Олег повернувся до Києва зі славою. Але — дивина! — не гріла
вона його. Кияни, діставши чимало різних добр, все одно спо­
горда поглядали на нього. Потіснили з Княжої Гори варяжинів,
випхали Свенельда до деревлян, коли їхні мужі ізійшли в похід.
Свенельд відтоді заволодів деревською землею, сів там і до Києва
не ліз. А тут був Ігор. Навколо нього вилися-крутилися значні
київські бояри та їхні діти — боярчуки. Величали Ігоря князем,
жону його молоду княгинею. До Олега спочатку сипонули, доки
він роздавав усе, що привіз, а потім знову подалися туди. Ніби
кололи очі Олегові, що Ігор князь, жона його високого роду, а ти
рівня нам. Пошо гнути хребта перед тобою? Осудливо позирали в
його бік — пощо цей сивий крук, що невідь-звідки залетів сюди,
не віддає високородному переємцю державного керма? Колись же
мовив, що Рюрикович є законним владцею в Києві і йому має на­
лежати вся земля.
А бач, не віддає її Ігореві, хоч сам уже он який старезний.
Навіть до боярині Гордини перестав їздити. Боявся, що розлючена
господариня піділлє і йому отрути. А не їздив тому, що йому опо­
віли: без тебе жила бояриня з воєводою, з Щербилом твоїм…
Щораз менше бояри приходили до його гридниці. І Олег збаг­
нув, що його час вичерпується. Тому це зрадливе боярське плем’я,
розхапавши його золото-паволоки, нині чатувало, хто більше си­
поне їм у гамани. Ігор — молодий, дозрілий муж, либонь, більше
трьох десятків літ за спиною. Йому й кермувати у Києві. На нього
й сподівалися…
Вишгородський терем також доживає останні дні своєї величі.
Гордина геть зовсім звелася, на люди не показувалась. Прозвали
її злою відьмою, отруйницею. Хтось ніби угледів, як ночами вона
перекидається чорною гадюкою і котиться по лугу, коли стоїть
місяць уповні. Тож і Щербило відцурався через те від неї. Істинно
рече народ: неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся…
Щербило відцурався і від Олега за гріхи свої з Гординою. Йому
тепер нікуди не було вороття — ні додому, до сліпого брата, ні до
Гордини, ні до Олега…
39. Зам. 345 609 Та Олегові було не до них. Мав для себе вирішити важливіше —
як бути з Києвом: добровільно віддати Ігореві з Ольгою, відмови­
тись самому від керма, чи знову підім’яти їх під себе. Щоправда,
по смерті люди назвуть його подвійним злодієм, що забрав владу і
в Оскольда, і в Ігоря. Але то буде опісля…
А зараз він забрав би знову жорстоку силу. Тепер бачив, що
всі оті лакузи, що перед ним хилились, по смерті його першими
плюнуть йому в очі і в душу. О, доля володарів! Наприкінці життя
вона в усіх однакова — тепер він це знав. І знав, чому всі владці до
останнього свого дихання тримаються за владу навіть… уже мерт­
вими руками! Бо вони бояться своїх лакуз. Через те хочуть змусити
їх хоч за життя коли не шанувати, то мовчати!..— ненавидячи…
Втім, чув себе викинутим із життя. Слабіло тіло й руки. Уже не
бурунили кров дзвінкі київські весни, дніпрова хвиля клекотала
уже не заклично, не рвався до походів. І навіть грайливі іскристі
очі Гордини не викликали ні жадань, ні гніву. Навіть на злість
не вистачало сил — лишалась сама байдужість. Бо не міг змінити
життя, яке пливло повз нього.
Скоро ця байдужість заповнила його. Більше жив спогадами, в
яких піднімалось марево давніх хитрощів, лукавств, битв, пожеж,
підступів… У спогадах приходили всі ті, хто давно відійшов від
нього і від життя: і Рюрик, і Єфанда, і Оскольд… Мабуть, вони
тягли його до себе. Відчував, що в ньому народилася якась інша
людина, ім’я якої Старість. І від неї вже нікуди не подінешся. Став
звикати до неї, не тужити за тим, чого не повернеш. Зрісся з тим,
що лишилося за його плечима. Так було затишніше на душі.
Та інколи той Олег, якого знав Київ, починав бунтувати проти
того нового, що зродився в останні роки, після царгородського по­
ходу. Бо ж він — Олег! По-тутешньому, по-слов’янськи — творець.
А на берегах його Венетського моря, в бодричів, то так і є: Олег.
Древнє ім’я давніх вождів і царів, які привели в ці краї могутній
народ кельтів…
Отож Олег не здавався. Злостився на бояр, на челядь, на увесь
світ. І найбільше — на Ігоря. Кричав, що рудий Єгорця той хо­
дить не путями свого розуму, а розуму своєї жони і бояр! Що
він м’якотілий і безрадний, непевно кермує Руською країною. Не
утримати йому всі землі, які великими трудами пригорнув Олег до
Києва, не вирвати йому у Царгорода давню данину, яку кесар по­
обіцяв віддати і не віддає…
Олег не нарікав на себе, хоч знав, що саме він не навчив Ігоря
гордости за його справу, а навчив ненависти до себе, коли вигнав
його з матір’ю з Києва, коли потім убив Єфанду… Ігор його нена­
видів і боявся. Але… коли б Олег того не зробив, Єфанда вбила б
його зі своїм Змієм Гориничем… Круті путі-дороги у владців!
610 Але він ще живий і буде вершити справи в Києві. Відправить
Ігоря за Джурджанське море — хай пошукає сам собі слави, а
Києву золота-срібла, та перлів, та узороччя, а йому, Олегу, дасть
якийсь час лишитись при кермі. Олег обіцяв Цар городу дати воїв у
підмогу проти сарацинів, а ромеї дадуть за це данину. От Ігор і піде
в Табаристан. Старий хитрець ще не втратив мудрости! Усі будуть
вдоволені: бояри чекатимуть мзди, варяги — нової здобичі, молоді
мужі київські ізійдуть із града за багатствами, менше ворохобити
будуть!..
Упали перші сніги. В небо вдарили сірі пахучі дими. Знову
залюдніли торговища по санній порі. Збурено гомоніли, чогось
очікували. Табаристан! Гилян! Абесгун!.. Розпитували купців, що
прибували з далеких країв.
— Чули про те? Се далеко?
— Далеко!
— Мовлять, там повно золота-срібла, і перлів, і килимів!.. Чи
так?
— Так… там усе є. Там земний Урай…
Заворушились і бояри. Потягли до Олегового двору своїх бояр-
чуків і родаків. Сам Ігор поведе! Діло певне…
І як подивувався Олег, коли до нього прийшов і колишній його
воєвода — Щербило. Це він, Олег, колись підняв його на цю Гору
із глибоких проваль київського Подолу… Як низько кланявся йому
за ті землі і села!.. Зрадці завжди кланяються низько…
Але Щербило відкрито дивиться йому в обличчя. Чорний вус
його ледь-ледь тремтить — певно, страх б’є його тіло. А красень
який… Олегові подобається цей страх. Подобається, що він, Олег,
переміг нині цього свого переможця… Щербило прийшов не до
Ігоря — до нього.
— Хощю іти за море… візьми…
Олег насупив сиві-сиві брови. З-під них зблиснули холодком
зіркі, як і раніше, очі. Чого це йому, вдатному красеню, якому
всього вистачає в Києві, чого б це йому захотілося за море? В
такий далекий і непевний похід. Від кого тікає? Від нього? Від
Гордини? Олег розмірковував, а кінчики закручених догори чор­
них вусів Щербила ще більше тремтіли. Мабуть, не зможе про­
стити йому Олег…
— Пощо ж хочеш залишити Київ? — Олег наставив на нього
свої зіркі очі.— Від кого тікаєш?
— Від себе…— тихо сказав і похилив голову на груди. О, це
відчуття відоме Олегові — ціле життя прагнув утекти від себе — і
не зміг.
— Іди до Єгорця. Просись у нього. А я скажу йому.
Щербило низько вклонився. Неквапом вийшов. Цей Щербило
611 чимось нагадав його — давнього, молодого, затятого, відважного…
Тільки в ньому ніколи не було отого страху і відчаю, що тіпали
душу Щербила. Відчай і страх не для владців. Олег-бо ж завжди хо­
тів владарювати і тому завжди гнав цих непрошених дідів од себе.
І це те, що піднімало його над усіма. Так, він не знав ні страху, ні
відчаю, ні жалю. Не знав горя від втрат. Ось і зараз — втратив свою
веселооку бояриню, з якою думав зігріти свою душу в старості. І
не дає собі думати про неї. Він її втратив. Але знайшов покору
найнебезпечнішого киянина, знайшов побіля своїх підошов цього
красеня-переможця. Чи ж варто сумувати?
Увечері до Олегового терема підскочили сани, з них вийшла
якась жінка. Невже Гордина? Кажуть, вона геть звелася від чекан­
ня на нього. Тільки ж чого чекала? Розплати за зраду? Помсти за
довіру? Ошатних дарунків? Він їх привіз повен дім і всі роздав сво­
їм челядницям. Рвав свою гордість разом із тими паволоками…
Але до гридниці зайшла Ігорева княгиня. Його Ольга! Вона
залишилась до кінця щирою і відданою йому. Може, єдина з усіх.
Мабуть, через те, що були вони однакової долі — життя прибило
їх, як осіннє листя, до цих високих київських круч та й покину­
ло…
— Вітець, ти давно не заходив до нас. Маєш гнів?
— Не можу мати гніву на тебе! Ти в мене єдина віра в життя.— І
сказав правду. Це вона відкрила йому очі на велику дорогу, яка по­
вела його до Болгарії і до Царгорода. Якби не її оповіді… Якби не
її слава… Сидів би Олег у Києві протягом всього життя, не побачив
би ні світу, ні таких багатств! Не подумав би, мабуть, мірятися си­
лою із гордим Царгородом!.. А він таки примусив кесареву Ромею
стати на коліна перед Києвом… і перед ним!..
— Що робиш нині? — Веселими синіми очима вона голубила
його зсивілу голову…
— Готую для Ігоря добру рать. Далека дорога — вої мають бути
сильними. Щоб перемогти швидко і борзо повернутись назад…
— Варяги також хочуть іти? — раптом спитала Ольга. І Олег
збагнув: саме задля цього вона й прийшла до нього. Але він про
них не думав. Свенельд з дружиною сидів у деревській землі, зму­
сив Іскоростень давати йому полюддя на своїх воїв. Його варяжи-
ни з Карлом мають бути з ним, то вірні осторожники.
— Я ще не думав, Ольго…
— А може, хай ідуть з Ігорем. У них силища велика, добре по­
воюють Табаристан. А коли залишаться — добре повоюють Київ
і київську землю. І Мапка ще сюди приведуть — хто зна… Я так
подумала…
— Тепер і я подумаю!..
— Подумай, отче. У мене ж дитя на руках. Куди побіжиш? Під
612 чий захист? Ти всю дружину відсилаєш. А хто захистить тебе? Щ о,
коли знову печеніжини чи угри які заявляться…
Він злякався цього. Справді, хто ж захистить його? Бродячих
варязьких ватаг чимало… Ординський Степ бездонний…
Ворохобників-мужів буде досить… 1 ще й волхви бродячі постійно
підбурюють людність…
Ольга, бач, добре про все подумала. Вона подумала, як мати. І
як справжній володар.
— Добре. Свенельд піде з Ігорем. У Києві буде Карло і…
Щербило. Дам йому тисячу воїв.
— Щербило! Це той, що у Вишгороді?.. Він підпирав владу
Гордини.
— Тепер буде підпирати мене. І тебе.
— Ти віриш йому?
— Вірю, від сьогодні. Він щойно був тут.
Молода княгиня широко розкрила очі. Звичайно ж, краще
Щербило, аніж Свенельд… Але… дивно… І все ж краще хай буде
Щербило!
* * *
Іменем істини завжди пророкують лжу. Раніше Степко навіть не
підозрював цього. Та чим більше приглядався до Олега, тим біль­
ше розумів це. По прибутті з походу Олег поселив його на Княжій
Горі в убогій хатині для челяді. Мав переписувати Оскольдову ха­
ратью на ще один пергамен. Ще мав списати новий ряд з греками
на окремий спис. Сам же переписує старий Оскольдів літопис,
щоб не згубились дні й літа минущі. Вдень сидить, переписує, уве­
чері додому. Часом засидиться допізна — тут і заночує. Запалить
лоєву свічечку, читає книги, які приніс із Болгарської землі. Читає
цілу ніч. Боже, який то світ великий і предивний постає перед
ним. Скільки в ньому добрих і величних справ, а скільки крови й
зла!..
Думає Степко і про високе в людині, і про низьке. Взяти хоча б
його вітця. Сліпий, неправедно знищений, скалічений, а душа ви­
тає у мріях, вибудовує храми для оселі людської величі й радости.
Таки ж хоче поставити отой храм на Оскольдовій могилі, де зали­
шив свої очі. Дивно, що Олег та його лакузи нічого не кажуть — ні
про заборону, ні про дозвіл,— ніби ж і погоджуються. Ба! Тепер і
віщий Олег іменем Оскольда підпирає себе, вивищується. Перед
кесарями виставляє себе захисником Оскольдової правди і харатьї!
Ніби то не він убив його власним мечем! Ніби не він спалив його
церкву і порубав його пергамен!..
613 Дивина з усіх див. Якби хто раніше Степкові сказав, що Олег
отаким колись об’явиться, не повірив би. А тепер сам бачить.
Навіть інколи Степкові здається, що Олег хоче наче вилізти на
плечі Оскольдової слави і здійнятись вище від того.
Було кривдно від цього. А таки ж виходило, ніби Оскольд до­
помагав Олегові, цьому великому грішнику. Може, це робив задля
Києва, задля землі своєї, яку тепер розбудовував цей приходень. О,
велика таїна великих владців! Не осягти її простим розумом.
Та ні, це, мабуть, віщий Олег насильно стягує з небес душу
Оскольдову, щоби себе підняти туди. Може, в цьому його таємни­
ця? В невсипущому жаданні слави на цьому світі. Мабуть, так і є.
Тому не пошкодував життя київського князя, тому не посоромився
зганьбити пам’ять про нього, а коли стало вигідно, то й душу його
стягнув із неба. Жах накочується на Степка… Ось вона, дорога до
влади — в незмірному честолюбстві, в сліпому захланному леті до
слави, коли переступають через життя, через честь, через любов і
священну пам’ять у погоні за нею. Але що з того, що віщий Олег
отак пнеться в небеса? Небеса не там, куди він прагне. Небеса у
людських душах і в людській пам’яті. А серед людей він знена­
виджений. Ніколи не забудуть йому кривавих гріхів. І так буде
навіки-віків!..
Отак відкрилась Степкові-книжнику ще одна свята мудрість:
«Яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою
будете міряти, такою відміряють і вам». Так проповідував святий
Матвій.
Степко знову починає читати при мерехтливому світінні лоєвої
свічечки. Мало книг приніс із болгарської землі, тож знову пере­
читує все.
Хилиться його розкуйовджена голова над столом, в його темних
очах відсвічує пломінчик вогнища. А десь всередині його пам’яті
пропливають перед ним нові часи і нові життя…
Не відразу відчув, як тихо відчинились двері і якась світла тінь
виповнила виталище.
— Се я. Степку. Не впізнав?
Біля порога стояла жіноча постать. Але це була не жінка, а якась
чарівна істота, що спустилась в його хатинку з небес чи прийшла з
інших світів. Якась свята істота… Така знайома йому — і така недо­
сяжна. Тут, на Горі, усі називали її княгинею. А він знав її як добру
і таку звабливу дівчину, яка бігала колись із ним до схоли. Нічого
князівського не було в ній — Оленка, та й годі!..
— Не знаю… Може, й упізнав…
— Ніби й не радий? А я так зраділа, що ти повернувся! Наче по­
вернув мені шматок прожитого життя. Того ще…— Вона повагом,
якось велично підняла руку, стягла з голови білу шовкову хусту.
614 Степко звівся з-за столу, прикрив книгу. Не знав, куди подіти
руки, то й почав осмикувати на собі чорну рясу, підтягнув пасок.
Ольга усміхнулась: ряса — і підперезана! Але пасок — із срібною
застібкою! Вона враз прикипіла поглядом до неї — звичайно ж, це
звідти, з Преслави. Це тільки преславські вотри-майстри можуть із
срібла робити такі дивні узори!
— Там купив? — Засміялась щиро, так ніби зустрілась із до­
рогою людиною.
— Там.— Степко нарешті підняв до неї очі. І враз тривога стре­
пенулась болем в його душі: Оленка ж нічого не знає ще про матір.
Про її смерть… Ось зараз вона запитає про Томиславу.
— Кого бачив? Як матінка моя? Як Сурсубул? Ти когось ба­
чив?
— Нікого не бачив…— проговорив швидко й одвернувся. Бо
согрішив язиком своїм! Так вийшло, само по собі. Прости йому,
Боже!
— Тебе Олег, бачу, жалує. Маєш хату. Назад не хочеш? — Ольга
блиснула в усмішці красивими вологими зубами і не чекала відпо­
віді.— Та ти ж удома. А я оце поїхала б… Хоч на день…
— Чого ж, попроси Олега…
— Не до того… Добре, що ти повернувся. Бачиш, тут немає
книжних людей, а треба. Ой, як треба…— Це вже говорила з ним
не Оленка, а київська княгиня Ольга. Вона без припросин сіла на
лавицю край столу, поклала руки на коліна. І вже в її очах був не
усміх, а напруга, різка, холодна, шо борознила зморшками молоде
чоло.
— Ти сядь, не стій. Хочу з тобою порадитись. Кажуть, ти пере­
писував харатью Оскольда. Це так?
— Так. Переписував.
— Я знаю, Олег тоді не зважив на твої слова. Але буде по-
іншому. До Царгорода хочеш піти?
— Не знаю. Навіщо?
— Із сольбою від київського князя. Від усієї Руси. І запишеш
нову харатью з Царгородом. Русичі мусять мати всі вольності в
торгівлі. Треба все те вписати у нову харатью.
Дивно було Степкові-книжнику. Молода княгиня говорить про
те, про що він давно говорив. Але його не послухали. А він же
знає, які великі багатства від торгівлі пливуть із ромейської землі
в лодіях, в купецьких валках і в болгарську землю, і в німецьку, і
в сербську…
— Це Олег так сказав?
— Може, Олег, а може, й ні. Але руських купчин треба обе­
регти від грабежів ромейських митників. Коли згоден іти — скажу
Олегу.
615 — Згоден,— Хто ж відмовиться поглянути хоч краєм ока на той
вселенський Царський град?! — Але… княгине… дозволь привести
сюди книжних мужів і отроків. У мене є в болгарській землі со-
други…
— Болгари?
— Один із болгар, двоє моравів…
— Клич їх моїм іменем! Щ о хочеш тут робити?
— Книги переписувати. Схолу завести.
— Добре намислив. І дівчаток беріть до науки. У мене ж дві до­
чки! — На мить княгиня забула, що вона княгиня київська, а він
простолюдин. Щирість вирвалась несподівано, так ніби вони обоє
знову були унотами-учнями… І в цьому рівні, як рівні між собою
усі на світі, хто прагне до знань…
— Поведеш сольбудо Царгорода, умовлю Олега. А стрінеш ма­
тінку мою — скажи про мене.— Княгиня пірнула у сутінь сіней,
залишивши Степка розтривоженого. І здивованого. Невже держав­
ні справи, влада витравили з її пам’яті любов до нещасної мате­
рі — вона згадала її якось мимохідь…
І ще одна загадка Княжої Гори постала перед книжником
Степком: хто ж нині по-справжньому владарює тут? Олег?.. Он він
там, у своїй гридниці, важко ступає по рипучих мостинах підло­
ги, розганяючи по кутках небоязких мишей і мишенят. Куйовдить
свою сиву голову, за чимось зітхає. Може, бесідує з душею
Оскольдовою, що спускається до нього з нічної тиші небесної.
Може, каяття з’їдає його сумління. Чує ж бо, що скоро одвіт дер­
жатиме за діяння свої на землі і за гріхи, які вкоїв. Боїться, певно,
що не простяться вони йому. Але чи може торкнутись його совісті
каяття? Чи є в нього ота совість, сумління чесної душі? Олег за­
клопотаний собою. Ні, не він уже владарює на Горі.
Як був чужаком, зайдою, таким і відходить. Скільки не задо­
брював наближених своїх лакуз, однаково вони зневажають його
нині. Раніше зневажали боячись, тепер зневажають уже не боячись.
Чужий і простолюддю. Що дав йому цей здобичник? Прийшов на
все готове — живився їхніми набутками і силою, задобрював деше­
вим блиском чужого золота, яке швидко й протекло крізь пальці.
Забране чуже добро не затримується в руках здобичників — мов
пісок, виціджується з долонь. Що ж лишається в цьому житті ві­
чного? Правда, якої він не вмів сіяти. Бо вмів тільки брати і руй­
нувати чуже.
Отож і чужа держава, і чужа влада вже висковзнули з його рук…
Тяжко, коли володар переживає свою славу. Переємець же його
Ігор також ще не кермує. Він має більше сили в плечах, ніж му­
дрости у голові. От і виходить, що Ольга мусить додумувати за
Ігоря про державні справи. Що їй ще лишається? Шукай сама
616 радости й певности в житті, мудра жоно. Співай, пташко, у клітці
птахолова, коли хочеш мати зерно для життя. Нелегка доля випала
тендітній княгині. Степко мусить підперти її своєю працею: і схо-
лу відкрити, і церкву християнську поставити, і літописання від­
новити. Усім серцем поривається він до Ольги — іце більше, ніж
у попередні роки. І як добре, що зараз може стати її довіренцем.
Підперти в її нелегкій боротьбі за себе і за всю країну. І як добре,
що він тепер може бути перед нею чистим, аки ангел… Буде він
сіяти у своїй землі зерна світла й мудрости. Тоді, в тому небесному
житті, йому буде легко дивитись, як помножуватиметься той вро­
жай. Сказано ж бо: «Спраглі, ідіте всі до вод!.. Сійте справедли­
во — і пожнете милість».
* * *
Душа воєводи Щербила чомусь стала неспокійна, скаламучена.
Він пішов од вишгородської володарки, хоч серцем ще лишався
там. Гадав, перейде знову до Олега і тим відомстить боярині за її
владолюбство. Хотіла влади тільки для себе — його мечем жадала
вивищитись, підім’яти його честь під свої підошви. О, він вчасно
схаменувся…
Та вийшло так, що хотів помсти для неї, а відомстив собі. Ніби
хтось душу з нього витяг — не тішило, що Олег знову дав йому
дружину, не тішив і його теремний дім новий — було йому там
порожньо й самотинно. До пекучі в грудях.
Каламутні думки вчепилися в нього — дивом дивувався, що
ціле життя п’явся на цю Гору, а, діставшись на неї, став ніби спус­
тошений душею. В тій його перепаленій душі часом спалахувала
іскрою усмішка боярині Гордини. Все в ньому на мить ніби завми­
рало. Але вже іншої миті до нього світились чиїсь тихі й сумні очі.
Вони були схожі на ті очі з його давніх світанкових весен. Від них
робилося йому спокійніше і впевненіше. Якийсь легкий сріблис­
тий смуток ніби огортав його. Чомусь ставало прикро…
Чого ж здобув своїми зрадами? Змарнував у полоні марнослав’я
багато літ. Згубив свою вірну ладу і, може, свого сина… Нічого не
надбав, окрім чужого меча, який вділив йому милостивий київ­
ський володар-чужинець, аби він захищав його.
Від того усвідомлення змарнованого часу життя його перетво­
рилось на пекло. Чув себе на землі якимсь зайвим серед людей,
що оточували його, під тим небом, яке колисало його в молоді літа
і покликало у невідому височінь. Неприкаяним став і серед бояр
Княжої Гори, бо дивились на нього зверхньо, були родів знаме­
нитих, старих, боярських велеможців, а він — проста кістка чор-
617 нолюддя київського рукомесного Подолу. І від своїх відстав і до
чужого стану не пристав. Шукав собі розради в господарюванні.
Розбудовував обійстя своє над Подолом, купував у купчин арамей­
ських і хозарських високоногих коней, посилав свій товар на торги
до Болгарії і до ромейських городів. Але й тут скоро вичерпався.
Все враз відійшло, коли одного разу йому спала думка: для кого
оте все надбане?
Весняного вечора, коли одцвітали вишневі садки і легкий віте­
рець струшував на землю пелюсткову метелицю, Щербило вийшов
із терема і подався до Либеді через Копирів кінець. Знав, що на
тому боці Либідської пущі живе старий віщун — сопілкар Сивуля.
Хотів у нього ради запитати, яка стезя життєва для нього уготова­
на, яку знайти зелен-траву, щоби зняла з нього сумніви й печалі,
котрі розтинали душу його й життя.
Ішов пішки, обминав путівцями великі боярські двори, аби ні­
кого не зустріти, щоб не розпитували, куди іде і пощо… Не хоче ні
перед ким сповідатись чи виправдуватись, ховаючись за брехнею.
Дістався берега Либеді — і ніхто його не перепинив. Став роз­
глядатись, де б човна відіпхнути, щоб на той бік Либеді перебра­
тись. Ніби у відповідь на його бажання з-під густих кущів лоз­
няка, що обступав берег, виплив утлий човник чи звичайна собі
довбанка. Якась жінка веслувала ним тихо, ніби граючись. Човник
шурхотів крізь зарості ряски й осоки і ніби ковзав по гладіні тихо­
го плеса.
Щербило махнув рукою до веслярки, мовляв, поверни сюди.
Жінка довго вдивлялась у нього, ніби зважувала, чи варто допо­
могти цьому мужеві. Все ж повернула до нього.
Щербило зрадів — може, вперше у житті йому отак поталанило:
щойно забажав — і вже твоє жадання здійснилось. Як у казці. Коли
човен стукнув носом об берег, він хвацько стрибнув у нього, аж
посудина відчайдушно захиталась. Жінка уперлась веслом об берег,
відіпхнулась і вже скоро випливла на середину ріки. А ось і берег.
Мабуть, таки в добру годину вибрався до віщуна — осміхнувся собі
подумки. Зробилося йому легко, ніби він сидів не у вутлому чов­
нику, а плив у повітрі, не чуючи ні ваги свого тіла, ні тягот своїх
терзань. Невідома жінка нічогісінько не питала, гребла до другого
берега. Він вдивлявся в глинисту землю, хапався за віття лозняків,
допомагав човнові швидше причалити. І тоді вперше почув.
— Пощо так поспішаєш?
Голос! Це був рідний голос…
Щербило різко обернувся до веслярки і тої ж миті збагнув — він
не помилився. Це була Веселина. Низько, по самі брови, зав’язана
біла хуста, тільки очі й ніс виглядали з-під неї та міцно стулені
вуста.
618 — Ти… де тут взялася? — Ніби переполохався чомусь.
— Взялася десь… Чи не однаково? — заусміхались її великі сірі
очі.
— Ніби ж не було тебе в Києві давно… Ще відтоді…
— Не було, а тепер є.— Подумала мить і додала: — А може, й
нема. Тієї, що ти знав, нема.
— Як так?
— Отак,— зітхнула Веселина. Вона дивилась кудись вдалину. І
справді, була вона зовсім інша — спокійна чи навіть трохи насміш­
кувата. Запалі щоки, вугласті від худоби вилиці. Потім знову пере­
вела на нього погляд — уже він був насмішкуватий і відсторонений
від себе. Човник стукнувся кормою об берег. На пісок викотилась
чиста хвилька, і Щербило зіскочив на землю.
Веселина сильним помахом весла вигреблась на плесо річки і
вже за якусь мить була на середині її. Щербило відійшов од берега,
поглянув на сосновий бір, що стіною стояв перед ним, і задумався:
де ж той протопт чи стежина, які доведуть його до хижі віщуна?
Ще раз огледівся до річки — човник з Веселиною вже майже за­
ховався за лозняками. І тут враз його вдарила блискавицею думка:
він її ніколи не побачить! І ніколи ніхто йому не скаже правди за
її сина — за того Свенельдича… Кинувся назад.
— Веселино-о! Чека-а-ай!
Човник виплив на середину плеса знову.
— Хотів спитати… за сина твого-о!
— А що-о? — Вона ніби завмерла з піднятим веслом.
— А батько його хто?
— О, знатний муж дав йому маєтності… А тобі що? — Ніби вда­
рила тим веслом по очах. Справді, що він хоче тепер від неї?
— Веселино…— рвав собі серце розпукою. Йому лишилась тіль­
ки розпука в цьому житті,— Вернись… Не щезай…— проказав тихо
їй услід, для себе.
Але вона нічого не чула — відпливала все далі. Ляпало весельце
об хвилю, корма м’яко розрізала світле, чисте плесо ріки і ковзала
вперед і вперед. Навколо лежала тиша, яка ніби впала з небес на
землю. Буяла зелом весна, світилось золотими променями небо…
До волхва Сивулі прийшов нескоро. Хижа його стояла під ста­
резним крислатим дубом. Багато гілок уже були сухі, інші щільно
переплелись між собою й затуляли небо. Двері хижки були відчи­
нені, з них виходив сліпий віщун, цюкаючи поперед себе патери­
цею. Дідисько був зовсім білоголовий, і борода його — невелика,
закучерявлена — теж скидалась на пасмо лляної куделі. Він пряму­
вав просто на Щербила. Ще здаля гукнув:
— Знаю, чого прийшов. Але нічого тут не знайдеш,— і замахав
на нього патерицею,— Поспішай назад! Біжи до свого господаря —
поможи йому померти.
619 — Мій господар? Олег? Він во здравії,— здивовано одказав
йому Щербило. Пригадав, що звечора бачив його довгу полохливу
тінь у вікні ф И Д Н И Ц І.
— Мерщій біжи! — уже сердився дідище і знову замахнувся до
нього коцюбою.
Щербило злякано відсахнувся. Справді, даремно добирався
сюди. Хто може дати раду мужу, окрім нього самого!
Повернув назад. Але якась тривога увійшла в серце. Може, й
справді щось недобре скоїлось? А його шукають там… Почав біг­
ти, роздягаючись, до річки, переплив її, гребучи однією рукою, а
другою тримаючи над головою одяг. Добіг до Олегових палат — і
мало не затерп від подиву. Йому назустріч ішов сам волостель —
Олег. Зсутулений по-старечому, розм’яклий, із втомленими очима.
Цілісінький і живісінький.
Ото пригода йому з тим віщуном!
Кинувся до Олега, низько вклонився. Олег узяв його за плече:
— Тебе шукаю. Ходи-но зі мною до того урвища. Мовлять,
мого старого коня Лебедя колись там поховали. Давно вже здох…
А ми з ним чимало доріг пройшли!..
Щербило повернув за Олегом. Дослухався до його балачки.
Спомини, спомини розтинали пам’ять владця великої країни.
Йому є що згадати. Краєм вуха упіймав останні слова:
— Той волхв мені сказав: помреш від свого коня. А бачиш?
Кінь давно вже здох, а я живу. Ще й до Болгарії ходив і до
Царгорода…
— Вони тільки народ баламутять своїми віщуваннями! — щиро
обурився Щербило. Бо щойно сьогодні те саме було і з ним. Каже:
поможи господареві своєму померти!.. А він он ходить з ним і
бесідує.
Олег обійшов невеличкий насипаний горбик землі, зарослий
бур’янами. Давно вже конюх насипав над його Лебедем цю могил­
ку. Копирснув ногою кущик старого полину, що виріс на могилці.
Відкотились груддя сухої глинистої землі — показався білий кістяк
кінського черепа. Олег поставив на нього ногу.
— Ось так, друже-брате, зустрілись ми… Ти на тому світі — а я
на цьому.— І враз скрикнув: — Що це?
Щербило огледівся — ніде нікого. А Олег щосили тупав чобо­
тиськами об землю, щось хотів струсити з них, потім руками почав
знімати чоботи і раптом з криком повалився додолу.
Воєвода нічого не втямив. Схилився над ним, вдивлявся в зсі-
ріле лице і все перепитував:
— Щ о тобі, княже? Що скоїлось?
— Там!..— ворухнув рукою до лівого чобота.— Гадюка…
Щербило почав шукати гадюку. Шарудів по траві ногами, рука­
620 ми пригинав бур’янці. Певно, щось здалося старому. Може, то вуж
грівся на весняному сонечку, а він подумав — гадюка…
— Ходімо додому, княже. Тобі треба відпочити.— Щербило під­
няв Олега з землі, поставив на ноги. Той хитався, не міг ступити
на ногу.
— Де мій дім, Щербиле? Ні, не тут. Не в Києві. Тут усе мені
чуже.— 3 його чола струменіли патьоки поту,— Хочу назад, до
Ізборська… В рідній землі й помирати легко.
Чомусь від тих слів морозом сипонуло по спині. Шкода ста­
ло цього знищеного літами мужа, грізного войовника і хитрого
владцю. Шкода його сил і трудів, які не втішають його на старо­
сті, не гріють душу гордістю і не здобули любови людей. Скільки
праці поклав, аби здобути золотий київський престол, а нині так
безжально покидає його. І поривається в своє далеке гніздо… Чи
ж варто було проливати стільки крови, щоб не взяти в душу ані
крихти радости від великої й безчесної перемоги, яку здобув тут?
Чи ж варто було стільки гріхів коїти, забирати і чужу країну, і чужі
багатства, коли від того ні на йоту не продовжиться ані життя,
не додасться ані щастя, ані спокою? Тільки своя земля, певно,
гріє душу людську, тільки вона й кличе своїх дітей у їхню смертну
годину. О, віщуне-волхве, тяжкий тягар кинув ти йому в серце —
бачити розпач велеможця, якого не хоче приймати до себе чужа
земля, яка жалить його отрутою і відкидає від себе!..
Сльози жалю виступили в очах Олегового тисяцького, гордого
хлопця з подільського рукомесного Подолу. Чув і в собі ту недо­
лю — бо він був чужим у своїй рідній землі. Хоч зумів видертися
сам на найвищу Гору, яку здатен подолати простолюдин з низів, а
чув себе також обікраденим ізгоєм… Чи, може, то людину так об­
крадає слава й влада?..
Олег лежав на траві, піт йому струмував з чола і скронь, заливав
очі — чи від болю, чи від страху, чи від каяття за минуще й незво-
ротне життя, суть якого лиш тепер починав розуміти. Благально
дивився на Щербила. Заговорив тихо, плаксиво, немов хвора ди­
тина.
— Не покидай мене, Щербиле. Забери звідси. Віднеси… до па­
лат…
Щербило витирав рукавом сорочки своє зволожене чоло, бояв­
ся дивитись в благальні очі колишнього київського всевладця. Так,
Олег став уже колишнім… Як мало для цього треба!..
Звалив на плечі його грузьке, обм’якле тіло і, похитуючись, по­
ніс до Княжої Гори. Дорогою спинявся, передихав. І ніс на собі
далі цю важкоту людської біди і марнослав’я… Не хотів нікого
кликати у поміч. Ніс його на своїх плечах як свій власний гріх…
Спинився від жіночого зойку. Далебі, він уже на Княжій Горі.
621 Перед ним стояла молода княгиня Ольга з дитиною на руках.
Передала дитя няньці, кинулась до Олега.
— Що з ним?
— Гадюка уклюкнула… Біда!..— Щербило покосував на притих­
лого Олега. Той був блідий, аж прозеленню світилася його шкіра.
Раптом Ольга страшенно заверещала, відскочила від них убік.
— Ондечки вона!..— Гадюка витягувала з халяви своє звивисте
чорне тіло, націлювала на Ольгу гостре тремке жало. Від княгини­
ного крику знову сховалась за халявою. Щербило скинув Олега на
землю, стягнув з нього чоботи і витрусив гадину. Хотів ударити її
чимось, наступив на неї ногою. Але хитре в’юнке створіння лише
хвостом майнуло у нього перед носом — клубком підстрибнуло й
шурхнуло десь у кущі.
Ольга тремтіла від страху й огиди: Гадюка лишилась жити,
може, для того щоб усіх отих чужих приходнів до Києва вижалити
отруйною своєю ненавистю… Олег застогнав.
— Хоче додому… До Ізборська… Хоче померти у своїй землі,—
сказав Щербило княгині.
— Аж до Ізборська? Це ж так далеко… А… чому він туди хоще?
Хіба Київ не його земля?
— Мабуть, чужа. Хіба він сюди приніс добро? — Княгиня мов­
чала.— Та й своїй землі що він дав? За що вона має його любити?
— Своя мусить любити. Рідна вона. Як рідна мати любить усяке
своє дитя — добре і зле…— мовила Ольга.
Щербило думав про те, що слова княгині правдиві. Якби жива
була його матінка, вона б його завжди любила. Хоч який би він
був для людей…
Княгиня заплакала. Присіла біля мовчазного Олега. Легенько
торкнулась його скронь.
— Ти справді хочеш додому? — запитала тихо. Олег не роз­
плющував очей — надто важкими стали повіки. Вони зробились
геть сірими.
— Хочу… Попроси Щербила… А ти пам’ятай мене… Хоч ти до­
бром пам’ятай…
— Не забуду тебе ніколи…
Звелася на ноги. Не приніс він сюди добра, мовить воєвода.
А вона принесла? Чи і їй уготована отака смерть — самотинною
чужинкою помирати на чужій землі?
Ольга перехрестилась. Поможи їй, Боже! Вона мусить бути
інакшою. Вона все зробить, що зможе, для добра землі і людей.
— Княгине, скажи слово, щоб готувати лодії і коней,— обізвав­
ся до неї воєвода. Ольга стрепенулась. Авжеж, має порядкувати в
Києві яко володарка, доки не повернеться з походу Ігор.
Щербило дивився на неї очікувально й твердо. Дивився зовсім
622 ме так, як дивився він на знеможеного Олега. І це їй не дуже спо­
добалось — хіба вона… не жінка? Хіба вона… яка мармиза? Чи
ота бояриня вишгородська геть виїла його серце, що воно вже ні
до кого не може озватись лагіддю? І потім — він покине її саму в
Києві?
Ольга трохи розсердилась. Чи на воєводу, чи на себе.
Різко піднесла голову:
— Київський тисяцький має лишатись у Києві. А до Ізборська
послати можна… бояр. Хто найбільше любив нашого владцю?
Боярин Бодець чи Олій?
— Не треба…— застогнав Олег.— Нехай Щербило.
Ольга не кліпнула й оком, ніби не почула. Якась рішучість роз­
правила їй плечі.
— Іди ж, клич їх…— тихо й спокійно мовила. Таким же спо­
коєм світились її лагідні синяві очі.
Щербилові аж дух забило від того спокою і твердої ходи мо­
лодої княгині, якою вона попростувала до своїх няньок. Взяла на
руки дитя, і йому здалося, що над її головою засяяло якесь спо­
кійне, тихе сяєво. Воно скапувало з її довгих пальців великими і
легкими плямами світіння. Щербило завмер від подиву.
— Не залишай мене…— тихо простогнав Олег — і видіння
з-перед очей воєводи зникло. Обличчя колишнього київського
владці робилося сіро-жовтавим. Чорні зіниці його пильно вдивля­
лись у якусь страхаючу глибінь. Певно, нелегкою мала бути дорога
до Ураю київського волостеля-находника, що гордовито сам себе
нарік князем…
* * *
Од великої скорботи людина стає терпляча, а терпеливість на­
роджує надію, яка рятує душу людську. Скільки зневаги витерпіла
Веселина на своєму віку, та вижила надією на зустріч із сином.
Цієї зустрічі жадала більше, ніж самого життя,— зустрічі з рідним
сином. Коли прибула в Іскоростень, спитала першого, хто зустрів­
ся їй,— чи не знає, бува, де живе великий витязь Свенельд. Той
покліпав, поморгав червонястими припухлими повіками і махнув
убік рукою:
— Мо, ондечки в тому теремі знають.
То був княжий дім. Челядь щось таке чула, та знати не знала.
Десь ніби під Іскоростенем звили варяги собі гніздо. Хіба стара
княгиня щось підкаже. Але вона нездужає. Від чийогось поганого
ока, певно, упала з ніг стара княгиня Ярина. Коли б не померла,
бо тоді куди ж їм, челядинам усім, подітися? Виженуть їх. Молода
уличанка, нова жона їхнього князя Малка, не має в серці стільки
623 любови, аби їх тут тримати. Навезла своїх людей, про челядь све­
крухи не дбатиме.
Біля воріт князівського дому сиділа стара служниця Ярки і
скаржилася Веселині на свою долю.
— Чому так думаєш, сестро? — перепитує її Веселина.— Може,
й дбатиме.
— Люто ненавидить вона стару княгиню Ярку. Ото й зурочила
її — наслала чорних чародійниць на неї. Бо стара княгиня хоті­
ла, щоби Малко єднався з великими можцями. І жону собі брав
з інших земель. Отоді й покликала вона від болгар князівну для
Маломира, та перехопили її Ольгові злодії — віддали приходню
Ігореві в жони.
— Може, то й добре.
— Що доброго? Деревська земля могла б поєднати свою силу з
Болгарією, тоді й Київ ми забрали б…
— А навіщо вам Київ? То ж град полянського племені. А дерев­
ляни гей скільки мають земель і городів.
— Еге, не тямиш, сестро, що Київ — то ніби ворота на Дніпрі-
Славуті до Руського моря, до багатих країв дунайських. Хто ж від­
мовиться від братання з багатим?
Веселина дивувалась тій мові. Скільки стоїть на землі тій град
Київ, стільки й б’ються за нього племена полян і деревлян. Усім
він треба — певно, боги дали тому граду ключі від влади і багатств
земних. Ось і цій старій покоївці-челядниці він треба. Уже в моги­
лу дивиться, а Київ узяла б із собою. Та, либонь, повторює слова
старої княгині Ярки. Звісно, для Ярки Київ отчина. Цур їм, отим
князівським ненаситцям, Веселині треба розшукати свого сина. Де
ж воно, лігово Свенельда? Але боїться, що стара покоївка запід­
озрить її в чомусь. Навертає розмову на інше.
— Кажеш, стара княгиня хворіє від зурочення. У мене є слово
від злого ока.
— Знаєшся з темною силою? — злякалась служниця.
— Знаюсь, тільки із світлою силою, бо помагаю людям від зла.
Можу й княгині помогти.
— Правду мовиш?
— Кажу тобі: боги мені ту силу дали. Ось, дивись! — Розв’язала
вузлик із сухими запашними травами.
— Ходімо,— І повела Веселину за собою, щось бурмочучи.
Стара княгиня лежала в своїй ложниці при щільно затулених
вікнах. Обличчя її було худе і бліде.
— Хто се? — спитала кволим голосом.
— Зелениця прийшла, зцілить, може, тебе.
— Звідки ти? — Княгиня обіперлась на лікоть.
— Від богів, княгине, не бійся, з добрим словом до тебе. Ось я
624 зараз подивлюсь на тебе. А ти, сестро, принеси мені глечик води із
джерела. Тільки ж дивись, як будеш набирати, щоб ніхто не глянув
на воду, жодне око! Жива водиця — найліпший лічець, княгине.
Ярка вже з надією спостерігала гостю.
— Ти справді… якась дивна. Стала біля мене — і вже полегкість
в душу увійшла.
— Я бачу твою біду. Знаю, що в тебе нічого не болить.
— Таки ж нічого…
— А сил нема.
— Немає, сестро. Наче хто спив. Як сонце росу.
— Ось тут у тебе порожня яма.— Веселина рукою провела їй
під шиєю.
— Ага, ніби хто піску туди напхав.
— Зараз зніму ту важкоту.
Веселина почала щось шепотіти, щось накручувати на руку й
відкидати геть — то вгору, в куток, то ніби собі під ноги, плювала
й розтирала те невидиме зло, аж піт зросив їй обличчя. Княгиня
Ярка з цікавістю стежила за її руками. По обличчю хворої поповзла
гаряча хвиля, потім вона перейшла на шию, на груди, зануртувала
буйством в усьому тілі. Княгині захотілось звестись на ноги і йти,
як ніби вона була молода і пружиниста в тілі. Але застережливі
руки чаклунки змушували її тіло міцніше втискуватись у ліжко,
аби не пропустити жодного поруху її дивних рук.
— Ось! Забрала від тебе всю нечисту силу, княгине. Вона тебе
всю сповила, як дитину повивач. Вставай — і йди.
Княгиня різко підхопилась, поставила ноги на підлогу — і не
вставала.
— Не бійся. Ступай. Іди в той куток, де сходить сонце. Іди!
Дивися на сонце, дивися. Ти його побачиш. А я ліжечко твоє отак
посуну… Отак, щоб твоя голова на схід сонця була… А ти, сонце
пречисте, обмий нашу княгиню, матір Маломира, а ти, світило
яснеє, дай силу матері печальній, й очисти від злого ока і слова
злого, і випусти золотий дощ зі стрілами, хай обмиє він її очі…
її шию, її вуха… її душу — і спали-спопели Морану мертвящу і
Мару червлящу, і пусти їх водою-рікою, живими ручаями у море-
окіян вогненний, і спусти на самеє дно, у пекло кипляще Пека-
Пекельника…
Служниця вже стояла на порозі із глеком джерельної води.
Веселина, приговорюючи свої приговори, підійшла до неї і взяла
той глек, поставила при узголів’ї ліжка, накрила білим рушником.
Потім взяла княгиню під руки і підвела до ложа.
— Приляж тепер і відпочинь. А я тобі відвару трав приготую.
Щ об добрий сон був. Уві сні до тебе повернеться твоя сила… А
ти, водице живая, налий кволе тіло силою і вилий нечисть із душі,
40 Зам 345
625 з голови і з мислей — і віднеси її за три моря, де синій окіян, і
синє небо, і синій камінь лежить на березі. А синій птах стоїть і
скльовує все зле й нечисте… А цей глек завтра треба звідси забрати
і вилити у болото, глек тоді накрийте чорною ганчіркою і поставте
десь подалі. Щ об хвороба та не повернулася в хоромину.
— Спасуть боги тебе… Звідки ж ти?
— Я з Києва.
— З Києва! — Очі княгині засяяли.
Веселина залишилась жити у покоях княгині.
По Іскоростеню пішла гуляти чутка: ожила їхня княгиня! Тож
тепер вона зробить усе, щоб вигнати варяжинів з-під Іскоростеня,
які там зрубили собі градок і деруть данину з деревлян.
Мовить Свенельд, що віднині деревська земля буде вотчиною
йому і його синові Мстиші. Найняв йому навчителя — варяжина
Асмуда, і той навчає його справно мечем володіти. Щось недобре
затіває Свенельдище. Мабуть, хоче вигнати Малка, а він мовчить.
Боїться, що не здолає… І чого такий боязкий став їхній Малко? Чи,
може, смерть вітця перелякала його ще в пелюшках?..
Серце Веселини тривожилось. Недарма вона сюди прибилась —
треба рятувати їй свого сина… Покинула двір княгині й оселилась
в покинутій хатині на околиці града, де колись довбали каміння
для князівських палат. Тут було затишніше. Люди приходили по
допомогу, несли до неї свої хворості і вдячність. Допомагали зе-
лениці хто чим міг — шматком сала чи окрайцем хліба, хустою чи
якоюсь новиною.
Скоро дізналась про все, чим жила деревська земля. Знала про
Свенельдове гніздо, яке люди називали вовчим лігвом. 1 про моло­
дого Свенельдича знала все: зранку він виїздить із своїм навчите-
лем до Ужа, до кам’яної скелі, і там вони навчаються брати один
одного в мечі.
Там-таки і побачила його раннього росяного ранку. Боялась
визирнути з-за кущів; з-під гілляччя спостерігала, як вправно
Мстиша сидить у сідлі, який у нього гнучкий стан і міцна постава
і юний рум’янець на щоках, засіяних муратинням. І який у нього
золотистий вус пробився над губою. Лише по-варязькому заплете­
не в косицю волосся. Довго дивилась, як Асмуд і він, витягши впе­
ред мечі, пішли один на одного, як вправно відбив націлений на
нього меч свого навчителя, але той змусив його відступати вгору,
по велетенській кам’яній брилі каменю. І враз — помах меча!— із
рук Мстиші Асмуд вибив зброю… Потім навчитель щось йому дов­
го показував, крутячи в руках свого меча. І знову розійшлися, щоб
помірятися вправністю.
Веселина не могла чекати більше. Вибігла на галявину, кину­
лась до Мстиші:
626 — Мстишо, се я!.. Твоя мати!.. Чи впізнаєш мене? — Хлопець
подивовано звів тонкі золотисті брови. Мати? Щ о се означає?
Хіба у нього є мати? Скільки себе пам’ятав, його ростили, году­
вали й одягали дядьки. Усі його навчителі також були мужами-
варяжинами. Вони навчили його своєї мови. А слова цієї жінки
чужі для нього, грубі. Тільки чомусь він розуміє їх… Справді, таки
ж чув цю мову колись… і цей голос… t очі ці бачив… колись давно,
як ще гойдався в колисці…
Першим обізвався Асмуд. Щ ось крикнув, махнув рукою, мов­
ляв, іди звідси, не заважай. Хіба не бачиш, іде справжній ратний
бій.
— Мстиславе, синку, ходімо з цього вовчого логова, я порятую
тебе. Що ж ти зваряжився зовсім? А люди виженуть і проклянуть
вас…
— Не виженуть! — безжурно засміявся хлопець,— Ось ми їх
отак — фіх! — І цвьохнув мечем по стеблах трав і гілках дрібних
кущиків.— Бачиш? — Його прозорі світло-золотисті оченята блис­
нули від задоволення — мав добру силу в плечах, мечем уже може
потяти й голову…
— Мстишо, ти ж народжений мною. Матір свою, як і свій на­
род, треба шанувати…
— Який народ? Він розуміє лише силу меча! — підійшов до
неї Асмуд, трохи гортанно округлюючи чужі для нього слов’янські
слова.
— Це мій син,— вклонилась до нього Веселина, і сльоза радос-
ти забриніла в її голосі.
— Но-но! Це син витязя Свенельда! О-о! Ловкий син! Бравий
витязь! Він має стати володарем цієї деревської землі. Це дуже
велика держава. Багато землі, багато градів. А ти — геть! — рішуче
замахав до Веселини. Вона відступила.
Була розгублена. Син її не знав. Вона була йому чужа. У нього
вже забрали добре дитяче серце і викували з нього крем’янистий
меч. В очах хлопця ні краплі доброти, слова його звучать по-
чужинськи, як дерев’яні. З нього готують володаря чужої країни…
То деревляни правду мовлять, що Свенельдище хоче собі забрати
їхню землю. О, чує вона: тут пахне великою кров’ю… Бачить ви­
сокі полум’я пожеж… Горять дерев’яні гради й градки, оселиша
й виселки… Горить земля деревського народу. А син її сідає на
чужий князівський стіл… Переступає через калюжі людської крови
і людського горя… О Свенельде, ти хочеш зробити з її сина лютого
вбивцю і руїнника, як і сам є?
Вона мусить щось зробити… Викрасти сина, розповісти йому
правду, навчити жити не пограбованим чужим добром, а своєю
власною працею і добротою.
627 Дивилась крізь сльози на сонце і не бачила світла. Вибудовувала
шляхи до очищення синового життя. Та серце кричало: пізно!..
Пізно, матінко… Отрута жорстокости уже в’їлась у мозок і в душу
твого сина. Час втрачено. А він — час! — всемогутній чаклун, коли
його осідлають творці — добрі чи злі. Свенельд уже зробив свою
чорну справу…
Сльози заливали їй щоки, змочили хусту. Стягла її з голови,
прихилилась до чорного стовбура дикої груші і ридала вголос. Не
могла змиритись, що втратила сина. Серце краялось на шматки й
підказувало їй безнадію. Не хотіла його слухати. Хотіла стати на
герць із самою долею — за сина. Хотіла переінакшити її. І ніхто
цієї миті не спинив і не сказав: «Чародіїце-провидице! Можеш ба­
чити долю інших, а на свою дивишся сліпими очима. Спинись! Ти
людина, і тобі не дано міняти долю, послану богами небес…»
Ніхто їй цього не сказав. І Веселина зібрала всі сили душі, щоб
переінакшити те, що вже не можна переінакшити. Хто випрямив
покручений вітрами стовбур дикої груші? Хто з’єднав в єдину
кам’яну брилу відбите від неї каміння? Хто повернув до убогого
рідного вогнища сина-покруча, який жадав загребти чуже добро
легко, силою меча?! Ніхто же…
Але Веселина була матір’ю. А любов матері завжди сліпа…
Раптом почулися поблизу кінський тупіт і перегуки людей.
Відскочила в глибину кущів — стала спостерігати. Повз неї про­
ходив загін верхівців — у волохатих шапках, голі до пояса, в ш кі­
ряних ногавках. Смаглолиці, вилицюваті, вузькоокі степовики.
Передній верхівець побачив здаля біля скелі Асмуда і Мстишу,
показав батурою в їхній бік. Верхівці збилися докупи.
— Ге-гей! Сюди! — закричав ведець. Либонь, це були печені-
жини! Чого вони прийшли в ці пущі деревські? Що їм потрібно
від варягів? Може, Свенельд затіває якусь нову біду для людей. Чи
для деревлян, чи для полян. Швидше, швидше звідси вибратись!
Попередити всіх…