— Чим хочеш мірятися — мечем чи списом?
— Мечем! — крикнув Свенельдич, бо знав, що у простолюди­
нів мечів немає. У них лише рала, та плуги, та серпи й коси, ну
ще хіба яке ратище знайдеться. Ото й усе оруддя. Але Могутило
вскочив у сіни — і за мить уже стояв перед ним з мечем в руках.
Відточений, тонколезий, він сліпуче блиснув холодним блиском в
осінніх променях сонця.
— Овва! Це не руський меч. Дамаський! Де взяв?
— Ти злазь з коня. Либонь, хотів зі мною силою мірятися,—
розсердився Могутило й тріпнув розсипчастим білим волоссям,—
Ану злазь!
Свенельдич, відчувши впевненість у голосі Могути й забачив­
ши оту його рішучість, притиснув коліна до спини коня й завере­
щав до своїх мечників:
— Заберіть-но у цього злодія меч! А заодно і кожуха здеріть з
нього. Бач, вирядився змагатися зі мною.
Тої ж миті його дружинники, схопивши за руку й за груди, по­
валили на землю і відібрали в Могути меча й кожух. Це було все
багатство, яке він колись надбав у болгарській землі. Та ще були в
нього добрі чоботи, і пильне око здирців тут же угледіло їх:
— А ще чоботи зніміть! Он які добрі!
Улада вже й не голосила, від жаху і відчаю заціпеніла. Безмірна
людська ненасить…
Отак Могута й познайомився зі своїм названим братом…
Велина незрушно слухала оповідь Могути й Улади. Який вели­
кий жах перед життям у людей! Не бачать перед собою ні доброти,
ні співчуття. Як загнана для убою худобина — оті оратаї, годуваль­
ники, простолюдини. А що здатне їхнє слово? Воно не доходить
до розуму здирців.
— Злі розумом з’їдять себе,— обізвалась Велина.— Не журіться,
діти! Від переситу зла людина робиться гіршою від чуми. Але все
стане на своє місце.
Відтепер відунка Велина знала, що в неї таки єдиний син —
Могута. І дякувала життю, що навчило людей зберігати локо­
ни пращурів і передавати свою доброту нащадкам. Ще Могута з
Уладою не встигли відійти від її обійстя на сотню кроків, як на
порозі постав мечник.
У добрій вовняній свиті, шапка з куницею, підперезаний ши­
роким шкіряним паском із сріблистою застібкою. Дивні мережива
були на тому паску — лев серед виноградної лози. Ніби десь ко­
лись бачила його. Про когось він нагадував їй.
— Витязь Свенельд велів тобі зараз прийти до нього.— Холодком
війнуло їй в груди, затерпло в колінах.
707 — Перекажи доброму витязю: відьма Велина запрошує його
сюди. Мусить постати переді мною сам.— Пальцем ткнула перед
собою на долівку, притрушену сухою лепехою і полином.
— О відьмо, не знаєш, що верзеш. Свенельд — володар цього
краю. Маєш коритися йому.
— Скажи йому: тут, у пуші, владарюю я.
— Велено взяти тебе силою, коли не схочеш добром.
— Тоді бери силою! — вона метнулась до печі, вхопила рогача
й наставила на вістуна.
— Тю-тю-тю… оце відьомське лігово! — Мечник прожогом ви­
летів з хатини.
— Отак-о! — зітхнула Велина.— Щ об не внаджувався.
З подвір’я вбіг Могута.
— Щ о він тобі зробив? Ми з Уладою не добігли…
— Не турбуйтеся, я його вигнала рогачем!
— А коли він іще дружинників приведе сюди? — зашепотіла
Улада.
— Піднімемо на стань усіх селищан,— пробасив Могута. Йому
було легко на душі — коли той мечник перелякався жіночого рога­
ча, то що буде, як вони всі наставлять на них ратища й мечі? — То
вони відважні та зухвалі на безоружних. А коли що, розбіжаться,
яко таргани! — Його обличчя сяяло переможно, ніби це він щойно
відігнав нечестивця. В ньому пробудився дух воя, впевненість у
своїй силі, та впевненість і той дух, яким завжди тримається кожен
народ на землі…
— Гадаю, Могуто, не треба нам чекати нової напасти. Іди до
людей, роби заклич, сину. Виженемо цих здирців людських,— ска­
зала Велина, глядячи кудись в куток. Ніби там бачила щось таке,
чого іншим не дано угледіти. Тому й голос у неї був спокійний і
впевнений:— І я також піду по селах, діти. Не буду тут ночувати.
Вони прийдуть сюди, я знаю…
Велина зняла з жердини свою темну хусту, низько пов’язала її
над очима. Накинула на плечі товсту свиту. І пішла… За нею по­
простували Могута й Улада.
А вночі хатину відунки обступили Свенельдові мечники.
Обійшли тихо, а коли наблизились до віконечок, почали голосно
гукати й бити по рамах. Ніхто на ті гуки не обзивався. Тоді вони
відчинили двері, бо й не були заперті, вскочили до хатини. В печі
дотлівали жарини. Вдома нікого не було. Стояли в кутку горшки та
рогачі. Та ще снопики різного відунського зілля засушеного.
Поперекидали й побили горшки та макітри. Хтось витяг із печі
жару й кинув у снопики сухого трав’я. Воно спалахнуло, освітило
порожню хатину й злісно-радісні обличчя синів чоловічеських.
708 — Спалити сю відунку на огнищі!
— Однаково їй горіти у Пековому царстві.
— Чекай-но, хай згорить оце все зілля чародійське. А може,
воно зачароване і не згорить? — метався Свенельдич по хатині й
підкидав у вогонь нові пучки сухостою.
— Не треба, Свенельдичу. То ж поміч людям.
— А вона на мене рогачем отако-о! Ще й називає себе матір’ю
нашого Свенельдича…
— А ти злякався баби. Х-ха!
— Вона ж відьма. Хто зна, що може з людиною зробити.
— Дивіться, он загорілось рядно на лаві.
— Хай горить усе! Тікаймо!
Стара хатинка Велини горіла цілу ніч, як велика свіча. Здавалося,
що горіла світла душа доброї чародійки. Щ об люди стереглися не-
наситства й захланности. Бо то непростимі гріхи людські, котрі
перетворюють людину в нелюда…
* * *
Пресвітер Григорій повернувся до Києва нескоро. І повернувся
ні з чим. Царгородські велеможці відмовили в проханні київсько­
го князівського дому — не дали невісти для Гліба. Мовили: Київ
далеко від Царгорода, живе там нехристиянський народ, дикий,
варварський. Через те царі не дадуть туди своїх дочок.
Ольга міцно стулила вуста, аж збіліли їй вилиці. Примружила
напружено очі й мовчала. Вчепилась у край столу в гридниці, куди
був покликаний пресвітер. Отож возносливі царгородські веле­
можці мають русичів-полян за дикунів. І золото дають Києву, як і
іншим диким ордам — печеніжинам, уграм, чорним булгарам, ала­
нам, щоб ті воювали між собою або воювали з ворогами Ромеї.
Ось і Країна Руси має тепер в обов’язку не пропустити чор­
них булгар до Тавриди, щоб ті не поруйнували багату країну
Корсунську, яку захопила Ромея.
О княже-муже, ти даремно возгордився легкою перемогою над
ромеями. Переможена не вона, а ти. Бо перемога вимірюється не
золотом. Мир і ряд із Царгородом зробили тебе безпечним, вдо­
воленим і збайдужілим до державних справ. Горе безпечним! Вони
наближають торжество насилля і твою правду перетворять на гір­
коту. Безпечних і байдужих одоліє той, хто живе тихо, в мирі й
трудом, а не мечем, постійно множить достаток…
А Григорій все ще оповідав про свою подорож. Стрепенулась,
струсила з себе задуму, коли пресвітер сказав:
709 — Дунайська Угрія стає християнською. Князь їхній, Такшонь,
хрестив свого сина Гейзу і чотирьох дочок. Ромея — боїться його
меча, княгине. А менша князівна дуже славна…
— Звідки знаєш?
— Я ж оповів уже… Тоді пішов я із Царгорода до Пешта. До
мадярського володаря.
— Коли? — невпопад перепитує княгиня. І Григорій з досадою
повторює:
— Ну, коли дали відмову в Царгороді.
— Добре зробив, отче…
— Володар мадярської країни радо віддасть нам свою дочку-
красуню. За Святослава. Я домовився.
— Чому за Святослава? Він же ще малий. Гліб же…
Григорій похитав головою.
— Гліб хоче стати ченцем, шлюбу не хоче брати. Хоче будувати
у Києві монастир.
Княгиня перемінилась в обличчі. Вона це знає, та ще не втра­
тила надії, що княжич Гліб душею повернеться до владарювання. І
буде з нього великий князь-просвітник, яко болгарський Симеон…
Лиш своїм мечем він зробить Слово… А Святослав — ще отроча,
можна й почекати. Ось вона поговорить з Глібом.
— Як же звати мадярську князівну?
— Сфандра.
— Мудро зробив, отче, що домовився за невісту. Бачу, дбаєш
про майбутність київського князя.
Пресвітер витер вологе чоло — княгиня таки дорікнула йому за
минуле. Звісно, він дбав і про себе, коли відтручував від неї отого
Степка Книжника, царство йому небесне. Бо той замахнувся на
його святе місце, на його першість — саме він, Григорій, має стати
київським митрополитом. Він! Виучень царгородських схол, охо­
ронець князівської чести і майбуття їхніх дітей. Щ о ж Степко —
він лише його виучень. Все життя ходив у постолах, а щойно на­
вчився у нього письма, уже взув болгарські чоботиська…
— Княгине, час уже випросити у царгородського патріарха,
щоб поставити в Києві митрополію.
Княгиня суворо глянула в лице пресвітера. Ось чого він пере­
слідував Степка! Тепер Григорій один стає пастирем усіх християн-
русів… Але правда й те, що Руси не обійтися без християнського
архіпастиря.
— Я теж думаю про це, отче… Треба слати нам сольбу до патрі­
арха. Кого послати?
— Може, нехай сам князь попросить…
— Не знаю… У князя свої клопоти, чи згодиться він. Нині зби­
рається на полюддя удеревську землю. Хто зна, коли повернеться.
Подумай…
710 Княгиня пішла до Глібової палати. Угорська князівна — це мир
і соуззя з великою державою, це завше підтримка київського двору
і честь для Києва і для Пешта. Угрія входить у християнство. Русь
іде тією ж дорогою. Гліб мусить це розуміти. Монастирі можна
ставити і без нього, аби правителі були до цього схильні. У Києві
уже чимало християн і охочих до святих, подвижницьких трудів
також багато.
Коли переступила поріг Глібової вітальниці, рішуче сказала:
— Глібе, нехай гордість твого серця не обдурить тебе. Бог по­
силає тобі добру жону — угорську князівну. Задля блага Країни
Руси мусиш її прийняти.
Гліб здивовано підвів очі від книги. Мати дивилась на нього з
надією і впевненістю. Він знав, що за її словами чаїться її тверде
рішення. І також — правда. І що вона вже все виважила на Терезах
державницьких потреб. Отож він має чинити згідно з користю сво­
єї держави. Бо є сином володаря великої країни.
— Я…— Хотів щось сказати, але слів у нього не знайшлося.
Якась глибока обида втискувала його душу в землю. Знав, що він
тільки мусить… тільки зобов’язаний виконувати волю своїх влад­
них батьків. їної путі у нього нема…
— Її ім’я Сфандра.— Мати-княгиня була щаслива. Вона пере­
могла Глібову впертість! Бо він розумненький хлопчик у неї.
Гліб закрив книгу. Мав хилити свою голову перед Долею і пе­
ред Богом. Бо ніхто не відкриє йому таїну світу й людини. Ніхто
не почує гласу його сумління, ніхто не побачить, як убивається в
тобі веління і прагнення твого серця.
Оглушливе мовчання запало навколо нього.
Ольга вийшла на ґанок і тільки тоді відчула оту мовчанку до­
вкілля. Мовчали тьмаві небеса. Мовчала і земля, прикрита вже
посірілим ніздрюватим снігом. Напружене гілляччя верб і калин
ані ворухнеться. У цій тиші вона раптом почула дзвінкий лемент
синички. Та це ж весна знову приходить у Київ!
І враз загуділо, зашуміло в скронях — уже вкотре вона зустрі­
чає київську весну! У відповідь дихнув легенький повів вітерця.
Підставила йому свої вуста і шию, зірвавши теплу хусту з голови.
Київська весна вже пахла підталим снігом, відживленою корою
сосен, ялин, кленів і беріз. Якось не помітила оте грайливо-ніжне,
м’яке підкрадання пустунки-весни.
Завжди любила саме отсю ранню пору пробудження землі в
березолі1, коли над снігами починають кучерявитись білі дими від
спалених беріз, бо отой попіл ратаї висипають на ниви. Через те
така родюча і врожаїста ця придніпровська земля. Щедро налива­
1 Березіль — місяць березень.
711 ється колосок пшениці й жита, ячменю і вівса. А вишні! Які солод­
кі й соковиті, як любов… І таких пахучих яблук немає ніде в світі…
Певно, немає і такого кохання, яке виповнює людей на цій землі.
Раптом сполохано озирнулась — чи не почув хто цих її грішних
роздумів? Не личить же великій княгині, володарці багатої і квіту­
чої Країни Руси навіть подумки віддаватись спокусам кохання. Хоч
останні роки ця грішна зваба не давала її душі спокою, каламути­
ла мислі, колотила серце. Єдине, чого боялась, щоб ніхто про це
не здогадався. І щоб не здогадався отой мовчкуватий, жорсткий з
вигляду тисяцький Щербило. Давні підозри князя-мужа через ко­
лишні натяки пресвітера Григорія її пекли й досі. Обезчещували й
топтали найбільшу святиню її серця… Ні, вона нікому не поскар­
житься на це.
Тепер, коли її великі літа спустились на плечі важкими кри­
лами, у неї прокинулась заздрість. Заздрість до простих жінок, до
простолюдинок і челядниць. Бо вона не може так просто жити,
як вони,— легко й невимушено. Ніколи не могла так сміятись
дзвінко, безтурботно або воркітливо, солодко-втомливо. Ніколи не
могла дозволити собі бігти легко, пружно, з підстрибом, як коза.
Мала завше йти величаво й царствено. Не дозволено їй було про-
слизувати ящіркою чи ступати пестливо-вкрадливо, навіть йдучи
до мужа-князя. Мала ступати твердо, з високо піднятою головою,
на голові нести важкий із срібла та коштовного каміння начільник
з підвісками, що дзвеніли й переливались усіма барвами райдуги.
Одяг завжди мав бути на ній не простий і зручний, а оздоблений
шовковим вишиванням, перлами, що відтягували поділ і рукави
сорочки.
Та найтяжчим було те, що не могла нікому виказувати своїх
почуттів. Нікому. Ніхто не знав, як чулося їй у тяжкі й довгі осінні
ночі, найпаче ж напровесні… Хіба що покоївка Смілянка трохи
здогадувалась, помітивши підпухлість під очима чи подряпані гру­
ди. Князя-мужа ніколи не бувало вдома — то на полюванні, то на
полюдді, то в походах. З нею завжди лишались самотина, діти і
держава. Ота велика Країна Руси, яка постійно потребувала госпо­
дарського ока і дбайливих розпоряджень.
За цими клопотами ховала жіночу самотність і журу. Про себе
думати не дозволяла. Навколо неї було чимало мужів, таких як
Степко Книжник, які воліли б віддати за неї життя. Від них вона
приймала поради, але не помічала їхньої відданости. Так було їй
легше. Таким здавався їй спочатку і воєвода Щербило. Часто при­
гадувались їй його слова про відданість руській княгині і руській
землі. Відчувала, що в тих словах було сказано більше, ніж він
сказав. В душі гордилась собою. Скупий на слова і такий жорсткий
муж, який колись досяг великого владарювання над владною боя- ринею Гординею і який владарював у Києві після Олега, кидав під
ноги їй свою вірність!..
Щ ось потім сталось. Похід, хвороба — і якесь ніби суцільне
збайдужіння до неї. При стрічах очей не ховав, плечей не опускав,
але в погляді з’явилось щось величне й непідступне. Дивився на
неї і немовби крізь неї.
Її це ображало. Ба, навіть обурювало! З якою ж легкістю відрікся
від своїх великих слів і від її слави. Чи, може, ховався душею від неї
за ту свою випадкову відвертість. Знав-бо, руська княгиня для ньо­
го недосяжна!.. Ольга губилася в здогадах. Більше стала молитись
і сповідуватись перед іконою Божої Матері. Та чим більше сповід­
увалась, тим загадковішим ставав для неї воєвода Щербило, тим
далі він віддалявся від неї. Тоді в її серце прийшов розпач. Життя її
вже минало, нічого вже не обіцяло їй для втіхи душі й тіла. Тяжка,
велика обида пригнічувала її і зістарювапа не по літах…
І ось ця вкрадлива весна знову легковажно пурхає по Києву.
І знову в душі вдарили тривожні дзвони — дзвони найбільшої
втрати: справжнього кохання воєводи Щербила. Чого хотіла кня­
гиня? Сама не знала. Він не міг бути їй ані мужем, ані коханцем.
На те не мала права. Але без нього у неї закривався світ ув очах.
Без його відданосте, прихильносте, без його погляду й голо­
су… без його присутносте. І чим далі він віддалявся від неї, тим
більше від неї віддалялось життя. їй нічого не треба було. Часом
хотіла покинути і свої палати, і тривоги за дітей та державу. Десь
би заховатись в пущі, в снігах, серед дрімучих сосен і нелукавих
звірів — і розчинитись десь в безодні землі… Хто вона на цій
землі? Лише миттєвий спалах іскорки в світах. Ніхто її щиро не
оплаче, ніхто не затужить. І що світові чи людям до неї, до її
пристрастей і любови? Вона створена страждати так, щоб цього
ніхто не знав. І створена — щоб владарювати. Вона ж не хоче ні
того, ні того. Хоче бути простою, звичайною, дуже звичайною
жінкою, для якої відкриті всі радості серця і свято душі… О, як
бунтувала в ній сильна й пристрасна жага жіноча! І володарка,
яка сиділа в ній — спокійна, розважлива й відважна,— нічого
не могла вдіяти, не могла накинути на ту бунтівницю вуздечку
смирення…
Тоді княгиня падала на коліна перед іконою Божої Матері з
дитям на руках і била доземні поклони. І кликала-накликала ця
сильна, могутня слов’янка на свою сивіючу голову болісті і ста­
рість. Не могла далі терпіти мук нерозділеного таємного кохан­
ня. Поможи їй, захиснице жіночих сердець і жіночих доль, Мати
Великого Спасителя людського!..
Не спала ночами… Ранок починала з того, що обмірковувала,
чим би привабити до себе клятого воєводу. Кликала до своїх палат.
713 — Маєш нагороду від князя, воєводо. За чесну службу.
Невеличкий шмат лісу й кілька сіл за Десною. Як ти на те?
Воєвода чемно і широ кланявся — дякував. Але погляд своїх
очей ховав, не ловив її допитливого позирку.
Іншим разом вона віддала йому села і селища по Стугні. Знову
кланявся, дякував — і дивився крізь неї. Вона перестала його ро­
зуміти. Якийсь страх увійшов у неї. І спрагле жадання перемог­
ти його відчуженість. Здобути перемогу над ним стало смислом
її життя. Ладна була все віддати цьому байдужому до неї воєводі,
вознести його на вершину слави, щоб почути його щире слово і
вдячний людський погляд, сповнений любови. Отої любови, що
сходить тільки з Неба. Назавжди.
Тисяцький Щербило ішов до палат княгині з великою триво­
гою. Ішов на поклик своєї володарки, та мав і нагальну справу.
Вранці прибіг з-під Іскоростеня старший мечник князя Претич і
передав: нехай-но воєвода чимскорше збере молодшу дружину і
йде йому в поміч на полюддя. Князь, мовив, завернув у деревську
землю, де Вже Свенельд забрав од людей багацько добра. І люд
деревський зворохобився. Либонь, починається повстання! Чи не
сталося чогось із князем? Пішов же у той розтривожений нена­
вистю бджолиний рій, коли б в очі князеві не вжалили!.. Чи не
трапилось з ним якої біди?
Але у княгині були інші слова. Несподівані. Вся вона світилась
якоюсь новою, ніжною силою і непереборною відвагою.
— Воєводо, хочу нашу державу Країну Руси підняти багатством.
Хочу, аби в усіх городах були великі торги і щоб скрізь там були
гості від далеких і близьких земель. Маєш розіслати київських куп­
чин і гінців-биричів в усі країни для закличу. Будеш сам дивитись
за цим і торги відкривати. І гостей розсилати, гостині двори ста­
вити.
Щербило був здивований. Він же ніколи не займався торгами!
Хоча майже всі київські бояри наживали собі добра і золото тор­
гуючи.
— Я лишень воєвода, княгине.
— Знаю. Ти наш чесний воєвода, Щербиле, через те і не маєш
великих багатств. Тож я подумала про тебе. Володарі мають дбати
про своїх вірних помічників. Хіба не так?
Вона була вражена, коли помітила, як потемніло обличчя
Щербила, з якою розгубою він оглядався навсібіч, ніби хотів ку­
дись заховатись чи вибігти звідси пріч…
Не здогадалась велика київська княгиня, що спалила, може,
останйій місток між собою і честолюбним воєводою, бо сказа­
ла: вона володарка його! Вона сильніша від нього, і через те саме
вона, жінка, дбає про нього — подає йому, яко жебракові, смачні
714 шматки зі свого князівського столу. Це, може, порадувало б його
колись, але не тепер. Тепер він був інакшим, гордим і вільним
киянином, який не поступиться ні розумом, ні силою жодному
високородному володареві.
Княгиня не розуміла його. Вона подумала, що воєвода не бажає
клопотатись тими торговищами і гостиними дворами, бо не мати­
ме від тих великих своїх трудів ніякої мзди. Через те поспішливо
додала:
— А собі братимеш від торгового мита половину. Це добре,
воєводо. Враз розбагатієш.
Очі Щербила звузилися, затьмарилися, і він сказав неквапним
і байдужим голосом:
— Нехай княгиня собі забирає оту половину. А торговищами
краще за всіх порядкуватиме боярин Дудко. Не буде, може, бояр
каламутить тоді.
— Дудко? Каламутить?
— Авжеж. Разом із невсипущою Гординою.
— Он як! Але чому не хочеш?
— Мені потрібно зараз зібрати молодшу дружину по слову кня­
зя і йти в деревську землю.
— Пощо так? — стривожилась Ольга.
— Прислав князь гінця. Деревські люди бунтують, не хощуть
дати князеві другої данини.
— Пощо данина та друга?
— Першу зібрав Свенельд. А потім узяв наш князь. 1 здалося
йому, що мало. Пішов удруге…
— Ти підеш до князя, а тут кого лишиш?
— Може, Претича…
Щербило переможно посміхнувся, вклонився і пішов. Залишив
їй стільки загадок, таємниць і терзань, що вона… зненавиділа його.
І весь білий світ зненавиділа. І зажерного безглуздого князя-мужа,
що нерозумно отак проти себе підняв людей. Зненавиділа лукаво­
го Свенельда, що зумів піймати князя в свої тенета, зненавиділа
себе, що так принижувалась перед цим воєводою, а він глузував
потай з неї… Своїм усміхом і байдужим, рівним голосом він рап­
том знищив у її серці бажання робити добро. У неї тряслися руки
і холодно німіло в грудях. Що ж, воєводо, ти надто високо злетів і
забув, кому маєш завдячувати. Гадаєш, літатимеш у високості за­
вжди? Не відаєш, ким погордував. Бо не знаєш, що таке справжня
любов повелительки і справжня помста за зневагу.
Тепер у ній прокинулась владна княгиня, володарка чужих
доль. Нехай усі забудуть, що вона ніжна жінка, що в її руках мило­
сердя, а не гострий меч.
Княгиня упала на коліна перед Владичицею, Божою Матір’ю,
715 била поклони… і просила невідомо що. Помсти для гордого
Щербила? Ні, хай береже його сила небесна… Просила повернути
їй його прихильність і… любов… О Мати Спасителя людського!
Хіба це гріх — любов? Хіба так багато вона просить? Хіба вона у
когось забирає його? Невже за своє многотрудне життя не гідна
вона такої мізерної щедрости, як щастя любови? Пошли, о пошли
їй крихту тієї благодати. І більше не проситиме вона нічого в житті
для себе. Все інше здобуде сама і для своїх дітей, і для людей, і для
держави…
* * *
Дивні передчуття народжувались .у душі Маломира деревлян-
ського. Слова волхвині-чародійки, що стояла перед ним, ніби
зривали з його очей полуду. Він знав, що в народі деревлянсько-
му йому не було великої довіри. Завжди називали Малком, ніби
отрока-малолітка, а не дорослого мужа. Тепер збагнув, що в тій
назві не ласкавість, а насміх і зневага,— мовляв, не дотягнув ро­
зумом їхній князь до справжнього державця. Хоч і сивина вже
посріблила його вуси. Тепер дивився на себе ніби з іншого боку.
Бачив, що та мудрість, яку він сам у собі бачив і якою пишався,
луснула, як бульбашка на болоті.
Отой його вимушений мир із київським князем, поступка
Свенельдові своїх володінь, за що — він думав — не будуть тягтися
до його столу, були просто лукавими сітями. Обплутали вони його
і його землю міцною сув’яззю нитей, в яких він нині борсається,
яко рибина в неводі. Він борсається, сумнівається, не наважуєть­
ся порвати той мир і ті обіцянки, а його земля уже піднялася на
стань…
— Вовчисько спонадився до отари, княже,— каже йому ця
волхвиня,— Якщо не вбити його, винесе все стадо…
Убити київського князя? Це довга й затяжна війна з бага­
тою і великою Країною Руси… Ні, таки краще мир… При війні
не всидіти йому на дідівському столі. Київ має більшу силу, ніж
Іскоростень,— і торговищ, багато золота й срібла від Ромеї, і воїв —
чужих і своїх… Змете Іскоростень одним махом! А буде хоч якийсь
мир, він, Маломир, лишиться тут князем. Та що робити, коли його
народ сам піднімається супроти київських здирців? Як бути йому,
князеві, володареві цього народу?.. Його справа — утримати мир.
Народ робить свою справу — ворохобить, повстає, але то не його
вина. Він собі в стороні, бо знає, що воювати з Києвом йому неси­
ла. Та коли його народ пошарпає киян, ослабить, погромить,— ну
тоді він візьме перемогу у свої руки. А як не буде перемоги, то він
716 не винен, що народ його деревлянський воює з якимись дружина­
ми. Він не воює, він стоїть за мир. Немилість стольного града його
й обмине. Краще трохи схитрувати чи злукавити, тихо відсидітись,
а його повсталі люди трохи зіб’ють пиху Ігореві.
Не щастило йому з Києвом від самого початку. Якби був послу­
хався княгині-матері, все було б інакше. Але в нього якась м’яка
вдача — хто осідлав його, той і поганяє. Спочатку піддався лукав­
ству і настирності уличанського князя Превлада і його підступної
жони, через це прогавив пташку, що летіла до нього в клітку,—
болгарську княжну. А виявилось, що та пташка — золотокрила
Доля; хто її упіймав, той надів на себе золотий вінець Долі. А
тепер — дожени!
І бояри його недавнечко намагались умовити київську княгиню
перебігти до Іскоростеня — нарешті збагнули, що воно таке: вінце­
носна жона! Навіть злісний волхв Борило згідливо мовчав. Та що
тепер ганятися за тим, що згубив! Потім уступив Свенельдові час­
тину полюддя в своїй землі. Невезучий якийсь він, то краще вже
йому сидіти в тому Іскоростені тихо та пильно за всіма пригляда­
тися, вичікувати слушної години. До повсталого ж народу йому
небезпечно прилучатись. Однаково розгромлять ворохобників.
Волхвиня-чародійка і її люди обнадіяно дивились на князя. Вони
хочуть, щоб він таки підняв увесь свій народ в цю годину великого
пориву його до волі. На те князі-провідці й народжуються на світ,
щоб вести свій народ до волі, до убезпечення своєї незалежности.
Чому ж мовчить Малко, син великого Оскольда Києвича? Чи й
справді мало в ньому відваги й державного глузду?
Велина-чародійка не могла здогадатись, що їхній князь хоч і
знаменитого роду, але є людиною дуже земною, бо його гординя
виростала на славі своїх батьків і дідів, а не від власних трудів.
Тож він залюбки користувався славою, яка йому дісталась легко,
у спадщину, і задля якої він сам не перетрудився. Не здогадува­
лись люди, прості душею, що ось такі керманичі, котрі годувались
і тримались милістю своїх попередників, в годину скрути перше
думають про те, як залишитись самому зверху й далі, а вже про
народ свій щонайменше згадують. Волхвиня бачила вагання князя
і подумки почала шукати причину того вагання.
Хіба їй, жінці-матері, легко було прийняти таке рішення?
Важче, аніж йому, князеві-володареві. Жінка народжує життя, да­
рує людині світ, сама йде на смертне ложе в ім’я майбуття своїх ді­
тей. Тож, княже легкодухий, невже ти не здатний до самопожертви
в ім’я своїх синів, оцих повсталих мужів і отроків? Не сиди ж тихо,
піднімись, захисти свій народ. Адже його грабують і нищать. У ма­
лих дітей виривають із рота шмат хліба. Як вимруть діти людські,
над ким будеш князювати-владарювати? Подивися ж: виганяють
717 босими на сніг! Хто ж, як не ти, захистить їх? Ні, вона не рушить
з місця, доки своїми вухами не почує від свого князя його остан­
нього слова!
Велина дивилась на князя з надією.
— Богам нашим’ єсть противне таке убивство,— сказав, і гаря­
чий піт ударив йому в груди. Може, через те, що те сказав напере­
кір власному сумлінню. Може, за тими словами ховав свій страх
втратити владу над ними.
Волхвиня від подиву заніміла. Справедлива душею жоно, пощо
дивуєшся мові свого володаря? Хіба не знаєш, що сильний духом
сам утверджує свою справедливість власною силою, а слабкий ду­
шею шукає тієї справедливости у богів?
Та більше вона не потребувала слів од нього. Глянула на його
зігнуті плечі, на пригаслі очі, які ховав під опущеними повіками.
Красивий, стрункий, гордий князь Маломир тепер враз змалів і
постарів. їй стало шкода його великих пращурів. Отак роки за­
лежносте, коли він князював із ласки свого сильного сусіди, зма-
лили й зницили його душу. Недарма ж народ всуціль називав його
Малієм. Недоросток, недоробок, та й годі. Шкода їй було його
матері-княгині Ярки… Добре, що не дожила…
Велина тяжко відвела від нього очі, обвела поглядом своїх су­
провідників, що мовчки стояли за її спиною, і почвалала до дверей
князівської світлиці. Біля ганку їх очікував великий гурт людей.
Кілька мужів нетерпляче кинулись до неї, але Могута ще здаля
махнув їм безнадійно шапкою.
— Ходімо, люди,— сказала Велина.— Самі себе маємо захис­
тити.
Хтось не витримав:
— А що ж він сказав?
— Боїться він. А прикриває свій страх гнівом богів…
— Тоді швидше додому, бо наші хати попалять!
Доки йшли Іскоростенем, товписько людей збільшувалось.
«Велина… Велина веде…» — перебігала по граду новина. Чимдалі
більше людей приєднувалось до них. Бо де Велина-відунка, там
завше добро і правда. Бо вона, відунка, відала, що треба робити,
щоб позбутися усякої нечисте…
А дружина київського князя Ігоря знову об’їжджала деревську
землю. Перед нею всюди зачинялись ворота в градках і селищах.
Перед самим Іскоростенем його перестрів великий гурт мужів.
Списами і кіллям загородили дорогу.
— Чого хочете? — гукнули від князя. Наперед вийшла висо­
ка сіроока жінка. Ні стара, ні молода, у високому рантусі, поверх
нього темна хуста. Суворо спитала:
— Куди йдете і чого жадаєте?
718 — Дружина князя Ігоря, не бачиш хіба? По данину прийшли
для Києва.
— Ви вже забрали свою данину Києву. Свенельд також забрав
свою данину. Вертайте добром назад.
— А ти хто? Звідки взялася і чого наказуєш нам! Ану візьміть-
но її!..— крикнув Ігор, обурившись на таку нечувану зухвалість
жінки.
Але тої ж миті десятки списів ощетинились навколо жінки.
Деревляни щільно стали навколо неї — плече в плече.
— Якась відьма! — реготнув хтось із князевих молодиків.
— Це ж Велина, котра воєводу зцілила,— хтось докинув…
При тих словах верхівці рушили на Велину і її людей. Та списи
враз ворухнулись і лягли мужам на плечі, готові завдати удару коням
чи верхівцям. Мечники натягли повіддя — завернули коней. Хто зна,
куди метатимуть свої списи та ратища ці дикі лісові люди. Може, й
справді вилізли з якихось боліт лісовики і відьмаки. В цих лісових
деревлянських пущах чимало всякої нечисти.
Дружинники відступили, а через якийсь час посунули на це
товпище деревлян в обхід. Але знову на їхній путі, немов з-під
землі, піднялись мовчазні лісовики і націлили на них свої гострі
ратища. Знову від’їхали. Знову кинулись в об’їзд. Але дорогу вер­
хівцям щоразу заступали гострі списи і ратища.
— Треба дочекатись більшої дружини із Києва,— сказав Ігор —
Має скоро підійти воєвода Щербило.
Стали табором і розвели вогнища. Осіннє небо порошило по­
земкою. Обтяжені возами із даниною, дружинники не могли
швидко рухатись. Треба було зібратись на силі. Але не боялись
вони отих безкінних товпищ лісовиків-деревлян із ратищами та
списами. З лісу вони не вийдуть на галяву, на відкритий бій. А щоб
було спокійніше в таборі чекати, князь послав кількох молодиків
в околишні оселища.
— Запаліть там свічки, щоб бачили, куди вертатись їм треба.
— Га-га-га! — безтурботно підхопили дружинники.
І вже надвечір на півнеба запалали заграви. Загорілись
дерев’яні хати селян. Горіли, як сухі смолоскипи, бо завжди ста­
вили свої хати із сухих соснових бервен-колод. Горіли хати вно­
чі, горіли вранці і вдень, і знову гуляли заграви над лісами все
далі й далі в окрузі. Лютість і мстивість князя збирала навколо
його табору все більші натовпи німих лісовиків, і в їхніх душах
та лютість викликала подесятиренну ненависть, бо виганяли їх
з теплих осель так просто, заради того щоб нагнати страху і тим
побавитись на дозвіллі… Не знав старий Ігор, що гнів, як і кров
людська, пролита чоловічеською рукою, упаде на голови тих, хто
викличе її безвинно. Це великий закон життя, який знають усі
719 мудрі народи. Проте Ігор не знав ні мудрости, ні самого життя,
постійно бігаючи в ближні і дальні чужі землі… Та не набрався
там також ні чужої мудрости, ні чужого добра. Все було йому
мало, бо збільшувалась його погорда і захланність. На старість
надбав срібла — як сміття, золота — як багна, а розуму — як у
горобця.
Була зоряна, рідкісна зоряна осіння ніч. Загасили вогнища.
Сон зморював солодкою важкотою повіки. І думка відлітала у ви­
сокий зоряний світ, щоб набратися снаги на день грядущий. Під
шкіряним наметом, напнутим над саньми князя, стелився п’янкий
дух від березового жару, що дотлівав у широкому глиняному відрі,
яке мало віддушини знизу. На ведмежих хутрах міцно спав старий
Ігор. Кварта меду, що випив звечора до свіжини, розігріла тіло й
затуманила неприємні буденні клопоти. Воєвода Щербило все ще
не приходив зі своєю дружиною. Князь спав міцно.
І раптом чогось прокинувся. Спочатку не збагнув, де він. І ще
більше здивувався, коли перед собою побачив суворі темні очі жін­
ки. Це була та сама відунка, яка ще вдень своїми словами хотіла
повернути його назад.
— Хто ти? — здавленим голосом запитав князь. І йому здалося
на мить, що він бачив, що він знає добре це обличчя, і ці затиснені
вуста, і цей твердий, відкритий погляд очей.
— Княже, покинь нашу землю. І йдти від нас геть.
Князь пересмикнув плечима. Як вона потрапила в його сани?
Як сміє йому наказувати?..
— Я київський князь. І деревлянська земля під владою моєю.
— Влада не вічна. Послухай мене: рятуйся!
— Геть, відьмо! Тут моя влада і моє багатство.
— Маєш думати про життя, а не про багатства. Утиш свою гор­
дість, хай заговорить твій розум.
— Я тебе, відьмо, не боюсь. Гей, дружино! Чатарі! Сюди!
— Тут немає ні твоєї дружини, ні твоїх чатарів, княже. Тут, на­
вколо твоїх саней, народ деревлянський. Ти в нашому таборі.
— Брехня! — закричав перелякано Ігор і відчув, як холод страху
входить в його пальці, в серце, в мозок. Його сива кучерява борід­
ка затряслась, жовтаві рисячі очі побіліли…
— Княже, кажу тобі востаннє. Зумій послухати голос своєї душі.
Не будь поспішливим у гніві. Іди геть із нашої землі.
— Ти відьма, я знаю. Але я тебе не боюсь! — Князь забився в
куток у своїх санях і, як старий сивий вовчисько, шкірив жовті
з’їдені зубія. Страх давив його думку. Страх перед цієї жінкою,
перед її спокоєм і правдою. Жодного іншого відчуття у нього не
було. Через те почав кричати знову: — Згинь, відьмо! Я накажу
спалити тебе на вогнищі! Я не боюсь, не боюсь тебе!.. — Ти правду мовиш, мене боятись не треба. Я тобі жадаю до­
бра. А ти його не хочеш взяти,— мовила Велина.
Таки ж бездарний і безрадний цей князь — жодного покаяння,
жодного поруху мислі!.. Цей володар не по закону — силою тільки
жив і володів землями й людьми. І жив та володів нерозважливо,
бо не вмів ні кермувати, ні думати про державу. Тож не вміє з гід­
ністю і померти. Одне лише жадання виповнювало його завжди —
загребти чуже. Звідки в такого мужа з’явиться людська гідність?
Хтось відкинув висяче рядно над влазом і просунув до них го­
лову.
— Велино, залиш умовляти його. Князь не хоче себе рятувати.
Хай прийме своє…
— Твоя правда, Могуто. Жаль витрачати на нього слова…
Волхвиня висунулась через влаз і зникла.
Ігор залишився сам. І ось тоді його охопив звірячий страх.
Якимось краєм думки відчув, що його час настав. Час розплати за
все. Бо й доля має свій терпець, який інколи вривається.
Знову хтось відкинув рядно, і голос Могути різко сказав:
— Виходь-но, княже!
— Куди? — Ігор тремтів усім тілом, як у пропасниці — Я ніку­
ди не піду звідси! — заверещав, як пійманий злодій. Смішно було
згадувати, що цей князь називався великим володарем. Звичайний
боягузливий злодій, шкідливий вовчисько, який бризкав лютою
слиною на своїх ловців.
— Гаразд, сиди. Ми тебе й так заберемо! — засміявся Могута.
І тут князь Ігор відчув, що його намет ворухнувся, зрушив з місця
і посунувся. Під полоззям саней зашурхотів сніжок. Його кудись
тягли. О, так, певно ж, у такий спосіб його вночі й викрали, ви-
прягши коней, коли після медухи він і його чатарі-охоронці за­
валились спати.
Нарешті сани спинились. До намету влізло кілька молодиків,
мовчки всунули в його рот ганчірку, скрутили сирицею руки за
спиною і витягли на сніг.
Князь лежав просто неба. Над ним шуміли пружинистим віттям
три берези. Сіріло й ворушилось білими хмарами низьке, похмуре
небо. Легенький сніжок кружляв над землею і припорошував сиві
кучері, й вуса, і бороду, і одяг старого князя, ніби то спускалась на
нього пороша вічности.
— Анумо, нагніть оті дві берези! — почув князь оклик того,
кого називали Могутою.
Щось дивне надумали ці лісові мужі. Справді, чому не послу­
хався умовлянь тієї відьми? Чому було не повернутись назад, хіба
мало добр притяг із Царгорода? Навіщо оце все тепер?.. Навіщо?..
46. Зам. 345
721 А далі князь дико скрикнув… Той крик розлігся через землі й
моря, через роки і віки…
Візантійський хроніст Лев Диякон повідомив, що повсталі де­
ревляни прив’язали Ігоря за ноги до двох нагнутих беріз і… роз­
чахнули надвоє…
* * *
Над Києвом хиталось скуйовджене холодне небо. То каламути­
лось сніговими вихорами, то вияснялось білим, сліпучим сонцем.
Одиноко бомкав дзвін невеличкої княгининої церковки Софії, що
постала нещодавно біля її палат. Під ногами шарудів білий сніжок,
з-під якого витікали чорні калюжі талої води. Бігти по ньому було
важко. Вона часто підковзувалась, падала в оті калюжі, і вусібіч
летіли брудні бризки, які сипалися їй на голову, на одяг. Калюжі
змочили низький поділ навершника і сорочки, забрьохали поли
кожушка. В чоботях хлюпала вода. Ну й довго ж тримається ця
сльотава київська осінь!
До Іллінської церкви було вже недалеко. Та вечірні сутіні швид­
ко розсіювали по придніпровських горбах важку і мокру темінь…
Княгиня бігла до пресвітера Григорія. Бігла сліпо і несвідомо,
як той метелик на промінчик світлої надії. Всеблагий Боже, по­
можи їй, дай сили! І… прости її прогрішіння. Уже не вірила, що
Бог і Божа Мати почують її слова. Може, святий отець попросить
у них заступництва для неї і прощення. Адже він знає усю правду
про її життя… про діяння… боріння… І про гріхи… Грішила-бо
помислом перед князем-мужем. Вважала його недолугим держав­
цем і гультіпакою. Та, певно, князь і мусить бути таким! На те
Бог і зробив його володарем. Грішила вона і лукавила перед бо­
ярами знатними: піднімала супроть них незнатних, з простолюд­
дя, давала землі, торги і городи — і вони підпирали її і її мужа-
князя. Мабуть, то був її найбільший гріх. Бо знатність — від Бога!
Грішила княгиня київська і проти святого Книжника Степка. За
неї згинув чоловік, не було у нього іншої жінки, яку любив би
душею більше за своє життя. А вона користала його добротою і
порадами і не випросила у Григорія навіть дещиці — аби вписати
його ім’я в синодик, для поминання душі праведної… І ще гріши­
ла своїм неясним потягом до воєводи… Ощедрювала, одарювала, а
він противився її коханню і десь у душі насміхався з владарки!.. І
ось — їй покара: загинув князь-муж Ігор. Загинув ганебною смер­
тю, і від того була для її роду велика ганьба і поношения в словах
людських. Ганьба мужа принижувала її і її синів. За що? За які її
прогрішіння — чи за всі разом?! Ніхто, ні єдиний злоречивець не
722 кине в неї камінь зневаги, окрім неї самої. Бо ніхто не виміряв
тієї пекучі від розпуки і безнадії в її душі, які розривали її серце
на шмаття.
Ось і церква соборна — Тллінська. Ворота щільно зачинені, але
крізь щілину ніби просотується якесь світіння. Постукала кулака­
ми по кованих залізах, почала гукати. Ніхто не чув її голосу. Лише
важкі хмари, що знову напливли на Київ невідь-звідки, відносили
в небеса той крик відчаю і сум’яття. Остання надія на прихисток і
втихомирення збуреної душі зникла. Світ відмовився її зрозуміти
й поспівчувати, а відтак… простити. За віщо? Під нею м’яко піді­
гнулись коліна, і вона розпростерлась на кам’яній паперті.
Опам’яталась від холоду. Важкі краплі замерзлого дощу сікли її
по щоках і по руках. Чорнота ночі обступила її звідусіль. Злякалась.
Не відразу й збагнула, де вона, і чого хотіла, і куди йшла… Забула,
що була володаркою, повелителькою багатої Країни Руси. Душа
заплуталась у сітях невір’я і страху перед світом, з яким опинилась
віч-на-віч, її гордість була розчавлена, мудрість залишила її. Чула
себе звичайною людиною, яка втомилась від борсання, від бороть­
би, від крутих стежок пізнання державного кермування, від праг­
нення досягти свою недосяжну жіночу любов. Та, бач, не судилася
їй та Любов, яку дарує Небо! На тих своїх кам’яних дорогах життя
вона лишень подряпала свою душу, спопелила серце і обросла не­
простими гріхами. І ось вона лежить на землі, вже нікому не по­
трібна, викинута життям із його вирів. І нікому немає до неї діла.
Ніхто й не кинувся, бач, у палатах шукати княгиню! Отак і відійде
з цього світу уже нікому не потрібна, і люди забудуть її вже друго­
го дня після похорону. Як усіх смертних забувають. Як забули вже
Оскольда київського, Ніскиню деревлянського, як забули тисячі,
що жили, творили, страждали на цій землі.
Забудуть і князя Ігоря, який нічого не зробив для людей, за­
будуть і тих, хто щось робив, як дядько Гомін, Книжник Степко
і вона, київська володарка… Пам’ять людська невдячна і поринає
в пітьму століть, як у прірву, що розверзається в небесних черто­
гах.
Ольга заплющила очі і ніби розчинила себе в безмежжі чорного
німого світу. Здалося їй тої миті, що вона піднялась понад хмари,
понад чорні безодні небес і опинилась у рожево-голубому мареві
якогось іскристого, сріблястого світу. І знову пірнула в темряву
вічности, чула, що тепер ніби летить вниз стрімголов. Там, десь
далеко внизу, на землі, тремтливо мерехтів вогник світильни­
ка. Вона наблизилась до нього і обома долонями захистила його
тремтіння. Тоді той світильник спокійно і рівно засвітив, виріс,
побільшав і освітив навколо себе темінь. І її освітив. Раптом вона
ніби побачила себе. Не такою, якою була, як виглядала в срібних
723 люстерках,— іншою! Була молода, чомусь смаглява, круглолиця, з
низькими і довгими та рівними чорними бровами. Ніби й очі були
у неї зовсім не сині, а великі темно-вишневі. А на голові важка
чорна хуста, що спадала кінцями до пояса і обрамляла її смагле до
чорноти лице з рівним невеличким носом і м’якими устами. Це
була зовсім не схожа на неї жінка, але Ольга чомусь знала, що то
була таки вона сама! І що саме вона, Ольга, несе в своїх долонях
отой невеликий вогник світильника і пронизує ним довколишню
пітьму.
Куди ж мусить вона віднести той світильник? Не знала, але
відчувала, що вона ступає мостинами града Києва і вже бачить
Княжу Гору. Ось білостінні князівські палати. Маленька церкви­
ця святої Софії. Хтось бомкав на ній тягучим, важким дзвоном.
За упокій. Мабуть, за упокій душі князя Ігоря. Раптом вогник
випурхнув з її рук, метнувся крізь пальці і злетів увись. Вона під­
няла до нього погляд, але побачила мерехтливо-тремтливу велику
зірку. Одиноко і несміливо сяяла вона на київському небозводі.
І не здогадалась тоді княгиня, що від тієї зірки колись ниспаде
на київську землю велика благодать Неба. І що на неї, розіп’яту
душею, знеможену тілом київську княгиню та зірка опустить своє
світло і любов. І буде то справжня любов, яка приходить тільки
з Неба…
Княгиня здійняла руки вгору, ніби пустила услід тому світилу
небесному свою полохливу надію. А навколо неї вже ні чорно, ні
світло. І поруч стоїть пресвітер Григорій. Бурмотить:
— Княгине, біда прийшла в нашу країну.
— Що мовиш?
— Загинув наш князь жорстокою смертію.
— Знаю, отче…
— Що ж нас чекає, княгине?
— Праведна праця, отче. І будуть наші діяння благословенні.
— Що ти будеш робити, княгине, тепер?
— Мушу взяти в свої руки кермо Країни Руси. Мушу розбуду­
вати сю землю правдою і законом.
— Чи зможеш?
— Будемо просити Бога о помочі. Щоб послав сили і чесноти.
І прощення за гріхи… Проси і ти цього у Господа.
— Проситиму, княгине…
— Розбудуєш християнство тут і станеш першим пастирем цього
народу.
— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…
— Ми повинні з тобою знати: від правди про себе нам не схова­
тися. Мусимо йти дорогою правди — на ній істинне життя.
— Відаю се. Але, думаю, краще правду заховати в своїй душі.
724 Для людей простих доступніші красиві слова і обіцянки. Бо правді
ніколи не вірять. Вірять у красиву лжу…
— Знаю це. Та все ж краще не кривити душею.
— Хощеш залишитися в пам’яті людей вірною жоною?
— Як можеш говорити такі слова? На мені ніякої вини нема.
— Це так. Але завжди підозрюють у нечесності чесних.— О, як
умів цей пресвітер Григорій вколоти словом, а потім заховатись за
закон, як равлик у свою черепашку.
— Молись за мене, отче…— розгублено мовила княгиня.
— Я мушу це робити, княгине. Як і ти мусиш потурбуватись про
пастиря тутешніх християн. Треба говорити з Царгородом, княги­
не. Але покійний князь більше з ним воював, ніж домовлявся.
— З ким треба говорити, отче?
— З патріархом.
— Спробую, отче…
— Амінь,— Він перехрестив її широким хрестом і мовчки по­
тьопав по калюжах слідом за нею до палат.
На схилі віку його просто переслідувала ця мета — здобути собі
великих почестей від Царгорода і стати тутешнім митрополитом.
Княгиня теж про це дбає. Окрім неї, ніхто цього не зробить. Через
те мусить стати їй тверджею, силою. Вона потребує цього.
У світлиці княгині горіли свічки. Шаруділи об мостини під­
ошви, гуділи голоси. Старший мечник Ігорів, Претич, що лишився
у Києві по відході воєводи Щербила у деревську землю, злякано
зиркнув на княгиню.
— Княгине, мої чатарі упіймали на Почайні чужих мужів.
Мовлять, посли від князя Малка.
— Від кого, кажеш, посли? — не вірила Ольга своїм вухам.
— Мовлять, що від Малка. Двадцять ліпших мужів. Тобі, кня­
гине, злую вість привезли…
— Знаю про се…— Нерухомим поглядом уперлась в тремтливий
вогник свічки. Щось він їй нагадував.
— І ще мовлять, княгине, тобі слово є від Малка того.
Від Малка слово?! Про що воно? Про смерть її мужа?! Ні, вона
не хоче слухати тих слів…
— Чим же вони прибули?
— У великій лодії. На веслах.
— Зараз уже пізно. Завтра вранці приведи їх сюди,— несподіва­
но заговорив пресвітер Григорій. Ольга полегшено зітхнула. Таки
вже не було сили з кимось іще розмовляти сьогодні. Ніби душу
витягли з неї, а разом і її силу. Вона вийшла із світлиці.
Григорій тихо підступив до Претича.
— З яким словом до княгині та сольба?
— Нібито князь Мал хоче сватати її.
725 — Злоречивці, підступники, лукавці! Віроломці… Поганини!..
Гордеці!.. Самохвали!.. Кознивці гріховні…— Пресвітера трясло від
гніву. Деревлянський князь тепер хоче однією рукою пригорну­
ти вдовицю, а другою підгорнути під свій стіл і країну і людей…
Полян-русів хоче змусити служити деревському володарю!.. А їх
усіх — християн — вигнати з Києва!.. Попалити храми… понищити
книги… Чи, може, теж на березах усіх розчахнути… І цей жовто-
ротець Претич пустив їх у Київ. Ще й приведе завтра у княгинині
палати!
Княгиня овдовіла, беззахисна і розгублена. То тепер з неї мож­
на глумитись, щоб відомстити за попередні свої кривди!
— Претиче, це ж Мал хоще пригорнути Київ до свого столу.
Горе нам!..
Претич спокійно крутнув кінчики темних вусів і лагідно од-
казав:
— У нас є своя княгиня. На інше ми не згодні.
— А коли той Малко посуне війною на Київ?
— Та ми… не будемо поспішати. Затримаємо ту сольбу в Києві.
А тим часом повернеться воєвода.
— Ага… тоді так…— заспокоївся Григорій.
— Ну, а коли б княгиня захотіла, можна було б і велику честь
виявити отим послам! Га-га-га! — Сміх у того молодця був роз­
логий і соковитий.
— Про яку честь мовиш? — насторожився Григорій.
— А ту… у поруб їх усіх разом із човном. Та й запалити! Хай тоді
Малко чекає слова від княгині! Га-га-га!..
І враз розреготався й Григорій. Тут же спинив себе: то ж гріх!
Ні, він не може дати згоди на спалення людей. Що тоді княжич
Гліб напише про нього у своєму пергамені?
— Претиче, се ж гріх… У Святому Писанні сказано: «Не
убий!»
— То перед твоїм Богом гріх, отче. А наші боги дали нам інший
закон: смерть за смерть, зуб за зуб!..
Григорій тільки руками розвів. Варварський, дикий народ сей,
але… в душі він, грішний, згодний з таким справедливим зако­
ном.
— То знаєш… роби по закону своєї країни, Претиче. Тільки я
скажу про се княгині. Хай готується до стрічі. І боярам київським
заклич зроби, аби всі чули її одповідь послам.
Про себе подумав: київські бояри мають бути неодмінно. Це
піддасть їй сили і впевнености. Бо хто з них хоче іти під руку того
деревлянського князька? Ніхто же…