Легкий на згадку той Свенельд! Не дочекався й весни, а вже в
Києві. Прибіг санною дорогою та ще й Ігоря привіз. А де ж подівся
Карло? Спитає потім.
Свенельд влетів на Княжу Гору, здійнявши полоззям снігову
хурделицю. Перед Олеговим ганком кинув шкіряний міх. Гупнув
ним об землю, але міх заворушився і підкотився до Олега. Свенельд
стояв віддалік, зловтішно посміхався. Поряд з ним, вилізши з са­
ней, став Ігор. Ледве можна було впізнати в ньому давнього кня­
жича — кремезний у плечах, руді вуса до пліч.
— Вітання тобі, Ольже, від Новгорода! І ось від нас даруно­
чок! — ткнув пальцем у шкіряний міх.
Олег з острахом дивився, як міх знову заворушився і ще ближ­
че підкотився до нього. Розлючено зиркнув на Свенельда: з ким
жартує лукавий варяжин? Проте Свенельд збив на очі з сріблисто-
чорної лисиці шапку й зухвало ошкірив зуби.
— Не здогадався? Це твій посланець, Ольже. Твій печеніжин,
який убив його матір. Єфанду. Бач, прийшов тобі поклонитися —
за мздою великою прийшов! — Свенельд уже відверто знущався
над всевладцем Києва.
Олег стиснув щелепи, колов очима варяжина. Он як! Упіймав
його посланця до Єфанди… Прийшов у Київ з Єгорцем. Хоче по­
бити його його ж зброєю? Далебі, не відає, з ким зв’язується! Його
час ще не збіг…
Ступив крок уперед, привітно простяг руку до Ігоря. Авжеж, це
його спадкоємець. І хто такий Свенельд? І за яким правом він так
говорить з великим віщим Олегом?
— Вітаю тебе, синку, у твоєму стольному граді, матері городів
руських. Давно на тебе очікую. Але де ж Карло, я послав давно до
тебе Карла. Він залишився в Новгороді?
Ігор не встиг відійти від першої хвилі подиву — виявляється,
його тут чекали яко спадкоємця! — як вдруге здивувався: за ним
ще й послали Карла! А як же Свенельд? Розгублено дивився то
на витязя, то на Олега. Але Свенельд від такої несподіваної мови
Олега тільки рота роззявив.
541 — Я не бачив Карла. Мене взяв з собою Свенельд,— баском
обізвався Ігор Рюрикович.
— Мабуть, Карло ще не повернувся від свейського короля. Він
має набрати там дружину. Але добре, що прийшов швидше,— ти
тут дуже потрібен. На тебе чекає царівна… Але як матінка?
Ігор геть зовсім розгубився. Виходило, що Олег не знає про її
смерть… Але печеніжин визнав, що він його послав до Єфанди,
щоб її вбили…
— Її вбив оцей печеніжин, що в міху ото…
— Це твій посланець, Ольже, хіба забув? — оговтався уже і
Свенельд. Від люті в нього побіліли очі. Блазень! Скоморох, удає,
що чекав тут Ігоря… Царівною приманює…
— Я послав Карла по Ігоря і Єфанду. Навіщо мені її вбива­
ти? — обурено проговорив Олег. Знав, що за кожним його словом
пильнує Ігор. Та не тільки він!..
— Нехай скаже ось цей печеніжин! — крикнув Свенельд.
— Печеніжин? — ще дужче розлютився Олег,— Дудко,
Дерев’яко, а візьміть-но сього брехуна, витрусіть його з міха і — на
стайню!
Дерев’яка знав, що коли на стайню — то вже повороту назад не
може бути. Дерев’яка і мечники схопили міх і потягли до нижньо­
го двору, до стаєнь.
— Дудко, чого стовпуєш, запрошуй дорогих гостей до стравни-
ці! Чи медів у твоїх медушах немає? Заходь, дорогий Ігоре, з при­
їздом тебе додому! — Олег щедро припрошував лише Ігоря, той не
знав, що робити, невпевнено озирався на Свенельда. Ловель, ві­
рний його Ловель, що стояв за його спиною, штовхнув його межи
плечі — й Ігор рушив за Олегом. За ними пішов і Свенельд, він ще
не договорив своїх погроз Олегові. Він мусить відібрати в того його
зброю — Ігоря Рюриковича!
— І царівну приведіть,— неголосно кинув служкам Олег.
Двірська челядь зашуміла, заметушилась… Гостей не чекали, а тут
ніби на заручини чи на весілля береться. Але як воно буде — ні
жених, ні наречена ще не бачили одне одного. Як вони зустрінуть­
ся? Пристаркуватий оцей рудий женишок для царівни, полонянки
Олегової… Але де їй подітись, гірка доленька ізгоя…
З того дня й почали готуватись до весілля. А Олег умедливо
баяв Ігореві, що навесні піде до Царгорода супроти ромейського
царя. Адже двадцять три роки він не дає Країні Руси данини — не
сплачує по ряду з Києвом. Олег не може далі чекати і терпіти це
приниження. На його думку, Ігор лишиться в Києві — має взяти
державне кермо і призвичаюватись кермувати — час його настав. І
ще має остерігатись льстивого Свенельда і його дружини. Либонь,
сам убив Єфанду, а на нього, Олега, слід пускає. Печеніжин той і номер, а не визнав, що когось убивав. Дерев’яка і всі, що були тоді
па стайні, про це засвідчать, коли він, Ігор, захоче…
Ігор жив у палатах Олега. Із Свенельдом не бачився, бо витязя
до двору більше не пускали, хоч і не виганяли з Києва, певно, щоб
не дражнити його варягів. Ігор вірив і не вірив Олеговим словам.
А крім того, оте цікаве синьооке дівча, яке Олег називав царівною,
дивилось на нього захоплено, довірливо, віддано… Її безгласна віра
и нього виповнювала його душу впевненістю в собі. Хіба знає муж,
що його найбільша неволя у скореній волі жінки… Її невидима
царська корона інколи сяяла йому в очі і сліпила душу… Дивною
була царівна Ольга — Оленка. Ігореві було втішно і добре у палатах
київського володаря, добре було думати, що всі пережиті страхіття
пе вернуться. Він інколи думав, що їх і не було, що те все присни­
лося колись йому… Свенельдові слова швидко втратили для нього
вагу й довіру.
Олег захоплював його майбутністю походу. Тепер він ділився з
Ігорем своїми думками. Ігор має триматись своєї молодої жони —
царівни болгарської. В тому й буде сила Країни Руси і Болгарії.
Ромеї боятимуться їхньої єдности — тож плататимуть за мир зо­
лотом. Від тих розмов в Ігоря голова йшла обертом. Ішов до своєї
невісти. Дівчинка лякливо щулилась — сей грубий здоровило з
рудою борідкою і вусами її відлякував. Від нього завжди пахло
потом і брагою. Вона бігла до отця Гавриїла, тремтячим голосом
сповідувалась — не хоче бути жоною цього князя! Священик гріз­
но дивився на неї: а що вона хоче — ізгоєм, у ганьбі повернутись
додому? Там її ніхто не чекає… Чекає лиш сором. Роздягнуть, роз­
плетуть косу, нагу прив’яжуть до осла і поведуть вулицями. Кожен
буде плювати на неї, кидати каміння і клясти її і її матір. Сурсубулу
цього тільки й треба, щоб знищити її вітця в монастирі… Він тоді
помре… Цього хоче Оленка? Пощо думати, яким духом тхне від
жениха? Треба думати про інше — яким він стане, коли сяде на
київський стіл. Олег хоче віддати йому повністю владу. Соболиний
окрил надасть йому краси й багатства. Боброва чи сріблисто-чорна
лисяча шапка заховає його руді кучері. А зелениці київські вику­
пають молодого князя у пахучих зелах. Го! Яким привабним мужем
увійде він у світлицю до неї!..
Оленка усміхалась — і вірила. І чекала весілля. Але інколи вдя­
гала кожух і бігла протоптаною стежиною на Поділ. Серед тісних
вуличок повертала на гончарний кінець, до хати Житяни. Ця лагід­
на і добра жінка пригощала її гарячими пиріжками чи коржиками
з маком і медом. А Оленка оповідала їй про те, як була нареченою
Малка, а він узяв шлюб з уличанкою, як опинилась тут. І тепер ось
має стати жоною Ігоря. Але не милий він їй…
— Е-е, серце моє, про теє забудь,— говорила Житяна довірливо
543 й тихо.— Маєш таку долю. Поберетесь — полюбитесь, усе ще при­
йде до тебе, доню…
— Чому ж маю брати шлюб з нелюбом?
— Бо ти князівського роду. Доля вділила тобі таке життя — від
цього не втечеш. От і готуйся до цього. Як добре серце у владців,
у добрі й народ. Як чорне, зле — горе людям. Будеш князювати
справедливо — люди тебе й любитимуть…
Ішла на свою Гору. Металась душею. Немає таки іншої дороги.
Добрий її опікун Олег уже й забув за неї. Тільки із Гавриїлом і
бесідує, все до походу готується. Помирився із Свенельдом — усе
через той похід, а ще Олег покликав подільських здателів і теслю
Вратка, мужа Житяни. Ставлять вони великий храм, як того Олег
захотів. І Гавриїл їм підказує: щоб він був схожий на ті, що є в
Царгороді і в Болгарії… Вратко слухає Гавриїла, але ставить по-
своєму…
Усім немає діла до маленької дівчинки. І вона знову залиша­
ється вдома зі своїми думками. Коли вже і Житяна каже так, треба
змиритись. І вже думала так, як велів їй думати Гавриїл. Бачила
себе у короні, у багрецевих шатах, а поруч із собою Ігоря-князя:
на ньому висока боброва шапка, на широких раменах соболиний
окрил; шовкова біла сорочка його вишита золотом і перлами; білі
ногавки також розмережані золотою ниткою. У руках він тримав
золотий жезл, і в його очах — гордість, а на устах — таємничість.
Ба, він справді був гарний, цей золотобородий, золотовусий Ігор!
Від нього віяло пахнотами і владою!.. О, так, вона зробить його
таким.
Коли одного разу Ігор зайшов до її світлички, Оленка лагід­
но усміхнулась йому і простягла для поцілунку руку. Він зрадів —
нарешті переміг її серце! Раділа й Оленка: вона також перемогла
себе. Але щоб владарювати, їм обом ще треба було перемогти сер­
ця киян.
•к * *
Невесело тепер жилося Свенельдові в Києві. Влада, яку він
розділяв колись із Олегом, вислизнула з його рук. Тепер він став
у Києві ніби ізгоєм, чужинцем. У нього в руках нещодавно був
найбільший меч, яким він міг забрати у Олега владу,— це Ігор.
Але його несподівано легко вирвав із його рук Олег, підсунув­
ши Ігореві оту царівну. Ніякі умовляння не діяли на Ігоря. Тож
хіба молодий Рюрикович був нещасливий із своєю Прекрасою?
Звичайно, Прекраса далеко, а ця полонянка Ольга тут і, певно, за­
полонила душу легковажного молодця, осліпила блиском корони,
якої не мала. Але в Новгороді мовили, що Прекраса — падчериця Олега.
Отож Олег проміняв падчерицю-простолюдинку на царівну, хоч
і не справжню, а все ж високого князівського роду. Вона давала
йому ключ до союзу з Дунайською Болгарією.
І все ж таки треба викликати сюди Прекрасу. Можливо, вона
поверне Ігоря у своє ложе. Тоді розум і голова молодого князя
будуть у руках Свенельда.
Витязь із жалем пригадував часи, коли Олег запобігав перед
ним, купував його силу землями і жонами. Він тоді не розгадав
цього хитруна. Але ж завдяки Олегу Свенельд закоренився в цій
землі. Олег не так давно подарував йому всю деревську землю, яку,
щоправда, треба було ще завоювати. Але в нього, у Свенельда, є
син Мстислав, Мстиша Свенельдич,— і він мусить завоювати цю
землю заради нього. Мстиша буде спадкоємцем його слави і його
земель. Заради нього Свенельд до кінця битиметься тут за владу!
Виросте Мстиша — відомстить за зневагу свого вітця…
Отож зараз потрібно будь-що вирвати Олегову згоду взяти його
в похід на Царгород. Бо якщо Свенельд лишиться в Києві, він не
дістане багато золота і різного узороччя. Більше того, молодий во­
евода Щербило, якого Олег залишає в Києві, підніме проти нього
меч і киян. Буде мстити йому за Веселинку! Го, Веселинка пода­
рувала йому доброго сина, хоч виявилась невдячною блудницею:
вона втекла з його дому, але сина взяти не змогла, він його ростив
при собі й міцно оберігав.
Тепер соцький Щербило заважав йому жити і вільно дихати в
Києві. Сам на сам страшно лишатись варяжину.
Один вихід у Свенельда — повернути Олегову довіру. Зараз ки­
ївський владця в Києві не жив, перебрався у вишгородський терем
до боярині Гордини. Звідти розсилає по всій землі своїх тіунів і
биричів, які розносять нові й нові накази про потяги й платежі,
що їх придумує бояриня. Розум у неї гнучкий і невичерпний на
придумування нових здирств. Кияни аж стогнали від різних ви­
плат — за козу, за лебедя, за кота… І навіщо красуням боги дають
стільки жадібності! і ні краплі розуму! Бояриня вкрай збунтує киян
своєю захланністю. Народ гудів невдоволено, на град накочувалась
нова ворохба. Простолюдини нікого не пошкодують, коли розі­
гнуть свої спини і візьмуть у руки кілля!..
Проте Олег сидить у Вишгороді й нічого того не знає. Свенельд
почне з того, що попередить володаря. І нехай-но швидше набирає
мужів-пішців у свою рать, аби вивести із града молодих і запаль­
них ворохобників. їхні обиди нехай виллються на гречинів-ромеїв
та на здобичливість. Кожному треба пообіцяти багатств і золота!
Свенельд гукнув подати сани. Він зараз розкриє Олегові очі.
Якщо у волостеля є хоч трохи здорового глузду в голові, він по­
цінує Свенельдову послугу.
35 Зам. 345 С Л Г Попереду саней мчали на конях верхівці-осторожники із ва­
рязької дружини. Позаду також ватага осторожників. Поряд із
саньми бігли зграї псів-вовкодавів. Дзеленчали дзвоники під ши­
ями сірих, у білих яблуках коней. Гавкання псів, покрик і свист
погоничів, хурчання полоззя по снігу і тупіт кінських копит — все
це наповнювало душі святочністю і піднесенням. Сонце вже вище
підбилось над обрієм, починало новий колобіг по небосхилу, но­
вий рік. Новий клопіт з’явився і в хатах господарів — телились ко­
рови, котились вівці, поросилися свині. Багатство цієї землі знову
починало множитись. Куди ж він піде звідси, Свенельд? Де знайде
таку землю і таких довірливих людей, у котрих все те можна без­
боронно відібрати!
Уже поблизу Вишгорода назустріч ватазі варяжинів вискочи­
ли сани з дівчатами й парубками. Коні прикрашені барвистими
стрічками, молодь виспівувала пісні навколо вбраної в одяг коло­
ди. Це і було свято колодки, яку прикрашали вінками й шовками.
Простолюдини просили у своїх богів доброго врожаю і багатого
приплоду. Свенельдові здалося, що серед тих співунів сидить і
князь Ігор із жоною Ольговою. Якась тінь підозри затьмарила його
душу.
Довго достукувались у ворота, доки їх пустили у двір. Нарешті
Свенельд у світлиці боярині. Затишно, гарно прибрано. І килими,
і срібло-золото поблискує в ларцях.
Уже вечоріло. Синіли сніги, сутеніло в кольорових шибках ві­
кон. Хтось тінню шаснув під стінами — і одна за одною спалахну­
ло з десяток воскових свічок. Олег не виходив.
Свенельд стояв посеред світлиці, прислухався до тиші.
Принюхувався до заспокійливо-солодкавого запаху плавленого
воску. А в грудях скімлила тривога: як зустріне його Олег?
Звідкись потягло сирістю. Раптом Свенельда охопило почуття
небезпеки. Поруч з ним стояла бояриня Гордина. Разом з нею вко­
тився у світлицю Олег. Розм’яклий, ледачий і не страшний. Жорсткі
зморшки на обличчі його розправились — він здавався молодшим,
ніж завжди. В постійно напружених, сторожких зіницях тепер тлі­
ла байдужість. Віщий Олег тут відпружувався душею і був уже не
владцею, а звичайним собі мужем. Привітався просто, наче ніякої
сварки між ними й не було. Свенельд відразу ж і почав.
— У Києві зріє бунт, Ольже. Хочу застерегти.
Олег підняв брови й опустив повіки. Ніби сказав: знаю.
— То що з того? У Києві щодня шось діється…
— Я візьму на себе все. Я хочу, щоб ти мені повірив. Як те було
колись.
Олег хмикнув, мовляв, що хочеш за це?
— Я не хочу багато. Хочу лиш твоєї довіри,— Свенельд говорив
546 щиро, пальці його бігали по широкому паскові, що туго перетя­
гував його ще міцні чересла. Олег прискалив до нього око: він ще
сильний, цей витязь, і небезпечний. Він мав добру дружину й умів
воювати, умів хитрувати. Але тут він не хитрує — сам боїться во-
рохби. У нього землі, оселища, полюддя… Олег нічого у нього не
підібрав — не хотів мати в ньому ворога. 1 тепер справді Свенельд
може придатися йому.
— Важко мені тобі довіряти, Свенельде.
— Я присягаю тобі на крові! — Вихопив меч, хотів ударити себе
по руці, та Олег блискавично перехопив його. Старий володар мав
добре мисливське око.
— Гаразд… Я й так повірю. Але — востаннє. Я йду в похід, а ти
залишайся з Ігорем тут.
— У Києві Ігор сам управиться, Ольже.
— Він мало тямить ще… У тебе міцний меч. Гордина порядку­
ватиме тіунами, а ти міцно бережи Київ.
Он як! Йому в Києві довіряють лише тримати меч! Щоб під­
пирати бояриню Гордину…
— А з ким ти підеш? Царгород легко не взяти. Бери з собою
усіх молодих мужів, менше буде ворохобників, а тобі воїнів треба
чимало.
— Скоро скресне Дніпро. Прийде Карло з воями. А на Дунаї
цар Симеон підіпре…
Свенельд слухняно опустив голову. Нічого не вийшло в нього,
Олег його в похід не бере. Бояриня Гордина гірша за самого Ольга!
! він мусить… слухати її… Яке нещастя, коли захланні жони беруть
в полон своїх мужів-владців… Пагуба для землі!..
Свенельд витер долонею зрошене потом чоло. Скинув очима на
обважніле, грузьке тіло Олега. Низько вклонився, торкнувся пра­
вицею долу. Втомився київський владця тягти ярмо кермування.
— Дякую, володарю. Я свою провину змию перемогою над усі­
ма твоїми ворогами…
— Я так і думав… Гей, хлопці!.. Меду нам,— Два отроки на
тацях піднесли їм келихи з медом. Пригубила келих і бояриня. Її
карі іскристі очі з цікавістю оглядали його; усміхалися йому і дві
ямки на щічках, і вологі рожеві уста… тільки щось було ніби хиже
в її дрібних білих зубах, що відкривалися в посмішці.
— Здоров’я тобі, боярине Гордино! І довговічної краси.
— Хощеш лишитися зі мною в Києві чи піти в Новгород? — до­
вірливо заглянула йому в очі.
— Чому в Новгород? — аж підскочив Свенельд.
— Ігор та його Ольга цього хощуть! — Знову усміхнулась при­
язно, показавши з-під високої верхньої губи дрібні зубчики. Олег
важко зиркнув на неї.
547 Свенельдові щось гуділо в голові — чи від меду, чи від Ігоревої
підступности. Князь, Рюрикович, либонь, боїться його! Хто зна,
чи повернеться Олег з походу… Він хоче сидіти в Києві спокійно.
Йому Свенельд не потрібен. Потрібен таки тільки для Гордини. ‘
Тихо зайшла молода служниця, принесла окіст копченої ве-
прятини. Це була… Веселинка! Свенельд зціпив зуби. Ось де вона
заховалась, невдячна блудниця!.. У боярині Гордини…
Олег розламав м’ясо на шматки, зосереджено вгризався в соко­
вите пахуче м’ясо. Свенельд не їв, стежив, як Олег перетирає м’ясо
міцними жовтими зубами, як смакує маслаччям… Ще не втратив
Олег відчуття насолоди в житті!..
І ось ця бояриня з блискучими карими очима, яка тримає в
служницях його Веселинку… Дивиться на нього і посміхаєть­
ся, ніби не знає, що Веселинка — жона Свенельдова… О, люта
красуне-боярине, ти даремно наступила йому на серце!..
* * *
Спочатку Гавриїл зрадів, коли Олег сказав, що хоче послати
його разом із своїми мужами в сольбі до Преслави. Та і як не зра­
діти — знову повернутись додому, у золоту столицю царя Симеона,
слава про якого котилась по світах.
Тепер про Болгарію знали в усіх краях. Цар Симеон поста­
вив на коліна горду Ромею, яка наважилась забрати у болгар їхні
давні торговельні переваги. Симеон добре знав імператора Лева
Філософа — навчався з ним колись у Фотія державної премудрос­
ти. Знав Симеон і про слабосилля Лева: син знаменитого кесаря
Василія Македонянина згубив славу свого вітця, мабуть, за смерт­
ний гріх того (Василій був конюхом в імператора Михаїла і вбив
свого володаря!). Лев Філософ більше здобував собі славу в ліжку
з повіями, аніж на полі брані. Але дуже вже хотів мати звання му­
дреця, через те й видав такий собі збірничок давніх грецьких філо­
софів — «Базиліки». Зібрав чужі думки, а придворні лакузи такий
єлейний лемент підняли та такі високі осанни понаписували! Ще
й прозвали Філософом…
Та всяк знає про його жорстокість. Сирі підземелля столичних
палаців стогнали від в’язнів. Цей мудрець терпіти не міг ні поетів,
ні філософів, не вірив щирости їхніх слів — бо всі вони жили під
страхом заточення. А від того і хор славословів гучав сильніше. В
чадному диму гарячого вина, церковного єлею і поетичних возне-
сінь жорстокий кесар проводив дні і ночі. Справляв одне весілля
за одним, примушуючи християнських владик вінчати його і разом
з тим випрошувати прощення у Бога за блуд.
548 Л тим часом придворні лакузи, які підсовували йому для втіх
нових жінок, прибирали до рук усі прибуткові торги. Євнух Мусік,
іихий, улесливий, бритоголовий царедворець, що завжди ходив зі-
шутий у шанобливому поклоні та з приязною усмішкою на синю­
ватих вузьких устах, потай від інших придворних — разом з куп­
цями Ставракієм і Космою — відібрав у болгарських купчин усю
юргівлю в Константинополі, заборонив болгарам навіть жити в
столиці, дозволив прибувати лише в Солунь, столицю словенів. Та
наклали на них такі потяги, що болгари оніміли! І всі покинули й
( олунь. Завмерли торговельні шляхи до Ромеї із Моравії й Германії.
Іюлгарія бідніла без торгівлі.
Симеон посилав до Лева Філософа один лист за одним — той
викидав їх не читаючи… Був певен своєї сили: ромейські легіони,
хозарські найманці, печеніги й інші орди діставали від нього надто
багато золота!..
Але чужими руками не загребти для себе жару. Розлючений
Симеон напав на ромейські легіони в Македонії й розтрощив їхню
залізну міць. Тисячі легіонерів опинились у полоні. Безжальний
Симеон наказав усім їм відрізати носи й відіслати їх назад — до
імператора…
Лев жахнувся. І це зробив гордий варвар — Симеон? Цей дикий
болгарин, вискочка, який ще у Фотія намагався їх усіх переверши­
ти (і перевершив-таки!) в знаннях. Фотій чомусь завжди підхвалю­
вав Симеона, ставив його за приклад… І тепер знову Симеон хоче
показати свою зверхність!..
Кесар кинувся до радців. Ті радили здобути нових спільників,
радили найняти нових найманців. У Причорномор’ї і Подунав’ї
з’явилась нова жорстока орда — мадяри. Купи її, імператоре, і
вона тобі щиро послужить…
Син Альмоша, Арпад, вождь мадярської орди, узяв багато зо­
лота, і ромейські галери перевезли орду на болгарський берег
Дунаю. Симеон був розгромлений. Але скоро жорстоко відом­
стив ординцям мадярським. Як мишей, передушив їх у задунай­
ських кочів’ях. Орда угрів-мадярів залишила Дунайську рівнину
і з’явилась на схилах Карпат. Перед ними відкрились простори
Моравії і північних болгарських князівств… Отоді-то перелякався
ио-справжньому кесар Лев і запросив миру в Симеона… Скоро
Симеон знову успішно громить легіонерів. У 892 році дощенту їх
розбив в Адріанополі і змусив віддати землі на Балканах, повер­
нути привілеї торговцям…
Тепер Симеон згадав зрадливих угрів-мадярів. Саме в цей час
германський король Арнульф закликав їх повоювати Моравію, яку
він сам не зміг подолати. Моравію стиснули з двох боків — гер­
манці й мадяри. Великий князь Святополк відбивався успішно —
549 ось-ось мав перемогти! І раптом він зник. Це був 894 рік. Отоді-то
шуліки германські та мадярські розтерзали тіло слов’янської дер­
жави!..
І саме в цей час Симеон разом зі своїми спільниками увірвався
в кочів’я угрів-мадярів і винищив усіх, хто не пішов у похід проти
моравів. Рештки цих ординців-кочівників тоді відійшли до Бодрога
й Тиси, потіснили слов’ян біля Унгвара і Мункача… Симеон від­
кинув орду від своїх рубежів — і заспокоївся. Він тепер обернувся
до своїх давніх ворогів — до греків, не здогадуючись, якого під­
ступного змія лишив у серці слов’янських земель…
Лев Філософ боявся Симеона тепер найбільше в світі. І коли
в 904 році болгарський цар зі своїми ратниками підійшов до стін
Константинополя, Лев одразу ж погодився на вимоги болгар —
віддати їм всі землі на Балканах — до самої своєї столиці…
Та Симеон присягнув сісти на імператорський трон в само­
му Константинополі! Хіба на ньому гідні сидіти неуки, блудодії й
кати?
Царський град був переполошений, коли Симеон заявив: «Я,
Симеон, повинен, яко Мойсей, позбавити мій народ рабства ро-
меїв і привести його в землю обітовану…»
Патріарх Николай Містик у розпачі. Лев Мудрий у неприто-
мі. Під самісінькими мурованими стінами вселенської імперії та її
столиці розправляла могутні плечі зухвала держава, кипіла моло­
дими силами — і не було змоги перепинити їй цей шлях! Її цар уже
приміряв до свого чола імператорську корону…
Коли Гавриїл з’явився у Преславі, відразу ж ніби потонув у
хмільному вині. Гули церковні дзвони, в променях сонця сяяли
розшиті золотом корогви і ризи священиків; під склепіннями
християнських храмів гриміли величні гімни. А над ними возноси­
лись врочисті проповіді єпископів:
— Перемагаючому дам вкусити від древа життя, яке посеред­
ині раю Божого… Перемагаючий облачиться в білі одяганки… не
згладиться ім’я його із книги життя!..
Гавриїл, роздумуючи про всі перемоги і марення Симеона,
тільки зітхав. Він хоч і молодий ще, а трохи побачив світу, сло­
во його важить, як на розумного державця, багато. Та хто ж те
слово його вислухає? Хто прислухається до нього, коли він такий
молодий, що немає ще жодної сивої волосинки ні в бороді, ні на
скронях. Та й хто пустить його до царя?.. І справді, відбірні осто-
рожники, котрі стоять на чатах біля царського палацу й виблис­
кують золотими й срібними латами, навіть не підпустили його до
себе. Прийняли за бродячого жебрака. А коли Симеон під’їхав до
палацу, оточили його залізною стіною і почали голосними гуками
вітати його. Не відразу втямив, що вони кричали. Лишень згодом
550 збагнув, що вони… вітали його по-ромейськи!.. Готувалися вже
разом із Симеоном кермувати в столиці Ромейської держави.
Кинувся був Гавриїл до свого царя, та де! Ті осяйні чатарі від­
кинули і його, і народ, що зібрався тут вітати Симеона, підхопили
царя на руки і внесли до палацу…
Тож Гавриїл потупцював по столиці та й подався до свого на-
вчителя єпископа Климента до Плескова. Без його помочі не діс­
тати високого Симеона зі словами про Країну Руси. Без поради
владики не домовитись і про соуззя русів і болгар. Болгари всі нині
дивляться на полудень — на ромеїв-гречинів, про них тільки й
мова. Щ о робиться у них за спиною — тим не переймаються, ніби
осліпли. Переможці завжди сліпнуть!..
Дива…
Владика Климент зустрів його у своєму монастирі, в саду, який
колись сам посадив. А сад цей був дивовижний. Раніше на бол­
гарській землі росли тільки дикі дерева й кущі. Тож Климент ба­
гато трудився, щоб виростити в монастирі і в довкіллі дерева, яких
раніше тут не було,— гранати, айву, мандарини, персики, груші,
сливи, виноград. Він хотів довести, що болгарська земля не гірша
від грецької, що й тут можуть рости ті самі райські сади, якими
славилась Ромея. Тепер сад у монастирі важко зігнувся від великого
врожаю. Глухо гупали об землю жовтаво-рожеві яблука, персики,
переспілі груші. Золотились на гіллі айва й мандарини. Поміж дере­
вами ходив у чорній рясі без клобука Климент з великими садови­
ми ножицями. Кроки його були легкі, погляд світлих очей чіпкий,
як і колись. Десяток літ змайнуло відтоді, коли Гавриїл навчався в
нього, але владика не змінився. Навіть плечі не зігнулись. Хіба що
колись сива борода стала зовсім білою, як і волосся на голові.
Так само як і колись, Климент усе робив власними руками —
і садовив сад, і збирав плоди. А ночами писав книги, вдень ще
навчав паству або виучнів. Невсипущий, невтомний цей вірний
учень святого Кирила-Костянтина знайшов на болгарській землі
свою батьківщину і дім після того, як латиняни-єпископи взяли
мерх у Моравії. Тепер він старанно орав болгарське цілинне поле,
а за ним поставала благодатна просвітницька нива, болгарському
народові дав цей Климент його рідною мовою усі церковні книж­
ки, якими уславлювався Бог і його апостоли і якими упокорю­
ються людські душі. На всі свята написав прості й доступні для
болгарського народу слова, які навчали таїнству віри, оповів про
дива Богородиці, житія і діяння пророків, мучеників християн­
ської віри. Цей великий трудівник ставив монастирі, зводив церк­
ви. Не було йому ні втоми, ні розчарування. В кожному приході у
нього були відібрані учні, а всього близько чотирьох тисяч отроків
переймали в нього уміння і високість слова…
551 Зустрів Гавриїла привітно. Слухав уважно.
— Русичі? Щ о за народ? Яка у них держава?..
— Великий народ. Земля їхня незмірима. А живуть у поганстві.
У граді стольному є трохи християн. За старого князя було більше.
Мали храм і літописання. Нині не мають. Володар їхній веле воз- ;
носливий. Збирається на ромеїв. Просить нашого царя згоди на те, І
щоб пропустив через свою землю. І хоче мати з ним соуззя міцне.
Онуку його Оленку хоче зробити жоною свого переємця. Чи дасть
на те згоду Симеон?
— О, звичайно! Гадаю, наш цар буде радий, аби цю Ромею, цю
велику блудницю, якомога більше тіпали. Таки піднімаються про­
ти неї всі народи. Прийде для неї горе, як і для Вавілону колись
прийшло…
— Яку ж дорогу Симеон відкриє русичам? Як знати? — Гавриїл
на хвильку замислився.
— Нехай той Олег вибирає зручну для себе дорогу. А Симеонові
я про те так і скажу. 1
Гавриїлу хотілося, щоб сам цар Симеон йому таке сказав. Але
відчув: до Симеона йому не дістатися, владика навіть не обіцяв
зустрічі.
— А коли Оленка стане княгинею — дай знати. Я пошлю до
неї вченого пресвітера Григорія, з тобою ж учився. Він уже закін­
чив перекладати хроніку Амартола, і разом станете віру Христову
ширити, церкви й монастирі закладати… Народ слов’янський не
може лишатись у пітьмі незнання. За сії труди будете вовіки ним
уславлені. Чи маєш там своїх учнів?
Гавриїл почервонів — про це він і не подумав!
— Скоро… матиму,— согрішив на слові, але подумки твердо
вирішив набрати собі отроків до навчання.
Климент ПИЛЬНО глянув у ЙОГО обличчя. Гавриїл почервонів, ;
але промовчав… Чув себе винним… мізерним… Отаким, як його
навчитель, і він має стати — невтомним, всюдисущим пастирем,
пророком для народу, серед якого живе.
— Може, поговорити зараз із отцем Григорієм?
— Добре зробиш. Хай готується в дорогу.
Не доходячи до церкви отця Григорія, Гавриїл побачив дім кня­
гині Томили. Тепер навколо нього зіп’ялась височенна огорожа, ,
ніби люди хотіли заховати його від людського ока. Та з розчинених
воріт почала виходити жалобна юрба. Над головами, з високо під­
нятої домовини. Томила востаннє оглядала свій двір.
— Що сталося? — спитав Гавриїл у жінок, що тихо спинились
побіля паркану.
— Не відаємо… Мовлять, що Сурсубулів братець забрав у неї
сей дім. І ніхто не захистив її. От і знайшла собі спокій…
552 — Сама?
— Хто зна…
Знову Сурсубули!.. Диявол вловлює душі цих бояр у свої здо-
бичливі сіті…
Пресвітер Григорій зустрів Гавриїла поштиво. Розпитував про
Оленку. Бути їй княгинею в Країні Руси! Яка радість… і який
жаль — мати не дочекалась…
— А де той киянин, Степко? — пригадав Гавриїл найліпшого
учня пресвітера.
— Ще навесні пішов додому із своїми купчинами.
— Владика Климент мовив… що й тобі було б добре… туди, до
пас. Нести слово Боже. Народові слов’янському… Ставити церк­
ви й монастирі…— невпевнено лепетав Гавриїл, боячись образити
свого приятеля.
— Я сам хотів проситись у владики до тої роботи. А тепер наша
юна княжна відчиняє нам двері!..
— Не шкода залишати Болгарію? Тут нині витає світова слава.
— Тут і слава, і пристанище гордині й марнослав’я… І жор­
стокість немилосердних… Тут черево своє перетворюють в Бога!
А славу шукають лиш в золоті. Лукавий сучасний вік! Ниспаде ж
вогонь з неба і пожере їх… а разом і справу наших рук… Тяжко
дивитись мені на це, Гавриїле. Я прозріваю тяжку будучину нашої
держави… Хочу душею відпочити…
* * *
Тієї весни рано скрес Дніпро. Теплі полудневі вітри пригнали
завчасно журавлині ключі. Зазеленіли круті схили бурхливої річеч­
ки Киянки і Славути-Дніпра. Загуркотіли дерев’яні мостини при­
станищ на подільських увозах. Тихе плесо розлогої Почайни густо
вкривалось все новими лодіями, мов лебединими зграями. Ті лодії
прибували з багатьох рік слов’янських і надовго ставали щільними
рядами навколо Рибальського острова посеред Почайни. Теслі, ко­
валі, плотогони, волочайники оснащували їх міцнішими кочетами,
смолили днища, піднімали високі реї, натягували полотнища,—
цілісінькими днями рукомесники не розгинали спини, їхні руки
невтомно щось робили. Тільки язики вільні. Чого не перемелюють
за день! Тут відомі всі новини, якими жили подільські вулиці чи
княжі та боярські дворища.
До тих балачок прислухався час від часу і тесля Вратко. Хоч сам
помовчує — не до розмов, думає про той недобудований храмець
над Киянкою — трохи лишилось доробити. Думає про те, що й
553 собі хатину треба нову поставити — скоро, либонь, син повернеть­
ся. За мовчазну вдачу подоляни посміювалися над ним і більше
називали Гомоном. Мовляв, такий муж, що тільки й гомонить…
Не сердився на те: Гомін — то й Гомін. Як їм краще так величати
його, хай буде по-їхньому…
А тут уже язиками плещуть про його брата Щербила. Нагинається
нижче над днищем човна, вдає, що не чує. Мовлять свідущі, ніби
Щербило став сотником, збирав полюддя для Олега — притягнув
до Києва гори звірячих шкур, бочок із воском і медом, берковців
із зерном пшениці, жита, проса, ячменю. А скільки кожухів, сувоїв
полотна — не злічити. А копченої риби й окостів! А всіляких ви­
творів дивних рукомесників. Усе те осіло на Горі, в княжих комо­
рах. Та й себе не забув. Тепер хоче собі ставити великий терем — у
батьковій хаті, котра на Подолі, йому затісно. Горнеться ближче до
багатичів. А який красень став!
Кажуть, боляричні й молоді боярині в усі вікна заглядають, коли
він іде повз них. Найбільше заграє до нього бояриня Гордина.
Він почав їздити до Вишгорода — там його лада, Веселинка,
прислуговує в боярському теремі Гордини. Та що б ви думали? Та
Гордина поперек дороги стала їм: то безсоромно підставляє йому
під очі свою тугу пазуху, то дивиться на нього своїми іскристими
очицями, а в них так ніби бісенята шаленіють. А то ще тонкою
бровою отак поведе — ну, відьма-чаклунка, та й годі!.. Щербило
почав від її чар тілом танути. І Веселинку свою облишив…
— А що ж Олег?
— У великій печалі — помер від довгих літ його старий кінь
Лебідь. Поник головою київський володар — велів конюху закопа­
ти в землю поблизу Гори. Понудив світом та й поринув у клопоти.
Розсилає гінців в усі землі — кличе мужів до Царгорода, у похід.
Каже, треба застоять давню руську правду. Чуєте? Ніби згадав на­
шого Києвича…
— Авжеж, під старість пригадуються мужеві давні гріхи. Хотів
знищити пам’ять про минуле, а йому народ нагадав. Бачили, який
храм воздвиг біля Киянки? Ще ліпший, ніж ото був у Оскольда,
котрий він спалив.
— Хіба то він воздвиг? То ж наш здатель — тесля Гомін-Вратко!
Ондечки він, поблизу від нас човна конопатить.
— Гомоне, то правда, що твій братець з тобою добром не по­
ділився?
Вратко мовчав.
— Пощо питаєте?
— Хіба не знаєте, що він так гомонить, що аж за вухами ля­
щить! — сміються довкола.— Та коли б мав добра, хіба оце ліз би в
киплячу смолу,— відповіли сусіди за Вратка-Гомона.
554 — Е-е, таке питаете. Я й сам відмовився б, коли б він щось за­
хотів дати,— нарешті обізвався Вратко-тесля.— Спокійніше жити
ПО честі!
— Ниньки честь по світу голою ходить,— кинув хтось.
— А коли вона ходила не голою?
— Осуєтився той братець — землю кігтить. А другий у небеса
рветься…
— А що ті небеса дають? Ані хліба, ані кістки якої,— гомоніли
старші.
— Дивіться, скільки люду там в’юниться. Кілки в землю заби­
вають. То вже свято сьогоднішнє розпочинається!
— Яке свято?
— Ото! Сьогодні ж Урай небо одімкнув… Біля храму Урая і
свято.
Мужі випростались, приклали долоні дашком над очима — від
сонця, дивилися в сторону нового храму. Гомін і собі став диви­
тися до болю в зіницях. Йому здавалося, що його храм завис над
кручами Дніпра-Славути, відірвавшись від землі, ніби хотів по­
плисти в сріблясте сяяння глибоких весняних небес.
— Сьогодні вранці вже худобу на святу росу виганяли. Хіба не
знаєш? — повчав якийсь лодійщик іншого.
— Не знаю. Худоби не маю.
— Піди побалакай із Щербилом. У нього повно!
— Еге, побалакай, як свиня з гускою…
— Орав чорт вовком та й хліб його з’їв!..— реготали сусіди від
тієї поради.
Сонце вже повернуло на обід. Хтось із лодійщиків цюкнув со­
кирою.
— Усієї роботи не переробиш. Ходімо й ми до храму. Будемо
Лялю-весну вітати.
Загомоніли парубки й мужі, хто ж не захоче разом з усіма по­
товктися на гульбищі?! Ляля — богиня кохання у полян-русів, як
і Лада. Свято її завжди веселе й барвисте. З-поміж усіх дівчат ви­
бирають найліпшу, перев’язують вінками із зела й квітів, лаштують
із дерна горбок, садовлять і кидають їй до ніг свої вінки. А поряд
молодиці й дівчата ставлять глеки з молоком, сиром, маслом —
і починають вести хоровод. Парубки-женихи, тільки встигайте
розгледіти, котра із дівиць найгарніша, найвправніша, найголо-
систіша. Бо коли Ляля почне роздавати їм молоко, сир і масло,
зразу видно, котра жадібна, а котра щедра. А коли почне розки­
дати вінки — дівчата так бігають за ними, щоб хоч один упіймати!
Перехопиш — щастя вловиш, тільки лиш збережи до наступної
весни. В тій грі людина як на долоні — і хто кому ніжку підставить,
за косу поцупить чи руку подасть… Гарне свято для молодих, бо
555 вибрати жону, на все життя соузницю,— діло не просте. Мовлять
же, яка господиня, така й родина.
Лодійшики засунули сокири за паски і побрели до храму. Небо
щедро дарувало біле сяяння, снагу і силу життя… Гомін і собі
прийшов — це вперше біля його храму в Києві стільки людей зби­
рається. Чувся, ніби це його свято. І справді — рукою подільського
теслі водили і любов, і щедрість, і надії. Хороводниць вела розпа­
шіла зеленоока Веселинка. Певно, втекла від боярині до Києва…
От і добре! Між людьми легше свою недолю забути. Дзвінко ви­
водили пісні навколо Лялі.
А кривого танцю да не видно конця.
Треба його виводити, кінець ладу знаходити…
Гомін став собі осібно, щоб не заважати молодшим споглядати
хороводниць. Став оглядати храм — ще треба підбити дошками
піддашшя, ще над дверима прилаштувати різьблене коло Сонця-
Ярила… На мить завмер у спогляданні — гарний храм. І раптом
йому здалося, що найвища висока вежа трохи захиталась, ніби
привітала його. І нижні круглоголові вежиці з довгими віконцями
ніби товпились одна поперед одної, щоб подивитись на нього, на
свого творця. Ніби говорили безмовно поміж собою: осьдечки він!
Це той самий!..
У високости глибокого неба шугали соколи. Кружляли над хра­
мом, розсипали з-під крил бризки білого сліпучого сонця. Може, й
вони розглядали його, а може, дарували йому свою високість…
Ой вінку, мій вінку, я тебе ізвила;
Ще й учора та ізвечора…
Люди щільніше збивалися докупи, було всім весняно й погідно
на душі. І не було нікому ніякого діла до самотнього теслі Гомона-
Вратка, що тихо сидів під старою грушею, обхопивши коліна ве­
ликими натрудженими руками. І ніхто не здогадувався, що цей
зчорнілий від праці муж возніс у небо свою душу і щедре серце
цим творінням краси, бо так рано втомився від надмірностей бру­
ду і кривд у житті. А разом із своєю душею він возніс і душі їхні —
своєю любов’ю і красою…
Ой вінку, мій вінку, та повісила тебе
Ой у теремі та на дереві,
Та на золотому кілку, та на шовковому шнурку…
Раптом пісня обірвалась — поряд почулися чоловічі вигуки чи
то від нової пісні збурилися всі: Славний наш тесленко терем будував нам,
Віконця вставляв… Щоб не вилетів соколонько.
Щоб не викрадав та дівочої краси.
Бо дівоча краса як літня роса…
Тоді збагнув, що це вже співали йому. Люди повернулись до
нього, усміхалися… Але навіщо це? Він не встиг нічого сказати
людям, як усі почули чіткий оклик:
— Обходьте їх з того боку!
Мечники і варяги обступали людей з усіх сторін. А з ними
Свенельд і Дерев’яка.
— Де вона? Тут була Веселинка? — грізно гукнув Свенельд.
— Он там, веде кривий танець,— пугою тицьнув до дівочого
гурту Дерев’яка.— Зараз упіймаємо пташечку! Заберіть її…— кинув
мечникам. Ті вмить схопили молодицю і перекинули через сідло
Свенельду.
Усе вчинилось так швидко, що люди й не опам’ятались пер­
шої миті, а другої — Гомін зірвався з ніг, помчав до Гори. Там
ного брат, Щербило… Хай порятує Веселинку… Це ж колись була
його лада!… Хай вижене з Києва цих пройдисвітів-варягів і нікчем
Дерев’яки. Досить глумитися над людьми!..
Інакше він підніме киян на стань…
Щербило здивовано дивився на брата. З чим прибув? Чого та­
кий збентежений?
— Горе… ладу твою… Веселинку Свенельд і Дерев’яка упіймали
і кудись повезли… Рятуй!.. Згине молодиця. Прямо з гульбища за­
брали при всіх…
Щербило мовчав, дивився на брата, про щось думав.
— Якщо треба, ми всі зараз піднімемось, брате. Май тверду на­
дію! Виженемо тих чужаків!.. За тобою підніметься увесь Київ.
Нарешті обличчя соцького набубнявіло рожевістю.
— А згинь звідси, щоб тебе земля не носила! Кличеш у град
ворохбу? Чернь піднімаєш? Забув, чий хліб їси? Хто захищає нас?
Хіба не варязькі лодії конопатиш? Я не підніму меча. Не споді­
вайся!
— Я їм свій хліб…— застогнав Гомін. Він хитнувся… Ні, це не
його брат… не його рід…
— Іди додому, брате.— Щербилів гнів вичахав. Обличчя набу­
вало звичайної блідости. Але Гомін раптом затрясся, увібрав голо­
ву в плечі — і з усього розмаху вліпив братові ляпаса по щоці з
одного боку, а другою рукою дав ляпаса з другого…
— Я тобі не брат! — майже крикнув. І побіг назад… Ось який
він, братець його Щербило. Переступив і через батькову смерть, і
через свою любов, аби лишитися на Горі.
557 * * *
Несподівано для себе київський владця відчув, що його життя
уже летіло поза часом. Що розтринькав його на жагу багатства,
влади і слави. Усе життя гнався за ними, а вийшло — біг за біжу-
чим часом. І не помічав ані днів, ані минаючих літ. Чим більше
зусиль ішло в погоні за тими примарами життя, тим швидше роки
перетворювались у дні, а дні — у миттєвості.
Олегу здавалося, що він ще й не жив, що смак справжнього
життя лише зараз входить у його душу, а слава, яка найбільше
непокоїла його, ця божевільна примара його долі, так і не звила
вінця для його вже зовсім зсивілої голови.
Усе брав силою і хитрістю — землі, владу, соузників, лакуз,
жінок. Знаходив собі содругів, як і сам: вони допомагали йому,
але другого дня, наситившись мздою від нього, ставали підступ­
ними ворогами. Ради на те не було. Знав, що за службу йому му­
сить щедро платити, бо ніхто не служитиме задарма. Служать лише
за вигоду. Єдина душа, яка любила його щиро, це була Ігорева
жона — Олена. Він дав їй все — дав нове життя. І на весіллі дав їй
своє ім’я, за звичаєм свого далекого поморського народу: менших
дітей там часто називали іменами знатніших у своєму роді. Тепер
вона не була Олеговою бранкою, а була рівна з ним, володаркою,
жоною київського князя. Вона стала Ольгою — ніби переємницею
його влади і його життя. їй легко було брати це ім’я. Як істинна
болгарка, Олена не любила нічого ромейського, навіть імени, да­
ного їй гречином-священиком. Залюбки прийняла нове ім’я. Воно
чомусь пахло для неї волею і — владою… Ольга!..
Олег тепер дочекався і Карла з дружиною. В поході на Царгород
вони йому будуть великою підмогою. А в Києві лишиться Ігор з
жоною. І Свенельд — з Гординою. Крім них, Щербило. Ніхто з
них не посміє захопити владу в Києві — один за одним будуть до­
бре пильнувати!..
Вже час йому у похід за славою. Коли промчали літа, коли від­
чув, що сили його висотуються, а безсонні думні ночі навалюють­
ся тяготою, черв’як славолюбства ще більше розточив його серце.
Його щит має бути прибитим до воріт Царгорода!.. Русі, Києву
нині треба данина золотом — і для варягів, і для угрів, які ще мо­
жуть повернугись з заходу за обіцяною мздою.
Золото йому було потрібне і для київських бояр.
Чекав од своєї сольби вістей. Чи умовить Гавриїл великого
Симеона увійти в соуззя з Києвом? Княжна-онука його Оленка
тепер — київська княгиня Ольга. Кому ж, як не болгарському ца­
реві, що тепер поріднений з Києвом, підтримати похід Олегів на
Царгород?!
558 Він усе продумав наперед. Від того був собою вдоволений. Але
не заспокоєний, ні. Він хотів знати все про свого ворога. І знав.
Гавриїл прислав своїх гінців, які оповіли все, про що дізналися.
А було про що оповісти: сарацини тиснуть на Ромею, грабують
її острови. Полководці цареградські — Андроник Дука та І мерій
безконечно б’ються з тими нападниками на суші і на морі. А що
ж робить цар болгарський? Гонець розповідав: Симеон тепер за­
брав у ромеїв всю балканську землю, його вої вже недалеко від
Царгорода. З ними ще угри, й валахи, й серби. О, великий цар
Симеон! Уміє дбати про соузників.
Він справді був найбільшим, наймогутнішим царем Болгарської
держави.
Розумний, допитливий Симеон швидко вбирав у себе від патрі­
арха Фотія премудрість знань і науку владарювання. О, необачний
Фотій, потім він так шкодував за ним! Якій же державі вигідно
мати сусіда-правителя мудрішого, ніж має в себе?
Спохопився честолюбний Фотій, та було пізно. Почав умов­
ляти хлопця постригтися в ченці. Богові потрібні розумні й ро­
ботящі слуги!.. І Симеон послухався — надто любив, надто вірив
своєму мудрому, освіченому вчителю. Та на поклик Сурсубула утік
з монастиря… Прибув до стольної Преслави, наклав на своє чоло
царський вінець… Відтоді збагнув усе лукавство ромеїв, які хотіли
вирвати владу з його рук, забрати землю і силу Болгарської дер­
жави.
Несамовито почав воювати з ними за балканський край і до­
мігся свого. Ось-ось він скине в море з Балканського півострова
легіони імператора. Константинополь-Царгород, який хотів поло­
нити Симеона, тепер сам відбивався від полону. На колінах просив
у Симеона миру!..
Олег слухав оповіді Гавриїлового гінця, і в його душі розгора­
лось жадання й собі помірятися силою з гордим Царгородом. Хіба
він гірший за Симеона?
— А як же кесар Лев? — Олег згадав за імператора.
— Знову весілля справляв. Четвертий раз бере шлюб…
— А де його раті? Де легіонери Імерія?
— Пішли на сарацинів… Б’ють Імерія разом із крітськими кор­
сарами…
— А як Андроник?
— Андроник Дука м’ятеж підняв супроти кесаря.
Обличчя Олегове просвітліло.
— Мовлять, цей Андроник добре бив сарацинів?
— А так! Бив. А потім йому, мабуть, набридло, що вдн б’ється
з нападниками, а його кесар все жениться та вінчається. їхній па­
тріарх зараз теж за Андроника стоїть.
559 — Поспішати треба…— кинув Олег ні до кого.
— А так. Та краще поспішай повільно. Гадаєш, деревляни сиді­
тимуть тихо, коли ти зійдеш із Києва?
Олег спохмурнів. Усі це йому кажуть.
— Щ о радиш? — звернувся до молодика, хоча знав, що треба. ;
— Візьми з собою рать деревську. Хай візьмуть і собі добру здо­
бич. А тобі принесуть славу. Києву тоді буде мир.
Олег заходив, закружляв по світлиці. Слушно! Слушно!.. Кого
іще взяти? Треба нині сольбу до Іскоростеня слати. Хай візьмуть
здобич свою у Царгороді разом з киянами. І сіверяни хай ідуть,
й уличі… А ще й тиверці. Хай знають його ласку! А йому від того
слава і мир.
— Діло мовиш… А як ім’я твоє, хлопче? Щ ось не бачив тебе
раніше.
— Претич я. Служу у боярина Олія, як і батько мій йому слу­
жив, воджу лодії до Низу… Добре знаю цей шлях — і рікою, і
Степом…
Олег замислився: до всього здатний цей торговий люд, усі до­
роги їм знані, всі держави відомі… Отаких треба брати йому в про­
відники…
— Зі мною підеш на Царгород?
— Піду. Діло звичне,— погодився Претич. Олег тільки подиву­
вався — ще зовсім юнак, ще не зійшов дитячий рум’янець із щік,
хоч уже висіявся міцний вус, а вже дорога до Руського моря йому
звичне діло…
Отож і рада його слушна: треба слати гінців до сусідів — треба
йти разом данину брати від Царгорода. Нехай боярин Бодець зараз
же шле гінців… Де він?
— Дудко! — гукнув до дверей. Постельничий тихо вкотився
з-за порога тої ж миті, так швидко, що здалося, він стояв під тими
дверима і в шпарини стежив за кожним рухом свого владця.
— Клич Бодця!
Доки боярин Бодець збирався до Олега, бояриня Гордина за­
йшла до київського володаря і тривожно спитала:
— А чого Свенельд послав сольбу до Новгорода, Ольже?
— Звідки це взяла?
— Соцький Щербило сказав,— відповіла спокійно. Взяла з
миси два горішки, роздушила один об другий, почала вибирати
зернятка.
Для Олега це була новина. Що умислив Свенельд? А похід від­
кладати не можна. Весняне сонце підбивалось все вище. З Прип’яті,
Десни, Снова, Стугни, Росі — з усіх річок і допливів Дніпра зби­
рались на Почайні великі й малі лодії. Воєводи, тисяцькі, соцькі,
биричі по градах і оселищах набирали охочих до походу. Тепер Олегові здалося, що це та сама новина, яку він передчу-
нлв, яка муляла йому під серцем, але не знав, звідки вона прийде.
Він іще не вийшов із Києва, а тут уже зріє змова.
І знову зрадливий варяжин. Ні, не купити чужаків-найманців ні
ta які добра. Чим більше їм дає, тим більше вони жадають і стають
ще більшими ворогами. Бо стають багатими і через те міцнішими.
— Я залишаю у Києві Щербила. Він ще не дуже розбагатів,
і ому буде гризтись зубами, щоб нікого іншого не допустити до
столу. Він поб’є Свенельда, гадаю.
— Так, він його пильнуватиме добре…— додала бояриня
Гордина. А сама подумала: удвох з ним будемо пильнувати ки­
ївський стіл, Ольже!.. Але! Не дає спокою Гордині те, що владця
Олег так жалує Ігоря з Ольгою. І потім — чому передав їй своє
ім’я? Чому не їй дав? Довго не могла наважитись запитати. Але
зараз не витримала:
— Володарю мій любенький. Мені здається, що ти не дуже до­
міряєш князеві Ігорю.
— Так, не дуже. Але іншого спадкоємця в мене немає. Отож
колись дав слово князеві Рюрику, що Ігор його буде владарювати,
де б я не був. Я його випестував. Він мій спадкоємець.
— А… жона його… Олена! — від досади гнівливо спалахнули
рум’янцями щоки у Гордини.
— Ольга тепер вона, затям. Вона розумненьке і мудре дівча. На
неї у мене великі надії. Вона спрямовуватиме Ігоря — удвох вони
будуть і сидіти на столі.
— Але навіщо їй твоє ім’я? Я хотіла б сама взяти твоє ім’я, лю­
бий. Хіба я не гідна його?
Олег сумно посміхнувся.
— Азе ти не можеш бути київською княгинею.
— Якби ти захотів!..— спалахнула Гордина, аж сльози виступи-
ли в неї на очах.
— Я хотів. Але ти не змогла. Немає в нас з тобою спадкоємця…
І потім — вона високого роду, княжна…
Гордина сердито зіскочила з місця.
— Я знаю, я лише боярського роду! Але ж і ти! Ти також з на­
шої, боярської кістки!..
— Кістка то в мене боярська, се правда. Але розумом можу по­
змагатись із царями! — засопів сердито.— Побачиш, як тремтітиме
у мене гордий Царгород і його недолугий кесар!.. Мені не потрібна
корона — я вищий від усіх царів і кесарів. Захочу — всі вони сто­
ятимуть у мене на колінах.
— І… цар Симеон?
Олег розсердився. Прискіплива ж бояриня Гордина. І чого вона
хоче?
— Чого ти хочеш? — Я хочу, щоб ти забрав у неї своє ім’я. Я гідна його носити!
Хіба ні? Не визнаю ніякої Ольги!..
Олег розреготався. Ну й жіночка! Ну й гордині в ній — недарма
ім’ям таким нарекли.
— Царівна болгарська — жона київського владці. Вона поєднає
Русь і Болгарію своїм іменем. Тоді Ігор сидітиме в Києві міцно. І
тобі ж буде спокійніше.
Гордина зі злістю тупнула ногою й задихнулась: в горлі у неї
застрягли слова, яких не мала сил видобути з себе… Про кого він
дбає, цей дивний київський владця? Про якогось пройдисвіта, не-
долужця і цю його шльондру, що забрела невідь-чого і невідь-
звідки… А вона, а її рід боярський чим гірші? Хіба вона, Гордина,
не кермує усі ці роки Київською державою? Хіба він цього не знає?
Вона мріяла, що колись сяде на княжий стіл київський і увінчає
свою голову княжим вінцем. Хай би тоді подивувався світ: бояри­
ня Гордина стала княгинею!.. А він її ніби й любить, а цієї нагоро­
ди не хоче дати. Чому?.. Обида й ненависть пекли її душу… Отака
вдячність! Вона віддала йому кращі літа, вкрила себе ганьбою —
стала йому любаскою перед усім світом, вона берегла його й лелі­
яла… І от! На схилі років цей старець її зневажив… Пошкодував їй
свого імені, яке б вознесло її над усіма. Віддав його чужинці… Але
тепер хай будуть свідками боги її роду, вона зробить усе, щоб ця
заброда не дісталась до київського столу…
Гордина вискочила зі світлиці й хряснула дверима так, що аж
здригнулись мостини…
Олег не встиг мовити й слова. Дивувався: такої жадоби влади у
жінки він і не підозрював. Вона хотіла б узяти його ім’я, щоб стати
тут володаркою? А знає вона, що владу легко взяти, та не кожно­
му дано її утримати?! Щ о влада? Це найтяжче ярмо, яке душить
людину… яке висотує з неї все: і життя, і спокій, і сон! — і потім
кидає на смітник… Гай-гай, жоно, ти рвешся до владарювання, бо
не знаєш важкоти й гіркоти його… Колись дякуватимеш, що він
уберіг тебе від цієї спокуси…
Чи збагнеш його доброту? Чи здатна збагнути?