Відколи Олег з варягами угвердився в Києві, справи боярина
Бодця пішли якнайліпше. Щовесни він збирав велику ватагу різ­
ного люду, давав їм свої лодії, наймав волочайників і гребців, і ті
плавом спускались униз по Дніпру. Доставляли набутки бояринові
через гирло Дніпра до ромейських городів Таврії чи до дунайських
городів болгар. Торгові люди ішли також і через Кілію, Констанцу,
Каварну, Варну, Месемврію, а звідти на Царгород. Довга дорога, і
великі труди на ній. Велика небезпека постійно чатувала на пере­
повнені лодії боярина. На порогах Дніпра їх перестрівали печеніги-
грабіжники. Добравшись до Хортиці, люди боярина два дні відпо­
чивали, на давніх святилищах біля дуба Перуна різали півнів, яких
брали з собою з Києва, і клали треби своєму кумиру-захиснику.
Далі швидко гребли по Дніпру, ніде не зупиняючись. Бо обома
берегами за ними назирці скакали орди печеніжинів, чатували, чи
не заверне яка лодія до берега, щоб забрати з неї все, що там є. І
так ідуть аж до Березані. Там починалась інша небезпека — ромей-
ські ватаги злодіїв.
Через те боярин Бодець, як і інші бояри, що приєднувались
до нього, наймали у дорогу багато мечників. їхня ватага була така
велика, ніби яка ратна сила ішла Дніпром.
А вже на пониззі вони спинялись у потаємних пристанищах, у
певних людей, що віддавна тут оселились і допомагали торговим
ватагам. До приходу їх заготовляли хліб, прісну воду, копченину.
Повертались ці торгівці не з порожніми руками, та й тут, у Києві,
продавали дивні шовки і срібло, туго набивали свої гамани. А тому
тісніше гуртувались навколо Олега — його дружина берегла безпе­
ку їхніх садиб. Він же платив двом печенізьким ханам — Рогдаю і
Сухану — за те, щоб сиділи тихо й інших орд печенізьких до Києва
не підпускали.
477 Та одного дня до Бодця прибіг посланець від хана Рогдая. Бив
поклони до землі і все повторював:
— Велика тьма орди!.. Нової орди… угрів… Біда!
Послав своїх людей в полуденні степові оселища — один за
одним вони повернулись назад. Під Києвом стояли вежі якоїсь
незнайомої орди. Печенізькі хани Рогдай і Сухан не знали її. Орда
мала великі табуни коней, стада корів. Усі вершники в шкіряних
одяганках, але обличчя їхні були дуже дивні — шкіра порубана
глибокими рубцями. На щоках від тих рубців навіть не росло во­
лосся у чоловіків. Головний їхній владця називався Альмош. Вони
обступили вже Київ з усього полудневого краю.
Біда ця прикотилась неспогадано. Бодець думав, що першим
принесе цю тяжку, звістку Олегові. Але той уже знав про орду.
Гриз себе, що цього разу віддав майже всю варязьку дружину для
охорони купецьких лодій.
— Де будуть зараз київські лодії? — спитав у боярина.
— За Хортицею…
Назад їх не завернути.
— Яка твоя рада, Бодцю? Що зробив би на моєму місці?
— Не відаю…— Справді, дружини в Києві нема, помочі взяти
ні в кого… Єдине — підняти киян і дати їм мечі. Тому й сказав: —
Підняти киян і дати їм мечі.
— Орда усіх переб’є. Он скільки їх довкола Києва — як море.
— Як скажеш, так і вчинимо,— обережно сказав Бодець, роз­
гладжуючи свої чорні пишні вуса.
— Коли слава — то всі руки тягнуть до неї, а коли біда — всі
розбігаються, як таргани… Збирайся і йди у стан Альмоша.
— Я? — Широкі чорні брови Бодця полізли на лоба.— Так ці
ординці тільки й чекають, щоб потяти наші голови! У мене одна
голова!..
— А в мене дві? Іди і спитай: пощо їхній хан обступив Київ,
чого хоще. І все обіцяй. Чув? На все давай згоду.
— Охоронців скільки даси?
— У мене нікого нема. Один Карло лишився з двома десятками
воїв. Але я їх тобі не віддам.
Бодець аж потемнів. Його посилають рятувати Київ і Олегове
владарювання. І не дають осторожників?!
— Ти їх мені віддаси, Ольже. Карло буде мене стерегти, бо я
йду рятувати Київ і тебе. А ти заховаєшся за валами.
Олег підвів догори голову, ніби принюхувався до якоїсь грози,
що почулась у повітрі.
— Хай так. Бери Карла…
— І боярин Олій нехай піде зі мною! — визивно кинув Бодець.
Він накладе головою, а його супротивник вивищиться, розбагатіє ни його кістках… Якщо вже йти до вовка в зуби, то вже разом зі
і поїм недобрим содругом.
— Боярин Олій уже поскакав до сіверян. Він першим дізнався
про орду угрів. Буде просити о помочі…
Довелося Бодцю самому йти до Альмоша. Велетенського зрос­
ту варяжин Карло та кілька подільських парубків, яких прислали
і трости рукомесних кінців Подолу для обереги боярина, доби­
рались до стану Альмоша плавом. Бодець сів у перший човен,
нкий вів кряжистий сивий муж, його пряме довге волосся на чолі
(іуло притиснуте тонким ремінцем. Гордослав! Онук діда Соловія,
якого боярин бачив ще в дитинстві. Чи ж і нині ростить він у
своїй родині сина або онука на ім’я Бусл, за прадавнім звичаєм?
Ці простолюдини вірують, що в їхньому роду колись був князь
молянський Бусл, якого дикі готи розіп’яли біля гирла Либеді.
Відтоді з покоління в покоління передають звичай — неодмінно
одного із нащадків-синів називати Буслом. Мовлять, що душа
розп’ятого князя може вселитись у нього і заговорить його голо­
сом. Тоді їхній рід знову владарюватиме на своїй землі.
Так воно чи не так, але частково ця мрія гордих простолюди­
нів здійснилась: онук Соловія був останнім київським володарем.
Його убив Олег. Та, мабуть, знову росте у Гордослава спадкоємець
родинної слави.
— Гордославе, це ти чи не ти? — впізнавав і не впізнавав його
Подець.
— Хто ж іще? — спокійно одказував стерновий.
— А що, багато синів маєш?
— А маю, скільки боги подарували.
— Може, і Буслом кого назвав?
Гордослав одвернувся, погляд його здаленів. Ба, київські бояри
(трахаються, аби простолюдин не спородив Києву свого князя!
— Може, і назвав…— неохоче відповів.— Он уже видко вежі.
На кручах Дніпра, на горі, і справді стояли кочові домівки із
товстої повсті, з високими білими димарями… Причалили до бере­
га. До них уже бігли смагляві до чорноти ординці. Загорнуті в ба­
ранячі шкури — хутрами наверх, шкіряні сорочки і ногавки, шкі­
ряні взувачки. Невисокі, міцні, з довгими руками, плескаті носи,
вилицюваті обличчя. Щось говорять, показують вгору — на кручу.
Там стояв високий намет з червоного шовку, біля нього горіли
вогнища.
— Альмош! Альмош! — кричали їм ординці. Видиралися на ту
кручу довго. Нарешті опинилися в гомінкому становищі угорсько­
го вождя Альмоша. На вогнищах у невеликих казанах, які були
підвішені на залізні палиці, варили м’ясо. Від нього валила духмя­
на пара свіжини. Навколо вирували зграйки смаглотілих чорноо­
479 ких дітлахів. Усі голісінькі, бистроокі, швидконогі. Вереск, писк,
свист, стрибання, сміх, крик — все зливалось в якийсь пекельний
лемент. Сольбу киян провели крізь ряд великих вогнищ — як і
печеніжини, угри, певно, вірили в очисну силу вогню. До свого
вождя вони пустили тільки боярина Бодця і Гордослава. щ
Альмош сидів у наметі на великих ведмежих хутрах, підібгавши
під себе ноги. Пряме чорне волосся рівно падало йому до пліч.
Невисокий лоб, довгасті блискучі очі під низькими темними бро­
вами. Але обличчя! Трохи вилицювате, воно все чисто знівечене
жахними рубцями. У яких же битвах побував сей воїнник, щоб
залишилось на ньому таке каліцтво? Рубцями були вкриті руки і
груди. Тоді кияни не знали, що ті рубці були не від ратних ран, а
від того, що штучно заподіювали собі рани на обличчі й руках, аби
потім, коли вони затягнуться в тугі рубці, мати войовничіший ви­
гляд… Альмош нічим не вирізнявся серед своїх одноплемінців —
ні одягом, ні прикрасами. Хіба що мав суворіший вид та зіркий
ріжучий погляд.
Поруч сидів світло-русий бородань у ромейському каптані й
чорних чоботях. Ніби знайомий сей чоловік, але й незнайомий.
Іще сидів поруч з Альмошем ординець, дуже схожий на свого
владцю, і награвав на великій сопелі безмовну пісню, довгу і одно­
манітну, як дорога, якою ішла його орда…
Альмош привітно кивнув київським мужам. Вони вклонились
і стояли. Угорський володар почав щось говорити. Дудник поклав
сопель і став переказувати слова Альмоша.
— Ми пройшли вашу землю і забрали її собі,— повідомив
Альмош.— Хай прийде ваш князь і поклониться мені. Я великий
вождь Альмош непереможного народу. Нас називають мадяри. Я
хочу стати тут назавжди зі своїм кочів’ям. Все.
Бодець і Гордослав не йняли віри — ці мадяри-угри забрали
всю їхню землю? Коли? А куди ж дивилися їхні толковини — хани
Рогдай і Сухан, які кочують навколо Києва і стережуть підступи
до нього? За що Київ платить їм велику мзду? Чи, може, ці угри
перекупили їх більшим золотом та обіцянками?
— Великий київський володар просив запитати тебе, що хочеш
взяти від Києва? Усе тобі дамо. Відійди зі своїм кочів’ям у степ.
— Я забрав усе, що хотів. Київський князь хай віднині кланя­
ється мені і буде моїм конюхом! Я веду свій народ від хозар — від
самого Яїка. Ми тут поставимо свій каганат мадярський…
— Але ж…— почав знову Бодець, та світлобородий муж у ро­
мейському каптані спинив його різким помахом руки.
— Не сперечайся, боярине,— заговорив сей муж по-
слов’янському.— Київ загине, коли твій Олег йому не поклонить­
ся…
480 — А ти хто будеш? — здивувався Гордослав.
— Я той, кого зневажив колись Київ. А тепер моя черга при­
йшла: Київ буде зневажений уграми. А коли не захоче твій Олег
вклонитися Апьмошу, чолом ударить деревлянам. Іного у вас
нема.
— Ти деревлянин?! — зрадів Бодець.
— Я купчина з деревської землі, се правда. Турбіда.
— Турбіда!.. Знав тебе колись,— заговорив Гордослав.— Раніше
ти зраджував київського князя. А нині навів орду на Київ столь­
ний.
Турбіда засовався на шкурах, не чекав, що його у Києві зна­
ють:
— Київ буде повержений уграми. Це буде вам кара за зневагу
деревлян.
— Зрадливе плем’я твоє…— сплюнув Гордослав.— Від поганого
сімені погане й зілля. Чого хощеш?
— Хощу помститись… За зневагу мого роду! Київ хочу бачити
на колінах переді мною…
— Дрібна твоя душечка… Таких, як ти, треба було догори нога­
ми вішати. Але це від тебе не втече. Обіцяю!
Апьмош прислухався до свого тлумача. Заусміхався, кинув по­
глядом на бундючного, розрум’яненого Турбіду. Коротко гукнув
до влазу. Звідти вийшло двоє кремезняків, мовчки підняли Турбіду
разом із шкурою, на якій він так невміло сидів, і винесли з на­
мету.
— Куди його? — здивувався Бодець.
— Великий Альмош не любить зрадників,— мовив тлумач,—
Турбіда обіцяв Київ Апьмошу, а не деревлянам…
— Ваш народ слов’янський їсть зерно. Кінь і свиня також їдять
зерно. Мій народ їсть коня і свиню, їсть м’ясо. Мій народ — силь­
ний! Він буде володіти слабким народом,— Альмош гордовито об­
вів довкола рукою. Мовляв, весь довколишній світ має належати
йому.
— Я передам усе київському князеві.
— Чекатиму один день,— спокійно завершив розмову Альмош.
Олег вислухав їх мовчки. Навколо столу поряд з ним сиділи
київські велеможці, старости рукомесних братчин. Поміч прийде
від сіверян через кілька днів. Від чернігівчан та уличів також через
кілька днів. Деревляни, мабуть, з’єднаються з уграми…
— Але їх другого дня і згублять! — сказав Гордослав.
— То нам радости ніякої від того…
— Розходьтеся, збираймо людей на вали… Будемо битися.
Вони билися три дні. Виходили з воріт, билися і знову ховалися
за вали. Не один киянин встелив своїм білим тілом рідну землю,
31 Зам. 345
481 а душею вознісся в Внрай. Серед них і Гордослав, славний наща­
док великого роду Соловія. Альмош посилав одну орду за одною.
Вождь великого народу, який не їсть зерна, а лише м’ясо вели­
ких сильних створінь, жадав бачити Київ на колінах. Але поляни-
русичі знову виходили з воріт, падали мертвими, а ті, що відсту­
пали, брали у нього великий полон. Уже багато бранців сиділо за
валами Києва.
Альмош послав своїх гінців:
— Віддайте моїх людей.
— Віддамо. Лишень відійдіть од града.
Альмош думав. І відійшов. Йому віддали бранців. Альмош ще
хотів срібла, коней, полотно, мечі… І знову жадав чогось… 1 зно­
ву…
Олег і бояри мовчки віддавали. Купували Києву мир. Прийшли
дружини від уличів і від сіверян — попросили захисту в Києва,
коли на них підуть угри. Київські владці пообіцяли поміч за час­
тину полюддя.
Угри відійшли на захід. Лише ті кручі над Дніпром, де стояло
стійбище Альмоша, зберегло дивну назву — Угорська гора.
Київ підносився над слов’янськими землями своєю ратною си­
лою і славою.