Ріка вже убралась в золотисто-мідні береги. Ранками розгор­
тала, як дбайлива господиня, сувої густих сивих туманів, стелила
ними луки. Коли починало лінькувато викочуватись над землею
сонце, в золотавих відблисках хвиль ріки життя гойдались зграї
метушливої ситої крякви, нирків, чирків, диких гусей, гордих ле­
бедів, які, відлітаючи в вирій, перепочивали тут.
581 Дедалі частіше кияни поглядали на холодіючу блакить неба, на
глибоко-сині хвилі Дніпра, які мали вивергнути на пристанища
Почайни важкі лодії Олегової раті. Чомусь вони барилися — не
стукали носами об дерев’яні мостини увозів, обезлюділи київські
торговища, наче завмерли…
Ніби проковтнула ріка Перуна — Дані-пер — київських воїв. А
може, кляті печеніжини десь забрали всіх у полон біля ревучих по­
рогів і перебили чи продали в полон яко рабів. А може, думалось,
Олег і його старшини бенкетують у царгородських палацах із веле-
можцями і царями, а ще, може, так обтяжені даниною, що надто
поволі добираються до Києва проти течії ріки.
У мовчазних тривожних здогадах притихли київські вулиці. В
кожному домі, в кожній оселі хтось та пішов з Ольгом і його ва­
рягами. Когось та чекали з походу. Та ніяких вістей не було вже
кілька місяців. Уже й осінь… Час збирати врожай, плоди літньої
праці землі й людей.
Свенельд і собі думав про власний урожай. Думав про те, що
поспішив привезти сюди Прекрасу, що тепер вона для нього мов­
би пута на руках і ногах. Заважала йому і бояриня Гордина, яка
зваблює його частуваннями й грайливістю очей і тугих грудей. Але
такого добра має досить від своїх жон і челядниць. Мабуть, гадає,
що Олег вже не повернеться, і шукає, на кого б обіпертись. Хоче,
бач, і далі лишатися зверху. О, він уже вивчив її честолюбну спра­
гу!.. Бачить, як щедротами пригортає вона до себе бояр і різних по­
служливих челядинів, як ходить по торговищах і роздає обіцянки
сторонським купцям, аби навесні прибули з ще більшим крамом;
і до градян повернулася — веліла не брати з рукомесників мита,
якщо вони ввозять свої вироби через градські ворота… А все то
їй підказує Щербило. Крутиться побіля вишгородського терема,
приворожила його та бояриня!.. Але Свенельда і варягів вони не
чіпають. Бояться, ге-ге! Чи такий він дурний, щоб не додлубатись,
чого жадає ця веселоока бояриня!..
О ні, Свенельд ні з ким не хоче ділити влади в Києві. Хоче мати
її сам, як те колись зробив Олег — іменем Ггоря. Київського воло­
даря нема, хтозна чи й прибуде. Треба вже думати про себе. Якщо
Свенельд пристане до боярині Гордини — бути йому її ницим че­
лядином. Якщо підніме своїми мечами князя Ігоря — бути йому
керманичем поруч з ним, бо того обділили боги жаданням влади і
великої сили. Жона його, щоправда, вдатніша від нього, але вона
заклопотана очікуванням нащадка. Через те буде зі Свенельдом,
якщо він підніме Ігоря.
Спочатку Свенельд розраховував на Прекрасу — як-не-як, пад­
черка Олегова. Але Олегові була важливіша Болгарія, і він возлю-
582 бив Ольгу. Аж тепер Свенельд збагнув, чому Олег так прихилив до
себе болгарську княжну: він давно готувався до походу на Царгород
і йому була вкрай потрібна така соузниця, як могутня Болгарія.
Отож і Свенельдові тепер вигідніше мати дружбу з Ігорем і його
жоною Ольгою, бо в неї за плечима велика Дунайська Болгарія,
що завжди підіпре слов’янську Країну Руси.
У того пройдисвіта Олега треба вчитися, як здобувати пере­
моги.
І ось новина: мовлять свідущі челядини (а він їх навчився
мати!), що журиться Ігорева жона: мужу її давно вже час брати
кермо державне в руки, та Олег мовчить, не думає віддавати, сам
вчепився в княжий стіл, ніби зрісся з ним. А хто він? Якийсь за­
брода, без роду, без племені, приліпився колись до того нещасного
князя Рюрика та й виперся у воєводи. Зате її муж — князь по роду,
володарем бути — його доля. Отож і в Києві йому має належати
стіл. То доки ще чекати їм? Відібрав владу і країну в Києвича, те­
пер відбирає владу в Рюриковича, поставивши над ними бояриню
Гордину і її зграю… Ольга журилася.
Зате Ігор зовсім не печалився. Бо спочатку боявся влади, бо­
явся, що не зуміє тримати в послушенстві таку велику державу, де
бояри-лукавці і багатичі-дружинники гнуть лише на свою користь.
Боявся і волхвів — ці потаємні чародії яку завгодно біду можуть
накликати. Навіть зрадів, коли Олег, ідучи в похід, не посадив
ііого на своє місце, як те обіцяв, на княжий київський стіл. У
Києві йому жилося добре — затишно і сито. Все робилося само со­
бою. Хтось збирав полюддя, хтось правив платежі, хтось відбивав
нападників, не допускав боярської сваволі.
Йому ж віддавалась воля влаштовувати бучні учти, гучні виїзди
на полювання, і він радів. Ось тільки тепер трохи заклопотався —
не знав, як бути з Прекрасою. Вона поки що сиділа у Вишгороді.
Забрати її на Княжу Гору як жону не міг, бо Ольга сказала, що
піде від нього, а це сварка з Олегом. Поселити Прекрасу в інший
терем — не було як, бо не мав такого терема.
Проте печалився Ігор не довго. Вирішив: прибуде Олег і все
влаштує. Краще б йому поклопотатись за інше: час виїжджати на
полювання. Сила-силенна качок та гусей диких навколо Києва —
на річках, озерах, болотах. Отож хай Свенельд гукає заклич: на
полювання!
Свенельд не відразу погодився на таку забаву — не відважував­
ся лишати Київ на вишгородців, які хоч і сиділи у теремі боярині
Гордини, але пильним оком стежили за Києвом. Чув серцем, щось
зле готують для града. Витязю Свенельду тривожно на душі: уже
звик до своїх сіл і погостів; уже не хотів позбуватися щорічного
полюддя і своєї частки добр, яку привезе Олег від Царгорода; уже
583 зрісся з київськими купчинами, які щорічно ходили до болгар, до
ромеїв-гречинів чи до Хозарії і Джурджанського моря. Майбутнє
також усміхалося витязю Свенельдові — він став першим підруч­
ним Рюриковича. Інколи марилося і ще одне потаємне жадання —
київський княжий стіл… Хіба він гірший від Олега?
Але бачить зараз інше — київське боярство тягнеться до влада­
рювання. Він цього боявся. І недарма. Не встигли Ігореві ватаги
мисливців із сокольничими, гончими, псарями, конюхами, пова­
рами, лучниками-стрільцями, мечниками відійти в прикиївську
пущу Звіринець, як на Княжій Горі ожили й загомоніли Олегові
палати — в них оселилась бояриня Гордина, боярин Олій з трьома
синами, боярини Войко, Радило… Витязь Свенелвд тільки свис­
нув… Отак швидко не чекав перемін!..
Бігцем метався по своїх виталищах, натяг на себе залізні лати,
підперезався мечем, покликав своїх мечників — і на Гору.
Перед ворітьми, що відкривали дорогу на Княжу Гору, спини­
лись — вони були зачинені. Стукіт, грюкіт, закличі намарні, ніхто
з того боку не озивався, воріт не одчиняли. Гору оточував високий
земляний вал — так просто на неї не піднятися по його стрімких
стінах. Тут була потрібна хитрість. Огледівся. І погляд спинився на
теремі воєводи Щербила. Ну звичайно ж, він його зараз підпалить.
Отоді сам воєвода відчинить йому ворота.
— Запаліть! — гукнув своїм варяжинам. І ось вогонь побіг
уздовж свіжих зрубів, поглинаючи сухий мох, який, як це нале­
жало, укладали між колодами для тепла. Дуже швидко вогненні
язики веселим світлим полум’ям затанцювали на сухій гонті даху.
Свенельд чекав. І недовго.
Ворота від Гори враз відчинились — в них постав Щербило з
двома осторожниками.
— Пощо палиш мій терем?
— Відчиніть ворота на Княжу Гору.
— Негайно загаси!
— Відчини ворота.
— Якщо не загасиш, завтра всі твої оселища і погости підуть
димом,— твердо пообіцяв воєвода і заховався за ворітьми.
Свенельд поглянув на палаючий дах терема. Ось-ось вогонь
злиже гонту і тоді перекинеться на крокви. Але цей лютий просто­
людин свою тверду обіцянку виконає… Усі його тереми й оселища
пустить-таки димом.
— Гей, ви! Збийте вогонь, вже досить попалили! Ми візьмемо з
бояр велику мзду… Та скоріше, бо ніякої мзди не дістанемо!..
Коли йде мова про мзду — справа робиться швидко. Варяжини
видряпалися на дах, почали якимось ганчір’ям збивати вогонь. До
них приєдналися і воєводині двірські люди. Але ворота німували. ( ‘венельд наказував ще кілька разів гукати, але знову ніхто звідти
не озивався. Його обдурили!..
Так минула ніч. І знову настав день. Свенельд відчув, що сам
нічого не вдіє,— потрібна була поміч. Звичайно, давні вороги
киян — деревляни — найперші його соузники!..
Послав гінців до Іскоростеня, а сам отаборився під валами.
Його вої завертали назад повози оселян, що везли на торгови­
ще — на Бабин Торжок — збіжжя і м’ясо. Завертали і сторонських
купчин, спрямовували їх іти далі — до Чернігова чи Новгорода-
Сіверського. Свенельд затявся — візьме мором тих бунтівників!
Бо хто зна, що вирішать деревляни: адже він їх також колись во­
ював. Витязь Свенельд велів своїм послам сказати, що тоді їх во­
ював не своєю волею, а волею київських бояр. А тепер він хоче
повалити їхнє всесилля — встановити мир у київській землі. А
коли деревляни прийдуть оружннми до нього, то і вони візьмуть
свою правду…
Минув майже тиждень, доки повернулась його сольба.
Переказала витязю слова князя Маломира:
— Не маємо гніву на київських бояр і на київського володаря.
Маємо надію, що Олегові раті скоро повернуться і що й вони, де­
ревляни, дістануть свою частку набутків. Адже їхня дружина також
пішла до Царгорода.
Не врахував цього Свенельд; Олег і тут зумів його наперед пе­
рехитрити — завчасно перекупив деревлянську затятість. Ось-ось
повернуться лодії з походу, гори добр, злата-срібла привезуть! Не
такі вони, бояри, дурні, щоб себе позбавити такого багатства через
якогось Свенельда та його забаганки!..
Доводилося витязю або відійти від Княжої Гори, або чекати
дива. Вирішив переночувати ще в таборі, а вранці хто зна… Але
диво справді з’явилося в цю останню ніч облоги. Уже коли загаси­
ли вогнища і тривожна дрімота зморила Свенельда, хтось штовхнув
його в бік, хтось важкий і волохатий дихав йому в лице, заступив­
ши собою зоряне небо. Витязь Свенельд ще не встиг і злякатись,
як почув знайомий голос:
— Я до тебе.
— Хто ти?
— Ловель.
Свенельд добре знав цього мовчкуватого Ігоревого челядина.
Невидимою тінню завжди стояв за плечима князя.
— Чого прийшов?
— Знаю підземний лаз під валами. Потай проведу на Княжу
Гору.
Свенельд не вірив своїм вухам. Диво! Чи це ще йому щось у
дрімоті верзеться? Чи боги його роду згадали витязя? Обмацав
585 своє обличчя, свій зволожілий від нічного туману одяг. Ні, він не
спить!
— Добре. Веди.
Тихо підняв дружину. Крадькома підійшли до валу. Ловель дав
знак спинитися, а сам пірнув у темінь. Лиш суха трава та опале
листя шаруділи під підошвами. Чи не пастка яка? Хто не знає сих
лукавих слов’ян? Вони не бояться смерти й дуже дотепні на різні
вигадки… І чого б то Ловелю, киянину, простолюдину, допомагати
варяжинам?.. Щ ось не чисто…
На сході засвітліла пасмуга неба. Змарніли зірки, збляк повно­
видий місяць. З темряви випірнув Ловель — рукою підкликав до
себе. Свенельд і його мечники рушили за ним. На серці все ж
крутився сумнів — в ім’я чого Ловель це робить?
— Тебе хто послав?
— Ніхто. Сам.
Свенельд стиснув уста. Звісно, челядин лукавить.
— А що хочеш за це?
Ловель спинився і мовив тихо:
— Прекрасу.
— О! — зрадів Свенельд. На таке він не сподівався.— Але… \
вона жона Ігоря,— сказав, ніби Ловель цього не знав.
— Прекрасу хочуть вбити…
— Хто? — здивувався Свенельд.— Хіба вона комусь заважа?
— Бояри…
— Звідки знаєш?
— Знаю…
— Напевне знаєш?
— Напевне… Ось! — підняв руку, в якій тримав якусь світлу
пукасту лагвичку чи щось схоже на неї.
— Що це?
— Отрута для Прскраси.
— Треба Прекрасу заховати!
— Я вже заховав…
Не такий він і простий, цей вірний Ігорів джура.
— Тут сторожа на чатах, обійдемо в цей бік…
На Княжу Гору Свенельдові мечники видралися на світанні.
Але ні боярині Гордини, ні кого з інших бояр тут не було. Київ і
Гора спали ще мирним сном і уві сні бачили дивні казки про таїну
київських ночей.
Свенельдові стало враз легко й радісно — ті ворохобні бояри
убоялись його — повтікали. Хто тепер з ним захоче помірятися
силою?
Мужній витязю Свенельде, нині ти володар і повелитель Княжої
Гори! Але Гора — це ще не Київ! Бережися ж…
586 * * *
У Вишгород бояриня Гордина з боярами прибула несподіва­
но, опівночі. Дворова челядь не очікувала своєї господині о такій
порі. Бояриня шурхнула до своєї світлиці — і мало не впала, за­
чепившись об щось м’яке й велике, що незрушно лежало біля по­
рога. Від ляку зомліла, але останньої миті схопилась за одвірок.
У сутінях світання, що пробивалось крізь кольорові шиби вікон,
розгледіла свого пса — Ведмедка. Вірний її вовкодав був мертвий.
Поруч з ним стояла миса з молоком, на підлозі валявся срібний
кухоль, у який вона вчора налила для Прекраси, що лишалась тут,
хмільного квасу.
Виходить, те питво випив Ведмедко. Інакше Прекраса нині ле­
жала б отут, замість пса. Але ж… Чому не випила?.. І де поділась
та пукаста лагвиця? Адже після того, як вона вицідила з неї отої
зеленавої рідини, вкинула у свій гаман… Тільки там, в Олегових
палатах, мацнувши гаман, зрозуміла, що тої лагвиці в ньому нема.
Може, десь загубила, доки бігла сюди? Обнишпорила світлицю —
ніде не було. Мабуть, десь лишила у Вишгороді…
Бояриня перелякалась, серце її затерпло. Потрібно негайно ж
повернутись додому! Розшукати!.. Заховати!.. Щ об ніхто не знав!
Адже хто знає, для чого ще знадобиться їй те зілля… Свенельдова
дружина глибоко дрімала при вогнищах, як вона оголосила, що їде
у Вишгород. Бо вранці варяги підуть на приступ — краще вже у
Вишгороді чекати повернення Олега.
Вона вже й тут обшукала всі закутки. Ніде білої лагвички не
було. Був тільки мертвий пес. Її вірний страж. Хтось вилив йому в
мису той напій… Хтось стежив за нею і знав за ту отруту…
Хтось здогадувався, що Прекраса стала їй тут заважати —
вона була зайвою з її невідомим сином, що десь лишився там, у
Новгороді. Як не крути, як не поверни події, наприкінці ніби з
невідомости випливала Прекраса і її син — законні спадкоємці
Рюриковича. Крутила думку і туди і сюди — і що не придумає, що
не вигадає, а намість Ігоря випливала Прекраса з його нащадком.
Гордина ж не жадала ні з ким ділити владу в Києві в недалекому
майбутньому — ні з боярами, ні з воєводою, ні з Рюриковичами.
Бояриня в роздумах дивилась на безрушного Ведмедка. Густа
сіра шерсть його, як у вовчиська, стирчала сторчма, очі тьмяні­
ли, ніби затягувались якоюсь каламуттю. То де ж зараз Прекраса?
Невже оце спить і не чує, що в теремі повно людей — ходять,
грюкають дверима, стукають чоботиськами об мостини, голосно
розмовляють? Скоро всі угомонились — світанковий сон зморив
нічних утікачів. Але Гордина не спала. Дослухалась до тиші, яка
виповнювала терем, до вовтузні мишей під дошками підлоги. Не
587 світять очима коти, яких тут повно, либонь, поснули від переситу
життя.
І все ж — хто бачив, як вона виціджувала з тої пукастої довго­
шийої лагвички тремтячими руками зеленаві краплини? У кого ж
тепер вона, чи наллють тепер їй з неї? Гарячою хвилею обкотило
її тіло від такої думки. Запалила свічу. Знову порпалась у світлиці,
нипала в стравниці, шаруділа в своїй ложниці… Ніде не було.
Навшпиньки піднялась до горниці, де жила Прекраса.
Прислухалась — ніде ані шерехне. Потягла на себе двері — вони
тихо й податливо розчинились. Освітила порожнє виталище —
зім’яте, поспіхом кинуте ложе, розкидані подушки, різьблена таре­
ля, зроблена отим мовчуном Ловелем, конюхом і джурою Ігоревим.
Ще влітку приїздив сюди до Прекраси, певно, від Ігоря… Хто ще
бував тут? Боярин Олій та воєвода Щербило — вони всі були з
нею у Києві. Втім, її таємниці ніхто не знав. Може, Щербило щось
бачив, коли вона позичала в нього оті три гривні… Та ні, він тоді
був дуже спантеличений її відвертим запрошенням… Вона дуже
берегла цю свою лагвичку, навіть, коли лягала спати, клала під
подушку…
Тут без челяді не обійшлося. О, ця всюдисуща, всеока челядь!
Нипає за всіма з усіх кутків, з усіх шпарин. І ось — нема Прекраси…
Бояриня швидко збігла вниз і пішла ше у маленьку поварську ха­
тину — двері її були незамкнені, вона заглянула туди — повариха
і її помічниця міцно спали. Перейшла до іншої хатини, де жили
горничні. Ледве достукалась — перелякані дівчата за Прекрасу ні­
чого не знали…
Тоді бояриня переполошилась — мабуть, уже приблудилась
Мара за її життям. Зачинилась у своїй ложниці. Думала. Невже
боги почали зраджувати їй? Тож залишається перехитрити оту
страшну тітку — Мару. Але чи зумів хто перехитрити Смерть?
Колись їй вдалося перехитрити лукавого Перелесника, що
зманював її до лісових хащ; вдалося перехитрити і нахабних ва-
ряжинів, які збиткувалися над нею. Доля подарувала їй доброго
захисника — Олега. А тепер що? Невже вона, бояриня Гордина,
розгнівила Долю своєю новою молодою радістю — Щербилом?
Невже, Доле, ти така заздрісна, що не хочеш, аби вона народила
на світ спадкоємця Олегові й собі?
В очах їй було сухо, на серці кривдно… А в думках сум’яття…
Зійшло сонце, залило виталище яскрінню. Із сонцем вияснились
і її думки. Вона мусить… помиритись із Свенельдом… Іншого ви­
бору не було.
— Кличте воєводу! — за звичкою гукнула до дверей і здивува­
лась, коли почула звичний тупіт босих ніг її отроків-служків. Її
волю виконували, як і раніше! Тож нічого не змінилось в її домі, вона тут лишається повелителькою, як і раніше. Нічні примари
покинули її зім’яту Душу.
Щербило мляво переступив поріг, либонь, його підняли від
сну. Під втомленими очима запали сині кола очниць. Свара із
Свенельдом і йому була тяжкою. І все те властолюбна бояриня
розпочала! І його втягла…
— Маємо помиритись із Свенельдом.
— Я з ним не розпочинав свари.
— У мене є багато сіл, Щербиле. Візьми собі ще Соколи і
Діброву — господарюй.
Щербило безнадійно посміхнувся. Вона так відверто купує
його!.. Ніби намисто на Бабиному Торжку.
— Дякую красно. А хто убив твого Ведмедка?
Бояриня зціпила вуста, звела над переніссям соболині брови.
Він уже знає. Звідки? Якась таємнича сила таки жила в її теремі,
яка все знала і яка потай воювала з нею…
— Не знаю. Але нам треба дочекатись Олега. Тоді поговоримо
і з Свенельдом.
— Це буде краще, аніж війна з ним.
Раптом їй зробилось чомусь тоскно, крута туга сповила її душу
перевеслом — вона нічого вже не хотіла: ні земель, ні влади, ні зо­
лота, яке привезе Олег. їй захотілось, може, вперше в житті, мати
звичайне, тихе людське щастя. Як це солодко і як просто — нічого
не хотіти від життя і від людей, а мати лише тишу і добрі, лагідні
очі поруч…
— Давай утечемо звідси,— раптом скинула на воєводу карі за­
журені очі. Її довгі смагляві пальці з білими лунками нігтів за­
вмерли на щоках, які вона щойно гладила, знімаючи втому… Це
було б найкраще — утекти від цього суєтного світу, від його зваб і
лукавства, відчаю і підступносте…
— А Київ лишимо Свенельдові й варягам? — враз обурився
Щербило.
О, в ньому заговорив гордий киянин, який знав, на якій землі
живе…
Ні, не обійти їй своєї Долі. Не втекти від неї і від себе…
Хтось голосно говорив на подвір’ї. Якісь збуджені голоси ври­
вались до терема.
— Гонець із Києва!..— крикнув у дверях отрок.— Там палає
м’ятеж!
— Хто прислав його? — кинувся до хлопчини Щербило.
— Свенельд!
— І подільські рукомесники, і смерди, і холопи, і купчини —
всі піднялися на стань… супроти варяжинів…— Гонець уже стояв
на порозі,— Варяги три дні не пускали до града ні хліба, ні м’яса,
589 ні соли… А нині Свенельд з варягами зачинився на Горі… Просить
у тебе, боярине, помочі…
— Передай, що йдемо на Київ.— Щербило швидко вийшов. От
і помиряться тепер вони…
Вої Щербила борзо помчали на конях до града. М ’ятежні кияни
обступили княжі палати і намагались приступом взяти двір — пле­
чима тиснули на ворота. Ковані воротиська не піддавались — і
ворохобники почали гатити в них, розгойдуючи колодами.
Дружина Щербила спинилась на відстані. Тьма-тьмуща люду
сновигало тут. З княжого двору котили бочки з медами і пивом,
хапали гусей, поросят; на свої повози чи в міхи вкидали все, що
траплялось під руки. Гуляла вольготна вольниця простолюддя!..
Хто був у куяку 1чи в кольчузі, хто мав на голові шишак2, а хто був
простоволосий, але в усіх у руках були спис чи рогатина3, обушок4
чи ослоп5. Гуляла вольниця народна!..
Неподалік од воріт стояли статечні мужі у свитах, постягували
шапки й слухали молодого смаглолицього сліпця з геть сивим до
пліч волоссям.
— З чужої волі живемо на своїй землі, люди… За чужим за­
коном… Усе нам заборонено — і творити красу, і говорити слово
правди, і берегти свої обичаї…— казав сліпий.
— Істинно мовить. Народ живе під страхом чужого закону…
Висихає його серце! Ізгубить себе народ…
— Ось бачите? Де мої очі? Де? Витягли, аби не могли бачити
світу красного і краси земної…
— Знаємо, брате, за твою красу рукотворну, за твої храми тебе
скалічено… Лакузи чужинців гірші від клятих ворогів!..
— І де вони беруться, оці перевертні? Із нашої ж кістки!..
— Отож відгодовують з чужого столу, то й обростає наша кістка
чужим м’ясом…
— Дивіться, либонь, братець кревний прийшов з мечниками…
Бити, мабуть, свого брата сліпого…
— Людоньки!.. Та вони ж брати! Боги посміялися зі старого
Златорука… Брат на брата іде…
— Муже мій… Ходімо звідси… Щербило тут… Кров’ю пах-
1 Куяк — сорочка з тканини чи шкіри, густо обшита залізними бля­
хами.
! Шишак — залізний чи шкіряний ковпак, що закінчувазся трубкою,
в яку інколи вставляли шмат тканини.
3 Рогатина — спис з довгим (до 60 см) і широким наконечником.
4 Обушок — до короткої, 30 см, ручки прив’язана залізним ланцюгом
вага.
5 Ослоп — дубина, обкована на кінці залізом й утикана цвяхами.
590 не…— Житяна почала смикати за рукав Гомона,— Розступіться!..
Пропустіть нас!.. Де наші заступники, о боги наші!..
Натовп мовчки розступався, пропускав обох до галявини.
Натовп стискував кулаки, і те, що було в руках — сокиру чи якийсь
дрючок. Спідлоба позирав на мечників Щербила.
Воєвода розгубився. Він пам’ятав обиду від брата свого,
пам’ятав і ляпаси, і відмову за терем. І насміх! І ось за ці гріхи
боги скарали його люто, жорстоко, немилосердно… А він ще й
підбурює мужів на стань, щоб димом пішла і Княжа Гора, і його,
воєводи, терем…
Озирнувся на свою дружину. Мужі завмерли — невже кине воїв
на них, на брата свого осліпленого? Невже?..
— Дивіться, вагається…— хтось тихо проказав.
— Чую там брата свого Щербила,— обізвався Гомін,— Не бійте­
ся, люди, він їхній лакуза. Він згубив свою ладу — віддав її чужим
забродам… З бояринею Гординою тепер потяги з нас здирає із шку­
рою!.. Він не брат мені, чуєте?
— Не клич біди, Гомоне!.. Не клич!..— закричала до нього
Житяна.
— Скажи, нехай іде звідси… Скажи, Гомоне,— обізвались до
сліпого мужі.
— Чуєш, Щербиле? Ти чуєш, що тебе просять люди? Іди геть
звідси.
Воєвода щільніше вишикував своїх комонників. Вони стояли
плече в плече. Невже?.. Такого не могло бути… Такого не було ще
в Києві, відколи стоїть світ!..
— Візьміть їх у мечі,— неголосно сказав воєвода Щербило до
своїх комонників,— Гайда!.. Гайда!.. Чого стоїте!..
А мечники гарцювали на конях — свої ж люди там.
— Проти своїх? — гукнув якийсь молодик,— Ти проти нас?
Рідної крови хочеш напитися? Анумо, женіть їх звідси! Би-и-й!…—
ревнуло різноголосо товписько і кинулось до мечників. Перші їхні
ряди повернули назад, натиснули на задніх, ті повернули коней і
гайнули врозсип. Щербило люто кричав щось услід, розмахував
мечем, доки його не оточили мужі. Він зіщулився, коли побачив
націлені на себе злісні зіниці, люто ошкірені роти, настовбурчені
вуса й бороди… О, він ще не знав, але вже відчув, якою може бути
лють натовпу…
— Спинись, брате, обумись! — десь поряд кричав Гомін.—
Збережи свою честь!..
Щербило щосили втиснув остроги в боки свого баского ворон­
ця, і той здибився свічею, від болю вибалушив ошалілі очиська і
стрибнув просто на голови людей — виніс свого верхівця із роз­
лютованого кільця…
591 Потім дивувався словам Гомона: невже йому честь дорожча за
все? То і їж її, носи її в своїх сліпих очах, простодумний муже.
А в нього своя честь — поряд з Дитятками ще два нових сільця:
Соколи й Діброва!.. І ще будуть нові. Будуть, брате…
Розлютовані мужі ще довго бігли за воєводою, якого вони цієї
миті ненавиділи більше, ніж чужаків. Бо найболючіша образа від
свого, кревного, що в холопстві своєму перед чужаками і багати­
ми забуває, якого він роду і народу… Осліплий від блиску чужого
золота, від похвал чужих владців, возноситься гординею за шмат
пряжма, який йому кинуть, яко псу вірному. О діти простолюди­
нів, пощо такі жадібні до багатства і слави — чи від голоду і нестат-
ків, яких зазнали змалечку, чи від того, що не вділили у ваше серце
сили чести і в порожній душі вашій намість неї виросла лишень
захланність… Чому не знаєте, що смак свободи — найсолодший і
найхмільніший плід? Спинітеся, обумтесь — і скуштуйте його!..
На поміч Щербиловій дружині мчали варяги Свенельда, які ви­
рвалися з облоги на Княжій Горі… Ото й уся ваша воля, кияни!
Забудьте це слово, яке час від часу п’янить ваші душі і голови…
Завжди отак — свої і чужі владолюбці з’єднуються, щоб накинути
на ваші волов’ячі шиї сиром’ятні зашморги!.. Пам’ятайте се!..
* * *
Думала-гадала колись Житяна, що доля виплела їй міцну лля­
ну ниточку життя, яка вже не обірветься до самої смерти. Та ба!
Закрутилась ця ниточка й увірвалась. Пошкодувала примхлива
пряля їй доброї куделі, певно, з гнилої зсукала нитку. Може, то
була їй кара за те, що поряд зі своїми давніми богами впустила у
своє серце і любов до нового бога — Христа, який за бідних і гріш­
них пішов на розп’яття. Як не полюбити і не повірити в такого
Бога? Отак, як її Гомін. Прийняв каліцтво сліпця за те, що жадав
людям дати більше рукотворної краси, аби їхні душі відпочили і
вознеслися до Неба, впилися добротою й щедрістю. Таки ж воіс­
тину — за Добро приходить кара…
Вірила, що це тільки тут, у цьому суєтному світі так діється, а
на небесах, коли прийде Божий суд,— там буде кожному дано по
правді його. Як навчав те колись священик Оскольдової церкви…
Якби ж так і було, легше людині було б зносити біду на світі цім.
Добра жона була впевнена, що за муки на землі її вдатний муж
дістане по правді щирій. Але сумніви почали точити її: хто зна,
як воно там? Може, всесильні владці і велеможці куплять собі за
592 срібло і там рай, а їх, бідних і гнаних, витіснять із райських садів
та підкуплять сторожу, яка ще й покидає їх у кипляче вогненне
море. Хто зна…
Баяли сусіди про якогось бродячого волхва, який часом
з’являвся на подільському торжищі. Мовляв, той волхв-чародій —
провидець. Олегу-находнику колись наврочив смерть від власного
його коня. Може, знає якесь потаємне слово на сліпі очі. Вона усе
віддала б, аби Гомону хоч промінчик світла проник у понівечені
зіниці…
Нипала Житяна по торговищу не день і не два. Нарешті зустрі­
ла сліпця — вигравав на сопелях і дудках під Волосовим капищем.
Споглядала, як ото він вправно пальцями постукує по дудах, а
вони, ті сопелі і дуди, як живі, виспівують, аж за серце бере. Ба,
і душа сліпця озивається красою — у нього бо свої храми висо-
кости…
А Гомін ніби почав живим мертвіти — попеліє його душа, зни­
щується від нездійсненности прагнень… Аж висох увесь, посивів
геть зовсім від скорботи за тим, що не встиг створити. А якісь злі
відьми насилали йому щоночі сни, у яких він бачив свої дивні хра­
ми над Дніпром. Ті, про які мріяв і які не дано вивершити…
Житяна шукала для нього рятунку і в молитві до Христа, і
в благанні до старих богів — до Рода, Сварога, Ярила-Дажбога,
Гіеруна-Громовика… Шукала зелениць і віщих волхвів.
Сліпий сопілкар почув поруч зітхання жінки, повернув до неї
лице.
— Якась біда в тебе, жоно? А ти не піддавайся.
— Чому немає щастя добрій людині? Скажи, волхве…
— А ти придумай його і увіруй в нього. Тоді й будеш щасливою,
як увіруєш. Без віри в щастя людина не жиє.
— Може, скажеш, де знайти зцілителя на очі. Мужа скалічив
лакуза боярський — волхв. Витяг очі.
— Ге, сліпець той, хто невидющий душею, а не очима. У сліпця
душа закута в суєту, хоч і бачить очима… Коли хочеш спробувати
помогти очам, знайди одну чародіїцю. Молода, та вміюча! В ули­
чах живе, у хаті старого Окомира. Добрий був чоловік.
— А де ж… подівся?
— Князь погубив.
Не дочекався єдиної доньки її вітець. Ба, настав час тепер зу­
стрітись як не з ним, то зі своєю хатою… Ось вона, Житяна, най­
більша грішниця на світі! Воістину, немає праведної людини на
землі.
Дорога була добре знана. Спуститись лодіями до Пересіченя, а
там рукою подати до гаю.
За думами-передумами незчулася, як ступила на знайому лу-
18. Зам. 345
593 гову дорогу. Швидше забилося серце, швидше ступали м’які по­
стільці — ось уже й їхня криниця… і хата, геть зовсім потемніла,
скособочилась, провалилась стріха. Ті самі дубові двері і клямка.
Заходить у свою і вже не свою хату.
Темно, сиро, тільки п’янкий дух трав, лугу і лісу. З лежанки зво­
диться сива жінка, спускає на долівку босі ноги, поспіхом зав’язує
хусту. Казав той волхв-сопілкар, що молода чародіїця, а воно он
яка сива!.. Та й те сказати — живе для людей, віддає хворим свою
силу, знімає злі чари… Скільки таємниць у людській душі — якби-
то можна було усі прозріти, уберігся б рід чоловічеський від зла і
ницости, на яких розіп’яте людське життя…
Житяна витягує з торбини буханець хліба і шматину копчени­
ни, низько вклоняється господині, оповідає про осліплення мужа
свого, подільського теслі Гомона, сина Златорука. Певно, заздрість
упала на нього! 1 вона, жона його, хоч і вміє чужим людям помог­
ти, а мужу своєму не може дати помочі… Своїм не годна повернути
здоров’я.
— А той храм його, що на Киянці, ще стоїть? — раптом спитала
зелениця-чародіїця. Голос у неї такий молодий і… такий знайомий
ніби.
— Стоїть, сестро…— тихо відповіла Житяна, придивляючись до
господині. Невже це… Ні, не може ж бути… Веселинка чи ні?..
— Не можу в тому дати йому ради, сестро. Немає на світі такої
сили, щоб мертве оживляти. Ніхто того ніколи не вмів.
— А Ісус Христос? Він воскрес із мертвих! — розпачливо скрик­
нула Житяна.
— Хто він? Я не знаю такого,— проговорила господиня.
— Це Бог… Бог-Отець дав йому таку силу… Він воскресив його
душу.
— А тіло? — Чародіїця — Веселина! Тепер Житяна вже впіз­
нала її.
— Тіло? Ні. Дух його воскресив і возніс на Небо.
— Душа людини нетлінна, то й воскресив. А тіло тлінне, як і
очі твого мужа. 1 нема рятунку, Житяно… Ти ж упізнала мене?..
— Я ледве тебе признала, Веселино. Ти жива і людям помага­
єш… Як добре!.. А ми всі журилися за тебе… Гомін із братцем сво­
їм Щ ербилом за тебе посварився. Добре, що ти пішла від нього… і
від Свенельда клятого… Знайдеться твоя доля.
— Рана душі — як море, сестро. Ніхто не зцілить.— Сухими
очима дивилась кудись в куток і раптом спитала: — За Свенельдича
нічого не чула?
— Щ о йому — росте в теплі і в добрі… А ти вернутись не хочеш
до Києва? Залиш отут свою журу.
— О ні, туди ніколи не повернусь. Самотина мене зцілює…
594 Людям помагаю. Від бабці своєї ту науку зела згадала — колись їй
допомагала.— Обличчя Веселини ніби помолоділо.— Я рада, що ти
прийшла сюди. Ніби з того світу вість принесла.
— І я рада… Тебе побачила і свою хату… Тут я колись народи­
лась…
— Отут?.. А люди казали, жив тут пастух Окомир…
— То мій вітець. За Гомона вигнав мене з дому — волхв так
звелів…
Веселина тільки головою похитала — як воно буває в житті, сам
ніколи такого не придумаєш.
— Скажи Гомону — хай не печалиться. І сліпим зуміє ставити
храми. Душею він зрячий. Побачиш, Житяно.
— Перекажу твої слова…
До Києва поспішала так, ніби несла для мужа свого цілющу
живу воду. Бо несла йому віру…
Знову з ватагою купецькою піднялась по Дніпру в лодії, а там
і Почайна скоро. Одного вечора, коли втомлені гребці зійшли на
берег перепочити, вона теж зійшла на берег. Понад дібровою, що
підступала до берега Дніпра, угледіла копичку сіна. Найкращий
сон в духмяному сіні. І враз з-під копички вискочила молода яг­
ничка. Відбігла — і спинилась на відстані, як укопана, розглядала
жінку. Житяна зраділа живій душі — покликала її лагідно. Ягничка
боязко підійшла, м’якими губами взяла з рук травицю. І вже не
відходила. Так обоє і залишились і повкладались спати.
Але не встигли замкнутись очі, як де не взялась зграя псів.
Могутні вовкодави бігли в шаленій неспинності, закинувши назад
ошкірені морди й зіщуливши чутливі гострі вуха. Вони розкида­
ли обіч клубки пінистої слини, розхлюпували місячні калюжі і з
розгону кинулись до копички. Перелякана ягничка з тремтінням
притиснулась до Житяни. Вовкодави скаженіли, стрибаючи на неї,
підступали все ближче, лютішали до шаленства, розгрібали лапи­
щами сіно, уже кілька разів вхопили за край сіряка, витягували
Житяну. Тому коли в місячному сяйві з’явилось кілька верхівців,
вона з ягничкою на руках, як з дитиною, кинулась до них за по­
рятунком. Незнайомці обступили її з усіх боків, почали щось тур­
котіти, показували пужалнами на ягничку і на неї, злісно зиркали
вузькими розкошеними очицями. В очах Житяні зробилося тем­
но — і раптом вогонь болю хльоснув по тілу. І той біль сплівся в
пекельно болючий клубок, як і ті батури із сиром’ятини, якими її
шмагали по плечах, по спині, по животу, по ногах… Вона ховала
голову за ягничкою, але животину вирвали з її рук. Житяна не
бачила, як перелякана скотина побігла геть до своєї отари. Чула
тільки посвист сиром’ятних пужалн і солодкі гехкання половчинів,
що гамселили беззахисну жінку. Вона хотіла кричати, але тільки
595 хрипіла, з розкритого рота виривалось якесь булькання. Вона впа­
ла, обхопила землю руками — їй зробилось на якусь мить легше…
Але вже другої миті її поставили на ноги і шмагали далі, даючи
насолоду своїм знавіснілим серцям…
Уже коли вона обвисла на руках своїх катів, коли від її одягу
лишилось тільки лахміття, вдоволені ординці поцупили її до калю­
жі, в якій купався холодний повновидий місяць, і вкинули туди…
Тихо-тихо плив у ясному нічному небі місяць Сварог, величаво
огладаючи зоряний простір небес, щедро дарував усім, хто бачив
його, казку про щастя. Одні бачили те щастя в багатстві й тому
хотіли відібрати його в інших, інші — у вірі в добро і любові, які
жадали возвеличити. Але як часто добро і любов помирають ра­
ніше ніж зло, і тоді гинуть храми краси і високих надій з їхніми
творцями, ще не народившись. Ні, Житяна мусила дійти до Києва,
донести віру в любов, добро і красу… Місяць Сварог зичливо хит­
нувся відблиском у калюжі й застиг. Білим туманом біліла дорога
ріки, дорога, що вела до Києва… а може, у високе Небо…
* * *
Тепер Степко виміряв сутність світу мудрістю пророків і апосто­
лів. І ту мудрість клав у своє серце. «Згадайте минулі дні ваші, коли
ви, будучи просвіченими, витримали великий подвиг страждань…»
Так звертався до іудеїв апостол Павло. Степко розмислював над до­
лею і стражданнями давніх народів і великих мужів, котрі підняли їх
з невідомости до світла людського розуму.
І про свій народ розмислював Степко, про його минулі страж­
дання і про останнього Києвича Оскольда думав також. Велика
сила була у цього мужа, високу велич здобув у світі, а дістав таку
низьку незбагненну смерть. За віру постраждав. Хотів новою вірою
піднести свою державу і свій народ врівень із вселенською хрис­
тиянською імперією. Але все нове, незвичне когось має залиши­
ти внизу, а когось підняти… Волхви, бояри старих родів і племен
мали стати підніжком того звеличення. Вони не схотіли — жадали
і далі бути єдиною славою і величчю своєї країни… Ось і причина
мученицької смерти Оскольда!.. Ниці, бездарні властоїмці лише
себе бачили найвищою правдою. І не визнавали над собою навіть
Бога Всевишнього!.. Тому й покликали Олега… Загинув Києвич
за славу своєї землі… Чи ж прийде час, коли вознесеться він над
своєю державою яко святий мученик її і пророк? Чи збагне коли-
небудь народ його страждання за нього?
Степко часто розглядав розірвані шматки пергамену, які при­
ніс із собою і в болгарську землю. Чимало літ минуло вже, як він
596 їх вихопив із палаючої Оскольдової церквиці. Мати Житяна часто
потім переказувала йому про те, як оповідав колись Местивой про
краї, котрі він в молодости пройшов, про дива, які бачив і які
пізнав із книг і пергаменів. У них захований великий і живий світ
Слова і Мислі… Хто торкнеться душею до них — наповнить своє
життя невичерпними джерелами знань.
Нині Степко міг сказати собі, що багато чого пізнав у болгар­
ській землі, багато чого навчився з книг. Може навіть прочитати,
коли скласти докупи, оті розірвані шматки пергамену, які довгі роки
Местивой мережив словесами.
«В літо 6360, індикта 15, начешю Михаілу царствувати, нача
ся прозивати Руска земля… О сім бо увідахоми яко при сім царі
приходила русь на Царгород. Тим же отсіль почнем і числа по­
ложим».
Степко знову стулював окремі шматки пергамену. Лютісний
Олег добре посік хронограф Оскольдів, не хотів, щоб лишалась і
пам’ять про останнього Києвича. Себе возносив, гордець! Але по­
трапила до рук Степка ця знівечена, посічена пам’ять про страж­
дання і муки великого мужа… Скоро Степко повернеться до Києва
і віддасть людям слово про їхню минулу велич. Може, зустріне оту
князівну, що вчилася у пресвітера Григорія читати ази і буки. А
найперше — він побачиться з матір’ю. Чи впізнає його? Мабуть,
з усіх доріг виглядає сина. Та він її впізнає відразу ж. І Київ свій
зелений впізнає, як тільки лодії наблизяться до тих високих круч.
Здалеку видно високі вежі княжих теремів і повалуш. Якби церк­
ви постали там — було б видно Київ на всі чотири сторони світу.
Візьме з собою дві чи три ікони, повісить у хаті на покуті під руш­
никами. Може, буде колись церква у Києві — перенесе туди.
Тепер почув, що і його навчитель — пресвітер Григорій — го­
тується йти до Києва. На душі зробилося важко. Останній рік
пресвітер-навчитель став сердитись на нього, коли побачив, що
хлопець переписує руськими словами писання апостола Павла.
— Навіщо пишеш руськими словами? Болгарська мова зро­
зуміла буде і русичам. Нею писали Климент-єпископ та Іоанн
Рильський.
— Але ж руською мовою буде зрозуміліше слово Боже. Як пи­
сав апостол Павло: «Волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і
інших навчити, аніж десять тисяч чужою мовою».
— Болгарська церква є богоугодна, руської немає. Немає і мо­
литви християнської руською мовою. Бо не угодна ще Богові.
— Але ж я вернусь до Києва, до русичів. І принесу їм цю мо­
литву. Буде християнська молитва і руською мовою.
Пресвітер Григорій розсердився. То він, отсей задрипанець, уже
хоче стати пророком і месією серед своїх подніпровських слов’ян?
597 І йому, Григорію, вже не буде там місця у святцях, бо Степко хоче
принести туди християнську віру і християнську молитву лише
своєю мовою — руською. І витіснить його, Григорія, труд та пал­
ке бажання уподобитись великим навчителям слов’янського світу
Кирилу і Мефодію…
— Маєш завчати молитви і писати їх грецькими і болгарськими
словесами. Тако Богові нашому угодно.
— Але ж апостол Павло сказав: «Коли я молюсь чужою мовою,
то молиться дух мій, а мій розум без плоду!» Буде молитва до Бога
руською мовою — то й Бог стане ближчий русичам.
— До Бога русичам ще далеко. Треба ще багато істин-бо тих
осягти…
— Осягнемо.
— Ви, поганини, осягнете? Коли то ще буде!
— Не треба нас зневажати. Се гріх. Бог усі народи створив рів­
ними. Святий апостол Павло сказав: «Бог єсть один — і для іудеїв,
і для поганих».
— Повчаєш свого навчителя? — аж зблід пресвітер.
— Але ж хіба ти Бог, що слова всупереч не можна сказати… Ти
не Бог, отче. Усі ми учні великого Його вчення.
— Змири свою гординю, русичу! — скипів Григорій.— І кайся
во гріхах…
— Не знаю гріхів за собою, отче.
— Отак? Тоді іди на Рильську гору до ченців. Вони допоможуть
тобі пізнати свій гріх.
Не знав тоді Степко, що звідти він повернеться вже іншою
людиною, бо перестане бути мужем… Рильські ченці навчилися
вправно витягувати силу людську й відтинати уди…
Степко не повернувся до Григорія-пресвітера. Зненавидів
його… Збирався до Києва потай. Узяв ще ті книги, котрі переписав
тут, щоб його уноти з них зробили спис. І помножиться мудрість в
слов’янській Подніпровщині. І Бог воздасть йому за труди — по­
стануть подвижники просвітництва і там.
Щ о б не робив тепер, що б не думав — усе пов’язував зі своєю
землею і своїми людьми. Навіть каліцтво своє прийняв покірно:
значить, Богові так угодно, щоб він усі сили свого духа й тіла від­
дав сій справі… Київ має уславитись також власними мудрецями й
літописцями, як і стольна Преслава.
Степка вже нічого тут не радувало — його серце було нала­
штоване на повернення. Ходив по торгах, розшукував київських
купчин. Багато чого начувся. Баяли, що русичі давно чомусь не
ходять у болгарську землю, бо київський владця розгнівився на
цареградських кесарів, котрі напускають на руських купців пече­
нізькі орди; баяли, що Олег хоче ще повоювати ромеїв-гречинів,
598 бо не дають його землі данини, що по ряду-угоді з Оскольдом
мають платити. І ще баяли, що навесні вже вийшла велика рать
русів-полян і всіх слов’ян придніпровських і що невдовзі вони
прибудуть до Кілії або до Варни. А від Варни до Плескова три дні
кінного ходу.
Поспішають туди молодиі-болгари. Хто не встиг зажити слави
й набутків із Симеоном, тепер може здобути їх разом із русичами.
Чималі ватаги охочих ідуть нині до Варни. «Іди туди ж, хлопче!» —
радили йому.
Степко зрадів — перевзувся у старі, м’які постільці, бронзове
волосся підв’язав шкіряним пасочком, важкеньку торбину — за
плечі. І в дорогу! Руські раті будуть скоро у Варні. Певно, лодії
київські там набиратимуть брашна й прісної води та сушеної риби.
Стоятимуть багато днів…
Помолився щиро. Боже, віддали від нього суєту і лжу і не дай
йому ані жебрацтва, ані багатства. А дай, великий Боже, від дже­
рела живої води, сили і мудрости дай…
Широка і залюднена дорога вела до Варни. Мчали комонники,
котилися повози із збіжжям, гнали овець і кіз, гнали молодих бич­
ків. Вранці при світанковій росі, вдень під пекучим сонцем, уве­
чері при ласкавому вечірньому світилі рухалася дорога на Варну.
Лише на ніч стихала. Обіч неї виникали стійбища, загорались вог­
ні, пахло варивом, брагою, сушеною рибою.
Степко пристав до повозів, що везли шкіряні міхи з брашном,
печеним хлібом, квашеною капустою, оселедцями. Всю дорогу по­
гоничі наглядали за тим хлопаком, що самотинно йшов за їхніми
возами — чи не поцупить чогось. Останній повозник, молодий
смаглявий юнак, грізно супив в його бік широкі чорні брови. Але
Степко не робив спроб підійти ближче, і юнак заспокоївся. На
спочинку Степко сів собі окремо, витяг шмат хліба з-за пазухи й
почав жувати.
— Ходи-но, другаре, до нас! Миса кулішу знайдеться й тобі! —
гукнув йому той погонич. Повторювати запросини Степко не зму­
сив — відразу ж підсів до гурту. Йому підсунули полумисок запаш­
ного варива, але в нього не було ложки.
— Як же ти в дорогу зібрався без ложки? — дивувались болгар­
ські парубки,— Ложка — найперша річ у дорозі. Чекай тепер, доки
хтось не поїсть.
— Не думав, що трапиться страва,— пояснював Степко.
— Далека твоя дорога?
— До Варни.
— Тут усі до Варни. Такі торги будуть там!
— Так сподіваємось… Нині руська рать, мовлять, зело велика.
Багато потребує і хліба, і м’яса.
599 — А чого вона йде на Царгород? — запитав хтось.
— Як чого? Взяти свою правду. Ще їхній князь Оскольд мечем
здобув данину від ромеїв і для купчин волю. А вони не дають.
— Але чим ти будеш торгувати у Варні? — спитали його.
— Краян своїх хощу побачити, другарі. Та піти з ними додо­
му — до Києва.
— Го! Ти русич? А мовиш, як ми.
— Навчався тут… у пресвітера Григорія…
— Ба, вчений. Ніколи зблизька не бачив учених людей. Як
цікаво…— Широкобровий молодик розглядав Степка, ніби яке
диво.— Слухай, сідай на мій повіз. Ще два дні дороги. А в тебе
торба он яка важка.
— Спаси Біг тебе, другаре,— зрадів русич. Бо й справді, ті ікони
і товстенні книги, які він тягнув до Києва, уже добре намуляли
йому плече.
Третього дня вже були у Варні.
— Русичі прийдуть на торг брати брашно, там і зустрінеш їх,—
порадив йому болгарин-погонич.
Так усе й було. Руські ратники прийшли купувати печений хліб.
І торговці швидко вкидали в їхні шкіряні міхи невеличкі буханці,
загорнуті в капустяне листя й перев’язані нитками з конопляної
куделі, Степко довго не міг заговорити — від радости, що бачить
своїх, ковтав сльози.
— От і краяни твої, другаре. Дочекався. Звідки ж ви? — прий­
шов на підмогу йому повозник.
— З Києва, звідки ж! — сміялися розкуто й весело.— А ти
хто? — запитували Степка.
— Я з Києва, брате,— відказав Степко.— Нині додому йду.
— Ходімо з нами. А потім разом і додому. Де твій дім?
— На Подолі, біля Почайни. Мати моя — Житяна. Чули?
— Чули, усі знають Житяну, добру чародійку. Мужа дочека­
лась… Знаменитий тесля…
— Вітець мій?! Повернувся?
Кияни мало що знали про нього. Але Степкові було добре.
Вітець повернувся… Живий!..
Звичайно ж, Степко піде з ними зараз. Зі своїми людьми і
смерть легко прийняти в чужому краї. А вже додому вертатись —
то найшвидший шлях.
Щільними шерегами стояли гостроносі лодії на березі моря.
Всюди товчеться чоловічий народ, всюди рідна мова.
— Ходімо далі, тут наші толковини — тиверці.
Кияни стояли за деревськими човнами, на яких майоріли золо­
тисті корогви — на білому полотнищі розшите золотисто-червоне,
усміхнене сонечко.
600 — Гой, скільки люду праведного! Вся земля рушила, чи що? —
дивувався Степко.— Сповнюється ніби пророцтво Писанія.
— Яке пророцтво, брате? — зацікавились юні кияни.
— Із заходу сонця йде до нас звізда із копієм вперед. А в Писанії
мовлено, що коли впаде з неба велика звізда, яка горить подібно
до світильника, загине багато рік і люду багато загине. Мабуть, це
воно і прийшло…
— Невже звізда може впасти?
— Може, й ні, як і раніше не впала. Через кожні сімдесят п’ять
літ ця хвостата зелена зірка наближається до землі, і тоді постають
великі біди.
— Це в Писанії сказано?
— Ні, це мудреці так віщують…
Забачивши кілька шовкових наметів, Степко спитав:
— А там хто — Олег?
— Він… А шо сказано про нас у Писанії?
— Сказано про всіх людей, що Бог нашле на грішників дві
тьми воїв і будуть вони умертвлять тих, хто не розкаявся в своїх
поганих справах — в убивствах, чи в злих чародійствах, чи блуді,
чи крадіжках…
— А нас і є дві тьми воїв, брате,— то це, може, про нас сказа­
но?
— Ні, то буде воїнство Господа Бога. А то хто — на білому
коні?
— То Олег.
Київський володар гарцював на молодому білому жеребці.
— Казали ж, що Лебедя свого довіку у стайню поставив.
— Хіба не бачиш — це інший, це молодий кінь. Мовлять, ніби
Симеон наш йому подарував.
— Хто знає ромейську мову альбо болгарську? — почувся здаля
оклич бирича.— Наш володар потребує тлумачів!
— Ось він знає! — загукали разом бесідники Степка.— Іди
туди!.. Він чисто все відає по Писанію… Усі віщування про нашу
війну,— оповідали гордо усім, хто враз їх оточив.
— Тут живеш чи прийшов звідкись? — спитав Олег у Степка,
пильно вдивляючись йому в обличчя.
— З Києва я. Тут був у науках,— Степко радів, шо цей геть зо­
всім зсивілий старий крук нізащо не пригадає його. Дивиться на
нього сторожко, немов принюхується.
— Його вітець — наш тесля Гомін… Той, що блукав…
— Сліпець отой? Знаю його.— Олег задоволено оглянув
Степка.— Будеш при мені тлумачем.
Степко часто-часто заморгав пресиніми дівчачими очима й по­
601 червонів. Він, ненависник Олегів з дитинства, мусить нині йому
слугувати!.. Але — чому йому? Слугуватиме руській землі…
Людний берег Варни поступово вгамовувався — заходила тепла
зоряна ніч. Царгород звідси був уже близько.
Море пахло золотом…