Єфанда лежала в своєму високому її розлогому ложі. З голови
до ніг накрита білим рядном. Довге сиве волосся розметалось на
подушці. Очі, жахно розчахнуті, каламутно дивилися в стелю. Уста
трохи відкриті, немовби посилали прокляття цьому світові, який
відганяв її від себе. Може, цей світ не любив її за возносливість, за
жадання вивищуватись над іншими, щоб вершити чужими долями.
І ось чиясь рука вгомонила її відчаєне борсання.
Поруч лежав тонколезий кривий меч. Свенельд тільки зиркнув
на нього — степовик! Хто приніс його сюди із кочових степів?
Стариця перелякалась:
— Це я витягла його з-поміж ребер. Стримів же…
— Се печенізький меч… А хтось приїздив до неї з Києва?
— Не відаю, голубе. Тут багато люду товклося. То варяги, то
купчини, то свейські свати.
— Які ще свати?
— А Єфанда ж заручила сина зі свейською королівною. Та
Єгорця не захотів королівни, взяв собі простолюдинку… Ойо, що
було тутка! — Стариця втомлено присіла на лаву. Важко їй довго
стояти перед сим знатним мужем. Он які хутра в нього — поли по
землі пилюку метуть… Видати відразу — можновладець. Либонь,
і цей не так просто забіг на гостину. Із якоюсь хитрістю прибув
до цієї потаємної гадюки. Та ба, запізнився! Хтось перетяв йому
дорогу…
Свенельд розглядав у руках печенізький меч. Великим пальцем
водив по тонкому і гострому лезу. Криця озивалась тонким висо­
ким шепотом. Якщо це трапилось уночі, потайний гість не встиг
утекти сьогодні. Можливо, десь тут поряд відсипається. Або на
торгу серед люду різноязикого і різноокого. Піди розбери, де він.
Хіба що, може, хто бачив…
— А тут, у теремі, не бачила якого гостя жовтолицього? Купчину
чи воя степового?
Стариця хитала головою. Нікого не видко їй в тій оборі, окрім
корови… Та й очі вже заслабли, більше бачать минуще, що вере-
міїться в колі днів і років верем’яних… А коли б і бачила стариця
кого, то не сказала б цьому чужакові-варяжину. Літали тут уже такі
круки, та гнізда не звили!..
Свенельд зрозумів, що йому вкрай треба знайти Ігоря. Тільки
удвох вони зможуть вирвати владу в Києві із рук Олега. Чи ж ба­
чено таке — ні тобі цар, ані князь, а сам себе возвеличив і кермує
від Києва до Новгорода! Пора стягти його з престолу…
Не скоро розшукав Ігоря. Молодий Рюрикович уже знав про
смерть матері. Але не дуже переймався — у кожного свій вік і своя
смерть. Був ситий і вдоволений собою.
Свенельда казила його легковажність. Цей рудовусий здорови­
523 ло, якому доля вділила княжу честь, безпечно кпинить з долі мате­
рі! Не бачить вішого знаку — меч печенізький!..
Ігор насупив брови. І яка нечиста сила пригнала сюди цього
блазня, що каламутить йому спокій. Він же сховався тут від при­
страстей владолюбців, потонув у простих і затишних житейських
буднях. Здавалося, догнав-таки своє щастя. Але біда скрізь чатує
на щасливу людину. І ось пригнала цього каламутника аж з Києва.
Печенізький меч… Чи не все одно, яким убивають людину — дво­
січним руським чи кривим печенізьким… Попхнув ногою пса,
що лащився до нього. Не до пестощів нині. Хотів, щоб Свенельд
швидше зник з його очей!..
— Не відаю того знаку, Свенельде.
Збіглий варяжин аж підскочив:
— То ж рука Олега!
Ігор збрижив чоло. Не хотів згадувати Олега, від себе гнав його
образ… А все ж таки він постав перед ним. Мати ціле життя люти­
лась на Олега, все збиралась помститись. Чуло її серце, що Олег її
не забував… Але він, Ігор, нічого не хоче від Олега.
— То й що? — стенув плечима.
— А те, що другий меч буде встромлений у твої груди, княже! І
вже скоро. Може, й сьогодні…
Обличчя Ігоря стало прозористим, жовтавим.
— Гадаєш? Навіщо я йому?
— Та він же тебе боїться. Страх змушує його вбивати. Ти єсть
князь від роду. По роду мусиш мати і владу. І по закону. А він ні
по роду, ні по закону не може мати влади. Він протизаконні« і
злодій.
Ігор сторожко присів на краєчок лавиці. О, він знав того гор-
деця й захланного заздрісника. Такі люди завжди заздрять вищим,
бо не прощають їхньої вищости в чомусь. А особливо в шляхет-
ности!..
Певно, і до нього прикотились злії літа. Як не хотів утекти від
долі, а вона його розшукала ось тут…
— Що радиш, витязю Свенельде? За чим прийшов? — втомле­
но подивився на гостя. Збагнув, що найкращі дні його людського
життя стали вже безповоротно минулими…
— Облиш оце тарганяче гніздище. На тебе чекає Київ.
— Але ж там… Олег…
— Ти прийдеш туди з мечами.
Холодним мокрим рядном накрили Ігореві спину… Не було
вагань — постала раптова впевненість, що іншої путі йому вже
нема.
Раптом йому здалося, шо всі прожиті літа його були несправ­
жніми, що жив якимось чужим життям і чужою волею, що змар-
524 повані дні нічого його не навчили, а сподівання виявились марні.
Дрібне заміняло йому велике, і все потонуло в сум’ятті сірих буд­
нів…
Свенельд пружно звівся на ноги. Його безпощадні, холодні, не­
мов крижини, очі пронизували тіло й скроні Ігореві. Він уже від­
чував, що ті очі ведуть його за собою, що це тарганяче щастя уже
розтоптане і він переступає поріг свого нового життя…
* * *
Уже під ранок їй приснився сон. Ніби вона знову у своєму
домі, в Плескові. Навколо знайомі кам’яні палати колишніх ца­
рів і велеможців дунайської держави слов’ян. Навколо виноградні
лози з сонячними гронами винограду. І їх старий дім теж увесь
обвитий виноградним віттям… Але ніби чує, як тривожно грюка­
ють двері в стравниці, як тупотить ногами чорнобородий боярин
Георгій Сурсубул, як щось лепече крізь сльози її матінка… Оленка
зірвалась на ноги — вона сама вижене цього клятого боярина,
п’явку її роду! Скільки зла чинить він довкола!.. Як ненавидить він
слов’янський її рід, як возноситься, що він болгарин, покоритель
цієї слов’янської землі…
Схопилась на рівні, розплющила очі. В її ложниці було тихо й
тепло. Десь під мостинами шаруділи миші — глибокої осені вони
шукають рятунку в оселях людей. На Княжій Горі їх всюди було
повно.
Знову лягла в ліжко, але вже не спалось. Згадувався рідний дім
і недоля її роду.
Відколи боярин Сурсубул почав заходити до них, в їх затишно­
му домі зник спокій, завмерли голосні балачки челяді в людській,
дивна насторожена тиша залягла в усій садибі, ніби в якійсь із кім­
нат постійно лежав покійник. Мати її — Томила — боялась твердо
ступати ногою по мостинах, ставила ногу в сріблом розшитому че­
ревичку обережно, і коли дошки скрипіли від сухости, здригалась,
бігла в якийсь закуток, щоб заховатись від усього світу.
Георгія Сурсубула боялись усі, і не тільки в Плескові, куди він
часто наїжджав, а й у столиці — в Преславі. Свідущі потай мовили,
що це саме він доніс у монастир перестарілому цареві-хрестителю
Болгарії Борису, який на схилі віку пішов у ченці, про негідне
царювання його старшого сина Володимира. Про те, що цей пе-
реємець Борисового престолу ніби грабує скарбницю, влаштовує
бешкети, насміхається з християн, пропиває з повіями честь своєї
царської родини… Престарий цар-чернець Борис-Радивой злю-
тився, скинув із себе чернечу рясу, перебрався у царські шати,
525 які мало не зітліли в його келії, підперезався мечем — і разом із
Сурсубулом і його людьми схопив п’яного Володимира. Батько-
цар наказав виколоти негідному синові очі. Ніхто не наважувався
виконати цей наказ — мовчки стояли над зв’язаним Володимиром.
Тоді сплигнув зі свого коня боярин Сурсубул. Витяг з-за халя­
ви довгий мисливський ніж і заніс над повергнутим… Володимир
згорда споглядав усіх цих бояр, кинув Сурсубулу:
— Хочеш помститись, що я не взяв у жони твоєї сестри?
Негідник! — І плюнув в його бік,— Не візьму!..— Сурсубул стриб­
нув тому на груди… Цієї ж миті дикий нелюдський крик огласив
галявину. Усі здригнулися. Лише батько-цар спокійно, здавалося,
чекав кінця. Над Родопами довго котилася й затихала в долинах
луна від крику повергнутого болгарського царя Володимира…
— Відвезіть його до монастиря… В довічне ув’язнення,— рішу­
че наказав цар Борис.— А ти, Георгію, скачи до Царгорода, забери
Симеона: хай візьме мій царський стіл…
Сурсубул щодуху помчав до Константинополя. Його час на­
став!.. Він довго й затято йшов до нього…
Сурсубул повернув Симеона до Болгарії і посадив на царський
трон. Сам же став вірним охоронцем нового царя, бо лукаві ро-
меї жадали позбутися розумного й освіченого Симеона. Це вони
споювали перед тим Володимира, підсипали тому дурманного зі­
лля, яке перетворювало царя в жалюгідну потвору… І Царгород
уже бачив, як молода іі сильна Болгарія, що відібрала в імперії всі
слов’янські землі Балканського півострова, ось-ось упаде на лоно
ромейських кесарів — й імперія нарешті проковтне цю войовни­
чу свою сусідку… Тепер Симеон, наклавши на чоло вінець свого
славного вітця, став Царгороду ніби кістка в горлі… Ромеї не могли
його дістати руками. А втім, була вже у Симеона молода жона,
звичайно ж, грекиня. І Сурсубул змусив нового царя подивитися
на владну жону-ромейку очима болгарина. І змусив його, царя,
глянути на свою сестру, сестру болгарина Георгія Сурсубула, та­
кож очима болгарина. І скоро молодий болгарський цар залишив
грекиню-ромейку, взяв у жони сестру Сурсубула… Ту, від котрої
відмовився Володимир. Скільки радости було серед болгарського
люду!.. Уся Болгарія святкувала весілля Симеонове!.. І це стало по­
чатком Сурсубулового вознесіння…
Він, Сурсубул, знав, чого хотів у житті, та робив тільки те, що
треба було робити, а не те, чого, може, хотів. Він одружив і свого
старшого брата із сестрою царя-ченця Томилою, коли посадив у
підземелля монастиря її мужа Михаїла. Це він і змусив Томилу від­
правити свою доньку-сиротину в далеку невідому країну слов’ян
деревських. Мабуть, щоб піхто із ближчих можців не поріднив­
ся з царською родиною. О, боярин Сурсубул був надто прозірли-
526 мим!.. Скоро його сестра народила сина цареві Симеону — Петра…
( урсубул тихо й ревно розчищав навколо нього болгарський пре­
стол. Готувався разом з племінничком кермувати країною — і ца­
рювати…
А тим часом Симеон, як молодий барс, кинувся з піднятим ме­
чем проти вселенської імперії. З тією одержимістю, з якою він юна­
ком впивався її високістю — наукою, блиском мистецтва, мовою
її мудрих учених і філософів, з тією ж солодкою мукою радости,
і якою колись гордився, що він навчається у самого знаменитого
Фотія разом з дітьми імператора Михаїла Третього і перевершує їх
у знаннях, що він майже грек,— з такою ж одержимістю й послі­
довністю він тепер жадав розтрощити цього лукавого, підступного
змія, що пожирав слабші сусідні народи, що жадав зітерти з лиця
землі його країну Болгарію — проковтнути її землі, гради, храми,
багатства…
Тепер Симеон, цей напівгрек, як називав його сам Фотій,
відрікся від усього грецького, але, відрікаючись, не відкидав му­
дрости вселюдської, яку увібрав з тією грецькою наукою. Тепер
кинувся ту мудрість сіяти на своїй землі, для свого народу, його
рідною мовою. Хотів Болгарію вознести над світом і на руїнах
захланної імперії поставити свою державу, освітлену світлом
знань, наповнену власною силою і гідністю. Боярин Сурсубул
знав, чого хотів Симеон, і кидав в благодатний палаючий вогонь
честолюбного серця царя зерна владолюбства. З нього виростали
примари величі, які туманили Симеонові світлий зіркий погляд
у майбуття.
Симеон відкривав при монастирях і церквах школи, збирав
слов’янських переписувачів з усіх країн, засаджував їх за пере­
клади філософських і християнських книг; пригортав до себе ви­
датних людей, які своєю працею підносили його державу і його.
Отоді й з’являються в Болгарії знаменитий учень святого Мефодія
Костянтин, що переклав Афанасія Великого; пресвітер Григорій,
що переклав Хроніку Малали; невтомний просвітник і подвиж­
ник Климент Охрідський; знаменитий Іоанн Екзарх… Свої ліпші
труди вони присвячують «цареві великому» — Симеонові… І сам
«цар великий», який любив читати книги в перервах між похода­
ми й тривогами управління, створює своєю рідною ж мовою (цей
«напівгрек»!) збірник творів знаного проповідника Златоуста
—«Златоструй».
Болгарський цар жадав бути — і був! — геніальним керманичем
і великим просвітником свого народу. Не кожен державець і нині
здатен вознестися так, поєднавши в собі тяготи державницьких
буднів і труди просвітництва!..
Симеон шанував і дорожив ревністю учнів слов’янських про­
527 повідників Кирила і Мефодія, які були колись вигнані із Моравії
і які з усім запалом своїх великих чесних намірів стали слугувати
іншій слов’янській країні — Болгарії… Юний державницький бол­
гарський народ бачив у своєму цареві-книголюбцеві приклад духо­
вного вдосконалення і поривався до науки…
Неподалік від давніх царських палаців у першій давній сто­
лиці болгарській — Плескові — стояв дім, де виросла Оленка. А
на розі вулиці, у невеличкій церквиці, мудрий пресвітер Григорій
перекладав слов’янською мовою нові грецькі книжки. У церкві
була й схола, де пресвітер навчав грамоти всіх, хто бажав учитися.
Навчав безплатно. Щоранку до церкви бігли, блискаючи рожевими
п’ятами, отроки. Торби через плечі, по коліна сорочечки, штанці
вище щиколоток… Швидко росли хлоп’ята, батьки не встигали
надбати полотна на нові штанці… Оленка й собі пішла з ними до
науки. Ніхто її не спиняв, а пресвітер Григорій погладив по голівці
широкою долонею…
Вона була одна серед хлопчаків і з дитячої гордости постано­
вила собі стати в науках кращою від них! Догнала в умінні швидко
читати і найліпшого виучня пресвітера — русича з Києва Степка.
Той хлопак на неї ніколи не дивився чи, може, не помічав серед
хлопчачого товариства. Та чи може таке бути? Ні, просто він не
зважав на неї через свою гординю. Обірванець… Чужак… Навіть
чобіт на зиму не мав, а возносився. Як будеш узимку через калюжі
стрибати? — думала вона.
Чекала морозів з нетерпінням. їй хотілося вивищитись над ним
хоч чим-небудь. Зраділа, побачивши іній на деревах і на травах.
Ось тепер вона взується в хутрові чобітки, м’які й теплі оленячі
чобітки, а халяви гаптовані золотом. І подивиться, чи тоді він по­
мітить її, цей босоногий гордець.
Хлопець прийшов у якихось дірявих постільцях. Лице його було
сіре, очі глибоко запали, посиніли від холоду руки. Душа її стре­
пенулась. Вона, багатична, яка не знає, які взувачки одягги, радіє,
що в цього обідранця немає чобіт, що він забився за тридев’ять
земель по науку і терпеливо зносить холод, а може, й голод. Чому
ж їй радіти? Це не по-хр мстиянськи! Як казав Христос: блаженні
засмучені, бо вони знайдуть утіху! Блаженні жадібні правди, бо
вони наситяться. А ще: блаженні милостиві, бо вони будуть по­
милувані… Отож гріх їй радіти з біди ближнього. І мусить бути
милосердною, щоб здобути прощення за цей гріх… Господи Боже
великий, прости її прогрішіння в помислах! Прости!
Гаряча хвиля сліз ніби зринула з самого серця і заступила їй
світ. Саме тоді Степко злякано скинув на неї очі:
— Що тобі? — негнучкими, замерзлими пальцями торкнувся її
плеча… Ці пальці!.. Вони були ніби опухлі, червонясті й порепані…
528 І Іобачив її запитливий погляд і спокійно додав: — Це я коней пан­
трую купчинам на гостиному дворі. Того й руки такі. Від гною.
— Навіщо се тобі? — схлипнула дівчинка.
— Заробляю на шмат хліба. Інколи перепадає й кусок якоїсь
копченини. Якщо хтось розщедриться.
— То ти голодний? — Серце її стиснулось від жалощів.
— Не дуже. Але все буває.
— А додому не хощеш вертати?
— Хощу. Та не можу. Доки не здолію премудрости письма.
Маю завершити справу священика нашого, Местивоя. Йому руки
обрубали, що славив наших старих князів.
Уже пізніше Оленка довідалась і про пожежу, і про посіче­
ний пергамен… Отакі там люди живуть, в далекій Подніпровській
слов’янщині. Не згинають хребта перед властоїмцями і лакузами.
У них своя дорога до розп’яття…
Може, тому так легко погодилась покинути рідний дім і полеті­
ти в цей далекий Вирай… їхала до князя слов’янського, щоб стати
йому жоною. їхала з молодою доброю вірою в серці, що її чекає
велика земля, де зростає лише добро й відвага. Як у того русича
Степка.
І ось нині вона в Києві. Її надії зламано — Маломир її обдурив.
Тут же вона нікому не потрібна. Християн тут немає — похова­
лись від лютого Олега. А сам він для чогось її тримає на Княжій
Горі та все бесідує із її священиком… Інколи згадувала Степка, і
переляк холодив серце: а що, коли і йому Олег відрубає руки, як
Оскольдовому літописцю?..
Невідома й жахна у своїй невідомости ця велика Подніпровська
слов’янщина. В ній є все, як у казці. І, як у казці, тут все звершу­
ється, добре й страшне.
Що ж приготувала тут їй Доля?
* * *
Злі слова сильніше від меча нищать людину. Бо з’їдають її душу.
Прокляття великого волхва висіло над родиною подільського теслі
Златорука. Як утечеш від його чорних слів і мислей? Острах, під­
озри, недовір’я, плітки — усякий бруд — крутилися навколо імені
Златорука і його родини. Люди почали остерігатися їх, обходили
стороною. Скоро пішов з дому Вратко. Другий син — Щербило —
звіявся на Княжу Гору, в дружину Олегову найнявся. Вірно служив
тому клятому находникові. Тихо, мов свіча, станула і згасла жона
майстра. На похороні люди у хату не заходили, стояли оддалік на
вулиці.
34. Зам. 345
529 Златорук довго жив сам. І ось раптом об’явився Вратко. Якийсь
дивний, мовчкуватий. Ні про що не оповідав — що було з ним, де
бродив. Нічого не говорив, як гадає далі жити. Сидить днями на
лавиці, за столом, обхопивши голову руками, і щось перемелює
в собі. Батько не чіпав сина — зранене серце має відпочити. Ось
тільки додалось клопоту — потрібно платити Княжій Горі з ще од­
ного пожильця — гривню на варягів. Важче стало господарювати
людям.
Нові тягла без кінця падають на киян: і мостове, і переїзне,
і за коня, і за корову. Мовлять, бояриня Гордина своїми білими
ручками скрутила Олегові голову — і сивий крук дуріє на старості,
виконує всі її забаганки. У Вишгороді, в гирлі Ірпінь-ріки, звів для
неї такий теремисько, що любо глянути!
Щоденно скачуть звідти верхівці, розносять по оселищах і по
Києву накази й устави Ольгові: киянам заборонено валити ліс за
Перевісищем; заборонено ловити дичину, що в довкіллі кишить
по озерах і річках; заборонено випасати худобу на оболонських
левадах — за все те кара! Кара! Кара! Бо те все належить Горі, все
прибрала до рук веселоока чорнобрива Гордина.
Часто вона з’являється і в Києві. Стиснувши вуста, гасає трій­
цею лискучих чорних коней вулицями града. З-під копит її воронь­
ків випурхують зграї курей, качок, гусей, голубів. А бояриня видив­
ляється, де ще можна здобути якоїсь поживи, зідрати якесь тягло.
Мстивий, шалений вогонь зачаївся в її карих оченятах. Тверді
вуста сміливо вигинаються у зневажливій посмішці: моя нині воля
над вами! Що хочу, те й заберу!.. Від неї ховались люди, як від не-
житовиці. І навіть київські бояри позачинялись у своїх теремах, не
лізуть на очі Олегові, бояться. Хто знає, що скаже йому про них ця
божевільна болярична…
Златорук журився: день і ніч товчеться і біля коня, і біля коро­
ви. Гадав, повернеться син, приведе в дім невістку — вона пере­
бере ті клопоти на себе. Але Вратислав мовчав про невістку.
Старий тесля і бондар чекав, доки син його сам щось оповість.
Краєм ока стежив за ним: нелегко було у цьому суворому, грізному
мужеві впізнати колишнього Вратка. Роки поневірянь геть змели
з його лиця усмішку й веселість. Постійна зневіра і втрати вигра­
нили в ньому якусь свою жорстоку і справедливу мудрість. Певно,
душа його знала мало любови й милосердя. Але стала терпеливою
і безстрашною. Словами не кидався, беріг їх, ніби власну душу. Не
дивувався вже, що світ зненавидів за щось їхній рід. Хіба цей світ
знав, що робив?
Наближались жнива. Златорук узявся за косу, став мантачити.
Хлібороб мусить зібрати кожен колосочок! Вратислав звівся з ла­
виці:
530 — А ще одна коса є?
— У клуні, під дахом…— зрадів отець. Мабуть, син переміг у
собі тяготи душі. Либонь, налагодиться його життя. Як-не-як —
нині в рідній хаті, а тут і дух пращурів, і навіть стіни допомагають
ЛЮДИНІ.
Пішли до поля. їхня нива збігала широкою золотистою сму­
гою з пагорба. По межі червоніли буйні степові маки. З-під ніг
випорхували важкі перепели й падали десь поруч — стерегли свої
гнізда, своє майбутнє.
— Скоро будемо косити,— примружив око Златорук,— Доки
не задощило.
Так почалося нове життя у Златорука і Вратка. Спочатку разом
косили, потім молотили, віяли, ховали збіжжя у міхи, зносили в
комору. Вратко все робив спритно, жадібно, ніби скучив за цією
хліборобською працею на своїй ниві. Але щось муляло йому на
душі — він поспішав. Поглядав на свою ниву, на той кінець, де
починалась діброва і простяглась до самої Почайни. Там, при бе­
резі, на пласкому горбі, була материна могила. Коли стати на тому
узвишші й огледітись, видко, як спішать до річки дубки й підлі­
сок, як далі відступають ошатні дуби, ніби мудро споглядають на
молодняк. Отут би й поставити дивний високий хором навколо
могилки, такий, який привидівся йому давно чи уві сні, чи наяву.
Материна душа, згублена людською несправедливістю, знайшла б
собі втіху й затишок. Вратко чувся винним у смерті матері — коли
б не його дитиняча зухвалість щодо волхва!..
Тепер треба подбати, аби матері було спокійніше там, у Вираю,
витати. Він хоче спокутувати перед ненькою свій гріх…
Літо було гаряче. З хлібом удвох упорались швидко. Вратко
сказав батькові про хоромину над могилкою матері. Златорук за­
сумнівався: ціле життя він ставив доми й тереми людям, ставив
клуні, комори, городив кліті для фортечних валів, ставив заборола.
А щоб отаку хоромину поставити, не вмів зроду.
Але коли вже такий сон привидівся Братиславу, то, певно, тре­
ба вволити жадання сина. Бо то жадання померлої душі. На те
Златорук згоден, віддасть навіть заготовлені зруби, що придбав ко­
лись для синової хати.
І почали. День за днем спливало літо. І знову прийшла у Київ
осінь і розпрозорилась у золотистих барвах гаїв і дібров. Над
Почайною і над скошеними нивами потяглися тумани. На леваді
ж цюкали й цюкали сокири Златоруків. Зі своїх городів сусіди по-
чирали на теслів. Дивись, уже вивели стіни, уже крокви ставлять.
Ген, які високі!
Одного дня уздріли дивну хоромину під височенним крутобо­
ким дахом, з видовженими, як у бриля, краями, котрі підпирали
531 різьблені дерев’яні стовпці. Під тим дахом у два ряди йшли під­
дашки, навколо хоромини чотири ґанки на чотири сторони сві­
ту — і все те трималося таки ж стовпцями. І все те світилося й
тепліло під сонячним промінням, як здорове людське тіло. Сусіди
сторопіли від такої краси. Дивилися здаля, щоб не сполохати ру­
котворне диво своїм голосним словом чи диханням.
Майстри вбралися в свої нові сорочки, підперезалися шкіря­
ними пасками й поважно, гордо попрямували до хоромини. Зняли
шапки, вклонилися, низько вклонились, до самої землі, ніби про­
сили у когось прощення за свої гріхи. Уже повернулись назад і враз
побачили, що й люди, які стояли віддалік, познімали свої шапки
і кланяються доземно чи їм, золоторуким здателям-творцям, чи
їхньому творінню.
Вратко проковтнув сухі сльози. Ось, мамо, люди тобі віддають
нарешті шану, якої ти гідна була ще за життя. 1 нехай добрі боги
поселяться в цій оселі і легше буде твоїй душі на тім світі, ніж було
на цім…
У нього з пліч звалилась якась тяжкість провини. Але ще один
людський борг мав за собою Вратко. Житяна!.. Раніше чомусь бо­
явся навіть згадувати її ім’я. Віднині ж минув той страх. Може,
тому, що не боявся зазирати в свою душу і вимітати з неї грі­
хи. Тож налаштував себе на дорогу. Доки немає дощів, доки лодії
ковзають вниз і вгору по Дніпру, легше добратися до Пересіченя.
Адже він стоїть в улучині Дніпра — за два дні плаву вниз.
І раптом прибігає з Гори якийсь отрок з тяжкою вістю: вели­
кий волхв надсилає на Поділ мечників Олега, щоб спалити той
бісівський хоромець, котрий постав над Почайною. Ніяких інших
храмів і капищ не може бути, лишень ті, що на Перуновому горбі, і
Інакше люди забудуть свого захисника і не віддаватимуть шану і !
мзду його служителю — волхву, забудуть і свого єдиного волода­
ря. Або спалити, або віддати п’ятдесят гривень на Княжу Гору і]
п’ятдесят — на волхва.
Вратко розгнівився: великий волхв жадає весь світ перетворити
на свою вотчину! Наставляє мечі на тих, хто спромігся піднятися
духом і не став холопом його волі…
— Тікай, сину…— сказав батько,— Клятий волхв знову наздо­
жене нас своїм прокляттям. А я…— підняв з долу сокиру, заткнув!
за пояс: — Піду розберу храмець…
Щойно вони вийшли з хати, як побачили, що вулицею вже
неслися верхівці, збиваючи хмари пилюги. Попереду мчав боярин
Дерев’яка, розмахуючи перед собою мечем. Вратко відскочив убік,
сховавсь за якийсь тин.
— Гей, старий, чи приготував гривні за храмець? Пощо возно­
сится гординею над нашими звичаями?! Пощо не йдеш за пока­
янням до волхва? Грішиш, майстре. То й плати кару! — Творити красу хіба гріх? Це руйнувати гріх!
— Го, хто тебе просив щось творити?
— Красу хіба творять по наказу чи просьбі?
Дерев’яка вже його не слухав — кивнув двом верхівцям, вони
іійшли з коней, підхопили старого теслю під руки і бігцем потягли
слідом за всіма мечниками до хоромини.
Вратислав не зразу втямив, що там робиться. А невдовзі по­
бачив, що мечники прив’язали старого батька до одного стовпця,
що підпирав дашок, почали згрібати сухий бур’ян і хмиз, і вже па­
лає, гугонить вогнище. З усіх боків полум’я враз охопило храмець.
Старого теслю вже й не видко!.. Але — ні крику, ні стогону… Горів
старий майстер Златорук разом зі своїм храмом…
Веселе тріскуче полум’я веселило Олегових пройдисвітів. Гірше
за чужих, гірше за варяжинів навчились слугувати зайдам свої, ки­
ївські, лакузи. І то все за шмат сухої перепечі і кварту браги, що
часом перепадає зі столу їхнього володаря-татя.
Раптом дим опустився на землю, і сива голова Златорука ніби
випірнула з пекла. Дерев’яка до нього:
— І пощо, старий, не взяв дозволу у волхва на сей храмець?
— Щоб творити красу, дозвіл не треба! — відкашлюється
Златорук димом.
— А хто підказав тобі робити сю храмину?
— Боги підказали!.. Від небес повеління прийшло.
— Але ж чому волхву не сказав? Брешеш усе! Віддати всеочис-
ному вогню! — крикнув баском Дерев’яка.
— Не дам! Не смієте! Це моє! — закричав старий майстер.
— Га-га-га! Лише боги знають, чиє воно! Пали! — реготали
мечники…
Вратислав перескочив тин, вихопився на вулицю — тут було
уже повно люду.
— То воля богів…— кинув хтось безнадійно.
— Яких? То воля зрадливого волхва! Окаянного зрадника! —
крикнув старий Білокіз, що й собі виповз із хатини.
— Еге ж… і ошалілої боярині Гордини! Се вона, відьма, крутить
тут нечистою силою! — заверещала якась молодиця.
Натовп побільшувався, сповнював Вратка відвагою, ненави­
стю, безтямністю, рішучістю.
— Горе нам, німим холопам…
— Нема милосердя ні бідному, ні мудрому…
— Усі кують кайдани на наші руки і душі!..
— Пощо ж терпимо? Пощо не захистимо себе? — раптом ски­
нувся Вратко.— Люди, рятуймо себе і наші храми… і наші моги­
ли… Там же могила матері моєї!..— І кинувся до паркана. Вирвав
кілок, підніс над головою і побіг до палаючої храмини…
533 — А-а-а! Батьку-у…— Летів, наче сліпий, на товпище меч­
ників, які реготали й пританцьовували біля вогнища. Людська
кров завжди пахне жадобою ще більше насолодитись нею… ще
більше бурунить веселощі в душах катів!.. Знущання з подібних
собі дає ницим глибоку насолоду власного вивищення, власної
значущости і переваги над іншими. О, немає гірших лакуз, як ті,
котрі піднялись із людського дна з жадобою владарювати над по­
дібними собі… Немає гірших, бо для них найбільшим щастям є
стоптати чеснішого, талановитішого, вищого від себе!.. Тої миті
він сам собі здається ще сильнішим і недоступнішим для роз­
плати…
Не боялись розлюченого Вратка мечники, реготали з нього.
Перекидали його, ніби колоду, по колу один до одного, потім зва­
лили й почали бити ногами. Як смів підняти проти них кілок? І
так несамовито били в обличчя, в живіт, в груди, що не помітили,
коли на них налетіли ошалілі люди з кіллям, з кулаками і почали
гамселити їх з дикими криками й прокляттями. Мечники збились
докупи, намагались витягти свої мечі з лагалищ, але їм не давали
й миті для цього. На їхні голови летіло каміння, земля, палаючий
хмиз, кілки… Хто з мечників зумів вихопитись з того місива озві­
рілого товписька, біг до лісу.
Уже потім Вратко витягнув із згасаючого вогнища обвуглене
тіло батька. В очах і в грудях йому пекло пекельним вогнем… І цей
вогонь здійняв у ньому холодну рішучість помсти. Помсти за своє
знівечене життя, за передчасну смерть матері, за батька, за знище­
ний храм своєї мрії. Помсти до того світу, який сидів там, на Горі,
чаїв у собі злобу й захланність до всього чистого й чесного…
Уже ні про що не міг думати. Тільки й чув, як нездоланна, люта
сила помсти, що вибухнула в ньому, тягла його туди, на Княжу
Гору.
— До Гори-и! — щосили крикнув до подолян, що вже майже
розігнали всіх мечників Дерев’яки.— Палити їх!.. Бити-и!..
Біг туди несамовито, розкидаючи все, що траплялось на до­
розі,— каміння, огорожі, копички сіна. Сліпо летів до обиталища
кривди, заздрощів і злоби. Чув, як за ним важко тупотіли сотні ніг.
їх ставало все більше, сотні грудей вже дихало йому в спину. Це
підганяло, несло, п’янило… О, страшна лють скривдженої люди­
ни, немає сили її спинити в миті її спалаху. Бережіться її, владці
й захланники!
Уже не пам’ятав, як було потім. Не пригадав, як громили тре-
бища, як натовп кинувся до княжого двору й порозбивав двері
в коморах, медушах, стайнях. Десь горіли курники, сажі… Десь
гримкотіли бочки з медами…
Опам’ятався Вратко у якійсь невеличкій світлиці — затишній і тихій. До нього кинулась невисока світлокоса дівчина. В її голубих
очах стояли сльози.
— Це правда? Його спалили живцем? — Не міг втямити, про
що вона питає.— А в тебе он кров на грудях… Боже мій милосерд­
ний, порятуй його…— Вона схопила молодого бунтівника за руку
й потягла в розчинені двері. Тільки тоді почув, як до тієї ж світлиці
увірвались, брязкаючи мечами, варяги.
— Де він? Кажуть, сюди побіг…— Дівчина зачинила двері ко­
мірчини, в якій сховала Вратка, вискочила до прибульців.
— Тут нікого не було. Щойно пробігли якісь люди. Ондечки-о,
отією стежкою подалися. Сама бачила,— І показала на стежку, яка
вела невідь-куди.
— Це ж до гончарної вони побігли… Біжімо, швидко…— гукну­
ли варяги і помчали туди.
— Смілко, у нього кров на грудях. Принеси полотна,— Дві ді­
вчини покликали Вратка до світлиці, туго перетягли шматком по­
лотна груди. Вратко потроху вичахав. Його руки тремтіли — чорні,
у сажі і в запеченій крові…
— Змий руки,— сказала Смілка.
— Це від мого батька…— вперше обізвався. 1 цієї миті відчув
спасенний біль рани. Він заглушив у ньому нестерпність від такої
наглої батькової смерти… Ні за що! Якось непевно хитнувся, хлип-
пув ротом повітря й упав.
Хтозна скільки минуло від тієї миті, яку він ще пам’ятав. Очуняв
на якомусь твердому ложі, під ряднами. Низька стеля хатинки. На
комині в’язанки трав. Над віконцями вишивані рушники, калина
і пучки чебрецю. У хатині стояв паморочливий дух цілющого су­
хостою. Гуділо колесо прялки. Гугонів у печі вогонь… Було тепло
й затишно.
Ворухнувся, хотів підвестись — біль різонув у грудях. Він за­
стогнав. Прялка перестала хурчати. Над ним схилилась якась тепла
тінь.
— Болить? — співчутливо спитав знайомий жіночий голос.
Вратко розліпив повіки. Зустрівся з тихими, зболеними очима
жінки. Густі сіточки зморщок розповзлися від очей до перенісся,
сплелися навколо прив’ялених вуст. Високий білий рантух спус­
кався до розкрилених темних брів. Під темними віями світились
великі сірі очі… Ой, очі, очі… Тільки ті очі могли так дивитися в
його душу…
— Це ти, Житяно? Це ти? Де ти взялася? Де я?
— У мене ти. Уже, бач, видужувати будеш… царівна тебе сюди
переправила.
— Царівна? Яка? — Йому здалося, що все те йому сниться…
якась казка, де є і Житяна, і царівна…
535 — Ота, що на Горі живе, що Олег завернув…
— Нічого не відаю… А ти? Звідки ти в Києві?
— Звідти ж…— махнула рукою кудись вбік, і очі її сповнились
журбою.— Тебе все шукала. І ось… знайшла… Через літа, через
роки… Знайшла!
— А царівна та справжня? Звідки вона?
— Кажуть, від болгарської землі прибула. А нині там мій Степко!
Наш Степко… Син.
— У мене є син, Житяно?
Долонею змахнула над очима чи сльозину, чи спогад. І додала:
— Уже скоро має повернутись. Хотів навчитись читати й писа­
ти. А купчини наші переказують, що бачили Степка, що він буде
священиком. І що в Києві він поставить християнський храм.
Вратко застогнав. Як люди всі жадають полишити на землі свої
храми. Он і в нього є свої храми. І ось уже один спалили… Разом з
могилкою матері і батьком… Але він знайшов її… свою ладу, довго­
ждану і кохану ладу… І знайшов свого сина… Його звуть так гарно —
Степко. Аж степом пахне від того імені. Полиновим вітром п’янить.
Степку! Сину! Він тепер і для тебе поставить храм! Щоб і твоя душа
злітала у високість мрій… ближче до небес і богів…
— Як прийде Степко, він, мабуть, стане таким, як був у нас
колись священик у Оскольдовому храмі… Такий мудрий був!
— Я йому поставлю найліпший храм, Житяно. А ти знала того
Местивоя? Ти вже була тоді в Києві, як він був?
— Та відразу ж за тобою і пішла з дому. До Києва. Гадала, зна­
йду тебе. Стільки доріг пройшла…
— А я й не знав… Як же ти вижила, Житяно?
— Не знаю…— Вона бачила ті безконечні, тяжкі і болючі свої
дороги… Хто постиг їх, хто звідав їх тяготи, той постиг повноту
великого життя, переповнився вірою в нього, дістав наснагу ви­
стояти. Так і вижила. Так і вистояла! Але що йому скаже? Краще
промовчить. Бо он по Києву шугають темними тінями Олегові ла-
кузи. Винюхують ворохобників, щоб усіх спалити на вогнищах. А
лютий волхв насилає на їхні голови прокляття й біди. Над Києвом
навис караючий меч варягів-приходнів…
Тривожні, непевні часи вереміяться над Київськими горами…
А вона знайшла свого Братислава. їй тепер треба зберегти його!..
* * *
Після погрому Княжої Гори великий Ольг відчув себе в небез­
пеці. Раптом зневіра упала в його серце, витіснила впевненість і
почуття недосяжности, які до цього владно водили його державною
536 десницею. А виною всьому був головний київський волхв Славута,
якого він сам і возніс колись. Згадав, як недавно цей віщун зухвало
розмовляв із ним, натякав, що він, Олег, сіє чуже зерно в країні і
збере від того жорстокий скорб…
За клопотами, походами, зрадами й підступами своїх ближчих
бояр Олег забув ті погрозливі натяки. Але тепер камінь, кинутий
Славутою-волхвом, почав гнітити страхом.
Нині в Києві не було Свенельда і його варягів. Щоправда, ли­
шився Карло з невеличкою дружиною, але то не Свенельд. Ще
була невеличка дружина у молодого соцького Щербила з поділь­
ських простолюдинів. Але хіба простолюдин брат багатичу, щоб
захищати його честь і добра? Київські бояри осміліли, знахабні­
ли — на раду не приходили, а коли приходили — вимагали нових
земель і оселищ. Тож і Славута підняв голову. На очі Олегові не
показувався, на поклик його не йшов, особливо після ворохби.
Може, боявся. Піймати м’ятежників не вдалося, погромили двори
й розтанули в граді. Де хто — спробуй розпізнати!
Це була велика пересторога для Олега. Відчував, що мине час —
і кияни згадають-таки йому і вбитого Оскольда, і варягів. А волхв
може спрямувати проти нього і градян. Як проти Щербилового
батька. За що спалив Златорука-майстра? Либонь, за те, що Олег
возніс при дворі його меншого сина. А старший син — дотепний
тесля, дивну хоромину з вітцем поставив. Супроти волхва, зна­
чить, підніс той храмець. От і помстився їм обом — і Златоруку, і
Ольгу…
Але Ольг не буде тепер йти до волхва. Сидів і думав, що зро­
бити, щоб уменшити лукаву силу віщуна. Сидів у різьбленому
дерев’яному кріслі, в якому, мабуть, сидів ще Кий і всі Києвичі.
Ось тепер він, Олег, захопив їхню країну і їхню славу. А чи зуміє
сам вознестись в ній? Що в нього лишилось у житті?..
Позаду велика дорога трудів, і походів, і ратних битв, і зрад, і
підступів, і відваги. Досяг свого — вознісся на вершину в державі,
яку забрав хитрістю і став у ній володарем. Має любов найліпшої
жінки — відважної і честолюбної — її краса вінчає його чоло. Але
щасливим себе не почував. Новгород від нього відрікся, його не
визнавав, жив сам по собі, як і раніше. Полочани і смоляни, яких
він повоював, також забули платити йому данину. І тут, у Києві,
не чує себе всевладцем — не має визнання ні серед бояр, ні серед
простого люду.
Знає, що володарів не люблять, що їхній талан не любов, а
заздрість і ненависть. Тоді чого ж не вистачає його збуреній, за­
хланній душі? Пекло те, що він ні від кого не має щирого спів­
чуття і доброти. Що надбав багато — а кому те залишить? Нікого
немає в нього. Один рудий Єгорця, Рюрикович. Він має бути йому
537 вдячним за київський стіл, який йому він і передасть, як те сказав
колись. І саме Єгорця має продовжити його ім’я і його справу —.!
утримати Київську країну русів-полян. Щоб навічно лишилась хоч
тут про нього пам’ять у народі. Щоб хоч хтось коли-небудь сказав:
великий то був владця — мудрий і відважний, підняв сю землю,
яку взяв підступом, але возніс її над світом. Бо продовжив гідно
справу Києвичів — і возсіяв у славі поряд з ними. О, він мусить
задля цього бути твердим і не блукати в сум’яттях душі, а бути не­
похитним у своїх діях…
Гукнув до постельничого. Дудко тихо вкотився до гридниці, ви­
чікувально кліпав до нього червонястими повіками. Цього лакузу
ніяке сум’яття не гризе — товстіє, та й годі!..
— Пошли Карла до Новгорода. Хай приведе Ігоря. А Щербило
нехай побільшить свою дружину. Чи братця його, здателя, знаєш?
— Вратка? Десь подівся, хтозна. Мо’, переховується.
— Знайди. Дай оглас по всьому Києву: я велю знайти його!
— Е-е, хто ж на се відгукнеться. Побояться, аби не вбили. Як
вітця його Златорука.
— Скажи, що я бажаю поставити на Горі велику хоромину.
Щоб видно було з усіх довкільних земель, щоб до небес сягала і
щоб усі боги знайшли в ній своє обиталище.
— Е-е…— чухав потилицю Дудко.— Наш волхв не дозволить
того.
— Славута? Але я вищий од волхва. Я дозволяю! Я велю!..— Усі
колять йому очі тим віщуном, ніби він, великий Олег, волостель
цієї держави, має менше сили й ваги, аніж волхв. Настав кінець
жадібности жадібного — Славута тепер має прийняти покарання за
свої гріхи… Тихо, але твердо сказав Дудкові:
— Клич Дерев’яку…
Дудко стрепенувся. Ніколи не бачив такої тихої люті в очах сво­
го володаря… Нечутно вислизнув за двері. Якесь лихо знову про­
котиться над Києвом, коли хоче послугуватись отим бриднем…
Скоро від Княжої Гори помчали в усі кінці биричевими шляха­
ми огласителі-биричі. Гукали на торгах, на велелюдних почайнів-
ських пристанищах, увозах ім’я здателя-хитреця Братислава, сина
Златорукового. Бо київський володар кличе його до себе! Хоче по­
ставити на Княжій Горі великий хором, який був би видним в усі
довкільні землі!.. А доки збурений Київ роздумував і розгадував,
чого б то Олегові забаглося ставити такий храм, мечники сотника
Дерев’яки розкидали свої сіті довкола боярських дворів і виву-
джували самого волхва, який розгнівив богів небесних і самого
Перуна. Бо залишив його святе требище, згасло вічне його вог­
нище біля кумира, захисника полянського руського роду і народу,
замовкли моління за спокій і благо градян і землі. Через те ізійшла
538 милість Перуна-Громовержця з полянської землі і боги уготовили
кару волхву. Доки його душа не постане на їх небесний суд.
Тож київський володар кличе волхва перед свої очі одвіт дер­
жать: поідо залишив свій град і свій нарід без моління і без слова
захисту?
Від цих чуток ще більше збурився Київ. Усі бачили, що їхній
володар Олег за них зболює своє серце, печеться за простолюди­
нів. Давно такого не чули від володарів!.. А коли дізналися, що
Олегові мечники таки впіймали чаклуна, посадили на сани й ви­
везли кудись із града, і зовсім розгубилися… Хай боги простять
їм лихослів’я і недовіру до цього Олега, бо не знали, що він отак
побивається за їхній спокій…
Але кінець Ольговим дивам не настав. Мовили, що став яки­
мось іншим, потаємнішим, добрішим. До себе нікого не кличе,
радців-бояр забув зовсім.
Уже й зима снігами лягла. Раніше оце гукнув би до сокольни­
чого, ловчих і псарів — і на лови! На вепрові сліди, на ведмежі бар­
логи, на єленячі табуни… Нині ж — лише інколи кличе до себе оту
болгарську царівну, чи хто вона, та її священика. Наслуховує їхні
оповідки. Щось, певне, нове задумав їхній владця. Може, його ма­
нять далекі теплі краї, велика ріка Дунай, білокам’яні слов’янські
гради на ній, їхні велелюдні торжища, де співи дів слов’янських
в’ються аж через Руське море. А там близько й могутній Царгород,
краса землі, з золотими храмами й палатами, сповитий паволокою,
оксамитом і золотим узороччям. Знав-бо Олег, що за Києвичів той
град схилив свою главу перед їхньою землею, платив данину і зо­
лотом, і оксамитом, і узороччям. Він, Олег, переміг непереможно­
го київського князя. То чи не переможе він і Царгород, який Олега
не визнає і більше не шле Києву своєї данини…
Двірська челядь розповідала про того Олега дивні оповідки,
знала все, чула все, бо десятками очей спідтишка заглядала в усі
закутки княжих палат, стежила за кожним кроком, за кожним сло­
вом свого володаря-пана. Кияни й собі робили здогади.
— А може, він хоче одружитись із тою болгарською царівною,
через те кличе її на бесіди.
— Тю на вас! Старий, сивий крук, а держить он яку болярич-
ну — як вогонь тая Гордина! А це дитя, отроковиця ще. Він щораз
більше з її священиком бесідує— той усе знає, книжний чоловік.
Каже, що треба знайти якісь давні пергамени, де записані угоди
Києва і Царгорода… Усі ларці перерили — не знайшли…
І справді. Олег наказав челяді знести до гридниці всі скрині,
ларці, пергамени, які були в інших світлицях, і священик Гавриїл
шукав якихось пергаменів. їх не було.
Відтоді як Олег сів у Києві, Ромея і справді хоч трохи передих –
539 нула — перестала посилати Киеву свої багаті дари. Олег знав, що
мусить нині робити — мусить повернути Києву цю давню його
славу і той струмочок, яким пливло ромейське золото в цю країну
русів. Він мусить іти на Царгород!
Зраділа Оленка, мало не танцювала, як дитина.
— Я тоді зможу повернутись додому!
— Як можеш повернутися? — заперечив Гавриїл.— Не змиєш із
себе ганьби! їхала нареченою князя, а повернешся ізгоєм…
— Вона повернеться жоною київського князя — Ігоря
Рюриковича,— заперечив Олег,— Він скоро буде в Києві.
— А він… дуже старий? — перепитала Оленка перестрашено.
Вона бачила тільки старих і підстаркуватих володарів і вже звикла
до думки, що всі женихи-князі неодмінно мають бути старими…
Але вона згодна й на такого, бо й справді, повернутись назад із
ганьбою уже не зможе… Уже й тут її поза очі двірська челядь зне­
важливо називає — полонянка Ольга… «царівна» Ольга…
Відтоді вона почала ночами довго роздумувати про себе і свого
нового нареченого. Довгі зимові ночі дають багато простору для
роздумів. Олег-володар також не спав ночами до пізнього світан­
ня. Перебирав у пам’яті слова Гавриїла про царя Симеона, про
Сурсубула, про давню Оскольдову славу і його ряд із Царгородом.
О, коли б він узяв на щит цей гордий град, київські бояри вмить
об’явилися б тут біля його ніг і простягали б пригорщі для здобу­
того золота-срібла! І ніякі волхви не каркали б і не врочили б йому
передчасної жорстокої смерти…