Гуляли дніпрові води, розгойдувались над Києвом білі оболоки,
коли востаннє звів до них свої сліпі очі подільський тесля Гомін.
Глянув на них сліпо — і подався в Урай. Проводжали його всі по­
доляни. Ніхто не плакав, тихо гомоніли між собою люди, згадували
храми, які він ставив на землі. Жона його — Житяна — стояла по­
руч з його вистражданим тілом і подумки дякувала Небу, що муж
її не знебувся у безвісті, а лишився жити красою своїх творінь. Під
стінами соборної церкви святого Іллі й поховали його. Священик
Григорій не дозволяв спочатку тут його ховати, бо не християнин.
Але люди не послухали: викопали яму, врочисто опустили в неї на
рушниках труну і насипали могилу.
Раптом на той горбик опустилась якась стариця. Обвішана тор­
бами, у драній свиті й стоптаних постолах. Обхопила руками мо­
гилку й заголосила, високо, пронизливо. Хто вона, ся жебрачка?
Звідки взялася тут?
Житяна нагнулась над нею:
— Звідки ти, сестро? Хто ти?
— Оляна я…
— Оляна… Чула про тебе від нього. Ходімо до хати.
— Дякую, сестро, не піду. У мене своя дорога.
— Як знаєш. Але пом’янути його душу не гріх.
Оляна звелась на ноги, засунула пасма сивого волосся за очі­
пок.
— Я щодня його поминаю… у нашому храмі…— Хотіла додати
щось інше. Та махнула рукою: хто збагне її слова… Хто знає, що
лише згодом вона зрозуміла, що той храмець у лісовому її краю він
поставив не для корівки й підсвинка, поставив від переповнености
красою… А вона!.. Коли він пішов від них, тоді лише збагнула,
що то був храм її кохання… Але сивогриві літа уже промчали повз
неї… Оляна завдала на себе торби і пішла геть.
Степко запитав у матері:
— Хто ся жона?
— То перша дружина твого вітця.
— Я думав — перша ти! — здивовано звів золотисті брови. Мати
665 говорить про це так спокійно і жалісливо. Ні розпачу, ні огуди.
Мабуть, все для неї тепер було далеким, у минулім житті і вже не
торкалось її серця.
— І… діти у нього були?
— Діти були тільки в Оляни — дві дочки.
— Куди ж пішла вона?
— У світ…— Хто ж запитує жебраків про їхні дороги?
Степко з виучнями своїми витесали з дуба великий хрест.
Упокоївся великий будівничий біля свого творіння.
Увечері мати йому сказала:
— Не дочекався вітець онуків. Мабуть, не дочекаюсь і я. Що
скажеш на се?
Він знав, що мати хоче одружити його. Знайшла й невісту йому
і зі сватами домовилась. Привела її в дім — гожа і ладна собою вдо­
виця, ковалиха Мальва. На голові мала тугий вінець коси. Тілом
міцна, роботяща й путяща. Виховує пасинка свого, від мужа-коваля
лишився хлопчик. Має добрий дім — великий, на підкліті. І в домі,
і в дворі усе є. До Степка говорить без сором’язливости, але очима
грає, аж рум’янцями щоки яскріють. Подобається їй Степко.
Та що йому на це? Опустить очі долу і чимскорше з хати. Тепер
від матері зовсім спокою не стало. Щ о їй скажеш? Не оповідатиме
ж їй про свою біду. А люди… Щ о люди? їм теж не можна гово­
рити. Бо осміють. Хоч іди з дому в пустельники!.. Але ж схола не
пускає.
Одного дня Мальва застала його вдома самого.
— Скажи, се правда, що бають про тебе? — червоніючи до сліз,
твердо запитала вона.
— Що бають, Мальво? — злякався Степко.
— Ну, що з княгинею у тебе… синок…
— Та що ти!
— Ага. Кажуть, ніби Гліб, старший.
— Ну хто таке придумав? — передавила йому горло тяжка об­
раза. Ось вона коли вродила, Григорієва давня брехня!..
— Твої отроки в сході теж знають про се.
— Отакої…— Уже й зовсім розгубився.— 1 що, вони в це ві­
рять?
— Хто вірить, хто ні. А я не вірю, Степку.
— Спаси тебе Бог, Мальво!
— Кажеш, Бог. Ісус Христос? Я йому не хрещуся. Я тобі мо­
люся, Степку.— Вона затулила долонями обличчя і заплакала.—
Скажи: чому не мила я тобі? У мене женихів чимало. А я тебе
уподобала. Щ о мені робити? Скажи…
Степко був розчавлений такою простою щирістю. На чесні сло­
ва має чесно й відповідати… — Мальво… Золота Мальво! Я не можу тобі сказати правди.
— Чому? Хіба це безчестя — відповісти правдою на правду?
— Не безчестя. Але… це страшна правда, Мальво. А люди…
Різні вони, люди. Можуть насміятися з мене.
— Я не скажу нікому. Я не буду сміятись.
— Не будеш? Може, й так…— Звівся з-за столу, відсунув убік
пергамени й писала… Справді, Мальва не скаже нікому. Він буде
з нею чесний.
— Мальво, цього ніхто не знає. Колись, ще в болгарській землі,
мене настигла велика біда. Я дуже суперечив своєму навчителю, і
він мене люто зненавидів. А я вірив у його розум і чесність. І знову
суперечив йому. Тоді він… відправив мене на каяття і смиріння до
ченців, у монастир.
— Ти покаявся? — обнадіяно скинула на нього очима.
— Ні… Я суперечив і їм. І тоді… вони мене осмирили… оско­
пленням. Але й тоді… і тепер я не покаявся, Мальво.
— Ти?..
— Мальво, я цього нікому не казав. Сховай цю мою правду в
собі…
— Який ти нещасний!.. А люди… О люди!..
— Люди не винні, Мальво. То все Григорій зі мною те зробив.
Пресвітер. Він був навчителем моїм і нашої княгині також. І тут
він мене оббріхує— хоче кермувати нашою княгинею на Горі. А я
і тут суперечу йому.
— Не дай йому сили над княгинею, Степку! — загорілась
Мальва.— 1 прости мені грішні слова…
— Ти чесна жона, Мальво. Знайди собі пару до серця.
— Ти так кажеш… Любиш свого Бога, а він тебе так покарав…
— Ні, це не Бог покарав. Злі люди. Усім буде воздано по за­
слугах на тому світі — за добрі й злі діла… Ми всі постанемо перед
грядущим праведним судом.
— А Григорій?
— Він також. Повір мені.
— Тобі вірю. І серце моє аж крається. Як важко тобі жити!
— Важко. Тільки ти моїй матері скажи, хай відступиться від
мене. Щ ось їй скажи про мене…
— А що сказати, хіба знаю?
— Ну, що я… що я не подобаюсь тобі.
— Нелегко це сказати. Але ж тобі також було важко мені при­
знатись. А може, знаєш що? Переходь у мій дім. І будемо жити так.
Про людське око.
— Навіщо?
— Не знаю, Степку. Мені так легше буде. Ти ось засів мені в
душу — та й годі.
667 — Так не водиться межи людьми, Мальво…
— Але я тебе люблю, Степку! І більше нікого не зможу полю­
бити. Повір мені — я вже пробувала…
Степко знову розгубився. Знає добре, що таке німа любов сер­
ця. Але чи варта така любов жертви людського життя? Мальво,
свята Мальво.
— Чи відаєш, що говориш?
— Відаю, Степку… Я це знаю твердо.
Вона говорила просто і навіть спокійно, але твердо. Мальва від­
давала своє життя на требище свого високого кохання. Але він не
міг прийняти цю жертву.
— Ти свята, Мальво… Але я на це не піду.
— Не кажи так! — скрикнула вона. І гірко заплакала.
Перед нею він був безсилий. Його звуглене серце тьохнуло,
стрепенулось, безжально стисло йому груди. І тільки розум з усіх
сил тлумив німий крик вдячности і жалости. Грішен єси, чоловіче.
Не відаєш, куди тягне тебе оте палке твоє співчуття і вдячність…
До прірви! А з неї тобі потім не буде вороття. Май силу й відвагу
зараз, цеї миті, бо за хвилю буде пізно! Не оступись, чоловіче, зі
своєї стезі, її накреслив тобі Господь. Тож і неси свій хрест до
кінця. Коли не ти — то хто? Хто твоїй землі дасть оці книги, оцю
мудрість віків минущих, хто буде підтримувати вогничок світла,
що нищитиме пітьму, і людям колись відкриється світла й широка
дорога.
Відсунув убік стіл, хруснув пальцями. Шкода Мальви, та його
жалість і її жертовність лиш погублять і її, і його, і його справу.
Так усе склалося… Узяв торбу, поскидав у неї все, що було на сто­
лі, і вийшов з оселі. Земля весняна стелилася перед ним широко
і вільно.
Але всі дороги його чомусь завжди перетинали кляту Княжу
Гору… Щ о там нині? Князь ще не повернувся. Ольга у Вишгороді,
оточена варягами. Де княжич Гліб?
Ще не встиг і піднятись до княжих палат, як здаля побачив
кількох верхівців у кольчугах і шоломах, що мчали до княжих ста­
єнь. Чого б то мечники-осторожники одягали бойові обладунки?
Прискорив крок. Біля двору воєводи Щербила наткнувся ще на
кількох верхівців. Вони виїздили з розчинених воріт Щербилового
двору. І сам Щербило, нетерпеливо приостороживши стремена під
боки воронька, вимчав на дорогу. Забачивши Степка, повернув до
нього.
— Чи можеш на коні верхи їздити? — крикнув до нього здаля.
Степко стривожився і… розгубився. Звідки йому вміти, коли ціле
життя він то навчається письменства, то сам пише. Мабуть, на­
сміхається з нього цей Щербило. Але воєвода не збиткувався над
Книжником. Очі його тривожно оглядали довкілля.
668 — Тут боярин Дудко зібрав бояр і хочуть княгиню із Києва ви­
перти.
— Як?
— Отак! А з ними і Свенельдич, і Гордина з Чуринею знову…
Навіть боярин Ловель прибіг з челяддю. Нібито перекупили варя-
жинів — і вони теж проти княгині.
— Тоді… давай коня, Щербиле…
— Біжи до стайні, конюх дасть. І лети до Вишгорода. Скажи
княгині, хай лишається там. І щоб нічого не приймала від челяді
їсти. Чув?
Ні, не пускали Степка у великий світ тенета життя…
Не міг повірити собі, коли ще в сінях вишгородського терема
почув голос боярині Гордини. Вона була у світлиці княгині. Коли
ж це вона примчала?
Степко просив челядницю-покоївку покликати княгиню в сіни.
Важлива звістка з Києва! Покоївка поважно підносила свою косату
голову, велично хитала високими грудьми, на яких видзенькували
срібні намиста, і ледве кидала через надуті губи слова:
— Княгиня зайнята. У неї поважна гостя… Кажи звістку мені. А
як знайдеться вільна хвилина, якось уже перекажу княгині…
— Ні, я сам маю передати…
— То як хочеш…— кинула покоївка і поважно випливла. \ треба
ж… челядниця, прислужка, а як гордо несе себе… Мабуть, чує себе
вищою за спиною київської володарки тут! Отакі вони, служки,
всі. Величаються, що носять на собі срібні кайдани і можуть ще й
принизити інших. Раби!..
Степко присів на краєчок ослінчика, біля якого стояла цеберка
з водою. Чулися голоси із світлиці. Прислухався — не розібрати
про що. Жіноча розмова, як пташиний щебіт. Може, Щербило
щось наплутав. Ніякої змови, може, й немає. А може, насміявся-
таки з нього!..
Челядниця знову перейшла сіни і попрямувала до стравниці. В
руках тримала тацю з полумисками і срібними чарами. Княгиня,
отже, частує гостю. Для замирення з такою бояринею варто і меду
скуштувати!.. Чується ніби голос отця Григорія…
І далі Степко очікує. Враз на думку навернулися слова Щербила:
нехай княгиня нічого не приймає від челяді їсти!.. Що це могло
бути? Княгиня у своєму домі пригощає свою гостю своїми медами
і наїдками…
Знову сіни перейшла та сама челядниця. В її руках щось за­
бряжчало. Хряпнули за нею двері — покоївка була у світлиці.
І раптом якась сила підкинула Степка й зірвала на ноги. Він
ускочив у світлицю й спинив свій збентежений погляд на полу­
мисках і срібних чарах, що стояли на столі перед гостями. Бояриня
669 Гордина сиділа навпроти княгині — напружена, розчервоніла,
зблискуючи своїми дивними чорноіскристими очима. Однією ру­
кою вона подавала срібну чару пресвітеру Григорію, другою про­
стягла княгині іншу чару. Степко вирвав із рук боярині ту чару…
для княгині. І, глянувши в розгублене, сердите обличчя Ольги,
враз випив напій до дна.
— Ой! — зойкнула Гордина і почала швидко вибиратись з-за
столу. Григорій підніс своє питво до вуст й почав смоктати.
— Кинь! — крикнув на нього Степко й кулаком ударив по руці
пресвітера. З чари хлюпнув на стіл зеленаво-жовтий напій, але
пресвітер знову підніс до вуст свою чару: на дні ще лишався див­
ний пахучий мед, який так млосно бив у ніздрі,— Та кинь же! —
Степко вирвав з цупких пальців пресвітера чару й відкинув до по­
рога.
— Що з тобою, Степку? — гнівно крикнула до нього княгиня.
А в цю мить бояриня Гордина уже була в сінях.
— Мені сказав Щербило… Ох!.. Доженіть її… не пускайте…
Ще ступив два кроки за Гординою, ще встиг учепитись руками
в одвірок і сповз на мостини. М ’яко й глухо гупнуло його тіло об
дошки. На його вустах з’явилась синява, в куточках губ пузирилась
піна. Ольга з жахом притиснулась спиною до стіни.
Пресвітер Григорій закам’янів.
Степку!.. Степку!..
Гуляли дніпрові води, над Києвом розгойдувались білі оболо-
ки… Весна переходила в літо…
* * *
Вимирав старий світ. Вимирав на очах у боярині Гордини. І
там, у київській землі, і тут, у деревлян. Невже вона також ско­
ро відійде? Не вірилось. Хіба може вона покинути цей світ, не
оволодівши ним? Гордина народилась для того, щоб владарювати.
Але доля почала зраджувати її. Зоряний час її закінчився із ча­
сом Олега. Та в неї є син. Мусить він продовжити її силу і славу.
Спочатку він має стати поряд із Свенельдичем і княжичами. А
далі — то вже як вийде. Якби ж не Ольга. Вона постійно стає їй на
дорозі ось уже стільки років. І цей задрипаний Книжник… Коли б
не він, Гордина уже розчистила б ту Княжу Гору. Чуриня мав би
вже боярську гривну.
Немає давно на світі Книжника. Поховали його також біля
Іллінської церкви, біля свого вітця. Сам Григорій панахиду слу­
жив… Але той блідолиций сухорлявий Книжник почав її щоночі
тривожити уві снах. Тільки зімкне очі й почне провалюватись у
солодке забуття, як над нею поставала його біла тінь. Дивиться на неї якимись прозорими великими очима, що потім зливались у
одне око, яке то наближалось до неї — і ніби вона тонула в його
глибині, а то відпливало в темряві і перетворювалось спочатку на
білу пляму, а потім на зірчасту цятку. Тоді починав сипатися на неї
колючий дощ, холодив спину, ціпенив душу. Вона від страху про­
кидалась, руками відкидала від себе ті гострі, голчасті краплини і
знемагала. Боялась заплющувати очі, щоб не заснути знову. Інколи
кликала свою покоївку. Та входила до її ложниці із свічею, а боя­
риня хапалась за її теплі руки холодними кістлявими пальцями, аж
здригалась челядниця. Ніби то були пальці Морани — смерті…
І так все частіше. Бояриня звелась нінащо. Але вдень від зло­
стивосте на себе шукала нових способів, як сплести тенета навко­
ло Княжої Гори і її володарки… Вона не могла простити їй свого
приниження перед нею — отого прощення, яке так великодушно
дарувала їй Ольга. Украла в неї все: владу, ім’я Ольгове, терем у
Вишгороді, славу повелительки, прихильність бояр. Ось і мусить
тепер все створювати наново. Не сидиться їй у сіверських своїх во­
лодіннях. Тягне її до Києва. Збирає навколо нього його старих не­
другів, намовляє, з’єднує, обіцяє… Тому і в Іскоростень заявилась,
до деревлянських володарів. Добилась до старої княгині Ярки, до
Малової жони. Бояриня хоче одружити свого сина Чуриню із де-
ревлянською князівною. Як-не-як, вітець його — київський воло­
дар Олег, не худого роду жених. Деревській землі може послужити
добре. До київських бояр не хоче Гордина звертатись, там вони всі
хиляться до грецьких пресвітерів, віру отців не пильнують, гріхот-
ворні храми зводять чужим богам…
Стара Ярка слухала ті мудрі речі боярині і думала, що, може,
й добре, що колись та болгарська невіста-князівна не доїхала
сюди. Бач, що там нині коїться. Забувають старих богів, звичаї…
Гріховодять…
— Коли б законний князь був у Києві, тої напасти не було б,—
довершувала лестиво Гордина. Ярка, пожувавши беззубим ротом,
напружувала обличчя, довго думала, доки нарешті здогадалась, на
кого натякає бояриня. На мужа великого її, Осколвда…
— Давно вже немає законного князя в Києві.
— Як немає, княгине? Але ж Маломир — син Оскольдів — є.
Він бо Оскольдич!
— Та ба! Варяжини повисли йому на шиї. Не ворухнути йому
ні рукою, ні ногою. Наша чародіїця нам сказала: облиште Київ.
Володійте своїм.
— Та звідки їй це знати, тій чародіїці? — обурюється Гордина.
— Вона все на світі знає. Подивиться лиш на хворого — і вже
видужав. Дитина криком заходиться — вона рукою поведе — і все
знімає… Зуб заболить — відразу і вгамує… Сина собі прийняла —
тепер його навчає чародійства.
671 — Як се? Сина можна тільки народити! — дивується Гордина.
— Звичай такий є у деревлян. Самітні жінки беруть собі в сини
кого захочуть, малого отрока чи навіть уже старшого хлопця. І все
їм роблять, як справжні матері. І на одяг тчуть полотно, і дбають
про взувачку, і яке є багатство у тої жінки — все йому у спадок
лишається. А наша чародіїця у спадок своєму названому синові
має передати чародійство.
— Овва! — аж підскочила від радости бояриня.
— Так, так. Тільки не кожен може бути названим сином у чаро-
діїці. Не всім дано опанувати ту силу. Кажуть, що та сила йде від
Чорнобога, хоча відунки її на добро кидають. А якщо захоче, то й
во зло людині ту силу пошле! Але все одно доля її гірка: на тому
світі вона вічно горітиме у вогні. Якщо син перейме її силу, то й
він, коли помре, теж буде у пекельному вогні.
— Як же — за добро людям і приймати кару? — дивується
Гордина. Радість пригасла в її очах.
— Є тільки один рятунок для чародіїці. Коли помиратиме, син
її має добити тризубими вилами. Тоді її душа врятується від пе­
кла.
— А душа сина?
— Вовіки горітиме у вогнищі Пека… Але коли і його вилами…
Ще не знала, для чого, але Гордина вирішила розшукати ту ча­
рівницю. Та ще захотіла погомоніти із жоною Маломира, молодою
княгинею. Заводила з нею ту саму балачку.
— Хочеш бути київською княгинею?
— А навіщо? — блимала сита, яко телиця, княгиня маленькими
зажирілими очицями.
— Як навіщо? Щоби повелівати! По закону, ти і є київська
княгиня.
— Ге-ге-ге,— трусився від сміху, що булькав десь у нутрощах, її
округлий живіт,— Хіба?
— Маломир — нащадок київського князя. Має забрати стіл!
Княгиня знову гигикала, і на тому розмова уривалась. Не було
в цих жінок ніякісінького честолюбства!
Щоправда, Малко кинув своїм боярам:
— Гине країна Київська від чужаків. Гине!.. Оскверняється і
земля наша, і віра…
Бояри перезирнулись — що б то означило, що Малко згадав
свою занедбану отчину? Чи князь щось намислив?
— Мовлять, бояриня Гордина шукає для сина свого невісту.
Накинула оком на твою старшу дочку.
— Та вона ще не доросла! І хто така та бояриня?
— Олегова любаска.
— Не княже діло своїх дочок за боярчуків чужих віддава­
672 ти! — розсердився Маломир. Бояри згідливо хитали головами, але
запам’ятали, що і їм не родичатись із князем. Забув уже, якого
роду сам!..
— Мовлять іще, ніби київська княгиня, та, що судилась тобі,
нині у полоні у варяжинів.
— Чув про се.
— Треба свою правду взяти — і княгиню захистити, і свою
отчину повернути…
Маломир звів гордовито свою кучеряву голову. Його жваві бла­
китні очі зблиснули. Ожила в ньому надія! Думці заворушились —
і справді, добра-таки нагода є у їхнього князя!..
— За Свенельдича забули! — загомоніли врізнобій. Той
Свенельдич тримав над деревлянською землею варязькі тенета.
— Перекупити, він на золото падучий.
— Але в Києві тисяцький Щербило. Того не купиш.
— Набрався вже по вуха. Той буде за княгиню стояти.
— Та що ви, було б у нас золото, того Щербила на таці прине­
сли б сюди!..
Де взяти золота? У деревлянських князів Ніскиничів не було
його ніколи. З діда-прадіда сиділи на місці, свою землю боронили,
багатіли від своєї землі і від лісу — у чужі краї не ходили.
Усе, що колись набрав Оскольд, осіло в Києві, Малкові не діс­
талось. Коли б повернув київську отчину, повернув би і скарб.
Таки не вмирала віками надія деревських бояр вознестись над
багатим Києвом.
Маломир сказав:
— Пошлемо сольбу до київської княгині. Візьмемо її під захист
від варяжинів. А не захоче, приведемо сюди силою.
— Мудро!..
Уже ввечері Гордина довідалась, що Маломир зробив відмову
її синові. А на світанні її в Іскоростені не було. Подейкували, що
кидала на їхні голови розлютовані прокляття. О, нищівна любов
материнська, чи знаєш, що нищиш себе?
Боярина Гордина щезла, а її тінь ще довго ширяла над столь­
ним градом деревлян. Люди баяли, що від її проклять почала па­
дати на ноги худоба, корови всуціль перестали доїтись. Мор пішов
морити людей, а найперше дітей. Померла тихо в ту нежитовицю
і стара Ярка. Увечері перед тим пішла чогось до сина, до Малка
свого. Посиділа на лавиці, розглядала його ніби здивовано. І ска­
зала ні до кого:
— Якби царівна тоді добралась, був би ти царем.
— Ти про кого, бабусю? — спитав її малий хлопчик, онучок
Добриня.
— Про вітця твого, онучку.
43. Зам. 345 — Не слухай ту казку! — прикрикнула на отрока молода
княгиня-уличанка.
Бабця Ярка пішла. Вляглась спати — і не прокинулась. Відлетіла
її душа в Урай. А по Іскоростеню шелестів таємний пошепт, що
Ярку звела зі світу ота бояриня, котра сватала свого сина. Немовби
хтось бачив, як опівночі над градом кружляла велика мітла, а на
ній сиділа ота бояриня — такий самий ніс довгий і гачкуватий і
довгі кістляві пальці на руках.
Інші додавали, що та бояриня і в Київ отак прилітала на мітлі,
хотіла згубити київську княгиню, та не вдалося.
Білобог те все побачив, вихопив срібну чару з отрутою, яку при­
готувала ця люта бояриня. Випив сам — і впав мертво. Коли по­
чали ховати, побачили, що то був не Білобог — де ж бо є таке, щоб
помирали боги! А був то ніби знаменитий київський Книжник…
Котрий схолу мав і котрий писав свій пергамен… Отаке буває на
світі!..
* * *
Всьому виною були болгарські посли. Вони перестріли його
у гирлі Дунаю, низько кланялись, просились до розмови. З ло-
дііі тягли великі дари князеві руському, кидали до ніг набиті до­
брами міхи і благали, аби він не йшов у їхню Болгарську країну.
Оповідали, що ромейський імператор погрожував їхньому цареві
Петрові відібрати царську корону, якщо він хоч раз пропустить
через свою землю мадярську орду чи когось іншого до порубіжжя
імперії. Цар Петро і Сурсубул ледве відкупились від мадярів — самі
ж болгари не хотіли воювати і не було чим воювати. А тепер, коли
і руси пройдуть через Болгарію до Ромеї імператор Роман тут же
повергне їхнього царя і пригорне болгарську землю до себе.
— Не дай згинути Болгарській країні! — слізно просили по­
сли,— Хіба тобі мало Корсунської країни слов’янської, що жде
тебе, чи приморських кліматів1. Вони тільки й чекають руського
князя! Не хочуть коритися ромеям; бажають бути під київським
владцею. Здавна ж торгують із Києвом та русами!..
Князь Ігор скликав раду. Старша дружина, воєводи, варязькі
вої з витязем Свенельдом сказали:
— Підемо, де нас ждуть. Візьмемо Корсунську країну і клімати
приморські, там у нас легка буде перемога, греків звідти дістанемо.
З болгарами не будемо сваритися. Вони нам браття і нам завжди
допомагають.
1 Клімати — райони Криму, підпорядковані візантійській адміністрації.
674 — Згода,— сказав князь. Гордо випинав груди, коли болгарські
посли розкривали міхи перед ним і показували, що в них є. Ось
правителі Болгарії уже без війни платять йому! Щоправда, обіцяв
жоні повернути отчину, а синам корону того боягуза, царя Петра.
Далебі, Роман-імператор скоро задушить його в своїх обіймах!
Безсилих ніхто довго не терпить і не шанує. Роман же принюхуєть­
ся до Петра, яко пес до курячого хвоста, яким вона метляє перед
його очиськами, а сама ж і оком не змигне, коли, дурна, заб’ється
в зубах грайливого друзяки!.. Цар Петро, звісно, не буде допома­
гати русичам зараз, а без тої помочі хтозна як дістати Царгород. З
печенігами ж не домовився ще…
Через те Ігор і повернув од Білобережжя до сходу сонця. Вдень
обминали великі приморські гради тавридської землі, де могли на
них чекати диреми і триреми грецькі. Вночі висаджувались на бе­
рег, вривались у відкриті села й невеличкі міста, грабували люд­
ність, набирали прісної води, хліба, риби сушеної, коштовностей,
вбивали всіх, хто захищався, і мчали на лодіях далі.
Скоро допливли до тмутороканської землі, де здавна осіли
слов’янські племена. Вони платили данину то ромеям, то хоза­
рам, то різним бродячим ордам. Дружина Ігорева пройшла всю
Тмуторокань і підбила під свою владу велику її шматину. І нові
клімати, і нові гради, й оселища русичі залишали за собою яко
данників Києва.
Легка і велика була перемога Ігоревої раті. Допомагали їм міс­
цеві люди радо — і споряджали лодії новими вітрилами, і своїх
ратних людей давали, і веслярів посилали, аби князева дружина
змогла-таки змусити Царгород віддати їй всю належну давню дани­
ну. Охочих до чужого золота було багато. Перемоги тут, у Тавриді,
легко падали в руки, як переспілі сливи, і паморочили голови.
Вони робили звитяжців жадібнішими й загребущішими. Ігореві
марився вже і Царгород, і болгарська земля. Послав гінців з до­
брими дарунками до печенізьких ханів — Рогдая і Сохана. Велів
сказати:
— Русичі підуть на кесаря Романа. А ви заберіть у болгарській
землі все, що можна там взяти. Ви наші добрі сусіди. І ми хочемо,
щоб і ви мали собі золото й паволоки.
Хитрував князь Ігор. Печеніжинів припрошував не тому, що
дбав про їхні набутки. А тому, що боявся, коли б лукавий Роман
Лакапін не послав би їх супроти нього — адже орди печенігів були
в нього за спиною! А ще… Ігор печеніжинами хотів усмирити бол­
гар, якби на вимогу Романа вони здумали б ударити по русичах
з другого боку. Так чи інакше, а Болгарська країна ослабне ще
більше і тоді легко стане його здобиччю. Тоді, затиснута ромеями і
мадярами, розгромлена печенігами, вона буде просити його, Ігоря,
675 руського князя, про поміч. От він і прийде тоді— яко визволи­
тель… і продиктує їй свої умови…
Зачувши про цей задум князя, Свенельд аж рота розкрив. Гадав,
що той Єгорець таким же легковажним і донині лишився. Та, пев­
но, на старість набрався чоловік мудрости. І вже почав обмізкову­
вати, який шмат Подунав’я він випросить у князя.
У місяці червні, коли полуденна спека пірнула в теплі тума­
ни морської рівнини, лодії русичів гуляли уздовж Понта’ аж до
Пафлагонії2. Добре повоювали русичі віфінські краї3, розгромили
передмістя Царгорода. І раптом поблизу містечка Ієрон їх оточила
ромейська флотилія.
Імператор Роман Лакапін устиг поспіхом стягнути і своє піше
військо — сорок тисяч воїв доместика Памфира, завернув ще з
Македонії армію патрикія Фоки, прикликав із Фракії стратига
Феодора… Старі, викинуті на берег судна швидко відновлювались.
Та лише через два місяці зігнали вони лодії русичів і скеди варягів
в одну місцину під Ієроном. Притиснули до берега — і почалося…
Ні варяги, ні русичі ніколи такого не бачили і не чули. Із суден
ромеїв на руські лодії летіли із довгих труб вогненні блискавки.
Вони падали на голови, на спини, на руки воїв і запалювали їх;
летючі вогненні шмаття розбивались на тисячі скалок і запалюва­
ли довкола все, що могло горіти,— волосся, одяг, шкіру, стріли,
копія, дерев’яні лодії; все це піднімалося величезним тріскучим
вогненним стовпом, вибухало снопами іскор і спопеляло дощенту
все. Навколо лодій горіла вода… Горіли тріски від човнів і весел,
горіло небо — і не було порятунку ніде…
Лише той міг врятуватись, хто встигав раніше вистрибнути з
лодії й пірнути в глибину морську, попід човни. Ігор та Свенельд,
обпалені, чорні, збиваючи веслами вогонь, прорвались з кількома
лодіями через палаюче море, до якого боялися підходити грецькі
судна.
На суші був рятунок од того всепожираючого вогню. Але тут їх
оточили відразу ж легіонери…
У Києві ще не бачили такого плачу і такої ганьби, яку принесли
з собою рештки Ігоревої раті.
— Усе те від жадібности,— розповідали бувальці, що лишилися
живими. їх було видно здаля — перев’язані полотном голови, об­
смалені брови і вуса, обпечена шкіра. Прибігли з голими сідниця-
ми та синцями. Зате печеніжини тягли стільки добра, що тріщали
їхні вежі й відвалювались од повозів колеса…
1 Понт — Понтійське море (гр.); Руське море — Чорне море.
2 Пафлагонія — область в Малій Азії (поблизу Синопа).
5 Віфінія — територія поблизу Константинополя (сучасного Стамбула). Пресвітер Григорій служить жалобний молебень в Іллінській
церкві. Ольга стоїть осторонь з челядницями і покоївками в чор­
них, як у черниць, одяганках. Думки її теж були чорні, як дощові
хмари.
Князь не послухався її. Пішов толочити тавридську землю, ро-
мейські клімати і гради підбивати Києву. А пощо потрібно було
йти до Царгорода? Слава Оскольдова не лишала його у спокої, як
колись і Олега. Та слава жене всіх київських володарів-находників
за ромейським золотом. Але хіба в тому золоті буде сила Київської
держави? Київський волостель міг би. дуже легко поставити
Царгород на коліна, коли б перехопив вінець болгарського царя…
Що ж вийшло? Вороги русичів і вороги болгар люті печеніжини
нажилися грабунком у болгарській землі і стали сильнішими і су­
проти Руси, і супроти Болгарії. Ослаблена Країна Руси і Болгарія
тепер могли стати здобиччю і ромеїв, і печенізьких орд…
Лютиться князь у своїй гридниці. Раду радить із мудрим старим
Свенельдом — київських бояр не беруть у спільники. Тисяцького
Щербила теж обходять. Бо і Щербило, і Ольга, і багато бояр ведуть
мову про дунайські городи і про болгарську корону. Князь замиш­
ляє щось інше. Може, новий похід, щоб відомстити за ганьбу. 1 за
втрачені добра… Куди вже йому думати про Болгарію — на те по­
трібно мати високий розум… Не кожному державцеві він такий да­
ється!.. Ольга сердиться, Ольга ще більше молиться і просить у Бога
вибачити за грішні розмисли, але думка знову повертається: от на­
віть Щербило, той мудрий простолюдин, і той це розуміє!.. О про­
сти, Боже, за Щербила!.. Не можна князя-мужа рівняти навіть по-
думки зі слугами його… А таки прикро, пече серце… А ці варяжини
тільки про одне можуть дбати — як відомстити Роману Лакапіну…
Не державці, а звичайнісінькі розбишаки!.. І той же Ігор.
Відіслали до свеїв і данів варяжинів Карла і Ульфа — набирати
нову дружину. Знову, кажуть, будуть брати в толковини собі пе­
ченігів і мадярів, через те підуть через болгарську землю; і будуть
її руйнувати й грабувати. Бо цар Петро, знають тепер, сидітиме
у Преславі, проливатиме баб’ячі сльози і запевнятиме, що він не
хоче війни і через те ні з ким воювати не буде… А тоді прийде
Роман і зламає Болгарію.
Ольга зітхнула. Не її це діло. Князеве. У неї мають бути інші
клопоти — он сини вже повиростали — Гліб і Святослав. Гліб не
хоче бути переємцем князівської влади. Хоче в Києві зробити кни­
гозбірню. Каже, продовжуватиме справу свого навчителя — Степка
Книжника. Проситься в болгарську землю, хоче обійти храми і мо­
настирі… Святослав ще під рукою Асмуда ходить. Геть зовсім зва-
ряжать дитя! Заплітають йому косицю з пухнастого, як у дівчинки,
волосся, одягають на нього маленькі варязькі лаштунки — і тоді
677 він погордливо поглядає зі свого сідла, в якому підтримує його ру­
кою Асмуд. Добрий воїн буде. Але для держави треба ще й добрий
розмисл надбати… Варязька дружина вся гордиться, що Ігор віддав
їм на виховання свого сина Святослава…
І вийшло, що ростила-пестила синів княгиня Ольга, а люди
забрали їх від неї. І тепер вона сама-самісінька. Раніше спитала
б Степка, що робити їй. Немає Степка. Змахнула зап’ястям руки
тінь в очах — спогад про останню зустріч з ним… Не збагнути
їй слів Григорія, що Бог любить також мудрих і добрих, через те
раніше й забирає їх до себе. Але ж вони потрібніші людям тут, на
землі, аніж там, на небі, де живе вічне добро і любов та вічна му­
дрість тих, хто відійшов раніше.
Тяжко їй без вірних радців. Доводиться самій пити гірку чару,
яку підносить життя. І ніхто, ніхто вже не перехоплює її, щоб по­
рятувати княгиню!..
О, тепер вона знає, що таке владарювання: це коли ти мусиш
випити сам оту чару з отрутою людської ницости. То і є вінець для
княгині.
— Княгине, княгине…— хтось тихо окликує її. Огледілась —
дві жінки в темному вбранні. Одна старезна яко світ, зморщена й
скоцюблена — чи від років, чи від горя. Друга — молода, налита
рум’янцями, туга, як осіннє яблуко. Золотистий вінчик коси на
голові. І очі у неї золотисті, тільки залягла в них глибока печаль.
— Се я, княгине, Житяна,— озивається стариця. Ольга ледве
впізнає в ній матір Степкову,— А це Мальва-ковалиха. Хочемо
тобі передати… лишилось від Степка.
— Вийдемо з церкви…— Ольга відчула, що якась важкота під­
котилась їй під горло. Мальва? Невже у Степка була якась жінка?
Ольга нишком, ніби випадково, витирає з повік пекучі сльо­
зини — негоже владній княгині показувати, що вона має звичай­
не вразливе серце. Не знала княгиня, що цей рух її завважила
Житяна. Старій матері полегша упала в серце — Степка, її сина,
оплакує і київська володарка!
— Кажи, Мальво. Усе кажи, не бійся.— Сухими, вимученими
очима Житяна глянула на Мальву, а сама обома руками схопилась
за стовбур яблуньки, під якою вони спинились. Ноги вже погано
тримали Житяну на цій землі.
— Ось! — Мальва витягла з-під поли навершника шмат згор­
нутого руркою пергамену,— Це Степко писав. Казав, що тут він
описав усі діяння київських володарів, і старі харатьї, і хроногра­
фи. Вітець Григорій приходив зі своєю братією, щоб це забрати.
Житяни вдома не було тоді, так вони всю скриню її вивернули. А
я… ще раніше була… коли він пішов з дому — отоді, назавжди… А він не знав, що йде назавжди, і забув на столі… Я взяла це до
себе додому і сховала… Бо чула, Степко гордився. Мовив: тут слава
нашої землі. Не віддала я гречинові. Наша слава нехай у нас і за­
лишається…— Мальва розпашілась від такої довгої балачки. Губи
її вмить зшерхли. Вона дивилася з надією на Ольгу, яка розгорнула
пергамен…
— Це літопис руський. Степко писав його! Як добре, що ти
зберегла це, Мальво.
— А навіщо той чорний гречин хотів його забрати?
— Це великий труд Степка. А Григорій хотів, мабуть, той труд
привласнити.
— Хіба так можна?.. І для чого воно йому?
— Щоб усім потім казати, який він великий подвижник. А во­
лодарі йому дали б мзду…
— А Степко! Він це робив так, без якоїсь подяки.
— Степко робив во славу нашої землі. Йому за це воздається
на небесах.
— Воздається хай за його добро…— безслізно шепотіла Житяна.
Не помітили, як із церкви вийшов пресвітер Григорій і підійшов до
них. Мальва од переляку аж присіла. Може, чув щось про себе?
Ольга скручувала пергамен у згорток.
— Якийсь пергамен? Чий це? — прикипів очима пресвітер до
згортка.
— Та ось… мені принесли… Подивлюся вдома.
— Та я вмить… ось тільки одним оком гляну! — Він уже взяв
із рук княгині пергамен і пожадливо його розгорнув,— Хто се пи­
сав?
Ольга й собі почала заглядати в рядки, які були виведені вели­
кими й красивими азбуками.
— Щ о це за письмо? Якісь невідомі письмена. Це не наше —
викинь його, княгине.
— Як це? — спалахнула Мальва.
— Певно, це давнє руське письмо, отче. Глаголиця.
— Я не втну його. І ніхто не прочитає, що тут написано.
— А його виучні? — обізвалась княгиня.
— Чиї?
— Степка. Певно ж, когось він учив цього руського письма.
Знову Степко… Ціле життя Григорій тільки й чує, що той
Степко, котрого він навчав, виводив у люди, що він ліпший, до­
тепніший, мудріший від нього, його вчителя. Сердито надувся,
злісно кинув:
— Княгине, не знаю, чого навчав той Степко своїх виучнів.
Але Богові догідне інше письмо, яке створив святий Кирило для
679 слов’ян. І тому всі книги священні для слов’ян пишуть кирили­
цею.
Пресвітер Григорій повчав княгиню, ніби вона була маленька і
дурненька дівчинка. Забув, хто перед ним!..
— Так, я віддам цей пергамен його виучням. Вони прочитають і
перепишуть його кирилицею.— Вона це сказала так, ніби слід було
Григорію зрозуміти інше: я княгиня, я володарка Країни Руси — і
сама знаю, що потрібно її державі. І які пергамени треба зберіга­
ти.— Маємо побільшувати славу країнців-русів.
— Княгиня забула, якого вона роду. Про свою отчину треба
дбати. Цей дикий край має лишитись таким, який є. Інакше під­
німе голову і зробить себе вищим від Болгарського царства.
Княгиня не бачила, але відчула, як зіщулились, змаліли раптом
обидві жінки від тих слів. От яке насіння сіяв тут Григорій і його
братія! От чому Степко воював із цим потаємним Змієм! І навіщо
він врятував йому життя?
— Отче, тепер моя отчина тут. І твоя також. І немає у нас іно-
го.
Вона підняла довгі поли чорного навершника і рішуче поверну­
ла до палат. Потім оглянулась і кинула пресвітеру навздогін:
— Подумай, отче, що візьмеш із собою, вмираючи?
* * *
Князь постійно був у походах — навперейми зі степовими ві­
трами і печенізькими стрілами шукав собі золота й слави, підгор­
тав під себе світ. А княгиня сиділа з дітьми на Київських горах і
була беззахисною перед усім цим світом. Мусила захищатись від
тенет, які розкидали навколо неї безчесні гордеці, беззаконники
і пройдисвіти, аби зіпхнути її в прірву небуття. Мусила захищати
себе, і своїх дітей, і свій град, і свою країну. Мусила постійно шу­
кати людей розумних не на зло, а на добро. Купувала відважних,
хоч і жадібних до набутків і дармівщини, тих, хто вмів утримати
меча, який захищав її. Відбирала кмітливих і роботящих із багато­
люддя київського рукомесного Подолу, щоб ставити нові князів­
ські палати, церкви, нові стіни і заборола навколо Княжої Гори.
Посилала гостей — своїх і боярських — до хозар, у дунайські горо­
ди, на далекий Рейн, аби привозили до Києва і паволоки, і зброю,
і килими, і посудину срібну, і пахноти, і намиста.
Спочатку княгиню підганяв страх — боялась самотности і віді­
рваносте серед людей, бо всі жили сім’ями, родинами і родами. їй не
було з ким родичатись. Через те шукала людей простих і нелукавих
680 серед жінок. Були в неї тоді і Житяна, і пізніше Мальва, і ще кілька.
Але злісне боярське плем’я обплутувало її своїми сітями, звивало га­
дючі гнізда навколо її дому. І вона захищала себе від них — гнівом,
силою меча. Збільшувала навколо себе вірних людей, одарювала їх
багатствами і тому ставала захищенішою від злого світу, а тому й
владнішою. Навчилась щедро платити за вірність і працю. І тому
вона і її влада ставали сильнішими. «Сійте справедливо — і пожнете
милість,— сказано ж,— Розорюйте перелоги, і дощем проллється
милість на вас…»
Проте частіше відчувала, що її життя не належить їй. Що во­
лодарці не сховатись від лживих уст і від поговору лукавого. 1 хоч
скільки б сіяла добра, її постійно ловили у сіті безчестя ниці ду­
хом, аби самим вивищитись. Оті спритники й ловкачі з добрими
й лагідними очима й усмішками, з тихими і слушними порадами,
оті убогі душею, мізерні розумом — як жадали відомстити їй за те,
що вона в усьому вище від них: у владарюванні, у розумі, у пошані
від людей!..
Був лагідний зимовий день. Тепла сонячна повінь, провісниця
весни, обгорнула Київ. Яскраве світило сліпило блиском в остан­
ніх снігах лютого місяця. Зі стріх скапували кришталеві крапли­
ни й мелодійно видзвонювали в крижаних лунках. Пахло весною.
Збурились птахи, віщуючи час кохання. Веселіше заметались по
дворах зграї псів. В очах людей зникла зимова паморозь — весна
розбруньковувала і їхні душі.
Княгиня теж думала про весну. Була вона ще повною сил, хоч
сивизною давно переплелись її русі косі. І, як завжди, була вона
пекуче самотня.
їй заздрили всі. Ніхто не питав, чи була щаслива, чи знала часи
п’янкого кохання. Вона раділа, що про те ніхто і не натякав. Але
сама була несамовито заздрісною до жінок, коли ненароком спо­
стерігала в їхніх поглядах хтиву жагу і коли на ту жагу у відповідь
летів такий же чоловічий позирк…
Кохання? Яке воно? Вона знала тепер, що душею завжди коха­
ла Степка. ї що так само і він її кохав. І тому Мальву не міг кохати
так, як її. Але знала, що то було їхнє святе кохання. А їй хотілось
справжнього, земного… їй не судилося його пізнати. Її доля інак­
ша — владарювання над людьми відібрало в неї право на земне
людське щастя.
Нікому не поскаржишся, ніхто тебе не збагне. Хоча, мабуть,
збагнув би один чоловік — тисяцький Щербило… Чому? Бо так
само був самотній у житті… У своїй і не своїй землі…
Несподівано її покликано до князя-мужа. Покликано через
Асмуда, а не через покоївку, стольника чи постельничого. Відразу
681 душа її стиснулась — якесь неприємне віщування холодком об­
сипало спину.
Неначе йшла собі спокійно, та спотикалась на кожному кроці.
Шовкові рукави сорочки чіплялись за клямки дверей; гостроно­
са, обшита перлами червона взувачка зашпортувалась об килими,
на мостинах після неї залишався сколошканий слід. їй здавалося,
що Асмуд бачить це її сум’яття і в його хитруватих зеленкуватих
очицях зблискує лукавинка. Спинилась, набрала в себе повітря,
затримала його. Відчула, що в її тіло вливається гаряча важкота і
глухота. Вони витіснили з неї збурення й тремтіння. Осінила себе
подумки хресним знаменням — Мати Божа, поможи їй, будь з нею
у цю хвилю непевности в собі…
Асмуд ошкірив жовтаві з’їдені зуби — чи від радости, що кня­
гиня в замішанні, чи від чемности, виявляючи їй співчуття. Забіг
наперед неї, гупаючи немилосердно важкими закаблуками висо-
кохалявих чоботиськ. Відхилив дубові двері. Вони тихо рипнули
й впустили Ольгу до гридниці. Князь-муж сидів за столом у білій
лляній сорочці, скуйовджений, з підпухлим обличчям. Певно, цілу
ніч кружляли тут кухлем сивуху та меди. Княгиня стиснула вуста.
Задушливе хмільне повітря перехоплювало подих. В кутку грид­
ниці запримітила непорушну постать пресвітера Григорія. А далі,
поклавши голову на стіл, дрімав витязь Свенельд.
— Клич тепер і його,— Князь кивнув до Асмуда. Той метнувся
в сінці, і через якусь мить поріг гридниці велично й поважно пере­
ступив… тисяцький Щербило.
Княгиня здивовано підняла брови.
— Кажи! — Ігор метнув кудлатою сивою головою до Григорія.
Той ворухнувся:
— Сей тисяцький… є… є… хотів стати в Києві володарем.
Княгиня… його підпирала.
— Що скажете? — Ігор важко звівся на нетверді ноги. — Я дбаю
про них, воюю з лютісними ворогами… А вони забрати у мене стіл
надумали? Га?
Ольга гірко посміхнулась. Він дбає про них… А її тут бояри
спалюють… отруюють. Він десь воює — а їй сусідній князь пропо­
нує своє серце і меч… яко вдовиці… Добре ж дбаєш, княже, за свій
стіл… І Григорій-пресвітер руками твоїми, княже, хоче розіп’яти
її честь!..
— Княже, доблесний муже. Коли хочеш мене послухати — слу­
хай. Тільки нехай отець Григорій вийде. Не Боже діло ставати по­
між мужем і жоною!
— Я стою за честь київського князя! — засопів Григорій і спід­
лоба зиркнув на Ігоря. Чекав підтримки від нього. — Князь не християнин, у нього є свій кумир. І він буде захи­
щати честь князя! — різко відповіла Ольга.
— Нехай іде молитися своєму Богові, а ми тут — своєму,— по­
годився Ігор.
Ольга зсунула з голови білий шовковий убрус, що обтягував
її рантух. Твердо глянула в очі пресвітеру. І пресвітер задріботів
невпевнено до порога, озираючись і начікуючи, що його зараз за­
вернуть. Але ніхто не попросив його залишитися в гридниці.
Тисяцький переступав з ноги на ногу, боязко позирав то на
князя, то на княгиню. Він ладен був теж вийти… Але княгиня
сказала:
— А ти лишайся!
Свенельд підняв був голову від столу, та вона виявилась надто
неслухняною і знову звалилась на стіл.
— Маєш дякувати нашому тисяцькому, що твою владу врятував
у Києві для тебе, княже. І твою княгиню! — сказала Ольга серди­
то.— Чи знаєш, що він переловив деревських послів, котрі йшли
сюди, аби мене викрасти?
— Як се? — насторожився князь.
— Бач, ти слухав Григорія, а мене не спитав, як я тут жила без
тебе. Без твого захисту, княже!..
Щербило вже осмілів і докинув:
— Хотіли нашу княгиню насильно віддати князеві Малкові і
всю землю київську підгребти під деревлян!
— О, Григорій цього не сказав…
— А чи сказав Григорій, як бояриня Гордина хотіла мене отру­
їти? — розпалювалась Ольга.
— Коб не той Степко Книжник! Він випив чару з отрутою для
княгині,— підтвердив Щербило.
— Гордина? — Ігор згадав ту бояриню Гордину, любаску
Олегову. Це була єдина жінка, яка прибрала до рук віроломного
Олега! Яка й кермувала у Києві замість нього багато років… Чому
ж хотіла отруїти княгиню? Для чого їй, старій боярині, треба було
позбутися Ольги? — Гордина? Це та сама владолюбиця… Щ о хо­
тіла вона?
— Влади! — різко кинула Ольга в його захмеліле лице.
— А чому той Книжник випив отруту? Звідки він знав?..— рап­
том прозрів Ігор. І чому це всі рятують Ольгу — і Щербило, і
Степко… А Григорій каже все інакше! Ні, не треба йому ніхто. Не
потрібен і сей молодий красень — сей тисяцький! Бач, як зблис­
кують його сині очі… А чорнявець який! Тьху!..— Ніхто в мене не
забере влади! Я єсть київський князь! На всіх напущу варяжинів
і свою дружину. І Свенельдову дружину! — Раптом князь затупав
683 ногами, замахав кулаками: — Іди геть, воєводо! Іди туди, звідки
прийшов…
Ольга не чекала такого спалаху. Не чекав і Щербило. Його об­
личчя зблідло, чоло зросилось. Повернутись туди, звідки прий­
шов? А прийшов звідти, знизу, із дна, від землі, від багна, і своїми
руками й звитягами служив їм, володарям Києва. Служив вірою,
правдою і честю! Його підхопив Олег, його вивищив Олег, так
само, як і цього рудого Єгорця, цього дурнуватого куцоумного
приходня. Він хіба не знає, що сидить тут його милістю! Так, і ми­
лістю Щербила, який не піднімає проти нього свого меча, який не
кличе проти нього свій народ… І він, Щербило, нікуди не піде.
Спокійно випростався, спокійно поклав велику важку руку на
черень меча, ступив крок до князя:
— Я не піду, княже. Я на своїй землі, я не приходень якийсь.
Не ти мене піднімав. І не тобі служу.
— Не мені? А кому? — аж присів розлючений князь від такої
зухвалости свого челядина.
— Руській землі, княже, служу… І княгині руській. Вона дбає
про землю Країни Руси, розбудовує й утишує її…
Ігор зненацька сів на лавицю. Щ ось було надто грізне в тих
спокійних словах воєводи.
Ольга мовчала. У неї в душі зростала буря проти свого мужа-
князя, проти очманілого від пиятики варяжина Свенельда, проти
Асмуда, що, певно ж, стояв за дверима і все чув,— проти усіх цих
варяжинів, що обсіли князя і князівські палати, проти їхніх лакуз,
що прислужуються їм задля власної користи, що плазують і роз­
тинають душі русичів… О земле, пощо терпиш їх, пощо не про­
ковтнеш разом з їхньою підступністю і ганьбою?
— І ти, княже, знай: сидиш у Києві нашою милістю, милістю
русичів, киян!
Ігор зірвався на ноги, грюкнув кулаком по столу:
— Змова!.. Зрада!.. Геть!..
— Ні! — Ольга схопила його за руку,— Тисяцький Щербило —
опора наша в Києві. Він нікуди не піде… А ти ж знову збираєшся
в похід? Знову кинеш Київ і нас напризволяще?!
Ні, тепер буде так, як того захоче вона, київська княгиня. Для
того вона й випиває свою гірку отруту з боярської зрадливої чари!..
Для того й несе на своїй зсивілій голові страшний вінець київської
володарки…
— Щербиле, князь наш збирається цієї весни знову до
Царгорода. Ти мусиш лишитися тут. Усі наші бояри, всі гості ки­
ївські, і містечани, і слобожани — всі мають слухати тебе. Княже!
Твій київський стіл у вірних і чесних руках. А тобі час відпочити.
684 Ігор важко звівся й подибав до ложниці. Свенельд посвистував
носом…
Вона різко повернулась до дверей, розчинила їх — і враз з-під
ніг хтось відкотився. О, вона не сумнівалась. Це був Асмуд…
Гукнула йому навздогін:
— Асмуде! Де княжичі? Де Гліб? Нехай збирається в дорогу. Він
хоче піти у болгарську землю. Хай іде. Я згодна! Скажи йому.
Асмуд уже метався по двору і гукав:
— Глібе! Глібе!..
— Княгине,— несміливо обізвався Щербило,— Я говорив прав­
ду. Я тобі служитиму вірно. І князеві твоєму теж. Не пошкодую
свого життя!
Вона не наважувалась глянути йому в очі.
— Знаю, воєводо. Хай тебе рятує Мати Божа…
Щербило все ще стояв, чогось чекав. Що він іще хоче почути
від княгині?
— А як… Григорій? — Обличчя воєводи зсіріло. Він ладен за­
раз же розчавити цього брехуна. Колись оббрехав Степка. Тепер
його.
— Не чіпай. Його Бог покарає…
Щербило скреготнув зубами:
— Чи довго доведеться чекати? З тої гниди вилупиться кусюча
воша.
Воєвода ще затримувався, щось вертілось у нього на язиці.
Відчувала, що то були слова, які вона так хотіла почути.
— Княгине,..— ніби не його то був голос. Чужий, глухий!..—
Бачиш, яке світле небо над нашим Києвом?
Ольга підняла обличчя до віконця. Справді, небо було, як чиста
бірюса, а по ньому пливли легкі крилаті хмарини!.. Щербило теж
дивився на ті хмарини й відчував, що з ним коїться щось нове і
велике. Давав себе диву: як же могло статися, що він ніколи не ди­
вився ні в небо, ні в обличчя княгині. Мав її яко свою господиню.
А вона ж мала очі такі, як оте київське небо. Але була вона ще й…
владною володаркою!..
Це ще більше вабило його душу. Як колись вабила владність
Гордини. Може, тому, що й він був тої ж породи владців. Що знав:
може стати з тими володарями країни і душ людських поруч. І що
він, син подільського теслі, простолюдин, воєвода, не згірший від
них, яким дано владарювання самим народженням!
Сум ’яття колотили його душу, але не розум.
Твердою ходою Щербило вийшов із гридниці.