Великого не буває без суєтного. Тому велике і мізерне веремі-
їться в одному колобігу веремен, і не збагнути простому умом, де
вічне, а де минуще. Недарма на світі з’являються пророки і вчать:
розорюйте свої перелоги, і Бог дошем проллє на вас правду. Вічне
і велике тоді підніметься в чистоті своїй, струсить сміття мізернос-
ти, а нечестивці згинуть від безчестя свого. Тож поки що нікуди не
подітися від малих, дріб’язкових клопотів. Та як без них? Без них
ніби немає й життя, бо немає боріння великих прагнень з дрібни­
ми справами.
У плині своїх днів і трудів княгиня й не думала — се велике, а
се мале. Все видавалося їй значним. Все потрібно було лагодити й
долати, до всього прикладати своє серце.
Ось і Гліб повернувся із Преслави. Привів кількох книжних
людей і будівничих-здателів. Набачився там церков і монастирів —
хоче й тут вибудовувати такі ж. Ольга й сама здавна мріяла звести
свою невеличку церквицю, в якій би під склепінням витала для
неї тиша і мудрість. О, як потрібна для неї та порадниця — тиша
і мудрість! Не вистачає сил на все, що діється навколо: над урви­
щем ставить нові кам’яні палати, неподалік веліла розширити май­
дан для Бабиного Торжка — щоб більше гостей сюди приходило,
поки лежить ще санна дорога, веліла мечникам княжим по селах
і градках зібрати данину. Князь-муж ще на полюдді у дреговичів
і смолян, доки прийде, тут усе буде по-господарськи влаштовано.
Треба і про схолу поклопотатись — негоже княжичу Глібу самому
навчати отроків, на те є багато писемних і книжних людей — все
то виучні Степка Книжника. Он уже і Ставр, і Володар, і Борило, і
Полюд, і Безмир — всі вже дійшли свого поважного молодецького
віку, час іншим свою науку передати. Ще ж треба їй поклопотатись
і за малого сина — за Святослава. Дитина зовсім збігла з дому, ра­
зом із варязькими воями і дядьком Асмудом живе в їхньому домі.
А вже давно час охрестити хлопця, щоб Ісус Христос і Мати Божа
взяли його під свій покров. Далі відкладати не можна.
Веліла покликати Асмуда. Спочатку треба його умовити.
Охрестить же пресвітер Григорій. Тепер він в усьому догоджав кня­
гині, був запобігливий, низько хилив голову при зустрічах. Збагнув,
що не вдасться йому накинути на свою володарку вуздечку. Краще
з нею спільнитися, ніж сваритися. Біля неї крутяться все нові й
нові люди і нові священики, що недавно прийшли з Болгарії. Всі
вони молодші й спритніші від нього, кожен мріє стати особистим
духівником своєї княгині. Бо користі піддані всі — від пророків до
царів! Такий уже цей світ. Через те Григорій першим і нагадав їй:
— Час княжича Святослава охрестити, княгине. Таки ж час! І вже настає час подумати про наречену для стар­
шого сина, нащадка Київської держави. Він мусить мати сильних і
вірних родаків. У яких країнах взяти жону для Гліба?
Асмуд не забарився.
— Святослава хочу охрестити. Приведи увечері до церкви Іллі.
— Княгине! Не роби цього! — злякався вихователь-дядько,—
Святослав ще дитина, він мусить Бога сам собі вибрати. А ти силу­
єш його волю — не по-божому це. Гріх береш на душу, княгине.
— Але ж він має бути захищений покровом Божим.
— Він і є під захистом наших старих богів — Тора і Перуна.
— Це ж неправдиві боги, Асмуде.
— Послухай старого воя, княгине,— впевнено почав варяжин.—
Я вірно служив і служитиму князеві й тобі. І твоєму сину буду ві­
рним до самої смерти. Я ж його випестив, як своє власне дитя. Він
мій син і виучень. Але не боги тримають людину в житті — а сила
душі. Опертя на свою волю і своє слово — і на власний меч. Чи не
однаково, хто дає їх? Святослав серцем увірував у Тора і Перуна.
Хай вірить. Головне ж — він має вірити в себе, в свою правду. Як
володар.
— Я не знала, що ти, Асмуде, і філософ. Тільки не християн­
ський, а поганський. Але ти повинен зрозуміти, що я хочу, щоб
мій син став іще й володарем і будівничим будучини, а не лише
добрим воєм.
— Княжич Гліб старший. Він і буде володарем цієї країни. А
Святослав мусить завоювати собі землю, як те зробив його дід
Рюрик. Він має бути добрим воєм, княгине, повір!
— Рюрик нічого не завоював, ти забув. Рюрика покликали до­
бром. А він уже потім зламав своє слово. Олег довершив його кри­
ваву справу.
— Може, й так. Та коли б не це, Ігор не сидів би князем у
Києві, а ти не була б княгинею… І не дбала б тепер про своїх пе-
реємців.
— Ти кажеш правду. Але ж забув, що Святослав і Гліб — мої
сини. Я ж християнка, за моєю спиною велика християнська дер­
жава Болгарія. Хто знає, чи не доведеться моїм синам колись дбати
про її долю.
— Якщо й доведеться, то будь певна, зробить це той із твоїх
синів, хто міцно триматиме меч в руках. Повір мені, княгине, у
твого Святослава — майбутнє в мечі…
— Болгарія ж — християнська земля. Народ прийме там тільки
володаря-християнина.
Асмуд подумав. І все ж:
— Спочатку треба країну завоювати, а потім уже давати їй гос­
подаря.
687 Ну що вдієш з цим варяжином? Рече ніби й правдиво. І вона
сама знає, що сила меча — у світі нинішньому — вирішує долі кра­
їн і народів. Зрештою, хлопчина ще малий. Можна й зачекати.
— Гаразд. Зачекаємо, Асмуде…
— Іще одне, княгине…— Асмуд якось незвично схилив у по­
клоні свою буйну сиву голову на бичачій шиї. Вкрадливо, яко
шкідливий пес, глянув на Ольгу.— Прошу твоєї милости.
— Про що?
Цей добрий воїн мав би просити милости у князя.
— Хощу двір собі поставити на Горі. Яко й інші значні люди.
— Чого ж, місця тут достатньо.
— Я тільки оту місцину хочу, щоб ближче до княжича
Святослава… оту, де нині твої здателі камінь почали класти.
— Там буде моя кам’яна церква, святої премудрости Софії.
Візьми собі землю біля Києвих воріт, побіля Бабиного Торжка.
— Боярин Мстиша Свенельдич уже забрав її собі.
— Свенельдич? Кого ж він просив?.. Ну, тоді вибери деінде. Де
захочеш.
Ігореві варяги все більше тепер бояряться, хапають, де найліп­
ша земля, ставлять тереми і двори. І цей Свенельдич — ще не встиг
боярську гривну одягти, а вже в Княжу Гору вростає…
Пресвітер Григорій був украй здивований. Пощо така мудра
княгиня піддалась на вмовляння Асмуда? Пощо відклала хрещен­
ня? Як виросте, зовсім зваряжиться, до віри Христової не навер­
неш…
Ольга мовчала — адже вона не хоче сваритися з варягами Ігоря.
Та в неї є ще один клопіт.
— Як гадаєш, отче, де будемо брати невістудля Гліба?
— У християнських володарів, гадаю.
— Мабуть, треба нам уже кудись сольбу слати. До Болгарії чи
до Угрії. У них і просити будемо невісту.
— Гліб мовив, що хоіце стати священиком, знаєш це?
— Не знаю.
— Не хощу, каже, бути володарем київським.
— Леле! Біда…— Від несподіванки християнка-княгиня зверну­
лась до старої богині слов’янського племені полян Лелі, захисниці
дітей і всіх бідуючих. Григорій насупив брови, але промовчав,—
Правду мовиш? Не переплутав?
— Істинну правду,— перехрестився пресвітер. І додав: — Сказав
мені, що не буде брати шлюбу ні з ким, піде в ченці.
— Того не може бути!
— Кажу ж, що мені сам сказав. І хоче бути священиком у со­
борній церкві Іллі.
— То не княже діло! — розсердилась княгиня.
688 — Я так само сказав йому,— зітхнув Григорій.— А все виною
був отой Степко Книжник. Занапастив хлопцеві душу!
Ольга захвилювалась, почала хрускати пальцями.
— Отче, на тебе уповаю і на Бога. Зберися швидше в дорогу.
Візьми на стайні найкращих коней. Візьми мої сани. Поки лежить
сніг — швидко домчиш до Корсунської країни, а звідти кораблем
до Царгорода. Знайди у царя ромейського дівицю для Гліба.
Але що скаже князь-муж? Щоправда, він не збирається віддава­
ти керма синові, марить про новий похід на Царгород. І тоді буде
пізно родичатися з могутньою імперією… Гірко на душі…
— Але ж, княгине… Царгородські імператори не дозволяють да­
вати царівен і царевичів іншим країнам. Не дадуть і нам царівни. І
після того, як Ігор грабував їхню землю?.. Ні, не дадуть, княгине…
Кажи, куди ще можна поїхати?
— Тоді… може… в Угрію. В Болгарії — там Сурсубул клятий…
Туди не можна.
— І я так гадаю, княгине…
Княгиня клопоталася — треба якомога швидше рятувати Гліба!
Доки він ще не пішов у ченці, вона умовить його взяти шлюб…
Григорій, як міг швидко, по-старечому почовгав до стаєнь. Він
був щасливий — повернув довіру княгині. Тепер має стати на дво­
бій з варягами і за Святослава. Скидається, що саме Святослав
буде переємцем князя Ігоря…
Але чому Угрія? Чому княгиня вибрала саме Угрію? Нова дер­
жава на Подунав’ї змусила себе визнати усіх відразу, її боялась
Болгарія і Ромея. Коли Угрія стане соузницею Руси — Київ зможе
диктувати і Царгороду, і Преславі. О, так! Він розгадав! Мудро ро­
биш, княгине Ольго!.. Далеко вперед дивишся!..
Тим часом княгиня бігла до терема Гліба. Вона мусила бачити
його зараз же.
І побачила. Княжич сидів за столом, читав товсту книгу, яку
приніс із Преслави. Побачив матір, шанобливо звівся, пішов на­
зустріч. Чемний, спокійний, уважливий — і собою ж який гарний!
Оця кучма золотисто-рудого, аж бронзового волосся, невеличка,
закучерявлена кілечками борідка — ну викапаний тобі молодий
батечко його! А тільки в горіхових райдужках навколо зіниць не
легковажна, бездумна сваволя, а тиха мудрість. Господи, йому ж
лишень сімнадцять літечок, а виглядає як поважний володар!.. От
де справжні володарі, вони таки не робляться, вони — народжу­
ються!..
— Сину, це правда? Ти відмовляєшся від столу?
— Правда, матінко-княгине. Мені не подобається тримати в
руках меч. Краще книгу!
— Що ти!
44. Зам. 345
689 — Увесь світ мені відкритий в тих книгах. Уся мудрість світу
мені служить.
— Хто ж сяде на батьківський стіл тут, у престольному Києві?
Ми стільки трудів своїх поклали…— Ольга ніби одним поглядом
охопила усе своє напружене життя в Києві і могла б іще додати,
що не лише багато трудів, а й боротьби і людських жертв віддано
за утвердження її мужа і її в цій державі — Країні Руси.
— Хто сяде? Мій братець Святослав,— одказав Гліб.
— Він же… він…— хотіла сказати — варяжин, та ще й бундюч­
ний варяжин росте з нього під рукою Асмуда. Але тільки кинула
недоречне: — Він ще малий.
Гліб немовби почув недоказане матір’ю, усміхнувся кутиками
очей і спокійно одказав:
— То не біда. З малих завжди виростають великі.
— А що ж ти сам хочеш робити? Чим жити?
— О, я багато чого хощу. І содруги мої так само… Хочемо по­
ставити багато храмів пречудесних, в них завести схоли. Щ об хрис­
тиянство розлило тут світло спокою душевного і знань. Хіба це не
велика праця — стати просвітником свого народу?
— Велика, мабуть…
— Знаєш, що я побачив у Преславі? Дивна і гірка доля бол­
гарського царя і всієї країни. Ніхто не дбає про душу народу. У
церквах грецькі священики, вони сіють невіру у болгарського
царя… у болгарського митрополита… у будучину болгарської землі.
Ніхто вже не згадує ні в проповідях, ні в книгах великого Симеона.
Повсюди гречини насадили стяжання і користь… Ні, народ мусить
мати своїх пастирів, мамо. На Руси мають бути руські священики,
не гречини!..
Ольга сіла за стіл і заплакала. Яку гірку правду розгледів її син
і як може вона заперечити його святе поривання!.. Це правда, це
вона й сама бачить: коли в народу відбирають його велике минуле,
народ мізерніє, знесилюється його подвижницький дух… Коли на­
род забуває своїх великих пращурів і своє слово — забудуть і його.
Сійте ж, сини мої, свою правду у свою ниву. Розорюйте ж свої
перелоги, сійте велике — і воно вродить величчю!..
Не може вона, мудра київська княгиня, забрати у свого сина
його найбільше багатство — мрію і жадання стати сівачем величі.
Поможи ж йому, Мати Божа, во дні його скрути і во дні його
подвигу!..
690 * * *
На порозі князевої ложниці блискавкою вдарили слова київ­
ського тисяцького:
— Княже, дунайські угри всією ордою посунули на Царгород!
— Звідки відаєш? — схопився з ліжка Ігор.
— Щойно прибули на подільське торговище гості з Риму.
Оповіли, що уф и ті з мечем пройшли землю болгарську, а нині,
певно, вже під стінами Царгорода…
— О, лукавий Роман у пастці! — весело, по-молодечому за­
сміявся князь, і його жовтаво-цяткові гострозорі очі рисі сяйнули
радістю,— Швидше в похід! Але де нині кочують печеніжини? Де
хани Рогдай і Сухан?
— Латинські купчини проходили повз ординські вежі й велику
мзду їм віддали. Мовили, що ті стоять ще на зимовому стійбищі
біля Хортиці.
Тим часом Ігор взувався сам, забувши від таких несподіваних
новин прикликати собі у поміч постельничого.
— Біля Хортиці?.. Жени туди сольбу — нехай беруть міхи із
куницями й бочки з медами! Печеніжини!.. Коли їх ще не встиг
перекупити цар Роман Лукавець!..
Справді, Роман Лакапін, цей колишній хитрий царедворець,
що відібрав царський престол у законного малолітнього імперато­
ра Костянтина, уже чверть століття носив чужу корону імператора,
вдало відбивався на півдні й на сході від усіх ворогів. Найуспішніше
він перекуповував небезпечних сусідів, спрямовував одних на од­
них. Могутні його сусіди сварились, бились, а він спокійно царю­
вав. Нині Роман платив данину династії Багратидів та іверським
князям, платив вірменським володарям, на Болгарію напускав ма­
дярів, хорватів, сербів… Мечами свого геніального земляка Іоанна
Куркуя погромив гніздище критських піратів, затишив африкан­
ських і сицилійських арабів. Але… Печеніги…
Печеніги були ближчими сусідами Країни Руси, їхні жадібні
орди легко було перекупити. Зараз, коли посунули на Царгород
угри-мадяри, Роман може дати печенізьким ханам багато золота і
напустити їх на руські землі, аби Русь борсалась з ними і не по­
могла уграм. Втім, якщо печенізьким ханам дати ще більше золота,
вони стануть спільниками русів проти Царгорода.
— Щербиле, швидше відправляй сольбу до ханів. Візьми сина
Асмуда — Рулава, скажи: бути йому на чолі сольби!
У цю мить князь забув, що недавно гнав свого воєводу, що не
вірив йому. Але — бач! — Ольга сказала тоді правдиві слова про
вірність воєводи Щербила. Таку добру вість приніс він князеві…
Мадяри, певно, вже під стінами Царгорода. Го! Він знав, що
691 його слушний час настане. За свою перебиту рать, за спалені лодії
має відомстити ромеям. Тепер Ігор силою забере все, що ромеї не
дали йому по закону і харатьї. От тільки не прогавити печеніжи-
нів.
Першим вибіг із княжих палат воєвода Щербило і помчав до
стаєнь. Слідом за ним по-молодечому пострибав, кульгаючи на
ліву ногу, князь. Нога давала себе знати ще з першого походу на
Царгород, коли він невдало вистрибнув із палаючої лодії на берег
біля Ієрона… З роками кульгавість не минала.
Уже скоро київські лодійщики і теслі на Почайні почали під­
німати білі паруси. Биричі, тіуни й отроки княжі помчали по око­
лишніх землях кликати до раті кінної і плавної усіх бажаючих.
За тиждень тьма-тьмуща лодій, човнів, довбанок з доверху за­
вантаженими шкіряними міхами з брашном, пшоном, сіллю, коп­
чениною, мечами і списами — з усім спорядженням, яке мусить
мати воїнство у поході, рушило вниз по Дніпру. Князь Ігор з кін­
ною раттю і дружиною своєю, Свенельд і Карло з варязькими бо ­
я м и пішо і комонно посувались на полудень, до берегів Руського
моря. А попереду летіли на веслах легкі лодії з сином Асмудовим,
Рулавом, та воєводою Щербилом, щоб перехопити ханів Рогдая і
Сухана. І таки перехопили. Рулав був сильний і спритний вояк,
швидкий на руку і слово. Народжений матір’ю з народу водь се­
ред слов’ян, знав і мову слов’ян, як і всі, зрештою, дружинники-
варяги, що приходили до Києва в більшості не від свеїв, а від при-
балтських народів. Рогдай і Сухан радо взяли дарунки київського
князя. Коли велика руська рать підійшла до дніпровських островів,
її чекала вже на осідланих конях печенізька орда.
Рушили разом до самого моря, а далі морем до гирла Дунаю.
Уже встановились гарячі дні і теплі ночі. Руські ратники, проте, не
відпочивали під тихими зорями. Швидко йшли і водою, і берегом.
І не знав ні Ігор, ні його воєводи, що корсуняни і болгари послали
гінців до Романа: «Тут ідуть руси, покрили все море кораблями,
без числа кораблів… І печенігів вони найняли собі…»
Роман, який щойно відкупився від мадярської орди, кинувся
збирати своїх послів назустріч русам.
Одної теплої ночі сон гребців розполохав плескіт весел і стукіт
уключин. Чатарі перехопили незнайомих гребців:
— Хто і пощо? І звідки? — У відповідь бубоніли втомлені, глу­
хі, як у джмелів, голоси. Табір проснувся. Заворушився, схопився
за оружжа. Хто сі люди? Ромеї? Ні, говорять по-слов’янськи, тіль­
ки інакше, ніж руси. Нарешті з’ясувалось: це були посли від царя
Романа. До князя Ігоря. Принесли руському провідцю слова царя
ромейського про мир. І ті слова принесли на золоті. Ая! Убоявся
Роман великої руської раті! Та ще й коли мадярська орда гуляла по окраїнах його держави. Отож прийшли посли умовляти Ігоря
повернути назад. Взамін велика данина і честь…
Ігор скликає бояр, воєвод, старшин ратних. Розстеляють для
князя і радців один килим, для послів — другий, їх п’ятеро. У до­
вгих сорочках із багору1, бісером і золотом розшитих, на плечах
багрецеві окрили, м’які взувачки із зеленої хзи.
— Се боляри царя Романа,— тихо шумить пошепт над руськи­
ми ратниками. Посли тримаються пліч-о-пліч, ніби бояться, що
окремо будуть прострелені тисячами зіниць, що націлюються на
них із товписька ратницького табору. Ось посли знімають шапки,
низько вклоняються, спочатку до воєвод, потім — нижче — до
князя, а далі ратникам, що завмерли в цікавості.
— Від царя Романа, княже, слово тобі принесли.
— Кажи! — гукає з нетерпінням князь до бороданя, що перший
заговорив.
— Мовив Роман: не ходи, княже, до Царгорода, а візьми, кня­
же, руську данину, яку мав Оскольд і яку мав Олег. І додам тобі,
княже, ще до тої данини,— так сказав Роман.
Князь дослухав, повернувся до воєвод і ратників.
— Що робитимемо, дружино? Чи згодимось на слова царя
Романа, чи підемо, як задумали?
— Треба ще подумати. А отсі набутки, що ми їх мечем надбали,
хай нам лишаються також!
— Краще підемо та заберемо все, що захочемо, а то цар обіцяє,
а що дасть? Він усе віддав уграм!
— По Оскольдовій харатьї хай і віддає. Як Олегу колись.
— Пощо долю спокушати? Забули отой вогонь пекельний?
Захотілось у пекло знову? Коли цар обіцяє, чого ще хотіти. Не
бившися, матимемо і злото, і срібло, і паволоки!
— Правда — все будемо мати задарма. Без краплі крови. Що
вона у нас — водиця?
— Згоджуйся, княже, на слова царя!
— Згоджуйся!.. Згода!..— розхвилювалось товписько ратних лю­
дей. Бояри і воєводи також згідливо закивали головами, щось го­
ворили князеві. Тоді Ігор сказав:
— Моя дружина і рать уся пристає на слова царя Романа.
Хочемо мати свою данину по харатьї і ще зверх того жадаємо на
кожного воя і злота, і срібла, і паволок…
Посли збилися докупи, почали перемовлятись. Старший, чор­
нобородий, ще раз вклонився усім:
— Чекайте нас тут. Буде вам усе, що хочете. І те все запишемо
в нову харатью. За звичаєм.
1 Багор — пурпур.
693 Усе так і сталося. І скоро Ігорева рать, обтяжена добрами, по­
вернулася до Києва. Лодії, човни і довбанки доверху були наван­
тажені даниною і дарами грецької землі. Посувались вгору проти
течії Дніпра повільно й важко. А назирці за руською раттю йшла
берегом печенізька орда. Ромеї обдарували і їх. Але в чужих руках
кусень хліба видається більшим. Біля Хортиці, як водиться, коли
почали вивантажувати лодії і ставити на волоки, сталася сутичка з
ординцями. Кілька стріл долетіло і до князя Ігоря та його отроків.
Одна з них уп’ялася в плече воєводи Щербила…
Та все добро доправили до Києва цілим.
Скоро до стольного руського града прибули і нові посли — і
укласти мир з русами. А з Києва до Царгорода пішли руські посли
в числі п’ятдесят і один муж. Написали вони нову харатью: «…и од
народу руського посли й купці… послані Ігорем, великим князем
руським, і всім князівством, і всіма людьми руської землі, і ними
заповідано нам обновити давній мир, розладнаний од багатьох літ, ]
ворожнечолюбцем дияволом, який ненавидить добро, і утвердити
дружбу межи греками і руссю…»
З цією харатьєю руські посли пішли до Царгорода, до царя
Романа, щоб узяти від нього присягу на вірність. І взяли ту при­
сягу у святій Софії Царгородській.
А другого дня після цього, коли руські посли вже збиралися вер­
тати додому, їх настигла страшна новина: царя Романа вже немає!
Його повергнуто з імператорського престолу! Зірвано з чола золотий
вінець! І це зробили не чужаки, не люті ординці, не вельможі чи
полководці, його власні сини — Стефан і Костянтин. А старший \
синок — Христофор, якому Роман передав гвардію, допоміг відвезти 1
розвінчаного батечка до… монастиря!..— на острівець Проте…
Настав кінець гордому гласу Романовому!..
Доки повергнутий Роман приходив до тями від тої підступної ?
дії власних синів, руська сольба почала домагатись присяги від *
Стефана і Костянтина. Нові царі пильнували один одного — хтось
когось мусить знищити першим! Відповідно до закону віроломства
за кожну підступність треба платити життям. Нові царі шукали
опори й підтримки всюди — їм був потрібен мир на всіх чотирьох
сторонах їхньої землі, мир і поміч. Тож відразу погодились при- |
сягти русам дотримуватись цієї харатьї. І згодились дати пільги і
на пошук челяді, і вільно торгувати купчинам, і вільно ходити в
гирло Дніпра, і на Білобережжя, і на острів Єлферія, тільки щоб
не зимували там і щоб у корсунській стороні не захоплювали ро-
мейських володінь… Ще говорили в харатьї, щоб руський князь не
пропускав чорних булгар в їхні землі… Мудра думка Романа, щоб
руками русів стримувати натиск ординців на імперію, була пра­
вильно поцінована зрадливими синами. А ще нові царі зажадали ‘
694 від руського князя, аби послав руських воїв до них. Сумнівались,
мабуть, що зможуть утримати свою владу лише золотом…
Одного гарячого літнього дня Ігор повелів закликати прибулих
царгородських послів до себе. І, зібравши їх, бояр і старшу дружи­
ну, рушив до Перунової гори, до велетенського кумира і захисника
полянського племені Перуна. Тут уже, як і в давнину, горіло вог­
нище; червоні зблиски його переможно відбивались в яхонтових
каменях очей кумира. Ніби він оглядав прибульців з великою ціка­
вістю і торжеством. І здавалося, задоволено хиталась його велика
срібна шапка.
Воїни з князем склали до ніг Перуна свої мечі й списи, щити й
золото. Ігор став на одне коліно і, за звичаєм, сказав:
— Присягаю, що все те, що написано в цій харатьї, буде вико­
нуватись мною і моїми людьми… в наступні літа і завжди, допоки
сонце сяє і допоки весь світ стоїть у нинішні віки і в будучині…
Коли ж хто переступить се, хай помре від свого оружжа і хай буде
проклятий богом Перуном за те, що переступив свою клятву…
Не знав князь Ігор, що того ж таки дня його старший син Гліб
запише ці його слова в пергамен і що колись вони будуть вписані
у великий руський літопис. І ще князь Ігор того дня не бачив, як
менший його син — Святослав, що тримав за руку Асмуда, не по­
клав ні свого дитячого маленького меча, ні обруча’, як і дядько —
вихователь його, до підніжжя кумира Перуна.
Хлопчина тихо запитав у Асмуда:
— Чому вітець не відібрав мою болгарську отчину?
— Сам її забереш, княжичу! — суворо відповів варяжин. Його
круте, вперте чоло було порите глибокими зморшками. Від того
увесь його вид був затятим і крем’яним.
— Але ж вітець присягає на мир, допоки світить сонце. А сонце
світить вічно!
— У кожного свій вік, княжичу. У сонця один, у князя-отця —
інший. А в тебе — і зовсім інший. Проси у Перуна сили!..
Коли всі покинули Перунів горб, хлопчик-княжич відійшов від
свого вихователя, наблизився до кумира і впав перед ним на колі­
на. Зі сльозами на очах він щиро вигукнув:
— Перуне великий! Загостри мої стріли, натягни срібну тятиву
лука мого, дай крем’яні копита коням моїм, а лодіям моїм дай
крила вихору. Це коли я виросту і піду в похід. Добре?..
Склавши руки на грудях, старий варяжин з гордістю дослухався
до молитви-слова свого княжича. Хай буде він удачливим воєм!
1 Обруч надівався на руки воїна, щоб зберегти м’язи від розтягування,
коли воїн часто піднімає меч.
695 Хай не боїться ні холоду, ні спеки! Хай не здригнеться його рука
із занесеним мечем над новими землями. В ньому слава і сила. І
будучина не лише його, Асмуда, а й сина його единого — Рулава.
Уже згасало Перунове огнище, коли двоє мужів — старий, су­
ворий кремезняк і тонкий світловолосий хлопчик років семи — пі­
дійшли до того вогнища й кинули в нього свої обручі.
Вогонь сяйнув іскрами, спалахнув полум’яними пломінцями,
які звились увись червоно-жовтими язиками. Перунів вогонь осві­
тив круту стежку до Княжої Гори, по якій пішли ці двоє мужів.
* * *
Людина осягає себе лише в біді. І лишень тоді усвідомлює іс­
тину, що розплата за вчинені кривди завжди неминуча.
Покинутий і забутий усіма воєвода Щербило думав про це зі
страхом, лежачи на пуховому ложі у своїй ложниці, у своєму вели­
кому теремі. Дім не радував тепер його. Був порожній і темний. У
голові роїлися думки тяжкі й пекучі. Він прощався зі світом, а світ
був до нього байдужий… Володарі клопоталися своїм владарюван­
ням, властоїмці, ловчаки і спритники, блудодії і святителі, істочені
злими намірами, потай точили сокири і на владик, котрих голосно
славили, і на своїх суперників, котрим ласкаво усміхались.
Князь Ігор збирав на бучні учти варяжинів і радців, наслухо-
вував їхні єлейні славослів’я і забував, що холопствуючі приведуть
його до погибелі. Не думав, що серед цих холопствуючих чи й
знайдеться хоч один, котрий щиро й безкорисливо захистить його,
великого київського князя. Щербило знав напевне, що не зна­
йдеться жодного. Чужими заповідями жив князь, зневажав тих,
хто не вмів лестити й славословити, а тільки вмів добре трудитись
та підставляти своє життя для утвердження цієї Країни Руси, де
князює Ігор, як ось підставив своє життя Щербило, коли перехо­
пив собою одиноку печенізьку стрілу, що летіла князеві в спину.
Неглибоко й зранила його, спочатку навіть не зажурився. Лише
в Києві відчув, що навколо невеличкої рани утворилось червоне
затвердіння, воно робилось синюшним, а далі по тілу розкидало
великі червонясті плями. Отрута поступово добиралась до нутро­
щів — перестав їсти, ослаб і, нарешті, звалився з ніг. І ось тепер
лежав, вибалушивши очиська до стелі, і вже не дослухався до пе­
кучі всередині свого тіла. Бо ще пекельнішою була думка про те,
що ось він нині має померти на самоті і ніхто йому не сказав слова
вдячности за всі його великі труди во благо всієї землі та її воло­
дарів. А труди й справді були великі й тяжкі. Скільки мечів зла­
мав, аби захистити владу Олега, потім владу Ігоря. Княгиня Ольга
696 також завжди спиралась на його силу у своєму хисткому двобої з
київськими боярами.
Та ба! Коли був здоровий — усім потрібен, а тепер, коли тяж­
ко хворий, забули всі його на святі власної перемоги. Ділили між
собою багату царгородську данину і набутки, що дістались після
другого походу на ромеїв, веселились й упивались медами і собою.
Навіть княгиня. А він!.. Як тремтів душею перед її безпорадніс­
тю! Як пильно стежив за ізрадцем боярином Дудком та зловісною
Гординою, котрі полювали на самотню княгиню, яко мисливці
на звірину! Ніхто не знав і не дізнається ніколи вже, як страждав
гордий воєвода від її ясного, осяйного погляду очей, що відбивали
синяву неба, від поруху її тугих вуст, які були все ще свіжими й
тугими, хоч у кутиках зрадливо засіли дві гіркі глибокі борозенки.
Він їх навіть не помічав. Знав її обличчя від юних літ. Так і ли­
шалась для нього золотистою легкокрилою пташиною. Всевладна
Гордина спочатку вивищувалась над нею своєю палючою яскра­
вою красою, гострим слівцем, владною рішучістю і владою, яку
вона перебрала від Олега.
А княгиня була інакша. Тихо одцвіла, як пишна яблунька, й
стала міцним деревом із соковитими яблуками. Нелегке князю­
вання її, скроплене отрутою, постійна напруга зробили її тепер
стрімкою, гострозорою, у словах повільною і скупою. Лише під
пшеничними віями дуже рідко несамохіть змигне щось таке щире,
жіноче. Але то — лише невловима мить. І її вона віддавала Степкові
Книжнику, коли той був ще живий, тепер те віддавала пам’яті про
нього… На воєводу ж завжди дивилась спокійно, суворо або м’яко,
але все ж без спалаху. Проте з ним щось скоїлось після того, як
Гордина захотіла позбутися його всевладности. В княгині він ніби
зустрів уже знайоме відчуття, яке колись так тішило його там, на
росяних луках, ще в юні роки. Тоді була з ним поруч Веселина і
її відданість — неприхована і щира, і її любов, яку вона дарувала
просто, як небо дарує тепло людям. Та хіба поціновується те, що
доля дарує людині задарма? Хіба хто подякував сонцю, що воно
щоденно світить, що воно приводить людям день і дарує життя?
Йому, Щербилу, як і всім, не спало таке на думку — подякува­
ти світилові, що воно є. Йому це було нецікаво, а цікаво інше —
взяти те, що було недосяжним і забороненим для нього, простолю­
дина, взяти, щоб відчути свою вартісність і рівність із найвищими
володарями. Так було у нього з бояринею Гординою. Досягши сво­
го, видряпавшись на ту скелю людської вищости, де стояла сама
всевладна бояриня, молодий воєвода по-іншому поцінував світ і
себе. Побачив по-іншому й свою кохану, яка використала його
прихильність для свого утвердження — й відкинула отрутою… Тоді
він опинився несподівано поруч із княгинею. Удвох вони висто-
697 яли проти самовладного київського боярства, проти підступного
віроломства пресвітера і його братії, проти безчесної підозри князя
Ігоря.
Так, вони вистояли удвох, але завдяки, тільки завдяки його
прозірливості й трудам. Він, колишній простолюдин, урівнявся
розмислом своїм і став поруч із княгинею! Він тримав її стіл і
владу її князя-мужа своїми мечами!.. Хіба він не міг розраховувати
на її любов? Чи хоча б на щиру людську подяку?.. Але його вже
не помічали, бо він зараз хворий і не міг бути таким, як був. Його
просто викинули зі свого життя ті, кому він не шкодував свого
власного! І нічого йому тепер не лишається, як безвісно померти
на самоті…
І ось він помирає. Він знає, що за його давні гріхи на нього
чекає тяжка розплата і за Веселину, і за повсталих киян… Але що
робити? Він не хоче помирати. Так, не хоче! Хоче піднятися в силі
і гукнути на повні груди:
— До ко-о-не-ей!
Хоче почути сполохане іржання в стайнях, і тупіт ніг його меч­
ників, і брязкіт кольчуг та мечів. І хоч на мить хоче побачити
здивоване обличчя княгині, яка забула за нього у чадному вихорі
свого торжества. Він хоче постати перед нею раптово! — грізний і
величний — і своїм мовчанням, своєю німотою нагадати їй, кому
вона завдячує своєю величчю. Кому завдячує, що її дім, її діти у
спокої, що вони мають будучину.
Як би хотілось йому, щоб тої миті в її очах майнуло каяття
жінки… Звичайне людське каяття, що поруч неї не він, не сивого­
ловий крутоплечий воєвода Щербило, цей вдатний собою і мудрий
простолюдин, а якийсь недолугий, сірий варяжисько…
Авжеж, коли б він був боярського роду, не лежав би нині отак,
забутий усіма. Поряд би крутились бояри і боярині, а князь із
княгинею прислали б гінця запитати: чого потребує помираючий
воєвода?
До нього ж, простого челядина, ніхто не йде і нікого не шле ні
від князів, ні від бояр, ні від простолюддя, з котрого вибився так
високо, що лише заздрість і зненависть висіялись услід його стежці
між тими простолюдинами.
За віщо його ненавидять вони? А за те, що не вони, а він виліз
на цю гору влади! У них же не вистачило на те моці. Й оті немічні
кричать нині йому вслід, щоб їм, а не йому дали владу, що вони
гідні її! Та коли немічні й безсилі візьмуть державне кермо до рук,
зруйнують світ, зроблять його схожим на себе — таким же не­
мічним і безсилим! Ні, не можна давати їм на це свободи!.. Лише
сильні розумом і прозірливістю, лише вдатні на відвагу й терпіння
мусять володіти світом!.. Тоді й немочей буде менше серед простих
698 умом — бо кожен захоче урівнятись не з слабким, а з сильним і
величним…
Але доля таких могутів завжди нещаслива, бо вони в душі само­
тинні. Тому він повний ізгой — від усіх вигнаний заздрістю люд­
ською. Оті багатичі-властоїмці визнавали його воєводою тоді, коли
їм треба було захищати себе від грабунків. Своє багатство, владу
й співчуття людське ніколи не розділять з ним! Для них він слуга,
челядин, чужак, зайвий клопіт і непотріб во дні свят й учт. Бо
де посадити його при застіллі? Поряд з боярами — без боярської
гривни — він не може сидіти, поряд із челяддю-прислугою сам
не захоче. Не для того він вибивався із дна життя, із невільничої
хліборобської праці, з бідности, щоб знову урівнюватись з такими
ж… Горда душа воєводи Щербила прагла не багатства, не похвал —
лише заслуженої шани і чести. Він знав, що того заслужив. Але в
тому йому відмовляли.
І від того йому стало так розпачливо-гірко, що він розкинув
свої могутні руки на ложі, вперся головою в бильце його — і за­
ревів, яко дикий тур. Ні, він не хоче помирати! Він має ублагати
долю, щоб вона допомогла йому продовжити життя, він мусить ще
сказати їм усім своє слово, усіх їх поставити на коліна!..
Отрута ж у ньому розповзається повільно, владно. Але її вига­
няють знаючі знахарі, зелениці й чародії, відуни і волхвині. Гукати
їх усіх до його дому! Усе золото, усе срібло, всі паволоки, і багор,
і алачу, і багрець, і адамашку — все їм віддасть за своє життя! Все,
що зібрав у цих хороминах!..
— Гей, хто є? Хто є у світлиці? — як грім пролунав його голос
у порожніх виталищах терема. Згадав, що челяді в домі не тримав.
Лише конюхів на стайні.
Зібрався на силі, скотився з ложа, доплівся до віконця. Кулаком
видавив шибу і почав гукати. Перед ним постав конюх, колишній
соцький Дерев’яка.
— Чи знаєш яких зелениць, щоб отруту з тіла виганяли?
— Хто зна… Десь же вони є.
— Знайди! Усіх клич! Віддам усе, що маю. Золото, срібло. І тебе
не забуду. Поможи ж…— Холодний піт заливав йому обличчя, з
очей текли ручаї сліз…— Дерев’яка зіщулився — тяжко катується
його господар…
— Я всіх знайду, господарю-пане… Коли хочеш, покличу
відунку-знахарку з Іскоростеня. Мовлять, веле свідуща!..
— Клич, Дерев’яко! На тебе одного уповаю нині…
Її знали не тільки в Іскоростені. Тітка Велина — то й Велина.
Хоч колись була, кажуть, Веселина. Була вона ні стара, ні молода.
Говорила з усіма ласкаво, рівним голосом, в якому завжди було
трошки співчуття, трошки впевнености й усмішки. Очі мала якісь
699 чіпкі, відразу ж влипали в очі людини, що розмовляла з нею, і
нікуди від того її погляду не подінешся. Тому людина мусила по­
відати їй усю правду про себе, без крутійства. Дерев’яка привів її
до ложа свого господаря і, поклонившись, відступив до порога.
Щербило лежав із заплющеними очима і не бачив, як відунка,
що зайшла до нього, скинула з пліч своїх великий міх, поклони­
лась на чотири сторони і підійшла до нього ближче. А побачивши
його обличчя з проваленими очима, відсахнулась… Дерев’яка ру­
кавом сорочки витер непрошені сльози на своїх щоках — що ж він
без свого господаря робитиме?..
Відунка водила тонкими трепетними пальцями над бровами не­
мічного Щербила, над чолом, губи її зблідли, аж позеленіли, і вона
шепотіла якісь заклинання. Скоро і зовсім позеленіло її обличчя,
вона почала безперервно позіхати. Потім повернулась до конюха:
— Ось тобі зілля,— взяла зі свого міха,— біжи напар цілу бочку.
Тільки щоб вода не кипіла, гляди ж…
Дерев’яка прожогом вискочив з ложниці — може, й справді
вона добра чародійка? Коли притяг бочку й налив туди свій напар,
вона сказала:
— Бери за кінці рядна — і в бочку, просто з рядном клади
його… Тепер поливай голову й плечі напаром… Заливай в очі, в
ніс, в рот…
По обличчю старого соцького струменів піт, сорочка змокрі­
ла й прилипла до спини, а знахарка все підганяла, підштовхувала
його своїми наказами. І все ніби щось руками здирала з хворого,
відкидала, притоптувала ногою. Потім ще палила свічу — і віск
зливала у воду. А Дерев’яка все поливав і поливав свого господаря,
напоював його отим напаром — аж до безсилля в руках, до отерпу
в колінах і в спині.
Лишень опівночі Велина дозволила витягти воєводу з тої купелі
і закрутити тіло мокрим рядном. А зверху накидати кожухів. Сама
знеможена звалилась на лавицю. Наказала соцькому на ранок при­
готувати ще напару — уже з інших трав. І так було три дні і три
ночі… Аж доки схудлий, вимочений у напарах воєвода не розплю­
щив повіки. Перше, що він побачив,— напружені очі якоїсь жінки.
І поруч здивоване обличчя свого Дерев’яки. Знову перевів погляд
на обличчя цієї жінки. Ніби десь бачив, ніби щось було знайоме
в ньому.
— Як ім’я твоє, жоно? — кволо спитав.
Вона мовчала.
— Як ім’я?
Жінка поклала палець на свої уста: — Тс-с…
— Це Велина, господарю-пане… з Іскоростеня,— повідомив
Дерев’яка. Авжеж, це та сама деревлянська відьма-відунка, що лю­
700 дей з того світу витягує.— Ледве розшукав, через сина її, Могуту.
Ото удвох ми й привезли її до тебе. От вона й виходила тебе, ви­
мила з тебе печенізьку отруту! — Дерев’яка радів і плакав від ра­
дости. Він ще не вірив у порятунок свого воєводи. Потім кинувся
до ларця, де стояли срібні й золоті чаші воєводи, згріб їх у пелену
і простяг відунці:
— Візьми. Це тобі за воєводин рятунок. Він же тепер житиме?
— Житиме. Але навіщо це мені? Мені нічого не треба…
— Він сам сказав — віддати все за його порятунок. Ти ж його
порятувала…
— Хто зна, чи радітиме він цьому порятунку. Але я це роблю
не за мзду.
— А як?
— Отак! В ім’я спасіння… Чи є в тебе щось поїсти? Хоча б
шматочок хліба…
Він тоді згадав, що відунка всі ці дні і ночі нічого в рот не бра­
ла, навіть води…
— Я зараз… пошукаю!..
Велина підняла з підлоги свій спорожнілий міх, низько натягла
на брови темний убрус, вклонилась виталищу і нечутно вийшла.
Вийшла — і ніби розтанула…
Коли Дерев’яка повернувся з шматком шліба і сала та з цибу­
линою, її вже не було тут. Почув слабкий голос воєводи:
— Де Веселина?
— Відунка ця? Вона Велина, мовили. Десь пішла.
Воєвода знову заплющив очі. Так, це була його Веселина. Вона
вдруге подарувала йому свою любов і… повернула життя… Чим же
він віддячить їй за цю пожертву? Чи буде до кінця своїх днів носи­
ти в собі той гріх перед нею?
А, певно, прощення йому не буде ні від кого. Та любов її — то
дарунок Неба, і стрічається вона людині лиш один раз на життя. А
він розіп’яв ту любов на хресті марнослав’я… Тож, мабуть, справ­
жній суд йому буде потім. Тепер вона повернула йому життя, щоб
згодом перетворити його в пекло.
Веселино, навіщо?..
* * *
Він віддав її розп’яттю, а вона порятувала його від смерти. Усе
те було з волі Неба. Бо з Неба приходять і любов і помста. З Неба
ж прийшла до неї і та чародійська сила зцілення. Допомагала усім
страждущим безвідмовно — бо це була воля Неба. Веселина давно
осіла в деревській землі і почала нове життя. В ній воскресла якась
701 зовсім інша людина. І зовсім інакше життя почалося відтоді. Не
захотіла мати свого давнього веселого імені. Навіщо воно їй, коли
вона ніби несе на собі якесь прокляття. Хай буде Велина. Якийсь
шмат від колишньої Веселини і від колишнього покаліченого жит­
тя. Деревляни прийняли її як свою, хоча поза очі більше називали
відункою або відьмою.
Зникли в небутті Веселина і всі її муки. Вибрала собі, за ту­
тешнім звичаєм, названого сина — отого цибатого Могуту. Кожна
жінка повинна мати свого сина. Коли не було своїх — можна ви­
брати в селі будь-якого хлопця чи молодика і стати йому названою
матір’ю, леліяти його, допомагати в господарстві, ростити його ді­
тей.
Сталось так, що Велина-відунка вигнала нечисту силу із ново-
збудованої хати Могути. Тоді молодик на радощах, що вже худоба
не дохне в його дворі, привів їй телицю. Вона ж відвела худобину
назад. Придивилася до молодого господаря і його жони та й по­
просила бути їй названим сином, а самій стати йому названою
матір’ю. Честь велика упала на Могуту!
З того часу від неї відступила самотність. Ніби нова любов зі­
йшла на неї з небес. Щ о не робила, чого не набувала — все тепер
було для сина, для Могути, для його жони. А коли в нього ще
народилося двоє діточок — дівчаток, то вже більшої радости для
неї й не треба було. Одне точило її душу — не судилося чародійці-
відунці тихого життя і навіть спокійної смерти.
Небо подарувало їй чаклунську силу — і вона покірно її при­
йняла. Во благо людей все й робила. Але знала, що за цю силу
її чекає жорстока розплата — це буде вже по смерти, коли вона
потрапить у безодню. Там на неї чекали пекельні катування, як
і на всіляких чародіїв. Бо, як мовлять свідущі, сила чародійства
неодмінно з’являється у людини від Чорнобога, від його чорного
племені. І хоч відуни користають нею для блага людей, все одно
по смерти мусять віддати Чорнобогові борг — віддати йому свою
душу. Смерть Морана, яка забирає душу у чародіїв і віщунів, зеле-
ниць і знахарів, довго катує тіло людське, щоб відібрати ту душу з
усіма знаннями й уміннями, щоб зникли краплинки відання!
Але люди таки навчились обдурювати лукавицю — вони не
хотіли знищувати ті знання, а жадали залишати їх між собою для
своїх нащадків. За звичаєм і поконом, ту душу з усіма віданнями
треба неодмінно передати синові чи дочці. Через те в останні
передсмертні години чародія його переємець мусить подати вми­
рущому руку — і тоді все й перейде на нього. І тоді вже з’явиться
новий чарівник або чарівниця, які будуть рятувати людей від бо-
лістей і недуг, випрошувати у Неба їм здоров’я — і люди благо­
словлять їх.
702 Коли настане час помирати такому обранцю Неба, він має зна­
ти сам. Помирати мусить неодмінно під піччю — звідти й від­
правлятись у пекло. Велина знала цей закон. Одного тільки не
могла збагнути: оту несправедливість долі до таких людей. Чому
після смерти вони мусять каратися У Пековій безодні? Чому за
добро людям вони повинні жорстоко розплачуватись вічним пере­
буванням в огнищі? Може, за те, що ці відуни-чародії залишають
ті відання-знання на землі?
Щоправда, можна ухилитись від тієї розплати. Якщо переємець
забере собі ті таїнства і подасть руку вмирущому, а потім візьме
тризубі вила і заб’є його. Тоді відун-чародій не потрапить у вогонь
Пека, а буде перенесений в райські сади Ураю, де не знатиме пе­
кельного катування. Тільки ж знову біда: переємець сам тепер нео­
дмінно потрапить до Пека, бо гріх убивати батьків своїх!..
Отаке зачароване коло. Велина все це розповіла Могуті і дуже
благала, щоб у годину її смерти він не приходив до її хати і не
подавав їй руки. Не треба йому перебирати її чародійського віда­
ння, не треба занапащати свою душу знаннями. Вона собі помре,
Морана забере її душу з тими віданнями, а він хай пам’ятає її до­
бро та інколи з дітками прийде на могилку. Вона знатиме це, і їй
буде радісніше там, що її рідня не забуває її на землі.
Могута вислухав її просьбу й подивувався складнощам її долі.
Відтоді став добріший і уважніший до названої матері, допомагав
їй збирати цілющі трави, прислухався до її молитов. Його добре
серце боліло від такої несправедливости долі до людей, які творять
добро. Але ніяких обіцянок матері не давав. Хто зна, як воно все
обернеться. Нехай мати довго-предовго живуть, пощо нині гово­
рити про смерть?
Так і жили. Час підкидав нові клопоти, нові негаразди, треба
було жити, виборсуватись з них. І люди так і живуть, не думають
про свою кончину, відчуваючи себе вічними. Бо коли б думали
про свій кінець, то чи засівали б зерном ниву, чи писали б хроно­
графи, чи ставили б храми… Як добре, що люди відчувають себе
вічними!..
В тихий клопітливий плин життя Велини несподівано увірва­
лась непосидюща і всюдисуща бояриня Гордина. Приїхала зі своїх
сіверянських пущ й постала на порозі хати відунки. Велина від­
разу ж упізнала її. Вслухалась у лагідні, умедливі слова, в її гарний
оксамитовий голос… Певно, саме ним зваблювала колись кароока
бояриня київських владців!.. Спокійно розглядала її зморщене, але
рухливе, живе обличчя і ніяк не могла збагнути, що бояриня від
неї жадає. Проте відчувала — не з добром з’явилась тут Гордина.
Велика не осуджувала її підступности — зрештою, хіба вина жінки,
703 що якийсь парубок з подільського низу захотів стати в один рівень
з нею… і навіть оволодіти нею. То він того хотів. І то була його
зрада. За це, здається, він мало не поплатився життям — врятував
його тоді пес Ведмедко!..
Тепер же Велина вслухалась у м’який, рокітливий голос боя­
рині, чула зовсім інакший його дзвін — ніби десь дзвеніла криця.
Вдивлялась у мармурово-смагле лице, в гнучкі ще свіжі вуста і ба­
чила за ними кам’яну впертість, зміїне сичання. Нарешті вловила
думку, задля чого ж бояриня-велеможиця об’явилась в її убогій
хатині. Син Чуриня! Він у неї і добрий, і мудрий, та немає в ньо­
го ніякої впертости й навіть бажання дертися до влади. І це той
Чуриня, вітець якого Олег! Усі те знають у Вишгороді, а найперше
витязь Свенельд. Отож, коли б добра чародіїця зняла з нього оту
лагідність, а додала б жадання й силу бути велеможцем.
Велина стрепенулась. О, така лагідна, така турботлива мати
вийшла з гордої боярині! Либонь, чи не вона колись підсунула
княгині отруту? Як і Щербилові?.. О, бояриня багато чого може
робити, та не може робити одного — добра людям. І тепер те зло,
яке вона колись принесла іншим, повертається на неї і на її рід —
за обичаєм і поконами Неба. Так воно й має бути. А поки Велина
розмірковувала про це, бояриня кинула слова:
— Мій же Чуриня ліпший від того лютого Свенельдича. А бач,
той повісив уже й гривну боярську, і терем свій ставить на Княжій
Горі.— Заздрість чорною судомою звела їй щелепи й горло.
Мстиша Свенельдич!.. Велина не хотіла згадувати його в цьому
новому своєму житті. Але навіщо бояриня згадала його?.. Бояриня
завершила свою балачку:
— Добра жоно, візьми мого Чуриню собі названим сином. Щоб
ти передала йому силу чародійську. Може, тоді увійде в нього муж­
ність і розмисл державний.
— У мене вже є названий син, боярине. Іншого не потребую.
— Це той цибатий? Та він же простолюдин, смерд вонючий.
А Чуриня світлого роду, від князя Олега. Має право успадкувати
його державу. А ти довіку будеш вшанована.
От про що мріє безсонними ночами бояриня Гордина! От чим
клопочеться її голова! Ось чому іде вона на гріх, тому й принижу­
ється перед нею, простолюдинкою. А коли б знала, що це та сама
давня Веселина, яку Щербило колись проміняв на неї, на Гордину?
Мабуть би, також не спинилась — знайшла б у собі виправдання.
Жадоба влади спалювала її невситиму душу. Божевільна! Не відаєш,
що божевіллям своїм не переінакшиш світ, лиш зчервивиш його.
— Боярине, не те речеш. Маю досить шани і від людей, і від
князів. І від сина свого. А твою жадобу не можу вдовольнити. Я
704 вчу добра. Шукай інших чародіїв — злих. Добрі не підуть на гріх,
щоб недолужця зробити державцем! Повір…
Бояриня завмерла на мить. Не вірила в те, що чула. Але зу­
стріла спокійний, навіть співчутливий погляд великих сірих очей
відунки-чарівниці. Чомусь з її вуст не зірвались тої миті прокляття.
Вона з шумом втягла в себе повітря, кінчик носа її зблід — і, чіпля­
ючись за кути лави, за діжу, за поріг хатини, Гордина вискочила
на подвір’я.
Більше ніколи не бачила її Велина. Зате частіше почала згаду­
вати Мстишу. Певно, бундючним став, коли вже гривну боярську
носить і терем на Горі ставить. Певно ж, його серце добродійством
не кровоточить. Вона знає це. І безслізно ридає над сином своїм
рідним.
Довго розмірковувала і вирішила — оповість усе Могуті.
Увійшовши в мужній вік, Могутило розпростався в плечах, по­
більшав у силі. Як ухопить вола за роги — може невнарок їх ви­
крутити! Мусить же сей добрий муж, її названий син, знати і свого
названого брата, мусить і дбати про нього — хто, як не він, зможе
прийти йому на поміч найперше? Хто зможе заспокоїти у відчаї,
без заздрощів, щиро розділити його радість…
Коли все те Могута дізнався, від подиву аж очі витріщив.
Отакої — якого братця йому доля послала! Першої миті це йому
сподобалось, аж споважнів ніби. Та подумав трохи, завагався чоло­
вік: Свенельд і його Мстиша Свенельдич — зненавиджені людом,
яко здирці і роздягателі сиріт та вдів. Своєї ж доброти його не на­
вчити, коли власної нема. Ніхто людину не звільнить від зла в ній,
окрім неї самої! Ні, немає чого йому радіти від того родича, як і
самій матері Велині. Недарма ж вона стільки літ мовчала, недарма
взяла собі іншого сина, простого хлопця.
Невдовзі рознеслася чутка, ніби Свенельд із дружиною і
Мстишею з’явились у деревській землі на полюдді. Могута не за­
хотів їхати до Свенельдича знайомитись: хто зна, як той бояринчик
зустріне свого названого брата, чи не приб’є мечем. Тож молотив
снопи гречки, востаннє перевіював зерно, закладав у комору збіж­
жя. Поліські зими довгі й снігові, а їсти всі хочуть щоденно — і
діти, й худоба.
І раптом у нього на подвір’ї зацокали копита, загули гуль­
тяйські голоси. Невже дружинники? Адже він усе належне во­
єводі Свенельду і князеві давно одвіз до погосту, ще затепла.
Розгледівшись, упізнав розбишак-мечників Свенельдича і його
самого.
— Відмикай комору, господарю. Не відаєш хіба, витязь Свенельд
своє полюддя збирає! — гукали йому.
45. Зам. 345
705 Могута анітрохи не злякався тих зухвалих вигуків, стояв серед
двору, на своїй землі, віяв своє зерно. Тільки й кинув через плече:
— Усе належне давно звіз до погосту. Там і беріть.
— Ба, який господаровитий! Там усе забрав ваш князь Маломир.
Свенельдові нічого не лишив. Го, відчиняй, бо самі відчинимо!
— Коли не боїтесь гріха — то відчиняйте самі. Кажу ж — усе
звіз до погосту.
— Ану метніться, хлопці! — викрикнув якийсь безвусий моло­
дик із боярською гривною на грудях. Ще й на стременах звівся,
оглядаючи подвір’я.
На лемент у дворі вибігла з хати жона Могути, заломила руки,
заголосила. Дзвінкий та високий голос у його Улади, яку він колись
здибав у біднячки Оляни, що самотинно билася в нужді в лісовій
оселі під Іскоростенем. З нею ж нащадив двох діток, третє вже
на світ просилося. Заголосила, залементувала Улада, а Свенельдич
і його мечники ніби поглухли — металися по двору, розчинили
комору, витягли міхи із зерном, торби із в’яленим м’ясом і засо­
леним на зиму салом. Могутило тільки зубами скреготнув. І віяв,
віяв зерно, яке сіялось на білу ряднину, як золоті краплини його
життя.
Раптом Улада підскочила до безвусого боярина й упала перед
ним на коліна:
— Бояринчику лагідний та добрий! Не забирай добра з двору…
З чим же будемо зиму зимувати? Діток чим годуватимемо? Не вели
тягти з комори! — Вона перехопила повітря і враз зашепотіла: —
Муж мій Могута є твій названий брат. Бо мати у вас єдина — наша
добра відунка Велина. Зглянься ж… змилуйся ж… діти…
Молодик з боярською гривною крутнув навколо неї коня.
— Який ще такий названий братець у мене? Отой, що віє зер­
но?
— Та він, він же, Могута мій. Він і є названим сином Велини.
Всі люди її шанують. І в Київ кликали — зцілила воєводу від отру­
ти. Хіба ж не чув? — обнадійливо лепетала, посміхаючись крізь
сльози, бідна Улада. Навіть почала заспокоюватись, долонями змі­
тала сльози зі щік.
Молодий бояринчик зареготав. То в нього мати відунка?
Суцільні дива у цій землі!
— А нехай-но та відьма почаклує мені,— зажадав, регочучи.—
Може, це та сама, що колись його за поли тягла? А Могутило — це
отой, що все віє? Тю! Чи не захоче він помірятися зі мною си­
лою? — реготав Свенельдич, аж за боки брався.
Могутило, почувши такі зухвалі слова, кинув із серцем решето
на рядно, повагом підійшов до Свенельдича.