Київський володар Олег чекав послів від царя Симеона уже тиж­
день. Але знову минали дні, а його, великого державця, що своїми
ратями заполонив усю Варну і навкілля на побережжі, не кликали
до стольної Преслави. Цар болгарський зневажав його неувагою.
Але чому? Чи передумав іти з ним разом, як обіцяв через єпископа
Климента, на Царгород, чи змовився з кесарем Левом і хоче тепер за­
платити йому головами русичів? Олег губився в здогадах. Найбільше
тривожило, що ніхто не приходив із Преслави і нічого не сповіщав.
Олегова душа стислась в недобрих передчуттях. Пильніше оки-
дав оком своє шумливе воїнство, яке відсипалось і від’їдалось на
сонячному побережжі і щораз частіше позирало на море.
А море так пахло золотом! Гордий, пихатий Царгород не хотів
його віддати русичам. Князь Оскольд прибив свій щит на воротах
вселенської столиці як знак своєї перемоги. Тож мусять, мусять
відтоді ромеї дотримуватись ряду — і віддавати Києву належне.
Воїни дедалі частіше й голосніше згадували про те золото,
яке мають платити кесарі за черлений щит Оскольдів. Дедалі на­
стирливіше поглядали на овид, де море зливалось з небом. І сер­
дитіше поглядали на Олега — чого мовчить? Чого не веде далі?
Убоявся? Чи очікує, коли ромейські галери обступлять їх з усіх
боків і виб’ють?
Думали і про братів-болгар. Десь поділась обіцянка допомогти
в поході — не чувати і не видати якоїсь раті, яка б ішла до русичів
у поміч. У повітрі пахло зрадою…
Над гомінливим ратним табором ні-ні та й упаде тривога. І
раптом новина: царя Симеона і його раті немає в Болгарії! Б’ється
він із зловорожими ордами угрів-мадярів! Ромеї підкупили їхнього
вождя Арпада й германського короля Арнульфа — і ті з обох боків
затиснули болгарську землю на півночі Дунайської долини. Цар
Симеон і його соузники печеніги б’ються з ними на річці Саві.
Уже вороги розгромили Моравію… Загинула Хорватія… Зникло
болгарське князівство Салана… Симеон оточений мадярами в
Белграді. Він мусить просити миру… Згоден на все!..
Ці тяжкі новини привіз нарешті із Преслави сам боярин Георгій
Сурсубул. Цей справжній правитель Болгарії був ніби піднятий з
602 домовини. Невеличкий, повнотілий, рухливий, він то сідав, то
наче завмирав перед Олегом. То запускав розпачливо свої короткі
випещені пальці в кучму сивого волосся. Говорив низьким хри­
плуватим голосом і, здавалося, на очах сивів. Мадяри!.. Цей дикий
жорстокий меч, який вони встромили у серце слов’янського сві­
ту, роз’єднав держави, відгородив болгар від сербів і хорватів, від
Польщі, Моравії і Русі. Але, власне, Моравії вже нема!.. Лишилась
спалена, сплюндрована рівнина і дикі табуни мадярської орди на
ній…
Звідки взялась ця напасть? Звідки вони впали на слов’янські
держави?
— Вони прийшли з-за великої річки Ітиль. Я знав батька
Арпада — хана Альмоша…
Георгій Сурсубул довго й чіпко вдивлявся в воскове обличчя
Олега. Знав? Як і коли? Чи зможе зараз умовити Арпада відступити
від Белграда і випустити Симеона? Бо коли Симеон загине, загине
і Болгарська держава: ромеї повергнуть її наступного ж дня.
Боярин мало не плакав. Його чорні невеличкі очиці зволожи­
лись. Він плекав для себе надію про вінець царя, бо є наставни­
ком Симеонового сина-переємця Петра… І він готувався бути його
співправителем.
— Княже, скажи своє слово Арпаду. Загине Болгарія — і мадя­
ри загинуть від ромеїв,— благав боярин Георгій.
— Арпад не слухатиме мого слова. Київ і поляни-руси сплатили
йому велику данину за мир…
— Тоді поведи свою рать до Белграда. У поміч Симеону! Без
нього тобі все одно не подолати Царгород.
— Белград…
Олег замислився. Чи зуміє він порятувати Симеона, а чи під­
німе проти себе тих угрів знову? Небезпечна се річ. Та правда й те,
що без болгар йому не зігнути в поклоні Царгород.
— Хай буде так. Я піду в поміч Симеону. Але болгари мені по­
можуть?
— Що хочеш від Царгорода? — схопився боярин Георгій.
— Золото… і срібло… і паволоки — і всю данину за всі роки, що
не платили ромеї Руси…
— Добре. Я тобі допоможу зараз же. Дивися, що я зроблю:
шлю до Константинополя свою сольбу і кажу кесареві Леву, який
нині б ’ється із сарацинами, що русичі прийдуть і також будуть з
тобою битися. Там сарацини — тут русичі. Віддай русичам усе,
що вони хочуть взяти по правді і по ряду. Він усе тобі віддасть!
Згоджуйся ж…
За наметом галасувала многолика рать, чекала поклику свого
провідця і рвалась до Царгорода. Вона жадала багатства й слави і
тим хотіла утвердити себе, свій Київ і його, нового владцю Києва.
603 І він, Олег, може легко, без крові й зусиль дати цій черні все, чого
вона хоче!.. Боярин Георгій Сурсубул мовить правду.
— Де твоя харатья, княже? — напосідав Сурсубул далі.— Давай
її мені, віддам послам. Бо ромеї люблять порядок: скажуть, нічого
не знаємо — ні про яку угоду з Києвом. їх треба ткнути носом в
пергамен.
— Який пергамен? — розгубився Олег.— У мене нічого не­
має! — Він ніколи не думав ні про який пергамен. Не знав ніякої
харатьї!.. Хто бачив коли якийсь запис? Про те знав лишень хіба
що князь Оскольд та його бояри. Де вони тепер?..
— Тоді… ге-ге… ніяких переговорів не треба й починати.
Гречини — то лукавий народець. Скажуть, нічого не відаємо і ні­
чого не було. І ти нічого від них не дістанеш. Пощо й починати
балачки!
Сурсубул розсердився, засопів, зашмигав носом. Цей дикий
варвар морочить йому голову. Не знає, з ким хоче стати на герць!..
Не буде з ним возитись. Але хто ж тоді допоможе Симеону? Олег
тут має тьму ратників. Ні, не буде сваритись із цим дикуном.
— Тоді так. Не будемо гаяти часу. Я поки що пошлю до ке­
саря свого гінця від твого імені. А ти пошли когось до Києва,
хай розшукають пергамен князя Оскольда. Без нього важко буде.
Тим часом поможи тут Симеону. Дай свої раті, і ми проб’ємось до
Белграда.
Олега підкинуло від тих слів. Пергамен Оскольда… Може, це
той, що зберігався в тій церкві, що він спалив? Може, він порубав
його? Хотілося аж свиснути від подиву на самого себе… Отако
життя тебе перекручує!.. На мить війнуло вологою тьмою з тієї
церквиці, тремтить одинока свічечка… Однорукий священик… І
пожежа… Олегові запекло від пекельного вогню, у якому горіла
Оскольдова церква… Запекло біля серця — і він звалився на руки
боярина Сурсубула.
На поміч підбігли князеві охоронці й знахарі. Щ о йому поро­
билося? Що сказав йому боярин? Нарешті Олег зітхнув — усе ніби
минулося.
— Знайди оту Оскольдову харатью,— провадив знову Сурсубул,—
Без неї не заплатять за минущі літа. А раті даси в підмогу?
— Подумаю…— зітхнув Олег.
— Думати нема коли, княже.
— Хай ідуть тільки охочі. Скажу нині воєводам і соцьким.
— І на тому дяка…— зрадів Сурсубул. І викотився з намету.
Степко перехопив останні слова Сурсубула:
— А яку харатью потрібно мати, боярине?
Сурсубул зневажливо глянув на цього челядина.
— Не твого розуму справа, хлопче.
— А може, й мого! — Степко хоч і почервонів, але вперто ди­
604 вився в саме обличчя пихатого державця,— У мене є пергамени
Оскольда. 1 договір якийсь, якась харатья.
— У тебе? А ти хто? — вразився Сурсубул.
— Я Степко. Був унотом у пресвітера Григорія… Нині драгоман
нашого володаря.
Сурсубул ше раз оглянув його з недовірою.
— То й драгоманствуй собі…— скривив уста. Бач, катзна-що
меле язиком цей обшарпанець! Хоче, певно, мзду якусь мати від
свого князя. А втім… Хай би той Олег швидше подав Симеонові
ратну поміч. Він, Сурсубул, сам би повів його воїв. Ох, цей мадяр­
ський меч! Цих нових жорстоких ординців наввипередки купують
і ромеї, і германці…
Що ж вирішить цей дикий варвар — Олег?
* * *
Болгарська весна коротка — спливла швидко. Літо набирало
високости. Цар Симеон все ще стримував орду Арпада, яка те­
пер утверджувала свою державність на землях двох знищених нею
слов’янських держав — Моравії і Хорватії. Втративши задунайські
землі, Симеон стримував натиск мадярів на іншу свою територію.
Руські охочі ратники допомогли йому, але вже час було їм рушити
на Царгород.
Олег зібрав дружину і сказав:
— Чекати вже не можемо. Підемо самі на Царгород і приб’ємо
меч до його Золотих воріт. Як те зробив Оскольд.
— Оско-о!..— загукали ратники. їм не терпілось здобути для
себе честь і багатства.
— А де вої болгар? — спитав хтось із старшин.
— Прийдуть пізніше — навздогін. Але ми першими маємо за­
брати всі добра і золото! — кинув Олег.
Олег розраховував: Симеону тепер нема куди подітись — його
держава опинилась затиснутою між двома хижаками — лукава
Ромея і хижа Мадярія. Зникла Хорватія і Моравія. Відрізана Чехія
і Польща. Руси для нього нині стали єдиними соузниками!..
Руські вої піднесено готувались рушати далі. Що може силь­
ніше з’єднати натовп жадібних до чужого багатства і слави, як не
обіцянка забрати їх в інших! Сила-силенна руських воїв, що обсіла
побережжя навколо Варни, уже дратувала і болгар. Було продано
все, що хотіли продати, з’їдено все, що куплено, а далі почались
крадіжки, розбої, насилля. Ратники здобували собі на прожит­
тя. Боярин Сурсубул знову прибув до Олега — підштовхував, аби
швидше виводив свою рать з Болгарії. Дальше пробуття тут було
605 вже небезпечним. Скривджені грабунками болгари, виснажені по­
борами Симеона і Сурсубула для безперервних воєн селяни могли
повстати… Ослабити ж зараз імперію ударами й пограбуваннями
русів — це велика допомога Болгарії.
Сурсубул радив Олегові:
— Нині для тебе вигідний час. Греки з полководцем Імерієм
вийшли із столиці і б ’ються з арабами. Провінційна знать повста­
ла разом із полководцем Андроником Дукою. Патріарх Николай
з ними також. Андроник хоче сісти на трон. Доля відкриває тобі
шлях на Царгород… Може, сам візьмеш вінець кесаря! — підігрівав
честолюбного варвара досвідчений царедворець Симеона.
Олегова рать нарешті рушила — плавом і берегом. Але поми­
лився Сурсубул: полководець Імерій швидко дізнався про рушення
русів, уклав перемир’я з арабами і пішов русам назустріч. Поки він
ішов, руси уже встигли повоювати багато градів і портів, там по­
грабували храми, склади, гавані. Лодії русичів уже поважчали від
здобичі… Добре, що все це дісталось тільки їм, болгарської раті все
ще не було!..
Сольба від Імерія зустріла Олега вже поблизу Хрисополіса, під
Царгородом. Послів було п’ять. Олег зібрав своїх радців — і бояр,
і Претича, і Степка-книжника, і болгарина Варлама, що був від
Сурсубула.
Посли принесли світлому руському князеві дари. Варлам ска­
зав, що «світлим князем» горді ромеї називають не всіх вождів вар­
варів, а лише володарів могутніх народів, рівних з Ромеєю. Через
тлумачів посли казали:
— Наші кесарі, дані Богом, Лев з Олександром, хощуть творити
з тобою, світлий княже, мир і любов. І просили ці дари прийня­
ти.
— Скажи їм волю мою,— велів Олег Степкові.— Ими ми ся по
дань! Платіть мені данину, яко за Оскольда платили.
— Ми не знаємо такого ряду з Оскольдом. Не можемо платити,
коли немає харатьї,— Хитрі посли напевно здогадувались, що Олег
не мав тієї давньої угоди.
— Є така харатья у вас! — розсердився Олег, бо все виходило
так, як казав Сурсубул.
Але посли гуртом заговорили, замахали руками:
— Якби була, ми знайшли б у наших хронографах. У нас нічого
не пропадає, все записується, все зберігається хоч за тисячу літ! А тут
нема! Бо й не було такого… То все вигадки болгар… Вони найлютіші,
найпідступніші наші вороги! І проти нас усі народи нацьковують.
Ми це знаємо. Коли хощеш — зараз новий мир і любов покладемо
між нами. Будете мати, що захочете… А ще, коли бажаєш, царські
мужі тобі покажуть всю нашу землю грецьку — і багатства наших
606 садів, і золоті бані храмів і палат, і дивної краси каміння зі всього
світу, і страсті Господні, і вінець царський, і хламиду багряну, і мощі
святих…
Гречини були готові на все — їм був потрібен мир.
— Маю раду держати…— гордо сказав Олег. І держав раду.
Карло і всі варяжини радили взяти дари від кесарів і покласти
нову заповідь — по дванадцять гривень на ключ, на всі дві тисячі
лодій. І створити новий ряд.
Тоді сказав Степко:
— Княже! Сотвори новий мир, але візьми і Оскольдову данину.
Є у мене харатья про сіє. Ось вона! Я склеїв пергамен, який ти
колись порубав… у церкві Оскольдовій… Я його прочитав. Тут! —
він підняв над головою шмат жовтого цупкого пергамену,— тут ця
харатья з гречинами.
Олег не йняв віри. Звідки він знає про церкву Оскольдову і
про те, що він там щось порубав? Невже там ще хтось був тоді?
Він пам’ятає тільки безрукого священика… Його думки перебив
Варлам:
— Ромеї не візьмуть сю харатью. Скажуть, посічена на шмаття.
— Я перепишу її.— Степкові очі аж засльозавились від палкого
бажання добитись своєї правди. Бо це була та правда, яка пекла
очі находнику-владці, бо це була давня велич Києва, яку ніхто не
міг повергнути…
Мабуть, Олег збагнув горде бажання молодого киянина. Перша
радість його враз погасла. Визнати цю харатью Оскольда — тож ви­
знати його закон, його державу, його велич, а своє зло і ницість. Тоді
вийде, що він, Олег, розбійник, не по правді знищив великого дер­
жавця київського, а яко злодій. І простолюдини піднімуть проти ньо­
го кілля і меч. Але… ця харатья зараз віддасть йому небачені багатства!
Він їх усіх купить, ощедрить, одарить… І стане їхнім улюбленцем. З
досвіду знає, що славу і любов у черні можна тільки купити… І будь
ти хоч яким високим і гідним, та, якщо не даватимеш простолюддю
дешевих благ і добр, будеш ним проклятий. Як і той же Оскольд:
адже тоді, коли він його привселюдно вбив на почайнівському при­
станищі, ніхто не заступився за свого великого державця. Ні бояри,
ні чернь градська. А він, простий воєвода, чужак, роздавши тоді їм
набутки князевих комор, відразу ж сів на княжий стіл. І ось тепер
навіть посли-гречини величають його «світлим князем»…
— Ще треба подумати, Степку… Порадитись…— відповів нео­
хоче Олег на слова свого тлумача-книжника.
— Щ о думати? Ось я зараз сяду і почну переписувати. Вели
дати тільки тонкий пергамен. Писало у мене є!..
По обличчю Олега ковзнула нерішучість. Карло підсунувся до
нього ближче і радив інше:
607 — Вели, княже, сольбу призначити до кесаря. Я і Стемид ви­
рвемо у нього все. І воювати ромеїв не доведеться — усе нам від­
дадуть і без того.
Варламу це не подобалось. Русичі хочуть мирно відійти від
Ромеї з багатствами, не послабивши її. Це невигідно болгарам…
Русичі мають вимагати усе! Отой Степко має слушність: харатью
треба переписати і за всі роки стягти з ромеїв!.. І він сказав:
— Я допоможу, княже, переписати харатью Оскольдову. 1 ві­
зьмеш більше, аніж дають.
— Да буде…— Зрештою, Олегові це дуже вигідно.— Але нехай
зараз Карло і Стемид із Степком напишуть ще й свої статті. Рать
має скоро вертатись.
Варлам і Степко перезирнулись. їм хотілося іншого. Тим ча­
сом почали частуватись винами і солодощами, які привезли посли.
Гречини розвеселились, оповідали Олегові і старшинам, які великі
багатства вони беруть за Джурджанським морем — у Табаристані,
Гиляні, Абесгуні. За один похід усю дружину руську можна було
б одягти в золото. Вся Русь купалась би в перлах і спала б на ось
таких пухких килимах, на яких вони зараз сидять і п’ють вино…
Лише треба звідти трохи потіснити сарацинів-арабів…
Варлам крутив головою, нашіптував Степкові:
— Ромеї хощуть штовхнути туди русичів. Аби вони відтягли на
себе тих сарацинів. Ромея тоді вільніше зітхнула б!.. Хай не під­
дається князь. Скажи йому…— Степко згідливо кивав головою і
переказував Олегові слова Варлама.
Якщо русичі підуть у Табаристан, вони допоможуть
Константинополю. А Болгарії буде біда!.. Олег і сам це розумів. Та
що йому? Він одну руку вітально простягав до болгар, другу ж — до
ромеїв. У нього своя дорога… Як і в Симеона…
Симеон не пішов проти греків. Відбившись від мадяр, ринувся
проти маленької гордої Сербії, яку не підкорили сусідні хижаки і
яка опиралась то на греків, то на болгар. І вистояла… Тепер диявол
упіймав захланне серце великого державця! На мізерній заздрості
упіймав!.. Тоді ніхто не здогадувався, що ця велика кривда до ма­
ленького народу колись призведе всю справу могутнього Симеона
до загибелі.
Важке горе світові від легких спокус державців.