина… і від Синька…
Задушна самотина зігнула її плечі, висушила очі. Мовчки про­
воджала біля віконця сумні журавлині ключі, що летіли у Вирай, у
щасливу землю вічного сонця і тепла. Звідти має прибути їй добра
вість.
Але несподівано вість прибула з Києва: київський володар Олег
із дружиною пішов на уличів і на Пересічень.
Княгиня Ярка від таких слів зовсім злягла. Бо злі слова б’ють
тяжче, аніж меч,— у саме серце…