Колеса веремен котилися під білим сонцем, вереміїлися безко­
нечними літами. Зими зміняли весни, за літами приходили осені.
Усе повторювалось, усе наставало в свій час, але все проминало у
протиборстві. Збігали й роки під високим київським небом. 1 все
тут мінялося — владці й воєводи, бояри й рукомесні люди, смерди-
орачі й пастухи. Тільки Дніпро залишався незмінним, шумував
хвилею у повені весен. Тільки сонце, як і раніше, ясно котилося
над зеленими гаями і прибережними кручами, тільки, як і раніше,
між людьми то напружувалось, то затихало протистояння, в якому
народжувалось щось нове, добре й величне. Без тої напруги ніщо
добре не з’явилось на світ безболісно. Може, в цьому і є життя?..
У Києві знову цвіли вишневі садки. 1 знову люд веселий був і
добрий. Товпився з піснями й сміхами, вирував довкола велико­
го християнського храму, який славив і боронив їх і їхню землю..
Князь, його старша дружина, велеможні бояри тут же розгорну­
ли учту. На довгих дощаних столах лилися меди й пива. Дзвеніла
здравиця князеві й княгині. Такого свята у граді ще ніколи не було.
Бо ніколи владці, які зналися з Христовою вірою, не допускали до
неї свій народ. Той же Оскольд. Старі люди пам’ятали, як він з
дружиною хрестився і потім церкву поставив на схилах Дніпра.
Але ж народ не був причетний до того дійства. Нині — інакше.
Княгиня їхня народилася й хрестилася у тій вірі, яку хоче дати і
всім людям. Щоправда, не всі до того охочі. Ні князь Ігор, ні його
дружина не жадали хреститись. А вже хто хоче — ніякої заборони
нема, як те було за Олега. І тому, коли християни поставили отсей
храм-церкву во ім’я Іллі-пророка і раніше возвели церкву святої
Софії для княгині — усі тільки й раділи! Завжди добре людині на
душі, коли постає якась краса чи в храмі, чи в палатах, чи просто
у доброму слові. Це краще, аніж палити й руйнувати. Тож попри­
ходили люди, щоб подивитися на те диво, яке утнули подільські
теслі з Гомоном та каменярі, яких князь взяв у Іскоростені. Здавна
644 гам уміли різати каміння й будувати з нього палати. Поприходили,
щоб поглянути й пошанувати своїх владців — не завжди отак про­
столюдин може зблизька побачити своїх князів. Та ще й почасту-
ватись з князівського столу!..
Тиша і спокій нині у країні полян-русів. Присмирніли чван­
ливі бояри. Відкотились вежі печенігів. Кияни ніби забули за ко­
лотнечі і чвари. Прихилялись і до християнських пастирів, які
вміли говорити мудре слово, і своїх богів не забували. Щоправда,
чимдалі неохочіше віддавали на капища бичків, кіз, поросят, яг­
нят, яких волхви мали спалювати на вогнищах. І ще одне: кияни
вже не хотіли мати собі великого волхва. Смерть у вогні старого
лукавця Славути, мовили, був знаком богів: не обирати більше
головних віщунів. Перед богами немає ні старших, ні менших, ні
головних, ні неголовних — всі мають бути рівні. Як ото і Христос
каже: перед Богом всемогутнім всі є рівні. Через те кияни шанува­
ли усіх богів — і давніх своїх кумирів роду і племені, і нового Бога
Христа та його апостолів. Всі вони жили на небі, всі захищали
людину і всім їм і молились та просили в них прощення.
Тільки княгиня, що сиділа на учті за окремим столом, не була
веселою. Може, вона єдина, хто знав істинну данину, яку віддано
за цей день свята і весни. В її очах втома й настороженість. Зовсім
інакше поціновує вона те, що нині так легко і весело підносять оці
люди яко свою власну заслугу. Перед її поглядом глибини пам’яті
вивергали пережиті нею кривди, обади, самозречення — і відвагу
й жертву тих, кого нині немає за князівським столом і вже ніколи
не буде. Не буде і її двох донечок… Не сяде за цей стіл і Степко
Книжник, який з вітцем своїм цей храм і ставив.
Пресвітер Григорій спочатку сердився: що вони будують, ці
поганини-язичники? Хіба то християнська обитель? Пощо звели
сім веж — за ромейським законом має бути одна округла баня. А
тут цілих сім! І не опуклих, а видовжених, гостроверхих. Чи буде
це Богові догідно?
Степко сказав йому:
— Моя стара маги мудрі слова мовила: усяка краса богам славу
творить.
Але мине небагато часу і на місці цього язичницького храму
возсіяє справжній кам’яний собор християнському Богові. Він
буде з одним округлим зводом, як у візантійських церквах.
Григорій довго не вгамовувався.
— Ота найвища баня як єдина дорога, іцо має піднести душу
людини. Навіщо стільки веж?
— У душі людської багато небес, мій учителю. І до всіх вона
мусить мати свою дорогу.— Це вже було святотатством — отак
тлумачити Святе Письмо.
645 — Душа у людини едина. Пощо гнівиш Бога своїм ізмислом? —
розсердився Григорій. Таки ж не зламав тоді він цього впертого, як
віслюк, русича! Має тепер клопіт з ним тут: осмілюється знову за­
перечувати йому, просвіщенному святителю, цей його виучень!.. і
— Якби то було так, то не говорив би в Одкровенні святий
Іоанн Богослов, що перед Господнім престолом сім світильників
вогненних, які суть сім духів Божих. Для кожної душі людської у
Бога є світильник і Дух Господній виповнює їх.
Від такої Степкової впертости отець Григорій мало не впав у
сказ.
— Єретик! Богомил!..
Степко засміявся.
— Ні, я не богомил. У болгарській землі нині чимало бого-
милів. Вони визнають рівними і Бога Добра — Ісуса, і Бога Зла —
Сатанаїла, який, кажуть, сотворив мир і людей. Ісус же відкрив їм
шлях до спасіння через душу, яка має сім доріг до порятунку…
Григорій уже трясся в злобливості. Він, його виучень, при кня­
гині і при челяді показує, що Григорій не знає, що таке богомили!
Знищує його!.. Себе вивищує в очах владців!..
— Згинь, Сатанаїлове чадо!…— Почав хреститись, відпльовува­
тись і пішов від Степка.
Це була велика і тяжка чвара. Княгиня душею боліла за Степка
Книжника. За його труд великий, за його самозреченість — йому
плюнули в душу. І хто? Його навчитель колишній…
Та попри все пресвітер Григорій висвятив церкву. Кияни з ці­
кавістю послухали його оповідь про подвиги святого Іллі, який, як
і Перун-Громовержець, гасав по небесному простору на вогненній
колісниці. І прийняли Іллю в свої душі. Новий храм святого Іллі
бачили так, як нібито стояло пліч-о-пліч сім богатирів у гостро­
верхих шоломах на сторожі їхнього града. Стояли неподалік від
Оскольдової могили — може, так він захищатиме пам’ять про пер-
шого князя-християнина, останнього Києвича… Кожен по-своєму
приймав соборну церкву святого Іллі в свою душу. Для Ольги це
був храм подяки цій землі, яка дала їй таке многострадне і таке
високе життя, це був храм її надії на спокійне майбуття її синів —
Святослава і Гліба. Скільки пов’язано думок і сподівань у неї з
цією державою. Гай-гай…
Кияни радіють, не відаючи, що, може, це останній їхній мирний
день. Князь Ігор недаремно таку багату учту влаштував. Замиривши
сусідів своєї країни, надумав іти до Царгорода, яко раніше київські
владці ходили. Давня харатья Олегова з греками знову змертвіла.
По смерті його ромеї перестали давати русичам данину, а купцям
їхнім — пільги. Бачили, що Русь колотилась всередині, відбивалась
іззовні — не до Царгорода їй. І зневажили Оскольдів ряд. Надійшла черга Ігореві його відновлювати, примусити ромеїв
сплатити русам все, що заборгували за багато літ за давніми угода­
ми. Князі в Країні Руси міняються, але руський закон має стояти
твердо і вічно, як вічно стоїть Русь.
Тому сьогодні пресвітер Григорій ходить уздовж столів, роз­
гойдує кадилом і басовито виголошує молитву за руське воїнство,
знаючи, що дружинники, хоч і не всі християни, прислухаються,
що просить він у Бога.
— Нехай розірвуться на ваших ратних руках кайдани, що стра­
хом стримують силу! Хай воїнство руського князя поборює воро­
га в землі чужій і не буде чужинець гординю піднімати над іме­
нем Країни Руси. Хай вої твої, княже, не знають ні хворостей, ні
втоми. І Вседержитель простелить перед вами дорогу перемоги…
Слава тобі, ратна сило… Слава…
— Сла-а-ва!..— підхоплювало то тут, то там застілля.
Знову Царгород… Знову ромейське золото-срібло сліпить очі
воям. Як те колись було за Олега. Княгиня згадувала ті роки. Як не
схожі вони були на теперішні. Тоді гриміла слава землі болгарської
і могутнього царя Симеона!.. Тепер немає вже Симеона. І слава
його розвіялась по родопських урвищах…
А Сурсубул є! Той самий! І так само владарює, тільки вже біль­
ше, разом зі своїм племінником царем Петром. Не хоче княгиня
тепер їхати у болгарську землю. Ще тоді, коли помер Симеон1,
отець Гавриїл прислав до неї вість: вітець її Михаїл Симеонович,
вирвався з монастирського заточення, зняв із себе чернечий одяг і
чернечий сан і взявся за меч!2 До нього приєдналось багато бояр,
супротивників Сурсубула… Півдержави захопили ці повстанські
загони… Та одного ранку Михаїла знайшли мертвим з ножем у
спині… Сурсубул знову переміг!..
І все ж доля приготувала лукавому царедворцю жорстоку пом­
сту: всі навколишні народи повстали проти Болгарії, готові були
йти й розгромити свого душителя хорвати, серби, греки, мадяри…
Сурсубул знову викрутився — одружив Петра з цареградською ца­
рівною Марією… Ромея зламала свій давній звичай — не одружу­
вати принців і принцес з чужими володарями, щоб вони не мали
права втручатися в її справи… Але тут йшлося про могутнього су­
сіда!
Ромея тепер дістала можливість зламати свого давнього супер­
ника зсередини, висотавши його життєві національні сили… І ось
тепер болгарська земля лежала розпластана, безсила під ногами
імператорів Константинополя… Вона доживала останні роки своєї
1 Симеон помер в 927 р., 27 травня.
! Це було 929 р.
647 величі і слави… Цар Петро геть зромеївся, кинув напризволяще
свою землю; мадярські орди вздовж і впоперек проходять її вогнем
і мечем, щоб далі нападати на Візантійську державу. Імператори
звинувачують Петра, що він навмисне насилає ті орди на імперію,
і гострять ніж проти Болгарії… Ось-ось покотиться царська корона
з голови Петра, а землі колись могутньої держави роздеруть хижі
сусіди — греки і мадяри…
Княгиня Ольга сказала мужу:
— Княже, будеш іти через землю болгарську. Пам’ятай, що
маєш двох синів, нащадків болгарської корони!..
Ігореві довго думати не треба було.
— Ромея вже десять літ нам не платить данини.
— Не про данину мова. Ціла країна падає в руки роме­
ям — Болгарія! Твої сини мають право на царський престол у
Преславі!..
Ігор подивився на княгиню своїми жовтаво-зеленими зіркими
очицями. О, це була вже не та княгиня, якою звик її бачити князь.
Від тієї доброї, ласкавої дівчинки нічого не лишилось. Вона ніби
зробилась вищою, голос її звучав твердо, хоча й був тихий і рівний.
І розмисл її не жіночий — чоловічий, владний. Уміє вона якось
дивитись далеко вперед, крізь літа… крізь времена. 1 знову мовить
вона сущу правду — Болгарське царство падає в руки грекам, як
переспіла груша. Кому ж, як не йому, забрати болгарську отчину
своєї жони?
— Я кину тобі до ніг твою країну, жоно.
— Не мені. Здобудь її для синів. Але…— Але інша думка — то
це ув’язатись у війну з греками! На багато років!.. Ні, не силою
меча треба здобувати царську корону болгарської землі — силою
закону і звичаю…— Люди болгарські мають самі покликати нас
туди… Візьми з собою Григорія-пресвітера.
Княгиня мала велику надію на пресвітера — його там знали
віддавна серед книжних людей і він зміг би підказати, хто є спад­
коємцем болгарської корони, яку вже ромеї стягують з голови царя
Петра. За онуків Михаїла мусив би нагадати святий отець!..
Та чи болгарські бояри кращі від київських і чи захочуть від­
мовитись від владарювання у своїй країні?.. Чи зможуть піднятися
вище цих солодких своїх забаганок — взяти в свої руки владу, щоб
повелівати і владарювати, і душити нижчих, і розчавлювати ближ­
чих, щоб тільки їм — тільки їм! — славословили і співали, щоб
перед ними — тільки перед ними! — так принижувались і повзали
горді, відважні, розумніші, красивіші, як ото вони повзали перед
своїми повелителями?! Бо вони — тільки вони! — зможуть тоді
розумних робити дурнями, гордих — лакузами, відважних — боя­
гузами, красивих — каліками… О, велика зваба є у влади! Того до
648 неї і пориваються в усі часи ниці й посередні. І чим нижче людина
стоїть у житті, чим порожніша її душа, тим шаленіше вона береть­
ся до того владарювання. Бо тільки висота влади змусить інших
поважати нездарних і дурних…
Княгиня тяжко роздумувала в безсонні весняних ночей…
* * *
Семиглавий храм щомиті нагадував пресвітеру Григорію, що
його Бог християнський оселився у слов’янській оселі, у такій, яку
поставили йому найліпші подільські теслі й деревські каменотеси
за своїми прадавніми звичаями і поняттями, а не в такій, яку при­
думали йому ромеї і яку бачив святий отець. Іншої будови не знав,
не хотів знати, а тому — не розумів. Тож церква Іллі відразу стала
йому осоружною. Навіть хтось чув, як одного разу у потаємній
молитві отець Григорій просив відпустити йому гріх, що піддався
на вмовляння свого впертого виучня, котрий поставив церкву по-
своєму, а потім ще й зганьбив його перед княгинею.
Григорій повелів сторожеві міцно замикати храм і нікого з лю­
дей не пускати. Навіть Степка Книжника. У тисяцького Щербила
випросив згоди виселити з Княжої Гори Степкову сходу і всіх його
виучнів — аби не ліз на очі княгині, яка й понині чомусь завжди
слухала його поради… І вірила в усьому.
Степко зі схолою переселився на Поділ. Відтоді ніби щось об­
вуглилось в його душі: обходив здалеку пресвітера, сторонився й
княгині. Зневажили на Горі його щирість і працю!.. Нею користа-
ють інші. Так одвічно: одні тягнуть плуга й орють, інші збирають
врожай й поїдають твій хліб. Добре, коли ще не оббрешуть! І з цим
треба змиритись — іншого нема!
І княгиня лишилась з того часу на Горі як одинока горлиця — не
було кому довіритись, не було від кого почути вірне, некорисливе
слово. А воно, це слово, єдине, на чому тримається людське життя…
Ольга розуміла Степка. Було йому гірко, що за ту красу рукотвор­
ну, яку він з вітцем і рукомесниками воздвиг, їх не похвалили, а
осудили. Намість нагороди, дістав зненависть. Чи від заздрощів, що
має інакшу душу й свою думку, чи від захланности, коли люди під­
грібають під себе все — і твою працю, і твоє життя, і тебе… І коли
ти запротестуєш, захочеш лишитися самим собою, тебе знищать. Бо
то твій найбільший гріх — бути самим собою! Через те інакомисли
завжди гонимі. Вищости від себе ніхто не прощає, а найпаче най-
благочесніші й просвіщенні, що туляться ближче до владців… Хто
здатен визнати вищість над собою іншого? Хто здатен принести в
жертву себе безкорисливо в ім’я високих сподівань?
649 Ніхто того на світі ще не зробив, окрім Ісуса Христа… Земні
люди не здатні на той подвиг…
Знищеним чув себе Степко Книжник, але й гордим — над
Києвом стояв величний слов’янський храм, його храм. Княгиня
все ж таки розуміла Степка: храмину будував він, а господарює
в ньому пресвітер Григорій. О з Гори його прибрав, і від княгині
відсунув. І від її синів, яких навчав Степко, виштурхав. Тепер сам
готувався бути їхнім єдиним навчителем.
Київський князь trop у Києві майже не перебував — походи
за походами: то печеніги, то угри, то булгари, то ще хтось шарпав
землю полян-русів чи уличів — мусив відбивати одну орду за од­
ною. Тепер знову trop в поході. На Царгород. t Свенельд з ним.
Княгиня сам на сам з боярами. Біля неї нікого. Окрім Григорія.
З Ігоревим військом не пішов на Дунай — то хай молоді їдуть туди
за славою і золотом, такі як Гавриїл чи Степко. Він своє відходив.
Зістарився, зсивів, обважнів. Лише в очах з’явилась якась нова
зірка настороженість. Накликав із Болгарії багато книжних людей
і писців, щоб вони перевершили руський гурт Степкових виучнів.
t перевершували.
Княгиня збагнула Григорія. З роками у святого отця виріс не-
спогаданий острах перед руськими кмітливцями, які щосили поча­
ли підпирати княгиню і виступали проти усіх чужинців — і проти
варягів та їхнього князя Ігоря, і проти зромейщених болгар, що
жадали сіяти тут християнство не для просвітлення русичів, а за­
для утвердження власної вищости над ними…
І от нині є соборна церква Іллі. Перед Ольгою постала нова
загадка: кого зробити в ній головним пресвітером? Звичайно ж,
отець Григорій і його братія рвуться до того. Але русичі свій храм
будували не для чужинців, що хочуть панувати над їхніми душами
й багатствами. Якщо землі й палати у русичів ще можна було віді­
брати мечем, то душу свою вони не віддадуть у чужі руки — хай
це навіть святителі чи хрестителі. Інакше не потерплять тут ані
Григорія, ані Ігоря. Її слов’янська душа, як і у русичів, повставала
від спроби насильно одягти на неї вериги чужої волі й віри, та ще
й від греків — одвічних ворогів болгар дунайських. Через те велика
наука і книжність, що їх несла християнська віра, мали прийти
до русичів доброохоче, з власної волі й бажання. Як те колись у
Болгарії було за великого Симеона… Без тої доброї волі не буває
ні великих володарів, ні великих держав.
Якщо ж і вона хоче піднести себе, то мусить піднести державу і
народ цей — і все мусить робитися з високою і чистою душею.
Ольга дедалі частіше думала про це. їй дано збагнути цю істину,
а коли так, то взяти на свої плечі оцю працю. Бо коли знаєш, що
потрібно твоїй державі і народові, і не зробиш того — согрішиш
перед Богом і скараєш себе. Бо, знаючи, не зробив! А коли зро- биш — буде й тобі воздано за твої дні страждань і праці, гарячих
сліз та кривавих обад…
Тож перший крок у тій многотрудній праці — зробити вибір:
Григорій чи Степко. Отак, ідучи до палат, ховаючи обличчя в тон­
кі мережані шалі, сама собі й вирішила: бути русичеві Степкові
Книжнику головним священиком Іллінської соборної церкви. Тоді
тут з’явиться і більше слов’янських писців та книжників, і більше
схол буде…
— Княгине! — хтось знайомий окликнув її. Степко!.. Якась буй­
на радість рвонула груди, перехопила дихання — треба ж отак:
вона про нього думає, а він біжить до неї… Як у молоді літа бігав…
1 ще раз було так, коли він повернувся із Царгорода, з Олеговою
харатьею… Слів не вистачало на всі ті спогади, які враз вибухнули
в ній, заступаючи один одного…
— Послати б треба до Преслави нових отроків у науку. Зеле
потрібні Києву й іним градам руським писці і навчителі. Пресвітер
Григорій не хоче нікого зараз навчати, накликав сюди ромеїв. А
вони що? Чужими руками мудрости не здобудеш. Догоджають
йому, усміхаються і князеві, і боярам, а нищечком намови бридкі
плетуть на своїх супротивників-русичів.
— На кого ж? — дивується княгиня.
— Найперше на нашу сходу. І на тебе, княгине.— Ольжині очі
миттєво округлились:
— Хіба я їм заважаю?
— А наша схола чому їм заважає?
Княгиня погоджується. Але ж чому вони це роблять? І чому
Григорій чимраз більше кличе сюди ромеїв, яких повно тепер у
Преславі?
Болгарська земля… її гордість і біль… Запах лісів Родопських
гір… Пошум тихоплинних рік… ! неясний гомін у старих, занедба­
них палатах її напівзруйнованого дому… Тепер і його нема… Немає
у неї батьківщини — все відібрали лукаві владці. Завжди раділа
землякам, що час від часу приходили до Києва — то купчини-
болгарини, то священики… Але Григорій все менше кликав сюди
болгар — чомусь більше стали приходити гречини. З ними було
важче — не знали мови слов’янської, не приносили слов’янських
книг. Чому він це робив? Чому його душа поверталась до ворогів
болгарської землі? Чому частіше згадував царгородського патрі­
арха?.. Нарешті здогадалась: Країна Руси прихилялась потроху до
християнської віри. І Григорій уже бачив тут свою митрополію,
бачив, як патріарх константинопольский накладає на його голову
митрополичу корону — митру…
Григорій жадав стати руським митрополитом! Патріарх уже міг
його висвятити за його труди великі.
651 Київська митрополія — ще одна підкорена через християнську
віру земля — пригорнеться до Вселенської імперської церкви. І
його ім’я, ім’я пресвітера Григорія, навіки буде внесено у святці
православної церкви… По церквах з’являться ікони з його лика… І
ніхто не може заступити йому цієї дороги! Ні Степко Книжник із
слухняною йому княгинею, ні інші болгарини, які швидко тут схо­
дяться з русичами, бо мова їхня теж слов’янська… Митрополичий
престол має посісти лише він! Мабуть, Степко про це теж здога­
дується. Бо сказав:
— Я гадаю, що пресвітер-навчитель наш боїться, щоб ніхто з
русичів не піднявся вище від нього. А ти допомагаєш нашій схо-
лі. Григорію невигідно мати навколо себе освічених і розумних
русинів. Йому вигідні слухняні лакузи. Він хоче мати милість па­
тріарха!..
— Я проситиму патріарха… щоб тебе висвятили в митрополити.
Князь наш підтримає мою просьбу.
— Князь Ігор?.. У нього своя братія — варяжини та наші
перевертні-бояри. Вони всі проти християн. Недосяжний для них
цей подвиг державний, княгине…
— Правда твоя, Степку, хоч і гірко мені від цього… Але ж воло­
дар має дбати і про сталість своєї держави. Без просвіщення немає
високої любови між людьми. Якби цар Симеон не утвердив у своїй
державі духу просвітництва, вона б давно вже упала під ромей-
ськими і мадярськими мечами!..
— Це так, але нині в Болгарії інші времена, княгине. Цар Петро
із Сурсубулом не дбають про просвітництво. Закриваються сходи,
не пишуть більше книг слов’янських. Ромейська мова і книжність
витіснили болгарську. Та й сама держава ось-ось упаде… Сточили
влазливі ромеї зсередини її силу… через царівну ту — Марію…
— Знаю… Біда наша… усім слов’янам біда!
Царівна Марія, онука константинопольського імператора
Романа Лакапіна, і справді спричинила погибель ще нетривкій,
але буйно розквітлій Болгарській державі. О, як важливо обачно
родичатися державцям з чужими, могутнішими володарями!..
— Біда і нам. Уже не лишилось у Болгарії великих подвижників
духу. Немає святого Климента Охрідського, немає Іоанна Екзарха
і їм подібних мужів. Безчасся настало в болгарській землі, княгине.
Тому болгари-священики радо ішли б до нас. І наша Країна Руси
піднялась би вище Болгарії.
Ольга мовчала. Вище Болгарії! Вище її батьківщини хоче підня­
ти свою державу Степко Книжник… Це її спантеличило. Чи вона
хоче цього?.. Чи хоче цього пресвітер Григорій?
— Це можеш зробити тільки ти, княгине… Держави підніма- ються не мечем, а духом просвітництва… Оце і буде твій подвиг,
твій меч… А ми станемо тобі всі тверджею!
Ольга посміхнулась:
— Кажу ж, кращого митрополита для Києва не буде, як ти,
Степку…
Степко промовчав — ні радости, ні подяки їй за довіру. Знав,
що за цими словами і бажаннями Ольги стоїть багато що. І най­
перше — пресвітер Григорій. І Царгород! їм ні до чого просвіщати
країнців-русичів і вінчати їх коронами. Хто може тоді володіти
їхніми душами? Без підкори хто ж дозволить їм, ницим зайдам і
захланникам, возвеличувати себе і привласнювати чуже добро?
О княгине, необачні твої слова…
* * *
Добре відав Степко, що у рідній вітчизні пророки завжди гна­
ні. Тому й не гнівився ні на пресвітера Григорія, ні на людський
поговір. Терпеливо ніс свою чашу покори й терпіння. Яко бол­
гарський мученик Іоанн Рильський, котрий відмовився від блазну
світу, від чаші із золотом, яку дарував йому цар Петро. Мовив
святий отець:
— Мені воїв не водити, нічого не потрібно купувати. Забери те
золото собі. Задля нього продав свою землю ромеям!
Степко також не шукав ніякої користи для себе. Шукав, проте,
благости і слави для Києва і свого краю. Просив у Бога дати йому
силу душі і силу розмислу, щоб зростити у своїй землі духовний
сад, як те зробив Климент Охрідський, щоб його плодами насити­
лись спраглі до знань. Перекладав книги про життя святих і шляхи
до безсмертя, про те, як постав світ і звідки пішли многоязикі на­
роди і які суть нині їхні держави, покони й обичаї. Люди прочита­
ють це й інакшими очима подивляться на себе і на довкілля, коли
знання увійдуть в їхні душі. І стануть розважливішими та мудріши­
ми, так ніби вони самі прожили на землі від початку сотворения
світу. Отож інакше будуть поціновувати і багатства, які шукають в
стяжанні. А воно ж зовсім не там, багатство людини!.. Інакше по­
цінують і славу, і діяння державців, і свої власні труди…
Через те він, Степко, робитиме так, як те робили великі
слов’янські навчителі — Климент і Горазд, Храбр та Іоанн Екзарх,
котрі нощеденно тягли свого просвітницького плуга, зорювали ве­
лике поле і висаджували на ньому молоді сади. Настане час — і
вродять великі плоди і в його саду… Ні, він не жадає уподоблятись
пустельнику Іоанну Рильському, який поклав величезну силу своєї
653 душі на те, щоб відірватись од світу людей, утримуватись од споку­
си стяжания і кохання. Той великий подвиг його був не для блага
людей — для власного спасіння. Тепер у болгарській землі, за царя
Петра і Сурсубула, зовсім зникли просвітники, з’явилося чимало
пустельників, що тікали від світу і його незгод. І — диво! — люди
славили їх за це. Темні, нерозумні вівці стада чоловічеського, чи
ви істинно славите, схиляючись перед стійкістю таких відважців,
чи, славлячи інших, хочете й самі втекти від цього світу, тільки не
вистачає вам мужности?..
Але ж чому ви не дивитесь, що робиться поряд із вашим сусі­
дом — із вічно загребущою Ромеєю? Як потихеньку вона міцнить
себе зсередини і прибирає до рук неслухняні народи, що відділи­
лись від неї?
Недавнішній флотоводець, вірменин Роман Лакапін, умі­
ло відсунув від кермування законного малолітнього імперато­
ра Костянтина Сьомого — за нього ж видав заміж свою доньку
Єлену, а матір юного імператора — Зою — відправив у монастир
і… змусив себе проголосити кесарем. Патріарх Николай вінчав
його короною, а скоро вінчав на царство і трьох його синів —
Христофора, Стефана, Костянтина, ще й онука Романа… Невдовзі
і четвертий син Лакапіна став державцем — патріархом!..
І ніхто в Ромеї не ворохобив. Бо здогадався новий кесар видати
закони, що ніхто не може відібрати у селян і воїнів їхніх дрібних
ділянок землі і ніхто не може скуповувати їх. Отак знайшов собі
опору в державі і державив, як хотів. Полководці Лакапіна від­
кинули арабів на сході. А тепер дивились на догораючу знесилену
ромейськими чиновниками Болгарію, яко удав на зайця…
Петро Симеонович і його наближені уже давно розтринькали
всі набутки, надбані Симеоном. Тріщали їхні комори від багатств,
розсіялися і зникли великі просвіщенні уми; золото, яке щедро
платила Ромея Болгарії, перетворювало бояр і царя на слухняних
лакуз, на безсилих і мізерних мздоїмців. Це був, мабуть, найбіль­
ший винахід Візантійської імперії: як можна безкровно знищити
свого супротивника. Бо більшість людей відразу ж кидається на
легший здобуток, на дармівшину, аніж бажає випрацювати його у
поті свого чола…
Болгарія догорала. Країна Руси перебирала на себе іскри її вог­
нища, щоб тут, у Подніпров’ї, роздмухувати нове полум’я світла…
Отож Степко і кладе свої невсипущі труди в пергамен. А ще він по­
шле до Преслави своїх отроків — Ставра, Володаря, Борила, Полюда,
Безмира… А ще є в нього Добря, Переніг, Богуслав, Замішайло… А
ще є… О, скільки є славних, спраглих до знань парубчаків у його
схолі! Ото буде гурт книжників, відразу ж переберуть на себе силу братії пресвітера Григорія. Нічого вони не роблять — служби у церк­
ві не утнуть, писати по-грецьки — нікому того не треба, тож і байди­
кують за спиною свого учителя. Та язиками плещуть — хто до кого
зайшов, хто до княгині чи від княгині, що дістав… Степко завжди
чує на своїй спині їхні холодні, насмішкуваті погляди.
Але йому зараз таки ж треба до княгині знову. Князь у по­
хід налаштовується — йтиме через болгарську землю. Щ об узяв
його отроків з собою. Швидше й безпечніше хлопці дістануться
до Преслави. Йшов через Поділ, повз почайнівське пристанище.
Дивина — німують лодії князеві!
На Княжу Гору піднявся разом із сонцем. Тут уже шумувало збо­
рисько, готувалося до походу. Біля княжих стаєнь метушилися бояри
і діти боярські, мечники, тіуни, биричі, стольники, конюші, отроки і
челядь. Ігоря забачив здаля — ставний, широкоплечий, дужий у тілі
цей варяжин. Добрий вой і поганий господар своєї землі. Ігор гла­
дить загривок свого тонконогого, тонкошийого скакуна — дарунок
приборканих ним печенігів. Біля нього перші содруги — Свенельд
і Асмуд. І Мстиша Свенельдич крутиться, випинає груди, щоб усі
бачили його нову боярську гривну — князь жалував! Уже, сопливець,
пропхався у київські бояри!.. Певно, на тому замирився востаннє
Ігор зі Свенельдом. І вже зовсім несподівано Степко побачив і само­
го пресвітера Григорія тут.
Може, захотів повернутись у Болгарію святий отець?
Було б добре — доправив би отроків просто до рук отця
Гавриїла. Той священик лишився на своїй батьківщині, але кия­
нам завше допомагав.
— Княже,— схиляє голову Степко перед Ігорем. Упіймав здиву­
вання в його очах. Він його сюди не кликав! Рудуваті брови на ста­
рості зрослися на переніссі стрішкою, з-під них чіпко вдивлялися
в нього жовтаві очиці.— Уваж мою просьбу. Не за себе дбаю — за
Країну Руси.— Степко хотів настроїти князя на мирний лад. Адже
він державець. Мусить дбати не лише за війни і походи, а й за бла­
га своєї держави і її просвіщенну силу.— Візьми з собою моїх отро­
ків — до Преслави хощуть іти, до Гавриїла в науку. Вивчаться — то
назад самі дорогу знайдуть.
Не встиг князь Ігор ще втямкувати, про що говорить Степко
Книжник, як перед ним опинився розлючений пресвітер. Зблідлий,
задиханий, ніби ощетинений.
— Се він супроти тебе, княже!.. Супроти мене тобто! Хоче руси­
чів учити якомога більше. Силу над нами щоб узяти! Не вір йому,
княже…
— Чому супроти? — ніяк не міг второпати князь.— Супроти
кого Степко хоче взяти силу?
655 — Бо… бо… Щ об княгинею кермувати! Увесь Київ щоб об­
сісти! Прибрати до рук твоїх синів… Старший твій — Гліб — коли
народився? Знаєш? Ти ходив тоді за Джурджанське море… а по­
тім на печеніжинів… Не твій син Гліб! Не твій!.. Степко потай і
хрестив його. Потай від тебе і від мене. І до схоли взяв. Тепер хоче
Святослава, меншого твого, охрестити!..
— Гліб не мій син? А чий? — Князь почав тихо злютовува-
тись.
— Кажи чий! — гарикнув і Свенельд на Григорія й поклав свою
важку долоню на плече пресвітеру. Григорій злякався свого спала­
ху. Зганьбив княгиню. Втопив у неславу князя-мужа… І все через
того віслюка-простолюдина… І це він — він! — його вивчив на
свою голову!..
— Та я… не знаю, люди мовлять… Прости мій грішний язик,
княже. Прости…— Григорій упав перед ними на коліна.
— Великий гріх надуш у взяв перед Богом і людьми, мій навчи-
телю… За що ославляєш княгиню? — тремтячим голосом обізвався
Степко.
— А-а, злякався…— скипів Григорій,— Тільки ж то не мій гріх,
а твій! Твій! Чув?
Степко міг почути все, що завгодно, навіть що небо провали­
лось над ним, що він зараз буде поглинений геєною вогненною, та
тільки не це. Адже ще тоді, в Болгарії, Григорій за непослух послав
хлопця до ченців у Родопи. А повернувся Степко назад… Краще
не згадувати. І ось ізнову його навчитель, його кат здатен на таку
ницість!..
В очах у Степка перевернулись хмарки, під вії сяйнуло сонце —
він гупнув глухо, важко на землю…
— На помийницю його…— кинув зневажливо князь до коню­
хів.
— Та не забудьте всипати по загривку! — це вже докинув дзвін­
ким голосом Свенельдич Мстиша. І засміявся, заливчасто, срібно.
Не було кому сказати цим людям мудрі слова Ісуса про про­
років у рідному краї. Не було ні в кого зичливого слівця. Бо всі
перед князем один поперед одного запобігали в услужінні. Навіть
конюхи.
— Роздягай оцього жеребця у рясі!..— реготали вони на стайні.
Степко всього цього нічого не чув. Прояснилась його думка,
коли почув над собою оклик:
— Та він же скопець! Леле…
Тим часом пресвітер Григорій підкотився до князя Ігоря.
— Княже, доручи мені за княгинею доглянути і дітей твоїх на­
вчати.
656 — Ти? Чого навчиш їх, довгорясий? — розреготався Свенельд,
ткнувши Григорія кулаком у черевце.— Ти, княже, віддай синів у
руки доброго воя, щоб із них зробив відважних витязів. Ось як мій
Мстиша. Ану, виходь!
Мстиша хвацько вихопив свого меча з черен і тої ж миті наста­
вив його на меч отця свого, який уже приготувався до герцю. Обоє
на мить завмерли. І раптом — зблиск леза! — і меч Свенельдів
розламався навпіл!
— Овва!..— захоплено примружився князь.— Це справді вояк. А
хто ж твій навчитель, Мстише?
— Дядько Асмуд! — гордо випрямився Свенельдич.
— Асмуде, бери і моїх синів до себе в науку. Залишайся тут. І
княгиню оберігатимеш.
— Але я маю знати, княже, як пошануєш мене за цю працю.
— Асмуде, проси у князя більше сіл. У нього он яка велика
земля — і скрізь родюча,— сміявся Свенельд, підштовхуючи свого
содруга в бік.
— Як виховаєш добрих воїв із моїх синів, віддам тобі в полюддя
землю уличів.
— Таж вони ще не під Києвом!
— Забереш собі — пригорнем і до Києва. Маєш доброго меча,
а мої сини тобі допоможуть.
— Ти мудро вирішив! — здивувався Свенельд такій спритності
Ігоря. І з Асмудом хоче розплатитись, і землю улицьку під себе
підіб’є водночас варязькими мечами…
— Княже,— підбіг старший конюший.— Там отой… Книжник!..
Щ о накажеш з ним робити? Він скопець…
— Щ о? Га-га-га!.. Ото розвеселив! Ну, то всипте йому батогів —
і нехай іде геть!.. А де ж той брехун? Де Григорій?
Пресвітера вже не було. Ніхто не помітив, що, як тільки Степка
потягли до стайні, пресвітер пішов геть, заблукавши серед парка­
нів і комор Княжої Гори.
Степко очуняв після побоїв уже під вечір. Він побачив кімнату
своєї схоли, де лежав на лавиці. Побачив кілька очей, що дивилися
на нього з-під стін.
— Тобі як? Боляче били? — схиляється над ним золотистого-
ловий юнак. Знайомий розріз очей і зблиск їхній — зеленавий —
такий знайомий і рідний. Гліб! Княжич поправляє йому на грудях
ряднину. Як схожий на матір. І також на Ігоря. Таке саме кучмасте
бронзове волосся й відвага в обличчі.
Згадав підступний оклик Григорія: «А старший твій коли на­
родився?..»
Гліб — старший син Ігоря та Ольги. Степко його і хрестив, і
грамоти навчав.
42. Зам. 345 Степко застогнав. Не від болю розшматованої батогами шкі­
ри — від обади людської… Хотів би мати такого сина, та ніколи
не матиме… Чого ж пресвітер так люто його оббрехав? Навіщо?
Щоб розправитись з ним руками князя і варягів!.. Але ж чому така
жорстока помста? Невже спостеріг, що княгиня була для нього
усім на світі — і сонцем-шастям, і бідою?.. Тільки ж коли він це
спостеріг — чи ще тоді, в молоді їхні літа, коли вона з жалем ди­
вилась на його порепані від морозу босі ноги, чи вже тепер, тут, на
Княжій Горі, коли він увесь здригався, забачивши її легку ходу…
Хто зна…
Але вона завжди лишалась для нього недосяжною. Княгинею.
Мудрим владдею. Володаркою, яка вросла в цю землю розумом і
душею. Він допомагав їй вкорінитись. Відірвана від старого дерева
гілочка тут проросла, з неї розгіллячилось міцне деревце, яке кві­
тувало і давало плоди. Він допомагав княгині вкорінюватись далі,
обрости мудрими і досвідченими радцями, книжниками, здателя-
ми, які ставали її опорою. Щоб діти її не були чужаками на землі,
на якій народилися і росли. Горе державі, коли нею кермують за­
гребущі находники!.. Досить їх бачила вже Русь…
От і Гліб уже виріс разом із подільськими отроками. Найліпший
виучень його. Може, стане колись просвітником-князем.
— Я тебе забрав із стайні,— розповідає княжич.— Вони так
били, що не могли вже й зупинитись. Я почав кричати на них…
Вони побігли до князя, а я із Ставром принесли тебе сюди.
— Спаси Біг тебе, княжичу… Мені не боляче.— Рвонувся під­
вестись з лавиці. Але від пекучого болю потьмарилось в очах…
— Ми тебе посадимо, чекай! — Отроки підняли сухорляве,
вив’ялене тіло навчителя й допомогли сісти,— За що вони?
— За великий гріх, мої добрі отроки…
— У тебе є гріх?
— Великий. Бо хотів, щоб наша Країна Руси мала багато своїх
книжників і навчених людей. А це небезпечно для тих, хто тут
тільки наживається. Коли буде багато просвіщенних — ницим і
невіголосам прийде кінець. То скороминущі люди…
— Князь… не згодився нас узяти з собою? — це доскіпливий до
всього син подільського кожум’яки Ставро. Бач, здогадався, про
що він просив Ігоря.
— Пресвітер Григорій… не велів. Каже, се супроти нього все…
— А знаєш, Степку, він істинно мовив: це було б супроти ньо­
го. І супроти його ромеїв, звісно ж… Боїться, що русичі розумні­
шими від них стануть.
— Твоя правда, Глібе. Усе ти збагнув.
Степко зрадів: княжич з гордістю говорить за русичів. Уже себе
658 до них приєднує. Яку ж вищу нагороду хочеш мати, навчителю, за
свій труд?
— Глібе, ти моя надія…
— А Бог покарає Григорія? — знову доскіпується Ставро.
Мабуть, вони вже всі знають, яку кривду вчинив пресвітер із
Степком…
— Хай Бог йому прощає… Дуже великий гріх узяв отець на
свою душу…
— Асмуд забрав від нас Святослава,— повідомив Гліб.— Каже,
поки не охрещений, почне його виховувати. А я християнин, з
мене вже не буде доброго воя.
— Не журися, Глібе. Для спадкоємця держави головне бути не
воїнником, а мудрецем.
— Мати теж каже це…
— Правду каже. Ось і вона стала справжньою княгинею, по­
велителькою. Люди до неї горнуться. Люблять її і проста чадь,
і містечани, і багато бояр. Заповідав Господь: народи перекують
мечі на орала і списи свої на серпи. І не будуть люди воювати, а
почнуть благоденствувати кожен під своєю виноградною лозою і
своєю смоковницею. Отож благодать приходить не від меча, а від
власних трудів. Чи це оратай, чи державець.
— Я сказав матері — нехай забере Святослава від того варяжи-
на.
Степко кивнув головою. Але бачив, чекають від нього ще яки­
хось слів. О, певно ж… брехня Григорієва поповзла по Княжій Горі
і по Києву…
— А Григорієві слова — все лжа, княжичу. Все облуда… Але я
не хочу мстити. Хочу одного: ти маєш стати справедливим і роз­
важливим керманичем у Країні Руси. І опиратися на чесних і ві­
рних людей. На своїх побратимів. Станеш нашим просвітником,
Глібе…
Княжич уперше чув ті слова, і щоки його почервоніли від хви­
лювання. Але… Але чому нічого більше не оповідає Степко про
себе? Чому не виправдовується? Він вірить йому. І Ставро вірить.
А інші?!
* * *
Посеред хижі яскріла купа жару. То сивіла попелом, то дихала
вогнем і розсипалась іскрами. Отак і надії в душі боярині Гордини.
Щезали ніби у безвісті, знову жевріли, обпалюючи іскрами її спо­
діванки. Вона стояла на колінах перед цим жаровинням, а над нею
659 зігнувся сивий дідисько, загтибідський всевидець-волхв Сивуля. Не
хотіла вірити в його сухі й тверді слова. Потай поклала собі пере­
інакшити зловісну долю, яка з роками стала зраджувати її. Тепер
уже хотіла її покрови не для себе — для свого переємця і нащадка
Чурині, що вже увійшов у свій сталий молодецький вік.
Горда бояриня не могла так безслідно зникнути з Княжої Гори.
Не для того вона знала стільки її таємниць, не для того поклала
свої молоді літа і свою красу, аби щезнути з пам’яті владців. Її син
мав продовжити боротьбу за владарювання і посісти на Горі її міс­
це. Він мусить стати врівень із синами кращих боярських родів —
навіть із самим Свенельдичем, дурнуватим блазнем. Хизується
лише силою в плечах, а в голові порожньо, вітер віє. Чуриня ж має
вдатний розмисл, як і вона, і вітець його. Та не треба нікому зга­
дувати вітця. Всі знають прихильність до неї Олега — отож, може,
Чуриня Олегович! Кому яке діло?
Чуриня знає вже, хто і для кого на Горі розставляє столи, хто
роздає землі для полюддя, перевісища, ловища, боброві гони, бор­
ті. Все те робить княгиня. Се вона забрала до рук своїх господар­
ство країни. О, лагідна й тиха гадюка! Се вона прибрала до рук усе
життя в київській землі… В’ються навколо неї бояри і боярчуки,
навіть хрестяться заради того, щоб увійти в довір’я. Ось і Претич
уже хрестився, і молодий боярин Мостило, і боярин Кривченя…
Але як бути з Чуринею? Йому треба стати найліпшим содругом і
помічником старшого Ігоревича — Гліба. Тоді Ольга визнає її. За
те й благає Сивулю: їй треба приворот-зілля для Гліба. І ще чогось,
щоби Чуриня став найближчим соузником і собратом старшого
княжича-спадкоємця.
А хлопець знав, як зробитися незамінимим, потрібним. Вона
вже постарається йому все оповісти. Старий волхв упирається.
Застерігає, щоб не кидала свого єдиного сина у пащу Пекельника,
котрий каламутить рід людський заздрістю. Особливо на тій Горі.
Ніби подуріли усі від блиску багатств — всі тягнуться туди, де гро­
маддя зрад, підступів і неслави. Чого претесь і ви туди, молоді, не
з’їдені червою мздоїмства, сини чоловічеські? Якої слави шукаєте
у лицемірів й упирів?..
Сивуля вопрошав більше себе. Знав, що словами нікого не
спинити і не навчити — люди не вміють розуміти мудрости слів.
Слухають лише свої жадання й болі.
— Поможи, волхве всевидящий. Віддячу тобі золотом-сріблом.
У мене є скільки захочеш! — Бояриня витягла з-під широкого пас­
ка великий вузлик, тремтячими пальцями розв’язала і висипала з
нього перед собою на долівку дзвінкі кружальця, щоб старий ві­
щун краще побачив блиск золота у відсвітах купи жару. Але старий
стрепенувся. — Щ о робиш? Забери сю нечисть! Вона з’їла не одну душу.
Он… кров на них! Кров! Людська кров на твоєму золоті…
Гордина перелякано відхилилась убік.
— Де? Де?
— Забери і викинь, коли хочеш мати поміч від наших богів.
Або вкинь у Дніпро — і нікому не кажи. Той, хто знайде його,
загине…
Бояриня вдивлялась у золоті кружальця грецьких та арамей­
ських злотників, які колись дарував їй Олег, хотіла побачити те,
що бачив цей чародій. І не бачила. Каже: викинь!.. А чи знає він,
як воно дістається людям? Звідки його везуть? І кому дарують?..
Почала згрібати тремтячими руками розсипані дзвінкі круглячки,
знову зав’язала у вузлик й засунула за пасок. Вона викине, якщо звер­
шиться воля її.
— Я зроблю се, коли поможеш Чурині моєму.
— Помогти йому можеш у цьому тільки ти… Іди…
Гордина звелася з колін, осмикнула важкі поли чорного на-
вершника. Певно, вона сама найліпше допоможе синові. Золото
всюди дорогу прокладає…
Мовлять, княжич Гліб навчається у того книжника подільсько­
го, що батько його сліпий тесля. Чуриня теж буде у тій сході. Діти
боярські неохочі до навчання. Але не її син. За науку вона добре
заплатить книжнику. Наперекір цьому злоречивцю знайде для сво­
го сина місце на Горі!..
І поїхала на Поділ…
Книжник вельми здивувався. Дорослий син боярині бажає
учитись? Це добре. Але тільки з осені він братиме нових виучнів.
Тепер відправляє отроків у болгарську землю, щоб навчились і
грецької, і латинської мови, щоб уміли священні книги перепису­
вати для київських церков. Восени хай і приходить Чуриня.
— А княжич Гліб теж піде у болгарську’ землю?..— Обличчя бо­
ярині Гордини ніби засвітилось усіма сіточками дрібних зморщок.
Її старечі, вже зів’ялі уста умедливо всміхались.
— Який княжич?
— Котрий старший — Гліб.
— І він піде, як захоче.
— То й Чуриня нехай іде з ним. Аякже!
— Чуриня ще не вивчив ні аз, ні буки… Чого йому йти туди,
він і читати не вміє.
— Нічого, колись вивчиться. А вже любитиме княжича Гліба за
те… Служитиме йому в усьому. Ось я тобі й плату принесла — ві­
зьми оце… Та не кажи княгині…
— Чого не казати?
— Щ о Чуриня мій син…
661 — Чому не казати?
— Не любить вона мене. І Чуриню не захоче…
— Думаю, що не так сина, як тебе…
Бояриня Гординя вислизнула з хатини. Ущухло шарудіння її
цупких оксамитів. Щ ось намислила бояриня… Може, хоче у такий
спосіб помиритись із княгинею чи якийсь підступ готує. Може,
хоче повернутись на Гору… Спливали перед очима тремтячі її
руки, умедливий голосок. Навіщо вона залишила стільки золота?
За яку зраду хоче купити його? Як ужалений, схопився на ноги й
кинувся навздогін.
— Боярине! Гей!… Спиніть її!..— Хтось перепинив повоз, на
який уже всілась Гордина. Вона почекала, доки Степко добіжить
до неї.— Ось!.. Ти забула… Забери!.. Мені не треба…
— Се я на твою схолу!.. Що ти, Степку!
— Твого Чуриню задарма вчитиму. Як усіх. Не кидай мені це
золото — це чужий гріх!.. Забери!..
Він втиснув той вузлик в її долоні й побіг назад.
Гордина заціпеніла. 1 цей відмовився… І, мабуть, ще й княгині
скаже…
— Жени швидше звідси! — кинула до повозника. Відчувши в
її голосі зачаєну лють, той шалено уперіщив батурою по кінських
спинах…
Не знала, куди їхати і кого ще просити. Чуриня ж вірить у її
всемогутність і чекає на неї… Вона не може обдурити його віру.
Так, вона тоді поїде до самої княгині. Вона повиниться перед нею,
не хоче носити на душі своїй давній гріх перед Ольгою.
— До Вишгорода! — Це було несподівано для повозника. Він
возив бояриню ще за Олега і знав багато чого.
— До княгині Ольги? Не віриться!
— Не твоє діло…— Повозник ще раз уперіщив коней по кру­
пах.
Чим ближче до Вишгорода, тим тривожнішало на душі. Це ж
її дім! Її дворище… Колись їй волостель київський поставив у да­
рунок, і вона загородила його високим парканом. Веліла посадити
навколо верби. Веліла ставок прочистити. Тепер усе це прибрала
до рук тиха княгиня. Як і її життя, і її долю…
Втім, вона не мусить показати новій володарці Вишгорода, як
люто її ненавидить. Бояриня Гордина уміє переступати через свою
ненависть, як і через гордість, бо вона всесильна у своїй терпе­
ливості й приниженні задля своєї мети. Вона знесе все! Все! Буде
просити… прощення, миру. Бо жадає вознестись із глибин забуття,
у котре вкинула її доля.
Княгиня була вражена її прибуттям. Бояриня Гордина хоче з
нею говорити? Про що? Зрештою, Ольга тепер тут, у Вишгороді,
662 як у золотій клітці за фатами, оточена гострими мечами Асмуда і
його варяжинів. Вона тут чекає на Ігоря… Князь бариться… Чи ж
кине їй під ноги її отчину дунайську? На Почайні, мовив боярин
Кривченя, недавно стали гості із Корсунської 1 країни. Мовили,
князь із раттю своєю з’явився в тавридській2 землі, побрав багато
городів і гаваней на Боспорі Кіммерійському3, і в гирлі Дніпра, і на
Білобережжі… Виходить, він пішов проти ромеїв — задніпровський
торговий шлях, не через Подунав’я… Від чекання княгиня знема­
гала. Може, яку вість тяжку привезла їй бояриня.
Обережно розглядала похилену постать Гордини. Та несміло
переступила дуже знайомий поріг і завмерла.
— Прости, княгине! — гаряче зашепотіла бояриня,— Винна
єсть перед тобою. Давить мою душу гріх давній. Не можу жити
без твого прощення. Прости…— Бояриня упала на коліна, тіло її
здригалось в німих риданнях. Може, вперше у житті в її серці й
справді прокинулось щире каяття. Може, й справді великий тягар
гріха привів забуту всіма бояриню на поріг княгининої світлиці…
Може, істинно так і є, що непрощені гріхи перетворили її життя в
суцільне катування. Таки ж знає Ольга, що немає на світі більшої
кари для людини, як пекуч усвідомленого власного фіха…
— Хай тобі Бог простить, Гордино. М оєї руки не буде на
тобі…
— Присягаюсь і я: ні рука моя, ні мисль не будуть супроть тебе,
княгине.
Бояриня звела до Ольги заплакані очі. Чула, що їй і справді
стало легше на душі і на совісті, бо в її словах була та правда, яка
вихлюпнулась мимохіть, але яка чаїлась у ній так глибоко, що на­
віть ніколи не давала про себе знати. Таки ж нині відчула і те, що
та її усвідомлена вина перед Ольгою червивила її життя. З нею
щось таке скоїлось — неясне… Але відчувала щире каяття очис­
тило її сумління й душу і Ольжине прощення дало їй якусь ніби
окриленість, надію, всесильність…
Княгиня повірила їй насправді. Запізніле каяття боярині її
збентежило й розм’якшило. Сіла на лавицю і Гордину запросила
поруч сісти.
— Повір, княгине, се бояри колотили супроть тебе змови і мене
завжди тягли до себе. Я не хотіла того… Лихий заплутував, ма­
буть…
— Прийми віру Христову — він очистить твою душу. Господь
Бог усім прощає, хто щиро до нього приходить і розкаюється…
1 Корсунь — давня назва Херсонеса, давньогрецької колонії в Криму.
2 Таврида — давня назва Криму.
5 Боспор Кіммерійський — давня назва Керченської протоки.
663 — Я зробила б це. Та боюсь кари своїх богів,— тихо зашепотіла
Гордина.— Волхв Сивуля мовив, що боги і без того мають на мене
гнів. І на сина мого єдиного… Чуриню… О, поможи знайти тихе
пристанище моїй страдній душі!..— Бояриня щиро виплакувала
свою гіркоту…
— Повір мені, те пристанище в щирій вірі. І в добрих діяннях,
у чесних помислах.
— Благословен твій розум і твоя віра, княгине… І ти будь бла­
гословенна, що не проливаєш крові для помсти… Але не можу
переступити я в інший світ. Волхв мені сказав, що твоя Княжа
Гора — громаддя зрад, і облуд, і підступів, і неслави. Чи так?
— Правду казав той чародій. Так воно і є…
— Тож виходить, що немає людській душі ніде тихого приста­
нища?
— На цій землі немає ніде, окрім віри. Укріпи нас у вірі, святая
Богородице…— перехрестилась Ольга на ікону Богоматері.
Бояриня зітхнула. Вийшло зовсім не так, як вона думала. Не
для каяття їхала ж сюди. Але ж і те, що трапилось,— це її ве­
лика перемога! Може, найбільша перемога в її гріховному житті.
Перемога над собою… Звелась, ґречно вклонилась…
— Щ ось хотіла попросити, Гордино?
— Та вже потім якось… Я за сина…
— Кажи.
— Не знаю, чи уважиш.
— Кажи!
— Візьми його до свого двору. Мечником… чи до коней.
Служитиме вірно тобі і твоїм синам.
— Бачиш, у мене немає своїх осторожників-мечників. Довкола
варяжини бережуть мене. Варяжини і синів моїх пригорнули до
себе.
— Мусиш мати своїх мечників, княгине.
— Ба, не виходить.
— Чуриня набере молодиків і прибуде сюди.
— Ні-ні, не треба. Скоро вже князь-муж повернеться…
— То що ж тобі сидіти в цій клітці?
— Треба ж якось жити.
— Але щоб жити, треба і боротись.
— Не знаю, Гордино. Я нікому не вірю. Тільки Богу. А ти ко­
лись зайди. Поговоримо…
Бояриня Гордина випросталась, очі її по-молодому заіскрились.
Її переповнювала радість мисливця: вона стояла над повергнутою
величчю!..
Ольга усміхнулась: чи й справді бояриня приходила до неї за
прощенням…
664 Не збагнути душі людини, яка знала найпотаємніші глибини
владолюбської величі й падіння.
Бояриня Гордина мчала вихором лісовими дорогами до свого
задеснянського краю. Летіла на крилах радости — і сама ще не
знала, якої радости було в ній більше: чи від каяття і прощення
гріхів, чи від усвідомлення княгининої неволі, яку берегли варязь­
кі мечі. Та вже відчувала: час її ще не минув.