Житяні снилося, що довкола її нової хати ходить сонце, а якась
світла тінь його наздоганяє і затуляє, але воно знову котиться, і
знову навколо хати світло. Вона зіскочила з ложа: у віконці яскрі­
ло біле сонечко. Хто ж це затуляв його? Кинулась до дверей, на
подвір’я — нікого нема біля хати. Либонь, се русалчина тінь була, сьогодні ж почався Русалчин тиждень. Ще звечора вона повісила
над сінешніми дверима, над вікнами клечання — із віт берестка,
берези й дуба. Зі стріхи стирчали снопики полину. Те зело чарівне
й не пустило русалку в хату — дуже вже не люблять ці водяні та
польові дівчата терпкого духу полину.
Житяна увесь двір свій убезпечила від тих мавок: і над хвірт­
кою, і над ворітьми, біля комори й обори — скрізь розтикала по­
лин, м’яту, любисток, чебрець. І в світлиці, і в коморі повно ці-
пющого віття й листу. Ноги м’яко ступають по килиму з осоки і
явора… Ото й сон був у неї такий міцний від пахощів зілля. Та ба!
Русалка таки розбудила! Мабуть, треба бігти до корови.
Житяна схопила цеберку, обмела її зсередини пучком м’яти й
любистку, щоб ніяка відьомська сила не пошкодила корові. Бо в
Русалчин тиждень треба дуже пильнувати відьом! Вони прилітають
на мітлах удосвіта, забираються до корів і геть видоюють все мо­
локо із вимені.
Корова зустріла господиню привітно, ласкаво похитала крути­
ми рогами й підставила їй тугі дійки. Між пальцями заструменіли
теплі цівки молока. На душі в Житяни робилося радісно. Таки
усміхнулася їй доля. Бо заробив її Вратко-Гомін трохи срібла, ось і
дім поставили, і корівку надбали. А найбільше щастя — син повер­
нувся додому! Степко їхній… Не повірив, що все те вони надбали
своїми трудами. Недарма ж люди кажуть: терпіння і труд все пере­
труть. Перетерлося все лихе її терпінням і працею. Щастя догнало
її. Тепер мають і господарку, і шану від людей. Золоті руки теслі
Гомона всім помагають: тому дім, тому комору поставити. А що
вже той храм біля Киянки воздвиг — усім на диво! Звідусюди на
свята йдуть люди, щоб подивитися на се диво, де напевно ж витає
дух богів небесних. Сьогодні там теж зберуться і старі й молоді.
Бо нині — в русалчин понеділок — всі русалки й мавки вийдуть
із лісу, із води, із поля і будуть дивитися, як люди вшановують
їх піснями. Якщо хто буде в цей день працювати і не прийде на
Русалчин Великдень, сі дівчата відмовляться стерегти ниву від гу­
сені, тлі, від птаства чи від звіра.
Через те на гулянні люди розведуть великі вогнища просто
неба, варитимуть куліш, затірку, різне м’ясиво, питимуть квас і
пиво, і всі частуватимуть одне одного. Бо так задобрюють мавок
і русалок. За цілий тиждень дівчата й парубки вже наспіваються і
натанцюються — на все літо. А може, хто й побачить тих чарівних
красунь — в цей тиждень вони наближаються до людей, мавки хо­
дять між ними, а русалки — ті лише при повному місяці спливають
на поверхню води, розпускають свої довгі зелені коси й тихо хлю­
пають хвилею. Тільки ж підходити до них не можна — залоскочуть,
капосні, або затягнуть у воду і втоплять!..
563 Житяна видоїла корову, почала з відра набирати мисочкою мо­
локо і бризкати на стежку, якою корова йде на пасовисько. Мавки
і русалки повинні бачити, що вона їм не шкодує молока. Хай бе­
режуть її корівку! Ще й глек з молоком поставить біля ставка, де
корова п’є воду. Не забути збігати до ниви і покласти хлібину на
межі, щоб мавки допомогли колоситись хлібам.
Лише по обіді Житяна впоралась з усіма клопотами, пере­
бралась в святкову вишиванку, новий навершник, білим убрусом
пов’язала голову. Ще й намисто добре із срібним дзвіночком наді­
ла. Побігла до Киянки. Гомін ще звечора там був із своїми руко-
месниками — до свята закінчували оздоблювати храм.
Відтоді як із Києва ізійшла Ольгова рать, у граді настала якась
легка, прозора тиша. Люди порали худобу, веснували на нивах —
забули за свої кривди і кривдників. Обсіялися, зустріли і перші
сходи на своїх нивах. А тепер ішли справляти Русалії, побачити
один одного, почути якісь новини, в піснях і хороводах забути що­
денний клопіт і вознестись душею над убогістю і сірістю буденних |
днів. Без пісні поляни — що риба без води!..
Біля храму вже вирували зграйки парубків і дівчат. Навколо
одного вогнища водили хоровод заквітчані вінками юнки. Русальні
пісні злетіли в небо дзвінко, молодо:
Та в святу неділю, та вставай раненько,
Та пряди тоненько, та біли біленько…
Гомін здаля побачив Житяну і зрадів. Але тієї ж миті русальні
пісні нагадали йому Оляну і її безконечні клопоти на ниві і в дво­
рі… І біля корови, яку вона поставила в храм… Шкода було йому
тих літ, що минули так даремно. І жону ту шкода стало, бо так і не
піднялась її душа у небо краси… Нещасна Оляна!.. Він сьогодні ж
розповість про неї Житяні. Вижене зі свого серця боягузтво — і ось
зараз, в цю святочну мить, признається, що була у нього така не­
щасна жона — Оляна… І що він покинув її напризволяще… Грішен
єсть, здатель подільський Гомін…
Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили!..
Житяна прикрила очі долонею від сонця, стежила, як над
дев’ятиглавим храмом її мужа кружляли зграї сизокрилих голубів, |
ніби срібло розбризкували крильми. Обличчя її було переповне- і
не тихою радістю… Гомін не захотів зараз їй нічого розповідати.
Сів на горбку — йому і свято не свято, гризе його совість якийсь
хробак…
564 А рано, рано сонце заграло —
Ляйльо, ляйльо, ліляйльо.
Ляйльо, ляйльо, ліляйльо…—
виспівували вже разом парубки і дівчата.
Житяна повернула до нього обличчя — таке просвітлене, мо­
лоде.
— Чекай-но, ось я їм нашу уличанську русальну покажу. Такої
вони ще не чували! — І побігла до гурту дівчат. Скоро звідти по­
чувся її глибокий, низький голос:
Ой од неділі до місяця
Казали хлопці — повісяться!
Ходім, дівчата, дивитися,
Як будуть хлопці казитися!
Ой од неділі до місяця
Казали дівки — повісяться,
Ой ходім, хлопці, заглядати,
Як будуть дівчат рятувати!..
І вже дзвінкі голоси підхоплюють смішну уличанську пісню.
Не помітили, як сонце скотилось на дніпрові хвилі. На сході
небо зсиніло, зблиснуло першими молодими зірочками. Уже по­
троху люди почали розходитись, як почулись якісь зойки і вигуки.
Скоро всі побачили, що по стежинці, яка спускалась до храму,
ішла якась жінка. Зігнута, з розпущеним волоссям, в брудній, розі­
рваній сорочці. До її спини був прив’язаний великий стовп з пере­
кладкою. Руки, груди і живіт були туго перевиті вірьовкою разом із
тим стовпом. Обличчя її залипло волоссям, вона вгиналась від того
стовпа так, що здавалося, ніби чутно було, як тріщала її хребтина
від важкоти. Вона знемагала. Ішла повільно, обережно ступаючи
босими ногами, щоб та колода не звалилась і не потягла її на зем­
лю. Вона ступала кілька кроків і спинялась, дивилась на людей,
ніби просила у них допомоги. А люди заніміли.
— Дивіться, у неї на шиї теж вірьовка…— почувся чийсь го­
лос.
— Люди! Це ж наша Веселинка!..
— У кого є ніж? Дайте хоча б сокиру!..
Кілька мужів кинулося до Веселини, підхопили колоду, щоб
легше було їй тримати, і почали розв’язувати, зубами розкушували
кляту вірьовку. Нарешті стовп той гепнувся на землю. А разом з
ним безтямно упала й Веселина.
— Хто ж це її так? За що?
— Хто ж — хіба не знаєте, що Свенельд її тоді силою забрав?
— І красу змарновано, і долю зламано…
565 — То все бояриня Гордина! Відьма! То вона тоді Свенельда
сюди наслала…
— За Щербила лютиться…
Веселинка вже очуняла, звелася на ноги. Зібрала в жменю во­
лосся й закрутила на потилиці. На людей не дивилась. Хтось із жі­
нок подав їй хустинку, хтось зняв із себе фартух. Руки її тремтіли.
Терла долонями горло — від тугої вірьовки на шиї була зідрана до
крові шкіра. Відповіла тихо усім:
— Оце сім днів, як примучив мене Свенельд. У полі поставив
цього стовпа, закопав його у землю та потім оце прив’язав мене до
нього… Думала, вовки з’їдять… Ледве вирвала…
— Леле! — жахнулись жінки.
Веселинка вклонилась людям і пішла. Скалічена душею, знище­
на, знівечена, напівмертва. А може, і зовсім мертва… Ішла Веселина,
і земля хиталась у неї під ногами. Зникала в срібних літніх сутінях,
під молодими зорями. Розчинялась у вечірній імлі степу.
— Куди ж вона? — здивувався хтось, бо Веселина ішла не в
град, а подалі від нього.
— Не чіпайте… Куди боги кличуть…
Русалчин Великдень закінчився сумно. Кияни понуро розхо­
дились…
Гомін подумки лютував на брата. Коли б він її тоді захистив!..
Зовсім згнидився чоловік. Убоявся впасти з височини, на яку ви­
дряпався з такими труднощами.
Думав, усе перебачив, усе пережив на світі бувалець тесля. Але
такого ще не чув у роді людському…
Біля воріт на Житяну і Гомона чекав челядин від Щербила. Ото
наврочив!
— Велів Щербило тобі завтра прийти до нього.
— Чого він хоще?
— Не велів баяти про се.
— Хіба не відаєш, до кого прийшов? Я ж йому брат.
— Знаю. Тільки ж не кажіть, що знаєте… Соцький бажає по­
ставити собі великий терем над яром. А ти он який хором зробив,
Гомоне. Тож він і хоче, аби ти йому терем ще ліпший поставив.
— Тоді передай: не прийду до нього. І терема ставити не буду!..—
розгнівався тесля.
— Ой, навіщо ж я сказав!..— забідкався челядин.
— А може, не відмовляйся. Брат же…
— Людожер!.. Не брат…
— Нам би ще до господарства треба придбати коня… і теличку
яку…— озвалася Житяна.
Гомін мовчав. Щ о вона хоче, аби він гнув хребта на цього із-
радцю роду людського?! Раптом він повернувся до неї: — Житяно, я грішний перед тобою… У мене була жона… Я її
іллишив напризволяще…
Житяна заніміла. Сіла на лавці край столу — і мовчала. Нарешті
Спитала:
— Тоді… чого ж ти тут?
— Я тебе шукав.
— То, може, вернись до неї…
— Ніколи. Моє серце було тільки з тобою.
— А навіщо це мені сказав?
— Щ об ти знала. І щоб простила мені гріх.
— Хай… боги тобі прощають… І я теж…
* * *
Лукавий сучасний вік! Спочатку їй здалося, що, ставши київ­
ською княгинею, усі клопоти й тяжкі передуми ізійдуть з її голови.
Але, ставши Ольгою, прийнявши на себе частку владарювання на
Княжій Горі, молода дівчина зіткнулась із незвичними справами.
Вона бачила своїми зіркими оченятами, що Олег, аби утриматись
на княжому столі, запобігав перед київськими боярами і відда­
вав щедро їм не тільки землі, збирання вір, платежів, потягів, а й
княжі боброві гони і борті. Роздавав усе з медуш і комор Княжої
Гори — і хліб, і оружжа, і срібні чаші, і золоті тарелі…
Що ж він лишить їм з Ігорем? Її ясно-сині очі темніли від дум­
ки, що, доки Ігор прибере до своїх рук кормило Київської держа­
ви, на Княжій Горі нічого не залишиться для них.
Але з усього виходило, що Олег, хоча й назвав Ігоря своїм пе-
реємцем, хоча і дарував його жоні своє ім’я як знак владарюван­
ня, який він передає їм у спадщину,— все ж той лукавий Олег
не поспішав відходити від влади. Молодий Рюрикович залишився
біля столу, а не возсідав на столі; кермував державою, як і раніше,
Олег.
І ось тепер, покинувши Київ, він повів свої раті на Царгород,
а в граді нікому не сказав, кому ж він передає владу. Ігор та Ольга
ніби не були законними владцями. Як і раніше, порядкувала у
Києві і в усій землі бояриня Гордина, що сиділа у Вишгороді.
Бояриня пригорнула до себе молодого Щербила, до неї приліпив­
ся ще й боярин Радило, і старий Олій, і ще кілька бояр. А там,
де ці лукаві бояри, там будуть і всі київські вельможці. Такі нині
літа найомничі — літа лукаві… Вивищуються жадібні честолюбці,
возносяться над зрілими незрілі, возноситься простий умом над
мудрим. Щербило забрав із Княжої Гори все, що можна було за­
брати,— коней, повози, сани, збіжжя. На почайнівських пристани-
567 щах забрав до себе ліс, що приплив од смолян і дреговичів. З нього
збирається собі терем ставити над яром, де починається Боричів
Тік. Уже туди зігнав різного люду повно — волочайників, теслів,
землекопів. Доки Олег ходитиме по чужих землях, сидітиме вже у
своєму гнізді.
Нині ж Щербило сидить у Вишгороді, поки здателі-рукомесники
ставлять терем. Бистроока, чіпка бояриня вдає, що в Києві немає
ні Ігоря-переємця, ні його жони Ольги, а є тільки вона!..
Тоді Ольга випросила у ключниці-челядниці ключі від усіх ко­
мор на Княжій Горі. І щоранку на світанні видавала поварам, по­
стельничим, конюхам все, що їм треба на день. Більше нікому
нічого не давала.
І раптом все розлетілося в порох. Коли вже Олега не було в
Києві, во град увірвався вихором цей невгамовний перелесник
Свенельд зі своєю новою дружиною. Вічно голодні, обідрані, за­
хланні його варяги увійшли на Гору і зайняли всі тереми і навіть
Ольгові палати. Почалися щоденні учти.
Спочатку молода княгиня терпляче видавала їм і м’ясо, і браш-
но, і меди. Далі — обурилась. Чи довго вони ще тут сидітимуть?
Гегь усе спустошується, ніхто не поповнює засік, всі тіуни пере­
бігли до Гордини!..
І раптом там опинився й Ігор…
Це було щось неймовірне. Терла своє чоло тонкими пальчика­
ми, супила брови. Бачила, як челядниці при зустрічі з нею опус­
кають очі, а дехто сторониться. А боярині й боляричні заходяться
мовчазним сміхом і одвертаються. За спиною кидають їй услід:
«Царівна!.. Ольга, бач!..»
І не було при ній жодної служниці вірної, яка б щось могла їй
розповісти і порадити. Виходить, даремно засуджують болгарських
цариць і велеможниць, що вони тримають біля себе зграї вірної
челяді… Воно ж і справді: коли хочеш високо сидіти, треба все на
світі знати, все чути, все розуміти. Самими своїми вухами та розу­
мом не осягти довкілля. Та вже було пізно їй думати про це.
Взяла в Олегового конюха, що доглядав старого Лебедя, повоз
і сама поїхала до Вишгорода.
Терем боярині Гордини стояв на зеленому узвишші, над бере­
гом Дніпра, попід темним старим бором. Ще здаля запримітила,
що на горішній його частині і у великій центральній вежиці високі
напівокруглі віконця висвічуються барвами веселки. Здивувалась —
звідки тут, у цій глушині, ромейське скло? Довкола терема високий
паркан. За ним ховається дворище з господарськими будівлями.
Біля воріт на розстеленій свиті сидів сліпий сопілкар. Мружив ями
очей до сонця, лінькувато награвав то на одній, то на другій со-
пелі. Ольга спинилась поруч з ним, послухала хриплувату гру дудок.
Музика наставив своє вухо в її бік і продовжував грати. Мабуть, від­
чув, що хтось тут є.
Вона підійшла до воріт і спинилась. Що скаже? Чого приїхала?
Забирати свого мужа? Кланятись боярині Гордині? її тут не чека­
ють. Але як радітимуть приниженню царівни! Київська княгиня!..
Завтра ж реготатиме з неї увесь Київ…
— Ти постукай билом, бо вони там не чують,— почула за спи­
ною голос сліпого сопілкаря.
Княгиня поникла головою, підійшла до діда.
— Що там за гульбище? Ніби учта якась…
— Ага, для молодого князя привезли його жону — Прекрасу…
Л ти хто? Чия челядниця?
— Я? Я від княгині… від Ольги…
Руки сопілкаря на мить спинились, потім він підхопив кілька
сопілочок і одночасно почав награвати по черзі на кожній з них.
Здалося, що біля нього на зеленому лужку застрибали, загомоніли,
задзвеніли якісь пташечки з дивними голосами, якісь зайченята,
якісь мишенята…
Але Ольга отетеріло стояла і нічого того не чула. В Ігоря є жона?
Л хто ж тоді вона йому? Заблукла в цих лісах і лугах душа, чужа
усім під цим широким сонячним небом… їй не було місця на таких
безмежних роздоллях цієї землі… Здогадалась: це Свенельд привіз
йому жону. Цей хитрець хоче прибрати молодого Рюриковича до
своїх рук… О Ігоре, простий душею і розумом муже!.. Бідна твоя
голівонька!.. Але…
Вона — Ольга! їй дано ім’я переємниці київського столу. Її рід
не худий боярський, а князівський рід! Царський!.. Хіба вона не
законна жона спадкоємця київського столу? Щоправда, Ігор язич­
ник. Йому дозволено мати стільки жон, скільки він захоче. Це не
християнський володар, якому Бог посилає одну-єдину законну
жону… Тож виходить, що вона буде однією з багатьох жон. Так, як
і в Малка деревлянського?
Але чому він їй нічого не сказав? Чому опинився у Вишгороді,
у боярині Гордини? Свенельд і Гордина тепер заодно? Вони хо­
чуть зробити Ігоря своїм слухняним князем, а її випхати з Княжої
Гори? Молоду княгиню почала трусити пропасниця. їй зробилось
холодно серед гарячого літнього дня. Але вона багато що збагну­
ла.
Бояриня Гордина, певно, відчула, що Ольга робиться справж­
ньою господинею на Княжій Горі і що її, Гордини, веселі часи
скоро скінчаться…
Боржій назад!.. Поможи, Боже, знайти праведну стезю заблу-
клій у нетрях людських підлот душі…
569 Сьогодні перемогла бояриня Гордина. Але ж від поразок по­
чинаються перемоги. І не може бути, щоб людина, яка вознеслась
нечестиво, довго утрималась на тій висоті. Щ об людина, яка до­
віряється лестивим, згорбленим у поклоні лакузам, які усміхнено
словоблудять і ховають меч за спиною, щоб ця людина стала на­
довго володарем. Бо все минає, лишається тільки честь…
На Княжій Горі було чомусь безлюдно. Уже побігли щурі з ло-
дії, котра починає тонути? Але вона, Ольга, не хоче втопитись!
Упала на коліна перед іконою Богоматері у своїй світлиці. Та слів
молитви не було. В голові кружеляли, летіли вихори, як осінні
вітри. Почекайте, не забивайте памороки, хіба вам не шкода си­
визною інею вкривати русі коси юної жони? Але ж вони не могли
спинитись, були невблаганні… Ні, сама вона нічого не придумає,
їй треба піти до людей… Ось хоча б до Житяни… О, так, ця добра
чарівниця замовить слово і… поверне їй мужа.
Житяна поралася сама. Гомін комусь ставив дім — від рання до
вечора не буває вдома.
— Біда у мене, Ж итяно,— заговорила молода жінка,— І не можу
молитися… Щ ось робиться в мені…
— А яку ти молитву знаєш? — спитала Житяна.
— «Отче наш».
— Я теж знаю цю молитву. І більше ніякої… Але що в тебе,
дитино?
— Мужа мого… хочуть відібрати від мене… Привезли Ігореві
його жону з Новгорода. Свенельд привіз.
— То хіба вже така біда? Ігор язичник, скільки захоче, стільки
й матиме собі жон.
— Але ж я християнка. Я не можу так…
— Куди подінешся в цьому світі.
— Поможи, кажуть, ти вмієш причаровувати.
— Даремні слова люди кажуть…— І усміхнулась самими очи­
ма,— Народиш дітей — будеш миліша для мужа. Любиш його?
— Н-не відаю… Мабуть…— засумнівалась юна княгиня. Вона й
справді того не знала. Спочатку хотіла вижити в цій землі, бо назад
їй не було вороття. Потім захотіла ще й владарювати, бо таке було
призначення її роду. Тепер дивилась на себе сторонніми очима
і сповідувалась перед невідомою жінкою, простолюдинкою. Вона
таки не любила свого князя, любила ту славу, яка сяятиме навколо
нього в майбутньому.
— Значить, не любиш. Але все одно — народи від нього дитину.
Це у тебе єдина стежка для перемоги.
— Але… як же? — Княгиня почервоніла, сльози затуманили
їй очі. Вона не вміла говорити про такі звичайні людські речі. Її
вчили ховатись від потаємного світу народження людини, і самі
570 дорослі ховались. Крім того, він… такий бридкий… у рудому воло­
хатому волоссі груди й плечі!..
Ольга зіщулилась. Житяна ніби здогадалась.
— А ти закрий очі. І не розплющуй. Будь ніжною і ласкавою,
не протився йому. Все прийде потім. Жіночі втіхи, буває, пізно
визрівають.
Так у життя київської княгині увійшли прості люди, київ­
ські подоляни. Спочатку це була Житяна і її муж, потім кожухар
Білокіз, потім інші…
— Ти ж поможи нам, княгине… Віддай киянам торги на сіль.
Бояри все собі підгребли!..
— Зніми з нас важкі потяги! Ніколи таких не було! — скаржи­
лись орачі-смерди.
Вона всім обіцяла. Ходила по вуличках Подолу, заглядала в
бідні хижі… Все запам’ятовувала, всіх вислуховувала.
Через тиждень з’явився на Княжій Горі Ігор. Перевтомлений,
байдужий до всього, чужий. Вона ж чекала його з жагучим не­
терпінням. Та, побачивши такого, розгубилась. Як звернути увагу
на себе? Як запалити в ньому хоч іскрину любові? Виснажений
втіхами і медами, Ігор навіть не дивився на неї. Даремними були
її приготування!
За намовою Житяни прибрала широке ложе яскравими паволо­
ками і шовками, які тільки знайшла в старих княжих скринях. Над
ложем розвісила шовкові полотнища, з’єднавши їх вгорі у вузол —
і вийшов ніби намет над ліжком. Мостини вислала ведмежими
шкурами. У глеках розставила всюди чарівні квіти кохання — від
Житяни принесла: ромен-зілля, волошки, мальви. Під подушку по­
клала вузлики з якимись чарами. Пахноти всього степу опинились
у цьому затишному виталищі. Все тут чекало на свято кохання.
Але Ігор, хитаючись, не умившись навіть, бухнув на це ложе і
заснув. Княгиня терпляче чекала. Минула ніч, а він так і не про­
кинувся. Сонце уже підбилось вгору. Вже іскрило веселками стіни
ложниці. Вона глянула на себе — і жахнулась: зім’ята одежа на ній,
з-під убруса вибилося волосся… І вся вона перем’ята і сіра. А він
ось-ось прокинеться!
Хутко підхопилась, зодягла довгу білу сорочку із сріблистої па­
волоки з великим вирізом на грудях. Розплела косу й пустила во­
лосся хвилями по спині. Ще встигла ткнути волошку над скронею.
Взяла люстерко — ніби богиня Лада спустилась з оболок! Глянула
ще раз — яка ж вона гарна!
— Хто тут? Де я? — Це Ігор. Він нічого не міг утямити. Спочатку
думав, що все це йому сниться, що він ще не прокинувся. Бо там, у
житті, був регіт, крик, брутальна пиятика, хтиві очі, жадібні до вті­
хи, і жіночі руки, які тягли його за шию… І ті руки, які підливали
571 йому в келих… І хтось гарячий, міцний, що тягнув його на ложе… І
знову очі — чорні, сірі, блакитні, смарагдові… О, скільки очей тих
цілило в нього, у його зіниці, випивало його силу.
— Ти повернувся додому, голубе мій! — Богиня Лада підняла
над ним свої сріблисті рукави-крила.— Я тебе так довго чекала!..—
М ’яка теплінь пахучого тіла враз сп’янила його. І сп’янила ця за­
тишна, таємнича тиша… О богине Ладо! Нарешті він удома…
* * *
Чим більше Щербило втрачав у собі минулого, тим легше ви­
вищувався над іншими. Може, тому якась легкість піднімала його,
що душа його ставала порожнішою і від того легшою. Проте втра­
чав одне, знаходив інше. Втратив свою мрію у щастя, та знайшов
віру в багатство. А скоро повірив, що багатство — то і є щастя.
Колись дивився на владців із зачаєною заздрістю. Вони
йому здавалися всезнаючими, всевміючими і всерозуміючими.
Приглянувшись ближче до них, збагнув, що вони такі ж самі люди,
як і всі, а тільки мають владу, яка дає їм силу над біднішими від
них. А влада була в тих, хто добрами набив свої комори, тереми і
повалуші, бо вони можуть ту владу купити. І не лише владу, а й
щастя.
Цей шлях показала йому бояриня Гордина.
Щербило побачив її ще раз, коли Гордина почала жити разом
із Олегом. Вона примчала на Княжу Гору на трійці сірих, у білих
яблуках коней, стала на весь зріст на повозі і з загадковим усмі­
хом розглядала перехожих, що кланялись їй низенько, аж до землі.
Ніби це була не звичайна бояриня, дочка Бодцева, а володарка
Києва. Біля її колін гордовито позирав на людей величезний сі­
рий вовкодав Ведмедко. Він сито мружив очі й лякливо щулився.
Йому не подобалось, що так багато людей проходить повз нього…
Гордина ж ніби й не бачила тих шанобливих поклонів бояр і боя­
ринь, вони були для неї ніби тіні, що ковзали по її великих чорних
очах. На Щербила лише бровою повела.
Він аж затерп від несподіванки. Он як вознеслась молода боя­
риня… Добрий захист знайшла собі! Тепер за її спиною стояв цей
жорстокий приходень і керував її руками усією землею.
Вже пізніше побачив її десь перед походом Олега на Царгород.
Повіз до Вишгорода вимогу варяжинів — віддати їм триста гривень
від Києва і триста від Новгорода.
Олег бесідував із тіунами. А бояриня Гордина тим часом спи­
тала в Щербила:
— Давно служиш у дружині?
572 — Давно…— Почервонів, бо не знав, яку розмову приготувала
Йому господиня Вишгорода.
— Маєш уже весі чи оселища?
— Нічого не маю…
— Час би й мати. Хіба київський волостель такий скупий, що
не шанує своїх вірних челядинів? — Це вже вона до Олега гово­
рить, бо той відпустив тіунів і повернувся до них.
— Челядинів багато. Усіх не обдаруєш,— буркнув Олег.
— Але ж вірних не так уже й багато, володарю,— м’яко запе­
речила йому Гордина.— А хіба сільце Дитятки отам, під Києвом,
комусь віддане? — Добрими, сяючими очима вона поглянула на
свого владцю. Той махнув рукою. Мовляв, можна й віддати, але
нона не вгамовувалась.— Вірний наш соцький ще вірніше послу­
жив би нам, коли б мав землі і був воєводою.
Олег від такої зухвалої несподіванки аж витріщився на неї.
Ношо так настирливо його порадниця піклується про цього моло­
дика? Хіба тому, що красень он який. Але ж простолюдин… Хіба
що… показує перед ним свою щедроту.
А Щербилі тоді аж дух забило. Упав на коліна, бив поклони і
боярині, й Олегу. Та він протягом усього життя буде повзати у них
на колінах за оті Дитятки… А за воєводу — і в огонь і в воду!..
Олег знову буркнув:
— Молодий іще в воєводи.
— Великий володарю, тебе мають захищати молоді та сильні
мужі, а не трухляві пеньки. Та ще й зрадливі! — м’яко розсерди­
лась бояриня.— Ти маєш триматися силою нових людей, із про­
столюдинів. Бояр треба подалі віддалити. Сам же про це казав.
Олег крекнув, щось протягнув, ніби згідливе.
Тоді бояриня Гордина підняла Щербила з колін.
— Негоже вірному воєводі так довго стояти,— На рожевих тугих
щічках сміялися до нього ямкп, та голос був поважний і владний.
Незбагненна ця Гордина! Чародійка ця бояриня!..
— Красно дякую… Красно дякую!..
— Дякувати мало,— раптом підійшов до нього Олег.— Іди нині
до Києва, візьми усіх моїх осторожників та мечників і моїм іменем
збери із градян іще триста гривень на варягів. Інакше збунтуються.
Лихо буде.
— Звичайно ж,— підхопила його слова Гордина.— І менше тре­
ба думати про Веселинку.
— Авжеж, я знаю…— заметушився сум’яттям у душі Щербило.
Звідки вона знає про його колишню ладу? То ось чому до нього
тоді лиш бровою повела — й ані словечка доброго!.. І ще спромігся
додати: — Вона жона була Свенельдова…
— Була!..— якось криво осміхнулась Гордина і змовкла.
Щербило поспішив відкланятись — треба тепер виконувати на­
573 каз київського володаря. Його іменем мав збирати знову із киян
гривні на варягів… Бо він тепер воєвода!.. А що йому Веселинка?
Зганьблена Свенельдом жона… Добре, що він тоді не захистив її, як
те вимагав братець його — Вратко-Гомін. Йому не варто сваритись
із Свенельдом!.. Щоправда, братець вліпив йому два ляпаси… І від­
мовився ставити терем. Та він ще поквитається з ним.
На кого, брате, руку піднімав? На київського воєводу, якого
сама бояриня… і сам володар Київської країни підняли із колін!..
Хто із бояр не мріяв стати воєводою? А ось він — простолюдин,
нікчема, підніжка, челядин, син теслі,— він тепер воєвода Києва.
Тепер потрібно міцно триматись Олега — які заздрісні роти роз­
зявлять на нього київські багатичі, які прокляття вже завтра —
коли всі дізнаються про цю новину,— які прокляття полетять йому
в спину… Щ о ж, для них у нього буде одна відповідь — меч. Сила
меча заткне їм рота. Сила більша за всяку правду і всякий закон…
Тепер, маючи ту силу, він, колишній простолюдин, матиме пра­
во і на багатого і на бідного… Отакий-бо він, челядин великого
Олега!.. І ви, кривдники його, тремтіте нині, за кривди будете в
одвіті перед ним, як перед Богом… О, тепер йому підкоряться і
земля і небо!.. Чуєш, дурню Гомоне? Хоч і брат кревний, а обиди
й тобі не забуду…
Так думкою возносився молодий воєвода, вчорашній просто­
людин, син подільського теслі, брат Вратислава-Гомона. А цей і
не згадував його.
Часом проходив повз Боричів Тік і бачив, як швидко спинався
вгору терем Щербила. Як день у день тисячі погоничів звозили
ліс із почайнівських пристанищ, десятки теслярів робили зруби
й укладали стіни — і терема, і комор, і клунь, і обори, і стайні,
і сажа… Одного разу подоляни першими угледіли, що терем ви­
будувався з усім величезним дворищем. Великим, важким громад­
дям навис над Гончарною вулицею, обнесений високим щільним
парканом. Тяжкий, владний, як і сам Щербило-воєвода, що тепер
якось поважчав, став повільнішим у рухах, неповороткішим не від
старости чи гладкости, а від переситу власного величчю. Дивились
люди йому вслід — що робить влада з чоловіком!.. Ніби гусак у
табунці гусок. Ще й оком якось прискалює. Тьху, та й годі…
Одного дня Гомін уздрів, що Щербило простує йому назу­
стріч. Не хотілося вітати, але де ж подінешся — кревний братець.
Спинився, обіперся на жердину, яку ніс з собою, чекав, коли
Щербило підійде ближче.
— Не хочеш і привітати мене! — Щербило чомусь ніби аж за­
хрип від досади.
— Чому ж? — Гомін вклонився.— Вітаю тебе, брате. Здоровим
будь.
574 — А терем уже стоїть. Бачив? — гордовито поглянув у бік свого
двору воєвода.— Як тобі?
Гомін раптом засміявся.
— Ну й стайню поставив! Ні вікон людських, ні дверей. І кого
ти в ньому триматимеш?
— Але ж он який великий! — вигукнув Щербило.— Ти б такого
ие зміг…
— Де вже мені! Такого здання для людей не поставив би. Хіба
шо для худобини. Та, може, тобі таке й треба?.. Га-га-га!..
Гомін реготав, а Щербило дивився на його смагле, молоде, хоч
уже і в ранніх зморшках лице — дивився з ненавистю і думав, що
то все від заздрощів.
— А що тобі… не подобається? Що? — спитав у брата.
— Чужі заповіді в душу взяв, брате. Думав не про високе, а про
низьке. Забув своїх богів.
— Щ о боги? Сильний сам стверджує свою силу, а слабкий шу­
кає її у богів.
— Яка в тебе сила? Упосліджуєшся перед сильними, то й маєш
їхню силу. їхню ж волю творити мусиш, не свою!
Щ о сказати на ці гіркі та справедливі слова?
Щербило мовчки повернувся і пішов до свого двору. Гомін ди­
вився йому вслід і дивувався: невже цей поважний муж, цей воєво­
да — його рідний брат? І що за сила ота влада, оте багатство, котре
дає влада, що за сила, що вона геть зовсім перевертає людину і
робить з неї отакого захланного покруча? Диво дивнеє, та й годі.
І попростував собі Гомін далі. Надумали подільські теслі поста­
вити біля Оскольдової могили замість спаленої церквиці невелич­
кий храмець. Гомін, перший здатель Києва, ішов до Оскольдової
могили, щоб зараз розміряти землю, забити кілочки, де треба по­
чинати ставити той храмець. Бо й справді, старі люди мовлять, що
віки мимолітні і Бремена смертні, і люд німотять прийшлі чужа­
ки — і все зникає у ріці безконечності. І спинити їх нічим, окрім
творінням душі і рук.
Так і надумали оживити пам’ять про свого державця, про велич
їхньої Країни Руси. Тоді й постане совість супроти властоїмців,
і заплаче душа, і обізветься словом. А там, де є слово, не зникає
пам’ять роду і сам нарід воскресає із німих і мертвих часів.
Ні, не честолюбець він, вдатний подільський тесля Гомін, бо
все життя йде тяжкими дорогами правди і не шукає собі мзди ні
від людей, ні від богів. Радість і біду приймав звично, не біг їм
назустріч та й не тікав од них… Був упевнений, що, коли кожна
людина лишить по собі добрий слід на землі, вродить для нащад­
ків і великий урожай Добра. Неодмінно вродить! Бо слова, як і
віра в Добро, мертві без доброго діла. Якби міг, ходив би поміж
людей і кожного переконував би: людино, зроби хоч крапельку
575 добра, залиш по собі хоч одну його зернину!.. Бо й справді, звід­
ки ж воно вродиться, те Добро, коли його не сіють в сій благо­
словенній його вітчизні…
Отака у нього віра, своя — і в себе. Вона й рятує його душу від
спокус суєтного світу і возносить його над сірими буднями клопо­
тів… Отакий дивний братець менший у воєводи Щербила!
Різними дорогами ходить слава і честь двох синів покійного
Златорука-майстра. Мабуть, так уже влаштований наш світ, що все
в ньому врівноважено — для розуму і для безуму однакове місце
в ньому.
Уже вечоріло. Гаряче літнє сонце котилося до овиду. Земля
пахла розігрітою пилюгою, зів’ялим від спеки листом. Гомін роз­
мірковував про брата, про себе, а тим часом робив свою справу.
Уже коли сонце гойднулося на хвилях Дніпра, розігнув спину. На
жердині, яку ніс із собою, робив зарубки-позначки — то виміри
його нового храму — Оскольдового.
Зібрався було рушати додому, коли якийсь підозрілий шерхіт
кущів, тріск сухостою, засапане дихання насторожило. Тривожно
огледівся. Не побачив нічого, лише спиною відчув присутність
поблизу людей. Відбіг до могилки з хрестом, уперся рукою в дубо­
ве, уже зчорніле хрестовиння. І цієї миті побачив, як з усіх боків
почали його обступати якісь люди, що ховалися в кущах. Хто з
паліччям, хто зі списом в руках. Поруч вигулькнув і тої ж миті
сховався в заростях волхв Перуна. Вузькогрудий, блідий, тихий
чоловічок, якого знайшла колись бояриня Гордина. Що йому по­
трібно?
Гомін стояв, мовби заворожений. Якесь терпке й липке перед­
чуття невідворотности скувало його сили. Тікати? Не знає за со­
бою ніякісінької вини. Та все ж хтось усередині його кричав: біжи!
Лети! Швидше, швидше-бо!.. Рвонувся з місця — наткнувся на ви­
ставлені до нього списи й дрюччя. Не відомі йому мужі дивились
на нього з невблаганною злістю, безпощадністю, зловтішністю.
Ну, просити милости у них не буде… Стояв і чекав.
— Беріть його в залізо. Живцем! — крикнув високим, якимось
ляскучим голосом волхв. Невже це Перунів святитель має отакий
паскудний, свинячий голос?!
Гомона вмить скрутили. Хтось вихопив його жердинку, зла­
мав об коліно. Руки й ноги його скрутили залізними ланцюгами.
Кинули на землю і довго вовтузились поряд. Хрустіли сухі гілляч­
ки, шаруділа під підошвами суха трава. Потягло димом. А сонце
вже сідало за ліси…
Поцупили за ноги, кудись кинули. Хтось упав йому на живіт,
хтось притиснув коліньми його голову. І враз гострий, пекучий
біль в очах!..
— За що-о-о?
576 А далі вже не чув свого крику. Бо летів у прірву небуття, у
чорноту болю… Не чув, як верещав над ним волхв, захлинаючись
власною ненавистю:
— Хай вразить тебе прокляття Перуна! Хай діти твої будуть ви­
гнаними із дому свого! Хай рід твій скрутить ганьба. Відступник від
богів наших! Хай спопелить тебе Перунів вогонь і Перунів меч…
Хай згорять твої чорнобогові хороми!.. Ніколи тепер не побачиш
їх! Ніколи!.. А тепер одведіть його до Києва… Киньте на торгови­
щі… На посміховище курям і свиням!
Гомін не міг чути цих проклять. Не міг і бачити, як блищали у
відсвітах жертовного полум’я водянисті очиці знавіснілого волхва,
як переможно тряслись його сухі синьожилі руки, як лиха радість
кривила йому вуста від почуття звершеного подвигу.
Не буде тепер возводити на землі свої дивні хороми цей гордий
здатель!..
Його скотили в якесь рядно і бігцем понесли невидимими лісо­
вими протоптами до подільського торговища.
Волхв не встигав за мужами. Задихався, спинився. Возвів руки
до неба:
— Кара прийшла відступнику!
О, тепер волхва буде любити Княжа Гора. І новий воєвода
Щербило. Волхв був упевнений у цьому…
* * *
Доки була повна сподівань, чула себе сильною і мудрою.
Спочатку сподівалась на силу своєї вроди. Знала, що досить було
ближче підсунутись до свого велеможця так, щоб він відчув запах
її тіла,— і враз здобуде над ним перемогу.
Вона тоді качалась у ній, як сир в маслі. Усе було дозволено
їй: любила посміятись в очі з бояр, встрявала в будь-яку розмову,
говорила навіть дурниці і була певна, що всі нею захоплені. Більше
того, бояриня Гордина змушувала Олега роздавати всім, хто оточує
їх, багаті дари і чини, бо знала, за це будуть їм ще більше кланя­
тись і вірніше служити. Перед нею запобігали всі — від челяді до
бояр, але ніхто не любив. Уперто називали злою, відьмою, чаклун­
кою, блудодійницею, ненаситицею. Вона це знала, але перестала
на те зважати. Купувала довкола себе прихильність і приятелів,
гадала, що купує довічну вдячність їхню.
Потім почала з відчаєм помічати, що краса її мимолітна. Біля
рота від частого усміху залягли глибокі борозенки, які вже не ви­
прямлялись. Від того рот її якось обвис, обвисли й зів’ялі щоки. На
лобі виборознилась не одна ниточка зморщок. Але найгірше, що
побачила: сохне, сохне на її руках і на всьому тілі шкіра. Сохне — і
з- 345 577 нема спасу! Ніякі мастила заморські, ніякі припарки зелениць не
могли зробити її тугою і, як оксамит, м’якою.
Тоді Гордина ніби схаменулась. Згадала, що вона жінка і му­
сить, як і кожна жона, народити дитину, для велеможця свого на­
щадка. Мабуть, він таки чекав того ж самого. В перші роки свого
владарювання недарма ж позбувся Ігоря і не пускав його до київ­
ського княжого столу!..
Та роки вереміїлись, намотувались на колесо часу, а нащадка
не було. Олег уже й перестав обнадіяно поглядати на гнучкий стан
боярині. Зникло в його старіючих очах чекання.
Але Гордина ще була в силі, ще чула себе молодою і продовжу­
вала сподіватись на диво. Гребла до себе землі в Подесенні, срібло,
золото, узороччя, набивала комори добрами — все для майбутньо­
го свого переємця. Двірська челядь тішилася. Обідрані, босоногі
киянки водили за собою зграйки смаглявих дітлашків — їм не було
коли дбати про багатство. А бояриня — бач!..
Тоді Гордина почала приманювати до себе воєводу Щербила.
Робила це легко, звично грайливо. У неї з’явилось нове сподіван­
ня… Через те й ублагала Олега, коли ішов на Царгород, залишити
його в Києві.
А тут ніби з неба звалився Свенельд зі своїми новими варяжи-
нами. Привіз Прекрасу для Ігоря. Не знала, що робити з ними.
Подумавши, забрала у свій терем до Вишгорода: ворога краще
мати перед своїми очима, аніж чекати зустрічі з ним із-за рогу.
Свенельд і Прекраса нагадали їй, що в Києві ще є Ігор та… ота
царівна… Ольгою наречена тепер.
Спочатку вона не зважала на них. Надто простий розумом цей
рудий вайлак, хоча й князівського роду. Звичайно, перетерта жит­
тям його жона, яка дісталась йому насильно, ще молоде дівчисько
і їй не до Києва.
Але Прекраса! За її плечима Свенельд і варяги. Кажуть, що десь
у Новгороді у Прекраси лишився син — Ігоревич. Сподівання боя­
рині Гордини опинилось над прірвою… Тим більше, що Свенельд
відразу ж привів Ігоря з Києва до Прекраси у Вишгород і штовхнув
його до неї в ложе…
Свенельд задоволено смоктав меди із срібних чаш, хтиво по­
зирав на Гордину, часом невнарок пригортав за плечі, а в голові
плів нові сіті. На кого?
Раптом Ігор заявив, що хоче додому, до Києва. Його й не три­
мали — іди! І ніхто не думав не гадав, що він не повернеться назад.
Прекраса справді була гарна і ніжна жона… Та коли Ігор все ж не
повернувся, то і Свенельд, і Прекраса, і Гордина враз збагнули: на
дорозі їхніх сподівань постало оте дівча… ота Ольга…
Бояриня Гордина веліла вивести своїх баских коней, накинула па плечі сріблисто-прозорі ромейські шати, на чоло наділа бронзо­
вий начільник з підвісками-дзвіночками і майнула на Княжу Гору.
Як і раніше, з-під коліс її повоза вусібіч випирскувало й розліта­
лося птаство, низько кланялись услід і челядь, і бояри… Та все ж
упіймала похапливі, задля годиться поклони, якісь грайливі блис­
кітки чи глузи в очах людей. Десь кольнули біля серця м’які шпи­
чаки, які віщували щось нове, ще незнане, але невідворотне…
Якимось краєм її душі торкнулась думка, що вона видерлась
па вершину влади тимчасово, що вже та влада ось-ось висковзне
з її рук… І тоді настане для неї час розплати — невблаганний і
невідворотний… Але куди ж тепер відступати? Так, Олег старий.
Втрачає до неї охоту і байдужіє. Тепер більше думає про власну
славу та про свого переємця Ігоря… З усієї сили хоче його підпер­
ти своєю рукою — ото й дівчиську тому, заблуклій царівні-ізгою
передав своє ім’я… То все, щоб Ігоря підперти своїм іменем і сла­
вою… І тим продовжити своє життя на землі…
Об’їхала Княжу Гору й угледіла новий терем. Не терем — тере-
мисько, кріпость під самою Горою.
Восени ще не було його. Либонь, це ж Щербило побудувався!
Швидко ж утверджує себе воєвода! Та й місце своє знає: не випер­
ся на Княжу Гору, а нижче неї, проте і не зовсім унизу, де стоять
доми і хатки простолюддя. Душа її розправилась. Ще не все втра­
чено! У неї є іще воєвода Щербило…
Натягла віжки — і помчала до Бабиного Торжка. Біля довгих
рядів арамейських купчин зійшла і почала оглядати рундуки. В
них на лавицях лежали купами дивні паволоки, золотисті брачини,
вольниця, китаянські шовки, намиста, напалки, чобітки, перлами
вишиті. Купами стояли срібні чаші, тарелі, глечики, лагвиці — і
всі розмальовані, розцяцьковані, мереживним плетивом оздоблені.
Що воно за такі лагвиці і глечички?
Троє купчин у чалмах, що лінькувато сиділи напівлежачи на
килимі, котрий був простелений просто на траву поряд із рун­
дуком, упіймали зацікавлений погляд багатої жони й миттю під­
хопилися. Один розкинув перед нею золотисто-прозорі тонкі узо-
роччя, другий бряжчав напалками й намистами, третій підсовував
дивномережане срібне люстерце. їхні красиві чорні очі, що молодо
блищали посмішкою, враз стали якимись догідливими й улесливи­
ми. Гордина тільки повела соболиною бровою й ткнула пальцем в
мереживний срібний глечичок.
Купчина тої ж миті подав їй кілька таких глечичків, відкривав
затички й подавав нюхати.
— Пахнота! Ах… ах! Чудовна! — прицмокував язиком.
На неї повіяло подувом якогось чародійства. Взяла один, дру­
гий, третій… А поряд — стояв окремо — якийсь білосніжний, пу-
579 кастий і… чомусь дуже простий — без прикрас. Вона підхопила і
його. 1 раптом один із торговців побілів, витріщив на неї очиська,
обличчя його вмить змокріло від густого поту.
— Не можна!.. О -о…— Він скривив уста і закотив під лоба очі —
враз зробився схожим на мерця. Отрута? Вона ще раз потяглася до
того дивного білого глечичка — невже отрута?
Купчина показав пальцем вгору, другою рукою схопився за ж и -]
віт. Так, це була отрута. Довгі вії боярині затремтіли, під ними
зблиснула і туг же згасла якась думка. Вона рішуче простягла руку
і взяла білий глечичок.
— Три гривна… три гривна…— Купчина ще й показував їй на
пальцях, що з неї вимагається три гривні за те. Вона висмикнула
з-за пояса гаман, на долоню висипала все срібло. Трьох гривень у
неї не було. Вона відклала вбік той глечичок і показала рукою, що
бере його собі і що зараз принесе гривні.
Скочила на повоз і помчала до двору воєводи. В душі каламути­
лось якесь зловісно-приємне торжество. Хай спробує тепер хтось
перейти їй дорогу!..
Уже вечоріло. Бузкові хмари сіяли на землю прозористо-срібні
тіні. З Дніпра потягло вологим лугом.
Біля князівської стайні здаля побачила Ловеля, який виводив
коней. Либонь, Ігор кудись їде, чи не до Вишгорода, до Прекраси?
Нарешті…
Воєвода Щербило був приємно здивований гості. Увесь ніби
світився радістю й теплом. Бояриня окинула оком двір, задоволено
посміхнулась — добрий господар з нього вийшов би!
— Думав колись, що матимеш це?
— Не думав не гадав, боярине. Це все… від тебе…
— Поможи нині й мені… Хіба не заслужила в тебе? — Вона
грайливо повела бровою. Йому здалося, що в швидкому, якомусь
дивному її погляді з-під довгих вій було щось… закличне… О ні, то
тільки здалося, а він захвилювався.
Пригладив на голові волосся враз змокрілими долонями, ніби
щось пригадував. Таки ж пригадав, що так вона подивилась на
нього тоді, ще першої зустрічі. Щ о цей закличний погляд і повів
його з батькового дому… Але ж нині вона повелителька, а він во­
євода її ласкою. Хіба він може думати про неї? О ні, у нього тепер
ніяких надій… Він може їй лише кланятись, дякувати і дякувати…
— Спасуть тебе боги, боярине. Вік пам’ятатиму… Віддячу рев­
ною службою…
Обличчя боярині враз зіщулилось — невже він нічого не збаг­
нув? Як і тоді? Невже він здатен тільки повзати від вдячности?..
Від гіркого розчарування згасли її очі, наповнились тугою, обви­
сли уста.
580 — Мені зараз потрібно три гривні, воєводо… У борг.
Ненадовго…
Щербило заметушився, догідливо зігнув шию — він дасть їй і
тридцять гривень, хай тільки швидше іде звідси. Він не знає, як
поводитись з нею, він боїться її розсердити, він не розуміє цієї
загадкової жінки. О боги! Це від неї падають на нього всі милості
київського володаря! Він не хоче їх втратити. Поможіть йому!..
Гордина похмуро спостерігала, як воєвода відкривав тремтя­
чими руками скриню, як важко і глухо дзенькали срібні гривні.
Сумнів закрадався в її серце: чи зуміє він побороти своє челядин-
ство, своє холопство в собі… А коли ні? Хто ж у неї залишається?
Свенельд?..
Щербило чи Свенельд?
Повз двір воєводи пробігли якісь люди, потягли щось важке
на ряднині… Позад їх захекано біг підтюпцем волхв. Отой тихий,
лагідний, улесливий до всіх чоловічок… Здається, він єдиний, хто
не хоче повелівати людьми і задоволений тим, що має…
— Так я чекаю на тебе, Щербиле, завтра увечері. Не забув же
дороги у Виш город?
Він сподівався цих слів — і боявся їх. Побоювався, що не по­
чує,— все ж таки почув їх. І ось вона сміється своїми загадковими
іскристо-карими очима і вже не чекає відповіді… Уже мчить на
Гору, до Бабиного Торжка.
Він колотився душею… Невже він має стати супроти владного
Олега?!
Поглянув на свій терем, на величезний двір. Ні, цього він уже
нікому не віддасть. І села свого не віддасть. І лісу й поля також не
піддасть.
Волога прохолода потягла з-за Дніпра, згасила бузкові сутіні
хмар. Дихати стало важче.
З Перунового требища зірвався відчайдушний нелюдський
крик. Певно, той безгомонний волхв, завжди догідливо зігнутий
перед можновладцями, з тихим голосом, розпростував свого хреб­
та, приносячи потаємні треби Перунові…
Зірчастий літній вечір спадав над Києвом…