Над київськими кручами котились важкі осінні зорі і падали
з небесних глибин у хвилі Дніпра-Славути. Як переспілі яблука
з яблунь. Злякано сплескували крилами по воді полохливі білі
лебеді. О такій порі на київських узгір’ях влягалась гучна тиша.
Хтось гупне дверима на кожум’яцькому кінці — луна докочується
до Княжої Гори. Заспівають дівчата на Подолі, біля пристанища
на Почайні, в’ються-звиваються голоси їхні, як стебельця квітів у
віночок. А зорі у київському небі все котяться, все падають, ви­
креслюють вогненні дороги людських доль.
628 Житяна відклала шматину полотна — темно, не видно, як і гол­
кою штурхнути, щоб зліпити сорочку мужеві. Поклала на коліна
важкі руки. Мовчала. Мовчав і Гомін. Все вже переговорили ніби
за своє спільне життя, усе передумали. Всьому знали ціну. Тому о
такій порі найліпше посидіти на призьбі своєї хати мовчки. Шкода
тільки, що Гомін не міг бачити зірок у небі. Може, і свою зірку-
долю побачив би, а може, побачив би в зоряних туманах і той
храм, який хотів би поставити на Оскольдовій могилі.
Просить Житяну, щоб пильніше придивлялась до глибин ві­
чного неба, знайшла там обриси такого храму й усе чисто йому
переказала. А він душею побачить його. І возведе разом з поділь­
ськими теслярами. На радість людям. Во славу небес. На пам’ять
свого роду і народу.
Приглядається Житяна до зірчастого мережива у нічному небі,
і чим далі, тим більше відкривається їй нових світінь і нових сві­
тів. Про них і розкаже Гомону. Висіє в його душу зерна для нових
роздумів.
— Ти про що мовчиш? — озивається Гомін.
— Слухаю небо. Чуєш, як шарудять зірки?
— Чую. Але вони не шарудять, то повз них пролітають тугі ви­
хори. Там усе гуде й здригається…
— Хіба?
— Ага…— Вона знову прислухається до тиші зірок. Нагло стук­
нула хвіртка.
— Степко прийшов! — радіє Житяна. Недавно він повернувся з
Болгарії і Царгорода. Привів багато людей книжних — пресвітера
Григорія, моравів і болгар. Тепер завели вони сходу на Княжій
Горі. Вихрещують людей у нову віру, хто хоче.
— Добрий вечір, мамо, добрий вечір, тату,— заговорив поспіш­
ливо.— Я ненадовго, від княгині. Просить спитати вітця, чи зможе
поставити велику церкву для християнського Бога і для пресвітера
Григорія. Щ об за грецьким взірцем була.
— А що князь Ігор? Не перечитиме?
— Та ні — княгині ні в чому не стає наперекір. Проте інша
біда з ним: погодився віддати Свенельдові всю землю деревську у
полюддя.
— Деревляни ж піднімуться проти Києва за це! — сплеснула в
долоні Житяна.
— Горе нам. Коли Свенельд закоріниться там, звідси його не
дістати в тих пущах, а до Києва йому один стрибок. Княгиня хоще
молитися Богові, аби милував нас. Тому, каже, треба поставити
богоугодний храм.
— Але ж я ніколи не бачив християнських церков, сину. Як
теслям оповісти?
629 — А ти постав такий, як умієш. Свій. Щ об красою був дивний.
Усякий Бог красу прийме, якщо вона від щирої душі,— підказала
Житяна. Бо й сама в це вірила. Бог — то краса. Що є вищим від
неї?
— Може, й так,— згодився Степко.— Так і скажу княгині.
Житяна засовалась на призьбі. Княгиня, княгиня… для нього
тільки княгиня й існує… Княгиня веліла схолу відкрити… Княгиня
веліла навчених священиків привести. Княгиня хоче своєму ново­
му пресвітеру церкву поставити. Окрім неї, ні про жодну дівчину
чи жінку не згадує її син. А йому вже час і свою жону мати, і ді­
ток… Та не каже йому про це.
— Передай княгині… Сліпець не може зробити храму, якого не
бачив. Але з тим Свенельдом кепсько вийшло… Що ж той Ігор, не
второпає, що й до чого?
— Ат… йому лишень походи маряться. Хоче знову йти за
Озівське море. Йому що?
— Хто ж тут кермуватиме?
— Хто ж, княгиня!..
— Хіба се жіноче діло — державити в такому краї? — дивується
Житяна.
— Що вдієш. Не покинеш країну напризволяще. Мусить…
— Авжеж… авжеж! — зігріла душею слова свої Житяна. Доленько
ти чесная! Поможи княгині в її трудах… Не знаючи, легко і в гріх
упасти, осуджуючи державців, а і в них життя — не мед. Та ще
коли се жінка — і діти малі, і чоловік непутящий.
— Важко їй? — перепитав Гомін.
— Велика тягота на її плечах.
— Хоч ти помагай… А то якийсь волоцюга, заброда чи п’янюга
знову вибереться в керманичі у Києві. Не приведіть до того, сили
небесні…— заговорила Житяна. Уже не було на княгиню кривди
в її думках.
А за Степка вона сама полагодить. Нагледіла дочку подільсько­
го кожум’яки Мальву, то й поговорить з ним.
— Степку, заночуй-но сьогодні вдома. Маю для тебе гарну но­
вину.
— Кажи новину тепер, бо маю на Гору бігти. Княгиня на раду
кличе.
Знову та княгиня! Знову біжить до неї! Матері не лишає ані
хвильки радости, щоб побути разом, поговорити ладком…
— Хотіла тобі гарну дівчину показати — Мальву. Кожум’яки
Хвалині дочка. Час тобі думати про сім’ю. Людина живе на світі,
щоби продовжити себе в дітях. Де твої діти? Пора і про свій рід
подбати.
Степко не чекав такої розмови. Сів поруч з матір’ю, розгладив
630 свою закучерявлену золоту борідку. Від цієї розмови йому все одно
не відмахнутись.
— Щ о я вам скажу, мамо? Сама захотіла, щоб я постиг таїну
письмен. Тепер бачу, який великий світ відкривають вони людині.
От і схолу свою через те зібрав — навчаю отроків. Як мене колись
навчав… пресвітер Григорій… Схола, отроки — ото і є мої діти, мої
нащадки. Виростуть — свої схоли зберуть, нових дітей навчать, t
не переведеться в Країні Руси світло мудрости. І буде наша про-
свіщенна держава відома і чутна в усіх кінцях землі. Прийдуть до
неї інші народи і поклоняться їй. І подякують першозачинателям.
І мені також. А люди будуть за нас молитися в храмах з коліна в
коліно.
— І… тобі молитимуться? — не вірить Житяна.
— І мені, і усім, хто поклав свій труд для світла людей.
Незбагненна дорога життя у її сина…
— Краще б жив, як усі, синку.
— Тоді ніколи б не було святих, мамо. Нікому було б освіщати
шлях людям. Ви ж пам’ятаєте того безрукого просвітника, якого
знищив Олег?
— Гірка доля його, сину…
— В усіх просвітників така доля. Мають-бо класти своє жит­
тя на требище людської мудрости. Ти ж сама штовхнула мене до
цього…
— І навіщо це я зробила? — зажурено похитала головою
Житяна.— Краще б, як усі…
— Не ваша вина, мамо. Так визначила Доля. Від неї не віді­
рватись.
— Доленько наша…— шепотіла Житяна, і сльози печалі тума­
нили їй очі. Підняла обличчя до неба — яскраві осінні зорі зами­
готіли їй таємниче і ясно. Про що їх мова?..
Степко тим часом був уже за ворітьми.
— Чуєш, мати, наш син — дорадник княгині. Великим чоло­
віком став наш Степко…— По хвилі Гомін додав: — А що, коли
я йому передам таїну, як ставити храм із дерева. А він на свій лад
хай і будує. Бачив же ті церкви у Болгарії, то й зробить так для
княгині. Хай молиться своєму Богові — вона ж стоїть за нашу
землю і за мир. Ба, Свенельдище сивий, звідки хоче стрибнути на
Київ! І що воно за нечисть ота варязька налізла до нас? А що ж
Маломир-князь?..
Поки батько гомонів отак з матір’ю, Степко уже вибрався на
вершину Києвої Гори, де стояли Ольжині палати, trop та Свенельд
нині п’ють брагу та меди у гридниці, бо замирились між собою.
Сліпий душею і куций розумом їхній Тгор-володар! Недарма Олег
не допускав його до керма. Чи ж зможе тепер княгиня перебрати
631 оте державне правило і протистояти Свенельдові окаянному? Якщо
ні, то ці зайди-пройдисвіти ізточуть зсередини міць Київської кра­
їни, знесилять її чварами між племенами і народами, розшматують
між собою її землі і городи.
Княгиня люто ненавидить Свенельда і його вовчу зграю. Але
вона безсила, trop змовився зі Свенельдом заради примари друж­
би: віддав тому у повне володіння всю деревську країну, аби задо­
брити вовчиська… Гай-гай! А що, коли князь Малко змовиться з
варягами і піде на Київ?
Свенельд надто досвідчений і мудрий змій, добре відає, що
чинить. Обвів скудоумного князя Ігоря навколо пальця! Сьогодні
Ігор віддав варяжину за свій спокій деревлян у повне полюддя, за­
втра так само не пошкодує і полян…
Ольга це розуміє. Та немає в неї сили. Царська Болгарія не
дасть підмоги — сама погрузла у чварах з боярами, ромеями та
мадярами. Царський трон у Преславі хитається. Хто поможе кня­
гині? Лише вони, смислені кияни. Та їхня піша рать. Без раті не
обійтись. Та й тут прикрість: княжа дружина велика і загартована
в битвах на баралищах. Київські ж пішці і мечами гаразд не вміють
орудувати, то все рукомесний і ратайський люд, який сіє і жне
хліб, варить крицю, ставить доми… Втім, у Києві ще є дружина
Щербила. Щербило!.. З ким він буде нині?
Ігор Рюрикович щойно повернувся з-за Джурджанського моря
у слабкій силі. Тож він і потягне до себе Щербила со дружиною.
Коби знову в який похід пішов Ігор, вони дали б собі раду, на­
бравши нових мечників. А так… Втім, треба радитись. Що скаже
Ольга? Щ о пресвітер Григорій? Треба б, щоб Малко і Свенельд
сварились — тоді Київ буде у спокої…
Степко швидко перебіг двір поблизу гридниці, де гриміла кня­
зівська учта… Порівнявся з хатиною отця Григорія і почув там
жіночий голос. Ольга!.. Молиться за Київ там чи за свій рід?
Народила вже дві доні, чекає третю дитину — переємця-сина…
Вирішив зачекати, доки княгиня закінчить бесіду з Богом.
Йому так хотілося підтримати її в цю скрутну для неї годину. О він
подивився на зоряне небо і почав шепотіти молитву, щоб небесні
сили були милостивими до княгині Ольги і дали їй нащадка-сина.
І ще просив у Бога дати княгині мудрість захистити і свій рід, і по-
лянський нарід від находників-зазіхателів. Ось грюкнули двері — і
на ганок вийшли Ольга з Григорієм і… Щербило… Чому він тут?
Степко не любив цього пихатого гордеця. Нюхом чув його вда­
чу — ловця багатств і жіночих сердець. Не любив за його обереж­
ну обачливість щодо нього — ніколи не підійшов і не промовив
жодного слова. А були ж обоє одного поля ягоди, з простолюд­
дя. Щербило возносив себе вище від Степка — адже мав дружину,
632 мечі, був опорою владців на Горі. А що цей книжник — зібрав
отроків до науки, навчав і обох дочок княгині Ольги. При зустрічах
не помічав Степка, ніби той був невидимка. А може, боявся, що
цей книжник прочитає таїну його замислів. Які ж вони, ті його за­
мисли? Чи були чесними?
Відколи повернувся з далекої Ладоги, куди одвіз умирущого
Олега, щось нове з’явилось у поставі київського тисяцького. Став
ближчим до княгині, у відсутність Ігоря був її опорою. Чи, може,
намислив посісти місце Ігоря яко мужа, як ото бають челядниці
в боярських покоях. Та, як і раніше, Щербило усіх сторонився, а
найпаче не жадав знатися із Степком.
І ось знову якась таємниця. Ігор та Свенельд п’ють-гуляють,
меди розпивають, а Ольга і Щербило разом з отцем Григорієм
бесідують…
Степко не наважився підійти ближче. Вони ще постояли на
ґанку і розійшлися. У нього враз зникло бажання про щось гово­
рити з княгинею. Значить, вона відіслала його з Гори, щоб ніхто
не здогадався, як буде стрічатись потай із воєводою у пресвітера.
Та чи й потрібна ота церква для моління за свій нарід?
Вранці Степко пішов не до схоли, що містилася у невеликій
челядницькій хижі, а до пресвітера. Дорогою збивав довгополою
рясою росу на споришах, шепотів слова, якими надумав уночі ви­
відати про таємну стрічу в Григорія.
Отець Григорій зустрів його настороженим, вичікувальним по­
глядом. Уже зсивіла його чорна борода, сивизна густо висіялась
на скронях, але від того священик видавався молодшим. Навіть
глибокі зморшки на чолі, підсвічені білизною сивизни, здава­
лось, розгладились. Рідко якому мужу сивина до лиця. А от отцю
Григорію вона пасувала.
— Якісь новини, отче Степане?
— Так…— опустив погляд Степко.— Челядь на Горі розносить
чутки по Києву… про Щербила…
— А, челядь… Щ о слухати несмислених!
— Негарно все…— Він не наважувався сказати, що княгині
Ольги вони також тичуться. Та Григорій здогадався.
— Щербило підпирає княгиню, Степку. Без нього їй не висто­
яти. Сам бачиш, що діється на Горі. Він підпирає Ольгу,— твердо
повторив.
— А Ігор? Він же забрав до себе Щербила з дружиною.
— Забрав, звісно. Але той Ігор роздаровує країну усім варяжи-
нам. Нащадкам його нічого не лишиться. Княгиня ж дбає про його
переємців. І про державну цілісність.
— Щербило служив усім владцям, хто його ощедрював. Князь
Ігор також може купити його службу золотом-сріблом, що привіз
633 з походу. А що має княгиня? Чим дякуватиме златолюбцю? Не
вірю йому.
Григорій розвів руками — мовляв, цього вже не відаю.
— А тобі що до того? У тебе своя схола — і не лізь у душу кня­
гині.
— Душа княгині?.. Це ми, кияни! — палко вигукнув Степко.—
Вони й підіпруть княгиню, коли що…
— Мечі киян щось будуть варті, коли будуть під рукою досвід­
ченого воя.
— А що, коли він скористається ними для себе?
— Будемо просити всемогутнього Бога… От коли б нам церкву
добру тут поставити! І помолитись нема де. Кажуть, твій вітець…
— Сліпий він, не зможе.
— Шукай інших здателів. Віру нашу християнську треба ши­
рити серед людей тутешніх. Вона укріпить їхні серця у любові до
княгині. Веле потрібно се!..
Степко чомусь тремтів усім тілом. Гарячий піт ніби ошпарю­
вав зсередини його нутрощі. Все скаламутилось, зім’ялось в його
думках. І страх за княгиню, яка може потрапити в лукаві сіті ти­
сяцького, і біль за Київську країну, яку отак можуть розшматува­
ти приходні-варяжини, і втрата чогось великого, потаємного, що
було для його душі найбільшою святинею, про що боявся навіть до
кінця думати,— і тс все було пов’язане в його відчуттях зі світлим
і осяйним іменем — Ольга! Та, що творить…
— Піду я…— важко дихаючи, мовив до отця Григорія.
— Хай тебе Бог благословляє…
Не встиг Степко пройти і половини поприща, як побачив, що
з Ольжиних палат вибігло троє челядинів і бігцем помчали до ста­
єнь. Щ ось сталося, якась нагла біда скоїлась… Від радости люди
отак не метушаться, не бігають стрімголов!
Попрямував до схоли з тривогою в душі. Розкрив книгу, нама­
гався щось прочитати. Чи ж приведе Ольга своїх донечок? Уноти
не приходили. Вийшов у двір, прислухався до гомону Княжої Гори.
Щ ось її сколихнуло. Гуділа, як стривожений рій бджіл.
Ольга здалеку побачила Степка, покликала до себе.
— Щ ось сталося, княгине?
— Сталося,— зітхнула Ольга.— Печеніги прикотили у Поросся.
Хан Рогдай.
— Що ж буде?
— Князь і тисяцький збираються туди йти.— Придивилась
пильніше до Степка.— Ти ніби хворий. З тебе піт ручаями…
— Минеться! — Він заплющив на мить очі, й раптово його осі­
нив здогад: — А де Свенельд?
Ольга стрепенулась.
634 — Ти гадаєш — він…
— Чому б і ні? — відповів Степко.— Ігор і Щербило виведуть
своїх мечників із Києва… А де дружина Свенельда?
— Нібито вранці рушила в деревську землю.
— Бери дітей і зачиняйся в палатах. А я піду скликати киян.
— Гадаєш… Свенельд забере Київ?
— Може трапитись… А може, разом з печенігами…
— Леле!.. Схоже на це…— зойкнула княгиня і побігла до своїх
кам’яних палат… Часу було мало. Лукавий варяжин міг з’єднатися
з ординцями.
Але Свенельд і не збирався виходити з Києва. Він ще звечора
знав, що орда Рогдая рушила в Поросся, що вранці вона буде біля
Стугни, а через півдня — на Желяні. Свенельд стояв з дружиною
за Угорською горою, вичікував, доки Ігор виведе супроти пече-
ніжинів усіх воїв. Знав добре сивий вовчисько, що сила-силенна
ординців не випустить Ігоря зі своїх пазурів. І беззахисний Київ
упаде до його РУК.
Варязька дружина стояла на вершині Угорської гори, дивилася,
як могутньо Дніпро-Славута розправляє свій синій хребет, немов
підставляє хвилі для його лодій, що зачаїлись у прибережних ло­
зах. Звідси було чути, як на Княжій Горі грали ріжки, що скликали
дружину князя до походу, як брязкали важкі мечі. Витязь широко
розставив ноги, міцно уп’явся в землю, і ніхто, здавалося, не міг
його зрушити з місця. Скинув з себе хутровий окрил і зареготав.
Заливчасто, грізно, повносило, ніби хотів виплескати з грудей дав­
но зібрану й затамовану силу, що так довго давила його.
І враз крізь власний регіт він почув якісь нові звуки. Щ ось бем­
кало жалібно, печально, потім тривожніше, закличніше. Цей звук
клепала стелився над гаями, над плесами вод, випурхував у небо.
І раптом перетворився в шалений бойовий клич, який зривав на
ноги кожного, хто чув його.
Невідомо, звідки взявся цей клич. Гучний, розпачливо-
закличний. Для кого він давав свій знак? Напевне ж не для нього.
Для киян!
Душа витязя зіщулилась, очі звузились насторожено, як у мис­
ливця, що йшов на лови невідомого звіра.
— Ховайтесь! — кинув своїм мечникам, що очікували його вни­
зу. Варязькі довгоносі лодії шурхнули в зарості. А він все ще слухав
той невідомий закличний звук Києва.
Не знав могутній витязь, що те клепало зібрало своїм сполоха­
ним дзвоном усіх киян у полки, що Степко-книжник змінив свою
рясу на сітчасту кольчугу і шолом.
Пізно ввечері, коли старий місяць закотився за овид, Свенельд
з дружиною підійшов до подільських воріт. Вражено спинився: на
635 валах града горіли вогнища, чатарі перегукувались на заборолах;
іржали коні в нічній темряві, намагаючись скинути з себе незвичні
для їх оратайського життя сідла й попруги.
Хто привів цих ратників на охорону града? Який воєвода?
Свенельд не міг того збагнути. Як не міг збагнути і народ, яким
хотів володіти…
* * *
Світанок був розбуджений шумом весел на хвилях ріки.
Свенельдова дружина завмерла: мабуть, кияни вирішили обійти
їх рікою і полонити всіх. Пропливло кілька човнів, покрутились
на повороті ріки — й повернули назад. Надто мало людей при
веслах. Може, розшукували їх ці невідомі човни? Чому кружляли
біля Угорської гори?
Свенельд послав до берега Мстишу. Хлопець, не довго дума­
ючи, роздягся і, як тільки човни знову закружляли на повороті,
гукнув:
— Егей! — Плюхнувся у воду. Наввимашки поплив до незна­
йомців. Вони припинили гребти, підняли плавця на борт. А скоро
він знову розмашистим саженем розрізав чорноту води — плив
назад. Човни ж рушили до Почайни.
— Хто такі? — нетерпляче перепитав Свенельд, як тільки
Мстиша вийшов із води.
— Нас шукали…
— Поіцо?
— Мовили, бояри київські із волхвом підняли м’ятеж. Обступили
княжі палати — Ольгу з дітьми. Бо князь ізійшов із града, на пече-
ніжинів пішов. А кияни сидять на валах. Просять бояри підмоги.
— Го! Як ми до них доберемось?
— Сказали: ідіть в обхід, до Хрещатих воріт. А вони їх відчи­
нять.
Свенельд замислився: хто вони, оті ворохобники? Чи не хи­
трість яка?
— Хто стоїть за ними? Самі бояри влади не утримають.
— Але ж коли кличуть, треба йти! — сказав Мстиша.— Вони
сподіваються на нас.
— Авжеж, їм потрібні наші мечі. Без них вони владу не ві­
зьмуть. А чи варто йти на смерть нам, аби якісь череваті бояри
здобули собі владу?
Мстислав від несподіванки змовчав.
— Хіба ми для них владу здобудемо? Для себе!
— Але ж вони добровільно не віддадуть її, сину.
636 — А в кого мечі? — у нас! Ми — за себе.
Великий витязь не поспішав.
— Кажеш, і волхв з ними. Той віщун колись проклинав варязь­
кого Змія.
— То ж колись. Тепер кличе тебе на підмогу,— Мстиша вже
одягся, зігрівався, пританцьовуючи. Він так хотів показати свою
відвагу і кмітливість у бою! Не розумів, чому батечко такий не­
рішучий. Певно, старіє великий витязь… Всихає сила в розумі, й
відвага в серці вивітрюється. Страхи розтинають йому душу.
— Ти боїшся, фатер1? — дратується Мстиша. Свенельд образив­
ся: дурний хлопчисько! Він вбачає в ньому боягуза?.. Розлючено
вліпив йому по загривку. Рука у Свенельда ох яка важка! Аж присів
Мстиша від того удару і від несподіванки.
— Рушаймо до Хрещатої долини! До воріт!..
Краєм ока Свенельд побачив, як до Мстислава підскочив його
дядько Асмуд, допоміг піднятися з землі. Тепер більше шанувати­
ме свого батечка, слов’янська свиня!.. А він гадав, що в синовому
тілі нуртує чиста урманська кров!.. Більше не оглядався.
Зорі затремтіли зляканим блиском на чорноті хвиль дніпрових,
з-за його крутих заломів виповзав білий туман. Він ковтав шер­
хіт гілок, глушив тупіт копит. Небо зсіріло, коли вони опинились
перед високими дерев’яними воротами, обкованими залізними
листами. Спинились під темними крислатими соснами. Вперед
виїхало кілька мечників, вони грюкнули об ворота — і ті відразу
ж здригнулися, загуділи, заскрипіли. Хтось там почав клацати за­
совами. Висунулась кудлата голова.
— Гей, хто тут?
Мовчанка.
— Свенельде, се ти? Вийди на галяву!
Трохи вичекавши, Свенельд виступив з-під сосен.
— Заходь, бачу, що ти. Та швидше, бо світає…
Свенельд заклав два пальці в рот, пронизливо свиснув. Його
мечники кинулись всередину града. Відразу ж їх зустрів старий
волхв Перуна, той, котрого ще Олег вигнав з Києва. Поруч з ним
невисока бояриня. Гордина! Се вона…
— Хай поможуть Боги твого роду і нашого народу, славний ви­
тязю…— почав волхв Славута.— А ти поможи нам вигнати наших
і твоїх ворогів.
— Стольний град гідний іншого володаря, ніж оця… царівна…—
солодкаво-вередливо промовила Гордина.
— А Ігор? — схаменувся Свенельд.
‘ Ф атер — батько (швед.). — Щ о він — все в походах і в походах. Країною кермує його
жона…
— Настав слушний час нині, витязю. На Горі немає раті. Бери
владу! — вигукнув боярин Бодець.
— Як-то «бери»? А ми? Хіба ми нездатні бути володарями свого
града? — огризнувся до нього старий сивобородий боярин, підпе­
резаний золотим поясом. Хто се? Невже таким став боярин Олій,
одвічний зрадник усіх володарів, яких знав Київ!..
Свенельд здійняв меч. Ці київські бояри нагадали йому новго­
родських свавільців!..
— Вам треба влада — беріть її.
— Не можемо самі — мечів нема.
— Тоді я заберу владу, у мене є мечі.
— Але ж ми тебе покликали! Ми тобі ворота одчинили!
— Слухайте, що я скажу! — вийшла наперед Гордина.— Зробимо
так: на київському столі сидітиме витязь Свенельд і троє наших
бояр — найзначніших. І спільно будуть кермувати землею.
— Ніяких бояр, Гордино, не хочу. Сам візьму Київ і сам кер­
муватиму.
— А ми ж?
— Пощо потрібні мені безсилі боягузи і зрадники? Ану візьміть
їх у мечі! — крикнув Свенельд до своїх воїв,— У мечі!..
Натовп бояр загудів, заверещав, коли мечники витязя оточили
їх і поперед них стали зі своїми оголеними мечами…
— Свенельде, але ж наша челядь при зброї! Зараз прийде сюди,
і тоді…
— Яка челядь? — скрикнув Мстиша Свенельдич,— Усіх під
меч!
Свенельд засміявся — його синок подав голос. Доречно!
— Великий витязю, наша челядь оточила палати княгині.
Заперли їх у дворі,— першою оговталась бояриня Гордина.— Треба
поспішати туди… Покінчити з тим гніздищем поганським. Доки не
прибули подоляни…
Свенельд подумав. Поволі засунув меч у лагалище. Кивнув до
боярині. Вона радо підбігла:
— Слухаю тебе…— Очі її сяяли зірчасто, медвяний голос — як
і колись, тільки щоки обвисли, зчорніли передні зуби. Т все ж ця
бояриня палає вогнем владарювання ще більше, ніж колись!..
— Я відразу впізнав тебе, Гордино, хоч давно не бачив. Ти ли­
шилась такою ж… мудрою… Веди!
— їх треба відразу ж… Щ об і духу отих хрестителів не було в
Києві! Занапащують нашу віру. Храми свої ставлять…
Свенельд знав, що й справді з приходом із Болгарії багатьох
книжних людей серед киян побільшало прихильників грецького
Бога.
638 — Гине слава князя Олега, гине Київ, великий витязю. Ти один
можеш підперти його велич!
— Один не зможу. Лише з тобою і твоїми людьми. Я пам’ятаю,
для Олега ти була мудрою порадницею.
— Було…— Бояриня розправилась, однією рукою взялася в бік,
другу поклала на плече отрока, котрий стояв поруч й уважно до­
слухався до розмови.
— Тепер хочу з ліпшими боярами відродити славу Києва. Ось
заради сина мого. Це мій Чуриня. Станеш нашим боярським кня­
зем — станемо всі за тебе міцно.
Свенельд ніби пом’якшав душею. Мовчки рушив до Княжої
Гори. Справді, озброєна челядь бояр живим кільцем обложила па­
лати Ольги. Але і там не дрімали — повитягували з хоромин сто­
ли, лави, бочки, якісь колоди, хмиз — усе те горою лежало навколо
Ольжиного терема. Час від часу боярська челядь посилала туди
стріли. Звідти летіло каміння, горшки, паліччя. Свенельдові вої,
збившись щільно докупи, піднявши мечі, приступом пішли на ті
завали. На них рясно посипалося каміння й прокляття. Мечники
відійшли. І знову — уже разом із боярською челяддю — рушили
трощити оборону князівських палат.
— Підпалити оте все — й край! — раптом гукнув Свенельдич.
Він аж пританцьовував на своєму коні від нетерплячки. Тут же
хтось із челядинів накрутив ганчір’я на смолисту дровиняку, хтось
послужливо викресав іскру — і вже запалав смолоскип. Ним під­
палювали хмиз, столи, лавиці. Скоро задиміли з усіх боків завали
оборонців. Проте князівські палати були кам’яні. Ольжина челядь
поховалась за дверима. Але дим наповнював усі світлиці. Плакали
діти. Метались покоївки, шукаючи для дітей бездимного закут­
ка. Ольга незрушно стояла у великій світлиці, вперто дивилась
на вогонь, що ковзав уже по дерев’яному паркану, по звалених
столах і лавах. Чи ж переметнеться той вогонь у палати? Скільки
часу потрібно для того? Як подати звістку про біду туди, на волю?
Де вони, її рятівники? Певно, Свенельд виманив Ігоря з Києва,
навмисне підговорив ханів половецьких заманити його подалі…
Сподіватись могла тільки на Бога і на киян.
Молитви застрявали в пам’яті. Перед очима все жагучіше роз­
горалось вогнище. За її спиною кашляли, задихались, плакали
діти — дим роз’їдав їм очі й горло. А під серцем билося немило­
сердно ще одне дитя. Хотіло вирватись у цей жахний, підступний
і лукавий світ… Яка несправедливість очікує людину на землі!..
Ось вона, жінка-мати, нікому не зробила зла ні на краплю, а має
померти тяжкою смертю зі своїми народженими і ненароджени­
ми дітьми. За віщо? За ніщо. Тільки тому, що вона волею долі
стала київською володаркою, а нею хотіла бути інша — бояриня
639 Гордина! Чи Свенельд-варяжин, який багато років уже ворожив
навколо київського княжого стола. А хіба вона, київська княгиня,
просила цієї влади у долі? Вона ж просила тільки щастя для себе
і для дітей… вона хотіла дати людям, які її щиро прийняли, світло
віри й глибінь пізнання… І ні в кого нічого не відбирала…
Ні, вона мусить вистояти. Мусить щось зробити. Знайти вихід
із цієї безвиході… І раптом почувся пронизливий голос… знайомий
голос!..— там, за палаючими завалами. Повз неї пробігла одна по­
коївка, друга… Забились у віддалені кутки палат.
— Волхв-чародій повернувся!..— кинула котрась із них,—
Старий Славута! Леле…
Ольга ніби прокинулась. Звідки тут об’явився цей вигнанець?
Чи хтось його сюди привів? Прийшов сам чи й біду за собою якусь
притяг? Тим часом волхв верещав гучніше, кружляв у диму, про­
стягував руки догори, повертаючись до терема, плював, кидав про­
кльони і кликав за собою воїв.
Варяжини стежили за Свенельдом: який знак подасть? Челядь
боярська підступила ближче до своїх хлібодавців, що стояли осто­
ронь. Тоді вихопилась Гордина з криком до своїх служків:
— Чого рачкуєте? Убоялись княгині зловорожої? Вона приве­
ла нам чужого Бога! Ондечки храм йому вже ставить! Кам’яний!
Обсіли Княжу Гору її чорні волхви! Ідіть і підпаліть її терем! Ідіть
за волхвом!..
Але челядь похмуро тупцювала на місці.
— Паліть палати! Чого дивитесь! Ану вперед! — вибіг напе­
ред Мстиша Свенельдич, розмахуючи мечем так, як учив його
Асмуд — легко, грайливо, від плеча до плеча.
І враз усі завмерли. На диміючих колодах побачили жінку —
страшну, розхристану, у довгій білій сорочці. Вона тримала за руки
двох білявих дівчаток в довгих білих сорочечках. Леле! Княгиня…
Немовби вітер дихнув подивом:
— Ольга…
Челядь з острахом спостерігала, як до княгині дряпався по об­
вуглених колодах старий ГІерунів волхв.
Княгиня безстрашно дивилась на нього — бліда, рішуча.
— Геть із Києва зі своїми святителями! Геть, клята, зі своїм
Богом! Прокляття твоєму роду і тобі, лукавице окаянна! Кров твоя
хай порятує нас. Кров!..— Волхв добирався до неї ближче й ближ­
че. За ним підступав Мстиша.
— Бий її! Чого дивишся! — верескнула Гордина.
— Тягни за коси у вогонь! Підсмажимо на вогнищі…— підхо­
пили й бояри. Вереск, улюлюкання несамовитістю наповнювали
передніх челядників. Дехто й собі поліз слідом за волхвом.
Раптом княгиня відкинула рученята дітей, виверицею стриб-
640 пула до волхва, вхопила його за бороду і штовхнула до палаючого
вогнища.
— Крові хочеш моєї? Бери! — Волхв упав у вогонь, а вона вмить
обернулась до сторопілого Свенельдича, який тримав в одній руці
меч, вирвала обома руками той меч і з усієї сили опустила його
на шию волхва. Той присів — і звалився в полум’я. Ольга на мить
завмерла, але тут же обернулась до Мстиші і підняла над ним меч.
Хлопець стрибнув, як рись, убік. Заворушилась челядь — у повітрі
запахло смаленим: обгорала борода старого волхва й одяг.
— Крові моєї захотіли? Пийте свою! — Вона почала підступати
до озброєних лакуз — ті задкували. їхній провідця волхв конав у
полум’ї… Боги карають його і покарають їх, якщо підуть за тим не-
праведником… Челядь відсовувалась подалі. Десь поблизу вдарили
в клепало.
Раптом заплакали діти. Княгиня кинула меч і подерлась до
них. Схопила на руки і зникла в палатах… Знову били в клепа­
ло… Свенельд і бояри оглядались — звідкись має прийти ще одна
несподіванка. І справді, по високій кручі з боку Подолу видря­
пувались сюди, на Гору, подільські мужі. З киями, сокирами чи
камінням у руках. Розкидаючи поли ряси, в кольчузі поверх неї,
ішов Степко-книжник. Над головою тримав гасило.
Свенельдові варяжини миттю кинулись навтьоки. За ними бо­
яри. А челядь боярська розсипалась вусібіч. Заплутавшись у до­
вгих полах жупана, під гасилом звалився вічний ворохобник і по­
трійний зрадливець боярин Олій. За ним наклав головою старий
лукавець Радко. А люди все йшли і йшли — уже заповнили двір і
всю Княжу Гору.
Княгиня притискувала дітей до грудей, а сльози ручаями текли
по щоках. Змивали порох і сажу з обличчя. Це були сльози пере­
моги матері. Жінки, що дарує землі життя.
* * *
Три дні і три ночі княгиня кидалась у гарячці. Нарешті вона
попросила пити. Покоївка метнулась до сіней, і звідти Ольга по­
чула її приглушений голос. Комусь вона забороняла бачити княги­
ню. Чоловік домагався. Здається, то був пресвітер Григорій.
— Хай зайде,— попросила Ольга.
Темною важкою тінню священик став біля її ложа. Перехрестив
її, перехрестив кутки ложниці, усівся на стілець. З-під сивих густих
брів сміялися його темні очі:
— Весела історія, княгине, нині діється в Києві.
— Щ о ж може бути веселе на світі, отче? — У княгині все ще в очах палахкотіло полум’я, в якому корчився занімілий від жаху
волхв Перуна. їй все ще ввижався його беззубий рот, який щойно
вивергав прокльони на неї і на її рід, який так ненависно хотів
упитися кров’ю її дітей, той рот з обгорілою бородою зміїно скру­
чувався й обвуглювався в полум’ї. Небесна кара спостигла лютого
нечестивця несподівано. Скорила безчесного його ж безчесність!
Воздаяния прийшло миттєво… Княгиня все ще не могла позбутися
жахних видовищ. Отець Григорій хитав головою й посміювався:
— Воістину діти чоловічеські розумні на зло, а добра не вміють
творити. Хто, думаєш, побив ворохобників і Свенельдових варя-
жинів? Бояриня Гордина і бояри! От.
— Як це? — звела докупи світлі брови,— Вона стояла у натовпі
зрадців-бояр.
— Авжеж, вони там були. А їхня озброєна челядь повернула
списи й ратища проти варяжинів, коли вже прибігли подоляни із
Степком. Отож бояри ці собі перемогу над Свенельдом привлас­
нюють. Челядь бо їхня!
— О Господи, порятуй нас… Хай беззаконників і лукавців влов­
лять їхні беззаконня і лукавства,— шепотіла Ольга.
— Коли то ще буде, княгине. А сії відступники нині по всіх
перехрестях кричать, що вони рятівники Києва. 1 що їхня влада
нині в Києві…
— Бояриня Гордина все ще хоче влади?
— А з нею і її новий двірський Ловель.
— Звідки взявся?
— Прибіг із Новгорода, кажуть. Боярське віче вигнало його.
Хоче тут поживитись… Набирає вже собі дружину. Мабуть, скоро
й на Гору прийдуть.
— А Свенельд з ними?
— Де там. Ще тої ночі подався у своє вовче лігво у деревську
землю. Треба за ним сторожко приглядати.
— Що ж думає собі бояриня Гордина?
— Мабуть, прийде до тебе. Будуть тебе просити визнати їх.
— Мене? Пощо? Вони ж можуть і не просити мене — брати
владу, і все.
— Е-е, так уже не вийде в них. Тебе нині шанує людність ки­
ївська, яко святу, шанують. Бо того лютого волхва поборола. І
завжди добра до киян. Бояриня Гордина хоче, щоб Ловель став
тисяцьким замість Щербила. А боярин Товсте Жрело — це з-під
Чернігова,— той хоче бути постельничим у твого князя. От і вхо­
плять тоді бояри всю владу на Княжій Горі і в Києві.
— Але що вони принесуть Києву? Вогонь у пазусі… Я не хочу
їх бачити! — Вона так рвучко піднялась із ліжка, що серце її зака­
латало… Чула й понині ненависний вереск боярині Гордини, яка
642 підпихала свою челядь вбивати її.— Я вижену їх, отче! — скрикну­
ла вона. І тої ж миті упала на спину — нове життя рвалось на волю,
давило їй в живіт і в груди.
Григорій перехрестив її.
— Усмири свою ненависть, княгине. Знаєш-бо: стримані вуста
завжди розумні. Та ще й у володарки такої великої країни.
— Добре… Та покличте Степка. Він знає, що чинити з ними.
Не чутно, де князь із дружиною?
— Мовлять, до Хортиці дійшли — загнали аж туди печеніжи-
нів…— Григорій пішов.
Гаряча хвиля тіпала її тіло зсередини. Знову вона в Києві сама.
Сама мусить боронити себе, і дітей своїх, і Київ. Бо вона княгиня
київська, яку шанує народ і захищає. Ось так і мусить жити, бо­
рючись. І другого життя у неї нема, а тільки те, яке має… І другого
хліба у неї немає, а тільки той, який родить ця земля, що годує її.
І іншого дому у неї теж нема, а тільки оцей, ім’я котрому Київ…
Кому ж, як не їй, стати на захист цих людей?
«Яко ти вчинив, тако і буде вчинено з тобою»,— сказано в свя­
тих книгах. Ольга вірила в це: твоє воздання обернеться на тебе…
Але ж дивина: ці зловісні властолюбці, що ціле життя ганя­
ються за владою і славою, чому їх не карає небесна сила? Чому
підпирає їхню гордість, і в руки дає їм сйлу, і в серце вселяє слі­
пу жадібність? Чому довкола стільки безпечних і німих рабів, що
мовчки їдять хліб і дивляться, як ті зловорожі нездари ножем б’ють
у спину своїм істинним благодійникам і захисникам?! Чи буде ко­
лись цьому кінець?
Княгиня розтирала тонкими пальцями скроні — гамувала у
своїй душі тяжкі передуми. Не час тобі, жінко, каламутити свій
спокій. Дитя твоє проситься у світ — прийми його в свої теплі
руки… І задля нього вона поставить великий храм у Києві — во
славу Спасителя нашого… І велику церкву Богородиці — покрови­
тельки стражденних…
А в цей час пресвітера Григорія зупинила в сінях покоївка.
— Отче! Там… діти княгині…
— Що з ними?
— Біда…— Покоївка вчепилась в його плече і міцно заплющила
очі.— Вони хриплять… Нежитовиця їх душить. Спаси…
— Де вони? — Григорій кинувся до дверей дитячої світлички.
Але тут вже побувала люта Морана…