Житяна затулила вікна й двері, щільно засунула заслінку в печі.
Над містом гудів шалений вітер і рвав коси верб. Здригались київ­
ські кручі над Дніпром. Останнім часом такі вітри дедалі частіше
шаленіли над Києвом, і тепер вона почала вірити, що то не вітри,
то злітається на Лису гору плем’я відьом, відьмаків та їх родичів,
щоб влаштувати свої весілля. Відтоді як Змій Горинич постав на
Перуновому требиші, недобрі сили все більше оволодівали градом,
все більше зла вселялось у людські душі, частішали м’ятежі, ворох-
ба, здирства. Прокляття перетворювали людське серце в пустелю,
й людина гнула людину, принижувала доброчесність і глузд, ни­
ций возвеличувався, ставав возносливим і вершив долі чесних.
Коли ще був отець Местивой живий, він казав, що рано чи піз­
но прийде до людей очищення. Праведні очистяться від поглуму й
понуди, грішники будуть зметені з лиця землі, як і вся ця нечисть.
Житяна вірила в слова цього пророка, бо ті слова його були здобуті
ним тяжким життям і власного кров’ю. А що лишає сліди в цьому
нетривкому світі? Лише біль і кров. І вистраждані праведні слова.
Вона прислухалась до завивання в димарі, яке то вило вовком,
то реготало, як лісова мавка, що аж луною відбивалось у небесах. І
тихенько хрестилась, щоби великий Господь Бог пробачив її гріх,
бо вона вірила усім серцем і розумом йому, та душею вірила і в
тих добрих і злих істот, які жили в її роді і народі і серед яких вона
виросла. Несила їй відірватись від того світу, бо той світ випо­
внював кожну клітинку її тіла, кожен звивок її думки. Вона колись
зізналась священику у цьому своєму гріху і просила дати їй повну
і чисту віру в Ісуса Христа. Священик же тоді сказав, що це може
дати їй лише великий Господь Бог. Шукайте — і знайдете, стукай­
те — відчинять вам!
Відтоді як десь ізійшов з Києва Местивой, Житяна сама собі
творила проповіді — свої розмови з Богом. В її молитвах не було
високих священних слів, які понаписували всевидящі мудрі про­
роки, але були її слова від душі і від того світу, який наповнював її
з дитинства. Все в ньому було щире й чисте. Отак і жило в ній дві
віри, яким вона віддавала себе як святому, очисному вогню. І цю
щирість і чистоту своєї душі вона переливала у слова до Бога, який
був найбільший і наймогутніший і в якого вона нічого для себе не
просила, а просила лиш за людей і за свого сина — Степка. Змалечку його навчала своєї віри і своїх молитов. А коли під­
ріс, зробила так, як те радив їй священик Оскольдового храму,—
послала вчитися письма й мудрости до Болгарії. Там світився
великий вогонь християнської вчености, який принесли колись
слов’янству великі вчителі їхні — Кирило й Мефодій. Отак уже й
минуло п’ять літ. Час би й додому. Хоч і страшно Житяні думати
про повернення в Київ — непевні времена нині настали в Києві.
Зник священик, лютий Олег спалив Оскольдів храм, київські хрис­
тияни десь зачаїлись по закутках, бояться кари нового володаря.
Хто заступиться за сина, що принесе в Київ таку страшну для цьо­
го находника християнську мудрість?
Вітця свого Степко не знав. Житяна була ізгоєм із свого ули-
чанського роду. Коли оселилась у Києві, набрела на церкву — сло­
ва Местивоя приворожили її. Чула в них велику гірку правду й
утіху. Сина свого спрямувала до тої правди. Тепер чекала щоднини
його повернення з Болгарії.
Загубився Степко десь у дунайських землях, додому не поспі­
шав. Мабуть, розуму набирається. Дивись, ще купцем стане. Чого
б і ні? Він у неї до всього кмітливий і роботящий. Ще отроком був,
а й стріху сам клав на хату, і крокви міцнив, бо їм дісталась стара
пустка на київському Подолі, що стояла геть аж під бором. Люди
давно покинули її. Ніякої роботи не боявся її хлопець, то хіба така
людина може згинути?
Або ще навчиться син писати й читати священні пергамени. Як
те умів отець священик. Усе древо життя володаря випише — і про
кривду, і про ганьбу, і про славу — як воно є в житті. Шанованим
став би тоді її син в усьому Києві. Хай тоді її рід гризе свою душу,
що послухав волхва і вигнав з дому її лада і її саму з дитиною.
Але те все давно відійшло в минуле, стерлося роками. Якби
тільки Степко повертався швидше! Хурчало колесо прялки, без­
конечно смикалась із куделі на гребені тонка сирова нитка — має
надбати полотна на сорочку для себе і для сина.
Хтось стукнув клямкою на сінешні дверях. В хатину зайшла
Крушка. Мовчки вклонилась, витягла з-під поли сіряка буханець
хліба і заплакала:
— Житяно, сестро, допоможи… Ти, кажуть, знаєш чар-зілля…
Веселинка наша… як у полоні, в того Свенельда клятого! Як паву­
чище, її заплутав у свої сіті! Верни її додому, поможи їй…
Жилава рука Житяни завмерла на гребені. Знає вона біду
Веселинки! Та чи зуміє їй допомогти? Чи вистачить у неї. у Житяни,
стільки сил, щоб розірвати оті павучі тенета варяжина? Але відмов­
ляти людям у біді не можна. Так учила колись мати, коли водила
на дуг і показувала цілющі трави — там квіт, там лист, там корінь
взяти, а коли все разом — душі й тілу допомога…
505 — Сідай, сестро,— лагідно сказала Житяна.— Але такого я не
знаю, щоб вирвати дівчину… Це ж не болість тіла…
— А ти придумай щось, ти ж все умієш, я знаю.
— Ні, не все. Звідки це взяла?
— Як тобі сказати? Учора бачила сон. Ніби я йду і плачу за долю
Веселинки, а чийсь голос мені так твердо мовить: проси Житяну,
вона допоможе. Я не повірила. Але той голос повторив знову те
саме. Каже: іди до Житяни, вона допоможе. Тільки добре проси,
бо вона ще й сама не знає, що уміє те робити. Отаке прийшло у
сні! 1 я прокинулась. Цілий день думала про це. І ось до тебе при­
йшла: ти можеш допомогти!.. Ти можеш, Житяно!.. Можеш!
Житяні від тих палких слів стало так млосно, так жарко, ніби
хтось війнув на неї гарячим розпеченим вітром. Чий же це голос
чула Крушка?
— Сестро, скажи, чий голос був — чоловіка чи жінки?
Крушка на мить замислилась, розгублено глянула Житяні в об­
личчя, витерла кінчиком убруса пересохлі вуста.
— Не згадаю… Не знаю… Але голос був дуже лагідний і… до­
брий… Повір!
— Добре. Давай удвох сотворимо молитву до Всевишнього Бога
і до неба священного… Хай воно почує нашу мольбу…
Житяна стала на коліна, перехрестилася до східного кугка ха­
тини і почала швидко і палко шепотіти свою молитву. Крушка й
собі стала на коліна і простягла вгору руки… Невідомо, скільки
минуло часу. Незчулася Крушка, як втома зів’ялила тіло. Чомусь
було тихо-тихо.
Над дахом зникли завивання, стогін і регіт крилатих сил. Щось
втихомирене й добре опустилось над градом. А Житяна все моли­
лась, все хилила чоло до землі. Крушка хотіла сказати їй, що її мо­
ління втихомирили розбурханий вітер, що вона відігнала від Києва
відьмацьке плем’я, яке зліталось звідусюди на весняні шлюби. Але
побачила бліде, вкрите росою чоло Житяни, її потемнілі, як гли­
бокий колодязь, очі, змовклі вуста — і завмерла. Не буде заважати
добрій чарівниці творити людям захист і добро. І де вона бере ті
сили? І скільки в ній ще тих сил у серці є, щоб перемогти зграї не­
честивців, зловісних і підступних людських погубителів?
О Житяно, недарма тобі дане небом таке ім’я — хай воздається
тобі за добро добром… Мабуть, у сні явилась велика Істина, яку
людина про себе не знає і яка живе, може, в кожній людській
душі.
506 * * *
Олег щойно повірив у те, що переміг світ. Та бодай не бачив
того підлого світу! Світ несподівано розставив йому свої тенета.
Правдивіше, не світ, а Свенельд. Думав-гадав, що приборкав сво­
го варяжина, наситив його честолюбні надії. Може, так воно й
було відразу. Та раптом те багатство й шана від Олега розбудили
у Свенельда нові забаганки. Може, розбудили їх сини, що один за
одним з’являлись у нього від київських красунь.
1 вийшло, що Олег власними руками виплекав ще більшу воз-
посливість і захланність варязького витязя. Той повірив у своє по­
кликання — доля привела його в цю країну, щоб владарювати!
Спочатку гадав, що владарюватиме разом з Єфандою. Та Олег за­
сліпив йому очі багатими землями і юними подолянками, які да­
рували йому синів. Тепер сини росли і чекали від нього багатств і
влади. Таки міцно вкорінився варяжин у Країну Руси. Сподівався,
що тепер восхопить і кермо влади. Хіба він менш удачливий, аніж
Олег? Хто він, цей київський володар? Пройдисвіт, гультіпака, блу-
лодій, убивця, користолюбець, наповнений заздрістю, лжею, стра­
хом, злим умислом! Чим же Олег кращий від нього, Свенельда?
Певна річ, боги урманські й боги слов’янські недарма потішили
серце витязя — певний знак, що ця багата і щедра земля прийняла
його як свого. Тож має стати і законним володарем на ній. За ньо­
го його дружина і сини від синьооких слов’янок — Мстислав, Лют,
Святослав… Олег же не має собі спадкоємців — ні слов’янських, ні
урманських, ні свейських. Чужим лишився для цієї землі — при-
ходень, та й годі.
Тож недаремно провадив якісь розмови з тими зайшлими бол­
гарами — з царівною Оленкою та її людьми. Що хоче від них
Олег — переманити отроковицю-царівну? Для себе — надто вже
старий, геть сивим зробився, як лунь. Для молодого Рюриковича
Ігоря, у якого забрав насильно кермо влади у Києві й іменем якого
владарює? Але ж цього вигнав з Києва. Щось лукаве замислив цей
крутій.
А потім Свенельд довідався, що Олег відпустив болгар. Від по­
диву аж захлинувся власним диханням: безрозсудець! Що робить?
Хоче підсилити свого ворога — Маломира іскоростенського — со­
юзом із Болгарією!
Того ж дня Свенельд вихопився зі своєю дружиною навздогін
болгарським повозам. Потрібно було будь-що перейняти царів­
ну — вона не може добутись до Іскоростеня. Бо Маломир поверне
проти Києва свій меч і меч Болгарії. В Києві ж має сісти він,
Свенельд!
Олег дізнався про свавільний виступ Свенельда лише наступ-
507 ного дня. І сторопів: отаке самоправство! Він, володар київський,
не просив його бігти навздогін болгарській сольбі. Свенельд сам
своєю волею це зробив. Без Олега… Сам! Значить, він щось умис­
лив потаємне від Олега. І не для його, Олега, користи.
Ні, не думкою, а відчуттям Олег вгадував, що Свенельд жадає
зіпхнути його з Київських гір. Таємно, віроломно й настійно жа­
дає! Був же такий самий злодіюка-тать, як він сам. Свій свояка чує
здалека.
І ось тоді чорною гадюкою із душі Олега виповз тривожний
здогад: Свенельд — зрадник. І він, Олег, вигодував і вигрів його
на своїх грудях, у своїх обіймах, своїми щедротами. Гадав, що всім
тим купив навіки його вдячність. Забув за себе. Хіба у віролом-
ців буває вдячність до тих, хто возносить їх? Хіба пригадує коли-
небудь свого першого благодійника, новгородського посадника
Гостромисла? Аж тепер оце згадав. І — дивина! — не чує перед
ним ані вини, ані вдячности.
Отож і Свенельд нічого такого не відчуває. Тепер доводиться
мізкувати — у нього, Олега, ще не згас розум. Мусить придумати,
як вивернутись із тенет Свенельдових. Спокійно розмислимо…
Свенельд погнався за болгарською царівною. Навіщо вона
йому? Може, хоче взяти з нею шлюб (тьху, старий перевертень!).
Це ой як вознесло би урманського витязя, у котрого за плечима
постала б велика Болгарія, яка сперечається за першість із самим
Царгородом! Коли честолюбець хоче вивищитись, він може ви­
вищитись над кимось. А хто у Київській країні вищий від витязя
Свенельда? Ніхто, окрім нього, Олега. Тобто: Свенельд хоче виви­
щитись над Олегом.
Але цьому не бувати!
Де його, Олегові, люди? Де найспритніші, найвдатніші його вої,
ловці, мисливці, котрі вміють птаха на льоту перехопити, швидко­
ногого звіра перегнати, уперту, дику силищу спритністю зламати!
Олег кинувся до дверей своєї ложниці, схопив за кінець очкура
і почав несамовито смикати. По всьому княжому терему полину­
ли сполохані дзвінкі звуки калатала. За мить палати огласились
тупанням, зойканням, вигуками. До ложниці ввалився череватий
боярин, постельничий Дудко. Муж досить поважний, одним обе­
ремком не обіймеш в череслах.
— Де Свенельд? — грізно рикнув Олег до нього. Топ аж присів
од несподіванки. Кліпав короткими віями, ніби змахував переляк
з лиця.
— Мовлять, погнався за царівною.
— Хто мовить? — Олега вже трясло. Хтось про все це знає, а
він дізнається про все не від своїх челядинів і лакуз, що юрмлять­
ся біля нього в грнднши на безконечних учтах, а від чужака, від
508 дурнуватого варяжина Карда. Учора обпився медами, і Свенельд
його не взяв із собою. Від розпачу Карло плакав п’яними сльоза­
ми, проклинаючи свою долю, котра й цього разу забула за ньо­
го. Тим часом він знав, шо його содруги-варяги готували великі
гамани для великої мзди від деревського князя або ж від царя
болгарського. Свенельд бо хоче її захопити і тримати доти, доки
не дістане викуп. Тепер Карла не взяли, і він на похміллі лютував.
Жадоба помсти Свенельдові збурила йому душу, коли ненароком
він побачив Олега. Свою образу виповів київському володареві до
кінця.
А челядь двірська — анічичирк! Олегові ніхто про це не ска­
зав.
— Хто мовить, хто знав? — допитувався Олег у Дудка.
— Усі у дворі мовлять…— Його грубе, брезкле обличчя почало
восковіти й мокріти. Та що візьмеш із цього кабанюри? В його
мозку ворушиться лише страх бути вигнаним із княжих покоїв.
Чоловік служить за страх, то яка ж вірність від нього? Олег знав,
що на таких не можна ні в чому покладатись. Але інших не мав.
— Скликай радців. Та на одній нозі!
— А… к-кого? — Дудко аж заїкався від переляку. У Олега не
було вірних радців, та ще й таких, щоб не чварились між собою.
Кого ж кликати? Або таких, як Дудко, або пролазливих і лукавих,
які ще, чого доброго, допоможуть зіпхнути Олега, щоб і біля ново­
го владці бути першими… Ні, Олег має покладатись лиш на самого
себе. І сам усе вирішувати.
— Клич двірських людей. Спритних і сильних. Щоби могли
гнати, яко вітер.
— Ага…— охоче погодився постельничий. Олег бажає вла­
штувати погоню за Свенельдом. Але він хотів ще уточнити.— А
Щербила, сокольничого, також?
— І його, і таких, як він…
Довго на самоті київський володар обмізковував, як покарати
зрадливого Свенельда. Невідомо, якою стежиною бігла думка ви­
тязя, але він так само, певно, дійшов висновку: болгарська нарече­
на — то коштовний камінь на грудях владці, хто ним володітиме,
той і возвеличиться.
Тепер прийшла черга йому картати самого себе. Пощо не ви­
стояв перед упертістю дівчати-отрочати? Хотів через неї підбити
деревського князя і здобути спільника у поході на Царгород? Уже
надто складно все це мало виходити, а такі справи потрібно вирі­
шувати одним ударом. Хто ж винен, що випустив золоту пташечку
із своїх рук? Його, зсивілого в мудрощах і лукавствах державця,
обійшла щира простота не відомої нікому князівни.
Ця похибка може коштувати йому життя. Та знову впевненість
509 повернулась до нього: гадає, що спохопився вчасно. І цього разу
зуміє обскакати лукаву долю, наздожене іншу, щасливішу, везучу,
що винесе його на вершину визнання багатьох земель і народів.
Не спалось Олегові у його просторій ложниці. Час від часу
підходив до віконця, вдивлявся в світлу каламуть ночі, ніби хотів
угледіти стежки, якими летять його люди навздогін Свенельдові.
Ніби бачив освітлене зсередини обличчя сокольничого Щербила,
який крадеться, яко барс, крізь гущавину лісу, щоб зненацька за­
виснути на спині у Свенельда. Гидотний варяжин! Мав усе, що
жадав, і все те дістав даром, із рук Олега, а він, Олег, все те здо­
бував своїм невтомним мечем, своїми ратними трудами, і лукав­
ством, і великою кровію!.. Не вгледів, що викохав сам собі убивцю.
Але не вгледів ше й іншого — немає у нього вірного спадкоємця,
хто підпер би його во дні незгод і борінь. Ігор! І більше нікого.
Але він далеко. Вороги Олегові, мабуть, уже зробили з нього ще
одного ворога на його шию… Знову — помилка! На відстані той
Рюрикович був небезпечніший, аніж тут, перед очима щоденно.
Чому немає вістей із Новгорода? Що робить Єфанда? Кого пере­
минає своїми кам’яними щелепами? Що намислює супроти ньо­
го? Авжеж, тільки супроти нього, бо забрав у свої міцні руки владу
і вигнав їх з Києва…
Нове прозріння його настрашило ще більше. Можливо, у
Новгороді вже визріла змова проти нього, можливо, trop набрав
уже велику дружину варягів — і пішців, і кінних… А він тут сидить,
виніжується з боляричною Гординою. Треба негайно слати гінців
до свеїв, до данів, до ободритів — треба набрати велику дружину
супроти цих старих, розжирілих варяжинів. Це добре, що він сьо­
годні набрів на Карла. Його він і пошле, хай ще когось візьме.
Де він, той Карло?
Рано-вранці варяжин стояв перед його очима. Сонно кліпав
заспаними очицями на свічки, що потріскували у срібних підсвіч­
никах, на шкури єленів та ведмедів, що висіли на стінах, на блиск
коштовного каміння на піхвах мечів, що вряд висіли на чільному
місці.
Київський володар, певно, й спати не лягав. Був у тій же со­
рочці багряного шовку, що й звечора, у тих же червоних хзових
чоботях. Добрі чоботи — просторі, м’які, ступають скрадливо й
м’яко, яко рись. Але пощо так рано Карло потрібен володареві?
Олег теж розглядав його заспане, зім’яте лице і враз лагідно,
навіть весело спитав:
— Хочеш мати багато земель і багато хутра? І золота, і срібла
також? — Бувалий воїн здивовано розвів руками — хто ж не хоче
цього? Коб не хотів, хіба б оце тинявся по світах!
— А дорогу до Новгорода знаєш? — Знаю, мій фюрште1…
— Л до свеїв добутись зміг би?
— Чому ні? Хіба можна не здобутись додому!
— Тоді ось тримай.— Олег простяг йому шкіряний мішечок
і роздутими боками, по саму зав’язку він був набитий злотом-
еріблом… Карло не вірив, але бачив це.— Тримай же. Це на до­
рогу. Збери собі якусь дружину, візьми добрих крігаре-. 1 йди у
шморські землі. Набери велику ватагу крігаре. А йтимеш назад —
іайди в Новгород і візьми Ігоря, сина Рюрикового. Приведи його
н Київ. Тільки щоб ніхто нічого! Нічичирк! Будеш мені першим
воєводою, будеш перший вен1 для фюрште…
— А Свенельд? — Карло не вірив своїм вухам. Його руді воло­
хаті брови полізли на лоба.
— Кажу тобі я, що ти будеш мені тверджею тут. Будеш бра-
іом — брур4! Ну, коли не згоден — скажи.
— Згоден!.. Буду… Я не якийсь там зрадливець. Я з великого
роду ярла Еріксона. Честь свою не зраджу. Ось! — Карло вихопив
з-за халяви чоботиська тонколезого ножа, блиснув ним перед очи­
ма Олега і торкнув своєї руки вище зап’ястя,— Бери мою кров!
Присягаю тобі на крові…
— Я… вірю тобі, Карле. Тому й довірив тобі велику таємни­
цю,— Бачив, що цей бідний варяжин з високого роду служитиме
йому вірно супроти Свенельда і супроти всіх!
— Чи маєш тут вірних содругів?
— О, багато. Стемид, Велемуд…
— Багато не треба. Візьми трьох. І нікому ні слова — втямив? —
Олег приклав пальці до рота.
— О, мій слект, мій рід тобі допоможе. Буде в тебе багато крі-
гаре!..
Отже, Олегові потрібно дочекатись підмоги. Він уже не бачив,
як варяжин задкував, чемно кланявся, прикладаючи широкі долоні
до грудей. Знав, що за вірну службу тепер матиме все.
Думки витали над Новгородом. Скоро впадуть сніги, встано­
виться санний шлях. Що роблять нині там Єфанда і Єгорця? А
куди… куди подіти Єфанду? Ігоря він триматиме в Києві перед
своїми очима. Ігор буде слухняний — чекатиме влади з його рук!
Чекатиме, коли Олег випустить ту владу. А випустить, коли захоче.
Сам Ігор йому не страшний. Удвох з Єфандою небезпечний. І в
Новгороді її лишати — також небезпечно. Якісь родаки з’являться,
підмовлятимуть її взяти свою правду — і відібрати владу в Олега…
‘Фюрште — правитель (швед.).
2 Крігаре — воїн (швед.).
3 Вен — друг (швед.).
4 Брур — брат (швед.).
511 Думай, Вольже, думай. Маєш нині вирішити і долю Єфанди —
завтра уже буде пізно. Завтра вона може з’явитись у Києві з дру­
жинами варягів, щоб захищати свого Змія Горинича!
Олегові передуми були тяжкі. Один вихід бачив — допомог­
ти Єфанді переселитись у царство Пека. Але Карло, із роду ярлп
Еріксона, не буде піднімати руки проти урманської королів­
ни. Новгородські бояри також цього не зроблять — берегтимуть
Єфанду, щоб тримати на прив’язі у страху самого Олега.
Та й тих бояр новгородських він уже не знав — там постало
нове їхнє коліно. Нові птахи співають і нових пісень. Звідки може
бути йому допомога? Ізборськ, Ладога, Білоозеро, Смоленськ…
Київ… Степ печенізький. .
Таки ж — печеніжини! Він у дружбі з ханом Рогдаєм, котрий
утік від хозар і від угрів. І хан Сухан так само ладен йому прислу­
житись, як і раніше. Певно ж, мають вони влучних стрільців, що
з одної стріли влучають у голову людини. Рогдай і Сухан! До них
послати довіреного гінця. О Єфандо, не сховаєшся за високими
стінами новгородського терема.
Пізній осінній брезг м’яко стелився над Київськими горами.
Олег вийшов на ґанок. Росяний туман зчорнив безлисті старі липи
і клени, що обступили терем. Лиш дуби стояли в кожухах зжовкло­
го листя, високо сягнувши гіллям неба — врівень з мислю. Синіми
повісмами туман крутився над подільськими вуличками, котрі со­
нно ворушилися під крутим прямовиссям Княжої Гори. Ні, не
збагнути йому, Олегові, цього світу — гіощо він з’явився в ньому?
Мабуть, не для того, щоб зрозуміти, а для того, щоб завоювати.
Стояв на ґанку заспокоєний і величний. І ніхто б не здогадався,
дивлячись на нього, що за його просвітленим лицем і хвилястим
сивим волоссям, яке спадало до пліч, що за його крутими плечима
і впевненістю стояли кладовища людських доль…
* * *
Єфанда не вміла говорити. За все життя сказала, либонь, два
десятки слів. Але вона вміла розмірковувати і чинити чітко за сво­
їм розмислом. Поки що її вчинки не принесли їй добра. З Києва
приїхала до Новгорода ні з чим. А тут вирішила надолужити втра­
чене. Докупи збирала свій досвід, щоб із минущих днів зіткати
своє майбутнє.
Прозріння набувається у втратах, а розум зростає в безумстві.
Єфанда збагнула, що своїм викликом Олегові викрила свої по­
таємні жадання перед Києвом. Тепер Київ знав, що вона, чу­
жинка, хоче панувати над ним, забрати його предковічних богів-
покровителів і зруйнувати його силу, душу й віру. Київ цього не
512 іахотів і через те дав підтримку Олегові. Олег зумів прикинутися,
що він свій, що буде все робити, як захочуть київські владці — бо-
нри, і він переміг.
У тиші, як у глибокій криниці, жила тепер Єфанда у Новгороді.
Але з тієї глибини краще бачити зірки і вдень. Вони їй вказували
дорогу, якою мала тепер іти. А йти могла тепер лише разом з си­
ном — Ігорем.
Єфанда знала одну силу на світі — владу. А ця влада була у
владців — королів та царів. Тож Ігореві потрібно було, аби стати
володарем, обіпертись на королівську владу. Краще було б, зви­
чайно, обіпертись на ромейського царя. Але він далеко. Та й чи
захоче допомагати незнатному, невідомому князьку, що жадає десь
здобути владу, який не має навіть хоч якогось свого гнізда!
Через те Єфанда почала пригадувати свейських, урманських,
данських королів. Котрі з них могли б дати її синові наречену? А
разом і добру рать. Без неї Ігор не вирве влади у свого доброго ви­
хователя — дядька Олега.
Єфанда неодмінно хотіла повернутись у Київ переможницею і
зробити з Олегом так, як те він зробив із нею. Це жадання її було
таке велике, що воно наповнило її безлике, безшелесне життя жа­
гою дій.
Але не так легко було звершити надумане. Кого послати за
море, кому довіритись у Новгороді, якого вона боялась від часу
смерти Рюрика…
Вирішила чекати. І дочекалась свейських купчин. Вони стали
табором своїми лодіями на березі Волхова. І Єфанда покликала їх
до себе на вечерю.
Ігор переходжував час женихання. Зростав під пильною ува­
гою няньок, дядьків, конюхів, соцьких, мечників, бояр і дітей бо­
ярських, які завжди дивилися на нього як на майбутнього свого
гнобителя або як на суперника. Одні визнавали його нащадком
померлого князя, котрого закликало віче у Новгород, інші вбачали
у ньому свого ворога, ще інші прагнули його іменем розквита­
тись зі своїми недоброзичливцями. Усі боялися, усі ненавиділи.
Рано спостеріг хлопець лукавство свого оточення. А коли збагнув,
що в нього украв державну владу навіть найліпший, найближчий
йому муж — Олег, збагнув, що йому не судилося владарювати.
Домагання влади принесе йому смерть. Боявся Олега і в Новгороді
будучи. Не йняв віри нікому — ні челяді, ні боярам. Таївся зі своїм
прозрінням і від матері.
Віддавав себе лиш одній пристрасті — полюванню. Там він міг
іти на лютого звіра відкрито, мірятися силою чесно, брести через
болота спокійно, спритно кермувати човном на бистрині повно­
водних річок. Залежав сам від себе.
іЗ Зам 345
513 На лови Ігор брав лише свого мовчазного челядина Ловеля, що
душею приліпився до нього ще в Києві. Ловель був спритним стріль­
цем, мав велику силу в плечах і велику світлу бороду, а найпаче мав
добрий мисливський нюх. Довкіл Новгорода, як і довкіл Києва ко­
лись, швидко умів винюхувати стежки вепрів та єленів, знайти, де
ліпше підсидіти ведмедя, як обійти вовче лігво. Коли Олег вигнав
Ігоря з матір’ю з Києва, тільки Ловель і лишився при ньому, був
по-хлоп’ячому вірним содругом йому. Легко було ходити з ним по
мовчазних лісових стежках. І безпечно — зграя мисливських псів,
яку водив за собою Ловель, оберігала їх від несподіванок.
Одного дня Ловель з Ігорем дійшли аж до Ізборського городка.
А там зустріли ватагу місцевих ловців. Мужі зібралися йти вгору
по річці Шексні. Мовили знаючі, що в тих лісах великі стійбища
ситих єлениць товчуться. Веселились, сміялись, метушились ізбор-
ські мужі. Ігор довго спостерігав їх, дивувався, з якою легкістю
вони стягують човни до води, з якою безхмарністю вони роблять
найтяжчу справу. Яке привабно-спокійне життя дароване людям
простим.
Вони весело припрошували з собою і прибульців. Ловель мов­
чав, давав Ігореві вирішити цю справу. Ігор довго дивувався про­
стоті і звабності цих людей, які так легко й щиро сміялися з себе,
кгшнили один з одного. Було з ними легко дихати одним повітрям,
бо ці люди не знали неволі душі.
Йому так захотілось хоч день прожити їхнім життям. Сіли з
Ловелем в останню довбанку і погребли слідом за іншими.
Тільки через тиждень Ігор повернувся до Новгорода. Матінка
стрічала його настороженим радісним поглядом. В її широко по­
ставлених очах мінилися темні й світлі тіні. Раніше Ігор ніколи
не бачив таких очей у матері. Він знав, що ті очі були завжди за­
глиблені в себе, якісь потойбічні, вони не знали ні сміху, ні сліз.
Тепер від них ішло якесь сяяння, лице здавалось зрожевілим, круті
щелепи гостріше випинались з-під шкіри. Чимось нагадувала тої
миті стара Єфанда свого щелепастого Змія, якого ото колись по­
ставили на київській Горі.
Ігор стовпував перед нею, очікував слів. Вона ж не поспішала.
Якимось новим прискіпливим поглядом ковзала по обличчю, по
статурі свого сина. Він знітився, втягнув голову в плечі, сховав
руки за спиною, ніби ховав якусь свою провину.
Раптом Єфанда заусміхалась. Все обличчя її заграло дрібни­
ми сухими зморшками. Її син був цієї миті дуже схожим на того
Рюрика, який колись став її мужем. Такий же кремезний у плечах,
присадкуватий, з великими долонями. А ще отой розкуйовджений
рудий чуб!.. Оті острішкуваті руді вусики!.. Ну чисто тобі молодий
Рюрик. Вона сьогодні принесла своєму синові радість. Хай знає, що
мати не забуває, якого він роду. Її віра в будучину сина винагоро­
джена. Доля, яку послав їй її бог Один, милостива до них!.. Від
свеїв повернулися її купці й принесли добру вість: свейський ко­
роль згоден дати Ігореві свою племінницю в жони! А це означає— і
свою прихильність, і ратну поміч.
Ігор хитнувся од несподіванки: протягом усіх цих років він ті­
кав од влади, а влада ця женеться за ним!.. Єфанда здивовано ди­
вилась на сина — чого не радіє? Ніби не її кров, не кров Рюрика
тече в його жилах. Не радіє, не рветься до влади. Вона бачить у
нього тільки страх перед Олегом — і байдужість до величі… Надто
проста, безкрила душа Ігорева… Думкою не поривається у висо­
чінь, шукає щастя в земних забавах. Ні, не володар він по натурі,
хоч має владарювати по роду.
Єфанда так стиснула щелепи, що аж скреготнули її зуби.
— Ніби не радієш? — задихнулась від образи, і через те її голос
був захриплий і тихий.
— Пощо радіти?
— Час тобі відібрати владу у того крука. Олег твоїм княжим іме­
нем забрав Київ до твого повноліття. Але вже давно настало твоє
змужніння, а він і не думає віддати тобі Києва.
— Не хочу влади. Маю всі блага земні…
— А влада?.. Влада — це вище від усіх благ! Це… це владарю­
вання над людьми! Це володіння ними! — їй аж в очах стемніло від
образи. Її син, її кревний син не хоче влади, яка мусить за законом
йому й належати. Бо його вітець здобув княжу владу мечем! —
Король свейський тобі жону дає…— додала з надією,— І поміч…
Нічого не відповів. Похнюплено пішов до своєї горниці. За ним
тінню майнув Ловель.
Єфанда хвилювалась. Лихоманково роздумувала: королівського
роду жона увіллє нову снагу в тіло її сина. Хоч і не дочка це, а
сестринниця, таки ж королівський рід. Її син не буде чутися в цій
землі ізгоєм. У Новгороді він був сином лютого вовчиська Рюрика,
чужака, у Києві був приходнем, також чужаком. Король свейський
тепер буде їхнім родичем. Швидше, швидше слати сватів до нього,
доки Велетське 1море грає теплою хвилею. До осені треба привезти
наречену — і весілля, весілля!..
Тільки цими прагненнями тепер жила Єфанда і весь її невелич­
кий терем.
Ігор не виходив зі своєї горниці, ніби сам себе замкнув у кліть.
Прислухався до своїх спогадів і жадань, що вирували в душі. Він
‘ Велетське — від назви племен велети (венети), як неправильно на­
зивали їх давні хроністи.
515 був уже в зрілих літах, міг зважити декотрі цінності життя. На його
очах відбулося надто багато кривавиць, щоб збагнути: де влада —
там неодмінно і зло. Але виходило, що його доля визначена —
влада і зло біжать поперед нього; руками матері вкладала йому в
руки меч.
— Ловель, ти віриш у Долю? — спитав свого вірного челядина.
— А хто ж не вірить, господине? — одказав той.
— А можна втекти від неї?
— Можна, коли дуже хочеться…
— А ту дівчину пам’ятаєш, що нас перевозила через болото?
— Чому ж, пам’ятаю…
— У неї тихі очі, як у Долі. Може, то моя Доля?
— Може, господине…— Навіщо його господареві гарні дівчата-
простолюдинки, коли у нього вже є королівна? — думав Ловель
і не здогадувався, що його володар тої миті чув лише свій біль. І
бачив ту усміхнену й затишну дівчину, яка вутлим човником пере­
возила їх через велике болото. Це коли вони вже повертались по
Шексні.
— А де вона живе, чи сказала? — чомусь Ігор почав навратливо
думати про ту дівчину-перевізницю.
— Казала, ніби десь за річкою…— Ловелю не хотілося говорити
з Ігорем про ту дівчину. Він сам думав про неї від того дня — ду­
мав тихо і потаємно. Було чомусь боляче від спогадання, що його
князь, ніби такий собі вайлак простий, а на човнику, коли вони
перепливали через те болітце, підсів до дівчини й почав загляда­
ти їй за пазуху, де подзенькувало бурштинове намисто, срібними
дзвіночками перенизане. Ще й рукою туди поліз…
І як же зрадів Ловель, коли перевізниця раптом поклала своє
весло і вліпила зухвальцю дзвінкого ляпаса…
— А не заглядай куди не слід! — Якби знала вона, що це був
князь. Ігор не розсердився. Здивувався, а потім схопив її в обі­
йми.
— Як звуть тебе? — А човник хитнувся — і всі вони попадали
в воду.
— Як звуть, так і кличуть. Геть від мене!
Потім вибрались на берег, витягли човна, викручували одяг.
Коли трохи обсушилися, сердита дівчина стала лагіднішою.
Показала стежину, якою вони могли вибратись на дорогу.
— То яке ім’я маєш? — перепитав уже на прощання Ловель.
Вона подивилась на нього, усміхнулась очима:
— Прекраса…
Хтось напророчив дівчині красу з колиски. Але чи напророчив
долю? Не сподівався, що Ігор згадає ту зустріч. І навіщо йому та
дівчина тепер, коли має наречену королівну? Либонь, уже десь
516 ібирається, зі своїм віном скоро прибуде для весілля.
— А ти знайдеш туди дорогу? — не вгаває Тгор, жовтаво-
горіховими очима, як у рисі, пильно дивиться на свого вірного
служку.
— Ти про що?
— А про ту дівчину-перевізницю… Як її ім’я — не знаєш?
Здається, вона тобі тоді сказала.
— Прекраса…— мовив сухо Ловель.
— О, яке чудове ім’я!.. Пре-кра-са!.. То знайдеш?
— Коли треба — знайду.
— Тоді йди і знайди її. Зараз! — Ігор, може, вперше в житті
прийняв таке важливе рішення.
Таки був у нього твердий характер.
* * *
Гарячі осінні зливи обмивали пам’ять, і вона ставала чіткішою,
прозорішою, як те небо в суху сонячну пору. Оленчине тіло вто­
милось від довгої дороги, а ще більше втомились мислі, які вже не
вміщались у голові і заплутували всі її наміри.
Нещодавно вона була полонянкою київського Олега, а потім
його шанованою гостею. Як тільки вона виїхала з Києва, за Ірпенем
її наздогнала якась дружина варягів, і її повози узяли в мечі. Ватаг
шепотів їй лестиві слова: він, урманський витязь Свенельд, бере її
під свій захист. А коли захоче — візьме її в жони і здобуде для неї і
для себе королівську корону. Царівна болгарська стане королевою
в Києві — в найбільшому граді країни русів-полян.
Оленка від подиву лише мовчки розглядала свого нового во­
лодаря. Цей старий, сивий лицар хоче брати її в жони? І чому так
старається заради того, щоб вона стала королевою? Огледілась до
свого священика, котрий зійшов із повоза і підійшов до вершника,
що розмовляв з дівчиною Отець Гавриїл хоч і молодий, але, зда­
валось, знав таємниці усіх велеможців. Яка ж таїна ховається в діях
і словах цього мужнього і вже старого лицаря?
Отець Гавриїл від тих його слів аж присів, ніби йому за спину
линули з бочки крижану воду. Певно, і йому невтямки Свенельдова
хитрість. І тоді Оленка здивовано спитала його:
— Хіба добрий лицар Свенельд хоче стати супроти свого воло­
даря, хоче в нього забрати владу і стати королем? Але ж це зра­
да! — Вона дивується по-справжньому: скрізь, де не ступає нога
велеможців, скрізь вив’юнюється чорною гадюкою зрада… зрада!..
— Володар Олег — підступний убивця, добра царівно. Він сів
на київський стіл неправдою — убив законного князя.
— То навіщо ж іще один підступ?
517 — Хіба не хочеш стати королевою? — Свенельдові не збагну­
ти простоти і щирости її слів, бо великий тать ніколи не розумів
мудрости.
— Але ж це від Бога гріх — силою забирати владу!
— На цій землі, царівно, всі люди грішні.
— Але я не царівна. Навіщо так мене величаєш? — дівчинка з
цікавістю все ще розглядала Свенельда.
— Не царівна? Усі кажуть — царівна ж!..
— Таки ж не царівна! — сміється вже Оленка від того, що об­
личчя витязя Свенельда раптом зробилося таким переляканим, що
леле!
Його очі враз погасли, повіддя в руках затремтіло. Таке розча­
рування. А йому треба царівна. Щоб стати у Києві королем.
— Але ж усі так кажуть…— ще не вірив Свенельд.
— Скажи йому, отче. Ну скажи.— Оленка мало не плакала від
сміху.
— Вона мовить правду. Вона лиш онука Симеонова.
— Однаково бути їй королевою! — зрадів Свенельд.— Ось тут
мої намети — можемо переночувати. А завтра вранці на Київ…
Лиш тепер усі збагнули, що над землею опустилась холодна
осіння ніч. Дощові хмари розбігалися, де-не-де поміж ними зблис­
кували зірки. Бралося на вітер… В їхньому наметі було тепло —
горіло вогнище. Сон був солодкий і міцний — молодий сон пере­
втомлених людей.
А вранці — леле! — Свенельдів табір був оточений якоюсь рат­
тю. Отець Гавриїл дізнався, що їх оточив київський воєвода чи
сокольничий Щербило. Олег велів повернути Оленку і її людей
до Києва. Свенельд битися не зміг — надто зненацька опинились
вони оточеними. Почав жорстоко торгуватись — скільки Олег дасть
йому срібла, скільки дасть паволок, коли він відпустить царівну. Її
не питали ні про що. Вона ж була знов у полоні…
Лежала у наметі і чомусь згадала свій дім. Ніби бачила його
перед собою, чула голоси двірської челяді, чула материн плач.
Служниця-повариха, товста і добра, теж витирала кулаками свої
бляклі щоки, квилила-примовляла, яко чаїця, жалібні слова:
«Забирають нашу квіточку, нашу дитиночку в далеку даль… Ой
куди ж це її віддають? Ой кому ж її віддають? Пошли ж їй, Боже
Ісусе Христе, добру долю… Та пошли вже спокій і щастя її матері,
та заспокой її серце зболене!.. Та поможи нашій сиротиночці…»
Це вона, Оленка, сиротина. Бо вітець її — князь Михаїл —
десь давно вже сидить у монастирі, пішов у ченці, покинув жону
Томилу з дітьми… Так звелів зробити клятий Сурсубул. Тепер вона
знає, що він, боярин Сурсубул, боявся її отця, боявся, що йому
перейде престол царя Симеона — за законом і звичаєм держави.
518 Симеон був постійно на війнах, а Сурсубул сидів у Преславі і ке­
рував державою. Його всі боялись. Боялась його і мати — обіцяв і
її заслати в монастир.
Це він і наказав Томилі віддати доньку деревлянським послам.
Обіцяв, що Оленка стане княгинею, а Томила дістане вдячність від
нього і прощення…
Тепер Оленка все думала про те, в чому ж вина її матері і яке
прощення дасть їй всевладний і лукавий боярин…
їй було шкода матері. І через те хотілось уже швидше стати жо­
ною князя того, щоб втішити її, а може, й забрати до себе…
Через те вона радо покинула свій дім, і свій добрий старий град
Плесков, і свою схолу, і сад… Але дуже довгою видалась їй доро­
га до свого жениха. І ось знову кажуть — уже треба їхати. Куди?
Кажуть — до Києва…
До неї підходить молодий воєвода. Це той Щербило! Гарний
нін, вдатний собою! Дивувалась йому. Вона всьому на світі щиро
дивувалась, бо все було для неї відкриттям чи прозрінням — над­
то юна була, надто високо сиділа в своєму сімейному гнізді, яке
оберігали пильні очі Сурсубула…
— Воєвода, що скажеш? — сміється до нього.— Ти справді
Щербило? Дивне слово!
— А так,— відповів їй весело. І засміявся: боявся, бач, розкрити
очі — усі мовили царівна, царівна, а воно дівчисько! Біляве, синьо­
оке… Либонь, трохи молодша від його Веселинки.
— А чого мене взяв у мечі?
— Не тебе, а Свенельда. їзрадця він.
— Але ж він… казав, що хоче взяти мене в жони… І обіцяв, що
я буду королевою, а він королем.
Щербило аж за боки взявся від сміху.
— Отаке брехав?
— Хто ж він насправжки?
— Заброда… Варяжин, Змій Горинич.
— Київський князь це знає?
— Не відаю. Розкажеш — знатиме. Бережися!
Оленка відчувала щирість у словах Щербила. А кого їй треба
берегтися? Питати вже не стала. Думала, чого б це всі ганялися за
нею, коли вона не царівна… Коли вітець її ув’язнений в підземелля
монастиря, коли мати конає від сліз… Мабуть, тому, що вважають
її таки царівною… Через діда, великого Симеона, їй ця шана… О,
так, вона тепер це знає… Через діда…
— Воєводо, скажи, а який князь деревлянський? Що він
хоще?
— О, то великий тать, царівно, хоче під себе Київ підгорнути.
Кін супроти Ольга йде.
519 — А ти за Ольга?
— Я? А так — він мене взяв до себе в двір. І ось я вже воєво­
да.
— Але чому Маломира називаєш татем? Він же править у своїй
землі.
— Усі на Горі так кажуть. І я так кажу… Хоча… кияни-подоляни
за Малка стоять. Але тобі краще бути в Києві. Будеш вільна, яко
орлиця!
— Я наречена Маломира. Мушу їхати до нього…
— Го, наречена! Он він собі вже другу жону привів — від ули­
чів, мовлять.
— Як так? — аж підскочила Оленка.— Це ж гріх — мати кількох
жон.
— У вас гріх, ваш Бог Ісус Христос дозволяє мати мужу одну
жону, а нашим князям не гріх. Бо наші боги щедріші. Скільки
хочеш, стільки й май. Аби зумів прогодувати!..
— Я… тоді я буду вже третьою жоною Маломира?
— Атож. Третьою або ще якою… Хіба знаю?
— Отче, чуєш? Чуєш, що каже воєвода? — звернулась вона до
священика. Жах розширив їй очі — так от куди жбурнув її підступ­
ний Сурсубул! От чого ридала мати і вся челядь…
— Я не поїду до Малка! — крикнула вона.— Додому! Я хочу
додому!..
— Заспокойся, Оленко… У нас з тобою немає дому. Поїдемо у
Київ, дитинко… На все Божа воля… Перебудемо до морозів. А сан­
на дорога встановиться — тоді й поїдемо…— Священик не знав, і
чим заспокоїти дівчину. Бо не знав і сам, що робити їм усім від­
нині…
— Воєводо, вези нас до Києва…— сказала Оленка.— У нас… у
нас справді немає дому…
Його душа ворухнулась жалістю. Бідне дівча, отаке почути від
Свенельда… а потім — за Маломира… От тобі і царівна — усі тяг­
нуть до своїх ліжок, аби її іменем себе звеличити. Кому потрібна
доля її?.. А доля його Веселинки? О, кляті находники, як він їх усіх
ненавидить!
Оленка мовчала всю дорогу. Он який цей добрий Олег…
Лукавець, убивця… І цей Маломир — уже дві жони має!..
Що ж робити їй, пташині, яку викинули з рідного гнізда?
— Що нам робити, отче? — тихо спитала священика, який вже
попрямував, було, до свого повоза,— Що робити?
— Молитися, доню. Молитися…
520 * * *
Свенельдові не було нині вороття до Києва. І не було тепер
йому місця ні в київській, ні в деревській землі. Куди податися?
Тільки в Новгород. Там Єфанда з Ігорем, там бродять варязькі
дружини — завжди можна знайти їхню підтримку. Бо Свенельд не
хоче забути свого програшу — у Київ має неодмінно повернутись
у великій силі й відібрати кермо державне в Олега. У Свенельда
ростуть сини тут — їм і передасть владу над усією країною. Єфанда
з Ігорем будуть його спільниками — куди ж їм подітися? Він поб’є
Олега його ж зброєю: іменем Ігоря, як те зробив колись Олег!
Скочив хвацько на коня, гукнув на повні груди до воїв:
— Боржій на коней, витязі мої! На нас чекає удача в Новгороді!
Чи забули, що там Ігор з королівною-матір’ю? Либонь, чекає на­
шої помочі. Не будемо гаятись! Бо скоро Олег-вовчисько пошле
своїх псів по наших слідах!..
Його воям не треба було багато слів. Витязі удачі знали, що
найліпше від небезпеки їх рятують швидкі коні. Але коні за до­
вгий перехід з Києва в деревську землю добре притомилися. Тому
Свенельд, окинувши поглядом місцевість, тицьнув убік пугою:
— Ондечки якесь оселище. Там і поміняємо своїх коней.— Під
копитами верхівців чвакала розгрузла чорна земля. Немовби хотіла
проковтнути у свої надра цих зайд. Але верхівці періщили коней
межи очі, підколювали ребра острогами стремен — і гнали, гнали
коней. Ті здивовано мотали гривами, крутили люто очиськами —
чому їх вершники такі немилосердні? Де вже було їм знати, що
найбільший погонич для татя — страх…
По перших зимових днях дружина Свенельдова ступила на
мостини великого града на Ільмені.
Широке сіре небо розкинуло над містом свої прозорі шати.
З усіх домів тяглися вгору сірі струмочки димів. В повітрі пахло
живицею й морозом. Чорнів, утаємничено притихнувши, батечко
Волхов. Не хотів піддаватися морозам, які ночами вже кували для
нього крижані кайдани.
Біля мосту, що ніби двома ручищами уп’явся у два береги
ріки, на торжищі юрмилось велелюддя. Тут при березі стояли
змієвошиї варязькі лодії, сани, вози. Зимові торги — найбагат-
ші у Новгороді. По легких снігових дорогах і путівцях звозили
свій товар народи і племена від північної карели, воді й іжори,
югри до південніших кривичів, мещери, мері, муроми. Звідусюди
збирався тут люд торговий. Та й не лише торговий, а й сівачі та
рукомесники-простолюдини. Чи себе показати, чи свою долю від­
шукати. Недарма ж мовили, що й для сироти боги притримують
521 долю. Отож на велелюдді легше і знайти її. Тільки не гайтесь, ловці
шастя й удачі, чимскоріше прибувайте на новгородське торгови­
ще!..
Свенельдова дружина, проте, обминула торгову площу, пода­
лась до дідинця, де височіли старі тереми. Для них удача й щастя
ховались десь тут, в цих багатих повалушах і палатах.
Коні, чуючи кінець путі, прискорили крок, вище підняли го­
лови. Поспішають комонники, нуртує їхня бентега — їх тут має
чекати удача. Метеляється окрил із куниць за спиною Свенельда,
підстрибує заплетена туго сива косиця. Ось і терем Єфанди.
Зістрибує дружина з коней, квапливо біжить до воріт. На грю­
кіт била по воротях, проте, ніхто не обізвався. Ніби вимерли всі оті
челядини ледачі! Знову грюкає. Відчиняйте ворота швидше, витязь
Свенельд прийшов, вдатний ловець чужого шастя, приніс Єфанді
тривогу далеких доріг й оманливу надію на велич. Го, прокидайте­
ся двірські челядини, накривайте столи дубові, гостей стрічайте…
Кричало усе Свенельдове єство од нетерплячки.
Нарешті через хвіртку вийшла стара згорблена служниця. З-під
сивих повісм волосся дивились на прибульців зіркі колючі очі.
Обіперлась об ворітницю, нарешті обізвалась скрипучим голо­
сом:
— Пощо лемент здійняв? Немає вже Єфанди. Туди пересели­
лась. У Вирай! — тицьнула скрученим пальцем у небо.
— Як? Коли? — злякався Свенельд.
— Нині вночі. Ножем хтось… Тяжку смерть прийняла.
Свенельд оглянув мовчазний зчорнілий терем. Якась минучість
і непевність майнула від його перехняблених, осілих стін. Із ма­
леньких чорних віконець вив’юнювались порослі мохом страх і
підозра. Занедбаний двір, всюдисуща порожнеча. Де ж люди — че­
лядь, вої?
— А Ігор де? — спитав у стариці. Чомусь здалося, що голос його
гримів у порожній тиші двору надто гучно.
— Покинув матір ще влітку. Перебрався десь під Ізборськ-
городок. Жону собі якусь узяв.
— Звідки жона?
— Не знаю. Мовили, на ім’я вона Прекраса.
— А ти ж хто тут будеш, стара?
— Я тут одвіку. Живу в оборі, з коровами. А колись слугувала у
боярина Гостромисла. А потім у Рюрика. І ще й Єфанді дісталась.
Іншої челяді тут немає— від переляку розбіглась. Сама я ходжу
біля покійниці. Комусь же треба спорядити її у Вирай…
— Веди… до неї…— Свенельдова душа зіскулилась і почорніла.
Ні про що не міг думати. Надії, надії, як швидко обламуються ваші
крила…